Збільшити або зменшити шрифт тексту : Київ – Євген Плужник, один із найліричніших українських поетів, закінчив своє життя у Соловецькому концтаборі 1936 року і встиг написати  небагато. Рівно стільки, щоб 26 грудня – у день народження поета, його згадували ті, хто знається на щирому проникливому слові. Коли студенти Київського університету винесли поета на руках після прочитання ним поеми «Галілей», то час наче прояснився на мить. Але дружина Плужника відчула серцем: «Вони тобі цього не подарують».

І так дивно, що комуністична пересічність терпіла спалахи того рідкісного таланту, несумісного з агітпропом епохи, декілька років! Ще більше дивно, як він зміг зберегти обличчя і стиль своєї поезії, і рівновагу.  І «сум світовий в масштабі повітовім».

Лірика Плужника позначена глибоким трагізмом і епічною рівновагою, що засвідчила високу духовну силу культури, що не улягає тискові обставин.Про нього писали, як про казкового скрипаля, який упав у вовчу яму і хотів відкупитися від вовка своєю грою…Вовчі ями позаносило, а музика лунає понад часом.

Усе в постаті Євгена Плужника  позначено прикметами трагічної краси. Він був приречений на короткий вік  спадковим туберкульозом. Він помер на 38-му році життя. Але большевики ще встигли винести йому смертний вирок, потім замінити 10-річним ув’язненням (зберігся лист про радість поверненого життя), потім завезли його на Соловки, де він помер 2 лютого 1936 року зі словами: «Я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру».Про його життя написала прекрасний спогад дружина Ганна Коваленко, якій пощастило виїхати за кордон на хвилі війни і врятувати його збірку поезій «Рівновага». Власне, спогад той і про покоління приречених.

З перших публікацій Плужник засвітився як поет високої культури, поет філософ, якого віднесли до найвидатніших імпресіоністів ХХ ст..Правда і щирість поставила його понад реальністю кривавого часу. Широко відомими і часто повторюваними в час поминання поетів «Розстріляного відродження» стали слова з його поеми «Галілей»:

                            Ой упали ж та впали криваві роси

                            На тихенькі-тихі поля.
                            Мій народе! Темний і босий!
                           Хай святиться твоє ім’я!

І ось виникають кілька запитань: Чи може бути поет вільним від свого часу? Ні, не може, тому що він є частиною суспільства і не обирає час, а змушений або коритися, або протистояти його впливові);
Чи зобов’язаний митець відгукуватися на злободенні проблеми свого часу? Так, зобов’язаний, тому що письменник є обличчям свого народу і його совістю); 
Чи може поет вплинути на суспільство, владу?Безперечно, адже він має зброю – «слово», тому кожна влада «боїться» справжніх митців і намагається їх підкорити або знищити);

Євгенові Плужникові судився короткий «шлях до останньої межі». Поет помер від сухот на Соловках 2 лютого 1936 року. На 38 році життя. Його дружині Галині Коваленко «шлях до останньої межі» судився довгий. Вдова поета померла в Нью-Йорку на 91 році життя 4 серпня 1989 року.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Микола Хвильовий… Ось що писав про свого друга Володимир Коряк: «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий, а часом — ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, мрійник».

Так уже склалося, що в центрі шаленої боротьби літературних угрупувань свого часу, у самому вирі різних думок, поглядів, опинився Микола Хвильовий, який своїми памфлетами не так угамовував пристрасті, як розпалював їх.

Микола Хвильовий у перші пореволюційні роки був одним із найпопулярніших українських письменників. Його вірші і новели вміщувалися в шкільних підручниках і хрестоматіях, його пісні співав народ, його твори перекладалися за рубежем.

Але письменник бачив і відчував, що в суспільстві назрівають тривожні, загрозливі зміни, які підсилюються звинуваченнями чесних українських письменників у різного роду ідеологічних помилках, начебто свідомих відхиленнях від курсу партії, у зв’язках з націоналістичними закордонними центрами.

