Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Павло Григорович Тичина прийшов у літературу на зламі епох. Кінець XIX — початок XX століття був позначений усталеною ідеологією в літературі і водночас пошуками нових мистецьких засобів. Письменники старшого покоління обстоювали думку про те, що література має зображувати реальних людей і реальні події. На противагу теоріям віддзеркаленого зображення життя приходять пошуки нових форм, нових моделей літературного мистецтва.

Ось у такий непростий час у літературу прийшов Павло Тичина і вже першою збіркою заявив себе самобутнім, не схожим ні на кого поетом.

Перші поетичні спроби молодого Тичини припадають на роки навчання в семінарії. Його душа відкрита до Бога, але посада священика — це не його внутрішня потреба. Юнака манить світ музики, поезії, живопису. Свою музичність, відчуття краси світу, його багатоголосся Тичина відтворив у кожному вірші збірки «Сонячні кларнети», яка сама стала відтворенням гармонії Божественних сфер.

Молодий поет познайомився із доньками літературознавця і педагога Івана Коновала Поліною та Інною. Юнак закохався в старшу сестру Поліну, але дівчина відчувала до худорлявого, незграбного, непрактичного поета лише симпатію і дружні почуття. Зате молодшій сестрі Інні Павло запав у душу-. Так утворився класичний трикутник, у якому було багато не тільки кохання, а й уваги, поваги, взаєморозуміння. Серце Тичини належало Поліні, але Інна теж була для нього дорогою людиною. У поетичній уяві мрійливого юнака обидві сестри зливалися в ідеальний образ коханої жінки. Ліричність розщепленого серця вилилася у вірші «О панно Інно», яким зачаровувалися митці і прості читачі.

Це перше кохання закінчилося раптово: Поліна вийшла заміж і була щасливою у шлюбі, а Інна молодою померла від сухот. Жодна із сестер не здогадувалася, що в кожній з них він бачив і любив іншу. Але ця роздвоєність не порушувала душевного балансу і гармонії Всесвіту, бо сама була гармонійною.

Збірка «Сонячні кларнети» справила неабияке враження на читачів своєю неординарністю. Вона вирізнялася у тому мистецькому багатоголоссі, з нею пов’язували розширення обріїв національної літератури. Це була нова поезія, яку не можна було розуміти і тлумачити однозначно. Навіть назва «Сонячні кларнети» має досить широку амплітуду тлумачення. Сам поет пов’язував назву збірки із образом Бога-творця. У самій збірці ліричний герой сприймає світ як християнин, у підсвідомості якого живуть язичницькі образи. У поемі «Золотий гомін» поруч із Богом, який сіє зерна кришталевої музики в храми людських душ, діє апостол Андрій Первозванний. І тут же постають образи пращурів-сонцепоклонників. Справді, у творах Тичини присутня двоїна: біблійний сюжет про подвиг Христа на Голгофі, про муки Пресвятої Богородиці перегукується із трагічними подіями революційних років і муками матері-України (поема «Скорбна мати»); образ Творця поєднується із пантеїстичним розмаєм слов’янських богів, із музикою сфер.

У наступних збірках продовжуються прояви Тичинівської двоїни, яка поступово перестає бути гармонійною. І тоді Україна втратила великого поета, а Радянський Союз отримав апологета влади, у якого, за словами Є. Маланюка, замість сонячного кларнета розмальована дудка зосталась. Та Євген Маланюк жив за кордоном і не знав, як це — йти за труною Миколи Хвильового чи спати, не роздягаючись, і завжди тримати у передпокої валізу із речами на випадок, якщо вночі постукають у двері енкаведисти. Не знав поет-емігрант, як це — втрачати власну душу, жити в золотій клітці слави і пошани і не мати можливості навіть натяком сказати, що відчуваєш.

Трагедія Тичини — це трагедія роздвоєної душі, яка втратила рівновагу і гармонію.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Юрій Федькович — талановитий митець, деякі його поезії стали народними піснями, а читачі одноголосно з критиками назвали його буковинським Кобзарем. Але як це часто буває з талановитими людьми, життя Юрія Федьковича складалося непросто. Майже все пережите ним він втілив у своїх віршах, передавши в них і радість, і сум, і розпач свого життя, і глибокі філософські роздуми над сенсом буття, і красу народнопоетичного слова.

Кажуть, що дитинство є головним, визначальним етапом життя людини. На перший погляд, дитинство не пов’язане з якимись важливими подіями, але саме дитячі роки зумовлюють все подальше життя людини, її вдачу і нахили, перемоги та поразки. Мабуть, так було і. з Юрієм Федьковичем. Він народився на Буковині, в цьому казковому та навіть дещо екзотичному краї нашої Батьківщини. Про його старшу сестру люди казали: «А співачка була! Такої не було на всі гори. Як, буває, заспіває, то каміне плакало, не то люди». Через співи сестри, розповіді матері, яка також знала безліч пісень, казок та легенд, народна творчість, сама душа народна назавжди увійшла в душу юнака. І всі ті легенди ніби оживали в очах маленького мрійника: гори говорили до нього, полонини оповідали таємничим шепотом свої таємниці, птахи та звірі мали людські розумні очі і, звісно, переказували свої історії… Напевно, так і народився в юнакові майбутній поет, творчість якого і досі хвилює читачів своєю ліричністю та красою, своєю мелодійністю. Коли я читав вірші Ю. Федьковича, мені раптом здалося, що я мимоволі співаю про себе. А читати його ліричні поезії вголос майже неможливо — виходить спів, а не читання…

