Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, есеїст.

Живе і працює у Львові.

Учасник літугрупування Бу-Ба-Бу, майстерні «Пси святого Юра».

Автор поетичних збірок «Бурштиновий час» (1987), «Літаюча голова» (1990), «Alter Ego» (1993), «Розмова зі слугою» (1994), «Епос про тридцять п’яту хату» (1999), незавершеного роману «Пан Базьо та решта».

Неборак був, як сам зазначає в автобіографії, «рецитатором власних текстів, продюсером поезо-химеро-рокдійств, концептуалістом кількох фестивалів і рушень». Микола Рябчук вважає, що «поетичний карнавал Віктора Неборака — це ще й добре організований спектакль, з прекрасною режисурою… з питанням з-поміж питань у кінці, в останньому вагоні карнавальної кавалькади, питанням, заради якого, можливо, й розігрується все це дійство». (Вітчизна, 10’89).

З середини 1990-х років найпомітнішим з літературних проектів В.Неборака є «Третє тисячоліття» — серія літературних вечорів у Львові, до участі в яких запрошуються «письменники наживо», а сам автор проекту поєднує організаційно-продюсерські функції з функціями ведучого й співрозмовника.

Поетичну творчість Віктора Неборака переважно розглядають у ширшому контексті літературного угруповання Бу-Ба-Бу, куди, крім нього, належать також Юрій Андрухович та Олександр Ірванець. І справді, Неборак є одним із співзасновників цього угруповання, творцем самої його назви (абревіатура від запропонованої Андруховичем тріади «бурлеск — балаган — буфонада»), а в пародійно-іронічній бубабістській ієрархії Неборак носить звання Прокуратора.

Проте, як і кожна видатна літературна особистість, Неборак не завжди вкладається у виключно бубабістські стилістичні межі. Можна говорити про частково «перед-бубабістського» Неборака (збірка поезій «Бурштиновий час», 1987) — поета швидше романтичного, іноді навіть сентиментального, водночас уже із виразним іронічно-сміховим первнем і не менш виразним урбаністичним світовідчуттям. Уже з ранніх поетичних декларацій починаючи, одним із головних героїв Неборакової творчості стає його рідне місто Львів. З роками ця тенденція аж ніяк не ослабла, навпаки — стале і часте звертання Неборака до суто львівських тем і образів набуло ознак послідовної програмовості й навіть деякої нарочитості.

Своєрідним апогеєм Неборакового бубабізму стала збірка поезій «Літаюча голова» (1990) — напрочуд вітальна й поліфонічна «книжка-карнавал», у якій повною мірою розкриваються і щасливо поєднуються раблезіансько-ренесансовий світогляд автора і високотехнічна, часом навіть віртуозна манера віршування. Саме з моменту виходу «Літаючої голови» в українській літературній критиці починають говорити про постмодернізм і необароко. Особливої уваги, крім того, заслуговує концепційне засвоєння і переосмислення автором «Літаючої голови» тематичних площин і знаків масової молодіжної культури (сфера рок-музики, шоу-бізнесу, молодіжної моди, сленґові вкраплення в лексиці тощо).

Утім, паралельно з «Літаючою головою» писалася цілком не схожа стилістично збірка «Alter ego» (1993) — книжка переважно верліброва, за жанром лірико-медитативна, з претензією на екзистенційно-філософські узагальнення щодо «підвалин буття». Звичний для більшості читачів-шанувальників Неборак лише іноді впізнається з її сторінок завдяки черговому сплескові блискучої самоіронії, як наприклад, у вірші «Вечеря».

Збірка «Розмова зі слугою» (1994), задумана як своєрідне продовження карнавалу «Літаючої голови» на новому щаблі, в той же час засигналізувала досить поважні зміни в авторовому світовідчутті. За всієї зовнішньої грайливості й версифікаторської вишуканості (саме художньо-технічне оформлення збірки вирішувалось як елемент гри — зовні це мало бути щось на кшталт інтимного й писаного від руки зшитка) вона передусім свідчить про відчутне посерйознішання і поступове навернення автора до традиційно-консервативних, іноді навіть фундаменталістських вартостей.

Остаточно нова Неборакова поетична якість засвідчена у найостаннішій на сьогодні збірці «Епос про тридцять п’яту хату» (1999). Як задекларовано вже в анотації, ключовою для неї є «проблема вкорінення, відшукування екзистенціальних цінностей у межах малої батьківщини». Для «Епосу» характерне унаочнення принаймні кількох Неборакових творчих метаморфоз. Іронічність переросла в проповідництво, часом саркастичне, карнавальна поліфонія — у різного роду звернення, послання, листи та інші, сповнені риторики, відверто монологічні форми; богемно-легковажне, святкове сприймання життя — в переконане відстоювання традиційно християнських родинно-побутових основ.

Окремої розмови вартують експерименти Неборака з рок-музикою, здійснювані у першій половині 90-х років (аудіокасета «Неборок», 1995), а також його довготривалі проекти «Реберітація» та «Третє тисячоліття», які відчутно вплинули на формування в сучасному Львові нового мистецько-літературного середовища.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Валер’ян Підмогильний народився 2 лютого 1901 року в селянській родині степового селища Чаплі під Дніпропетровськом.

У 1917 році закінчив катеринославське реальне училище, в стінах якого написав свої перші оповідання.

Валер’ян Підмогильний поволі виходив на шлях психологічного реалізму.

Іван Франко писав, що «головна річ — людська душа, її стан, її руки в таких чи інших обставинах».

Оце прагнення відчувати стан і рух людської душі й було провідним для новобранця літератури.

Естетичний, філософський етичний аспект аналізу творів В. Підмогильного давав можливість окремим дослідникам побачити й концептуальне сприйняття світу.

