Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ж. Б. Мольєр написав понад тридцять комедій, в яких висміяв святенництво, лицемірство, тупість і легковажність, дворянську пиху і зарозумілість французьких буржуа. У своїй комедії «Міщанин у дворянстві» драматург звернувся до актуальної на той час проблеми: зубожіння аристократів і проникнення в їх середовище заможних буржуа, які намагаються за великі гроші купити дворянський титул. Як ми знаємо, Мольєр завжди додержувався основного творчого принципу «виправляти людей, розважаючи їх». Тому великий комедіограф у своєму творі висміює Журдена, одержимого ідеєю стати дворянином, тобто тим, ким він не міг бути ані за походженням, ані за вихованням.

Мольєрові глибоко чужі переживання людини, яка хоче віддати всі свої капітали за пусте право називатися дворянином, за дворянський герб. Інакше як божевіллям цей намір не назвеш. Людина втрачає почуття власної гідності, тягнучись за примарами, намагаючись бути не тим, ким вона є, зраджуючи свою сутність, принижуючись. Навіть учитель музики помітив одержимість свого хазяїна: «Пан Журден із його божевіллям на дворянстві і на світському обходженні – це для нас просто скарб». Так чому б не нажитися на дурощах божевільного буржуа, позбавленого власної гордості? Чому б не повчити його різних світських премудростей, у той же час насміхаючись з нього самого та його виховання і загрібаючи непогані гроші? Нещасний Журден – знахідка для шахраїв.

Який же кумедний Журден у деяких зізнаннях щодо свого навчання: «Я і не підозрював, що от уже більш як сорок років розмовляю прозою». Але не тільки смішно чути визнання у власному неуцтві від цієї літньої людини, яка своєю працею добуває капітал. Нерозумність немолодої людини – от те, що змушує досадувати нас, сучасних читачів. Адже він завжди був дбайливим хазяїном, точно знає, як витрачена кожна копійка, у пам’яті тримає складні розрахунки, пов’язані з боргами графа Доранта. Отже, Журден не такий вже й дурний, якщо може досягти успіху в комерції. Вада його полягає у тому, що він не може осягнути своїм розумом, що бути схожим на дворянина тільки зовні – не значить відповідати своєму ідеалові. Саме тому він дуже кумедний у своїх червоних оксамитових штанях, зеленому камзолі, у вузьких панчохах із спущеними петлями, у до болю тісних черевиках. Людина прирікає себе на постійні побутові незручності, виглядаючи при цьому надзвичайно смішною. Причина страждань Журдена полягає у певному «дефекті» його свідомості – вірі в те, що тільки дворяни гідні поваги. Отже, маючи, так би мовити, соціальний комплекс, герой готовий на будь-які жертви для досягнення бажаного становища у суспільстві. Але береться він змінювати тільки зовнішній спосіб свого життя, залишаючись при цьому типовим, хоч і «переодягненим» буржуа.

Драматург дає нам можливість зрозуміти те, що не може зрозуміти герой: культуру й освіченість ніщо не може замінити, навіть пишний одяг і звертання «ваша милість» .

Примарність і внутрішня необґрунтованість прагнень Журдена – основна причина його програшу. Причому програш його виражається в речах реальних, матеріальних. Адже, осліплений блиском аристократизму, купець Журден багато програв: граф Дорант виманює у нього гроші.

Мені шкода цього буржуа, і в той же час хочеться на його прикладі застерегти багатьох моїх сучасників: за гроші розум не купиш, а втратиш останній, не зовнішність прикрашає людину, а її внутрішній багатий світ. Журден визнав свою поразку. І в цьому допомогли йому люди, яким він був дорогий.

Ну а головний висновок, що робить Мольєр, усе ж, на мій погляд, полягає в тому, що ті дворяни, яких узяв за зразок Журден, зовсім не варті його, що аристократи – шахраї, злодії, ледарі.

У певному розумінні наївний Журден стоїть морально вище за них, він чистіший у своїх поглядах на життя.

Борис Харчук народився 1931р. в с. Лози на Тернопільщині. Закінчив Полтавський педагогічний інститут (1954) та Вищі літературні курси в Москві. Працював журналістом. І писав. Писав, як веліло серце, як зобов’язувала совість перед тою землею, що його пустила у широкий світ. Тому він ніколи не соромився своїх найперших книжок, не переписував їх. А за три десятиліття многотрудної праці на полицю стала бібліотека томів з його іменем: романів «Волинь» (у чотирьох томах, 1959 — 1965), «Майдан» (1970), «Хліб насущний» (1976), «Кревняки» (1984), повістей і оповідань «Йосип з гроша здачі» (1957), «З роздоріжжя» (1958), «Станція «Настуся» (1965), «Закам’янілий вогонь» (1966), «Зазимки і весни» (1967), «Неслава» (1968), «Горохове чудо» (1969), «Помста» (1970), «Материнська любов» (1972), «Школа» (1979), «Невловиме літо» (1981), «Облава» (1981), «Подорож до зубра» (1986). А ще твори, котрі не могли з’явитися за життя автора і лише тепер приходять до нас: роман «Межі і безмежжя» (написаний 1966p.), повісті «Українські ночі» (1985) та «Мертвий час» (1987), начерки роману «Плач ненародженої душі» (80-ті роки), оповідання й новели.

Для Б. Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою — виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу — народом. Не визнавав ні детективної белетристики, ні поезії задля поезії — справжньою вважав лише літературу, яка виправдовує своє існування в контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Література, на його думку, творить народ. У цій свідомій заангажованості виявляється традиціоналізм Б. Харчука.

Одначе висновок щодо традиціоналізму важко потвердити творчістю письменника, якщо, ясна річ, розглядати її як щось цілісне, а не обмежуватися одним чи кількома творами, взятими «задля прикладу». Бо літературний доробок прозаїка не просто великий за обсягом — він ще й навдивовижу розмаїтий, його не зведеш до вичерпної «спільно-знаменникової» характеристики.