Але поетична творчість Ю. Федьковича почалася, на жаль, не з красивої пейзажної лірики чи солодких неземних почуттів, а з важких і несправедливих жовнірських буднів. Потрапивши до війська, Ю. Федькович ледь не зламався під тиском страшної дійсності, в яку потрапив. Ні тобі природи, ні співів, ні посмішок односельців, замість природи — холодна залізна зброя, замість співів — безкінечні вартування та муштра, звуки пострілів та зойки поранених, а замість посмішок — знущання офіцерів… Щоб пережити все це, Ю. Федькович виливав свої переживання у поезії. Дивно і боляче читати ці твори. Він зображує пережиті чи побачені події у поемі «Дезертир», у віршах «Шельвах», поемі «Новобранчик». Поширеними мотивами жовнірської лірики Ю. Федьковича є розлука з рідними, з коханою, злидні родини, яка залишилася без чоловіка. Тоді молодий жовнір змушений дезертирувати, щоб буквально врятувати від голодної смерті свою родину… У поемі «Новобранчик» юнак загинув не в бою, а від побоїв офіцерства… Мене дуже вразило зізнання ліричного героя одного з віршів: на цісарській військовій службі жовнір змушений був воювати проти, людей, які не тільки нічого йому не зробили, але й глибоко симпатичні йому… Зауважу, що в жовнірських поезіях нема військової романтики, яку ми часто зустрічаємо в подібних творах, бо потреба ризикувати своїм життям не через реальну загрозу своїй Батьківщині, а через примхи володарів чужої тобі держави — зовсім не романтична справа…

Творчість Ю. Федьковича дуже різноманітна за тематикою. Однією з відмітних її рис є широке використання мотивів народної творчості майже в усіх поезіях. Знайомий нам з народних пісень паралелізм, епітети та метафори, уособлення сил природи, які сприяють або ж заважають діям ліричного героя, — все це мотиви народної лірики, які, зафіксовані в дитячій свідомості, перейшли потім у поезії Ю. Федьковича. Чи не найбільш прозорим використання фольклорних мотивів є у баладах, наприклад у творах «Циганка», «Юрій Гінда» та інших.

Любовна лірика Ю. Федьковича перейнята болем розлуки. Це пов’язано із біографічними фактами. Попри взаємне кохання, через соціальні умовності та примус батьків дівчини Юрію Федьковичу не судилося особистого щастя, до кінця життя він не зміг позбутись болю від втрати коханої.

Поезії Ю. Федьковича дуже сподобалися мені. Вони мелодійні, перейняті глибокими непідробними почуттями, самобутні і безмежно щирі. У своїх віршах поет відкриває свою душу, а уважний читач не може не зреагувати на це відповідним сприйняттям цих поезій.

Переднє слово

«Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину. Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства. І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю — у країну божевілля і смерті».

Автор вирішив написати про своїх загиблих товаришів, тіні яких йому з’являються у сні і наяву. Це буде їм жалобним вінком, а спільні муки хай «падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності». «Хай ясна ідея… веде… все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братства й любові.

І коли наша боротьба за волю така важка і кривава, то не падаймо нгна хвилю в темряву розпуки, бо

Через сльози і терпіння

Шлях веде до просвітління:

Хто боровся, скутий тьмою,

Тому сонце — мрія мрій».

І

Штранцінгер, який просувався зі своїми шістьма товаришами, раптом зупинився. Він був сліпий, і скрипка — те єдине, що лишила ому воєнна доля. Іти більше не міг, сказав, що залишиться тут. Товариші сказали, що залишаться з ним. Підійшов старий серб-охоронець, націлився на Сабо. Той ударив його палицею по голові. У сумці в стражника були патрони, але ні крихітки їстівного. Навколо були засніжені гори, урвища й безодні, скрізь чигала смерть. Ніде й сліду людей. Якщо й зустрінуть хату албанця, то й там їх чигає куля. Втома тягне всіх додолу, але сідати не можна — замерзнеш одразу.

Тільки наче з-поза сумерків, з безкраїх засвітів, із-за океану ніж-о тихенько щось гомонить: «Тату, тату!» Син.

Треба вогню, без нього загинуть. Знайшли якийсь корч, відірвали від нього, що могли, але мокрі гілочки не загорялися. Книжки Шекспіра, Ґете, Канта спалили ще три дні тому. Кожен відірвав від себе шмат сухого одягу, але й це не допомогло. Потрібний був цілий одяг. Значить, хтось заради загального добра мусив померти. Але всі хотіли жити. Тоді вирішили, що помре найслабший. Вони будуть скакати, танцювати навколо того корча, поки хтось не впаде. «Без найменшої тіні спротиву почали скакати людські скелети, замерзлі з морозу, смертельно вичерпані голодом, бігати і скакати довкола корча. Лише одна думка вводила в рух їх закостенілі ноги: «Скачи, скачи і витримай… а то, може, твої власні товариші тебе доб’ють!» Почався дикий танець. Героєві-оповідачеві хотілося впасти, скочити в безодню, але слабенькі ручки сина, які він ніби відчував на шиї, тримали його.