У цей час у своїх «Листах до літературної молоді», у статтях і памфлетах Микола Хвильовий гаряче обстоював ідею майбутнього відродження національного мистецтва, виступив проти «масовізму» в літературі, вважаючи, що мистецтво творить не армія робкорів та робітфаківців, а інтелектуально розвинена особистість, творча індивідуальність. З цією метою Микола Хвильовий разом з однодумцями створює літературну організацію ВАПЛІТЕ.

Та згодом ВАПЛІТЕ змушена була «самоліквідуватись», а її керівників почали називати «речниками української націоналістичної буржуазії в літературі».

І хоч Хвильовий пояснював свою позицію, уточнював, ніхто не хотів слухати! А що ж стверджував М. Хвильовий?

«Українське мистецтво мусить знайти найвищі естетичні цінності», а для цього необхідно створити «нормальну атмосферу культурного будівництва» і піднімати художній рівень мистецтва «на рівень світових шедеврів».

Суперечка про шляхи національного розвитку української радянської літератури була переведена в площину політичну, аж до тверджень про те, що Хвильовий закликає до виходу України з Союзу РСР. До виходу із Союзу Хвильовий не закликав, але обстоював послідовно суверенітет України, передусім її культурну та економічну незалежність. «Ми є дійсно незалежною державою, котра входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз! незалежна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непереможна воля історичних законів…»

Микола Хвильовий далі розвиває цю тезу про історичну неминучість виборення українським народом своєї незалежності і застерігає від спроб «затримати цей природний процес» виявлення самостійного виростання нації в державну одиницю.

Та полемічно загострені, не завжди чітко сформульовані тези Хвильового перекручувалися, провокаційно переосмислювалися, бо в атмосфері підозрілості й недовіри, інтриг і огульних звинувачень інтелігенції в ідейних помилках захищати свої позиції було важко.

Тепер оцінка його постаті була однозначною відредагованою і сформульованою: її дав Сталін. Слова вождя були дороговказом. Безглуздість звинувачень була очевидною, але хто тоді осмілився б їх спростувати? Кілька разів Микола Хвильовий пробував зняти з себе жорстокі звинувачення, не раз виступав із заявами, каяттями, писав про вірність політиці партії, ще й засвідчував свою любов до великої російської літератури. Та його не чули, не хотіли чути!

У травні 1933 року заарештовують Михайла Ялового, найближчого з друзів письменника. Хвильовий приголомшений. Він гарячково шукає пояснень, виходу. Але не знаходить. Саме тоді він вирішує своїм самогубством застерегти від швидкого наростання хвилі політичних звинувачень, масового голоду і репресій, потрясти і своїх друзів, і своїх опонентів, згуртувати сили, щоб протистояти небезпеці.

Це був трагічний вибір…

Вранці 13 травня 1933 року Микола Хвильовий збирає у себе на квартирі найближчих друзів — Миколу Куліша, Олеся Досвітнього, Григорія Епіка, Івана Дніпровського, Михайла Йогансена, частує чаєм, жартує, грає на гітарі, декламує «Біси» О. Пушкіна. Через деякий час виходить до своєї робочої кімнати. Лунає постріл…

У квітні 1988 року КДБ УРСР передав до інституту літератури АН УРСР копії двох передсмертних записок Миколи Хвильового, в них розкривається суть цієї трагедії. Хвильовий признається: «Нічого не розумію», бо загибель, знищення «найсвідоміших комуністів» здійснюється від імені і в ім’я тих ідей, які вони обстоювали, в які свято вірили і в ім’я яких творили нову літературу і мистецтво. Друга частина записки — це сповідь Хвильового-людини, Хвильового-життєлюба, якому «страшенно боляче» полишати цей «прекрасний сонячний день», життя.

Але він не має вибору. Хвильовий хоче своєю смертю врятувати літературну генерацію. Він намагався врятувати від наростаючих репресій своїх друзів і колег, відвести від них підозру.

Не випадково, навпаки — усвідомлено було обрано тринадцяте число для самогубства. 13 грудня Микола Хвильовий народився. Він хотів і цим числом, яке в народі вважається нещасливим, посилити символічне значення і трагічне звучання свого останнього в житті вчинку. Не випадково він зібрав у себе друзів — вони мали засвідчити продуманість, виваженість цього кроку, зберегти цю трагічну подію в своїй пам’яті поколінь, прочитавши його передсмертні записки і передати їх тим, хто розпочав арештом Ялового «розстріл цілої генерації».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Що таке честь? Що вона значить у житті людини? Чи варто жертвувати нею задля своїх корисливих цілей?

