Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Недавно я поза Уралом

Блукав і господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало!

Т. Шевченко

Історія моєї землі надзвичайно трагічна й водночас повчальна. Вона свідчить про якусь незбагненну силу українства, здатність його знову й знову відроджуватися після нищівних ударів. Як тут не згадати слова відомого українського письменника: «…яка біда, яка чума мене косила, а сила знову розцвіла!» Можна було б, посилаюсь на історію, розповідь починати від монголо-татарської неволі, яка не тільки знищила нашу державність, а й фізично вигубила народ, так підірвала його сили, що він легкою силою сусідів попав до них у неволю…

Однак всупереч несприятливим обставинам фізичні й духовні сили народу поступово зростали, нагромаджувалися… Та тих сил було замало. Й серед них не було такої постаті, яка б підняла народ, відстояла гідність його, гідність держави в цілому. Український народ чомусь постійно схиляв голову, тримав її на рівні плечей. Він був темною, безпросвітною масою (мова йде про 15 століття), яка в неволі коротала свій вік. І, можливо, говорить О. Назарук, на знак того, що в українському народі ще є достойні постаті, великі здібності, Бог сотворив Настю Лісовські, яка стала най величезнішою постаттю світової історії часів Османської імперії. У правдивості цієї думки можна переконатися, коли осмислено прочитаєш повість «Роксолана».

Далеко від рідної землі Настуся виявила риси характеру, притаманні українцям. На недосяжну, здається, висоту вона зійшла завдяки винятковій силі волі, мудрості, знанням, набутим наполегливою працею (працьовитість — одна з найвиразніших рис українців!), літературному й музичному обдарованню.

Майже сорок років Роксолана потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу. Це був її тріумф. Вона вела боротьбу за свою особистість, свою гідність, свою волю і духовно винищила в ній перемогу. Це стало можливим тільки тому, що її боротьбу живила любов до рідного краю, надія на неї. Любов і надія стали тим порогом, що вберігав її особистість, не дав їй бути поглинутою османським оточенням.

Настя — символ України, а дівчачі співанки, які припливали до неї з рогатинських вечорів у Стамбул, — символ чистоти її душі, ніким не вбитої пам’яті про рідну землю.

Пізніше, уже набувши життєвого досвіду, збагативши свій розум філософією, вона збагне, чому турки мають землі, церкви, багатство, а українці — ні. Вона переконається, що впродовж усіх років проживання далеко від батьківського дому, думала про матір-неньку, чинили все в дусі свого народу. Українські традиції Роксолана переносила на Схід. Ось історична довідка як один із доказів. Коли Роксолана втратила з роками свою привабливість, слуги Сулеймана привезли до його гарему молоду красуню. Роксолана не дала згоди на її проживання в палацах свого чоловіка, бо в Україні «один муж, одна дружина і на все життя».

Сулейман погодився з Ель Хуррем і залишився вірним їй до кінця своїх днів. Та про це О. Назарук не пише.

Розумом, усіма можливими силами й засобами вона вела щоденну багатолітню, духовно виснажену боротьбу, звертаючи свої погляди в бік України, з постійною думою про допомогу їй. Та досягти вершин не зуміла. Не було нероздільного зв’язку з Україною, зі своїм народом. Виходить, що її боротьба індивідуальна, особиста, без опори на народне коріння…

Така боротьба не забезпечує перемогу. І все ж, ми шануємо Роксолану. Вічна пам’ять цій фізично й морально сильній жінці, яка намагалася своїми діями та вчинками довести, що українці — це сильна самобутня нація, яка має майбутнє, її патріотизм не був підробленим, він був справжнім. У нутрі серця свого вона мала завзяту певність, що осягне свою ціль, хоч би довелося їй прибити на хрест два народи: свій і мужа свого.

В українському дусі Роксолана хотіла виховати й своїх дітей, мріяла про те, щоб вони у своєму життя керувалися українськими чеснотами. Перебуваючи в Єгипті, ведучи розмову з євреями, вона переконалася в тому, що в кожного народу є свої святині. А пісня, звертаючись до сина, зазначила: коли будеш на престолі, не забудь передати Єрусалиму Мур Плачу.

До речі, згідно з історичними даними, Селим подарував євреям Мур Плачу.

Однак (це теж з історії!) ще до фізичної смерті Боязида (він став п’яницею) вона не могла не бачити, що діти остаточно перекреслили те, що вона вимріювала й виснаджувала. Це клало край її сподіванням — вона зрозуміла, що Боязид належить не їй, що її земля йому чужа. Така закономірність, діти виховувалися в суворих умовах Османської імперії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

П. Г. Тичина — один з тих українських письменників, чиє поетичне слово чарує душу, возвеличує помисли, дає насолоду. Якщо вірити в те, що поет починається з джерела, то перша збірка поета «Сонячні кларнети» є весняною повінню. Якщо вірити в те, що поет народжується один раз, то Павло Тичина сповістив про своє народження знову ж таки збіркою «Сонячні кларнети». Отже, що б не було джерелом наших домислів, перша збірка засвідчила появу на українській стезі молодого талановитого поета, повного сили і завзяття.

«Сонячні кларнети» — це гімн весні, гімн життю, це чарівна пісня, сповнена і ніжністю, і радістю, і смутком. Це вічна пісня надії, віри, юнацької закоханості в життя.

Що ж хвилює серце закоханого в життя юнака? Вчитаймося в рядки його вірша під назвою «Іще пташки…» і відчуємо трагізм, турботи, викликані подіями першої світової війни. У вірші присутні образи Мороку, Жаху, Мертвої Тиші. Епітет «мертва», на мою думку, надає віршеві реалістичного звучання: війна несла на землю смерть, від якої «води закипіли», а «верби старі молилися в сльозах».

На думку літературної критики 90-х років, у цій збірці оригінального поета поєднуються три музи: Поезія, Музика і Живопис. Вірші збірки у відповідності до тематичного спрямування поділяються на три групи-цикли: любовна і пейзажна лірика; вірші про хід та наслідки першої світової війни; вірші про Україну в роки революції.

Тема сутності життя знаходить поглиблення в третьому циклі віршів. У поезії «Одчиняйте двері» молодий поет виводить образ ліричного героя, який вболіває за долю народу. Він не сприймає «братовбивчу» революцію, вона страшна у своїй суті:

Всі шляхи в крові!

У поезії П. Тичини часто зустрічаються образи-символи: образи чорного ворона, вітру, бурі тощо. У вірші «По блакитному степу» ми бачимо образ чорного ворона, що символізує нещастя, лихо, смерть: 

Ходять матері, як тіні —

Вороний вітер.

П. Тичина любив свою землю, свій народ і вболівав за їх майбутнє. Деякі вірші П. Тичини ми можемо читати тільки сьогодні. Про них замовчували, їх виводили зі збірників, бо вони не відповідали більшовицькій ідеології. Та й справді, хіба можна було в ті часи друкувати вірші, в яких поет, осмисливши лютневу і жовтневу революції, застерігає рідну Україну від нових трагедій: Смерть шумить косою!

Передчуття поета виправдалося: після 1921 року (приборкання непокірних селян) рідна ненька-Україна вже по коліна стояла в крові. У вірші «Скорбна мати» — реальна картина тих подій, які перетворили Україну в поле, засіяне могилами.

