Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Чи можна співати веселу пісню, коли серце розривається від туги, а тіло страждає від нестерпного болю? Чи можна вірити у щасливе майбутнє, коли буденність перетворилася на безкінечні долання: долання обставин, долання власної безсилості? Чи можна сподіватися без надії?

Життя Лариси Петрівни Косач починалося в обставинах виняткових і складних. Дівчина росла в родинному колі, все сприймала через авторитети батька й матері, пошану до яких діти бачили в близькому й далекому оточенні. Батько уважно стежив за українською літературою, добре знав письменство, а літературу російську вивчив досконало. Мати — відома письменниця Олена Пчілка — прищеплювала дітям любов і повагу до рідного слова, дбайливо ставилась до їхньої освіти, створила, як з гордістю казала Леся Українка, «літературну родину». Проте й вища сила не обійшла увагою цю маленьку дівчинку, наділила її видатним поетичним талантом, величезною силою волі, незнищенною життєлюбністю та волелюбністю. Та водночас сталося лихо. Дівчинка пішла подивитись, як святять воду, в неї промерзли ноги, і вона захворіла. 

Як пізніше виявилось, то була тяжка недуга — туберкульоз кісток, хвороба тоді невигойна, з сильними болями. Хвора насправді ж зазнавала неймовірних мук, до того ж і страждань моральних. Недуга прогресувала: спочатку перекинулась на руку, пізніше на легені, нирки. 

Можемо тільки уявити, скільки зусиль докладала Лариса для того, щоб учитись, творити, брати участь у культурному і громадському житті. Подруга О. Старицька — Стешенко згадувала: «Поки Леся сиділа мовчки, зовнішність її не приваблювала, але досить було їй чимсь запалитися, як вона робилася надзвичайно привабливою. Леся мала чудові сірі променисті очі; вони випромінювали з себе таку силу ясного розуму, що все обличчя сяяло внутрішньою красою». 

Вірш «Contra spem spero!» було написано 2 травня 1890 року, в час надзвичайного загострення її хвороби. І хоча деякі дослідники називають твір найсуб’єктивнішим у збірці «На крилах пісень», ми не можемо не захоплюватися викінченістю, стрункістю його форми, конкретністю думки, висловленої точно й афористично. Вірш звучить як гімн боротьбі за життя, за світло, за добро. 

Скільки щирості, життєвого вогню, любові до життя містить кожне слово! І. Франко писав: «Читаючи м’які та рознервовані або холодно резонерські писання сучасних молодих українців і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та сміливими, а притім такими простими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хора, слабосильна дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну». 

Вже у назві звучить полум’яний заклик до боротьби — за життя, гідне людини. Цей заклик, як і весь вірш, побудований на поєднанні протилежних понять: «без надії — сподіваюсь»: 

Ні, я хочу крізь сльози сміятись. 

Серед лиха співати пісні, 

Без надії таки сподіватись, 

Жити хочу! Геть думи сумні! 

Образи різко протиставлені: «крізь сльози сміятись», «серед лиха співати пісні», «на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки», «буду сіять квітки на морозі». Але нагромадження цих образів раптово змінюється іншим настроєм — бадьорістю, енергією життя.

У вірші доволі прозоро звучить тема призначення митця у цьому світі. І ключовою для розкриття цієї теми є образ » сліз «. Коли ти відчуваєш фізичну неміч, душа продовжує співати і плакати. Голос душі — то поезія, єдина відрада у житті. Ці поетичні сльози здатні розтопити навіть льодову міцну кору непорозуміння, несправедливості, жорстокості. Пролиті сльози омили душу і вирвали зі зраненого серця нові пісні, переможний спів. Тільки людина незламної волі здатна сіяти барвисті квітки радості, надії, сподівання на сумнім перелозі або морозі й поливати їх гіркими сльозами. Тільки той, хто не боїться дивитися небезпеці прямо в очі ,спроможний нести на круту гору камінь і супроводжувати свою важку роботу веселими піснями . І тільки справжній романтик, для якого кожна мить життя є безмежним святом краси, не втратить надії віднайти свою зірочку щастя. 

