Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Комедія І. Карпенка-Kapoгo «Хазяїн» написана в 1900 році і відтворює реальні факти капіталістичного ладу — народження українського капіталіста-землевласника, якого ненаситна жадоба до наживи робить моральною потворою. Образи п’єси умовно можна поділити на три групи: Пузир та його управителі, ліберали та трудовий народ. Жіночих образів у п’єсі майже немає — це лише дружина Пузиря та його дочка Соня.

Жорстокість і бездушність Пузиря, його жадобу до збагачення допомагають розкрити і образи дружини та дочки. Марія Іванівна — дружина, живе у патріархальній сім’ї, у всьому кориться чоловікові, боїться його, не мала і не має права голосу в родині. Але й вона намагається крадькома протестувати. Халат Пузиря і її вже дратує, вона ладна зібрати гроші на нього, але сказати щонайменшу, дармову ціну, аби лише замінити цей «шедевр» домашнього одягу Пузиря. Вона й овечок, і бурячків для Пузиря нашила — але Пузир продав халат за сто карбованців Золотницькому, хоча він коштує у п’ять разів дорожче.

Соня — вона після смерті старшої дочки, яка самогубством виступила проти волі батька, почала боротися за свої права. На вимогу Соні Пузир віддав її до гімназії, на зауваження Соні щодо покращення харчування робітників Пузир обіцяє змінити все на краще. Тобто Соня, борячись за свої права, здобуває хоч маленькі, та перемоги. Вона бореться за своє кохання, бо хоч Пузир і не хоче мати зятем учителя Калиновича, однак насильно видати дочку заміж за неписьменного, проте багатого поміщицького сина — не наважується.

Проте і Соня — дочка свого батька, і хоч вона намагається говорити з батьком і щодо себе, і щодо робітників, вона все-таки у всьому кориться батьковій волі. Але дівчина здатна боротись, опираючись на допомогу і підтримку чи то Золотницького, чи то Калиновича.

Отже,моїм улюбленим героєм є Соня з комедії Карпенка-Карого.Здобувши освіту, жінки починають боротися і за свої, і за соціальні права,Соня — одна з них.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твір Б. Грінченка «Каторжна» (жанр — оповідання) був написаний у 1888 році і, як більшість творчого доробку письменника, присвячений темі дитинства. Мабуть, це невипадково, адже він сам був натхненим педагогом, багато працював вчителем, постійно взаємодіяв з дітьми, добре розумівся на дитячій психології. На час написання «Каторжної» припадає період плідного вчителювання Грінченка в народній школі Христі Алчевської, де йому було надано повної свободи та довіри як фахівцеві у виборі способів та засобів навчання.

Тема природного, нічим не скутого розвитку особистості належить до тих, якими постійно цікавився Борис Грінченко. У своєму оповіданні «Каторжна» письменник розкриває беззахистність та вразливість людської душі: напівсирота Докія після того, як у дім увійшла мачуха, ураз і до кінця свого короткого життя замкнулася у собі, перетворилася на «каторжну». Це була реакція на відсутність ласки, доброти, причому сама Докія могла б наділити цими якостями багатьох.
Дівчинка не знаходить подруг і серед селянських дівчат. Улюбленою її подругою стає червона калина, з якою вона розмовляє, розповідаючи про свої біди та нещастя. Тільки їй вона довіряє свої дитячі таємниці. І тут Грінченко вирішує показати підлу жорстокість мачухи. Не залишає вона дитині навіть цього маленького щастя. Епізод рубання мачухою червоної калини, взятий Грінченком з усної народної творчості, став у творі символом ненависті.

