Збільшити або зменшити шрифт тексту : Все в цьому світі має розвиватися і не повинно стояти на місці. Як відомо, самим головним у світі є розвиток, адже завдяки ньому люди починають реально набагато краще жити. Саме з цієї причини особливо цінуються ті, хто сприяє розвитку, а не стоянню на місці. Найголовніша спільнота людей – держава. У державі, як правило, живе безліч людей, різні шари і класи, які, втім, носять чисто умовний характер в більшості випадків. 

Праця, як кажуть, перетворила мавпу на людину. Хоч багато хто у цьому зараз сумнівається, але факт залишається фактом: людина і справді без праці не може існувати. Адже праця-це життя,яке має якийсь сенс.

Мені здається, що чим більше людина працює, тим більше вона відчуває свою цінність, відчуває, що вона потрібна не лише собі та своїм близьким, а й усьому суспільству. Адже праця скрашує наше життя, дає змогу навчатися чомусь кожен день.Звичайно, повинен бути і відпочинок, але той відпочинок буває найбільш потрібним і повноцінним, коли настає після того, як людина добре попрацювала. Вона відчуває задоволення, що день пройшов не марно, і їй вдалося чогось суттєвого досягти.

Праця – це самостійність, це відчуття незалежності від інших. Коли ти отримуєш за свою роботу винагороду або гроші, то відчуваєш не тільки задоволення від того,що можеш тепер витратити на щось, а й радість бути самому собі хазяїном.І якщо ти хочеш чогось досягти, ти повинен наполегливо працювати. Адже попереду тебе чекає результати. І тільки від тебе залежить, яким вони будуть: чи завдовольнять тебе, чи, навпаки, роздратують. І якщо ти раніше почнеш працювати, то й раніше отримаєш результати.

Хочеться вірити, що ніколи людина не перестане працювати, відчуваючи у праці постійну потребу, ажде недарма кажуть у народі: «Сталь гартується в огні – а людина в труді».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Егоїзм — такий огидний порок, який ніхто не пробачить в іншій людині і ніхто не визнає в самому собі.Влюблений в себе не може бути здатним на справжню любов. Егоїзм — це найстрашніший порок, що отруює любов. Якщо ти егоїст, краще не створюй сім’ї, адже ти можеш зламати життя не тільки собі.Адже ти не помічаєш оточуючих проблем, ти зациклений на самому собi.Твiй престиж тобі буде важливіший, ніж сім’я.Ти втрачаєш життя, віддаючи його повністю на зовсім непотрібним доказам.Егоїстична людина -явище малопривабливе. Людина перш за все повинна бути великодушною і щедрою, адже це єдині складові успіху в спілкуванні, дружбі, родинi.Егоїзм є в кожному, це людська природа і проти цього, як то кажуть, не попреш. Просто в деяких людей егоїзм «здоровий», нормальний, а у деяких просто гіпертрофований. У другому випадку з цим треба боротися, так як дуже напружує близьких тобі людей, вони намагаються допомогти на що витрачають своє життя заради вашої, щоб врятувати Вас. якщо не боротися з цим незабаром ви станете зовсім байдужою, бездушною людиною.Людиною, яка готова на все заради своєї вигоди, свого задоволення.І можна вважати що це людина без душі! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Час минає. Секунда за секундою складаються у дні, дні переходять у роки. Діти підростають, дорослішають, потім старіють. У них підростають уже свої діти та онуки. За мірками історії Всесвіту лише хвилина відділяє нас від трипільського гончара, що робив перші глиняні глечики. Глечики і досі роблять такими, та хто згадає того гончара? Історія пам’ятає правителів і воїнів, поетів і музикантів. Інколи лишаються на її сторінках імена простих людей, що здійснили щось видатне. 

Час іде. Історія плине. Живучи день у день, прокидаючись, ідучи в школу чи на роботу, ми не замислюємося, яке, власне, коротке наше життя. І що (хто б там чого не казав) воно у нас одне. І, марнуючи час, ми марнуємо своє життя. 

Дуже довгі вагання. Гонитва за тим, що дає нам хліб і можливість нормально прожити, — за грошима. Дріб’язкові сварки і бездумне цілоденне сидіння перед телевізором. Це все марнує наш час, розмінює дорогоцінне золото хвилин і годин, які можна було б прожити інакше. 