Ця поезія має зв’язок з біблійною літературою. Тут образи Христа, Марії, його матері, раю. Христос символізує правду, справедливість; Марія — загальну любов до рідного краю; рай — щасливе життя; кривавий край — Україну. Ці образи допомагають зрозуміти глибину трагедії українського народу після революції 1917 року. Серце автора болить, крізь сльози він пророкує:

У цім кривавім краю.

Тільки тоді, коли народ буде вільним, незалежним, він зможе жити справжнім життям.

Мою увагу в цій поезії привернув образ квітки, що «лебедіє». Автор, мабуть, вірить, що прийде нове життя в Україну, коли між людьми буде порозуміння, загальна любов, повага, коли більшість буде жити ідеєю.

Павло Тичина… Дороге і незабутнє ім’я для багатьох поколінь. Він пішов від нас, проте незгасний вогонь його чарівного слова продовжує зігрівати людські серця. Його ім’я по праву належить до тих безсмертних імен, що вічно житимуть у пам’яті вільного українського народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Події 1917 року сколихнули всі верстви суспільства. Невизначена, тривожна ситуація сповнювала серце Павла Тичини, хвилювала душу молодого поета, збуджувала порив до творчості.

Павло Тичина щиро вірив у національне й соціальне визволення рідної України. Тому у важкі часи народження української державності і незалежності був з трудящим людом, жив його надіями і сподіваннями. Віра в перемогу, щира любов до України, готовність вірно їй служити звучить у багатьох віршах поета. У ранніх поезіях любов до рідної землі у нього ще не виходить за межі мотивів співчуття, страждання, журби, навіяних тяжким становищем народу. Поет не знає, як йому допомогти:

Україно моя, моя люба Вкраїно,

чим я втішу тебе, чим тебе заспокою? —

Чи про те розкажу, як тебе я люблю,

а чи піснею горе твоє я присплю,

чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина…

Революцію Павло Тичина зустрів у Києві. Не обійшлося без болючих сумнівів, вагань, але важливим є те, що саме революція прискорила духовний розвиток поета-громадянина. У творах про революцію відбилися суперечності світогляду поета. З одного боку, революція була для нього уособленням надій, всього прекрасного, чого чекав народ. І водночас це подія, що лякає кровопролиттям і жорстокістю боротьби, плачами, смертями;

І дніти мов не дніло.

Як страшно!., людське серце

До краю обідніло.

У творі «Дума про трьох вітрів» у алегоричній формі в образах ранньої весни, Ясного Сонечка, ласкавих вітрів автор виразив народні уявлення про щасливе, оновлене революцією життя.

Так, він мріяв про той день, коли в Україну прийде мир, спокій. З обуренням і гнівом він писав:

Не чіпайте моєї Вкраїни!

Хай по-вашому вмерла вона.

Скажіть: нащо ці ваші знущання та кпини?

Не чіпайте — просю вас — моєї Вкраїни:

Тільки це ж моя втіха одна!

Для Павла Тичини світ був сповнений краси, сонця, радостей. Навіть у дні трагедій. Сповнений так щиро, що й досі ми відчуваємо його живу душу, любов і радості.

Народився Валер’ян Петрович Пiдмогильний 2 лютого 1901 року в с. Чаплi на Днiпропетровщинi у селянськiй родинi. Хлопчик рано залишився без батька. Матiр’ю Валер’яна була неосвiчена селянка. У 1918 роцi юнак закiнчив Катеринославську реальну школу. «Якби шукати першовитокiв його творчостi, — пише В. Коцюк, — то вони, либонь, у реальному училищi. Тут вiн «перелопачує» гори лiтератури — як вiтчизняної, так i зарубiжної, вивчає французьку мову, яку опановує досконально; згодом перекладацтво стане окремою гранню творчостi — цiлий лiтературний материк з’явить вiн читачевi у власних перекладах українською. Тут, нарештi, вiн пише свої найпершi а вiдомих нинi оповiдань» .

Того ж року вiн вступив на математичний факультет Катеринославського унiверситету, згодом перейшов до правничого факультету. Вiн особливо захоплювався iсторiєю, i це захоплення пояснював знайомством з Д. Яворницьким. В. Пiдмогильний любив розмовляти з ним, бував у музеї, допомагав ученому.

Багато часу придiляв самоосвiтi, вивчав iноземнi мови, друзi називали його «унiверситетом на дому». Уже в 17 рокiв Пiдмогильний заявив себе цiлком зрiлим письменником. У 1919 роцi в катеринославському журналi «Сiч» у № 1, 2 з’являються оповiдання «Гайдамака», «Старець», «Баня». А в 1920 виходить перша збiрка його оповiдань «Твори, том I». «Ота тоненька книжечка,— пише В. Шевчук,— в сiрiй обкладинцi й друкована на поганому паперi може по праву вважатися однiєю з найцiкавiших книжок… Тут наявна свiжiсть письма, небуденнiсть ситуацiй, а слово дихає енергiєю i своєрiдним «ароматом» — дебют, кажемо, був багатообiцяючий» 

Через матерiальну скруту юнак мусив кинути науку й шукати вчительського хлiба спершу в Катеринославi й Павлоградi, а потiм у Ворзелi пiд Києвом.

Вчителював у Ворзелi, мiж сосен,

Де дух живиць, де довготiлi оси,

Болючий слiд на бiлому крилi.

Потiк буття. Небес тривожних синька.

Хоч горнiй Дух надiями горiв» [3]

Як напише пiзнiше Тамара Мороз-Стрiлець, дружина письменника Григорiя Косинки, репресованого у 1934 роцi, Валер’ян Пiдмогильний «не раз жалкував, що залишив цю професiю. Вiн iз запалом розповiдав про свою роботу, згадував учнiв…» » [10, c.4].

Там, у Ворзелi, вiн зустрiне й свою долю: донька мiсцевого священика Катерина Червiнська стане його дружиною i другом — упродовж тих тринадцяти рокiв, якi їм вiдпущено бути разом, i тодi, коли чорна бiда впаде на сiм’ю,— летiтимуть її тужнi листи-сповiдi до соловецьких мурiв…

Через два роки вiн поновлюється в унiверситетi, але й тодi здобути вищу освiту йому не вдалося — мабуть, з тих самих причин.

В Києвi письменник працює в книжковiй палатi, вчителює, згодом зiн — спiвробiтник видавництва «Книгоспiлка», далi переходить на лiтературну роботу. Недарма проблема хлiба є темою цiлого ряду творiв В. Пiдмогильного, бо автор на собi зазнав матерiальнi труднощi, через якi не змiг здобуту освiту. Саме так — «Проблема хлiба» — автор назве i свою найкращу збiрку оповiдань.

Вже перша книжка письменника «Твори, том I», що вийшла в Сiчеславi у 1920 р., викликала зацiкавлення, примусила заговорити про себе: актуальна й на сьогоднi рецензiя «Поет чарiв ночi» П. Єфремова (учителя В. Пiдмогильного), яка дає ключ до розумiння мiнорного сприйняття життя молодим автором: В. Пiдмогильний бачить дiйснiсть такою, якою вона є насправдi, вiн не хоче її прикрашати, але разом з тим i не стає байдужим спостерiгачем, а вбирає все в свою душу. С. Єфремов (вiн виступив пiд псевдонiмом В. Юноша) звертає увагу на оригiнальнiсть молодого письменника — вона бачиться йому в тому, що той обрав не типову позицiю — бути «на вартi страждання», а не радостi людської [13, c.11-12].