Людина і обставини, колективне і особисте, сліпі інстинкту природи і обов’язкова мораль, суперечності прагнень розуму і серця, все це постало першочерговою проблемою під пером прозаїка.

Він одразу взяв приціл на найвищу вершину творчості — психіку особистості, яка гостро осмислює навколишній світ.

Письменник намагався бачити правду життя, твердо зважувати здатність людини до різкої зміни соціального і духовного існування.

В. Підмогильний уже в перших своїх оповідання, виявив особливу зацікавленість сферою підсвідомого. Спокійний і мирний Ваня («Ваня») зворушений виглядом застреленого улюбленого пса, пристає на пропозицію агресивного товариша добити тварину, що вкрита мухами, здавалося ворушилася.

Порушення емоційного балансу активізує механізм підсвідомого — таким є один наскрізних мотивів у прозі В. Підмогильного.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Місто» Валер’яна Підмогильного — роман про людину, про місто, про життя, про незгасність вогню, сповнений скептицизму переможця і оптимізму переможеного. 

В. Підмогильний намагався зрозуміти, хто є людина в місті, яке її місце в житті, для чого вона живе, він прагнув осмислити її ідеали, ціннісні орієнтації. 

Автор хотів поставити людину перед самою собою, змушував її зазирнути в себе. Тому і з’являється в романі тип героя, схильного до самоспоглядання, самозосередження. 

Людське існування в романі — це існування особистостей, яким передусім притаманне певне ставлення до буття, раціональне чи ірраціональне сприймання світу. 

Традиційна, але не вирішена багатьма епохами проблема буття, гостро поставлена в творі, закладена в самій специфіці існування героїв у світі. 

Сутність людського буття автор «Міста» розглядає як діяльність, у якій людина виражає своє «я» як прийнятий ідеал її буття. 

Селянський парубок Степан Радченко вирушає до міста, не маючи про нього жодного уявлення; обов’язок і відповідальність — нові слова в лексиконі Степана. Це не правда, що всі люди такі, як він, а він — як вони. 

Він робить одне з найбільших відкриттів — він відкриває людину. 

Люди — різні, бо для кожного з них світ починається й гасне; Степан бачить людей як єдину істоту. 

У місті починається кара Степана за його минуле, за те, що він такий, а не інший. Його кара — це самота, а нагорода — це його творчість. Мертвими йому видаються його старі оповідання. Роман В. Підмогильного — це твір про вину, якої не можна було уникнути, бо вона — закон існування. 

Життя для В. Підмогильного — це рух, це здобування світу, відкриття людини, знайдення себе, й все це — чарівне і мінливе, як вогонь. Бо вогонь — це образ Бога.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Доля П. Тичини багато в чому схожа на долю В. Маяковського. Його вірші, які прославляли існуючий лад та партію, були хрестоматійним взірцем, заучувались у школі напам’ять. Про що ж писав інший Тичина, живий, пристрасний і справжній, партійність якого визначалася приналежністю до єдиної партії — тої, «де на людину дивляться як на скарб світовий»?

Він прийшов у літературу зовсім юним і приніс своє радісне світовідчуття, яке вибухнуло в ній раптово «Сонячними кларнетами». Поява цієї збірки розцінювалася тоді як справжня революція в українській поезії. Вона вийшла з тісних рамок традиційної поетики, несла в собі різноманіття барв і звуків, нову, свіжу образність, шукання цікавих форм. її автор був тоді сповнений надій, щасливого передчуття близької всеочисної грози. Він вірив у революцію зі всім шалом юності й тому сприймав так відкрито, з відкритою навстіж душею, з бурхливою радістю світ навколо себе, людей, природу:

Слухаю мелодій

Хмар, озер та вітру.

Я бриню, як струни

Степу, хмар та вітру.

Всі ми серцем дзвоним,

Сним вином червоним —

Сонця, хмар та вітру!

(«Цвіт в моєму серці»)

Мотив єднання, радісної гармонії з природою надзвичайно частий у ранній ліриці Тичини. Автор досить несподіваний і різний у погляді на, здавалося б, одне і те ж. Поетичними рядками про природу Тичина передає своє світовідчуття — то радісно збентежене, то замріяно сумне. Скажімо, які відмінні його враження від осені:

Ох, серце, пий!

Повітря — мов прив’ялий трунок.

Це рання осінь шле цілунок

Такий чудовий та сумний.

(«Квітчастий луг»)

Ой не крийся, природо, не крийся.

Що ти в тузі за літом, у тузі…

Безгоміння і сум. Безгоміння і сон. —

Тільки зірка упала…

(«Ой не крийся, природо»)

Такою ж глибокою і неповторною є інтимна лірика Павла Тичини. Дивовижні образи та асоціації викликають щораз у поета згадки про кохану:

Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —

Обняла востаннє, — у моїй душі

Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді…

Тут ще немає місця скорботі. Це ще світла печаль, якої завжди є трохи у справжньому коханні. Інтимна лірика Тичини дуже загадкова. Хочеться насамперед згадати поезію «О, панно Інно». Це навіть не діалог із коханою — це розмова зі спогадом, з тінню любові, що не відбулася, а тільки зачепила крилом поетову душу:

Я Ваші очі пам’ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий — я знаю.

Звучання «Сонячних кларнетів» чисте і гармонійне. Воно контрастує з подальшою понівеченою долею митця і його «сірим» віршуванням у майбутньому. Проте вже навіть у «Сонячних кларнетах» траплялися далеко не «сонячні» поезії: «Скорбна мати», «Одчиняйте двері», «По хліб йшла дитина», «Золотий гомін». У них вже так багато сумних пророцтв, жахливих передчуттів, сліз і крові.