У народі кажуть: якщо ти посадив дерево — ти не марно прожив своє життя. Не обов’язково усім садити дерева. Але робити добрі справи, завжди пам’ятати про те, що саме ми, теперішні, творимо наше майбутнє і майбутнє наших дітей, — обов’язково. 

Мудрий, але теж змарнований, розміняний вислів: «Життя дається нам усього лише раз. І прожити його треба так, щоб не було соромно за даремно минулі роки». 

Це не значить — боротися за щось. Бо боротися — то завжди ламати. Це значить — творити. Робити добро. Допомагати немічним і літнім людям. Читати хороші, мудрі книги. Прислухатися до старших. Не сваритися з мамою. Завжди пам’ятати своїх батьків, допомагати їм. В ідеалі виростити добрих, розумних дітей. Це і значить прожити своє життя не марно, не втратити з нього ані хвилини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

П’єсу «Мартин Боруля» відомий український письменник І. Карпенко-Карий написав на основі реальних подій, які відбувалися в його родині. Так само, як і герой твору мартин Боруля, батько письменника у свій час вирішив довести своє дворянське походження. Але його зусилля ні до чого не привели, рід не було визнано дворянським, бо прізвище його предків і в старих, і в нових документах відрізнялося від дійсного прізвища родини однією літерою.

Саме така думка прийшла й до голови головного героя твору, багатого шляхтича, чиновника земського суду Мартина Борулі. У нього є заповітна мрія – зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Після того, як пан Красовський назвав Мартина «бидлом», а його сина – телям, доведення «дворянської лінії» стало для нього справою честі.

Не звертаючи уваги на те, що він викидає гроші «на вітер», Боруля наполегливо і навіть із завзяттям судиться, не бачачи і не розуміючи , що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой не зумів би пояснити, для чого він так прагне дворянства, адже в його житті і так все гаразд. Він має дружину, сина і доньку, веде чимале господарство.

Смішно дивитися, коли Боруля, який звик прокидатися спозаранку, щоб бути схожим на дворянина, намагається по-панські довго лежати у ліжку, хоч й нього й болять всі боки від того лежання. Своїх дітей Мартин Боруля змушує називати його «папінька», а дружину – «мамонька». Дочці він не дає працювати, щоб вона звикала до дворянського життя.

Скільки грошей даремно витрачається на дворянський антураж! Не можливо серйозно спостерігати за спробами героя п’єси бути благородним: очікуючи «кофій», який повинні привезти з міста, Боруля просить дружину дізнатися, що ж з ним робити: «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?».

Хоча Мартин Боруля і гарний батько, але засліплений дворянством, він ледь не зламав життя своєї доньки Марисі. Він відмовив сватам Миколи, коханого парубка Марисі, пояснюючи це тим, що «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії…». Боруля в чоловіки доньці готовий взяти навіть регістратора Націєвського – несерйозного міського франта, балагура, який ще й любить випити за чужий кошт. Марисю дуже дивує така зміна в батькові, адже вона була вихована зовсім по-іншому.

Степан, син Борулі, став служити у місті канцеляристом. Батько не жаліє грошей, аби син вибився в люди, аби виглядав би дворянином. Степану це подобається, але й він розуміє, що це викинуті в нікуди гроші, хоча й зовсім їх не цінує. Веселі гуляння, які досить часто закінчуються пиятикою, більш за все приваблюють хлопця. Йому гарно жити в місті в своє задоволення. Але канцелярію закривають і молодшому Борулі нічого не залишається, як повернутися додому. А дома він бачить хворого батька та майже розорене господарство. Все це – наслідки бездумної гонитви за дворянством.

Символічною стала сцена в кінці п’єси. В цій сцені головний герой спалює усі дворянські папери. Тим вогнищем Мартин нібито очищається і стає зрячим. Боруля відчуває полегшення, нібито в нього увійшла нова душа, а стара, дворянська, стала попелом.П’єса І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» поєднує в собі елементи комедії і трагедії. Хоча образ головного героя в цілому комічний, але за цим комізмом приховується страшна людська драма: засліплений «дворянською лінією», герой міг втратити усе майно, міг втратити дружину і друзів, міг зруйнувати власне життя і життя своїх дітей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В. Сухомлинський — автор низки педагогічних праць: «Серце віддаю дітям»,«Народження громадянина», «Як виховати справжню людину», «Павлиська середня школа», «Сто порад учителеві», «Батьківська педагогіка» та ін. Загалом він написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина В. Сухомлинського багатопланова. Вона зазнавала певної еволюції, постійно збагачувалася, поглиблювалася. Хоча він жив і творив у застійні часи, ставлення до його діяльності та ідей не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку.Особливу увагу В.Сухомлинський приділяє розвитку «молодшого школяра» та школі,як осередку культури Проте цю роль, на його думку, вона може виконати лише за умови, що в її діяльності пануватимуть чотири культи: Батьківщини, Людини, Матері й рідного Слова.