Ця особливiсть нового таланту, поверненого до людини та її болю, трагедiй та внутрiшнiх борсань, — те, що С. Єфремов назвав «чари ночi», — вабила до себе й iнших дослiдникiв та читачiв. «Чому, скажiмо,— роздумує Р. Мовчан,— теж селянин, учень реального училища Юрiй Яновський, ровесник Валер’яна Пiдмогильного, зустрiв жовтневу революцiю «широко вiдкритими», захопленими очима… I чому юного Валер’яна в пору революцiйних бур цiкавить душа людини одинокої, малої, безпорадної, яка в собi, а не в розтривоженому, переплутаному свiтi шукає розгадок на вiчнi, «важкi питання» буття?» [17, c.306-307].

Iм’я В. Пiдмогильного згодом з’являється на сторiнках збiрникiв «Вир революцiї», «Жовтень» (1921), а через рiк виходить у Харковi його повiсть «Остап Шаптала» у журналi «Шляхи Мистецтва», яку через рiк харкiвське видавництво «Всеукрлiтком» випустить окремою книжкою. У 1923 роцi на сторiнках журналу «Нова громада» з’являється оповiдання «Син» — один iз найбiльш вражаючих в українськiй лiтературi творiв про голод. Йому судилась особлива популярнiсть: ще за життя письменника оповiдання перевидавалося кiлька разiв. У 1923 р. письменник видав його окремою книжкою, яка має лиш сорок сторiнок, чому, звичайно, причиною аж нiяк не творчий застiй. Навпаки: вiн працює багато й плiдно. Але, як згодом зiзнається вiн сам, «умова для друку вдома склалися для мене несприятливо», «офiцiйнi лiтературнi кола виявили до мене надто неприхильне вiдношення, щоб я мiг гадати про видання чогось з своїх творiв за їхньою допомогою» [26]. Це — з його виправдання, з пояснення, що спричинило появу його творiв (йдеться про цикл «Повстанцi» та оповiдання «Iван Босий») в емiграцiйному журналi «Нова Україна», що виходив у Празi й Берлiнi. Того-таки 1923 року вiн береться разом з iншим українським письменником Гео Шкурупiєм за переклад статтi Льва Троцького «Пролетарська культура й пролетарське мистецтво» для газети «Бiльшовик».

Друга збiрка оповiдань «Вiйськовий лiтун» (1924) В. Пiдмогильного з’являється у Києвi. Пiзнiше ця збiрочка буде доповнена новими творами i вийде пiд назвою «Проблема хлiба». У 1926 роцi окремим виданням побачив свiту твiр «Третя революцiя». Цiєю повiстю, як слушно вiдзначає В. Мельник, письменник «художньо заповнює ту сторiнку нацiональної iсторiї, до якої не вельми охоче зверталися в ту пору… не кажучи про наступнi часи. Бо то складнi стосунки українського села з мiстом внаслiдок недалекоглядної полiтики наших перших урядiв у аграрному питаннi» [15]. Мова йде про трагедiю селянства, зумовлену пришвидшеним переведенням до колективного господарювання на землi, коли на переважнiй бiльшостi помiщицьких земель утворювались комуни й радгоспи. Селяни, що жили мрiєю про землю, похитнулися в довiрi до нової влади, виступили проти неї збройне. Це явище учасники самих подiй назвали «третьою революцiєю». Свого часу цю повiсть В. Пiдмогильного було сприйнято як апологетику махновщини, автора звинуватили у «фатальнiй iзольованостi вiд сучасностi», «реакцiйному протиставленнi села й мiста», i це гiрке звинувачення помандрувало з книжки в книжку.

На селянську тематику на той час писали, окрiм В. Пiдмогильного, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, I. Сенченх, М. Iвченко, всi вони кожен по-своєму зображали трагедiю народу, вiдiрваного вiд землi, трагедiю загострених взаємин мiста i села. У повiстi В. Пiдмогильного мiсто стає знаковим мiсцем, в якому сходяться всi кривди: з нього йдуть усi накази, саме туди, в мiсто, «де жили дiдичi», возились податки, там лунала чужа мова i там «зникав викоханий у степах хлiб». Письменника мучить проблема «село — мiсто», але розв’язання її, як вважає вiн, можливе, i саме устами своїх героїв вiн проголошує мудрий вихiд, до якого за сприятливих обставин мають дорости взаємини села й мiста: «Людськiсть хитається мiж дикунством i культурою. А їх треба поєднати, не протиставити!»

Благодатним для В. Пiдмогильного було спiлкування з друзями по перу — членами лiтературної органiзацiї «Ланка», яка пiзнiше стала називатися «Марсом» (Майстерня революцiйного слова), до якої входили такi талановитi письменники, як Є. Плужник, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, М. Галiч. «1925 року в Києвi,—пише сам В. Пiдмогильний,— я був членом лiторганiзацiї «Ланка», а в 1926 роцi — в органiзацiї «Марс». Вiд того часу я нi в яких лiтературних органiзацiях не перебував…» [23].

20-тi роки в українськiй культурi справедливо називають «червоним Ренесансом». То був час пiднесення i вiдродження. Попри нестатки й злигоднi, розруху й «проблему хлiба» (є в Пiдмогильного таке оповiдання), лiтература, мистецтво забуяли пишним цвiтом. Переповненими були зали театрiв, виставки й вернiсажi, лiтературнi вечори, на яких вiдбувалися плiднi дискусiї та суперечки. Впроваджувалися новi iдеї, пошуки й вiдкриття iмен, серед яких таi, як режисер Лесь Курбас, художник Михайло Бойчук, поет Євген Плужник! Виникли десятки лiтературно-мистецьких угруповань.

Не мiг залишатись осторонь i Валер’ян Пiдмогильиий, що був у той час на редакцiйно-видавничiй роботi у видавництвах «Рух», ДВУ (Державне видавництво України), «Книгоспiлка», у журналi «Життя й Революцiя», повсякдень обертався в середовищi лiтературному. Але до згаданої лiтературної групи «Ланка» одразу було приколото ярлик «попутництва», i це чорне тавро iснувало ще до недавнього часу. Навiть у «перебудовному» «Українському Радянському Енциклопедичному Словнику» (1987) вмiщено недвозначну оцiнку-присуд: «Творчiсть окремих членiв «Ланки» була позначена впливом буржуазно-нацiоналiстичної iдеологiї» [1]. Якi ж завдання насправдi ставила за мету ця лiтературна група? «Стремлючи до утворення кращих зразкiв пролетарської лiтератури, — читаємо в журналi «Життя й Революцiя», — Майстерня революцiйного слова в основу своєї мистецької працi покладає засади комунiстичної партiї, надаючи своїм членам права користатися рiзними лiтературно-художнiми засобами. МАРС ставить своїм завданням боротьбу з графоманством i зарозумiлiстю в лiтературi [8]. Як згадує Юрiй Смолич, «був Пiдмогильний якраз найдiяльнiший i найенергiйнiший органiзатор згаданої «Ланки» (пiзнiше й МАРСу)…».