А трохи згодом, коли з’явилась збірка «Замість сонетів і октав» (1920), там вже практично не було світлої радості «Сонячних кларнетів», закоханість поступилася місцем гніву до істот, волею яких вершилися злочини. Тоді ще Павло Тичина був вірний собі.

Коли ж перо почало служити соціальним потребам, він втратив чистоту свого світобачення, радісного та піднесеного. Про це чудово сказав Василь Стус: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням. Феномен Тичини — феномен доби, що заправила генія на роль блазня…»

Але заглядаймо частіше під цю принизливу маску, начеплену через обставини, — і ми бачитимемо того натхненного творця «Сонячних кларнетів», який мав право бути названим поетом від Бога.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мені дуже подобається поезія «Арфами, арфами…». Це рідкісна за мелодійністю поезія, за красою внутрішніх віддзвонів, за ніжним поєднанням почуттів. Цей вірш, здається, увібрав у себе всю красу українського фольклору, веснянок, гаївок:

Чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям

вкрай

Там за нивами…

Вірш «Арфами, арфами…» побудований на оптимістичних акордах. Поет відчуває себе в обіймах Всесвіту, а його ліричний герой прагне пізнати себе, знайти своє місце в житті, свій органічний зв’язок з природою. Персоніфікація весни як дівчини, закосиченої квітами, з краплями роси, співом жайворонка, дзвоном струмочків доповнюється протилежно новою — темою тогочасного громадського життя:

Вогневий!

Сміх буде, плач буде…

Перламутровий…

У поезії переданий настрій оптимістичного сприйняття світу й очікування чогось нового, незнайомого. Ліричний герой, звертаючись до коханої, просить відкрити своє серце весні.

Вірш написаний кількома розмірами, і це створює дивну музикальність і неповторну мелодійність. Добре обізнаний з музикою та живописом, Тичина розумів величезні можливості їх взаємодії. Навіть у назві збірки поєднується зоровий образ і музичний: сонячні кларнети.

Я вражена умінням Павла Тичини подати у невеликому за розміром творі чарівні живописні картини природи, виділяючи у кожній фразі найважливіші слова-епітети: самодзвонними, ніжнотонними, перламутровий.

Поезія «Арфами, арфами…» створює ілюзію широти. Я не знаю іншої поезії, у якій так переплелися б художні стилі, у якій одночасно було б порушено кілька глибоких філософських проблем. Цій поезії жити в віках і радувати все нові й нові покоління.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Серед усієї різноманітності й неоднорідності нової української літератури від часів І. Котляревського і до сьогоднішніх днів, безсумнівно, одним із найяскравіших її явищ стала епоха 20-30-х років XX століття. Вона представлена цілою плеядою непересічних митців, як-то: М. Рильський, М. Зеров, М. Куліш, М. Хвильовий та багато інших. Однак у ряду надзвичайно талановитих письменників, поетів, драматургів того часу кожен виокремлювався з-поміж інших і своїми особистісними якостями. Наприклад, М. Хвильовий — усіх хвилював, примушуючи задаватися широким колом питань сучасності, М. Зеров — був взірцем академізму і в мистецтві й у житті, а от В. Підмогильний був охарактеризований одним із своїх сучасників — Ю. Смоличем — як надзвичайно інтелігентна особистість та найбільш інтелектуальний письменник.

Бачиться, заувага Ю. Смолича не втратила своєї актуальності і донині. Бо недарма ж твори письменника, які не так давно повернулися з радянських спец-сховів, зачаровують сьогоднішнього читача багатою образною мовою, вражають глибоким осмисленням одвічних універсальних людських питань: хто я в цьому світі? куди прямую у житті? — і проблем, притаманних українському народу, як-то: стосунки села й міста, національне питання та інші.

І це не дивно, адже В. Підмогильний, надихнувшись милозвучністю маминих пісень, багатством рідної мови, літературною традицією українських письменників убирав усе найкраще і зі світового мистецтва, особливо ж із класиків французької, російської літератури. Така школа художньої майстерності, підсилена неабияким мистецьким чуттям та гостро аналітичним розумом, врешті й дала можливість письменнику осмислити проблеми свого часу і рідного народу на нечувано високому інтелектуальному рівні. До речі буде сказано, що весь спектр проблемної палітри В. Підмогильного так само злободенний і для нашої епохи.

Говорячи про творчу спадщину письменника, треба відзначити, що вона надзвичайно строката і в жанровому і в проблемно-тематичному планах. Хоча Підмогильний прожив і не довге життя, проте у його доробку є аж два романи, повість, кільканадцятеро новел, і кожна річ по-своєму оригінальна, цікава і глибока. Та вершиною творчого генія митця все ж став роман «Місто» — твір, який викликав небувалий ажіотаж у 20-ті роки, а повернувшись у 80-ті, так само не міг залишати байдужим читачів. І причин тому декілька. Найперше, це високохудожній роман. По-друге, проблематика твору нова, точніше, спосіб бачення старих проблем своєрідний за своєю суттю і талановито втілений в образній системі. А ще роман «Місто» можна вважати одним із перших філософських романів в українській літературі, в якому органічно переплелися побут і психологія, мистецтво й філософія.