Педагогічну спадщину великого педагога пронизує ідея проектування людини. Для того щоб педагогіка виконувала таку функцію, вона має спиратися на психологічні знання, відійти від емпіричних узагальнень, у досягненні цілей навчання й виховання використовувати ціле покладання, моделювання, технологію активного перетворення педагогічної дійсності. Головною метою, якої має прагнути виховання, є всебічний розвиток особистості. Його можна досягти залученням її до різних видів діяльності, постійним і планомірним формуванням пізнавальних здібностей.

Важливим аспектом педагогічної спадщини В. Сухомлинського є її гуманізм.Значне місце в педагогічній системі В. Сухомлинського відведено проблемам трудового виховання школярів. На його думку, учні мають брати  трудового виховання школярів.Важливу роль В. Сухомлинський відводить естетичному вихованню підростаючого покоління, вихованню красою. Він пропонує використовувати красу природи, красу слова, музики і живопису. Педагог має не тільки навчити дитину знати і розуміти мистецтво, а й сформувати в неї потребу милуватися природою і творами мистецтва, навчити творити прекрасне,насолоджуватися прекрасним, створеним власними руками.

Таким чином, сутність гармонійного розвитку особистості Сухомлинський бачить у нерозривному зв’язку трудового виховання з іншими сторонами виховання -морального, естетичного, інтелектуального, фізичного. До цього висновку
Василь Олександрович прийшов завдяки власній праці.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Прізвище є своєрідним родовим відмінністю людини. Знаючій досліднику вона може повідати багато про що: про національність, можливих заняттях предків і т.д.На відміну від імен, асортимент прізвищ набагато більш обширний. Зустріч з однофамільцем несе в собі деяку інтригу, тоді як людей з однаковими іменами може бути безліч. Познайомитися з людиною тієї ж прізвища, що й у тебе, це як доторкнутися до «спорідненої душі». За твердженням астрологів, прізвище здатна зіграти в долі носія саму несподівану роль. Гармонійне поєднання імені та прізвища обіцяє удачу та успіх. Вивченням психологічного портрета особистості в зв’язку з певним ім’ям і прізвищем займається нумерологія.

Перед укладенням шлюбу дівчина встає перед вибором, чи міняти прізвище на прізвище чоловіка або залишити свою. Необхідно вирішити питання, що більше підходить до її психологічного типу.По одному з думок, виходячи заміж і беручи прізвище чоловіка, дівчина як би підключається до егрегора його сім’ї і входить в його Рід. Якщо немає дітей, при подальшому розлученні краще змінити прізвище назад на дівочу. У разі наявності спільних дітей прізвище змінювати не радять: по-перше, зв’язок все одно збережеться, а по-друге, можуть виникнути емоційні труднощі.Поєднання прізвища-імені-по батькові сприймається як унікальний мелодійний букет, що впливає на гармонію «его». Кожен звук з цього поєднання породжує певні вібрації, що доходять до глибин підсвідомості. Наприклад, людей зазвичай дратують різкі звуки, такі як дверний скрип або «цвяхом по склу», а спів птахів і дзюрчання струмка приємно пестять слух. 

Так само і з іменами і прізвищами. Іменна «поле» всюди супроводжує людину, не випадково ім’я — самий солодкий для нього звук.Проте якщо у вас не дуже милозвучне прізвище, це ще не привід для розладу. Як стверджують психологи, дуже часто саме люди з незвичайними прізвищами вибиваються в лідери, досягають значних результатів. Суть в тому, що такі прізвища привертають увагу і мотивують тому їх володарів до активної та плідної діяльності. З дітей, які носять оригінальні прізвища, виростають, як правило, талановиті та неординарні особистості.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Хвильовий після В. Стефаника і М. Коцюбинського створив в українському письменстві свій стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. Одна з новел письменника, «Кіт у чоботях», хоч і має у своїй основі реалістичний фундамент — складні роки громадянської війни, містить потужний лірико-імпресіоністичний струмінь. У цій новелі реалістичні події подані немов крізь призму імпресіоністичного сприйняття дійсності.