Якщо відійти від контексту особистісного, пов’язаного із долею самої Лесі Українки, перед нами постає образ ліричного героя — справжньої особистості, яку не здатні зламати несприятливі життєві обставини. Асам вірш звучить як гордий виклик злу, болю, розпачу. Це життєствердне звучання і відповідно позитивний вплив на читача посилюється повторенням одного й того самого мотиву у другій та останній строфі. Причому, у другій строфі поет використовує заперечну частку, а у останньому — стверджувальну: «Ні, я хочу крізь сльози сміятись…». Цей рядок прочитується, на мій погляд, так: мені дуже сумно, дуже боляче, але я не хочу дозволяти стражданню назавжди оселитися в моєму серці. Я буду боротися, обов’язково, бо життя прекрасне — і я не хочу його втрачати. В останній строфі ця думка утверджується остаточно: «Так! я буду крізь сльози сміятись…». Якщо у другій строфі звучить несміливе утвердження » Жити хочу!», то в останній ці слова набувають сили, сміливості, відваги: «Буду жити! Геть думи сумні!». Композиційною своєрідністю вірша є рефрен, у якому виражена основна думка твору — » без надії таки сподіватись «. Образні варіації рефрену підкреслюють її розвиток. Бадьоре, енергійне звучання твору досягається ритмомелодичними засобами — поширеним в українській ліриці кінця XIX ст. тристопним анапестом. 

Як зазначають дослідники, цей вірш став програмним для передової української суспільної думки на зламі дев’ятнадцятого та двадцятого століть. Я думаю, що і в наш час мотив життєлюбності не втратив своєї актуальності. Поезія Лесі Українки в моїй уяві асоціюється із маленьким зеленим паростком, що пробивається крізь товщу асфальту. Жити необхідно за будь-яких умов, мабуть, у цьому і полягає основний зміст людського існування — не зламатися і гідно пройти крізь всі буреломні та несприятливі обставини. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Двадцяті роки в житті нашої держави були найтрагічнішими, що наклало свій відбиток і на розвиток новітньої української літератури.

І не дивний той факт, що лише сьогодні ми відкриваємо для себе нові імена українських літераторів, яких було викреслено з національного і культурного життя: або розстріляно, або репресовано. Серед них — Микола Гурович Куліш, чия творчість заслужила високої оцінки: «талант світового масштабу». Микола Куліш.— «явище всесвітнього значення», «геніальний митець», який вивів українську літературу на світову арену.

Творча спадщина М. Куліша ще і донині залишається малодослідженою. Чим це пояснюється? Тим, що він був пророком, і в цьому його трагедія. Вій бачив те, чого інші не могли і не хотіли бачити, сповідував красу і добро, славив чисту людську душу, справжню людину, гармонію в житті.

Сучасному читачеві відомі такі п’єси М. Куліша, як «97», «Народний Малакій». «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Маклена Граса». На перший погляд, кожна з названих п’єс розкриває свою тему, проте чотири останні п’єси тематично ніби продовжують одна одну, бо саме на сторінках цих п’єс порушується споконвічна тема — суспільство і особистість, конфлікт людини з суспільством.

Це, по суті, найтрагічніша тема вподовж всього літературного життя. Згадаймо славетного філософа Григорія Савича Сковороду, якого світ ловив, але не спіймав, героїв роману П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Мавку та Лукаша з безсмертної драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня», Оленку Панасенко з повісті А. Тесленка «Страчене життя» тощо. І якщо в центрі уваги людина і суспільство, то тут завжди присутній сам автор, який через своїх героїв стверджує своє світорозуміння і світовідчуття