Докія, зовсім позбавлена дитинства і єдиної «приятельки» в образі калини, стала здаватися гнівною, жорстокою і замкненою дівчинкою. Селянські діти тільки розпалювали її ненависть до людей. Але душа маленької героїні таїла у собі стільки любові, співчуття і доброзичливості, що при найменшому натяку на спасіння людського життя, Докія не замислюючись, з радістю віддає своє. Такого вчинку ніхто не сподівався, але героїчна модель поведінки закладена була у Докії ще з дитинства.
Зовнішня краса і розум перетворюють з роками маленьку дівчинку у прекрасну молоду дівчину, яка, як і всі дівчата, чекає свого нареченого. І ось він з’являється. Шахтар Семен заполонив усі її думки, пробудив почуття кохання, що дрімало в її душі, змусив захвилюватися її юне серденько. Докія за кілька тижнів настільки змінилася, що пізнати її було неможливо. Але не судилося їй щасливого подружнього життя, бо людська злість і заздрість ніколи не переведуться на землі. Зневажена Семеном, вона леститься відступникові і гине. Гине тільки тому, що у фатальну мить свого життя пройнялася уболіванням за людей, які виявили до неї таку черствість. «…Палахкотів у мареннях дівчини вогонь, а вона кричала: «Санька, голубонька згорить!..»
За що?» — таке останнє запитання, з яким помирає Докія і яке рефреном повторює також автор, спонукаючи читачів замислитися над тим, чому стільки муки, горя та сліз додають інколи люди та чому душа не завжди відкрита щирому співчуттю.
Оповідання «Каторжна» недарма називають літературознавці психологічним. У ньому головне — не події, а психологія вчинків людини. Зважаючи на вчинки літературних героїв, маленькі читачі повинні замислитися над своєю поведінкою, бо головна мета Грінченкових оповідань для дітей — виховання почуттів добра, любові та гуманізму.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Рівень освіти молоді з кожним роком стає все нижчим , це вже було доведено і державними , і незалежними дослідниками. Так можна і самому помітити , як розмовляла молодь раніше, і як спілкується тепер . І дивина,полягає в тому , що пару -трійку років тому це лякало , а тепер вважається нормою.
Зараз випускники не знають елементарних речей , яким їх навчають у школі , вони не вміють думати , пов’язувати логічно дії та явища , і на сьогоднішній день це — не жах, а дійсність .

Вся справа не тільки в самих учнях , які не хочуть вчитися , біда криється і в самих викладачах.  Наприклад , побувавши на кількох сотнях уроках , незалежні експерти вирішили , що вчителі вибирають для навчання легкі шляхи .Навчають вчителі — діяти , як навчили , а не думати і вирішувати , адже на це зовсім немає часу .
Батьки зараз стурбовані тим , що в школі їх дитина не отримує достатньо знань Багато хто ,навіть, вирішують не віддавати своїх малюків до школи , сподіваючись навчити їх усьому в школі. Цей вихід є більш важким , але , мабуть, єдиним , тому що змінити нинішню систему освіти набагато важче. Раніше вчителя вболівали за те, щоб їхні учні отримали максимум знань , а тепер їм все одно , лише б він випустився із зразковим атестатом .Способів самоосвіти на сьогоднішній момент багато. Одним з перших можна позначити приватних викладачів . По-перше , викладач буде навчати не тільки знань, але й дисципліни, і коли дитина вже навчитися планувати свої дії , тоді можна залишати його самостійно займатися. Але перший час за ним має хтось наглядати і навчати .

Інтернет і різні аудіо і відеокурси також непогано допомагають. Але це , знову ж таки, за умови , що дитині буде хтось пояснювати незрозумілі речі , направляти в потрібне русло. Безсумнівно , користь від самоосвіти є, але самоосвіта повинно мати місце , а не тільки називатися цим.Варто пам’ятати і про правила , які допоможуть вашій дитині вчитися думати , а не сліпо виконувати завдання і переходити до інших задачах . Необхідно правильно підбирати приватного викладача , який буде не тільки натаскувати його за шкільною програмою.

Дитина, яка в школі вчилася сама, буде вільніше почуватися у вищому навчальному закладі , оскільки вже самостійно прохододила через навчальний процес без допомоги викладачів . Тому приватних репетиторів варто наймати тільки перед самим вступом.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Чи то розглядаючи світлини, чи то споглядаючи барельєфне зображення цієї видатної людини, завважуєш деякі характерні риси: високий лоб, розкішне «нижнє обрамлення» — борода. А ще незмінно — окуляри. Це така перша констатація, скажімо, зовнішніх даних. Та Михайло Грушевський, насамперед, — історична постать! 

Те, що Михайло Сергійович Грушевський — перший президент України, у радянські часи не тільки приховували, а свідомо нищили факти цього. Влада прагнула доказати, що Україна — слабка та не може мати своєї державності, тому її слід «присоединить». Окрім того, Грушевський — найвидатніший український історик, інтелектуал зі світовим ім’ям. Він прожив своє плідне життя на зламі століть: 34 роки у XIX столітті (народився в 1866 році) і 34 роки в XX столітті (помер у 1934 році). Ця, певною мірою, умовна межа, що поділила навпіл життя геніальної людини, причетної відразу до двох століть, була для українського народу початком національного відродження й боротьби за державність. 