Чеcть — це гідність людини, що викликає загальну повагу й пошану, а також власне почуття гордості. Без честі людина не зможе нічого досягти в житті, адже люди не сприйматимуть її серйозно. А торгувати честю й гідністю заради високого титулу — це безглуздя. Я вважаю, що людина без честі буде лише «знижувати планку» свого статусу в суспільстві.

Я хочу розглянути цю проблему, аналізуючи поведінку пана Журдена — головного героя комедії Мольєр’а «Міщанин-шляхтич».
По-перше, я вважаю, що людину без честі не будуть поважати оточуючі, і така людина буде виглядати дуже жалюгідно. Згадаймо, наприклад, посвячення пана Журдена в неіснуючий сан «мамамуші» — він настільки хотів стати вищим за станом, що загубив власне «обличчя», гідність. Його ніхто не сприймав, як він того хотів. Пан Журден сам із себе зробив посміховисько.
По-друге, таку людину будуть використовувати задля своїх корисливих цілей інші. Так граф Дорант, знаючи, що пан Журден має багато грошей, часто позичав у нього «кругленьку» суму й не збирався віддавати борг. Граф, як і його дружина мадам Дорімена, зневажав Журдена, як тільки може дворянин зневажати буржуазію, у той час, як останній вважав цих аристократів своїми друзями, і мало того — навіть боявся їх, благоговійно дивлячись на них знизу вверх. Журден ніколи не суперечив графові Доранту, адже хотів бути ближче до такого бажаного й такого далекого аристократичного світу.
Зневажають і дурять Журдена і вчителі, а він вірить їм і платить гроші лише за гарні слова. До того ж Журден, зовсім загубивши голову, намагається видати доньку за першого ліпшого аристократа, не підозрюючи, як непривабливо це виглядає в очах оточуючих. Він не слухає нікого, непохитно, як осел, відстоює свою точку зору, і робить це завжди, навіть якщо зовсім неправий.
Отже, засліплений зовнішньою привабливістю аристократичного світу, Журден втрачає свою честь і гідність. Це безглузде прагнення стати аристократом позбавило його здатності міркувати тверезо й зробило посміховиськом. Мольєр висміює самоприниження та відсутність гідності в Журдена, адже вважає, що здоровий глузд і щирість завжди перемагають.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Українська пісня — одне з найцінніших надбань українського народу. Коли вона звучить, серце не може залишатися байдужим і холодним, бо в ній стільки трепетної щирості, ніжності, відвертої довіри. Одного разу знайома літня жінка сказала мені: «Моє серце від болю й випробувань скам’яніло, ніщо його вже не зворушує. А почую українську пісню — плачу. Вона — як молитва…»

Моя Україна надзвичайно багата і щедра на пісні. У ній звучать їхні мрії, надії і сподівання. Без пісні, на мою думку, взагалі не можна уявити духовного життя людини. В ній — рідний серцю голос Батьківщини, мудра порада.Найбільше мене зачаровують українські народні ліричні пісні, пісні про кохання, про матір, про родину. В них відкривається чиста душа народу. Скільки небесної чистоти і щирості в піснях про кохання: «Чорнії брови, карії очі», «Ой не світи, місяченьку», «Чого ж вода каламутна», «Ой коли б той вечір» та інших!
А як бентежить серце пісня «Калино-малино, чого влузі стоїш…», в якій зображено образ вродливої дівчини-сироти, що одиноко засихає в лузі, бо на своє лишенько покохала без взаємності:

 Жари не боюся,
Дощу не бажаю, —
Кого вірно люблю,
За тим посихаю!

