Збільшити або зменшити шрифт тексту : Все на світі можна вибирати, сину.
Вибрати не можна лише Батьківщину.

В. Симоненко

Повість «Роксолана» писалася упродовж кількох років — з 1918 по 1926 pp. Головні герої повісті — Сулейман Величний і дівчина-русинка Настя Лісовські, дочка О Луки. Ці історичні постаті жили на переломі Середньовіччя й Нових часів. Український народ, на думку істориків, переживав у цей час найглибший занепад. Державність його була зруйновано, він (народ) був безпросвітною темною масою, яка в тяжкій неволі коротала свій вік. І, можливо, говорить О. Назарук, «на знак того, що в українському народові все ще криються великі здібності, Божа воля видвигнула в тім часі одну жінку як найбільшу жіночу постать світової історії тієї епохи. Османська імперія була багатою державою. Сулейман Величний царствував 46 років. Мав величезну армію (100 000 війська, 300 воєнних кораблів).

Після вступу на престол у війні проти Угорщини ствердив себе здібним вождем і ворогом християнського світу. Здобув Бєлгород, воював з Австрією (у тім поході йому товаришила його жінка Роксолана, опустошив берег Італії. Доходи його виносили біля 500 мільйонів аспрів щорічно. Дослідники стверджують, що «силі його не було рівня в цілім тодішнім світі». Мав твердий характер, був відважний, розумний і справедливий, даного слова завжди дотримував. Любив молитву. Не підлягав нікому, окрім Ель Хуррем.

Ця історична довідка допоможе нам зрозуміти проблеми, які автор порушує в повісті. Найбільш глибоко, на мій погляд, розроблена у творі проблема служіння народові. Розглянемо її на прикладі окремих уривків.

До кімнати Хуррем зайшов монах літ понад п’ятдесят. Поблагословив її знаком хреста і заговорив рідною мовою про справу, близьку рідній (український) землі! Молода дівчина знітилася: «Як вона, бідна невольниця, може помогти рідному краєві, з котрого вийшла, й народові, котрий мучився там. Слухала уважно Івана, а в голові снувалися думки. Сулейман, якого так щиро покохала, володар трьох світів, є ворогом правовірного люду, його пращури руйнували українські церкви… Чи можна це прощати? Важко, дуже важко! Адже часто бачить окровавлені голови людські. Дівчина згадала Спасителя, який дав душі людини свобідну волю вибору між добром і злом, між вірністю і ламанням її. І тим зробив ту душу подібною до себе. Якщо Спаситель своє життя «во ім’я царствування добра» поклав на вівтар, то, може вона, Настя, дочка о. Луки Лісовського — пароха при церкві св. Духа — теж зможе віддати своє життя заради спасіння народу, припинення воєн, збереження православ’я?! Монах сказав, що Мати Божа Воротарниця прощає всі гріхи, окрім одного гріха супротив мужа, а цей гріх прощає церква Божа «по словам Христовим».

А ось другий уривок. Діалог між Настею й Сулейманом. На запитання Сулеймана, що вона зробила б, якби стала володаркою всіх його земель, дівчина-невільниця відповіла: «Я б будувала, багато будувала б!».

Відповідала поважно, але так переконливо, ніби він уже обіцяв гроші на ті будови. Що ж мріяла залишити тут, на далекій від України землі, полонянка? Кухню для убогих, лічницю, купелевий дім, школи для хлопців, бібліотеку, дім для божевільних, мечеть.

Сулейман був вражений. Вона виростала в його очах на дійсну султанку, і він заговорив: «Ти маєш не тільки великий розум, але й дуже добре серце, що не забуваєш людей з країни, з якої походиш».

Роксолана свою місію вбачала в тому, щоб допомогти кожному незалежно від національності її слуги ніколи не минали ні греків, ні вірменів, ні італійців, ні поляк, ні інших слов’ян. Усім роздавали милостиню. Служба Хуррей уже впізнавала її земляків, яких відпускали на волю за її просьбою, і цим бідним людям теж роздавала милостиню. «А вони рідним словом подяку султанці складали і сльозами прощали, піднесеними руками благословляли». Мати при зустрічі з дочкою розповіла про свої митарства і про те, що радувало материне серце.