Усе своє життя великий український учений та історик, голова Української Центральної Ради і перший Президент України, присвятив боротьбі за створення української держави. Придивляюся до рис обличчя Михайла Сергійовича на декількох світлинах — ніде не бачу усмішки. Думаю: ось так йому боліло за Вкраїну, що навіть для сімейного альбому він не посміхнувся перед фотографом. Грушевський ґрунтовно підходив до всього, за що брався, — він писав історію і творив її, займаючи високі посади в українській державі. Його геній, напевно, полягав у тому, що обміркувавши й дослідивши ідею української державності, він безпосередньо намагався реалізувати її в умовах народно-демократичної революції в Україні 1917-1921 pp. Саме це викликало шалену лють із боку імперських великодержавників. Для них він назавжди став «зубром українського буржуазного націоналізму», твори якого в агонічному нападі намагалися вилучити і з продажу в книгарнях, і насамперед, — із бібліотек, а їхнього автора — із пам’яті народу. 

Відновлення державності України в 1991 році врятувало спадщину М. С. Грушевського, уважне вивчення якої лише розпочинається, адже за радянських часів на вивчення творчої спадщини вченого й державного діяча (понад 2 тис. праць) була накладена заборона. Навіть такий сумний факт викриває партійно-радянський імперіалізм: М. Грушевський похований на Байковому цвинтарі неподалік каплиці, але щоб відвідувачі каплиці не звертали увагу на надгробок із викарбуваним ім’ям, його повернули іншим боком до тих, хто проходив поруч. Навіть таку ганебну річ додумалися зробити, аби в черговий раз спробувати відокремити Грушевського від рідного народу. 

Так би хотілося хоч на одній світлині побачити усмішку пана Михайла. Він замислено дивиться на мене, ніби запитує: «А що ти зробиш для України? До чого докладеш рук, щоб процвітала наша земля?» Мине ще небагато часу, і я постараюсь відповісти на це питання. 

«Кожний нехай зостанеться в тому стані, в якім Бог його покликав» (1Кр.7, 20).

Покликання… Який же великий зміст вкладено у це непросте слово. Кожна мудра людина прагне в житті визначитись назавше у своєму виборі, зустрітись не на мить зі щастям, світитися долі. Вибір конкретного стану — чи не постійно актуальне питання, котре не раз досить важко вирішити без особливої допомоги Всевишнього. Тільки Він як всемогутній огортає наше земне буття: минуле, теперішнє і майбутнє. Лиш Його треба нам просити з твердою вірою показати саме ту дорогу, котрою маємо йти до мети… Повіривши у правдивість небесної щасливості, зможемо зазнати духовної радості вже тут. А що може бути від цього головніше?.. Та тільки вірмо, вірмо і знову вірмо!!! Життя іноді зав’язує хитро-мудрі вузли на нитці нашої долі, однак ми не самі — з нами Господь Бог, Рятівник людини. І Він радо допомагає охочим вибратись на волю з в’язниці тривог, розчарувань, прерізних бід…

«Виняткова доля людини, — як стверджує Ралф Уолдо Емерсон, — народитися для якоїсь справи, яка дасть можливість скористатися своїми здібностями і щастям…» . З погляду морального богослов’я, єдине справжнє покликання людини — це повністю реалізувати власну особистість, своє Боже синівство на службу братів, тобто суспільного колективу. Як дізнаємось, вже раніш професія означала загально людське існування, котре присвячене особливій меті і, як правило, на ціле життя.

Та професії змінюються. Це стало помітним, особливо зі зростом безробіття. У наш час, між іншим, покликання стало охоплювати теми «професії» й «кар’єри», всередині котрих людська істота, що перебуває в нестримному пошуку, стремить до самоутвердження. І як нам, хитким створінням, потрібно повестися — не заблукати в цій круговерті, не загубитись надовго в таємничих лабіринтах власної долі? Спробуємо над цією дійсністю якось замислитись.