 Багато пісень присвячено подружньому життю, зокрема поневірянню молодої невістки у свекрухи («Ой пряду, пряду»):

 Чия в лузі не калина була,
Чи я в лузі не червона була,
Взяли мене поламали,
У пучечки пов’язали…

 З особливою ніжністю і теплотою оспівано в народній поезії образ матері, її бежмежна любов і турботу про дітей («Ой горе тій чайці»). Зворушливої щирості, бажання щастя-долі дітям сповнені колискові («Ой ходить сон коло вікон»).Дуже схожі пісні про кохану дівчину, матір і пісні-балади, де переплітаються ліричні і героїчні мотиви, реалістичні і казково-легендарні елементи. Будь-що прагнучи відстояти своє кохання, героїні цих творів звертаються до ворожок, перетворюються на зозулю або тополю, користуються замовляннями, зіллям, що нерідко призводить до трагічної розв’язки («Ой чиє ж то жито, чиї то покоси», «У неділю рано жито конала», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»).

 Сьогодні, у час відродження української духовної культури, ми наче заново відкриваємо для себе це безцінне надбання нашої нації, впускаємо українську пісню у свої серця і дивуємося з неприхованою гіркотою: «Як же можна було раніше нехтувати цим Божим даром нашого талановитого народу?»

Збільшити або зменшити шрифт тексту : « Маленька людина » — це не нова тема. Дуже багато письменників звертали увагу читача на роль особистості в історії. Це питання , насправді , дуже важливий. Адже в історії дуже часто зустрічалися моменти , коли одна людина намагався змінити багато чого . На тлі всього світу одна особистість — це дійсно мало. Але що якщо цього достатньо? Чи може одна людина щось зробити ?

Перед тим , як дана тема почала з’являтися у творах Гоголя , вона часто зустрічалася у творчості Пушкіна. Якщо порівнювати цих двох авторів , то ми зможемо знайти справді багато схожого. Ми навіть знаємо , що вони були знайомі , і що дуже часто ідеї для творчості Гоголю подавав Пушкін . Таке спілкування дуже сильно впливало на автора « Мертвих душ». Так що не дивно, чому тема « маленької людини» є головною в творах обох письменників.

Отже, що ж входить у поняття «маленька людина» ? У першу чергу , в поемах Н.В. Гоголя «маленька людина » — це такий тип соціальної людини , яка відчуває себе безсилим перед долею і всіма труднощами , які вона в собі несе . Найчастіше це та людина, яка часто піддавався приниженням від вищестоящих людей. « Маленька людина » — це особистість , з якою не вважаються , яку не помічають і яка просто губиться в сірій натовпі.Особливістю «маленької людини » в тому , що він постійно живе у своїх мріях і ілюзіях . Займаючи найпростішу посаду , він може представляти себе королем усього світу . Він може зустрічатися з дівчиною , яка дуже далека від того , щоб її називали красунею , але для нього вона як неземне істота, яка висвітлює всі навколо .

« Маленька людина » живе дійсно бідно. Але , що найдивніше , він не намагається щось із цим зробити. Таке відчуття , що його влаштовує такий стан речей. Така людина може все своє життя провести в маленькій комірчині і перебирати документи начальника або мити підлоги у величезному будинку , мріючи про те , що це його власність . Така людина бачить і своє становище і розуміє , що хоче отримати , але абсолютно не діє. Буває , що ця людина буде терпіти дуже багато принижень , але одного разу прийде момент , коли весь гнів і все роздратування вийде назовні . Тоді він почне бунтувати . Але це не приведе ні до чого. Він тільки посилить своє становище.

Для Гоголя ця тема дуже близька , адже одного разу він сам побував у такій оболонці . Як тільки він приїхав до Петербурга , то був змушений працювати чиновником , якому ледь вистачало грошей на життя , був бідним художником і бідняком . Займаючи таке низьке положення в суспільстві , навіть покупка шинелі для нього була неможлива . Переживши на своєму досвіді всі труднощі такого життя , Гоголь як ніхто інший зміг описати всі подробиці , як матеріальні , так і душевні .