Для того, щоб проаналізувати новелу «Кіт у чоботях» із цієї точки зору, коротко згадаємо сутність і естетичні засади імпресіонізму.

Імпресіонізм — художня течія в мистецтві другої половини XIX — початку XX століття Хоч він виник у колі художників, але швидко принципи імпресіоністичного зображення довкілля перейшли в літературу. Письменники намагалися витончено, через художні деталі передати суб’єктивні моментальні й мінливі враження від чогось та найменші відтінки від спостережень навколишньої дійсності. А вона перебуває в постійній мінливості. Отже, завданням імпресіоністів було «впіймати» і зафіксувати неповторну мить враження від предмета, пейзажу чи іншого. Твори, як раніше і полотна, писали деталями-мазками, що виражається у звукових, зорових, дотикових мікрообразах чи його елементах. Динамізм, процесуальність, загадковість, розімкненість у вічність — риси образу-імпресії.

Такі риси має, на мою думку, і образ «кота у чоботях» — товариша Жучка. Новелу «Кіт у чоботях» можна проаналізувати в трьох аспектах: специфічна проблематика; композиційна організація; образотворчі засоби.

Одна з найважливіших проблем у цій новелі — проблема розбіжності мрії й дійсності. М. Хвильовий як імпресіоніст намагається зобразити прихід омріяного щасливого майбутнього через людськість і безпосередність товариша

Жучка, зображує особистий час Жучка шляхом відходу від історичного часу, але невблаганна дійсність показує справжній стан справ.

А звідси — два часові плани: омріяне майбутнє (або манливе минуле) і протиставлене йому непривабливе сьогодення.

Мрія: «…зав’язка — Жовтень, а розв’язка — соняшний вік, і до нього йдемо». Реальність: падіння моральних устоїв у суспільстві за революційні роки; брак палива і багато чого іншого; невирішене національне питання (росіяни й українці); правда про товариша Жучка.

Якщо ми спробуємо визначити композицію новели, то дійдемо висновку, що вона відсутня. Точніше, нема класичної композиції із зав’язкою, розвитком дії, розв’язкою, а є окремі сюжетні мазки. А це прямо зазначає імпресіоністичність композиції твору. Сам автор новели попереджає: «А зав’язки-розв’язки так від мене й не дочекаєтесь… Розв’язка в гітарних поетів…» Які мазки в композиції новели можна побачити? Я вважаю, що основних п’ять: зображення товариша Жучка; громадянська війна, товарний потяг; випадкова зустріч ліричного героя з товаришем Жучком по закінченні війни; «дискусія»; правда про товариша Жучка. Ці мазки між собою безпосередньо мало пов’язані, але, якщо окинути одним поглядом усіх разом, складається більш ніж рельєфна картина цього часу. Можна навіть зробити прогноз розвитку суспільства, виходячи з цих фактів.

Що ж до імпресіоністичних образотворчих засобів, то тут їх багато. Наведемо лише кілька яскравих прикладів.

Як автор новели зображує свою головну героїню? Неімпресіоніст почав би це робити описово. М. Хвильовий це робить по-іншому: він ніби нічого прямо не говорить про людину, а певне враження в нас складається: «Гапка — глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то — глухо». Або: «А от гаптувати — це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом», «Гаптований — запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах — трави, коли йде з них дух біля плавневої осоки». Автор для зображення товариша Жучка використовує незвичні асоціативні і миттєві образи: «Кіт у чоботях»… теплий і близький, як неньчина рука із синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях осені.

Яким чином автор зображує конкретні елементи образу героїні? Наприклад, очі: «…коли на бузину впаде серпневий промінь — то теж її очі», а «ніс — головка від цвяшка: кирпатенький…».

Автор майже нічого не сказав про дівчину, а в кожного з нас перед очима свій образ.

Наступний приклад. М. Хвильовий тільки називними реченнями і звуконаслідувальними словами зображує всю буремність Довгих років війни: «Плакати! Плакати! Плакати! Гу-у! Гу-у! Бах! Бах!

Плакати! Плакати! Плакати! Схід. Захід. Північ. Південь. Росія. Україна. Сибір. Польща. Туркестан, Грузія. Білорусія.

Місяць, два, три, шість, дванадцять… ще, ще, ще… Гу-у! Гу-у! Бах! Бах!