Дiяльним i енергiйним вiн залишається i в лiтературнiй творчостi. Його оповiдання друкують журнали «Нова Громада», «Червоний Шлях», «Життя й Революцiя». Одна за одною виходять i книжки: «Вiйськовий лiтун» (1924), «Третя революцiя» (1926), «Проблема хлiба» (1927), «Мiсто» (1928, 1929). 1930 року журнал «Життя й Революцiя» публiкує другий його роман — «Невеличка драма». Окремого видання цей твiр уже не дочекався.

За деякими вiдомостями, 1928 року Валер’ян Пiдмогильний їде за кордон — до Парижа, Берлiна й Праги [11]; якихось подорожнiх нарисiв ця мандрiвка не залишила, в кожнiм разi таких не виявлено.

1928 рiк кидав лиховiсну тiнь на подальше життя в Українi. Над українською землею вже нависли совинi крила ката Кагановича. Процес українiзацiї, що розпочався був на початку 20-х, згортається. Звинувачено в нацiоналiстичних грiхах письменника Миколу Хвильового. Лiтературно-мистецькi групи саморозпускаються. Фабрикується справа СВУ — неiснуючої Спiлки визволення України. Мине небагато часу, i на лавi пiдсудних опиняться вiдомi дiячi української науки, лiтератури, мистецтва. Поки що — старшої, дореволюцiйної генерацiї…! А потiм – i нової. Бо збираються вже хмари i над письменниками жовтневого призову.

«Попутник» Пiдмогильний вiдчує це на собi одним iз перших.

У час лiтературних доносiв, розгнузданої сполiтизованої критики, яку пiзнiше назвуть вульгарно-соцiологiчною, твори Пiдмогильного здебiльш громилися й паплюжилися. Ось що писав, примiром у газетi «Бiльшовик» невiдомий автор, що приховав своє прiзвище за криптонiмом «Д. Б.»; «Знiжений автор (Пiдмогильний В. – авт.) органiчно не може пропустити через себе високий вольтаж пролетарської активностi. Звiдси бере початок той факт, що в його оповiданнях або обминається сучаснiсть, або занадто «стилiзується», хоч i вводиться виключно в рамках побутовщини… Творчiсть Пiдмогильного виступає як рiшучо консервативний, дезорганiзуючий чинник… вона не що iнше, як чергова провокацiя пролетарського читача i вода на млин рiзним дезертирам сучасностi» [2].

На жаль, таких оцiнок не бракувало. Грунт для повальних репресiй 30-х рокiв закладали в роках 20-х. Тi оцiнки-вироки, зрештою, зробили своє: арешт — суд — вирок — Соловки — новий вирок — розстрiл… Дорога на Голгофу.

1930 року його викидають з редакцiї журналу «Життя й Революцiя». З журналiв i видавництв викидають його твори. На початку 30-х рокiв почалися репресiї проти української iнтелiгенцiї. Заарештували Леся Курбаса, Григорiя Косинку, Миколу Зорова, Дмитра Фалькiвського i та iн., передчуваючинаближення бiди, застрелився Микола Хвильовий.

1932 року письменник з родиною (дружиною i чотирирiчним сином Романом) перебирається з Києва до Харкова. Мовби передчуваючи, що час уже пiшов не на роки — на днi, працює, працює… Переважно над перекладами. Щоправда, 27 червня 1933 року «Лiтературна газета» (нинiшня «Лiтературна Україна») друкує його оповiдання «З життя Будинку». Чи був у тому якийсь намiр, чи не догледiло «всевидящеє око» — але то була остання зустрiч iз читачем за життя. Бо «Повiсть без назви», яку В. Пiдмогильний так i не встиг закiнчити, журнал «Вiтчизна» з’явить бiльш нiж через пiвстолiття.

Переїзд до Харкова не порятував: од сталiнського свавiлля сховку не було.

Невдовзi пiсля вбивства Кiрова 8 грудня 1934 року Пiдмогильного заарештовують як учасника терористичної органiзацiї. Таких органiзацiй було «викрито» десятки в рiзних кутках країни, i серед «терористiв» опинилися i Є. Плужник, i М. Кулiш, i Г. Епiк, i В. Полiщук, i Г. Майфет, i М. Зеров, i багато iнших.

8 грудня 1934 року у Занькiвському будинку творчостi В. Пiдмогильному було пред’явлено ордер № 845 по Харкiвському обласному управлiнню НКВС на дозвiл «здiйснити обшук та арешт гр-на Пiдмогильного Валер’яна Петровича…». Отже, вiд того дня не стало вiдомого прозаїка, перекладача, редактора видавництва, чоловiка й батька шестилiтнього сина. Вiднинi письменник iменувався однослiвне — «звинувачений», а утримуватися мав «пiд вартою в спецкорпусi № 1» [16, c.3].

Допити змiнюють один одного, але впертiсть Пiдмогильного i його невизнання своєї провини приводить до необхiдностi продовження допитiв ще на 10 дiб, а потiм – iще на 10. В архiвах зберiгаються протоколи всiх допиiв та вiдповiдi на них письменника, серед яких цiкавими є такi:

11 грудня. Запитання: «З ким Ви з Ваших друзiв i товаришiв вели розмови шовiнiстичного й антирадянського характеру?»

Вiдповiдь: «Бесiд антирадянського i шовiнiстичного характеру я не вiв нi з ким».

Запитання: «Наприкiнцi 1932 i на початку 1933 року, пiсля розгрому української контрреволюцiї, з ким Ви вели бесiди на цю тему i кого називали винуватцем того розгрому?»

Вiдповiдь: «На цю тему я вiв розмови з Полiщуком, Смоличем, Вражливим, Тенетою. Обговорював я з ними тему у такiй площинi: я й мої спiврозмовники були приголомшенi самогубством Хвильового, Скрипника, арештами членiв партiї, якi займали керiвнi пости в українському культурному радянському процесi. Спочатку я не мiг собi навiть уявити глибини цього процесу (арешти й самогубства), не мiг його зрозумiти, адже особи, представники розгромленого нацiоналiзму, належали до Компартiї… Останню частину запитання, щодо «винуватцiв того розгрому», я вважаю сформульованою вразливе, адже розгром нацiоналiстiв влаштувала партiя».

Запитання: «Ви звинувачуєтеся як учасник контрреволюцiйної органiзацiї, що ставила собi за мету терор проти вождiв партiї. Визнаєте себе винним у цьому?»

Вiдповiдь: «Нi, винним себе в цьому не визнаю».

З офiцiальної заяви слiдчому: «…Нiколи нi до якої терористичної органiзацiї я не належав i не належу…».

25 грудня 1934 року В. Пiдмогильний пише, додатково до усних пояснень на допитi, розгорнуту характеристику суспiльно-культурного стану в Українi пiсля розгрому «хвильовизму» та «скрипникiвщини». Вказує, що саме це й стало причиною загострення так званого нацiоналiзму — тобто елементарного уболiвання iнтелiгенцiї за здоровий розвиток нацiї. Серед факторiв, що сприяли ситуацiї, на думку письменника, були основними: спад українiзацiї в побутових умовах i навiть у тих закладах, що мусили б професiйно займатися українською культурою (видавництва, редакцiї часописiв), загально-iдеологiчна упередженiсть до українських творiв, а найголовнiше — розгортаючи все активнiшу боротьбу з українським нацiоналiзмом, преса не звертає уваги на росiйський великодержавний шовiнiзм, роблячи вигляд, що його не iснує… Це все у пiдсумку й призвело до пригасання українського культурного процесу навiть у столичному Харковi.