Не будемо продовжувати перелік, а лише ще раз подивуємося, як В. Підмогильний силою свого розуму й таланту зміг створити образ героя — Степана Радченка, погляди, світовідчуття, поведінка якого, за спостереженнями сучасних дослідників, повторюють філософські побудови французьких екзистенціалістів А. Камю, Ж. П. Сартра. Але, що найцікавіше, роман В. Підмогильного написаний набагато раніше, аніж: французькі мислителі зуміли повідати світу, що сучасна людина — самотній подорожній, закинутий у цей безглуздий світ, і все, що є у нього, це безмежна свобода, яку він має або спрямувати на творення гідного імені Людини життя, або ж гинути, не відаючи, що є вищі цілі і справжні істини, як-то любов, творчість. Саме ці надзавдання роблять із людини Людину, надаючи смисл її існуванню або екзистенції. Звичайно ж, буде перебільшенням говорити, що образ Степана Радченка — це суто екзистенційний образ. Ні, В. Підмогильний просто спостеріг людину свого часу і, проаналізувавши її життя, зробив певні висновки, і вони у свою чергу виявилися суголосні ідеям французьких екзистенціалістів. Наприклад, Радченко завойовує місто, жінок, намагається досягти якихось вершин в житті, але з кожним кроком, з усе збільшуваною кількістю вражень він починає усвідомлювати, що насправді його життя позбавлене глибинного смислу, що він усього-на-всього борсається у житті, точніше, життя грається ним. Усвідомлення цього факту відбувається не одразу: В. Підмогильний проводить свого героя через ряд випробувань: через розчарування власними силами, через смерть близької людини Зоськи, через трагедію Максима — усі ці точки на життєвому шляху Радченка врешті відкривають йому очі на власне безглузде існування. Герой знаходить спосіб реалізувати себе у цьому світі, надати своєму життю смислу — він починає творити, стає письменником, щоб написати повість про людей, а може, і про себе, розповівши їм, що життя — це безмежна свобода, але цілеспрямована й осмислена самою людиною.

Окрім цікавих філософських пластів роману, які інколи глибоко приховані й зрозумілі або вузькому колу інтелектуалів, або ж тому, хто добре попорпається у творі, «Місто» дасть поживу і багатьом іншим своїм читачам: хто цікавиться психологією, любиться у спостереженні людини — порадіє тонко виписаній душі героя; кому до вподоби любовна проза, той також буде із захопленням спостерігати життєві перипетії Степана. І це не межа тем, ідей, мотивів роману «Місто». Так само як не був цей твір межею творчого польоту В. Підмогильного, на жаль, жорстоко обірваного свавільною рукою сталінської тиранії.

Марійка Підгірянка — псевдонім Марії Омелянівни Ленерт-Домбровської, української поетеси, яка народилася 29 березня 1881р. в с. Білі Ослави на Івано-Франківщині в родині лісничого.

В 1900р. закінчила вчительську семінарію, потім працювала у школі. Померла 20 травня 1963р., похована у Львові.

Друкувати вірші Марійка Підгірянка почала з 1904р. в періодичних виданнях. Перша збірка поезій «Відгуки душі» вийшла 1908р. Більшість творів поетеса написала для дітей і про дітей. Основні мотиви віршів М. Підгірянки до 1939р. — мрії про краще майбутнє народу, оспівування краси рідного краю, природи Карпат. Авторка щедро використовує фольклорні мотиви, її вірші ніжні і легкі, часто нагадують українські народні пісні («Співанки», «Вечір», «Що роблю я, що я дію»). Виступала Марійка Підгірянка і в жанрі поеми. Досить своєрідною є поема «Мати-страдниця», написана в 1919р. Події у творі — це одна з сторінок життя західноукраїнських вигнанців під час першої світової війни, коли тисячі галичан померло в концентраційних таборах з голоду і від епідемій. Композиційним обрамленням поеми є «Вступ» і своєрідний епілог. Сповідь страдниці, подану в жанрі голосінь, складають 12 пісень.

РІДНИЙ КРАЮ, РІДНІ ЛЮДИ.

Восени 1887 року О. Ленерта перевели як лісничого із села Бі­лі Ослави в Уторопи на Косівщині. Зиму 1887—1888 років Марійка перебувала у дідуся М. Волошина, священика села Заріччя, якого дуже любила, бо розповідав гарні казочки про пташок, тварин, ме­теликів, бджілок. За зиму зона помітно підросла, порозумнішала і навчилася читати, писати, рахувати у межах двох десятків, як цьо­го вимагала програма першого класу.

У цих двох селах — Заріччі та Уторопах — поперемінне і про­вела Марійка дитинство та літа юності. У 1888 році, коли сім’я Ленертів добре влаштувалася та обжила нове помешкання, дівчинку забрали в Уторопи, де хата була, ніби палата,— нова, велика, чис­тенька. Перед ґанком росли чотири молоді смереки, город спадав, аж до потічка. Місцевість гарна, ліси близько, під самим селом — букові й смерекові. Значно пізніше вона скаже нареченому: «Я учи­телька з Косівського повіту. Працюю в гарненькому селі з поганою назвою Уторопи»[1]).

Восени цього року Марійка стала ученицею другого класу міс­цевої школи. Вчилася легко і охоче, Пам’ять у неї була дуже до­бра, прочитавши будь-яке сповідання, могла переказати його ледь не дослівно.

Після закінчення початкової школи (6 класів) у 1893 році ви­рішила продовжувати навчання самотужки. Вчитель з Утороп Райт, переконавшись у неабияких здібностях дівчини, допомагав їй опанувати матеріал за програмою сьомих-восьмих класів школи місь­кого типу. З 1892 року, кожного літа й осені, вона перебувала у Заріччі. По декілька годин щоденно продовжувала тут навчання. Не обходилося без допомоги дідуся.

Марійка успішно склала іспити за восьмикласну жіночу виділову школу, яка давала неповну середню освіту. Та її не задоволь­няло досягнуте і перспектива бути все життя тільки домогосподинею. Вона прагнула набути спеціальність.

Сім’я Ленертів була доволі великою, крім найстаршої Марій­ки, мала ще п’ятеро дітей — сина і чотирьох молодших дочок. Ма­рійка допомагала сестрам і сама вперто продовжувала вчитися.