Так, Б. Харчук — це густонаселені романи «Волинь», «Майдан», «Кревняки», за якими легко вгадується потужна традиція класичної прози другої половини XIX ст. з її епічним диханням, психологічно місткими діалогами й демонстративною відстороненістю автора, який «не втручається», не видає своєї присутності ремарками, коментарями, прямим — через голови героїв — звертанням до читача. Це повість «Палата», що її (як і деякі інші його твори про матір, новели різних літ про «хату») можна б назвати «довженківською». Це численні оповідання й повісті про дітей, герої яких своїми «дорослими» судженнями так часто нагадують усезнаючого, всевидящего, а тому й не по літах сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовікова іконописна традиція велить малювати з обличчям майже дорослої людини. Це «стефаниківська» коротка фраза, в якій не опис, а дія, коли така ж наступна фраза незрідка виокремлюється в новий абзац, бо звичайне дієслово означає навіть не конкретну дію, не порух, скажімо, руки, а цілий акт, невидиме дійство, яке звершилося у душі героя. Це «винниченківське» прагнення змалювати людський натовп, охоплений єдиним пориванням, не масою, в якій годі розрізнити окремі обличчя, а спільністю особистостей, де в кожної своя доля в житті, своя мовна партія у гомінкому багатоголоссі. Цей ряд, який мав би потвердити традиційність Харчукової прози, означити її джерелами великих попередників, можна продовжувати…

Але до якої традиційної лінії зарахувати «Подорож до зубра»? Жанрове визначення — «дорожні нотатки» — тут таке ж оманливе й довільне, як і в повісті «Світова верба», що названа автором «безсирітською казкою», а оповідь ведеться у незвичній для Харчука манері — від першої особи, до того ж створюється переконлива ілюзія повної ідентичності ліричного «я» і самого письменника. А лаконічні — на одну-дві сторінки — «Босі слова», сюжетні мікроновели, в яких на локальному матеріалі здійснено прорив до розуміння глибинних, ретельно заретушованих і міфологізованих офіціозною демагогією суспільних процесів. А історична повість-легенда «Ой Морозе-Морозенку», чи саркастична повістина «Profundis», в якій прозірливо передбачено кон’юнктурну «перебудову» деяких літературних метрів? Назвати твори лише винятками у «загалом традиційній» прозі Б. Харчука означало б заперечити посутнє й серцевинне в ній, звузити створений письменником світ, так і не наблизившись до розуміння тієї справжньої великої традиції, на грунті якої зросла його проза.

Людина — народ — людство. У цьому ряду є ще одна ланка — рід. І Б. Харчук зосереджував на ній увагу щонайпильнішу. Турії в «Кревняках», Гнатюки в епопеї «Волинь», Швайки в повісті «У дорозі», Волянюки в романі «Майдан» — це не просто сім’я, а саме рід, чиє коріння губиться в товщі століть, а стовбур зазнав деформацій, неминучих при історичних катаклізмах і зміні епох. Тут неминучі питання з розряду вічних: що є людина? Що є світ? Звідки прийшли ми і куди йдемо? Колись між цими питаннями й людиною запобіжно, охоронно стояв рід. «Так на роду написано» — адже це не лише про фаталістичну визначеність долі, а й про нерозривний зв’язок особистого з родовим. Людина була обмежена в своїй свободі родовими зв’язками, але почасти й захищена ними.

Тема роду, його занепаду й руйнації пронизує всю творчість Б. Харчука. З’являється вона і в одній із останніх повістей — «Онук». З’являється з народженням онука, який прийшов у світ проти волі матері-студентки. Ситуація не нова, про неї неодноразово читали в художній літературі, але письменник мужньо сказав про те, що метастази бездуховності уразили й старше покоління — бабусю, саме ті клітини, які завше були біологічною та моральною основою народного буття, гарантували природний зв’язок поколінь. У цьому зв’язку пригадуються Катерина з роману «Кревняки», батьки головної героїні з повісті «Панкрац і Юдка», які воліють не усвідомлювати, що, по суті, підштовхують свою доньку до морального самогубства. «Князь» Біловезької Пущі («Подорож до зубра») залишився диким, попри всі спроби приручити, зломивши його природу. Він пережив кілька імперій і королівств, чиї вінценосці знищували зубрів без ліку. Дерево також не може вбити себе. Людина може. Її самогубство починається з заперечення родової пам’яті й моралі.

У Б. Харчука звичайнісінька коса, яку о ранковій порі клепле дядько Захар (оповідання «Косарі»), це все-таки коса з історії. З вічності, яка минає, переходячи в минуле. Тому дуже цікавим є припущення М. Слабошпицького, якому здалося, що Харчук прихований патетик, а тому, боячись патетики, як вогню, намагається писати скупими, заземленими, буденними словами, без ніяких «метафоричних хуртовин», без жодних «стилістичних інкрустацій» — «на грані протоколу». Але й непомітне переведення звичайного, «побутового» слова в інший контекст, «високий», де за ним відкривається буттєве, — це теж Харчукове.

Б. Харчук належить до письменників, що довіряють читачеві, покладаються на його здатність домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарів. При цьому, одначе, не вдавався до езопівської мови — з її натяками, багатозначними образами та свідомо «затемненими», тобто закодованими й зашифрованими думками.

Він писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, у виснажливій роботі. Мав свого читача — всіх тих, кому боліло те, що боліло і йому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Українські народні пісні є невмирущим джерелом вічної зваби, вони завжди лунають над нашими рідними просторами і легко злітають на крилах мелодій далеко за межу української землі. Без народних пісень взагалі неможливий повноцінний духовний розвиток людини та її життя. Пісню згадують старі і молоді, в колективі і на одинці, у будні і свята. Адже саме народні пісні володіють незвичайною здатністю полонити серця людей, саме вони мають крила, мелодію і слово. Саме пісні окрилюють бажання і підносять настрій, овівають радістю відпочинок і надихають у праці, тамують душевну біль і розраджують у горі, множать сили у боротьбі і не дають нам впасти духом. «Нема кращих співаночок, яку нашім краю», – пишаються перед усім світом рідною піснею українці.

Завдяки особливостям української народної пісні ми не тільки отримуємо невмируще джерело мудрості, але й єднають нас з родом, своїм народом і усім світом. А завдяки найдавнішім з найдавніших  пісень, колядкам і щедрівкам, ми отримуємо можливість повернутися до минулого, до життя наших предків, краще зрозуміти все, що було у середньовіччі. Щедрівки і колядки найчастіше прославляють звичайну трудову людину, бажаючи добрим господарям статків і щастя, роблячи це щедрими кольорами поетичного домислу. Високою поезією в них овіюється постать української жінки, справжньої господині. Вона облагороджує все навколо, до чого б не доторкнулися її руки:

«По дрова пішла – золото внесла,
По воду пішла – мед-вино принесла».