Добровський сміявся й показував елегантні фігури танцю, бо був колись балетмейстером. Сказав, щоб товариші уявили собі, що танцюють на балу з прекрасними дамами, котрим говорять компліменти, яких цілують.

Один упав знесилений, але зараз же підхопився, як м’ячик, боячись виявитися найслабшим. Бояні заплакав і став кликати маму. Добровський розмовляв з коханою жінкою, говорячи, щоб не лякалася його теперішнього вигляду. «Адже ви знаєте, звідкіля у мене мертвецькі руки і щоки? З грому гармат, із тяжких ран душі і тіла, з голоду й розпуки вони. З геройської боротьби за ваші товстенькі щоки й руки, за ваші золоті намиста й жемчуги. Та коли я гинув серед куль у ямі, вам не стало терпцю ждати на мене». Тепер він уже не плаче, як тоді, лише сміється. Бояні не міг більше скакати, хотів кинутися в прірву, але йому не дали. Він подивився на кожного з товаришів і закликав маму на порятунок. Сабо глянув на нього й сказав співчутливо, що й він людина, хай той не думає погано про нього. Бояні всміхнувся, попросив передати якісь гарні слова його мамі й заспокоїти її, що помер він у теплій хаті на м’якій постелі.

Товариші стягли з трупа вбрання і розпалили вогонь. «Важке мовчання перебив Добровський: «Оце має бути людська доля! Вродилася людина, плакала, сміялася, співала, навчилася ходити і при чимчикувала, сердешна, аж сюди, щоби після найстрашніших мук покластися тут, у тій проклятій льодовій пустині на спочинок.

— Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити».

Історичний матеріал Першої світової війни став для О. Турянського предметом художнього узагальнення. Письменник показав боротьбу в людині біологічних інстинктів і духовної волі до життя, підніс загальнолюдські цінності — дружбу, вірність, гуманізм, любов до рідних та батьківщини, що єднають людські серця, звільняють і просвітлюють душу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Подвійне коло» — це назва першої новели роману Ю. Яновського «Вершники». Трагічні події описані в ній: п’ять братів Половців зустрічаються на кривавих дорогах громадянської війни. Підіймає руку брат на брата, бо хоч і одного роду, та до різних берегів прибились вони: Андрій командував загоном Добровільної армії Денікіна, Оверко воював у кінноті Петлюри, Панас і Сашко були махновцями, а Іван — бійцем Червоної Армії. Андріїв загін потрапляє в полон до петлюрівців. Під Компаніївкою, охоплені безумством війни, люди калічать, убивають одне одного. Справжнім пеклом стала земля. І великий грішник Оверко вбиває свого брата Андрія. А коли перед смертю Андрій нагадує братові слова батька: «Тому роду немає переводу, де брати милують згоду», Оверко відповідає: «Рід — це основа, а найперше держава, а коли ти на державу важиш, тоді рід хай плаче, тоді брат брата зарубає». Як драматично і правдиво описане це перше коло страшних випробувань, що випали на долю братів. 

Та ось і друге коло: Оверко стоїть перед своїм ворогом — братом Панасом. 

Проклинає Оверко свого брата-вбивцю так само, як нещодавно прокляв його Андрій. Земля, здається, здригнулася, коли Оверкова смерть вилетіла з Панасового маузера. Каїн і Авель… Найстрашнішим вважається гріх братовбивства. І це подвійне коло братовбивства своєю страшною правдою вражає читача. Досягає цього письменник особливою манерою письма. В одному реченні оживає неспокійна трагічна епоха, стрімкі події бою. Лаконізм, висока метафоричність, каскад однорідних сурядних речень створюють це враження. Перше речення — це і свого роду камертон, який задає тон всій розповіді про подвійне коло людських страждань: звучать високі, напружені, трагічні ноти. Важка болісна оповідь переривається описами епізодів із життя батька, Матвія Половця. І від цього криваві події здаються ще страшнішими. 

Зустріч махновців з Червоною Армію теж завершується вбивством. Правда, цього разу Панас сам вбиває себе. Такий кінець новели є логічним завершенням розповіді автора про страшні події громадянської війни, про великі випробування й страждання, які випали на долю людей

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

…У греків є Таїс, у римлян — Лукреція,

у єгиптян — Клеопатра, у французів — Жанна Д’Арк,

у росіян — графиня Морозова, у нас — Роксолана.