Двоє людей-євреїв, які погодилися організувати зустріч матері з дочкою, так відгукнулися про Роксолану: «Файна, дуже файна! біла, золоте волосся, сині очі, подовжасте обличчя, малі руки, як у дитини, і добре серце має, бо як іде, то не минає бідних, навіть наших, жидівських, хоч ми інша віра… її карету письмами закидають… А її слуги письма збирають… Найменше письмо, навіть подерте розглядають… Із-під землі винного добувають, а невинному допоможуть. Велику людяність Ель Хуррем продемонструвала при зустрічі з Сулейманом після приїзду матері. Слухав чоловік кохану дружину, радів за її добрі вчинки: «…о моя мила Хуррем,… довго будеш прикладом і взірцем всім дітям правовірним мослемів, як мають шанувати своїх батьків і матерів!»

Хто ж вона, Роксолана? За змістом написано твору може бути такий висновок: Ель Хуррем розумна, добра жінка, яка своїми вчинками довела, що людина, де б вона не перебувала, повинна залишатися людиною, віддавати себе на службу людям різних віросповідань, любити свою Батьківщину, свій народ, шанувати його культуру та традиції.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мойсей Фішбейн народився 1946 року в Чернівцях. Освіта вища філологічна. Працював у Головній редакції Української Радянської Енциклопедії та літературним секретарем Миколи Платоновича Бажана.

1979 року був змушений еміґрувати. Живе в Німеччині.

1989 року замислив, а відтак справдив свою акцію: першу поїздку чорнобильської дітвори за кордон — до Держави Ізраїль.

Автор книжок: 

„Ямбове коло». Поезії, переклади. Переднє слово Миколи Бажана. („Молодь», Київ, 1974) 

„Збірка без назви». Поезії, переклади. Переднє слово Юрія Шевельова. („Сучасність», Нью-Йорк, 1984) 

„Дивний сад». Поезії для дітей. („Веселка», Київ, 1991) 

„Апокриф». Поезії, переклади, проза. („Довіра», Київ, 1996) 

„Розпорошені тіні». Поезії. („Кальварія», Львів, 2001).

Член Українського Центру Міжнародного ПЕН-Клубу та Національної Спілки письменників України. Лауреат премії імені Василя Стуса та премії журналу „Сучасність».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.

П.Тичина
Вже понад вісім десятиріч звучить у світовій літературі могутній, титан-ний голос Павла Тичини. Його рання лірика полонила читачів душевно-ліричними картинами природи, незвичайними барвами, музичністю. Душа поета то мчить на вітрилах віри в добро, то впадає у відчай. Та більше оптимізму в ранніх віршах. Його ідеал — не окрема людина, а гармонія людини з природою, інтелекту й духовності, закону й благодаті, почуття й обов’язку.

Коли настала революція 1917 року, він став її співцем. У дні жовтневого повстання в Петрограді, в роки громадянської війни, яка на Україні була складною та жорстокою, Павло Тичина віддає весь свій талант рідному народові. Його вірші друкуються в газетах і журналах поряд з віршами та поемами молодих співців революції Василя Чумака, Василя Блакитного, Михайла Семенка.

За словами Станіслава Тельнюка, дослідника творчості поета, дебют Павла Тичини нагадував спалах сонця. Критик мав на увазі першу збірку поезій «Сонячні кларнети», одне з наймузикальніших творінь світу.

Поряд з пейзажними малюнками-акварелями, які стали перлинами української літератури, у збірці «Сонячні кларнети» видрукувано тетраптих (чотири вірші, які разом складають ідейному єдність) «Скорбна мати». Цей твір складний за змістом за ідейним звучанням.

Кожен вірш твору починається словами «Проходила по полю…». Проходила Мати Марія не з ясною посмішкою, не з обнадійливим поглядом, а із скорботно стиснутими устами, такою, якою вона була тоді, як розпинали сина. Пильне око Матері помічало все навколо себе: вигорілі степи, трупи загиблих. На Україні лютувала смерть. Тривожна ситуація сповнювала серце Павла Тичини терпким болем, і поет дійшов висновку:

Не буть ніколи раю

У цім кривавім краю.
Історія революції в Україні сповнена трагічних перипетій. Тривогу поета ми сприймаємо як неминучу реальність, хоча нам сьогодні не так просто розібратися в складному перебігу революції і громадянської війни, адже історію України протягом багатьох десятиліть замовчувано і спотворювано.