Як уже відомо, існують на білому світі три таких життєвих стани: подружній, вільний і чернечий. Подружній стан установив сам Господь з метою продовження людського роду. Тож від нього й розгалужуються інші два стани. Покликання до батьківства не означає лишень мати дітей, це швидше є виконання функцій батька і матері. Пресвята Родина — добрий взірець для всіх християнських родин земної кулі. Вільний стан позбавляє нас піклування про сім’ю. У такому стані можна краще дбати про загальне добро своїх ближніх, творити з більшим запалом у молитві добрі діла тощо, адже людина не мусить виконувати родинних обов’язків. І останній монаший стан — це цілковите віддання себе на службу Богові та ближнім заради ж самого Господа, Його небесного Царства. Своєрідна посвята. Кожен зі станів накладає певні зобов’язання, здійснення яких впливає на реалізацію нашого життя, щастя чи нещастя, успіху або неуспіху…

При нагоді пригадується твердження українського філософа Григорія Сковороди про так звану «споріднену працю» — кожен має робити те, до чого відчуває найбільше поклик… «Роби те, до чого народжений, будь справедливий і миролюбний громадянин, і досить з тебе» (Г. С.). Мандрівний мислитель не одружився, до монастиря не подався, хоч його палко заохочували… . Намагався залишатись собою.

Чимало видатних людей усіх часів наголошують на цій істині. Вони також старались віднайти в житті автентичне покликання. Віднаходили… Не раз пройшовши через «вогонь», «воду» і «мідні труби». За висловом Ліліана Сміта, доказом справжності будь-якого покликання служить любов до важкої праці, якої воно вимагає.

Якщо взяти під увагу Божих угодників, то, крім інших святих, є ще такий, може, не кожному відомий, святий Андрій Гюберт Фурне (1758-1834), який прийшов тихо на світ близько французького міста Пуатьє. У ранньому віці він не любив ані вчитись, ані молитись, мав схильність до ігор… Як малий хлопчина, написав одного разу на своїй книжці такі цікаві слова: »Ця книжка належить до Андрія Гюберта Фурне, що є добрий хлопець, хоч він не буде ні священиком, ні монахом!» Не одну, безперечно, вину стягали на нього у школі його лінь та свавілля, так що однієї погожої днини він зі школи дременув…Зробив це лишень тому, щоб його зловили та привели назад, що боляче тоді відчула його шкіра.

Відтак Андрій перейшов на студіювання філософії та права, та замість того, щоб наполегливо вчитися, знову, як і колись, проводив цінний час на забавах… Якось несподівано записався до служіння у війську, проте невдовзі від тієї служби його було викуплено. Затим побожна Андрієва мати пробувала знайти йому працю якогось писаря, одначе і з тим хлопцеві не поталанило — мав досить поганий почерк… Укінці згорьовані батьки послали свого сина до вуйка, пароха однієї вбогої парафії, що відзначався великою ревністю. І під його впливом неспокійне серце Андрія почало поволі змінюватись у кращий бік. Зі зміненим характером і чималим бажанням юнак взявся вчити богослов’я, успішно поздавав усі потрібні іспити. Після висвячення на священика працював сотрудником у свого вуйка. Потім в іншому місці. Пізніше єпископ призначив його на пароха рідного містечка.

Будучи Господнім слугою, Андрій проявляв велику любов до кожного, зокрема до вбогих і не тільки. Добрий приклад потягав усіх. Через що удостоївся загального вшанування у Христовій Церкві…

Схожі випадки непоодинокі. Вони дивують. Знову переконуємось: дивні дороги Божого Провидіння. Бачимо це ясно на прикладі св. Андрія Фурне, який зумів побачити власне покликання, хоч було немало труднощів. Кожен прямує до Бога своєю окремою стежиною. Варто тужити на землі за небесною домівкою, не сидіти, склавши руки, подолувати злі схильності, що мають здатність накопичуватися, «бо Бог нас покликав не до нечистоти, а до святості» (1 Сол. 4, 7). Покликання до святості стосується всіх розумних сотворінь, тобто нас. Треба лишень це добряче усвідомити. Покликання до життя в Бозі — корінь інших покликань.