Але на втретє продовженiй десятиденцi слiдства В. Пiдмогильний починає втрачати сили. Тим бiльше, що допити веде вже не лише слiдчий Блiок. Пiдключаються й вищi начальники секретно-полiтичного вiддiлу, вiйськовий прокурор. У протоколi вiд 11 сiчня вiн, вiдчувається, був доведений до стану говорити все, що вiд нього вимагали. «Останнiм часом я належав до групи письменникiв-нацiоналiстiв з терористичними настроями у ставленнi до вождiв партiї. З цими письменниками я вiв контрреволюцiйнi й терористичнi розмови…» Щоправда, ця «страшна» група, як виявилося, складалася з нього самого та’двох найближчих друзiв: В. Вражливого i В. Полiщука, якi теж з грудня 1934 року сидiли десь у камерах поруч з ним.

Але В. Пiдмогильний, як i ранiше, пояснював лише свою позицiю, тримався до останку принциповостi, хоча мусив те все пiдводити пiд настирливо-енкаведистську тезу тероризму:»Терористичнi настрої у мене виникли 1932 року в зв’язку з загостренням становища на селi. Я вважав, що полiтика колективiзацiї привела українське село до голоду». I, очевидно, розумiючи невiдворотнiсть своєї долi, кидав слiдчим «козирну карту», на яку вони чекали понад мiсяць упертих домагань: «Терористичнi настрої мої пов’язувалися конкретно з Постишевим, i я можу сформулювати їх у такiй формi: «Добре було б, коли б Постишева було вбито». Цiєї думки я не висловлював прямо, але оскiльки Постишева у нашому оточеннi називали душителем українського народу, мої терорист тичнi висловлювання для кожного пов’язувалися саме з Постишевим».

Та В. Пiдмогильний глибоко помилявся, сподiваючись своєю жертовною вiдвертiстю привернути увагу органiв державної безпеки до кричущої несправедливостi в розвитку нацiональної культури. Енкаведисти мали своє, чiтко визначене завдання — сформувати нову велику групу контрреволюцiонерiв i доповiсти Москвi — що вони й виконували з запопадливою стараннiстю. Цього разу була вказiвка догромити залишки української партiї боротьбистiв, якi на початку 20-х рокiв свiдомо увiйшли до складу КП (б)У, а тепер виявилися там небажаним елементом, бо прагнули ще хоч якось утримувати здобутки перших пореволю-цiйних рокiв. Проте «чистих» боротьбистiв лишилося надто обмаль, для гучного полiтичного процесу не вистачало. Тодi сюди й були приточенi всiлякi попутники в лiтературi, з якими пролетарськiй диктатурi набридло панькатися… [16, c.3].

Останнє слово мав сказати трибунал Українського вiйськового округу. «Однак справi надавалося такого значення, що судити «українських нацiоналiстiв» прибула з Москви виїзна сесiя Вiйськової колегiї Верховного Суду СРСР на чолi з самим її головою армвiйськ-юристом 1-го рангу В. Ульрiхом, який тодi вже прогримiв на всю країну проведенням «Шахтинської справи», «Української вiйськової органiзацiї» (УВО) та iнших, не менш гучних репресивних процесiв.

Пiзно ввечерi в примiщеннi того ж Республiканського НКВС розпочалося — у закритому судовому засiданнi, без участi будь-якого захисту й свiдкiв — слухання справи № 0024. На ранок 28 березня iменем Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк було оголошено вирок пiдсудним.

Проте смертний вирок, який йому було винесено за участь у неiснуючiй групi терористiв-контрреволюцiонерiв, замiнили в останню хвилину десятилiтнiм ув’язненням на Соловках.

Чи розумiв вiн, письменник-психолог, письменник-iнтелiгент, що чинилось в країнi? Безперечно. Не просто розумiв. «…Класовий ворог, це в нас на кожному заводi й у кожнiй установi нiби штатна посада, яку хтось та повинен займати…» — говорить один iз персонажiв оповiдання «З життя Будинку». Самих цих слiв досить було, щоб пiти в небуття, А тут iще й «попутницькi» грiхи. Втiм, найбiльший грiх був талант. Забирали передусiм людей найобдарованiших.

Письменник потрапляє на Голгофу XX столiття — Соловки, але й там продовжує плiдно працювати, в чому нас переконують листи письменника до дружини, матерi та сестри [12]. У листах є згадка про твори, над якими В. Пiдмогильний працював у тюрмi («Наташа i Маша», «Осiнь 1929»), якi так i не побачив читач. Письменник мав задум створити ще вiсiм оповiдань, але написав тiльки одне.

Як довiдуємося з листiв, на перших порах умови в соловецьких концентрацiйних таборах дозволяли навiть писати.

Вiн ще сподiвається, що все складеться iнакше. «Пiзнiше я буду просити про змiну умов вiдбуття покарання (я дуже хочу працювати)…»—повiдомляв в листi до дружини 6 липня 1935 року. I згодом: «Що менi треба? Надiшли паперу, копiрки, кiлька хороших чорнильних олiвцiв…» [12, c.94-95].

Народжуються задуми. З’являються першi твори, написанi там. З’являються, щоб назавжди залишитись непрочитаними — нiким i нiколи.

Сталiнська куля таки наздогнала Пiдмогильного. Його останнiй лист iз Соловкiв датовано 2 червня 1937 року. Вiдтодi слiди загубилися. Донедавна вважали — така була офiцiйна версiя — що Валер’ян Пiдмогильвий помер 1941 року. Насправдi це трапилось на чотири роки ранiш. У той час полiтичнi справи переглядали сумнозвiснi сталiнськi «трiйки». Не оминули i його справи. Зовсiм недавно вдалось з’ясувати, що справжня дата смертi письменника — не 19 грудня 1941 року, як то було офiцiйно повiдомлено в рiк реабiлiтацiї В. Пiдмогильного (1956), а 3 листопада 1937 року [14, c.10-11].

Нелегко склалося подальше життя дружини та сина. Зазнали цькувань i переслiдувань як родичi «ворога народу». Це й звело їх передчасно у могилу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ю. Яновський, здається, в усі часи був визнаний владою митець. Але люди, які близько знали письменника, свідчили, що він був глибоко нещасним. Він мучився, страждав і фізично, і душевно. Через хворобу Яновський не зміг закінчити політехнічний інститут і отримати омріяну професію інженера.

В літературу прийшов рано. Його перші новели про Громадянську війну увійшли до збірки «Мамонтові бивні», були помічені критиками і отримали схвальні відгуки. Окрилений письменник продовжує працювати, видає нові твори, але все частіше і частіше у пресі його називають «хвильовістом», «націоналістом», «попутником». Його гостро критикували за романи «Майстер корабля» і «Чотири шаблі». Пригнічений настрій письменника посилився після арештів його товаришів по перу і самовбивства Миколи Хвильового. Він відчував, що темні хмари скупчуються і над його головою. Яновський мав якось реабілітувати себе, показати владі свою лояльність. І з-під його пера виходить справжній шедевр — збірка новел, яка становить єдине композиційне ціле, — роман «Вершники». «Я вклав у цей твір всі свої сили», — зізнавався автор. Скоріше за все, саме «ідеологічно правильні «Вершники» і врятували від репресій Юрія Яновського».