Не дивно, що і геніальний твір П. Тичини «Скорбна мати» протягом кількох десятиліть не друкувався. А поет-любив його, високо цінував, бо то була поетична оповідь про Матір-У країну в тяжкі роки. Водночас це і рідна поетова мати Марія Василівна, якій і присвячено тетраптих. У вірші переплітається біблійне і реальне. З цього поєднання поет намагається видобути світло вбитої любові, гуманності, співчуття до людських страждань.

Тичина змалював український Часопростір у стані абсолютного колапсу, коли навіть природна зміна дня і ночі зупиняється. Трагічні символи передають агонію національного світу: блискучі ножі в серці Божої Матері, розп’ята тінь її сина, її плач.

Немає спасителя в Україні. Знищена духовність. На цей жорстокий, знавіснілий край чекає лихо.

Пророчі слова Божої Матері відгукнулись подіями 1933, 1937, окупацією 1941-1944, голодом 1946-1947, Чорнобильською аварією 1986.

Воістину даром прозріння володів Тичина. Серце Божої Матері обливається кров’ю: вона відчула, що людство знехтувало жертвою її сина.

Незабутнє враження справляють на читача ті картини, які засвідчують братовбивчу війну: «в могилах поле мріє», «буяє дике жито».

Образ-символ жита переосмислений автором: у народній творчості — це символ життя, у Павла Тичини — алегорія руїни, краху. Тому-то єство матері сповнене болем, сумом, скорботою, надії воскресіння не є запорукою земного раю в ріднім краї. Скорботою і гіркотою напоєні слова:

Не буть ніколи раю

У цім кривавім краю.
Цей твір з його вишукано простим і водночас іконописно чітким малюнком монументальними образами і великою людинолюбною силою — зразок поезії, яка символізуватиме криваве XX століття на всі часи людської цивілізації.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Микола Львович Нагнибіда народився в селі Попівка на Запоріжжі в родині сільського фельдшера. З дитинства полюбив він степ, море, мальовничу природу Придніпров’я. А ще по-справжньому тягнуло до книжки. Та вчитися багато не довелося. Життя змусило хлопця з молодих літ самостійно

заробляти на шматок хліба.

М. Нагнибіда працював слюсарем на Харківському велосипедному заводі. Саме на цей час припадають перші літературні спроби майбутнього письменника (друкуватися він почав з 1930 року, а перша поетична збірка «Дніпровська весна» вийшла в 1932 році).

Потім була праця на будівництві металургійного комбінату «Запоріжсталь», Дніпрельстану, навчання в Харківському інституті журналістики, робота в газетах і журналах, служба на Чорноморському флоті.

У роки війни Микола Львович повністю віддався газетярській роботі, працював на радіомовній станції ім. Т. Г. Шевченка в Саратові, яка вела передачі на окуповану німцями Україну, писав вірші. Уже в 1943 році вийшла книга фронтових поезій «Здрастуй, Харків!»

З 1947 року Микола Нагнибіда повністю переходить на творчу роботу, яка увінчалася цілим рядом прекрасних збірок поезій: «Оживуть степи», «Степ і море», «Гірські вершини» тощо. А всього талановитий майстер залишив по собі понад шістдесят книжок своїх творів.

М. Нагнибіда відомий і як перекладач. Особливо помітний його внесок у пропаганду в нашій країні білоруської поезії.

Микола Львович любив мандрувати. Він об’їздив багато країн, мав друзів у різних куточках землі. З таких мандрів завжди повертався письменник, повен нових тем, образів, свіжих вражень.