Коли вести мову про покликання як таке, мається на увазі справа, пов’язана з певними вчинками, відповідним способом реалізації свого життя, а не володіння чимось. Незреалізоване покликання несе людині сум, незадоволеність життям, одним словом, — екзистенціальну трагедію. Наше життя є немовби така собі «зебра», з білими та чорними смугами, «святами» і «буднями». Отож, зреалізування особистого покликання — тривалий процес, а не діло одного дня, тижня, місяця… . «Людина, яка розминулась зі своїм покликання, — як зауважує розсудливо Оноре де Бальзак, — нещаслива, вона стає сумною і безрадісною; вона страждає, а страждання озлоблює». Отак!Тому слухаймо охоче голосу серця.

Людство вельми потребує добрих досвідчених лікарів, священиків, господарів…«Кожна людина має покликання духовної діяльності — постійного пошуку правди і змісту життя» (Антон Павлович Чехов).Варто вже тепер собі збагнути те, що всяке покликання є наче хребтом людського життя. Щаслива чи нещаслива доля залежить теж і від нього, як бачимо з усього.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Привіт, Михайле!

Отримав твого листа, велике спасибі.

Володя, я такий радий, що тебе в класі вибрали старостою. Від усього серця я тебе вітаю!

Я теж хочу розповісти про свої успіхи: наш клас по успішності в школі найперший. Розповім тобі трохи про наше шкільне життя.

Наш клас досить дружний, і ми намагаємося завжди придумувати цікаві нові справи. Наприклад, в даний час організовуємо ляльковий театр. Хлопчаки майструють реквізит, ляльок, а дівчатка шиють лялькам костюми. На новорічному ранку плануємо прем’єру. Нам у всіх наших справах допомагає Світлана Олександрівна, класний керівник.

Всі учні нашого класу вчинками і справами намагаються зберегти звання переможця.

Дорогий Михайлику, від усієї душі вітаю і тебе, і всіх твоїх близьких з наступаючим святом — Новим роком! Як ти думаєш провести канікули? Напиши мені. І ще: якими справами твій клас може пишатися?

До скорого побачення!

Твій друг Сергій.

Лист другу (2-ий варіант)

Привіт, Ілля!

На жаль, закінчується літо, а мені хочеться тобі розповісти, як я провів серпень.

На початку серпня ми з мамою поїхали до бабусі в село. Спочатку я думав, що буду там нудьгувати. Комп’ютера немає, розваг немає, що ж там робити? Як я помилився!

У перший день приїзду мені пощастило познайомитися з сільськими хлопцями і ми з ними пішли до річки. Але, коли ми проходили повз ліс, я побачив маленького зайчика, який перебігав доріжку. Я перший раз побачив справжнього зайця на волі, а не в зоопарку. Біля річки, до якої ми незабаром прийшли, був підігнаний човен. Хлопчики навчили мене керувати цим човном. Потім ми ловили рибу і варили смачну юшку.

Крім цього, в селі була велика кількість справ. Щодня я вчився чомусь новенькому. А ще я активно допомагав своїй бабусі: перевертав і зносив скошене висушене сіно для бичка Митьки, копав картоплю. Я навіть не міг подумати, що так весело і швидко мине час.

Іллюша, а як ти провів все літо? Напиши мені, я дуже цікавлюся.

До побачення.

Твій щирий друг Саша.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Україна майбутнього – це прекрасна та забезпечена держава. Ії поважають та цінують в Європі, та й в усьому світі. Сюди без перепинів та з охотою приїжджають у справах та відпочити громадяни з сусідніх країн. Людей приваблюють чисті повітря та вода, мальовничі краєвиди та дбайливо збережені історичні пам’ятники.

Я думаю, це буде країна насамперед без страху. Де ніхто не озирається наїжачено, очікуючи чергового «нападу» у транспорті чи в установах. Де люди ходять вільно та дихають вільно. Де всюди, в мегаполісі, маленькому містечку чи на селі можна крокувати впевнено і не боятися крадіїв та хуліганів. І просто посміхнутися перехожому на вулиці без страху, що хтось щось «подумає»!

А майбутнє України у моїй мрії прекрасне. І люди в ній прекрасні  – вони вільна та творчі на роботі, запальні та підприємливі у навчанні, доброзичливі. Українцям взагалі притаманні доброзичливість та гостинність – твори багатьох українських письменників нас у цьому переконують.  