Не менш невтомний трудар та ще й воїн-богатир і красень, у якого може закохатися навіть королівна, – український парубок. У українського хлопця в піснях все незвичайне – і сила, і зброя, і кінь. А ось образи дівчат огорнені в народних українських піснях серпанком захоплення й ніжності, вони зачаровують нас поставою, працьовитістю і вродою.

З приходом весни по українській землі линули весняні пісні, так звані веснянки, усі до одної сповнені радісного і світлого відчуття відродження природи після зими:

«Розлилися води на чотири броди,
Ой дівки, весна-красна, зілля зелененьке!».

Весняне відновлення природи завжди викликало надію і радість, тривожило молоді серця і вкладало в них надію на краще майбутнє.
Лірична українська пісня несе в собі велику народну мудрість и високі моральні цінності. Герої народних пісень завжди були на боці скривджених, розрахунку в них протиставляється кохання, багатству – краса. Українська народна пісня поетизує вірність, щирість почуття, щедрість, доброту і працьовитість.

Наша рідна пісня була в походах по шляхам ратної слави, в кривавих січах, вона злітала з вуст кобзарів під тихий гомін кобзи, вона розповідала про героїв українського народу – Гонту і Залізняка, Кривоноса і Хмельницького, Дорошенка і Вишневецького. Українська народна пісня завжди була спільницею повстанців і борців за незалежність, чумаків, солдатів, жовнірів і заробітчан. Вона яскраво відображала і неволю, і кріпаччину, і важку долю українського трудового народу.

Пісні українського народу набули широкої слави та користуються популярністю у всьому світі, тому нас повинна переповнювати національна гордість, як переповнювала вона колись відомого українського письменника і драматурга О. П. Довженка: «Навряд чи співають так гарно і голосно, як у нас на Україні. Пишеться це не з бажання виставити себе перед світом у прибільшено-вигідному світлі, а в ім’я реалізму, з чим усі, хто співає, згодяться одностайно».

Линуть звуки благовісні,
В’ється радість, наче птах.
Наша дума, наша пісня
Не загине у віках»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Спадщина видатного українського письменника і драматурга І. Карпенко-Карого є цікавим і самобутнім явищем в історії національної літератури та театральної культури. Щодо театральних п’єс, то невмирущу славу митцеві принесли твори «Суєта», «Хазяїн» і «Сто тисяч». Сюди ж можна віднести і комедію «Мартин Боруля», у якій автор розглядує морально етичні проблеми тогочасного суспільства. І. Карпенко-Карий надавав важливу роль сміху і вважав його одним з найбільш дієвих засобів боротьби с людськими вадами. Адже дійсно, сміх – досить могутня зброя: те над чим сміються, частіш усього перетворюється із кумира на об’єкт кепкування і втрачає свою значимість. Крім того, кожного з нас сміх примушує подивитися й на себе під критичним кутом і спонукає позбавитись тих або інших недоліків у своєму характеру та поведінці. Сюжет п’єси «Мартин Боруля» драматург будує на реальних фактах з життя його родини.

В якийсь момент батько І. Карпенко-Карого, який майже все життя служив управляючим панських маєтків, вирішив домогтися для своєї родини дворянського звання. На це пішло немало часу і коштів, але все марно: дворянські корні родини так і не було доведено, бо в архівних документах прізвище предків письменника значилося як Тобелевич, а він та його батько мали вже фамілію Тобілевич. Саме ці події І. Карпенко-Карий і поклав в основу п’єси, при цьому він мав ціль висміяти таких, як його батько – простих людей, які намагалися будь-якою ціною отримати дворянське звання і хибно вважали, що цим званням можна якось підвищитися над іншими людьми. Головний герой комедії – заможний селянин Мартин Боруля не позбавлений деяких рис гуманності і не засліплений. Та при цьому це натура, яка скалічена прагненням будь що вийти «у дворянську лінію». Дивно, але якщо хтось його запитав би, навіщо йому те дворянське звання, він навряд чи зміг би пояснити своє бажання. Читаючи п’єсу, ми бачимо, що Мартин Боруля гарний сім’янин, у домі у нього достаток і порядок; і гроші, і авторитет – все є у цього героя. Тоді чого ж йому треба ще? Треба лише одне – дворянського титулу, який, на його думку, зробить з нього пана замість мужика. У своїй родині Мартин Боруля заводить панські порядки, які не до вподоби його близьким, та й сам він мучиться, але терпить, бо вважає таку «перебудову» у домі найкоротшим шляхом до отримання дворянства. Мартин примушує своїх дітей називати жінку «мамінькою», а себе – «папінькою». Вранці він довго вилежується у ліжку, як справжній пан, хоча в нього, як у людини, звичної до праці, навіть боки від цього болять. Дочку Марисю він намірений віддати заміж тільки за «образованого чоловіка», а сину Степану пророче чиновницьку кар’єру. Досить смішно та в той же час сумно бачити, як нові дворянські «правила» викликають подив і нерозуміння у членів родини Борулі та суперечать звичним порядкам, давно встановленим у сім’ї. 

Розв’язка цієї комедії драматична: Мартин Боруля зазнає поразки у змаганні за дворянський титул і усього одна літера у його прізвищі (Боруля замість Беруля) покладає край його сподіванням: рід не визнають дворянським. Висміюючи поведінку головного героя комедії «Мартин Боруля», І. Карпенко-Карий утверджує здорову мораль щодо родинних традицій, здорове ставлення людини до народних звичаїв, праці, прадідівських коренів, свого родоводу, ставлення до рідної землі. Будь що, а головне – зовсім не титули і звання, а вміння людини залишатися високоморальною і порядною у будь-яких випадках. «Мартин Боруля» проблематика твору відкриває людські цінності, проблеми життя людей, які хотіли бути вище ніж вони є.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : З давніх-давен українська сім я відрізнялася різноманітними традиціями і особливостями. Та якщо порівняти сучасну українську сім ю з минулими, неодмінно помітно зміни. Теперішні сім ї не використовують суворі методи виховання. І це має свої пріорітети. Відносини дітей з батьками стали більш легкими.Ще з давніх часів чоловік вважався господарем у хаті.
Він займався важкими хатніми справами, добував їжу.
Одним словом — вирішував всі важливі питання.З часом його роль послабилася, адже на зміну жінкам, які були посбавлені прав, прийшли сильні і хоробрі. Як кажуть «І коня зупинить, і у палаючу хату війде».Не дивлячись на зміни, чоловіки і надалі вважаються головними і родині.