На батьківщині Миколи Нагнибіди відкрито літературно-краєзнавчий музей його імені. Тут доволі повно представлено історію села, а також творчість Миколи Львовича. В окремому залі зібрано меблі з його київської квартири, особисті речі, які передала вдова поета, зокрема одяг, книжки з бібліотеки письменника, а також твори — від перших збірок до останніх, посмертних.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Саме так називалася літературознавча стаття В. Стуса про П. Тичину. Чому ж такий контраст? Справді, постать і творчість відомого українського поета неоднозначні і досить суперечливі. З одного боку — «Ви знаєте, як липа шелестить», «О панно Інно…», «Гаї шумлять», «Подивилась ясно», «Скорбна мати», «Золотий гомін», з іншого — «Партія веде» та інші малохудожні твори, про які насмішкуваті школярі склали примовку: «Дир-дир-дир, Дир-дир-дир, ми за мир, ми за мир!»

У письменників, що творили в умовах тоталітарного режиму, було три шляхи: виїхати за кордон, писати за вказівкою партії чи говорити правду за покликом серця і бути знищеним не лише морально, а й фізично. Ми не можемо звинувачувати П. Тичину в тому, що він не зміг протистояти системі й не захотів бути репресованим. Так склалася його доля. Є. Маланюк, який обрав перший шлях, і все життя сумував за Батьківщиною, писав про це:

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли одвічне.

О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —

Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне

Й клекотала душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

І ридально навік розірвалось…

І бездонним проваллям дихнула порожня луна.

…від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась

…в окривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.

Ніжний, замріяний юнак з відкритим серцем, завзятий і бадьорий, готовий вийти з життям на бій; суворий реаліст із даром передбачення, якого називали «буржуазним націоналістом» і який опинився між двох ворожих таборів; а із сумнозвісних тридцятих років офіціозний поет. Такі етапи творчості П. Тичини, їх засвідчив усе той же учнівський фольклор: «А Тичина пише врешті, та все гірше, та все гірше».

Щоправда, до честі поета, у роки Великої Вітчизняної війни він не зважає на офіційну думку й пише так, як велить йому власне сумління. Якщо записати в хронологічному порядку післявоєнні видання поета, то виходить дивна картина: «Партія веде» — «Ку-ку» (дитяча збірочка), «Партія веде» — «Ку-ку» і т. д. Дехто з літературознавців вбачає у цьому факті не простий збіг, а іронію, прихований протест письменника проти керівництва партією усіма сферами людської діяльності, серед них і літературою.

При цьому всьому П. Тичина був діяльним Міністром освіти, доброю, душевною людиною. Щоб не підписувати нового правопису, який шкодив самобутності української мови, П. Тичина навіть пішов із високої посади.

Нам тепер мало зрозумілі ті часи, адже ми звикли, що засоби масової інформації подають відомості про все й про всіх, навіть найвищих урядовців, не дуже добираючи виразів або навпаки, знаходячи найдошкульніші. То ж не судімо суворо. Мені здається, якби Павло Григорович написав лише збірку «Сонячні кларнети», вірш «Пам’яті тридцяти», то й тоді б він мав право вважатися великим українським 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шкільні твори за творчістю автора:

— Твір на тему: «Мій улюблений вірш Павла Тичини»

— Проблема національного відродження у поезіях Павла Тичини

— Збірка П. Тичини «Сонячні кларнети» — гімн життю, пісня ніжності, радості й суму

— Утвердження нездоланності рідного народу в поезії П. Тичини «Я утверждаюсь»

— Твір на тему: «Тема України і революції в поезіях П. Тичини»

Біографія

Павло Григорович Тичина народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походив зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти». Сім’я була багатодітна (народилося 13, зіп’ялося на ноги 9 дітей), жили впроголодь, зате гарно співали. Змалку Павло виявив хист до музики, малювання і віршування.

У 1900-1907 рр. навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), в 1907-1913— в Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада». На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками.

У 1913-1914 рр. працює в редакції ліберального україномовного журналу «Світло», а після його закриття — в Чернігівському статистичному бюро. У 1916-1917 рр. — помічник хормейстера в українському театрі М. К. Садовського. 1920 року подорожував із капелою К. Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. — капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року.

З 1923 по 1934 рік — співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з М. Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту». З 1929 р. — дійсний член Академії наук Української РСР, у 1936-1939 рр. і в 1940-1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943— 1948 рр. — міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.

Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.