Після іспитів у Коломиї зробила для себе розклад занять на кожен день і готувалася за програмою учительської семінарії. Для цього деякі книжки купила, а решту одержала поштою зі Львова. У Заріччя вже так часто не їздила, бо її дідусь помер (1895).

Марійка була закохана в природу. Уважно прислуховувалася до гомону Черемоша та Прута, до розповідей батька про вегетацію різних порід дерев та кущів, про поведінку і звички тварин. Знала уторопські ліси не гірше, ніж місцевий лісоруб. Часто водила сес­тер на зруби по суниці або у шешорські ліси по малини. І ні разу не заблудилася там. Ходити в лісах, бродити по струмках — це наймиліше для неї заняття. Натхнена чарівною природою Карпат, цією закутаною української землі, вона ніколи не перестане оспіву­вати її.

Одного дня по обіді Марійка раптом попросила у батька гро­шей для поїздки до Львова, той застановився — не повірив, що во­на зможе скласти іспити за учительську семінарію. Але домашні якось уладнали цю несподівану ситуацію і переконали батька у ре­альності задуманої справи.

Коли зібралася в дорогу, котрась із сестер всунула декілька карток у валізу:

— А це теж візьми і обов’язково занеси до якоїсь газети, хай видрукують. Вони кращі від тих, що ми читали якось-то у «Зорі».

Віршувати почала десь у тринадцять-чотирнадцять років. Пер­шою була чотирирядкова строфа польською мовою — напис на стрічку до похоронного вінка. Одного разу мимоволі почула, як у сусідній кімнаті не могли укласти слова і сперечалися з цього при­воду. Тоді запропонувала свій варіант.

Спочатку писала польською мовою. Десь наприкінці XIX сто­ліття у журналі «Блющ» навіть друкувалися ці вірші[2]). Але коли це було і як вони підписані, поки що не вдалося встановити. Читання Шевченкового «Кобзаря» привернуло Марійку до українсь­кої мови. Сестри часто знаходили її поезії, складали і зберігали.

Працюючи з вересня 1900 року вчителькою Уторопської двокласної народної школи, Марія Ленерт впроваджувала в шкільну практику дещо нове. Уроки проводила з восьмої до дванадцятої та з другої до четвертої години. Вранці — з учнями третього-четвертого року навчання: обидвома річниками одночасно. Заняття три­вало шістдесят хвилин. Цю годину ділили на дві півгодини: письмові і усні. Коли третій річник займався голосно (усно), то четвер­тий у той час виконував письмові завдання і навпаки. Вона брала зошити учнів додому, перевіряла їх і виставляла оцінки, чого рані­ше у цій школі ніхто не практикував, її вихованці уважніше і ста­ранніше виконували письмові завдання.

На пополудневе заняття був призначений перший рік навчан­ня. Як радили педагоги-практики школи вправ, у перші тижні тре­ба працювати над пробудженням свідомого слуху, щоб зір і слух взаємодоповнювалися. Ці методичні поради вона враховувала: ви­користовувала кольорову крейду, малюючи на дошці квіти, тварин. У Львові купила собі дві пачки таких крейд, щоб мати у запасі. Малюнки не лише викликали радість у дітей, але й сприяли поси­ленню уваги. Часто на уроці придумувала до них коротенькі вір­шики — і діти вмить запам’ятовували їх. Відвідування уроків у класі значно поліпшилося, поведінка — теж.

У 1902 році роботу Уторопської школи перевіряв повітовий ін­спектор Шлемкевич. Він звернув увагу на успіхи молодої вчитель­ки, зробив запис у повізитаційному протоколі.

У тодішній австрійській державі відзначалися свята за грець­ким і латинським віросповіданням. У вільний час Марійка Ленерт читала художню і педагогічну літературу на українській, польській, німецькій мовах. Читала жадібно і дуже багато, але безсистемно.

Інколи бувала в Косові на концертах та виступах українського театру. Жодного разу не оминула нагоди відвідати ярмарок — це щорічне свято горян, на яке з’їздилися гуцули із всієї Косівщини, інтелігенція з усіх, навіть найвіддаленіших сіл, та заїжджі. Скіль­ки душевного задоволення мала! Поставала перед нею як одна ве­личезна мистецька панорама, якій, здається, ні початку, ні краю нема: багатотисячна квітчаста, рухлива, гамірлива, розсміяна, роз­співана стіна. У жодному музеї не зібрати стільки експонатів, скі­льки тут, на ярмарку. Можна намилуватися пишнотою етносу Косівської Гуцульщини, проглянути, мов на виставці, чоловічий і жі­ночий одяг, красноїльські, космацькі, яворівські, довгопільські та інші оздоби і декоративні вироби з дерева, різьблені та інкрусто­вані, художні витвори ткаль, вишивальниць, гончарів, послухати троїсту музику і, навіть, побачити незрівнянно-ритмічний опришківський танець — аркан. Враження від побаченого і почутого на цих косівських ярмарках залишилися в пам’яті Марійки Ленерт на все життя. Один із них призвів до знайомства з І. Трушем.

Марійка купила гарного великого когута, вложила молодшій сестрі у кошик, і вони пішли додому пішки. Недалеко від скруту на коломийський шлях когут несподівано вирвався і, хоч у нього ноги були зв’язані, намагався втекти. Назустріч йшов якийсь незнайомий чоловік у білому полотняному одязі. Побачивши це, ки­нув топірець, скочив поперед когута і обома руками спритно притис до землі. Передаючи дівчатам бунтаря, мовив:

— Якби мав час, якби мав чим і на чім, то зразу змалював би вас із цим півнем. Дозвольте познайомитися: Іван Труш, художниці із Львова.