Зі березня 1928 року на сцені Харківського театру «Березіль» відбулася прем’єра п’єси Миколи Куліша «Народний Малахій». Оскільки уряд не задовольняло розв’язання головної проблеми, автор двічі переробляв свій твір. Головний герой п’єси Малахій Стаканчик. У перекладі з давньоєврейської Малахій означає вісник, або посланець Божий. Міг би, здавалось, спокійно жити чоловік. Та спокійне життя не задовольняє його. Листоношу не задовольняють закони суспільства. Раніше він жив за цими законами. І якщо хтось з сучасників Малахія не підкорявся законам, це було величезною подією і привертало увагу мешканців містечка. Спочатку і Малахій жив, як у клітці. Так і пройшли найкращі поки. Та тепер його душа погребує звільнення з кайданів масової свідомості. Він не боїться написати листа до Раднаркому України, висловити відкрито свою думку. І якщо раніше він, Малахій, був маленькою людиною, придавленою подіями, то тепер він бажає грати відповідальну роль у революційних подіях… Революція для нього — символ відродження людини, символ свободи, рушійна сила, яка спричиняє розвиток уперед. Щоправда, його погляди поверхові, він не розуміє, що дійсність, яка оточує його, складна й страшна в суті своїй. У цьому його трагедія. З одного боку, віра врятувала Малахія від болота суспільного життя, а з іншого, він розуміє, що людина, яка йде супроти законів, обов’язково має загинути. Гине й Малахій.

Чи є вихід з такого становища? М. Куліш не дає відповіді на це питання. У тому ж 1928 році вийшла у світ п’єса «Мина Мазайло». У цій комедії Куліш-сатирик розвінчує безбатченків-перевертнів, які зрікаються рідного слова. І хоч автор сам визначив жанр цієї п’єси як комедію, проте за формою в цьому творі приховуються складні психологічні ситуації, що мають трагедійне навантаження. Як і в попередній п’єсі, в центрі твору особистість, яка опинилась у замкненому колі. Мокій живе серед людей, які не розуміють його.

Він робить спробу захистити себе, відстояти свою ідею, проте наштовхується при цьому на різні перешкоди. Уся дія п’єси відбувається ніби під шалену музику, коли всі герої кричать, танцюють, все навколо крутиться. Вони опиняються в таких ситуаціях, Що викликають одночасно і сміх і біль. Чи можна засуджувати Мокія? Думаю, ні. А Мину? Теж, мабуть, ні. Адже йому нелегко. Навіть одружитися як слід не міг. І у всьому винне його прізвище. Який же вихід?! Змінити прізвище.

Досить майстерно М. Куліш у п’єсі «Мина Мазайло» змалював становище людини в суспільстві, яке насильно нав’язує їй Норми співжиття. П’єса була сприйнята з захопленням.

Найвищий злет творчості драматурга — «Патетична соната». Це логічне продовження попередніх двох п’єс: вдосконалення суспільства та проблеми особистості в ньому.

Головний герой Ілько. Він ідеаліст і романтик. Закохавшись в красуню-піаністку, зраджує робітників. На його совісті ї загибель. Автор наділяє Ілька гуманними рисами. Його гуманізм в тому, що для зміни людини не обов’язково

і використовувати зброю. Ілько, на відміну від Малахія, розуміє, що облагороджений суспільства залежить від кожної людини. Коли кожен осягне необхідність змін, можливі, на його думку, зрушення в суспільстві. Але державі це не потрібно. Вона зробила людину гвинтиком у величезній державній машині: всі рівні, однакові, сірі, об’єднані почуттям масової свідомості. Під тиском тоталітарної системи гине особистість. Усе, що потребує осмислення, не сприймається людиною.

Якщо підходити до оцінки проаналізованих п’єс саме з цього боку, то автор ,не бачить ніяких змін у суспільстві, у нього немає віри. Він показує деградацію Ілька, падіння його в безодню, куди затягує юнака всеохоплююча стихія. Стихія — це те, що існує поза нашою свідомістю. Ця сила підхопила Ілька і понесла його за течією. Вона згубила особистість.

У всіх проаналізованих п’єсах порушується, як уже говорилось, одна з найпекучіших проблем: з плином часу нічого в людині не змінюється, людство йде до знищення духовних цінностей, у наших душах не залишається ні каплі гуманізму.