Культурне та мовне розмаїття в Україні майбутнього не сприймається як проблема. Яка ж це проблема? Це – дар Божий! Це культурне багатство, можливість долучитися до кількох картин світу водночас! У когось в країні немає такого багатства, а в нас є! В Україні майбутнього кожна людина поважає себе та інших, вона легко може перейти на мову сусіда , вона хоче навчитися мові співбесідника, підтримати розмову. І так само робить сусід – він вважає собі за честь говорити на мові друга …

І я вірю – в українців майбутнього є віра в свою можливість перемогти, можливість бути щасливими, попри всі негаразди. Можливо, я дуже багато мрію та змальовую майбутнє надто ідеальним. Для того, щоб досягти такого рівня, потрібно дуже багато працювати, переймати провідний досвід інших країн. Але якщо вважати, що в майбутньому буде «ще гірше», то воно так і буде. Мабуть, тому наша країна бідна та має купу проблем, що більшість наших людей, особливо літніх, завжди кажуть: «а далі буде ще гірше», «ой, а що ж буде далі?». Просто руки опускаються, коли таке чуєш.

А якщо сподіватися на краще та діяти теж на краще, то і майбутнє  нашої країни стане набагато кращим! Корисно хоча б просто заспівати: «Усе буде добре для кожного з нас!», як популярний музичний гурт «Океан Ельзи. Та вселити в людей оптимізм та віру в майбутнє.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У літературі XX століття постать Франца Кафки (1883—1924) одна з найбільш трагічних і суперечливих. Його творчість відображає складі юсті і протиріччя світу, які Кафка сприймав як абсурд свого часу.

Одна з ранніх новел Кафки «Перевтілення» дає уявлення про творчу манеру письменника, особливості його світосприймання, естетики. Герой новели Грегор Замза одного дня, прокинувшись після неспокійної ночі, побачив, що перетворився на величезну, страшну, огидну комаху. Далі розповідь впливає на читача достовірністю стилю: автор ніби веде протокол подій, що відбуваються. «Протокольний стиль» дає можливість автору зосередитися на поведінці персонажів, побутових дрібницях, які для героя переростають у болісні проблеми.
Грегор Замза — звичайна молода людина, яка виросла у великому місті, прив’язана до своєї родини, відповідальність за яку відчуває дуже гостро. Він дбає про батька-банкрута, хвору матір, сестру Грету, яка мріє навчатися в консерваторії. Він працює на невелику фірму, більшу частину свого часу проводить у роз’їздах, дуже дисциплінований, старанний, працездатний. Іноді йому буває дуже важко, але Грегор ніколи нікому не скаржиться. Він розуміє, що добробут родини лежить на його плечах. Тим страшніше для нього перевтілення в комаху.

Із цього моменту світ для героя «розколюється». Він звикає і пристосовується до свого нового огидного тіла. Але в душі Грегор залишається тим, ким був — люблячим сином і братом. Його мучать відчай і сором, тому що його родина залишилася без коштів, і старий батько, хвора мати, юна сестра повинні думати про заробіток. Він із болем відчуває огидливе гребування найближчих людей. Одного разу Грета влаштовує прибирання в його кімнаті, мета її була благородна — звільнити більше місця для пересування комахи, але ґвалт, що супроводжував прибирання, позбавлення улюблених речей глибоко вразили Грегора. Винесли скриню, в якій Грегор зберігав дещо з самого дитинства, стіл, за яким робив уроки, шафу з одягом. Розуміючи, що його позбавляють нормального житла, він виліз з-під дивана, щоб захистити свій останній скарб — портрет на стіні. Мати побачила величезну руду пляму на квітчастих шпалерах, закричала, перш ніж зрозуміла, що це і є Грегор, і знепритомніла. Відчуваючи свою провину, Грегор намагається допомогти сестрі, яка кинулася шукати ліки, але в цей час прийшов батько (він носив тепер мундир з золотими ґудзиками, бо працював посильним в якомусь банку) і з ненавистю жбурнув у Грегора вазу з яблуками. Одне яблуко застрягло в тілі, з того часу здоров’я Грегора стало гіршати, його забули всі. Ні в чому не винний, знехтуваний найближчими, він терпів страждання від ганьби більші, ніж від голоду і ран. Усе, що йому залишилося, це жалюгідна самотність. Коли герой помирає, його смерть рідні сприймають із полегшенням. Уперше за довгий час мати, батько і Грета їдуть на прогулянку за місто, вони обговорюють плани на майбутнє, і батьки, не домовляючись, подумали про те, який гарний вигляд має їхня дочка, незважаючи на минулі страшні обставини.
Колись давні люди не могли пояснити багатьох природних сил, шляхів людської долі, їхня фантазія створила міфи про богів і надприродних істот, що правлять світом, керують долями і вчинками людей. Реальність і фантастика в таких міфах тісно перепліталися, відбиваючи неспроможність людини логічно осмислити світ, в якому вона жила. Ф. Кафка творить свій міф. Реальність і фантастика поєднуються, щоб створити образну картину сучасного автору світу, безжалісного й абсурдного, де нічого не піддається логічному тлумаченню, де людина приречена на самотність, де почувається вона лише комахою.