Як поет П. Г. Тичина починав у 1906-1910 рр. з наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка. Перші друковані твори молодого поета з’явилися 1912 р. Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження. За визначенням Г. Грабовича (СІЛА), рання символістська система Тичини побудована на злитті традиційного, народного й неповторного, індивідуального, на коливанні між реальністю і мрією…

Тичина рано утвердився в думці про поезію як синтетичний вид мистецтва. На практиці це обернулося перенесенням у площину поезії засобів суміжних мистецтв: у «Сонячних кларнетах» звук подається «забарвленим», колір — «озвученим», зорові образи чергуються зі слуховими.

У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому ці вірші залишаються самобутніми і самодостатніми. Великий вплив на П. Г. Тичину справили М. Коцюбинський (вони часто зустрічалися і спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у Чернігові), Максим Горький. За трагічною напруженістю, емоційністю й філософічністю творчість П. Г. Тичини зіставляють із творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С. Еліота, лауреата Нобелівської премії (1948 р.)- Серед композиторів і художників йому були духовно близькими Ліст, Берліоз, Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльоніс та Мартирос Сар’ян.

Протягом життя П. Г. Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом’якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною у творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів. Однак творчість Павла Тичини й після цього не вписується у прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється. Це засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі інші.

У галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях Павло Тичина виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва — музику і живопис. Павло Григорович чудово грав на кларнеті, та й у словах вловлював особливе, музичне звучання. Можливо, тому так легко давалося йому вивчення іноземних мов (він вільно володів п’ятнадцятьма).

Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На початку XX століття в усьому світі спостерігається значне пожвавлення літературного процесу і розвитку мистецтва взагалі. З’являється модернізм, що стає не лише альтернативою реалізмові у мистецтві, а й принципово новим способом мислення усіх творчих особистостей. Спостерігається відхід від копіювання дійсності, її намагаються не відобразити, а відтворити, ніби сформувати наново. Крім цього, виникає безліч нових прийомів у межах нового літературного мислення, різні види мистецтва поєднуються та впливають один на одного. Так, із появою кінематографічного мистецтва деякі прийоми кінематографії використовуються і в літературі.

Найвидатнішим кінематографістом XX століття в Україні був, безумовно, Олександр Довженко, його фільми стали перлинами не лише української, а й світової кінокласики. Та не слід недооцінювати і роль Юрія Яновського у цьому процесі. За життя Юрій Яновський багато працював і на ниві письменницькій, і в кіномистецтві, а також редактором ВУФКУ, якийсь час був головним редактором Одеської кінофабрики, за його сценарієм було знято фільм «Гамбург». А свої враження та власні спогади він висловив у збірнику есе «Голівуд на березі Чорного моря».

Прийоми кінематографії письменник використовував і в літературних творах, зокрема в романі «Вершники». Роман оповідає про непрості часи в історії України, а саме — про громадянську війну, коли одна нація розкололася на багато таборів, що жорстоко ворогували між собою. Усі події треба було відобразити у їхній динаміці, тож автор мав знайти прийоми пришвидшення дії, підвищення концентрації подій у романі. Цю проблему Юрій Яновський розв’язав блискуче. Насамперед письменник побудував свій роман не досить звично: твір складається з окремих новел. Так, розділивши дію на частини, він прибрав відчуття тягучості, розлогості оповідання. Такою композиційною побудовою автор зміг також і сконцентрувати увагу читача на окремих епізодах. Новели в межах роману нагадують нам окремі сцени в межах кінофільму. Для посилення динаміки і лаконічності введено ще один прийом — прийом «напливу кадрів», який широко використовується в кіно. Не встигла закінчитися одна сцена, ще не вичерпано певну подію, а автор вже говорить про іншу, отже сцени ніби нашаровуються одна на одну. Таким чином досягається пришвидшення плину художнього часу.

У всі часи, від самого початку існування мистецтва слова, велике значення мали пейзажі. Так, у сентименталізмі вони були співзвучні настроям головних героїв, у романтизмі часто використовувалися мотиви бурі та грози, що віщували про наближення певних фатальних моментів життя. Не менше значення мають і пейзажі у творчості Юрія Яновського, письменник використовує їх з різною метою: по-перше, картини природи все одно співвідносні із психологічним станом, по-друге, мотиви вітру, грози пришвидшують чи уповільнюють дію, сприяють вже згадуваному нашаруванню кадрів, доповнюють основну дію роману.