Образ Марусі Чурай — це образ з легенди, ми не знаємо досте­менно, чи жила вона насправді. Найімовірніше Маруся Чурай справді жила на Полтавщині у XVII ст., складаючи пісні, яких співала вся країна, а деякі з них співають і досі.

Якою видається читачеві Маруся? Це дівчина, яка мала дар від Бога: не тільки дар співати й складати пісні, але дар кохати, бути щирою та чистою:

Красива я була, правда? Схожа на свою матір.

Смілива я була, правда? Схожа на свого батька.

Співуча я була, правда? Схожа на свій народ.

Напевне, ці рядки чи не найкраще розповідають нам про Марусю Чурай. І саме через ті рядки виникає думка про те, що образ Марусі Чурай є символічним: вона й є в певному сенсі обра­зом народу, з його співучою нескореною й нескоримою душею, з душевною чистотою й несправедливо сповненим страждань життям.

Марусю називають у романі голосом, піснею й душею народу. Вона, напевне, такою і є. На долю дівчини припадає багато випро­бувань, життя зрештою надламує її душу, вона ніби втрачає свій голос, втрачає здатність жити легко й радіти життю, але душевна чистота, прагнення кращого якщо не для себе, то для свого народу залишається з Марусею до останніх її днів.

Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах»,— каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині и гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «п пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот».

Справжній митець, Маруся, наділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радо­щами й стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уосо­блені кращі моральні риси українського народу, його найвищі ду­ховні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історич­ний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно.

Для Ліни Костенко Маруся Чурай — не просто вродлива дів­чина з її природним бажанням кохати й бути коханою, щасли­вою в сімейному житті. Вона — натура творча, а тому особлива. Радощі й жалі простих людей дівчина чутливо вбирає в себе як свої: «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа». Так говорить про героїню Іван Іскра, який розуміє чарівність її вроди, високість душі й талант худож­ника. Йому якраз імпонує саме здатність тонко відчувати, шля­хетно поводитися навіть у побуті.

У зображенні головної героїні Ліна Костенко майстерно пере­плітає особисте і загальнонародне. Усе в романі не просто відбу­вається на тлі історичних подій: кожен вчинок, кожен характер історично обумовлений. Так, історія сім’ї Марусі, загибелі муж­нього батька пояснює багато що у її характері, ставленні до людей і світу. Починається роман сценою суду, в якій виявляється став­лення різних людей до дівчини.

Для одних вона — гордість, душа народу, для інших — убивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи особисту драму, мовчить, не говорить про те, що зілля Гриць випив сам, що те зілля при­значалося їй.

Донька Гордія та Горпини Чураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки, увібрала в душу свою, у свій талант усе краще й від рідного народу. Ще змалечку дівчина була наді­лена, крім надзвичайної вроди, ще й величезним поетичним даром, бо могла, не стараючись і не напружуючись нітрохи, гово­рити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело. Смерть батька стала очевидно, для дівчини тим пово­ротним моментом, коли дитячі словесні забавки вилилися в гли­бинну пісенність душі, у непереборну потребу творити, таку не сильну, як потреба живого дихати, чути, бачити мислити… А доля геніїв нашого народу, як правило, нелегка. Не раз люд­ська підлота, заздрість, підступність, користолюбство трощили, нищили людські долі, топтали ніжний цвіт почуття. І через це пройшла Маруся: безвольний коханий Григорій Бобренко, що під впливом хижої й владолюбної матері залишає дівчину, у яку був закоханий іще з дитинства и з якою разом виріс, і бере собі за дру­жину Ганну (Галю) Вишняк, племінницю Полтавського полков­ника Мартина Пушкаря, доньку осавула Федора Вишняка.

Маруся, що чекала Гриця з походу, зберігаючи йому кришта­леву вірність, у розпачі звертається у своїх піснях то до Бога, то до людей, то до зрадливця — коханого, але долі повернути не може.