Герой новели Кафки втілює страх людини перед життям, самотність, від якої ніхто не застрахований. В абсурдному світі навіть родинні зв ‘язки стають слабкими і розриваються. Головне для героїв — мати вигляд звичайних, таких, як усі. Внутрішній світ людини, її переживання нікого не цікавлять. У творах Кафки світ керується законами, які не підлягають логічній мотивації, не може їх осягнути і душа.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Так споконвіку було:

одні упирались з ганчіркою в руці,

а другі тяглися до стяга зорі

і йшли за хвостами комет,

горіх розкусивши буття.

М. Хвильовий

У кінці Пушкінської вулиці міста Харкова, за студентським гуртожитком «Гігант» колись знаходилось міське кладовище, яке нині переобладнано на молодіжний парк. За старою церквою залишили для нащадків кілька могил — П. Гулака-Артемовського, драматурга М. Кропивницького, художника Васильківського.

Розквіт національного відродження останніх років повернув нам ім’я Ми-коли Хвильового (Фітільова). Члени товариства «Спадщина» відновили могилу одного із найталановитіших зачинателів української літератури початку XX століття. У поемі «Електричний вік» Микола Хвильовий писав:

шпурнути в моє обличчя

докір?..

Творчість прозаїка, поета, критика, публіциста — яскравий приклад самовідданого служіння ідеї «загірної комуни», яка стала причиною трагедії. Письменник бунтував, сумнівався, боровся, переживав, помилявся, каявся. Це не могло не знайти відбитку у новелах, що побачили світ у 1923-1927 роках.

Найбільшу увагу в плані розкриття психології мрійників, романтиків революційної доби заслуговує новела «Я (Ро3мантика)», в якій розкрито душевний конфлікт між старим і новим. Відомий літературознавець О. Білецький зазначав, що твір «силою своєю не має собі аналогій в новітній прозі».

Новела «Я» має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матері-України: «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія». Матір приходить до сина, коли він має хвилинку для перепочинку між жорстокими битвами. «Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».

Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матері «дві хрустальні росинки».

Чому ж в чудових очах рідної людини сльози, над чим плаче мати — Україна? Мабуть, над дилемою гуманності і фанатизму, людяності та сліпої відданості абстрактній ідеї. Письменник хоче допомогти осмислити протиставлення світлого і чорного, добра і зла, що живуть у душі головного героя новели.

З одного боку — це інструмент, який повинен вершити революційний суд, а з другого — людина, яка вміє любити, бути ніжною, яка невидимою силою любові зв’язана з матір’ю.

М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвічну суперечку між життям і смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материних долонях. «Я — чекіст, але я і людина»,— підкреслює головний герой. Отже хочеться вірити, що цією людиною насправді має чинитися справедливий суд іменем народу.

Але між двома началами терзається душа «м’ятежного сина: Андрюша і мати, Тагабат — людина, з холодним розумом і з каменем замість серця». Герой не бачить виходу. Саме у такі хвилини він, комунар, викликає співчуття.

Через роздвоєність душі син мусив застрелити матір. «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав на скроню». І це в ім’я революції, в ім’я дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни…

Отже, письменник намагається підвести нас до висновку, що такий вчинок міг здійснити тільки справжній революціонер, який в критичну хвилину «голови не загубив». Але ми все більше починаємо розуміти, що фанатична відданість ідеї несе тільки зло, вбиває почуття справедливості, почуття розуміння добра, і правди, руйнує людську особистість, людське «я».

«Там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Цими сумними словами закінчується трагічна новела — драма роздвоєності людської особистості, примушуючи замислитися над високістю Матері, яку вбиває блудний син. А Україна, котра породила революціонера, якого морально знівечила абстрактна ідея, прощає йому цей смертний гріх.

Новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)» стала своєрідним викриттям жорстокості та несправедливості нової системи. Намагання вбити в собі людину, вбити добро в ім’я фанатизму, приводить до переродження в дегенерата.

Разом із своїми героями письменник шукав виходу із лабіринтів історії, помилявся і пророкував, свято вірив і люто ненавидів, і нарешті, не витримав дуалізму сучасної йому доби. Пролунав постріл… Але ніколи Вічність не жбурне у його бік докір. І тому свідчення — нагробок письменнику серед могил видатних людей Харківщини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Світ поділений на дві частини — Добро і Зло, між якими точиться запекла боротьба. Добра більше, адже, якби це було не так, світ уже загинув би.

У новелі Миколи Хвильового «Я (Романтика)» добро уособлюється в образі матері з біблійним ім’ям Марія, котра є «втілений прообраз тієї надзвичайної Марії», яка стоїть на грані невідомих віків — Діви Марії, Матері Божої. Син земної матері — вірний революціонер. Він головний у чорному трибуналі синедріону, який виносить невинним людям тільки один вирок — смерть. Його оточують страшні постаті: садист доктор Тагабат, навіки переляканий, безвольний Андрюша, не здатний мислити дегенерат. Смерть стоїть за спинами цих людей і водить їхніми руками, коли вони підписують вироки. У них один на всіх холодний розум і камінь замість серця. Революція не дала їм права на сумніви і вияв людяності. Вона з’єднала цих чотирьох в одне ціле, не дала їм можливості мати свою думку і виявляти власну волю. Жорстокий доктор Тагабат перетворив цей суд на нікчему в своїх руках, став його злим генієм. Йому не може протистояти Андрюша, який потрапив сюди проти власної кволої волі. Коли треба підписатися під вироком, він мнеться, тремтить, але все-таки ставить на суворому життєвому документі якийсь незрозумілий ієрогліф. Іноді він наважується непевним голосом сказати, що незгодний з занадто суворим вироком для жінки, матері трьох дітей, чи натовпу черниць. Але грохот хриплого реготу доктора Тагабата зводить нанівець його слабкі душевні пориви. Андрюша проситься на фронт, щоб бути подалі від цього брудного діла. Він готовий загинути в бою від ворожої кулі, але панічно боїться смерті від руки доктора Тагабата чи главковерха. Вони не дозволять йому залишитися чистим. їх усіх поєднала кров невинних жертв.

На відміну від Андрюші, доктор Тагабат ніколи не сумнівається. Письменник не розкриває перед нами, що ховається за словом «доктор». Можливо, Тагабат у мирному житті був лікарем, рятував чужі життя. Що ж таке повинно статися з людиною, щоб представник найгуманнішої на землі професії перетворився на патологічного вбивцю? Ким він буде, коли закінчиться війна? І цьому садистові підкоряється не тільки безумний дегенерат, не тільки безвольний Андрюша, а й сам главковерх.

Душа романтика революції розділена навпіл. Коли він втомлюється від своєї страшної роботи і закриває очі, перед ним з’являється образ матері. Вона дивиться на нього люблячим, лагідним поглядом, бере його обличчя в свої сухі старечі долоні і називає його м’ятежним сином, який зовсім замучив себе. Він розуміє, що в цій кімнатці не фантом матері, а частина його власного «я», яка ще тягнеться до чогось світлого, до душевного тепла. Образ матері не дає його свідомості повністю зануритися у непроглядну чорноту зла. Марія своєю тихою молитвою, дотиком ласкавих рук, жалістю до сина бореться зі злом у його душі, намагається вирвати його з обіймів жорстокої дійсності, вивести з того кута, у який він сам себе загнав. Не кожна жінка може народити Бога, але як жити матері, яка народила Диявола? її смерть від руки сина закономірна, але зерна добра, які вона розсівала навколо себе, не повинні загинути, якщо навіть у доктора Тагабата щось ворухнулося в душі, коли він зрозумів, щось ось зараз на його очах станеться найстрашніший злочин: син уб’є матір. Марія ні в чому не звинувачувала свою дитину, її безмірна любов і жалість до сина була всеперемагаючою. Своєю смертю від руки сина вона нам ніби говорить: «Ні! Так не повинно бути!» І якщо з цією думкою ми закриємо твір М. Хвильового, то значить, добро сильніше за зло і обов’язково у цій битві переможе.