П. Загребельний

У Стамбулі білі стіни найбільшої мечеті перед гробницею-тьорбе жінки з України, яку у світі знають як Хуррем, Роксолана, Хосені. На великій міській ділянці височить мечеть, збудована Роксоланою на місці Аврет-базару, де колись продавали в рабство людей, поряд з нею — притулок для обездолених. Недалеко від восьмигранної гробниці Сулеймана Великого — усипальниця Роксолани, уквітчана дорогоцінними камінцями. Екскурсоводи стверджують, що Хуррем єдина жінка-султанша в Османській імперії.

Хто ж вона, Роксолана? Чому саме її ось уже більше чотирьохсот років пам’ятають і шанують? Чому саме їй присвячують наукові дослідження, про неї пишуть і оповіданнях, повістях, романах, її портрети й сьогодні прикрашають музеї (у Національному музеї у Львові знаходиться портрет Роксолани — робота італійського майстра XV ст.).

«Роксолана» («Роксолана») — повість історична. Розпочинається вона розповіддю про підготовку до весілля Насті Лісовської, дочки о. Луки Лісовського, і Степана, сина львівського купця. Та, як говорить народне прислів’я — «Не знаєш ранком, що буде ввечері». На містечко напали турки і взяли в полон чоловіків і жінок. Серед них була й Настуся… На невільничих базарах дівчину тричі перепродавали і така, мабуть, воля Божа — вона потрапила до гарему Сулеймана. Тут полонянка виконувала різну роботу: носила воду для миття кам’яних сходів, тіпала килими, сиділа як сторожа в передпокоях. Саме тоді, як говорить автор, «надійшов пам’ятний день і таємнича година її долі». Стоячи біля дверей султанської одаліски, вона не мала права піднімати очі не величезнішого з найвеличніших, а все ж не втрималася — і один раз, один-єдиний раз боязко глянула на того, кого так пристрасно чекала дружина.

Дівчина-християнка вразила Сулеймана своєю красою, а пізніше й розумом. Вона добре розумілася на Корані (цьому навчив її побожний учитель Адбуллаг), говорила з падишахом сміливо, переконливо. Знала, що згідно з Кораном чоловік не може силою взяти дівчину, бо то великий гріх. Слова дівчини сколихнули душу Султана. З ним ще ніхто так не говорив, окрім рідної матері. Та не тільки зміст слів зацікавив його, «але й свобідна форма, і вже перший акорд її, перші слова: вічна правда, рівність перед Богом. Ще не маючи волі, будучи невільницею, Хуррем у розмові з Сулейманом на його запитання, що ти робила б, якби сповнилося твоє бажання, відповіла: «Я будувала б, будувала багато… наперед збудувала б велику імарет (кухню для убогих), …велику дарешттіру (лікарню), …каравансерай для подорожніх і чужинців». Сулейман відзначив про себе: ця дівчина маж не лише великий розум, але й дуже добре серце, вона не забуває людей з країни, з котрої потрапила до Туреччини. З часом Ель Хуррем отримала волю, прийняла іслам, стала дружиною Сулеймана Великого, народила трьох дітей: «Вона блистіла умов і веселістю, безоглядністю і милосердям».

Молода дружина падишаха швидко набула визнання. Згадаймо розділи повісті, присвячені обрізанню першого сина. Представник посольств з Венеції, курдійські еміри просять послухання у Роксолани, хоч і були допущені на цю урочистість за дозволом султана. До Хуррем, яка ходила «без заслони», часто заходили чужі люди, майстри, учені й поети», муляри й будівниці, кожного вона приймала, і кожен з низ «дивувався її розмов і зацікавленням». Навіть проповідники Корану просили Султан Величавий, володар трьох частин світу, прислухався до просьб і порад Ель Хуррем. І влада його із любові великої переходила в руки його жінки». У народі кажуть, коли влади багато, то горе поряд ходить. Так сталося і в житті Роксолани.

За певних обставин вона «запахла кров’ю». Ви скажете, що заради рідної дитини можна йти на злочин. Це істина, але й убивство іншої людини — великий гріх.

Візир говорив правду, та й сама Хуррем знала, що охрестила сила… Що керувало могутньою дружиною Сулеймана в той момент, коли вона говорила неправду про візира. Хіба лише думка про сина?

Важливим епізодом для характеристики Роксолани буде розповідь автора про другий джігат Сулеймана. У відповідальний момент вона переконала мужа не йти в наступ проти німців. Свої дії пояснила так: Султан може бути переможеним і померкне його зоря, а ще жоден із синів «не годен усісти на престолі султанів, ні піднести меча проти бунту».

Хочу сказати кілька слів про зовнішню красу Роксолани. У примітці до повісті «Роксолана» читаємо, що італійський художник, який бачив султаншу, такі спомини: «…та пані, по народності русинка, не була гарна, але приємна». Та кожен має своє поняття про красу. Портрет, що знаходиться у Львівському національному музеї, вказує, що вона була дуже гарна: «делікатна, дуже скромна і дуже спокійна з вигляду, — така спокійна, що успокоює навіть погляд на її портрет». Автор повісті часто згадує очі Роксолани, а очі, звісно, — дзеркало душі. Вони були сині, часом випромінювали ласку, а іноді — в них мигтіла чаша чорної отруї». Прикрашало дівчину й волосся: воно було золотисте і сяяло так, що аж очі засліплювало. Сулейман запримітив, що личко в невільниці «біленьке як сніг з таким відтінком, як у першого пуп’янка рози, а таке лагідне, як у його матері, що все боїться за нього». І все ж Роксолана зійшла на незвичайну висоту завдяки винятковій силі характеру, мудрості, знанням, набутим наполегливою працею і чи не останню чергу — жіночій принадності.