У творі Ліни Костенко отруєння Гриця — трагічна помилка, непорозуміння: героїня підготувала зілля для себе, а хлопець (там він не одружений, а тільки наречении) випадково випив. Пісні ж самої Чураївни, що крок за кроком розгортають перед нами трагедію покинутої, зрадженої, знеславленої дівчини, дово­дять інше. Сама пісня «Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці…» є і розпачливим зойком зболілої, вистражданої душі, и обвинува- чувальним актом призначення вбивці. Якщо пісні «Ішов милий горонькою», «Болить моя головонька від самого чола», «Засвіт стали козаченьки», «Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає», «Чи ти, милий, пилом припав», «Шумить-гуде дібровонька» крок за кроком розгортають сторінки трагедії душі дівочої і ницості й зради душі юначої, то пісня «Ой не ходи, Грицю…» є логічним завершенням, крапкою в розвитку їх стосунків.

Доведена до відчаю, Маруся спробувала накласти на себе руки (кинулася із греблі у Ворсклу), але була врятована Іваном Іскрою, хлопцем, що безнадійно, без відповіді був закоханий у неї. А Гриць, не зважаючи на одруження, далі продовжував до неї ходити, люблячи, але знаючи, що за дружину не візьме, бо не дозволить мати. І потім, уже будучи одруженим (у романі цього немає), не полишає нещасну дівчину, ще більше вводячи її в неславу. І неможливість розплутати цей божевільний клубок людських стосунків і почуттів змушує Марусю до останнього, відчайдушного кроку — одним вчинком знищити причину своїх і його страждань. Що і було виконано.

В історичному романі у віршах «Маруся Чурай» дівчину-отруйницю присуджено скарати «на горло» через повішання. Насправді факти свідчать, що була присуджена кара через «усік­новення голови» (страшніше й жорстокіше!). І в останній момент, уже біля плахи, вірний козак Іван Іскра привозить від самого гетьмана Богдана Хмельницького наказ про скасування кари і заборону надалі без гетьманової згоди карати будь-кого «на горло».

Чураївна залишається живою, але вона вже мертва, душа її вмерла разом із коханим і похована разом із ним, а тлінна оболонка довго на сім світі не затримається, бо тіло без душі — ніщо.

І ота пісня стала її останньою піснею, бо мертва душа шедев­рів уже не створить. Історія зазначає, що після Грицевої смерті та суду, що засудив дівчину до смертної кари влітку 1652 р. Маруся Чурай прожила ще рік і померла від сухот 1653 р. Так людська підступність і злоба погубила чарівний цвіт української піснетворчості, українську Сафо, як називали її літературознавці, що прожила на світі неповних 28 років.

Та вічно молодими, нев’янучими, свіжими залишаються її пісні, як і трагедія любові, вилити в них. Це саме та мить гені­ального осягнення, коли суто особисте, інтимне стає всезагаль- ним, вселюдським, а краса душі і почуття сприймається на висо­тах національної культури. Одна із багатьох, і, в той же час, одинока Маруся Чурай… Дівчина з легенди.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народився Юрій Феодосійович у Дніпродзержинську на Дніпропетровщині в сім’ї учителів. Дитинство його пройшло на берегах Славути і на Уралі, а шкільні роки — серед розкішної природи Карпат. Міцно вкарбувалися в пам’яті хлопчика розповіді великого знавця старовини, академіка Дмитра Івановича Яворницького, який часто бував у Ярмишів.

Свій творчий шлях Ю. Ярмиш розпочав з віршів, хоча потім перейшов на прозу. Перші поетичні спроби п’ятнадцятирічного школяра почули київські поети Дмитро Білоус, Василь Швець, Борислав Степанюк, які схвально відгукнулися про них. Через деякий час вірші Юрія були надруковані в газеті. Саме ці події, мабуть, і зумовили вибір навчального закладу — Київський університет (факультет журналістики).

Після закінчення університету Ю. Ярмиш був направлений у Крим, де працював у книжковому видавництві. Готуючи путівники по Судаку, Ялті, Сімферополю та інших містах області, Юрій Феодосійович знайомився з історією краю, казковою природою півострова.