Сімейні традиції це те, що скріплює сім’ю, робить всіх її членів одним цілим. Саме вони протягом багатьох років і зміни поколінь зберігають єдність родини. Вони передаються від покоління поколінню, а можуть бути введені знову. Все залежить від того, чи бачить сім’я потребу в своїх традиціях. 
Широко відомої сімейною традицією була і залишається передача цінних речей від старшого покоління молодшому. По жіночій лінії часто передаються прикраси, а по чоловічій — предмети інтер’єру, зброю. Пощастило тим сім’ям, де до цих пір дотримується ця сімейна традиція, але її можна привнести в будь-яку молоду сім’ю. Не обов’язково передавати своїм дітям, онукам старовинну річ. Можна купити щось нове, наприклад, картину місцевого художника або золоту прикрасу і подарувати доньці чи синові зі словами прохання передати онукам. Всі сімейні традиції колись зароджувалися, тому не потрібно боятися або обмежувати свого бажання привнести особливу традицію в свою сім’ю. У Росії чимало сімей, традицією яких є те, що кожне нове покоління продовжує справу старшого. Цілі династії лікарів, військових, вчених свято шанують традиції предків і розвивають справу, колись давно розпочате родичами. У сучасному світі зберегти таку сімейну традицію складно. З кожним роком можливості для вибору людиною професії та роботи збільшуються, тому не варто ставити за мету привнести таку сімейну традицію. Можна прищепити дітям повагу до професії батьків, але не примусити їх її полюбити. Дорослим завжди складно йти на поступки, але в цьому випадку на них штовхає саме життя. 
Сімейні традиції часто прив’язані до конкретної дати. Майже всі ми в дитинстві рік від року дотримувалися одну сімейну традицію — зустрічати новий рік у колі сім’ї. Не дарма говорять, що новий рік — сімейне свято. Саме в ніч з 31 на 1 за одним столом збирається вся родина, всі люблять один одного, близькі люди. Як зустрінеш новий рік, так його і проведеш, тому завжди хочеться зустріти свято в теплому колі рідних людей, щоб весь наступний рік бути разом, такими ж щасливими, задоволеними та веселими. 

Зібрати всіх за одним столом просто, коли діти ще маленькі, але коли вони виростають, у них з’являються свої друзі, веселі компанії, з якими хочеться відзначити свято. Утримувати нікого не варто. Сімейну традицію можна сміливо перенести на іншу дату. День народження глави сімейства або господині, мама, хранительки сімейного вогнища, найкращі дати для того, щоб вся родина зібралася разом і підняла келихи на честь свята. Те ж саме стосується і дати утворення нової сім’ї — річниці з дня весілля. Якщо святкувати річниці весілля як самі справжні свята, з пишним столом, смачними стравами, святковим тортом, то з самого раннього дитинства діти стануть розуміти значення сім’ї в житті людини, її цінність. Для збереження моральних цінностей це має величезне значення. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мабуть, розпочати варто з того, що школа мені набридла ще тоді, коли я була в 9 класі. Учительський колектив до того часу кардинально змінився й навчання стало нестерпним. Крім того, тоді ще існувала 12-річна система освіти й у мене навіть з’являлися думки щодо закінчення останнього класу екстерном. Тому я дуже зраділа поверненню попередньої програми навчання. Останні роки я готувала себе до вступу в університет і в 11 класі всі мої роздуми та мрії були спрямовані на студенстське життя та вивчення тих предметів, які мені дійсно стануть у нагоді в моій кар’єрі.

Усе літо я чекала того, як переступлю поріг альма-матер та почну робити щось корисне для себе та суспільства. Нестерпними мені видавалися останні дні очікування перед першим днем навчання в університеті. І все-таки вони були були не даремними.
Зовсім інша атмосфера, викладачі, які сприймають тебе за дорослу людину, відсутність гонок коридорами закладу та криків – що може бути краще?

Університет – місце, в якому людина проявляє всі схої приховані резерви й починає самореалізацію. Для цього я обрала вищий навчальний заклад, який, на мою думку, мав і має для цього все необхідне. Це – Національний авіаційний університет.
Гарні відгуки звичайних людей – найкращий привід звернути увагу на навчальний заклад.
Те, що я побачила, коли прийшла в перший день занять – величезна територія, на якій першокурснику важко знайти свий корпус. Особливо це стосувалося мене, адже будівля мого інститутут найвіддаленіша з усіх. Подолавши шлях до неї через так звану “Говерлу”, відчуваєш себе справжнім героєм, особливо, коли йдеш на підборах. Але старші курси вже звикли до цього і крутий підйом не викликає в них ніяких емоцій.
Та мова не про це. Головне – не зручність дороги, а якість навчання
 та викладання.
Думаю, що варто звернути увагу на предмети, які стосуются саме моєї професії. На щастя, вони усі важливі для мене як майбутнього журналіста. Я розумію значення кожного з них і на парах мені хочеться дізнаватися більше. Але, на мою думку, деякі предмети могли б викладатися краще, ніж  зараз. Так, з одних дисциплін завдання робиш вдень і вночі, пишеш нескінченні конспекти, шукаєш інформацію, а з інших  в зошиті не налічиш лекцій та семінарів навіть на п’ять сторінок! Та від цього вільного часу не додається.
Окрім навчання, студентське життя передбачає якусь університетську діяльність. Тому час витрачається на біганину до деканату, банку, який завжди вітає нас своїми довжелезними чергами, бо в інше відділення піти не можна, а якщо пропустив пару, то ще й медцентру, адже довідки видаються тільки там, а лікаря на місці може й не бути.
Також сьомий корпус університету, ніби лабіринт Фавна, манить та спантеличує студентів своїми загадковими коридорами та сходами. Але не має нічого кращого, ніж вхід до будівлі другого корпусу!