Думаю, що образ Роксолани, місце цієї жінки в історії тієї епохи потребують додаткового дослідження, бо секрет її успіху не відкритий і досі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ім’я Леоніда Єнсена-Полтави (справжнє прізвище Пархомович) більше відоме за межами України, ніж на Батьківщині. Талановитий поет, драматург, перекладач, письменник, публіцист, дитячий письменник, учасник націоналістичного підпілля революційної ОУН на Сумщині, Леонід Полтава як «остарбайтер» був вивезений окупантами до Німеччини. Поет уже ніколи не повернувся а Україну, хоча усіма своїми думами, творчістю, життям прагнув до неї.

З часів відомої Полтавської битви 1709 року бере початок історія роду Єнсенів, коли його далекий предок у спілці з українськими вояками гетьмана Мазепи воював за волю України, а після поразки українців уже не повернувся до Швеції, а лишився тут.

Леонід народився 1921 року на Полтавщині, в історичних Ромнах, вчився в Полтаві, Ніжинському учительському інституті. Батько його працював лікарем, а мати — учителькою. У сім’ї Єнсенів надзвичайно любили поезію, і насамперед мама. Саме від неньки довідався найбільше Леонід про Україну, її культуру, історію, літературу. Захоплювався поезією і батько-хірург, якого не обминула смертоносна хвиля у тридцяті роки.

З дитячих років Леонід мріяв писати. Студентом їздив за порадами в Київ до Володимира Сосюри й Максима Рильського. Захопився сонетами. Любив квіти… Юний поет був сповнений задумів, мрій, однак війна зруйнувала всі його плани. З вихором Другої світової війни Леонід опинився «остарбайтером» у Берліні, в’язнем у Потсдамі…

Після війни розгортає літературну працю, редагує з Леонідом Лиманом журнал «Школярик», видає першу поетичну збірку.

Леонід Полтава є автором багатьох книжок. Добре відомі читачам його збірки поезій «За мурами. Берліну», «Жовті каруселі», «Римські сонети», «Українські балади». Із прозових творів заслуговує на увагу збірка новел «У вишневій країні». У різних журналах друкувалися п’єси письменника «Пам’ятник героєві», «Чужі вітри», «Заметіль» та інші.

Багато працював Леонід Полтава і в галузі дитячої літератури, де мав помітні успіхи. Так, наприклад, у далекій Баварії він видавав і редагував два часописи — «Школярик» і «Школяр», на сторінках яких діти уперше познайомилися з веселим котом Мурасем. Письменник створив дві абетки: одну — веселу, де діють їжачки, зайчики, півники; другу — про князів, запорожців, Ґонту, Довбуша і Шевченка. Відомі і такі його твори для дітей: «Слон по Африці ходив», «Жучок-Щербачок», «Лебеді», «Лісова пригода», «З лісу зайчики ішли» та інші.

Леонід Полтава працював в українських редакціях і радіо Мюнхена, Мадрида, Парижа, Вашингтона… Писав вірші, поеми, новели, балади, пригодницько-фантастичні повісті, історичний роман «1709» (з доби Івана Мазепи), п’єси, лібрето для опер і оперет, кіносценарії…

Леонід Едвардович любив мандрувати. Він побував в Іспанії, Італії, Марокко, Мексиці, на Алясці, у Канаді…

Мабуть, символічним є те, що народився Леонід Полтава 24 серпня 1921 року. Трохи більше року не дожив до свого 70-річчя, а відтак і до проголошення незалежності України, за яку він так довго боровся. Це була його мрія, яку він плекав усе життя, наближав своїм полум’яним словом. Опинившись далеко від рідного краю, цей український інтелігент, великий патріот, прибрав собі ім’я материзни — Полтава — і гідно проніс його над світом.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Події в новелі «Подвійне коло» розгортаються з шаленою швидкістю в степу під Компаніївкою. Іде громадянська війна, у шалі битв за примарні ідеї гинуть люди. Перед нами розгортається трагедія роду Половців: брати зустрічаються в бою, не пізнають один одного і вмирають від рідної руки.

Картини природи в романі Ю. Яновського «Вершники» — не статичний фон. Вони змінюються в процесі розгортання подій.

Був серпень 1919 року. Чисте небо над степом «здіймалося вгору блакитними вежами». Закінчився бій між денікінцями і петлюрівцями, і в момент смерті Андрія від руки брата Оверка з південного заходу дмухнув майстро, але вежі степового неба стояли ще нерухомо. В цей час далеко від Компаніївки над берегом моря походжає старий Половець і «виглядає вітру чи хвилі», які пригонять до берега шаланду.