Першу збірку «Вітрисько» було опубліковано 1960 року в Криму. А потім були книжки «Чудесні моря», «Казка стукає у двері», «Живі малюнки», «Маленькі казки», «Чарівні струмки», «Цікавий промінець», «Лебедина казка», «Капітанова люлька», «Золотий кораблик», «Сонечко», «їжачок і Соловейко», «Вовчі окуляри», «Весела мандрівка», «Живі малюнки», «Великий мисливець», «Чарівні ліки», «Лісові балакуни» та інші. Загалом Ю. Ярмиш видав більше 50 збірок казок, які перекладено 15 мовами.

Після повернення до столиці молодий письменник очолював журнал «Піонерія», а згодом редагував «Радугу». Нині Юрій Феодосійович —- професор Інституту журналістики Національного університету ім. Тараса Шевченка (м. Київ), автор низки публікацій з проблем дитячої літератури та літературної казки.

Юрієві Ярмишу доводилось багато подорожувати. Він побував в Англії, Канаді, США, на Балканах, кілька разів відвідав Індію, враження про яку описав у творі «По дорогах Індії».

Як казкар Ю. Ярмиш відомий не лише в нашій країні. У Санкт-Петербурзі видано антологію найкращих казок сучасних письменників країн Співдружності Незалежних Держав, у якій вміщено по одному-два твори кожного автора, а Ю. Ярмиша — аж 16 казок.

Друзі жартома називають його «українським Андерсеном». І це не випадково. Ім’я українського казкаря Ю. Ярмиша посіло одне з чільних місць серед письменників, які пишуть для дітей і про дітей.

У 2001 році за цикл новел-фантазій Юрію Феодосійовичу присуджено літературну премію імені Юрія Яновського.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Оповідання М. Коцюбинського «Дорогою ціною», за А. Єнсеном, — класичний твір, перлина української белетристики. Основні події, що відбуваються з головними героями, укладаються в кілька тижнів, але за змістом твір охоплює великий історичний відрізок часу. Проникнути в історію українського народу, її славетні і трагічні сторінки допомагає пролог до оповідання.Уже перше речення твору: «Діялося се в тридцятих роках минулого століття», — налаштовує читачів на те, що розповідь ітиме про давно минулі події. М. Коцюбинський згадує у пролозі і про Задунайську Січ, і про Коліївщину, і про повстання гайдамаків. Історичний зміст закладено в реченні: «Ще недавно, вмившись в Умані власною кров’ю і накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пап смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар — хлопа». Тут автор згадує селянське повстання 1768 року, відоме в історії під назвою Коліївщини, і місто Умань, в якому гайдамаки помстилися панам за всі народні кривди. Після придушення повстання польська шляхта жорстоко розправилася з його учасниками. У містечку Кодні, недалеко від Житомира, шляхта стратила три тисячі повстанців, скидаючи в яму відрубані катом голови так, що з них виріс стіжок.Пише М. Коцюбинський у пролозі про віковічну боротьбу двох станів — панського й мужичого, яка ніколи не закінчувалась. Своїм твором автор прославляє високий бунтарський дух українського народу, який ніколи не хотів бути робочою худобою для панів і був готовий дорогою ціною заплатити за волю.

З прологу дізнаємося про ліквідацію Задунайської Січі, про втечу на вільні бессарабські степи українців та про жорстоке переслідування втікачів. «На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей», — пише Коцюбинський. А на кордонах скрізь були виставлені пікети, за кожного спійманого прибережні козаки діставали плату. А спійманого чекала лиха доля: рекрутство, заслання в Сибір, катування або повернення до пана. Та все ж українське селянство волелюбне, воно «…ще не заплісніло в неволі, не втратило ще живої душі», мріяло про волю. І ця мрія кликала до дій, до втечі в ті місця, де, як написав М. Коцюбинський у пролозі, «…хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок».