— Дуже вдоволена з такого несподіваного знайомства. Я — учителька з Утороп, Марія Ленерт. А це моя сестра Галя. Як їхамете Через Уторопи, вступіть до нас відпочити. Наша хата якраз проти позначки двадцять першого кілометра.

— Я оминаю «цісарські дороги», ходжу гірськими плаями, пі­тниками, щоб полюбуватися красою нашої Верховини та надиха­тися озоном карпатського повітря. А як іноді треба, то їду пошто­вим амбулянсом, а цей не спиниться навіть перед двадцять пер­шим кілометром, де живуть такі гарні дівчата…

Після взаємних подяк вони розпрощалися. А через день товариство «Українська бесіда» влаштувало у Косові вечорниці. Ма­рійка, хоч і не любила танцювати, але поїхала з молодшими сестрами на забаву. Через якийсь час розпорядник вечора підводить до неї молодого чоловіка і знайомить:

— Наша нетанцююча поетка Марійка Підгірянка, а це — нетанцюючий художник Іван Труш.

— Поетка Марійка Підгірянка? — дивується Труш. — Та ми ж учора познайомилися — учителька з Утороп, таке німецьке прізви­ще…

— Саме вона, та сама, Ленерт,— пояснює розпорядник.

— Як цікаво склалося,— каже Труш і починає розповідати про пригоду з когутом.

На той час припадає знайомство М. Ленерт з А, Крушельницьким, О. Маковеєм. Вона зустрічалася з соціалістом М. Лозинським, листувалася з В. Гнатюком.

У 1903 році газета «Діло» надрукувала вірш «Ой не нам; в, кайданах ходити», підписаний «Марійка Підгірянка». Хто тоді міг подумати, що впродовж десятків років це ім’я не сходитиме із сторінок газет, журналів, антологій, читанок, букварів, календарів, які друкувалися у Львові, Коломиї, Харкові, Ужгороді, Тячеві, Чернівцях, Вінниці, Пряшеві, Празі, Кракові, Варшаві, Відні, Софії, у Канаді та США,

1904 року у Львові вона познайомилася з учителем Скалатського повіту А, Домбровським, людиною прогресивних поглядів, активним діячем учительського руху, автором ряду підручників, невтомним агітатором радикальної партії. Невдовзі (31 жовтня 1905) їх повінчав священик Кобринський.

Напередодні одруження вони пішли до Інспектора повіту роз­відати про вільні посади. Там зрозуміли, що їм потрібна школа для двох учителів. На той час була лише одна така, трохи далі від гір, уже майже на Покутті. З початком листопада 1905 року молоде подружжя перейшло працювати у село Рибне — Августин Ан­тонович завідувачем, а Марія Омелянівна — вчителькою.

Ще у 1902—1903 роках А. Крушельницький сватав її за якогось свого знайомого гімназійного викладача. Коли ж довідався, що Марійка одружилася, то при черговій зустрічі мовив таке: «То ти проміняла гімназійного вчителя на сільського?».

Спочатку, на новому місці, вона помітно сумувала за горами, за гомоном гірських лісів, але коли чула шум Черемоша, бачила його пінисті води, то ставало трохи легше. Часто гостювала у вчителів Герасимовичів, які мали гарну бібліотеку. Одного разу звернула увагу на одиноке сумовите дерево біля подвір’я, і тоді народилася поезія «Смереко».

Марія Домбровська допомагала чоловікові в культурно-освіт­ній роботі. У 1906 році прочитала в Кутах на зібранні товариства «Українська бесіда» доповідь про становище жінки у суспільстві, виклад якої наприкінці того ж року було зроблено в учительській газеті «Прапор».

Десь у серпні до Косова приїхав Г. Хоткевич. Августин Антонович при зустрічі з ним пошкодував, що дружина втратила наго­ду бачити бандуру і чути гру на ній. На другий день Г. Хоткевич був гостем Марійки Підгірянки. Просидів години три — проспівав думу про Нечая і низку веселих пісень,

12 жовтня 1906 року народила сина Остапа. Тепер у Марії Омелянівни появилися нові заняття: господині дому, матері.

У липні наступного року виїхала в Буркут на лікування озо­ном, бо лікарі визнали у неї туберкульоз. Не могла намилуватися тамтешньою предвічною, не зіпнутою людським втручанням кра­сою. Багато гарних віршів написала тоді. Мандрувала з чоловіком до свого дядька Івана Попеля в Довгопілля, відомого поета і гро­мадсько-культурного діяча. Він багато разів гостював у Ленертів, коли їхав у Коломию або Львів, Домбровські перечитали багато книжок та журналів а його бібліотеки, якою захоплювалася Леся Українка, упорядкували її.

Прагнучи перешкодити політичній діяльності, Ілада вирішила розлучити подружжя, А. Домбровського переводять у Ворону Ко­ломийського повіту, а Марію Омелянівну залишають у Рибному, 1 квітня 1908 року тут у неї народжується другий хлопчик, якого назвали Романом. Відпустку провела а Уторопах, біля батьків,

У цей час Марія Омелянівна багато писала.

Працюючи у різних закутках Прикарпаття, часто приїздила на ка­нікули до батьків, які й далі проживали в Уторопах. Там прове­ла літо 1914 року і по­чула звістку про події у Сербії, а потім — оголошення війни між Австрією і Росією.

З того часу пролеті­ло багато десятків ро­ків, у Черемоші сплив­ла незліченна кількість води. І ось звістка від учнів Уторопської шко­ли:

«У нашому селі є багато старших людей, які пам’ятають Марійку Підгірянку та її ба­тька. Є і її учні, які згадують свою вчите­льку як дуже чуйну людину. А на тому міс­ці, де був будинок ліс­ника, тепер побудовано клуб і двоповерхову школу).