Зростає напруга подій у новелі, і змінюється природа. Майстро вже дмухає часто, нерівно й гаряче, піднімає пилюку, у якій, як у тумані, блискають постріли, і груди розриваються від спеки — то запекло б’ються загони Оверка і Панаса. Десь ще далеко, за кілометр, постає сіра висока пелена дощу. На сонце насуваються важкі хмари, степ швидко темніє, грего дмухає у височині, а земля здригається, чекаючи дощу, який напоїть висушений за літо степ, приб’є густу пилюку, що висить у повітрі і не дає вільно дихати. Хмари не стримали вологу, яку несли в собі, пролилися поки що дрібним дощиком, який сік чотирнадцятилітнього Сашка Половця, а той скулився на тачанці і не помічав холодних крапель, які заливали обличчя, текли за комір. Він щойно став свідком смерті Оверка від руки Панаса, а тепер з жахом дивиться, як той копає могилу братам. «По обличчю Панаса Половця теж бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили, у всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін». Але ті сльози були з дощу. То природа оплакує своїх загиблих синів, а запеклі людські серця вже були не здатні здригнутися перед лицем смерті.

Дощ стояв стіною, неначе хотів розділити людей, сховати за темною завісою Панасу, щоб не побачив його Іван, щоб розірвалося те страшне коло братовбивств. Але що може встояти проти людської люті? І ось уже Панас стоїть перед братом. Він, геть увесь заболочений і розхристаний, дивиться кудись у небесний простір і згадує дитинство, запах материної одежі, неосяжний простір моря.

Роман «Вершники» складається з новел, які об’єднані не спільним сюжетом, а спільною ідеєю, задумом. У кожній новелі події розгортаються на тлі природи, яка є ніби учасником всього, що відбувається у творі.

Закінчилося літо, зимовий вітер «трамонтан дмухав з берега, море замерзло на сотню метрів», а за кригою розходились чорні з білими гривами хвилі, і вітер збивав ті білі шапки. Невеличкий штормок, який розбивав біля берега кригу, повинен був перетворитися на справжнє штормило. А там, далеко в морі, шаланда Мусія Половця йшла до берега, боролася з вітром і хвилями. Половчиха стояла біля моря, виглядала чоловіка, «одежа на ній віялась, мов на кам’яній». Висока й сувора, вона видавалася маяком невгасимої сили, деревом, яке махає над морем усіма своїми вітами і шелестить усіма листочками, намагаючись відігнати шторм, розігнати туман.

І от показалася шаланда в морі. Вона боролася з хвилями, на коротку мить з’являлася, а потім «надовго ховалася за водяними горбами», пірнала у безодню. Шаланда блукала морем догори кілем, і Половчиха втратила надію побачити чоловіка живим. Вона вже неначе бачила його тіло в мутній воді, та раптом перед її очима майнув помах людської руки. Мусій вижив, рибалки, які зібралися на березі, допомогли йому вибратися з крижаної води. Море, вітер, шторм не змогли перемогти волі Половця до життя. А може, то вірна дружина була тим маяком, до якого доплив рибалка? Справжня любов, вірність зможуть перемогти все, вистояти проти ворожих людських сил і проти сил природи.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Яричевський Сильвестр Гнатович — письменник, педагог і громадський діяч Буковини, родом з Рогатина; учитель гімназії у Перемишлі, Коломиї, Кіцмані і з 1909 в Сереті.

Автор збірок поезій «Пестрі звуки» (1905), оповідань і новель: збірки «На хвилях життя» (1903), «Між терням і цвітом» (1905), також циклу новель «Рогатинські оповідання», «Вірую», «З людського муравлиська», що появлялися в пресі, зокрема в «Буковині»; драми «Княгиня Любов» (1912), «Лови на ловців» та ін. Ст. на педагогічні і літературні теми в українських і німецьких журналах, переклади з польської, словенської, німецької, російської літератур; розвідка про Тараса Шевченка «Поет любови і протесту» (1914). Твори Яричевського у двох томах перевидано в Букарешті (1978) за редакцією М. Ласло-Куцюк.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Нині багато літературних творів повертаються із забуття. Ми відкриваємо для себе імена тих, про кого сьогодні говорять «розстріляне відродження», тих, чиї шляхи розійшлися з Україною на Роздоріжжі історії, щоб все життя тягнутися до рідної землі душею і словом. Особливості сьогодення ще й в тому, що твори багатьох Письменників, особливо представників новітньої української дітвори, вимагають нового прочитання, осмислення. Саме до таких шедеврів української прози належить роман Ю. І. Яновського «Вершники», твір за яким я хочу розпочати риторичним запитанням самого автора: «Ну скажіть, людоньки, кому з вас болить, що автора багато разів жорстоко різали хірурги? Кому з читачів цікаво, що в автора мозок кипів од муки, що невблаганне життя виливало на його голову ківш за ковшем добре нагірченого болю? Що автор умирав під наркозом багато разів, розпачливо фіксуючи відмирання кожної частини тіла?.. Кого обходять! такі дурниці й авторове життя чи попіл?».

Як розуміти це питання? Які думки викликає репліка?