Не можна не згадати таку чудову дорогу до стадіону! Ідучи на пару, ти заряджаешся бадьорістю дивлячись на численні будівництва не зрозуміло чого.
Але, скільки можна про мінуси? У нашому житті й без цього вистачає негативу, тому варто сказати про позитив. А він полягає в тому, що більшість викладачів – професіонали своєї справи, які все життя присвятили улюбленій роботі й намагаються передати студентам такий цінний для досвід. Також уіверситет проводить багато культурних заходів, які не тільки можна відвідувати, але й брати в них участь. Ососбисто мені це подобається, адже я не хочу сидіти в гуртожитку займаючись грубо кажучи нічим й просиджуючи все життя штани в очікуванні дива. Треба корстуватися шансом та можливостями, які нам дає університет. 
  
Найголовніше моє враження – відчуття свободи, незалежності, усвідомлення зробленого вибору. Я сама пішла в університет. Саме мені потрібні знання для подальшої самореалізації та розвитку. Я керую своїм життям, а університет спрямовує мене в потрібне та правильне русло.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Для Бориса Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою — виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу — народом. Не визнавав ні детективної белетристики, ні поезії задля поезії — справжньою вважав лише літературу, яка виправдовує своє існування в контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Літературу, на його думку, творить народ. У цій свідомій заанґажованості виявляється традиціоналізм Бориса Харчука.

Одначе висновок щодо традиціоналізму важко потвердити творчістю письменника, якщо, ясна річ, розглядати її як щось цілісне, а не обмежуватися одним чи кількома творами, взятими «задля прикладу». Бо літературний доробок прозаїка не просто великий за обсягом — він ще й навдивовижу розмаїтий, його не зведеш до вичерпної «спільно-знаменникової» характеристики.

Так, Бориса Харчук — це автор густонаселених романів «Волинь», «Майдан», «Кревняки», за якими легко вгадується потужна традиція класичної прози другої половини XIX століття з її епічним диханням, психологічно місткими діалогами й демонстративною відстороненістю автора, який «не втручається», не видає своєї присутності ремарками, коментарями, прямим — через голови героїв — звертанням до читача. Це також повість «Палата», що її (як і деякі інші його твори про матір, новели різних літ про «хату») можна б назвати «довженківською». Це численні оповідання й повісті про дітей, герої яких своїми «дорослими»- судженнями так часто нагадують усезнаючого, всевидящого, п тому й не по літах сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовікова іконописна традиція велить малювати з обличчям майже дорослої людини. Це «стефаниківська» коротка фраза, в якій не опис, а дія, коли така ж наступна фраза не зрідка виокремлюється в новий абзац, бо звичайне дієслово означає навіть не конкретну дію, не порух, скажімо, руки, а цілий акт, невидиме дійство, яке звершилося у душі героя. Це «винниченківське» прагнення змалювати людський натовп, охоплений єдиним пориванням, не масою, в якій годі розрізнити окремі обличчя, а спільністю особистостей, де в кожної своя доля в житті, своя мовна партія у гомінкому багатоголоссі. Цей ряд, який мав би потвердити традиційність Харчукової прози, означити її джерелами великих попередників, можна продовжувати…

Але до якої традиційної лінії зарахувати «Подорож до зубра»? Жанрове визначення — «дорожні нотатки» — тут таке ж оманливе й довільне, як і в повісті «Світова верба», що названі автором «бозсирітською казкою», а оповідь ведеться у незвичній для Харчука манері — від першої особи, до того ж створюється переконлива ілюзія повної ідентичності ліричного «я» і самого письменника. А лаконічні — на одну-дві сторінки — «Босі слова», сюжетні мікроновели, в яких на локальному матеріалі здійснено прорив до розуміння глибинних, ретельно заретушованих і міфологізованих офіціозною демагогією суспільних процесія. А історична повість-легенда «Ой Морозе-Морозеику», чи саркастична повістина «Profundis», в якій прозорливо передбачено кон’юнктурну «перебудову» деяких літературних метрів? Назвати твори лише винятками у «загалом традиційній» прозі Б. Харчука означало б заперечити посутнє й серцевинне в ній, звузити створений письменником світ, так і не наблизившись до розуміння тієї справжньої великої традиції, на ґрунті якої зросла його проза.

Людина — народ — людство. У цьому ряду є ще одна ланка — рід. Т Борис Харчук зосереджував на ній увагу щонайпильнішу. Турії в «Кревняках», Гна-тюки в епопеї «Волинь», Швайки в повісті «У дорозі», Волянюки в романі «Майдан».— це не просто сім’я, а саме рід, чиє коріння губиться в товщі століть, а стовбур зазнав деформацій, неминучих при історичних катаклізмах і зміні епох. Тут неминучі питання з розряду вічних: що є людина? Що є світ? Звідки прийшли ми і куди йдемо? Колись між цими питаннями й людиною запобіжно, охоронно стояв рід. «Так на роду написано» —адже це не лише про фаталістичну визначеність долі, а й про нерозривний зв’язок особистого з родовим. Людина була обмежена в своїй свободі родовими зв’язками, але почасти й захищена ними.

Тема роду, його занепаду й руйнації пронизує всю творчість Бориса Харчука. З’являється вона і в одній з останніх повістей — «Онук». З’являється а народженням онука, який прийшов у світ проти волі матері-студентки. Ситуація не нова, про неї неодноразово читали в художній літературі, але письменник мужньо сказав про те, що метастази бездуховності уразили й старше покоління ~- бабусю, саме ті клітини, які завше були біологічною та моральною основою народного буття, гарантували природний зв’язок поколінь. У цьому зв’язку пригадуються Катерина з роману «Кревняки», батьки головної героїні з повісті «Панкрац і Юдка», які воліють не усвідомлювати, що, по суті, підштовхують свою доньку до морального самогубства. «Князь» Біловезької Пущі («Подорож до зубра») залишився диким, попри ясі спроби приручити, зломивши його природу. Він пережив кілька імперій і королівств, чиї вінценосці знищували зубрів без ліку. Дерево також не може вбити себе. Людина може. її самогубство починається з заперечення родової пам’яті й моралі.