У рідному селі Білі Ослави в грудні 1989 року було урочисто відкрито художньо-меморіальну дошку, виготовлену Івано-Фран­ківським скульптором О. Железняком).

Марійка Підгірянка. «Відгуки душі». Поезії. Накладом Това­риства «Взаїмна Поміч гал. і буков, учителів» у Львові. Чистий дохід призначений на будову бурси для синів учительських. 16. ст. 53.

Марійка Підгірянка (псевдонім) вперше виступила на літера­турне поле перед кількома роками в «Ділі», друкуючи там свій віршик «Ой не нам та не нам в кайданах ходити…». Потім появилося кілька її віршиків у нашому журналі і поетка замовкла на якийсь час. Тепер заходом д. Константний Малицької вийшов друком невеличкий збірничок пісень нашої поетки, і ми маємо нагоду: ближче придивитися літературній фізіономії шан. авторки. Поетка — жінка народного учителя і сама учителька — незвичайно скром­на людина. В листі до д. Константний Малицької вона пише про себе: «Я не думала ніколи, що колись буду «друкована»,— я само­ук, несміле дитя Підгір’я. Списувала, що мені старі ліси розказува­ли, та не знаю, чи зрозуміла добре смерекову мову. Почала я пи­сати дуже рано, десь вже в 13 або 14 році життя, а писала, бо чу­ла душевну потребу вилити на папір ті враження, якими напувала мене краса природи»… Поетка залюбки читала Шевченка, Конопніцьку, Гайне і Лепкого і тривожиться, чи з сеї лектури не лишили­ся які сліди на її творах. На нашу думку, поетка може бути цілком спокійна — літературних позичок від згаданих поетів нема у неї. Під впливом Шевченка — як сама пише — могла «розбудитися в Н ї національна свідомість і дбайливість виробляти свою мову»; Конопніцька і Гайне навчили її будувати строфи, але вона не на­слідує нікого, її пісні — се вицвіт власного, ніжного серця. Поетка, «несміле дитя Підгір’я», з особливою цікавістю прислухувалася Нашій людовій пісні, пильно читала «книги, писані та мережані го­рами, лісами»… і лише людова пісня та природа оставили свої ко­рисні сліди на творах поетки.

Чиста, мов кришталь, народна мова, простота, ядерність ви­слову, щирість — отеє головні прикмети поезій Підгірянки. З пі­сень її віє свіжість, запах пільних квіток, шум і туга наших смере­кових лісів. В її піснях — навіть патріотичних — не стрічаємо пус­тих банальних фраз, декламації, пафосу. Вона не силкується свої по­чування, свої думки прикрашувати блискучими, золотистими павлячими перами, не шукає за добірними словами, поетичними картинами, не гонить за ефектами, не кокетує з ніякими «напрямками» — вона співає лише те, що лежить їй на серці, що тиснеться до її уст, вона попросту — талант і то талант щирий, чистий, мов золо­то, талант, хапаючий своїм ліризмом за серце, мов поранкова вес­няна молитва жайворонка.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кажуть, поети розквітають раз на віку. Якщо це правда, то Павло Тичина розцвів у молоді роки, коли з’явилися «Сонячні кларнети» (1918), «Замість сонетів і октав», «Плуг» (1920), «В космічному оркестрі» (1921), «Золотий гомін» (1922), «Вітер з України» (1924). Це справді неперевершена, видатна поезія, в якій переплелись і краса людських почуттів, і сприйняття революції і громадянської війни на Україні як надії на соціальне, національне та духовне визволення, і жорстоке розчарування дійсністю. Мабуть, можна скільки завгодно говорити зараз про «непослідовність» поета, його «роздвоєність», але, я думаю, спочатку треба подивитися на тогочасні події очима молодого митця, пропусти їх через його вразливе серце. І тільки тоді, усвідомивши витоки трагедії Тичини, можна зрозуміти, чому і як в одній особі поєдналися два поети. Саме таким побачив я «свого Тичину».

З одного боку — «Ви знаєте, як липа шелестить», «Коли в твої очі вдивлюся», «Пастелі», «Пам’яті тридцяти», «Загупало в двері прикладом». З іншого — «В ім’я людини», «Партія веде», «Комунізму далі видні». Дуже хочеться відповісти на це питання так, щоб й інші зрозуміли і полюбили його, як я.

Ось він постає перед нами автором «Сонячних кларнетів»: молодий інтелігентний талановитий юнак, що уважно вдивляється у світ і напружено шукає відповіді на питання: в якому зв’язку перебувають природа і люди, добро і зло? Що є визначальним? Поет доходить висновку, що все у світі взаємопов’язане. Це відкриття сповнює його радістю, і нею він ділиться з нами:

Я слухаю.

Хмарки біжать —

Милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй

так весело.

Та поступово події Першої світової війни переконують П. Тичину, що цей оспіваний ним світ такий далекий від гармонії. Але молоде серце прагне добра, вірить у добро і творить його, — так з’являються вірші циклу «Енгармонійне», «Хтось гладив ниви», «Блакить мою душу овіяла». Мені здається, що саме віра в гармонію світу, оптимізм вирізняли поета з-поміж його попередників і сучасників. А ще — передчуття революції. Саме тоді народилися рядки:

Гей, вдарте в струни, кобзарі,

Натхніть серця піснями!

Вкраїнські прапори вгорі —

Мов сонце над степами…

І знову — радість, свято, небувале піднесення у «Золотому гомоні». Та з’являється передчуття біди:

Чорний птах — у нього очі — пазурі!

Чорний птах із гнилих закутів душі,

Із поля бою прилетів,

Кряче.

Чи це — не геніальна прозорливість, яка помітила ту трагічну межу, що проляже між людьми, навіть рідними по крові («курки спустили в матір і отця»)?