Думаю, що відповідь треба-шукати на сторінках роману «Вершники», аналізуючи який, П. Г. Тичина сказав, що саме цим романом новітня українська література склала екзамен на атестат зрілості.

«Вершники» — перлина творчості Ю. Яновського. Цей романі про революцію й громадянську війну автор писав вподовж трьох років: з 1932 по 1935 роки. Починається твір новелою «Подвійна коло», в основі якої шквал подій 1919 року: «На степу під Компаніївкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потім віяв рибальський майстро, ходили високі, гнучкі стовпи пилу, грего навіяв тривалого дощу, навіть зливи, а поміж цим точилися криваві бої…». Цей серпень, як говорить автор, мав нечуваний тембр «Лютували шаблі, і коні бігали без вершників, і Половці не пізня вали один одного».

Від перших до останніх рядків перша новела роману тримав читача в постійній напрузі: автор концентрує увагу на найжахливішому, що може бути в житті: брат іде на брата, брат убива брата!

Загони Андрія Половця, командира Добровільної армії Денікіна, і Оверка Половця, головного отамана купи кінного козацтві зіткнулися на рівному степу під Компаніївкою. Небагато простору — степ, небагато часу — кілька годин, в центрі розповіді — ці брати однієї родини, сини старого чорноморського рибалки Місія Половця. Але талановитому прозаїку, «українському Гомеру» досить цього, щоб переконливо розповісти про людську трагедії роздвоєння особистого «я», викликаного 1917 роком.

Андрій — білогвардійський офіцер, шовініст за своїми переконаннями. Слова, що зриваються з його вуст, вражають ненавистю до рідного брата й рідної землі. Батьківщиною йому стала Росія, а Оверкові він кидає в обличчя: «Мазепа проклятий», «петлюрівське стерво». Вірнопідданий служака, вояка «за веру, царя и отечество», герой Сарикамиша й Евзурума, він знехтував батьківським заповітом, гукнувши Оверкові: «Проклинаю тебе моїм руські серцем, ім’ям великої Росії — матінки…».

Ненависть засліпила очі Андрієві і лише після згадки Оверка про рідний дім та після питання «Що тобі пригадується?» січ ший брат відповів: «…батько та його слова: тому роду не я переводу, в котрому браття милують згоду». Не дрижав голос Оверка, коли він скрикнув: «Та рубайте його, козацтво», не говорила совість, коли чорнопличники взялися до кишень порубаного ворога, не приходили на думку батьківські слова про рід, бо він був упевнений в тому;» що рід переведеться, держава стоятиме.

Ще не розвіявся дим першого бою, як налетіли махновці під чорним прапором на чолі з командиром Панасом Половцем. Через спогади Мусія Половця ми дізнаємося, що Панас до революції був контрабандистом і вже тоді йому притаманна була нечесність і підступність.

Панас, як і Андрій та Оверко, — жорстокий, безжальний. Іменем батька Махна з посмішкою на вустах він власноручно вбиває Оверка, забувши про батьківський заповіт, проклинаючи брата «великою ненавистю і долею щербатою». У Панаса інший світогляд, ніж у Оверка: «…ми анархію несемо на плечах, нащо нам рід, зли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття».

Не встиг Панас «викопати притулок двом братам», як за «дощем з’явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кінного загону інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. Кілька хвилин скаженого бою — і вже Панас перед Іваном. На думку спало дитинство, неосяжний простір моря і батьків заповіт, і що Іван відповів: «…не всі в роді путящі. Є горем горьовані, свідомістю підкуті, пролетарської науки люди, а є злодії й несвідомі, вороги й наймити ворогів … рід розпадається, а клас стоїть…». Панас «пустив собі кулю в рот».

Сашка чотирнадцятилітнього Іван «милує», а сам хлопець поки що не розуміє, чого він взагалі пішов за Панасом, краще було, якби він був біля матері.

У чому ж трагедія братів Половців? Всі вони — сини чесного рибалки Мусія Половця. Та в складних політичних обставинах років революції та громадянської війни брати стали виразниками різних класово непримиренних груп. Загострення класових суперечностей і зумовлює конденсацію сюжету новели, в основі якого страшна життєва правда: перед батьковою хатою брат убиває брата Безумовно, тут є певна гіперболізація, яка надає образам дещо символічного звучання.

Але це символи стилю письменника, і вони не послаблюють наше сприйняття подій громадянської війни.

Ідейна спрямованість новели в словах старого Мусія: «Тому роду не буде переводу, в якому браття милують згоду». Та з кожною смертю зміст цієї тези заперечується, набуває інших форм і завершується Івановим: «Рід розпадається, а клас стоїть». Підсумки трагедії підводить комісар Герт: на його думку, брати Івана загинули тому, що були одного роду, та не одного класу.

Ці слова, можливо, є ключем до розуміння назви новели. Може, клас і рід — це те подвійне коло, в якому замкнуте життя п’ятьох братів. Вихід з цього кола диктується суворими законами класової боротьби. Якщо це так, то тоді правильною буде й така думка: почуття класової непримиренності вище за почуття родової приналежності. У криваве коло громадянської війни загнали себе брати Половці. Знехтувавши батьковим заповітом, вони стали братовбивцями, зрадниками, злочинцями, жертвами розмаїття ідеологій. Така історія, такий закономірний її розвиток по спіралі.