Мчались місяці».

Куди ж поділись «коти в чоботях» — товариші Жучки? Бо «Товариша Жучок №1 нема». Замість — № 2, 3, 4 і т. д. Може, загинула під час безкінечних воєн, може, перетворилася, за словами самого М. Хвильового, «на світову сволоч», а може, стала звичайним бюрократом. Але неповторний образ товариша Жучка автором запам’ятався назавжди.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У творі Підмогильного,ми прекрасно бачимо те, як людина із сільського оточення намагається вибитись в нормальне,незалежне життя. В ролі такої людини перед нами постає,чоловік із сільським акцентом,поведінкою і манерами.В ролі цієї людини перед нами постає Степан Радченко.Неодноразово ми спотикались із творами в яких висвітлюється ідея свободи,вибору,незалежності,але у творі Підмогильного ми бачимо те, як людина із зовсім іншого середовища намагається стати великою інтелігентною персоною.Таким чином, Степан намагається зробити своє життя простішим і комфортнішим.Але на його шляху стоїть нова проблема – жінка.

Роман «Місто», що є одним з найбільш концептуальних творів в доробку В.Підмогильного, має дві основоположні опозиції, які простежуються крізь усю сюжетно-композиційну будову твору: місто-село і дух-плоть. Головний герой роману, селюк Степан Радченко, приїхавши до міста на навчання, стає в центрі опозиції «місто-село». На протязі дії твору відбувається еволюція героя.
Про життя Степана Радченка до його приїзду в місто автор повідомляє дуже мало. Головний герой брав активну участь у революційних подіях, що розгорталися на той час в Україні, він разом з багатьма іншими селянами став об’єктом маніпуляції масовою свідомістю з боку комуністичних ватажків. Свідченням цього є не тільки революційні та постреволюційні факти з біографії Степана Радченка, а й те, що його свідомість насичена ідеологічними штампами комуністичної пропаганди, які стали органічною частиною світогляду хлопця.
Міське життя позбавляє Степана багатьох з попередніх переваг, доводячи складність і неоднозначність життєвих процесів. Він поступово усвідомлює, що людина не розкладається на так зване добро та зло, на плюс і мінус. Герой роману зображується В. Підмогильним не статично, а динамічно, у постійному розвиткові. Степан Радченко постійно еволюціонує, змінюючись під впливом різних обставин, як внутрішньо, так і зовнішньо.
Степан Радченко, живучи у місті, фактично стає новою особистістю. Він еволюціонує від селюцького «дикунства» до міської «культурності», стаючи не просто інтелігентом, а творцем культурних цінностей. Початок цього процесу письменник характеризує з допомогою християнської термінології, використовує такі символи як причастя, зміна імені(що нагадує євангельську історію апостола Павла) тощо
.
На формування образу головного героя роману «Місто» певним чином вплинуло вчення З.Фройда. Але лише оригінальним відтворенням сублімації В.Підмогильний не обмежився. Суперечливість вчинків Степана Радченка та його самовиправдальні внутрішні монологи свідчать про постійну активну роботу підсвідомості. Герой має певні ознаки нарцисизму: по-перше, він по-справжньому не кохає жодну з своїх жінок; по-друге, саме любов Радченка до себе й свого «я» дозволяє йому захопитися художньою творчістю, яка є, за думкою Підмогильного, відображенням внутрішнього світу письменника. 
Автор увесь час підкреслює розвиток головного героя, його еволюцію, що проявляється як у зміні одягу, помешкань, (сарай Гнідих; кухня Гнідих; кімната Задорожнього; справжня кімната), так і в зміні стосунків з людьми. Усі персонажі роману «Місто», крім Степана Радченка, є епізодичними. Їх поява у творі зумовлена лише остільки, оскільки вони допомагають читачеві зрозуміти внутрішній стан головного героя. В стосунках зі своїми друзями головний герой не є постійним. Він товаришує з кимось лише доти, доки відчуває в іншому певну вищість, доки чомусь вчиться. Однак, досягнувши вищого рівня і випередивши в чомусь свого товариша, він свідомо чи не свідомо припиняє з ним спілкування. У відносинах Радченка з друзями відбувається трансформація, подібно до тієї, що сталося у його ставленні до лекцій з українізації.
Внутрішня еволюція Степана Радченка проходить доволі складно і суперечливо. Майже все «Місто» є відображенням потоку свідомості головного героя, причому внутрішній монолог Радченка В.Підмогильний часто передає за допомогою невласне прямої мови, в яку переростає оповідь автора і навпаки. Певні свої судження автор вкладає в уста персонажів, а не висловлює від свого імені, що було зумовлено почасти напруженою соціально-політичною ситуацією в країні, а почасти творчим задумом письменника. В основу внутрішньої еволюції Степана Радченка автором була покладена друга опозиція роману дух-плоть, що також засвідчило органічний зв’язок цього твору з малою прозою письменника та продовження творчого пошуку в цьому плані.
Особисте життя Степана Радченка тісно пов’язане з його письменницькою кар’єрою. З одного боку, стосунки Радченка з жінками можна розглядати як своєрідну еволюцію хлопця: 1) залицяння до селянки Надійки, коли міські жінки видаються зовсім недосяжними; 2) інтимні взаємини з Мусінькою, старшою від нього міщанкою, яка веде селянський спосіб життя, тримаючи худобу; 3) знайомство з справжньою міською дівчиною Зоською; 4) флірт зі столичною балериною Ритою. З іншого боку, відносини з жінками для Степана стають джерелом творчого натхнення й творчих криз. Причому сам Радченко не усвідомлює, що такий зв’язок існує, хоча іноді, аналізуючи свої вчинки, мимовільно його констатує.
Стосунки Степана Радченка з Зоською та Ритою підтверджують трансформацію характеру хлопця, його прагнення до чогось нового, недосяжного. Вони засвідчують також і те, що, діставши бажане, досягнувши чогось, Степан швидко втрачає до цього інтерес, підсвідомо конструюючи нову мрію, новий ідеал, до якого слід прагнути, і руйнуючи при цьому долі близьких йому людей. І хоча Радченка засмучує таке простування, навіть породжує глибокі душевні кризи, однак він не може нічого з собою зробити, бо у своїх вчинках часто керується почуттями, в той час як його розум лише констатує доконаний факт і вигадує самовиправдання після скоєного. Можна припустити, що стосунки Степана з Ритою також будуть тривати не довго, про що, до речі, здогадується й сам хлопець. Слід зазначити також і те, що особисте життя Радченка певним чином пов’язане з його творчістю.