У Бориса Харчука звичайнісінька коса, яку о ранковій порі клепле дядько Захар (оповідання «Косарі»), це все-таки коса з історії. З вічності, яка минає, переходячи в минуле. Тому дуже цікавим с припущення М. Слабошпицького, якому здалося, що Харчук прихований пакетик, а тому, боячись патетики, як вогню, намагається писати скупими, заземленими, буденними словами, без ніяких «метафоричних хуртовин», без жодних «стилістичних інкрустацій» — «на грані протоколу». Але й непомітне переведення звичайного, «побутового» слова в інший контекст, «високий», де за ним відкривається буттєве, — це теж Харчукове.

Борис Харчук належить до письменників, що довіряють читачеві покладаються на його здатність домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарів. При цьому, одначе, не вдавався до езопівської мови — з її натяками, багатозначними образами та свідомо «затемненими», тобто закодованими й зашифрованими думками.

Він писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, у виснажливій роботі. Мав свого читача — всіх тих, кому боліло те, що боліло і йому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина ні в якому разі не може вважатися виключно матеріальною істотою, яка позбавлена всього духовного. Слід пам’ятати, що всі ми створені за подобою Божою, отже, у кожному з нас є щось цінне, щось від Бога. Але для того, щоб відкрити в своєму житті сторону буття, необхідно виконати деякі дію і мати певний життєвий досвід. І лише в цьому випадку духовне буття дійсно з’явитися в житті людини.

Існує безліч літературних прикладів того, як деякі персонажі приходили до духовного буття. Одним з таких героїв є герой твору письменника Кальдерона по імені Сехисмундо. Можна з упевненістю сказати, що Сехесмундо подолав значний шлях, лише в результаті нього він насправді досяг не звичайного, матеріального, а духовного буття.

Що ж сталося в житті Сехисмундо? І який зміст його того шляху, що йому вдалося пройти? По-перше, слід зауважити, що життя Сехисмундо було дійсно дуже важким з самого народження. Його батько, будучи правителем, отримав передбачення, що Сехисмундо зможе скинути його з трону. Після цього батько став всерйоз побоюватися власного сина, з цієї причини йому довелося посадити його до в’язниці. Втім, можна сказати, що це було початком шляху до духовного буття, адже у Сехисмундо було дійсно багато часу подумати про життя, поки він перебував там.

Крім того, одного разу йому вдалося вийти. Але після часу, проведеного в ув’язненні, він вів себе дуже агресивно, що знову призвело до того, що його посадили в ув’язнення. На цей раз він мав ще більше життєвого досвіду, став цінувати свободу, але в той же час розумів, що все повинно мати кордон, у тому числі він усвідомлював, що кожен чоловік повинен обмежувати свої бажання і прагнення заради блага всього суспільству. І це, найімовірніше, і стало ключовим етапом життя Сехисмундо на шляху до його духовного буття.

Зрештою, він зміг опинитися на волі. У той же час, провидіння справдилось, і він скинув свого батька з королівського трону, зайнявши його самостійно. Втім, до цього часу Сехисмундо вже досяг досконалості щодо свого духовного буття. Отже, він ставився до народу терпимо, спокійно і досить великодушно. Саме з цієї причини він став набагато кращим правителем, ніж його батько.

Шлях до духовного буття завжди цікавий, незалежно від того, яка саме людина займається його подоланням. Як правило, без страждань, поневірянь і негараздів шлях до такого буття стає практично неможливим. І далеко не всі люди його досягають. Герой Сехисмундо служить тому ще одним гарним прикладом.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна со­ціальна група мас свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчут­тя безпосередньо впливають на духову культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв’язана зі звича­ями народу. Звичаї народу — це ті прикмети, по яких роз­пізнається народ не тільки в сучасному, а і в  історичному минулому.Народні звичаї охоплюють усі ділянки гро­мадського, родинного і суспільного життя. Зви­чаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова — це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу.У всіх народів світу існує повір’я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ні­де не може знайти собі притулку та пристанища, бо він загублений для свого народу. У нашого, українського народу існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються зви­чаїв, родяться діти, що стають вовкулаками. Вовкулака — це завжди понурий, завжди чи­мось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв люд­ських не знає.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаю­чись до України, як до матері, що вічно страж­дає, питається:

«Чи ти рано до схід-сонця Богу не молилась? Чи ти діточок непевних Звичаю не вчила?»

Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити сво­їх дітей звичаїв — це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові. Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів  і ще донедавна були розірвані різними держав­ними кордонами, але  звичаї нашого народу на диво близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близь­кість звичаїв тим цементуючим матеріялом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працю­ють на руйнування єдности нашого народу. Усна народна творчість також може служити класичним прикладом єдности між усіма укра­їнськими землями. Ця спільність мови та зви­чаїв завжди була тими вузлами, які зв’язували наш народ, коли він був штучно поділений дер­жавними кордонами. Не випадково в Україні існує повір’я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на святу вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам’яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть. Як бачимо, звичаєвий обряд «Святої Вечері» символічно об’єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.

Ми, українці, нація дуже стара, і свою духову культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культу­ру взагалі. У нас на Україні вже була на­ціональна культура, і Володимир Великий тіль­ки додав християнську культуру до своєї рід­ної, батьківської культури. Зустріч Візантії з Україною — це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких по духу, але різних за харак­тером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зу­стрічі, -поєднання староукраїнської, дохристиян­ської і християнської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народних звичаях староукраїн­ське і де починається християнське. Бо старо­українські традиції ввійшли у плоть і кров на­ших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня — без писанки, Святої Тройці — без клечання, навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми від­значаємо свято Купала, на «Введіння» заклика­ємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кли­чемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети і яка дівчина не ворожила, чи вийде за­між цього року? Нарешті, діти, бавлячись вес­ною, співають:

«А ми просо сіяли, сіяли, Ой, дід -Ладо, сіяли, сіяли..