Існують і інші думки щодо назви новели. Дехто гадає, що це боротьба правди і кривди, добра і зла, правди багатих і правди бідних.

Та як би ми не тлумачили назву новели, закономірним є одне: не буде міцного роду — не буде держави. Рід — це частина держави. І хочеться вірити в те, що в майбутньому люди стануть братами і по крові, і по духу. Маленький промінчик цієї надії світиться в кінці новели: Іван не вбиває Сашка, пояснюючи його приналежність до проклятих махновців молодістю. Можливо, від цієї гілки відродиться рід Половців?! Хочеться вірити в це. А ще хочеться вірити в те, що наша незалежна Україна не повторить помилок братів Половців, а їх ганебні вчинки сприйме як застереження для майбутніх поколінь.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Крізь воду і сонце, і темряву ночі Все швидше летить адська машина… Та землю вкривають ті сльози жіночі: «Убили єдиного сина». Скільки книг про вас ще не написано… Ю. Яновський Роман «Вершники» Ю. Яновського — романтична оповідь про події революції 1917 року та громадянську війну.

Сьогодні на ці сторінки історії різні погляди, та я хочу зосередити увагу не на подіях, а на людині, як учасниці цих подій.

Гортаю сторінки роману «Вершники», що вже перечитаний і переглянутий кілька разів. До глибини душі вражає новела Подвійне коло». Синтезую свої знання і приходжу до висновку: те про що розповідає Ю. Яновський, — реальні картини того часового життя, страшна дійсність, яка засобом братовбивства стверджувала нову формацію. Письменник не відкрив тут чогось нового, незвичайного: класова боротьба завжди вимагала жертв. Проте стає моторошно від того, що ідея, за яку віддавали життя, не дала досить позитивних наслідків.

Новелу «Лист у вічність» (п’яту новелу з роману «Вершники») можна назвати баладою. її сюжет заснований на героїзмі безіменного листоноші. У ній немає жодної позасюжетної подробиці; увага автора сконцентрована на одній, по суті, добі з життя листоноші. Відсутність позасюжетних компонентів не збіднює майстерність прозаїка. Головне завдання автора — не відвертати уваги читача, а глибоко, всебічно розкрити внутрішній стан героя в час найстрашніших випробувань, які випали на його долю.

Новела «Лист у вічність» — це один епізод з життя солдата революції. Це ніби одна сцена, яка складає емоційне ціле, і якщо її розкласти на частини, на елементи, то вона втратить свою красу, художницьку силу, зміст. Відповідно, новела є художницьким монолітом, в основі якого — внутрішній світ людини, що віддала себе ідеї.

Вперше ми бачимо листоношу тоді, коли його тіло оскаженілий доберман знайшов недалечко від берега. «На ньому не було жодного живого місця, і п’явки купами присмоктувалися до тіла». Хлопець був непритомний. Та коли трішки очуняв і зрозумів, що попав до рук німців і гетьманців, дав клятву собі: ніяка сила не торкнеться його, доки він не віддасть «останнього листа». Кати хотіли розчулити його душу, а він намагався забути всі ті відомості, яких так хотів від нього капітан.

До болю вражають монологи листоноші. Він прагне сховати потрібну німцям інформацію в найдальший куточок пам’яті, щоб «ніякий фізичний біль не долинув туди».

Людина та фізичні і моральні випробування … Чи кожен зможе знайти в собі сили, щоб побороти їх, не втрачаючи людської гідності?! Це питання риторичне. У листоноші теж на якийсь момент (біль був нестерпний) виникло бажання вмерти, загородити в груди ножа. Та то тільки на якусь мить… Революціонер не мав права вмирати, «він мусив нести своє скривавлене тіло крізь потік Часу до ночі…». Він прийме всі муки, крім смертельної, бо останнього листа має передати повстанцям. Його били шомполами. Його страхали, а він знав одне: не віддасть своє життя, як лист, Ворогові. Листоноша вже не міг ходити, рухатися, він горів, як смолоскип, біль витягувався в одну ношу, кров дзюрчала з його ран, а він все водив німців від одного місця до іншого, чекаючи сумерків.

Навіть погрози розстріляти матір не примусили хлопця говорити. І тільки тоді, коли у темряві народилося безліч вогнів (то прийшли повстанці, яким листоноша мав показати, де захована зброя), юнак крикнув: «Ось хто візьме мою зброю, тепер стріляйте мене…».

«Лист у вічність пішов разом з життям, як світло від давно згаслої одинокої зорі».

Так, листоноша — мужня людина, здатна перенести найстрашніші тортури в ім’я великої мети.

Коли перед ним постало питання: «мати чи справа», він надав перевагу справі, бо був впевнений в тому, що його вибір зіграє історичну роль.

Чи правильно він зробив? Не будемо відповідати на це питання. Життя — це талісман, даний нам Всевишнім, а розпоряджається цим чудодійним даром кожен у відповідності до свого світобачення.