Ще й ще раз перечитуючи окремі новели, я не можу збагнути, де тут критики знайшли романтику революції. Мені здається, що перш за все цей твір розкриває жахливі сторінки громадянської війни, коли люди забували свій рід, коли сини повставали проти батьків, а брат убивав брата заради примарних ідеалів. Це трагедія роду, матері, України.

Брати Половці тільки в останню мить свого життя згадують батьківський заповіт: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Ця мить стає для Оверка, Андрія, Панаса Половців моментом істини.

Гинуть здорові, красиві, молоді, дужі сини старої Половчихи. Автор, описуючи їх зовнішність, знаходить соковиті фарби: «Вони (Андрій і Оверко) були високі й широкоплечі, з хижими дзьобами й сірими очима», «…крізь рану не пролазило його (Оверка) могутнє життя», «Панас стояв кремезний, мов дуб, і реготав». Вони не бояться смерті, не просять милості, але в останню свою хвилину до них раптом приходить розуміння неприродності, ненормальності того, що відбувається.

Каїн убив свого брата Авеля, і Бог покарав убивцю. Може, тяжка доля України — це кара небесна за братовбивчі війни? Адже кажуть, що гріх мають спокутувати наступні покоління, а родове прокляття залишається з людьми навіки. Хто скаже, скільки українців у свою останню мить слали прокляття рідним по крові людям?

Я не думаю, що Юрій Яновський, пишучи роман, задумувався над цими питаннями. Але йому так і не вдалося приховати свою антиреволюційну суть, адже вона виднілася з-за рядків його найідеологічніших і найлояльніших творів незалежно від волі автора. Праві були партійні блюдолизи — ворогом радянській владі був Юрій Яновський. І не героїчна романтика стала основою цього твору, а біль сплюндрованої землі, на якій залишилися миршаві «Івани», щоб командувати пригніченими, заляканими «Сашками».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поет Павло Григорович Тичина був надзвичайно талановитою і обдарованою людиною: прекрасно малював, мав чудовий голос, грав на багатьох музичних інструментах. І поетом він був незвичайним, самобутнім. Уже перша збірка поета «Сонячні кларнети» одразу здобула визнання читачів. Це збірка пейзажних малюнків-акварелей, це гімн землі, що звучить світло й урочисто. До цієї збірки увійшов і вірш «Гаї шумлять», що став перлиною української пейзажної поезії. У вірші яскраво і гармонійно поєднуються людські почуття і краса природи. Здається, що у вірші немає нічого дивного, незвичайного: простий сільський краєвид. Гай, річка, а в небі пливуть легенькі хмаринки. Та під пером митця, що крім великого поетичного обдарування мав ще талант живописця, співця й музиканта, картина ця постає дивовижно прекрасною. Поет чує скрізь чарівні казкові мелодії, бачить незвичайну красу.

Над річкою.

Ген неба край —

Як золото.

Мов золото-поколото,

Горить-тремтить ріка,

як музика.

Дуже вміло, поетично добирає поет слухові та зорові образи: гаї шумлять, дзвін гуде, хмарки біжать, трави тихо шепотять. Художню довершеність твору надають і вдало підібрані порівняння й епітети (купаючи мене, мов ластівку, шепіт трав голублячий), а також метафори (мріє гай, думки пряду). У поезії передається радісний, світлий настрій ліричного героя, його захоплення красою рідної землі.

У всій своїй чарівній красі постає перед нами велична природа у поезії «Де тополя росте». Читаєш її і відчуваєш, що потрапив у розкішні степові простори, де вже достигає і хитається на вітрі золоте колосся, стиха віє вітерець і співає жито свою мудру прекрасну пісню — пісню життя.

заохочує жить.

Вітерець повіва,

Жито хилить, п’янить…

З висоти дивиться на цю красу висока струнка тополя, і тремтить вдалині виднокруг, а ліски за обрієм здаються затягненими ріденьким туманцем. Оригінальна образність вірша, його виняткова музичність зробили його одним із найпопулярніших творів.

П. Г. Тичина збагатив скарбницю української літератури прекрасними зразками пейзажної лірики. Він співає гімн матері-природі, рідній землі настільки тонко й мелодійно, що твори його називають наймузикальнішими творіннями світової поезії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Чи прислухалися ви до мелодій рідної землі? Чи були зачаровані лагідним сонячним світлом, що огортає чудові квіточки-д’звіночки? Якщо так, то ви зрозумієте мелодії поезії П. Тичини «Хор лісових дзвіночків».

Квіти погойдуються від легкого подиху вітру, розповідаючи про красу поля, лугу, трав, хлібів. Здається, удзвіночків справжній злагоджений хор, пісню якого підхоплює ліс і гукає: «День! День!» А потім мелодія стає тихішою, повільно спадає, мов хвиля, і залишає в душах почуття теплоти й спокою.

Лісові дзвіночки піснею пробуджують чарівну природу, несучи радісну звістку про народження нової днини. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Фединишинець Володимир Степанович народився 9 травня 1945 року в с. Репинний Волівецького району Закарпатської області. Закінчив філологічний факультет Ужгородського державного університету. Пише українською та російською мовами. Автор збірок поезій «Білий камінь», «Секунди серця», «Сині серпантини», «Симетрія», «Едельвейси», «Срібні силуети»; повістей та оповідань «Свято білої музейної ворони»; роману «Бранці лісу»; книг для дітей «Михайликові голуби», «Хитрун Мішел», «Півник-скрипаль»; перекладів з вірменської, давньоруської, угорської мов. Лауреат премій імені Ф. Потушняка та імені О. Духновича. ЄВГЕН ФЕДОРЕНКО літературознавець Федоренко Євген Васильович народився 28 січня 1929 року в с. Одринці Харківської області. Під час війни був вивезений в Німеччину на примусові роботи. Закінчив Католицький університет в Лювені (Бельгія), Фордгамський університет (США), Український Вільний університет. Доктор філософії. Живе і працює в США. Автор книг з літературознавства: «Іван Франко — митець і мислитель», «Стильові шукання Михайла Коцюбинського» та ін.; численних статей та наукових розвідок.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Передчасно обірвана пісня

Цей щирий, ніжний, вдумливий і прекрасний поет, син Полтавщини, яку любив соромливо й віддано, якій на славу сплів і свій поетичний вінок, прожив до болю мало — лише 37 років. Невиліковна хвороба передчасно обірвала його пісню про рідну землю, про Григорія Сковороду, що мандрував нею, гартуючи дух людський, про Шевченка… Полетіла і його душа «в дорогу за ластівками» (так називається одна з його поетичних збірок). Та ластівки повертаються з вирію в рідну сторону — повертається й поет своїми віршами. Остання збірка В. Підпалого «Поезії» вийшла 1986 року.

Життя письменника — в його творах. Душа поета — у його віршах. А ось життєпис Володимира, викладений ним власноручно. Ця сповідь подається тут уперше. 