У творчості письменника місто Петербург завжди описується як страшне місце , де будь-які відносини обов’язково побудовані на брехні і обмані . Тут головне місце займає вульгарність , підлість і розпусту. Таким « маленькою людиною » можна назвати героя «Невського проспекту » художника Піскарьова . Він також став жертвою дійсності. Як і багато представників таких людей , як він , Піскарьов терпів невдачі через власних ілюзій . Познайомившись з продажної жінкою , він представив її собі , як ідеальну і прекрасну даму . Полюбивши її , для нього було дуже важко усвідомити правду. Він так сильно хотів знову побачити її , що став приймати наркотики , внаслідок чого , і помер.Ще один приклад — Акакій Акакійович Башмачкіна . Будучи « маленькою людиною » , він найбільше мріяв про нову шинелі. Матеріальна річ стала для нього сенсом життя. Це показує , наскільки дріб’язковий ця людина. Коли йому все-таки вдалося зробити покупку , він зіткнувся з новою бідою — шинель вкрали. Акакій був настільки вражений цим , що відразу ж звернувся за допомогою до вищого особі. Той у допомозі відмовив . Для нього це було дійсно горе. Він був так сильно вражений цим , що незабаром помер. Протест всередині цієї людини вийшов тільки після смерті. Він показаний нам у вигляді примари , який постійно мстить , знімаючи з усіх шинелі. Його душа знайшла спокій тільки тоді , коли він зняв шинель з того самого вищого особи .

Найбільш трагічним « маленькою людиною » Гоголя є Аксентій Поприщин — герой « Записок божевільного» . Ця людина займає найнижче місце в соціальній драбині . Але мрії у нього більш високі . Він хоче стати нарівні з усіма значними людьми Петербурга. Аксентій виділяє ще й тим , що у нього є план , як можна досягти бажану ціль . Він хоче одружитися на дочці начальника департаменту . Але в підсумку він зіткнувся з тим , що його мрія не може стати реальністю. Це приводить його в розпач , і він божеволіє.Звичайно , Гоголь постійно шкодує своїх героїв , згадуючи , як сам проходив цей шлях. Але в той же час , головна мета , з якою він показує нам таких персонажів , — це його бажання донести до кожного , як легко опуститися до такого рівня і що не можна цього допустити.

Багато в чому звинувачує він Петербург , вважаючи це місце прірвою , де людські душі страждають від власних ілюзій. Але, не дивлячись на місце , де знаходиться людина , все залежить від нього особисто . Не потрібно гнатися за красивою оболонкою . Адже часто за нею ховається порожнеча. Твій внутрішній світ набагато цінніше.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Люди в Україні завжди складали й співали пісні. За цими піснями можна простежити історію народу, його життя, його мрії та сподівання, його жалі. Відходили у минуле й історичні події, й учасники цих подій, але пісні залишалися. У давні часи український народ вів боротьбу з турецько-татарськими завойовниками. Цю подію відображає народна «Пісня про Байду». Байда був історичною постаттю. Саме так народ називавДмитра Вишневецького, засновника Запорізької Січі. У пісні оспівується любов до Батьківщини, патріотизм, відданість своєму народові. Треба згадати і народного героя, народного месника проти панів — Устима Кармалюка. Слава про нього йшла не лише по всій Україні, але й далеко за її межами. Про нього народ теж склав пісню — це «Пісня про Устима Кармалюка». Ще одного патріота українського народу, який виступав проти татарських орд, уславлює пісня «Ой Морозе, Морозенку». Не треба забувати і про обрядові пісні, які відтворюють буття наших далеких предків, їх вірування, звичаї, обряди. Існує і багато таких пісень, які розповідають про звичайні, побутові події з життя українського народу. Серед таких пісень можна відзначити коломийки. Отже, пісенний матеріал українського народу надзвичайно багатий, різноманітний та цікавий. З пісень можна багато дізнатися про нашу історію»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поразка – це наука. У цих словах є значна доля правди, оскільки ніяка перемога не навчить людину так добре, як власна невдача.

По-перше, поразки загартовують нас. Якщо вам щось не вдалося, не варто опускати руки. Спробуйте перетворити негатив на позитив майбутньої перемоги. Я вдячний долі за всі мої поразки, вони зробили мене сильним та витривалим.
По-друге, поразки вчать людей бути мудрими. Якщо ми запитуємо себе про причини невдач, аналізуємо й робимо певні висновки, це робить нас більш успішними, наближає до перемог .