І знову — незважаючи ні на що — життєстверджуючий фінал, віра в перемогу сили добра, в силу народу:

Я —- невгасимий Огонь Прекрасний,

Одвічний дух.

Вітай же нас ти з сонцем, голубами.

Я дужий народ! — з сонцем, голубами.

Але мрія так і залишилася мрією. Україна була приречена. Революція 1917 року замість соціального визволення принесла на українську землю ріки крові. Руйнуються родини, розхитуються вікові моральні підвалини народу. Тичина-поет вірив у революцію, чекав і боявся її. Звідси й загострене сприйняття навколишнього, передчуття біди, пекучий біль за Україну, за свій народ:

Хто ж це так із тебе насміяться смів?

Хто у твоє серце ніж загородив?

Я майже фізично відчуваю той біль, яким сповнений кожний рядок вірша, бо «рубались, бились ріднії, свої»; а ті, кого вважали братами, зрадили Україну. Вірш закінчується багатозначним питанням, яке, без сумніву, є прозоро-риторичним: відповіді не треба, вона — очевидна:

Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Мені здається, що саме тут і містяться ті витоки «роздвоєності» Тичини, що пізніше переросла в трагедію його таланту. Так, Павло Тичина — геніальний, але глибоко трагічний талант. І з цим не можна не погодитися!

Він любив життя у всіх його проявах і навчав цього почуття читачів. Він, я переконаний, любив людей: із минулого, сучасників і майбутніх земляків. Мабуть, це треба зрозуміти душею і вклонитися геніальному митцю за його серце і талант.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Патріотизм — одне з найблагородніших людських почуттів, а тому поезія П. Тичини «Я утверждаюсь» завжди привертала до себе увагу, завжди була і буде цікавою українському читачеві.

Вірш «Я утверждаюсь» поет написав у 1943 році. Це були роки, коли фашисти надто далеко зайшли в глиб нашої країни. Ось-ось у війні наступить переломний етап, і так потрібне віще слово — віра, що так і буде. «Я утверждаюсь» — саме така поезія, в якій могутньо і сильно звучить ненависть до ворога і віра в сили народу, армії, в перемогу:

Тремти! Я розвертаюсь!

Тобі ж кладу я дошку гробову.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу!

Поезія написана від першої особи, тому авторське «я» — це і поет, і його народ. Ліричному герою твору болить доля його народу, над яким жорстоко знущалися фашисти:

Тевтоніє! Мене ти пожирала,

Як вішала дочок моїх, синів

І як залізо, хліб та вугіль крала…

О, як твій дух осатанів!

Відображаючи переживання і внутрішній біль ліричного героя за долю свого народу, П. Тичина говорить твердо і переконливо, що не можна знищити народ — бо ми нація сильна і мужня:

Я єсть народ, якого правди сила

Ніким звойована ще не була…

Патріотичний пафос вірша і в тому, що поет стверджує право свого народу на існування, на незалежність. Тому, мабуть, і стали афоризмом слова з вірша:

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь,

Щоб жить — я всі кайдани розірву…

Поет вірить, що перемога обов’язково буде за нашим народом, що він здолає ворога і підніме зранену країну:

Із ран — нове життя заколоситься,

Що в нього світ весь буде подивлять!

Поезію П. Тичини «Я утверждаюсь» по праву називають вершиною досягнень поета періоду Великої Вітчизняної війни, віршем-клятвою про безсмертя українського народу. Слова «Я єсть народ», які тричі повторюються у вірші, говорять нам про єдність ліричного «я» з народом, а це «я» — це кожен із нас, і тому так актуально звучать вони й сьогодні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вершиною творчого генія Валер’яна Підмогильного став роман «Місто», в якому він роздумує над феноменом людського буття, над тими неймовірними суперечностями, що крають душу кожної мислячої особистості, над самою природою існування індивіда в оточенні собі подібних. 

Для того, щоб довести читачам пріоритет найвищих цілей та справжніх істин, автор проводить свого героя Степана Радченка через ряд випробувань: через розчарування у власних силах, через смерть близької людини Зоськи, через трагедію Максима. Поступово мета Степана «завоювати» місто, ставши в ньому «свіжою кров’ю села», змінюється на розуміння, що він врешті-решт став перекотиполем, котре віднесене від одного берега і не пристало надійно до іншого. 

Занурюючись у свою душу, герой починає усвідомлювати, що життя грається з ним, воно позбавлене глибинного смислу, а це призводить до безглуздого існування його як Людини. Щоб бути гідним цього імені, Степан долає одну сходинку за другою на шляху становлення гідної особистості. Але спочатку він приходить до висновку, що сучасна людина — самотній перехожий, закинутий у цей світ, і все, що у нього є, — це безмежна свобода, яку він має спрямувати на творення гідного життя або ж гинути, не доторкнувшись до загальнолюдських святинь, як-то: любов, честь, творчість. 

Саме на цьому етапі моральної еволюції у Радченка врешті відкриваються очі на власне безглуздя існування. Настає момент, коли його душа прагне надати смислу життю, і герой знаходить спосіб реалізувати себе у цьому світі. Ставлячи етичні норми гаслом свого вдосконалення та усього власного життя, він починає творити, стає письменником, щоб написати повість про життя, яке є безмежною свободою, ціленаправленою та осмисленою самою людиною. Повість, яка б повідала про пошук людини в людині. 

У своєму психологічно-філософському ключі роман «Місто» порушує проблему перспективи української нації, узагальнивши її в епіграфі з «Талмуду» до нього: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола…» І тільки споконвічна боротьба людини за чистоту своєї души робить її подібною до янгола. Цю істину відкриває нам В. Підмогильний своїм завжди актуальним романом.