Творча еволюція Степана Радченка проходить ніби паралельно з його становленням як особистості. Якщо перше оповідання він пише «з заздрощів», то поступово літературна творчість стає для Степана головною метою життя. Спочатку він не замислюється над цим, проте робить усе, щоб набути вищої письменницької майстерності, особливо після того, як побачив свої твори надрукованими в журналах. Через захоплення літературою Радченко покидає інститут, адже його мрія змінилася, а отже, й інститут виявився йому не потрібним. Захопившись письменництвом, герой зовсім не сподівається отримати якусь матеріальну вигоду, бо ще не вважає себе письменником. Підвищивши вимоги до себе як до письменника, особливо після виходу збірки оповідань, Радченко довго не може обрати теми майбутнього твору. Усвідомивши, що люди – різні, Степан вирішує писати про людей, але зробити це йому попервах не вдається, і хлопець переживає справжні муки творчості.
З іншого другого боку, творча еволюція головного героя тісно пов’язана з його особистим життям: залицяючись до Надійки, Степан захопився письменництвом і написав своє перше оповідання; відносини з Мусінькою забезпечили йому можливість написати з півдесятка оповідань на повстанські теми; знайомство з Зоською супроводжується переосмисленням з боку Степана власної творчості, вибором нової теми зображуваного, а також написанням кіносценарію; флірт з Ритою повертає Радченка до життя і надихає на творчу працю над омріяною «повістю про людей». Але «творчий порив», поступово опановуючи Степана і стаючи головною метою його життя, заважає розвиткові інтимних стосунків хлопця. Особливо виразно це проявилося у відносинах з Зоською

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Благодійність – це така людська риса, що належить до найбільших проявів гуманності. Це не лише прагнення поділитися грішми тих, хто їх має багато, з тими, хто їх потребує. Це такий специфічний стан душі людини, котрий є близьким до самопожертви. Однак, на мою думку, благодійність все ж є вершинним виявом гуманності. По-перше, благодійність є реальною справою – матеріальна чи фінансова допомога, організаційна підтримка, зрештою моральна підтримка абсолютно чужим людям.