Прикладом із художньої літератури може слугувати твір Івана Багряного «Тигролови». Найбільшою поразкою Григорія Многогрішного в протистоянні тоталітарній системі стало те, що він потрапив в ешелон смерті, який віз засуджених в один кінець. Та, зібравши волю в кулак, він зумів пройти всі випробування й помститися майору Медвину. Доля винагородила сміливця новим коханням та можливістю розпочати вільне життя в іншій країні. Хіба це не перемога?
А ось приклад із суспільного життя. Згадаймо, як розвивалася спортивна кар’єра Володимира Кличка. Боксер провів п’ятдесят вісім боїв, серед них було три поразки. Але між першою й другою поразками він отримав шістнадцять перемог, а після останньої – чотирнадцять . 

Отже, не бійтеся поразок: вони найкраща наука, з ними ми здобуваємо життєвий досвід та загартовуємо свій характер .

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я погоджуюся з цим твердженням, тому що якщо людина є хитрою, лукавою, і цим добуває собі багатство, як то кажуть «йде по трупам», то таку людину наврядчи хтось буде любити й поважати, в неї буде багато знайомих через гроші, але не друзів. І ці знайомі швидко покинуть таку людину, тільки-но в неї закінчаться гроші. Також, якщо серце в беззаконної людини ще не стовідсотковий камінь — в неї будуть постійні муки совісті, що може дуже погано сказатися на психічному стані, й навіть дійти до божевілля.( Також, існує такий факт що серед багатих людей — найбільше всього самогубств, але не знаю, чи стосується це цього твору, чи ні) 

Якщо ж людина правдива, хоч вона й бідна, в неї нема мук совісті, вона живе чесно — в неї не буде й заздрощів.  Недарма кажуть, що бідні люди є більш багатими, бо вони можуть радіти простим речам, таким як синє небо, яскраве сонечко, зоряне небо та ін. Також, якщо людина живе правдою — вона буде гарним товаришем та робітником, усі будуть іі любити й поважати. 

Висновок — Краще жити чесно, правдою,  нехай й бідно, але ніхто про тебе слова поганого не скаже, ніж заможно, але нечесно — усі будуть тебе ненавидіти. На це існує гарне народне прислів’я — «краще правда в болоті, як неправда в золоті»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Могутня сила національного відродження 20-30-х років породила покоління патріотів з активною громадянською позицією, яке прийшло в українську літературу з палким бажанням змінити світ і піднести рідну культуру на світовий рівень. Серед найяскравіших літературних зірок — Микола Хвильовий, який став основоположником нової української літератури. Та як і багато інших прозаїків, Хвильовий прийшов у літературу закоханим у революцію поетом.

Що нам морок, що нам смуток?

Ми йдемо — наперекір,

Ми — весни найперші гуки,

Наші дні — червоний мир.

(«Що нам морок»)

Революція органічно ввійшла в його життя. Ще в дитинстві батько зацікавив сина народницькими ідеалами, у війську, куди він змушений був піти у 1916 році, усталюються демократичні погляди майбутнього письменника. Хвильового захоплюють ідеї волі, рівності, братерства, і тому більшовицька агітація швидко робить з нього справжнього революціонера, для якого революція — єдина молитва, єдиний Бог. Він бере участь у антигетьманському повстанні, в бою з денікінцями. З квітня 1919 року Хвильовий уже член КП(б)У. Він свято вірить у шлюб вільної України з ленінським комунізмом, але неможливість поєднання його переконань і реалій життя зумовлює трагізм особистої долі письменника. Серце митця було поділене навпіл: одна частина вірила в ідею «загірної комуни», а інша любила Україну. Він у душі продовжував бути романтиком, але реальні події в житті підривали його віру у побудову щасливого майбутнього. Письменник спостерігав за змінами, які відбувалися з його товаришами по партії, коли ті дізнавалися про нові й нові арешти. Вони швидко погоджувалися, що поряд з ними жив ворог народу, відгороджувалися від нього мовчанням. І хоча безглуздість звинувачень була очевидна, ніхто не насмілювався їх спростовувати. Хвильовий зрозумів, що тоталітарній системі байдужа доля людей, що вона може пожертвувати мільйонами заради міфічної ідеї, що над ним самим уже занесена сокира. І у своїх творах він намагається виговоритися, показати, що комуністична мораль перероджується в мораль, яка ненавидить людину. Герої новели «Я (Романтика)» — справжні революціонери. Але хто вони? Хто ті люди, від яких залежить життя інших? Хто закладає підвалини майбутнього щасливого життя? Духовно слабкий, невпевнений Андрюша, жорстокий цинічний доктор Тагабат, абсолютно вірний революційному обов’язку Романтик. І завершує цей квартет дегенерат, якого ніщо не може вивести з тупої байдужості. Це вони без слідства і суду знищують людей в ім’я омріяної «загірної комуни». їхні жертви не мають імен. Вони проходять повз чорний трибунал темними тінями, не залишивши після себе пам’яті ні в серцях убивць, ні в документах. Така сама доля чекала й на тих, хто мріяв про комунізм, боровся за його ідеї.