«Народився я в селі Лазірках 9 травня 1936 року, за 25 км від Лубен. Мати Ольга Степанівна — козачка з хутора Макарівщини, а батько Олексій Лукович — виходець з-під Великої Багачки. На дев’ятому році мати була вже круглою сиротою і шукала щастя наймитуванням у Лубнах. Може тому, коли я підріс і міг вечорами читати їй «Кобзаря», плакала гірко й невтішно, повторюючи завжди одне: «Всі наймити, синочку…» Вона знала тьму казок та приповісток, шанувала загадки і вміла знаходити до них ключ. Але ніколи я не чув, щоб вона співала. Певно, гірке дитинство, як і подальше життя (1943 року вона стала вдовою), наклало свою печатку на її характер. Мати вміла і любила працювати, кохалася у квітах (вся хата була великим квітником…) і чистоті. Померла вона самітньою 21 січня 1957 року, на 53 році свого життя. Я тоді був у армії, а дві доньки повиходили заміж і жили не з нею… 

Батько працював на залізниці, любив сади і бджільництво, ненавидів тютюн (син палить за нього і за себе) і горілку. Загинув під Києвом 1943 року. Пам’ятаю його добре. Якби володів пензлем, можна було б відтворити його образ у величезному циклі: батько качає мед; батько садить дерева; батько іде до армії, і т. д. В селі й до сьогодні розповідають про те, як він співав. А я пам’ятаю дві його пісні — про Байду та «Ой забіліли сніги». Мабуть тому, що гарне враження про ці пісні залишив мані батько, навіть у виконанні артистів я відчуваю і нині фальш та штучність, які так згубно діють на все сценічне та вокальне мистецтво України. 

Учився я у Величанській семирічній та Лазірківській середній школах. Любив (і люблю) історію, літературу; донині не знаю і не розумію точних наук. В школі читав дуже багато, але без ніякісінької системи. 1953 року закінчив 10 класів; працював у МТС, колгоспі. 1955 року був мобілізований на флот. Службу служив, але не любив: нудьгував за степом, садами. 

1957 року демобілізувався (через хворобу ніг) і поступив до Київського університету на філологічний факультет (український відділ), який і закінчив 1962 року. 

Перші вірші видрукував на шпальтах комсомольських «Молоді України» та «Зміни» (1958 р.). У Державному видавництві художньої літератури 1963 року вийшла перша збірочка «Зелена гілка», а роком пізніше — «Повесіння» у «Радянському письменникові». Нині підготував дві книги: «Тридцяте літо» для видавництва «Молодь» та «Книгу лірики». Мрію написати пісню… 

Працюю старшим редактором поезії у «Радянському письменникові». Одружений, маю доньку. Позапартійний. Позаспілковий. Київ, 26 вересня 1966 р.». 

До Спілки письменників його прийняли 1967 року. Того ж року вийшла в світ і згадувана збірка «Тридцяте літо». Після того були книжки «В дорогу — за ластівками» (1968) та «Вишневий світ» (1970), а посмертно — «Сині троянди» (1979), «Поезії» (1986), «Пішов в дорогу за ластівками» (1992). До останньої книги входять неопубліковані за життя твори В. Підпалого та спогади про нього як поета, редактора, громадянина, людину. З них він постає борцем за відродження української культури, людиною-подвижником, що в нелегкі 60 — 70-і роки підтримував справжню літературу, писав і редагував справжні твори. 

У багатьох віршах Володимира Підпалого живе дух його рідного краю, почуття любові до Полтавщини. Серед них вірші «Зірка», («Пам’ятаю: над шляхом Лубенським:..»), «Осінній сон», «Пам’яті матері», «Вечірнє», цикл «Григорій Сковорода» та ін. 

Володимир Підпалий помер 24 листопада 1973 року.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

АВТОБІОГРАФІЯ. Південніше Галицького Поділля, за кілька кілометрів від м. Чорткова, що на Тернопіллі – село Росохач. Село мого дитинства. Тут я народився 26 березня в 1951 році (за паспортом – 1952 р.). І тут я гортав найперші казкові книжечки «Коли ще звірі говорили» та «Лис Микита» Івана Франка. І звідсіль ясніли мені бані церквиці Вознесіння 18 століття з Чорткова, вапнисті Медобори, білі печери за селом аж до Кривчого.

Мій тато родом з Перемишля (Польща) – український лемко. Вірний греко-католик. Гідний муляр і рільник. Щонедільно водив він мене до храму Св. Миколая, де бабуся Анастасія і мама Ганна на «горнім місці» заспівували у хорі Службу Божу. Мама й бабуся з Тернопільщини. Люди побожні, що аж ніяк не звикли були жити «неправильно».

Отож, у них я вчився Псальму і пізнавав Слово, що згодом стало моєю суттю і моїм голосом. Звідси на світанку, з вранішніми росами, грунтовою дорогою пішов я у світи…

На «добре» навчався у середній освітній та музичній спеціальній школах у м. Заліщиках (у Росохачі — восьмирічка), які закінчив в 1969 році.

Моє навчання у Львівському університеті – 1969/73 рр. не було чимсь увиразненим і пам’ятним. Жив самопідбадьорюванням, писав вірші і тихенько записував героїчні пісні ОУН-УПА «за волю святую» супроти «сов’єтів»… Готував рукопис книги «День молодого листя» (мій майбутній кримінал!).

Остаточно я отямився «…в краю своїм україннім…» коли у 1972 році почалися «викриття націоналістів» та прогриміла хвиля арештів свідомої інтелігенції.

У цю найчорнішу й найгіркішу для українства годину, я цілковито пориваю з лихим агресивним свавіллям комуністичного диктату і 29 жовтня 1972 р. після чергових арештів (Ігоря Калинця та ін.) написав відкриту заяву на ім’я тодішнього Генсекретяря КПСС Л. Брежнєва та Першого секретаря КПУ В. Щербицького, у якій висловив незгоду супроти арештів та свавілля української інтелігенції.

17 листопада мене виключають з комсомолу, згодом з університету.

З лютого 1973 року перебуваю під слідством в Тернопільському КҐБ, як учасник молодіжної підпільної групи, що у ніч 22 січня 1973 р. на честь 50-річниці Акту злуки УНР і ЗУНРв м. Чорткові вивісили жовто-блакитні прапори й розклеїли летючки із протестом й закликом: «звільнити політв’язнів із радянських тюрем й концтаборів..». Мені інкримінують слідчі КҐБ «написання й виготовлення», а також вірші антирадянського «наклепницького» змісту з метою «підриву й повалення суспільно-політичного ладу в СРСР та відриву Радянської України від Союзу..»

У грудні 1973 р. засуджений закритим судом до дев’ятилітнього ув’язнення. Покарання відбував в концтаборах та тюрмах Північного Уралу, Охотського побережжя Хабаровського краю та Казанському централі.

В ув’язненні брав активну участь у концтабірному русі Опору.

Так я став політзеком. А слово моє – конвойне. І Муза моя невольничою була. Та віра у «сліди Його» відсвічувала мені вітцівським подвір’ям, материнською любов’ю. І, якби не було – в краю примар, беззаконня й заборон, — слово моє ожило «душею скорб’ящою» і духом Господнім. І я увірував у його цілющість, красу його і в дари його – Поезію… «Захалявну» й невольничу, але «…твою о, Господи…»

І нині: «…терни в повісті моїй читайте…». Повісті многотрудній…

1975 р., 10 грудня академік А. Сахаров у Нобелівській лекції зачитаній в Осло Еленою Боннар, серед інших назвав моє прізвище, в обороні й «…освобождение преследованных политзаключенных за убеждения…»

Та час мого звільнення із Сибірських заметів – 1982 рік, «від дзвінка до дзвінка». Рік застою і стагнації в СРСР. І рік активності руху польської солідарності в ПНР. А це означало, що я «обьязан» покинути отчий дім негайно (із постанови Прокуратури по Тернопільській обл.). Мені дозволялось владою і КҐБ поселитись тільки на Донеччині, або у Харківській області.