Співають подібне і дівчата, ведучи хоровід: «Ой, дід, дід і Ладо …»

Все це — наша дохристиянська культура, на­ша найстарша традиція. Кутя — це символ уро­жаю, писанка — це символ народження весня­ного сонця. Зеленим гіллям наші предки охоро­няли своє житло від нечистих духів, що проки­даються (так еони вірили) разом із воскресінням природи — від русалок, мавок, перелесників … Купало — це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо —- це поганський бог кохання і розмноження. На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства в Укра­їні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низ­ку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у на­ступнім році, багатство і добробут у дім госпо­даря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка -— дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворяються та за­кликаються, щоб не діяли на шкоду людям і ху­добі. Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських ча­сів на Україні. Це виявляється і у звичаєвих обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечерніх страв, закликання на вечерю мо­роза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі. Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, ві­ють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі цілющим бальзамом, який сповнює, її могутньою силою. 

Родильні обряди, що супроводжували народження дитини, ретельно обставлялися магічними діями та обереговими знаками, бо таїнство появи на світ належало до особливо делікатних сфер. Приймаючи роди, повивальна бабка намагалася прищепити дитині необхідні риси характеру. Аби дитина росла здоровою, під час купання використовували освячені трави та квіти (свячене зілля); у купіль дівчинки додавали меду, а іноді й молока («щоб гарною була»), хлопчикам клали корінь дивосилу («щоб сильними були») або сокиру («щоб уміли майструвати»). Кожен, хто приходив до хати під час ритуалу, мав кинути у купіль монету «на щастя». Весілля в середовищі українців було справжнім драматичним дійством, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Все починалося зі сватання, коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Бували випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала старостам принесений ними хліб, а молодому «дарувала» гарбуза чи макогона. Невдовзі після цього влаштовували заручини, які починалися з церемонії посаду – у висловленні молодими взаємної згоди на шлюб та в його освяченні двома родами. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього молода перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Між заручинами та весіллям відбувалася підготовка до торжества, обставлена низкою обрядів. Основними тут були дівич-вечір (або барвінкові обряди), бгання короваю та запросини. Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з самотнім життям і робили це окремо в оселях молодої та молодого. Поки молодий та молода збирали свої дружини, коровайниці – заміжні й добропорядні жінки – готували коровай та весільне печиво (теремок, шишки, калачики, полюбовники). Головним весільним хлібом в українському весіллі був коровай. Найдраматичнішим моментом весілля був обряд покривання, що символізував перехід молодої до громади жінок та під владу чоловіка – після цього розпочиналися загальні веселощі. Архаїчний обряд покривання на Гуцульщині. Там під кінець вечері молоду кликали до комори, при цьому музики грали сумну мелодію. Як тільки молодий чув звуки скрипки, він забігав до комори і зубами перекушував мотузочок, який тримав металеві прикраси в косах молодої; тоді й розсипався весь пишний головний убір гуцульської княгині. Відтепер вона мала заплітати дві коси, закручувати їх у кружок на голові, вдягати очіпок, а зверху вив’язувати перемітку чи хустку. Важливою складовою весільної обрядовості досі залишається вінчання – церковне освячення шлюбу.

Поховально-поминальні ритуали спрямовувалися як на забезпечення незворотного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу померлого. Ці обряди складалися з похорону та поминок. Коли вмирала людина, про це оповіщали всіх родичів та односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки або перемітки. Серед верховинців було прийнято розкладати перед хатою покійного велике вогнище та сурмити у трембіти. Особливо делікатно ставилися до душі померлого: заборонялося пити воду в хаті небіжчика, адже її могла пити душа; коли хтось хотів сісти на лаву, мусив подмухати на неї, аби не розчавити душу покійного. Особливою магічністю позначалося винесення труни з небіжчиком, оскільки це пов’язувалося з захистом родини та господарства від його шкідливого впливу. Намагаючись перешкодити померлому відшукати дорогу додому, його виносили ногами вперед переважно через задні двері, тричі постукавши труною об поріг хати, щоб покійник попрощався з пращурами і більше не повертався. Як тільки труну виносили з хати, на тому місці, де вона стояла, розбивали новий горщик (символ оновлення життя), а шлях, яким виносили труну, посипали житом та ячменем, аби в домі більше ніхто не вмирав. Українці суворо дотримувалися напівцерковного звичаю «печатати» могилу, якого не знають інші народи. Священик під церковні співи позначав лопатою хрест над могилою, а потім навхрест кидав на труну землю. По закінченні похорону для всіх присутніх улаштовували трапезу, обов’язковою стравою на якій було коливо — варена пшениця з медом. Одразу після трапези було прийнято ставити на вікно склянку горілки та окраєць хліба, призначені для духу покійного: адже він, за повір’ям, повертався додому протягом дев’яти днів. Наступного дня на могилу несли сніданок («будили покійного»). Цим завершувався похорон, і цим же розпочиналися поминки. Відзначення окремих поминальних днів пов’язується з народними світоглядними уявленнями про життя та смерть. Отож, вважалося, що на третій день тіло покидає душа, на дев’ятий — дух, на сороковий же день тіло перестає існувати.