Микола Хвильовий намагався врятувати себе, своє літературне угруповання ВАПЛІТЕ, журнал. Він змушений писати листи, в яких каявся у всіх «гріхах», клявся у вірності комуністичній ідеології і зрікався своїх ідей, відмовлявся від бажання бачити українську літературу європейською, відірваною від Москви. Але арешти його найближчих друзів і однодумців зримо показали Хвильовому, що його доля вирішена у високих кабінетах чорного трибуналу. Синедріон уже підписав йому вирок, і дуже скоро у двері постукає нічний гість — дегенерат. Цьому вірному вартовому революції з низеньким лобом, чорною копою розкуйовдженого волосся й приплюснутом носом байдуже, кого заарештувати і вбити. Він машина терору і репресій. Письменник точно знав, що його чекає. Щоб вберегти дружину і доньку від долі членів сім’ї зрадника Батьківщини, він вирішує сам поставити крапку у своєму житті. 13 травня 1933 року пролунав постріл, який обірвав життя Миколи Хвильового. А в передсмертній записці останніми словами були: «Хай живе революція!»

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Новела «Кіт у чоботях» присвячена жінці в революції. Гапка, тобто товариш Жучок, — це тип, що його зустрічав автор — оповідач на воєнних дорогах. Жінка невисока на зріст, взута у завеликі чоботи за жвавий характер і, очевидно, темні очі прозвана Жучком. Спробуємо проаналізувати мову цієї новели і простежити, чи характерні для неї параметри імпресіоністичного письма.

Насамперед впадає у вічі настроєність твору, що характерно для імпресіонізму. Захоплено-піднесене ставлення оповідача до Гапки-Жучка виражається як безпосередньо словами, так і самим синтаксисом — це в основному короткі, часто однослівні речення. Так можуть говорити вкрай захоплені люди: треба, щоб був гімн «моралям революції», але Жучкові буде не гімн, а пісня.

Портрет героїні, тобто зовнішність, письменник характеризує одним словом «жучок». Ми не знаємо, русява вона ч чорнява, якого кольору її очі. «Відомо, що «ніс — головка від цвяшка» і що зріст — «кіт у чоботях».

Ім’я героїні — Гапка — асоціюється із гаптуванням золотом або сріблом, із червінькою революцією, із п’ятикутною зорею на капелюшку, очі — із серпневим сонячним променем. Гапка — «мураль» революції, що тягне сонячну вагу у сонячний вік. Поєднання червінькового кольору із кольором хакі — це і є головна героїня. Зустрічаємо Кота в чоботах і біля вогню, посеред зими й темної ночі. Золото, вогонь — це асоціації тепла, радості, досконалості.

Товариш Жучок — секретар парт ячейки — розмовляє часто російською мовою (новела практично написана наполовину російською), що доносить до читача дух того часу, іншими словами — стиль життя, коли на жіночих зібраннях говорили про аборт, кохання, право куховарки.

Мовна стихія «Кота в чоботях» сповнена піднесення, радості, легкої іронії, щирого захоплення та симпатії. Автор новели — ще не той «холодний» Микола Хвильовий, який в «Арабесках» скаже: «женщина — круч наших емоцій». «Кіт у чоботях» — безпосередня, власне чоловіча емоція, викликана незвичайною Гапкою.