1983 р. мене «під гласним наглядом» КҐБ поселили у селі Безлюдівка (Хорошево) на Харківщині. Багато дум спливло й збігло з пори тієї. Та доля моя із Музою «пронумерована» в слідчих протоколах й в умовах негоди, весь час у терпінню відшукувала істину. Не приймати фальші і мовчазної згоди, не потурати свавіллю комуністичного режиму – тільки боротьба, тільки участь в опорі до існуючого комуністичного ладу.

З лютого 1987 року я є членом Української Гельсінської Групи сприяння Гельсінських угод підписаних Москвою.

Того ж 1987 р. увійшов до редколегії позацензурного самвидавчого, громадсько-політичного часопису «Український вісник» (за моєї участі вийшло п’ять чисел журналу та інформаційних бюлетнів). На пропозицію В. Чорновола я підписував статті та добірки власним прізвищем, а не псевдонімом.

17 липня 1988 р. – заснував Гельсінську Групу в м. Харкові, яку очолював 1988-90 рр. до її реорганізації в Республіканську партію, яку також очолював.

1988 р., серпень – вперше в м. Харкові підняв жовто-блакитний прапор біля пам’ятника Т. Шевченкові з активістами УГГ. 

7 грудня 1987 р. – співфундатор і член Ініціативної групи мистців пера і пензля, театру і кіно – Української Асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТі) і відповідальний редактор (у співпраці з поетом М. Даньком) за друге число нелегального мистецького видання «Кафедра» за сприяння УАНТі.

1984 р. був прийнятий до Міжнародного Пен-клубу (згодом один із засновників українського відділення ПЕН).

1984 рік – навчання й стажування на філологічно-філософському факультеті Українського Вільного Університету в м. М’юнхен (Німеччина).

Весь цей час мою творчість, успадковану на взірцях Кирило-Методіївців, «Мойсея», «Попелу імперій», «Духу давнини», «Пробудженої музи», «Зимових деревах», — підживлювала віра. Віра, що «гори ворушить». Це мої найплідніші й золоті просвітки творчости. І це мої болісні і найтрудніші роки життя. Роки «над прірвою» і роки під високою зорею. Де єдиний вихід – оживляти й виробляти власну чесну думку, відстоювати поняття свободи та християнських цінностей у житті й мистецтвах. І щасливий був я, бо вчителя мав за всіх обставин мого артизму, звитяжця й поета – Ігоря Калинця.

1987 року вийшла у світ книга «TAG DESJUNGEN LAUBES» (День молодого листя) у перекладі німецькою А. Г. Горбач (серія «Самвидави України», Брюсель).

1988 р. у видавництві «Сучасність» (Пролог) виходить друком моя поетична книга «З гіркотою в камені» (США, Нью-Йорк).

1989 р. Дослідний інститут «Україніка» (Асоціація діячів української культури, Канада) в Торонто видали книгу «Без шаблі і Вітчизни».

1990 р. – книга «Відлуння вцілілих строф». «Україніка». Торонто. Канада.

1991 р. – реабілітований Прокуратурою України «за відсутністю злочину».

1991 р. — в Україні видрукувана книга вибраного «Тривалий рваний зойк». Київ. «Український письменник».

1991р. – прийнятий до Спілки письменників України.

1993 р. — харківському видавництві «Майдан» – книга «Журбопис».

Тим часом багато моїх публікацій подають поважні часописи: «Київ», «Дзвін», «Україна», «Вітчизна», «Образотворче мистецтво» у жанрі поезії, публіцистики, літературознавства, мистецтвознавства…

1993 р. – я заступник головного редактора відродженого часопису «Основа» (редактор В. Ілля) Київ.

1991 р. Львівський експерементальний театр «Мета» здійснив спектакль за моїми творами «Свіча моя в священній чорноті».

1993 року Комітетом з державних премій України мені присуджено, за книгу «Тривалий рваний зойк», Державну (Національну) премію України ім. Т. Г. Шевченка в царині літератури, мистецтв.

1994 рік – присуджена Всеукраїнська літературно-мистецька премія ім. Левка та Богдана Лепкого за книгу «Журбопис» та публікації в журналі «Тернопіль».

Успадкоємлення й прийняття Слова Правди, яку витворили ідеалісти всіх часів, гнані й мучені зухвалою силою прицільного терору у тоталітарному комуністичному суспільстві – лейтмотив моїх книг. Слова мойого з прообразом терпіння й благовістя…

Серед моїх видань, що з’явились останнім часом хотів був би виокремити такі: «Страсті по любові» (Харків. «Майдан». 2000), «Хроніки диседентські від головосіку» (Київ. «Смолоскип», 2003, серія «Невольнича мемуаристика»), «Во ім’я слова» (Харків. «Майдан», 2007).

2001 р. – нагороджений Міжнародною медаллю «В’язень сумління» Міжнародного фонду «Смолоскип».

2003 р. – присуджено Міжнародною Лігою українських меценатів та редколегією журналу «Київ» – літературно-мистецьку премію України ім. В. Свідзінського.

2005-2006 рр. – професор-викладач спецкурсу української літератури на кафедрі Харківської Державної Академії культури.

2006 р. на сцені Харківського театру опери та балету прозвучав «Український реквієм» композитора В. Птушкіна на мої слова.

2005 р. Указом Президента України нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня».

2006 р. нагороджений медаллю «В’язень сумління» Міжнародним Комітетом «Amnestu International» та «Radio Liberty – Radio Free Evrope».

2009 р. Указом Президента України нагороджений орденом «Хрест Івана Мазепи».

Нагороджений почесною грамотою, Подякою Президента України, Верховної Ради України, Київського міського голови… Низкою відзнак громадських, політичних та релігійних організацій.

2009 р. За книгу «Хроніки дисидентські від головосіку» (видання друге, доповнене. 2007. Видавництво «Майдан») нагороджений Першою премією та дипломом фонду Волиняків-Швабінських Українського Вільного Університету. Нью-Йорк. США.

2009 р. – Державне телебачення ОТБ та Перший національний канал на пошанування 80-річного ювілею моєї мами, Сапеляк Ганни, відсвітлили й демонстрували документальну стрічку трилогію «Мій син – націоналіст».

Десь так я і дожив до свого піввіку з гаком у намаганні іти живим слідом Великого Перебенді. Повернути собі Його рівнобоже почуття Слова і дослухатися до Його «Посланія. І мертвим, і живим і ненародженим». До Його пророчого мотиву. До утвердження Істини, щоб таїною сили Творця Нашого, причастившись Словом і Псальмою Шевченка – стати до герцю «за святую волю»… Уяснити собі непримиренність Його до «врага супостата» з Його завітом – «кайдане порвіте…»

І це був мій камертон. І стало це мовою моєї поезії – « од слова до слова, раною від рани, від стогону до стогону, від вітчизноньки до україноньки…»

Степан Сапеляк

Лютий 2010 рік. м.Харків