Календарна обрядовість поділяється на чотири основних цикли: зимовий, весняний, літній та осінній. Кожний цикл обрядовості приурочувався, з одного боку, до природних явищ, і з іншого – до відповідних їм видів сільськогосподарської діяльності. Зимовий цикл народної календарної обрядовості українців починається з Коляди, що відзначається напередодніРіздва (7 січня) і закінчується Водохрещею (19 січня). Загалом зимовий цикл включає такі свята: Коляду (або Свят-вечір); Свято народження сонця (або Різдво Христове); Старий Новий рік (Маланки або св. Василія Великого), Водохрещу (або Богоявлення), Стрітення та Обрітення. Вечір напередодні Різдва (Коляда, Свят-вечір) називався ще багатою кутею. До нього ретельно готувалися: розтоплювали піч 12 полінами, що висушувалися 12 днів, пекли й варили 12 ритуальних страв, головні з яких – різдвяна кутя (страва з пшениці, меду, маку та горіхів) та узвар (компот із сухофруктів). Під вечір до хати вносили дідуха – обжинкового снопа. Вважалося, що він, як і всі інші хатні речі, набуває чудодійної сили і приносить щастя та успішну працю. По вечері дітей виряджали до родичів і близьких з дарунками й кутею, аби поминути душі померлих. Починаючи від Свят-вечора і аж до Водохрещі колядували та щедрували – співали ритуальних пісень-побажань господарям осель та усій родині. Весняний цикл календарних свят та обрядів у середовищі українців мав особливе значення, бо пов’язувався з найважливішою життєвою справою – закладанням майбутнього врожаю. Тому люди за допомогою обрядів та ритуально-магічних дій намагалися всіляко прискорити прихід весни, тепла, дощу. Цей період — іще й пробудження природи та людських почуттів. Тому весняна обрядовість спрямовувалася на розваги молоді, ворожіння, оберегові дії. Своєрідною емблемою весняної обрядовості в Україні були високопоетичні народні співи — веснянки, що пронизували не одне свято та обрядове дійство. Головним весняним святом у народі завжди вважався Великдень – свято, котре пізніше християнська церква встановила як Воскресіння Христове. Воно досить органічно поєднувало давні язичницькі ритуали та церковні обряди. Великдень – це цілий обрядовий цикл, який включає такі основні компоненти: Страсний тиждень, що у свою чергу поділявся на Вербну неділю і Чистий четвер; Великдень (Паска) та Світлий (Великодній) тиждень, до якого входили радуниця (шанування предків) і Світлий (Волочильний) понеділок. У Вербну неділю освячували в церкві лозини верби, якими потім шмагали домочадців та худобу. На Великдень освячуються заздалегідь приготовані паски (святковий хліб) та писанки (великодні яйця). Найрізноманітнішим є літній обрядовий цикл, котрий тривав від русалій (кінець травня) аж до Головосіки (початок вересня). Він включає такі свята: русалії, Зелені свята (Трійцю), Купайла (Івана Купала), Петрів день (святих Петра та Павла), Маковія, Іллів день, Пантелеймона Цілителя, Спаса, а також нині призабуті свята – богів Лада, Ярила, Громові свята та ін. Ключовими в літньому обрядовому циклі були два поняття: вода і рослини. Особливою поетичністю та чарівністю визначаються купальські свята. Існувало повір’я: хто встигне зірвати квітку папороті (а вона розквітає опівночі, загорається вогнем і тут же осипається), тому відкриваються заховані скарби, а сам він дістане чудодійну силу та знання. Тому в ніч на Купала сміливі шукали в лісі квіт папороті, дівчата ворожили на вінках, молодь над водою запалювала вогні і стрибала через них: купальські вогні та купальська вода мали цілющу та очищувальну силу. Осінній цикл календарних свят не становить цілісної системи, а ввібрав окремі звичаї та обряди. Їх загальний характер визначався станом засинання природи та підготовкою до зими. Обрядові дії переважно переносилися у приміщення, набуваючи форми вечорниць. Розпочинається осінній цикл із свята Семена, котре колись збігалося з новим церковним роком, і включає такі свята та обряди: Семена, Покрови, св. Димитрія, Кузьми та Дем’яна, Введення, Катерини, св. Георгія, Андрія, св. Варвари та св. Миколи. Обряди осіннього циклу переважно були спрямовані на родинне життя. З Покрови починалися весілля. Інші свята осіннього циклу також були пов’язані з одруженням чи ворожінням про обранців. Ворожили і на Введення,  Катерини і Андрія, причому «арсенал» цих ворожінь був надзвичайно різноманітний.

Нині багато традиційних звичаїв поступово відходять у минуле, проте в сучасній обрядовості зберігаються окремі їх елементи, які використовують при святкуванні найпопулярніших народних свят.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Відому українську художницю Катерину Білокур ми знаємо за картинами «Сніданок», «Привіт урожаю», «Напровесні» , «Все йде, все минає» та іншими. Усі полотна художниці пройняті глибокою любов’ю до рідного краю. Мабуть, саме тому природа, відображена митецьким пензлем, наче жива.

На картині «Все йде, все минає» художниця зобразила нічим, на перший погляд, не привабливий і нікому не зрозумілий абстрактний пейзаж. Але це тільки на перший погляд. Придивившись уважними очима, помічаєш незліченні деталі.

На передньому плані ми бачимо полянку із грибами, різноманіти квіти, опале листя. На пень присіла велика сова, зліва від неї спочиває, скрутившись, мале кошеня. Унизу цієї частини картини сидить білочка, що намагається прогризти того пня.  Якщо мислити ширше, то можна побачити розірвані різні частини рук і ніг, із лівої частини трухлявого дерева стирчить людський палець. Ці деталі, безперечно, символізують безвихідь. По центру, у перевернутому вигляді, ми бачимо голову мамонта — символ минувшини.   На задньому плані картини дві молоді, сповнені життям, берізки. А зліва помирає похиле дерево. Якщо уважно придивитися, то в нього наче є обличчя, вираз якого передає жахливі агонічні почуття.  А там, далі, сидять два маленькі біленькі зайчики, які дружелюбно дивляться один на одного.  Добре видно, що це пізня осінь. Сонце вже не гріє, де-не-де крізь гриби і опале мертве листя пробивається тендітна зелень. Природа готується до довгого зимового сну.

 Катерина  Василівна заклала у свою працю великий філософський зміст. Адже, спиралась вона на слова Т.Г. Шевченка у поемі «Гайдамаки»:

Все йде, все минає — і краю немає.Куди ж воно ділось? відкіля взялось?І дурень, і мудрий нічого не знає.Живе… умирає… одно зацвіло,А друге зав’яло, навіки зав’яло…

І листя пожовкле вітри рознесли.

Ми розуміємо, що пані Білокур показує сенс життя на одному полотні. Тут зображено всі стадії людського життя: народження і дитинство, юність, зрілість і старість, смерть. Адже життя йде по колу

Художниця  майстерно використовує переважно жовті , зелені, світло-блакитні кольори, поєднуючи їх з темно-коричневими. В мене цей пейзаж викликає загалом негативні емоції від його змісту, але водночас захоплює своєю красою і майстерністю.

Я вважаю, що таку жахливу картину життя могла передати лише людина з тяжкою долею, яка багато страждала. Саме такою людиною, на жаль, а може, на щастя, була художниця Катерина Білокур. Проте, вона була носієм багатовікових художніх традицій нашого народу, висловлювала його високий інтелект, благородний характер, тягу до краси, добра, працьовитості.

 А значить, ця картина має величезний спонукальний сенс.  Бо «все йде, все минає», але головне — те, що в нашому серці, — завжди залишається з нами.