Важливим моментом у побудові роману є й авторська мова. Сам Юрій Яновський багато уваги приділяв простому слову. Письменник говорив: «Я буду суворим майстром. Я не випущу тоді блукати поміж рядків зайвого слова…». І він слова додержав: лаконічність, влучність фрази, кожне слово на своєму місці у романах Ю. Яновського. Хтось із літераторів сказав, що коли розбити прозу Яновського на короткі рядки, то вийдуть гарні верлібри. Порівняймо це прагнення стислої влучної фрази із мовленням кінематографу — там також сценаристи прагнуть зменшити кількість «розмов», щоб не обтяжувати свідомість глядача поєднанням насиченого відеоряду із насиченими монологами та діалогами, тож це правило, напевно, письменник також взяв із кіно.

Майстерне поєднання актуальної теми із красивою, скажімо навіть «соковитою» мовою, влучних та стислих висловлювань, правильно дібраної композиції твору я вважаю ознакою справжньої майстерності письменника. Таким був Юрій Яновський. Не забуваймо також і про все те нове, що він приніс до нашої літератури. Ця людина була романтиком у житті, хоча й писала реалістично, залучаючи і модерні риси до своєї прози, письменник ніколи не боявся нового, не боявся експериментів зі словом, змістом, із формою художніх творів. І любов читачів до його творчості є найкращим підтвердженням того, що всі його експерименти у річищі літератури вдалися, принісши нам справжні шедеври мистецтва слова і мистецтва думки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Па початку XX століття в українській поезії повіяло свіжими вітрами. Бурхливе життя 20—30 років розбудило приспані віками творчі можливості українського піролу, перед яким розкрилися (хоч на дуже короткий час) небачені досі перспективи самоствердження, національного відродження.

Українські поети відроджували глибинну історичну пам’ять свого народу, будили його національну свідомість.

Важливе місце серед них займає Павло Тичина. Ще в перших його творах («Не знаю і сам я, за що так люблю», «Україно моя, моя люба Вкраїно», «Не бував ти в наших краях») з’являється одухотворений образ рідної землі, з якою пов’язані думи, мрії, сподівання ліричного героя. Юнацьке захоплення омріяною Україною змінюється гострою відповіддю і доморощеним землякам, і чужоземним забродам, які висміювали патріотичні почуття героя, намагаючись довести, що Україна и мерла.

1918 року вийшла збірка Павла Тичини «Сонячні кларнети», вірші якої передають світлі, щасливі сподівання на здійснення мрій народу про право жити господарем на своїй землі. Цей піднесений, святковий настрій, віра в національне та соціальне відродження України найвиразніше прозвучали в ліричній поемі «Золоти гомін», написаній влітку 1917 року з нагоди проголошення на Софійському майдані в Києві Універсалів Центральної Ради, які сповістили: «Однині самі будемо творити наше життя!»

Радість народу, що визволяється, передається образом «дзвону Лаври і Софії», який ріками пливе у сонячному піднебессі. Радість національного відродження відзначають навіть предки, що піднялися з могил. Киян поздоровляє Андрій Пернозванний, який у сиву давнину поставив на наддніпрянських горах свій хрест, започаткувавши народження славетного міста. Ось як змальовує поет урочистий момент біля святої Софії:

Раптом тиша: хтось говорить.

— Слава! — 3 тисячі грудей.

І над всім цим в сяйві сонця голуби.

— Слава! — 3 тисячі грудей.

Волелюбні прагнення України були затоплені кров’ю. «Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став», — з болем вихопилося в поета.

Непереможну любов до України, надії на її майбутнє відродження висловив Тичина в поезії «Мадонно моя…»:

Мадонно моя, Мати Пречиста,

Мій Цвіте Голубий!

Вступає в вік новий душа чиста.

Дзвенить залізо. Мовчать бетони.

Брини ж у серці, Мріє Золота,

на різні тони…

У цих рядках — код України, код нашої віри й надії, код нашого прапора з його синьою і жовтою барвами (в Тичини — «Мій Цвіте Голубий», «Мріє Золота»), і тільки з ними потрібні ми будемо собі і світові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новелу «Подвійне коло» із роману Ю. Яновського «Вершники» можна назвати ще одним «листом у вічність». Про що цей лист? Насамперед, про трагедію людської душі, що переступила святі закони Господніх заповідей і вчинила непрощенний гріх — братовбивство. 