Благодійність визначає дієве ставлення людей один до одного, яке спрямоване до допомогу одних людей іншим, котрі потребують цієї допомоги. Саме таке розуміння суті благодійності є поясненням того, що ця властивість людської натури є найвищим проявом всього людського в цій натурі.

Прикладом людини, здатної на самопожертву, є Матір Тереза, про яку немало писали та розповідали, однак її саможертовне життя тяжко вкладається в рамки нашого сприйняття. Вона змогла подати цілому світові наглядний приклад альтруїстичного служіння людям, котрі потребують підтримки. Мати Тереза стала засновницею Ордену Милосердя і на початках робила спроби самостійно допомагати всім стражденним. Вона підтримувала прокажених, намагалася врятувати вмираючих, рятувала психічно хворих людей.

Дуже не просто жертвувати своїми інтересами та проблемами, співчувати комусь, підтримувати, любити та поспішати на допомогу. Це і є виявом людяності, на який в наш час, нажаль, здатен не кожен. Напевно саме через це благодійність завжди поважалася і вважалася найвищою людською чеснотою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народна мудрість говорить: знайся кінь з конем, а віл з волом. Це висловлювання слід розуміти так: не намагайся дорівнятися до тих людей, з якими у тебе немає спільних інтересів, або до людей відмінного від твого соціального рівня. Не бажай неможливого чи неприйнятного для себе, бо навряд чи виграєш, а от втратити можеш, багато. Яскравим підтвердженням цього може бути головний герой одноіменної трагікомедії І. Карпенка-Карого Мартин Боруля. У творі І. Карпенко-Карий сатирично зображує заможних селян, які в погоні за дворянськими привілеями ігнорували здорові народні морально-етичні норми.

Мартин — багатий селянин-орендар. У нього достатньо землі, п’ятеро коней, наймити, він вчить сина, сподіваючись, шо в майбутньому з нього вийде чиновник-судочинець. Отже, Мартин — дбайливий і мудрий господар, який уміє дати лад немалому господарству, спланувати все так, щоб воно давало прибуток. Але одного разу сусід-дворянин Красовський сказав,, що Мартин — бидло, а син його — теля. Ці слова боляче вразили Мартина і змусили шукати шляхів захисту честі й гідності своєї родини. А досягти цього, на його думку, можна тільки в такий спосіб — самому стати шляхтичем. Щоб підтвердити спадкові права, Мартин збирає старовинні грамоти та інші геральдичні докази і розпочинає процес. Незабаром отримує документ, у якому сказано, що «Дворянское депутатское собраніє» зачисляє його, Борулю, до дворянського роду і подає на затвердження до Сенату.

Наївно сподіваючись на позитивне завершення справи, майбутній шляхтич починає готуватися до переходу в дворянський стан.

У домі він заводить нові порядки, які мали засвідчити, що тут живуть шляхетні люди. Так, діти Мартина, Степан і Марися, тепер мали називати батьків «папінька» та «мамінька» чи «папаша», «мамаша». Від Марисі Мартин вимагає, щоб вона не бралася до важкої роботи, бо руки зіпсує собі, щоб поводилася, як панночка. Також забороняє їй прати білизну, а примушує вчитися вишивати, як це заведе но у шляхетних родинах.

Жінку Палажку Боруля посилає до Сидоровички, щоб розпитала у тієї, як роблять «кофій» і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч.У гонитві за чином Боруля втрачає здоровий глузд, перестає мислити адекватно. Тому ледве не стає причиною нещастя власної дочки. Марися давно кохає Миколу, з яким вони мали намір одружитися. Та коли приходять свати від Миколи, Мартин відмовляє, говорячи, що його дочці, майже дворянці, простий мужик не пара.

Важко Борулі «привити» дворянські манери дружині й дочці, важко й самому звикати до панського життя. Мартин зізнається: «Не можу уранці довго спать — боки болять, а треба привчаться! Воно якось так зовсім другу пиху тобі дає».

Читаючи ці сцени, ми разом із автором жаліємо цього працьовитого селянина, якого недосконале суспільство примусило на старості літ зважитися на рішучий, але неправильний крок. Автор підводить читачів і глядачів до висновку, що людина, яка відвертається від моральних набутків, залишених у спадок предками, виглядає смішною і обов’язково зазнає невдач. Він висміює людей, які забувають, що гідність людини завжди визначалася не належністю до привілейованого класу, а вмінням чесно працювати, бути простим і щедрим у стосунках з оточуючими й завжди поважати їх.