Довгий час радянська літературознавча критика водила нас манівцями навкруг цього самобутнього роману, трактувала його як твір, пройнятий пафосом героїки громадянської війни. Сьогодні ми маємо змогу поглянути на це художнє полотно з позицій гуманізму, людяності, народної моралі й етики. 

Нас вражає початок роману — незвичайний і страшний водночас. У кривавий вир подій громадянської війни вводить нас новела «Подвійне коло». Явище братовбивчої війни саме по собі глибоко трагедійне. «Люби ближнього свого, як самого себе», «Не убий!» — ці Божі заповіді грубо порушуються на кожному кроці, і люди, засліплені якимись химерними обіцянками, коять страшний гріх, наслідки якого відлунюватимуть трагедіями не одного майбутнього покоління.

Брати Половці, сини «чесного чорноморського рибалки» Мусія Половця, визначилися на своєму життєвому шляху ще до початку революції; жили відповідно до своїх уподобань, намірів, світобачення. Чи можемо ми засуджувати того ж Андрія — офіцера царської армії, вояку «за веру, царя і отечество», чи Оверка — палкого прихильника української національної ідеї, чи Панаса, вільного, як вітер, і непокірного, чи Івана, який «працював на заводі й робив революцію»? Ні, звичайно. Всі ми різні й маємо право на свою точку зору і своє місце в житті. 

Родина Половців була по-своєму щаслива. Старий батько, людина мужня й мудра, вчив своїх синів щиро поважати родинні традиції, бо «тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». 

Усі ми, безперечно, розуміємо, що значить злагода в сім’ї. Міцна родина — міцна держава. Це істина. Тому кожен усвідомлює, що сім’я — це святе, недоторканне, міцне, чисте, вічне. 

Революція, прогримівши над нашою землею у жовтні 1917-го, розвела людей в різні боки, поділила на табори, що ворогують між собою. Доля братів Половців у цей важкий, трагічний період історії склалася відповідно до їхніх поглядів, і це призвело до розриву родинного кола. У поєдинках брати, відчуваючи один до одного люту ненависть, розбурхану різними політичними силами, вбивають один одного. Живими лишаються тільки Іван та малий Сашко, і це було історично достовірно: перемогла революція. 

Але якою ціною дісталася ця перемога?! Безбожною! Брат ішов проти брата, батько проти сина, рід проти роду. Забули сини батькову науку і гірко та страшно поплатилися за це десятиріччями бездуховності, моральної нікчемності, жорстокості, безсоромності, підлоти, розстрілів, підозр, концтаборів… 

Тяжко спокутують українці непростимий гріх. Яновський передбачав таку розплату, а тому застерігав нас від нехтування святими заповідями, закликав берегти в собі людяність і не втрачати її заради якоїсь нереальної і нездійсненної ідеї, що несе людям смерть і нещастя. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Термін «розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавриненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 20-30-х рр. За це десятиліття (1921-1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Це Відродження було пов’язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгожданим набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905-1917 pp.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати всяку можливість ознайомитися зі світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Головними літературними об’єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об’єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).

Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925-1928 pp. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Що ж визначало творчі шукання новітньої еліти й тематику її творчості? Головними складниками її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити. Подивімося на деякі найцікавіші тексти.

Проза поділялася на дві течії: сюжетна й безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Близько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.

Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності й роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він убиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.

Головний герой повісті «Смерть» Бориса Антоненка-Давидовича — Кость Горобенко. Серед насильства Громадянської війни і втрати людиною всіх матеріальних здобутків та елементарної гідності він сприймає більшовиків як надлюдей, здатних подолати смерть, яким доступна найвища істина. Вони здатні вбивати інших, не переймаючись цим. Убивство Костем куркуля — його перехід до вищої касти, ставання людинобогом.

У романі Валер’яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой у прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть у такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.

У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. У своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив усю широту освіченого й тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.

Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії й концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (І. Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.

Яка ж доля їхніх творів?… Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спец сховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.

Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє нам усю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.