Збільшити або зменшити шрифт тексту :

М. Коцюбинський боровся проти хуторянської обмеженості творів українських письменників і хотів бачити українську літературу рівною серед європейських літератур. І як справжній майстер, письменник зробив багато для того, щоб його прагнення здійснились. І він був великим Майстром. Передусім майстром жанру. Згадаймо його живі, хвилюючі оповідання для дітей («Маленький грішник», «Яринка»), ліричний етюд «Ранок у лісі», складну реалістичну соціальну повість «Fata morgana», романтично піднесену, емоційну, поетичну повість «Тіні забутих предків», сповнене глибокого драматизму оповідання «Дорогою ціною», чарівну акварель «На камені», образок «Він іде», ліричну сповідь митця «Intermezzo». Це жанрове розмаїття й справді дає можливість письменникові повно відтворити як світ навколо людини, так і світ її душі.

Цьому служать передусім портрети літературних героїв. «Мала, суха, чорна, у чистій сорочці, в старенькій свиті… у неї спущені додолу очі й затиснені губи». Це Маланка. Все її непросте життя, в основі якого лежать чесна праця, постійні нестатки, велике терпіння — в деталях портрету. Гафійка ж «туга, здорова й чиста — вона світилась на сонці, як добра рілля, як повний колос, а очі мала темні, як колодязне дно». Цей опис спрямований на те, щоб показати глибину душі героїні та наповненість життям після зустрічі з Марком Гущею.

Втіленню художнього задуму письменника підпорядкована і мова героїв. Схвильовані, поетичні звертання Маланки до землі: «Яка ти розкішна, земле. Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом…» І болючі, набридливі запитання до односельців, читачів, до всього світу: «Ось подивіться, що з мене зробили. Двадцять літ сотали жили, двадцять літ паслись мною». Емоційно виразні, свіжі, точні словосполучення «сотали жили», «паслись мною» підкреслюють головне в цій людській долі: несправедливі соціальні відносини забрали в неї щастя, здоров’я, життя.

Михайло Коцюбинський є неперевершеним майстром пейзажу. Це справжні літературні шедеври. Природу він подає в імпресіоністичному зображенні, що було новим для нашої літератури.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли читаєш новелу Михайла Коцюбинського «Intermezzo», весь час вiдчуваєш незрозумiле хвилювання i тривогу. Для мене це було незвичним i дивним до того часу, поки я не зрозумiв: моє серце вiдгукується на щиру вiдвертiсть самого автора, який через показ душевного стану лiричного героя дiлиться зi мною своїми роздумами, ваганнями, поглядами. У такий спосiб, на мою думку, письменник, розкриваючи внутрiшнiй свiт свого героя, проголошує власне полiтичне й естетичне кредо. Я розумiю, що було б помилкою однозначно ототожнювати Коцюбинського з його героєм, та творча бiографiя i дiяльнiсть талановитого i визначного письменника дає на це певнi пiдстави.

Автор не називає нi соцiального стану лiричного героя, нi його професiї. Йдеться про людину, яку втомило мiсто з усiєю складнiстю i багатограннiстю його життя, його проблем i яка прагне iнтермецо — короткого перепочинку: «Я утомився. Мене втомили люди. Менi докучило бути заїздом, де вiчно товчуться отi створiння, кричать, метушать i смiтять. Повiдчиняти вiкна! Провiтрить оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату чистота i спокiй».

«Чистота i спокiй» — ось що зараз, на цьому етапi життєвої втоми i зневiри, найважливiше для героя. Коцюбинський зримо, виразно змальовує стан свого персонажа, неначе говорить про власнi почуття, але менi не вiриться, що герой бiжить вiд людей, бо я розумiю, що передi мною сильна i урiвноважена людина, яка здатна любити природу, а значить, — у першу чергу людей. Просто накопичення проблем, болю вiд людського горя, нерозв’язаних суперечностей морально виснажили його вразливу душу, напружили його нерви i цей перепочинок був, може, єдиним правильним засобом, щоб навести лад у своїй душi, зiбрати сили для подальшого гiдного життя. Життя, в якому герой з об’єктивних обставин у вiдповiдний момент мусить взяти на себе тягар вiдповiдальностi за народ, вказувати йому соцiальнi й полiтичнi орiєнтири.

Та спочатку необхiдно вiдновити душу i сили. Коцюбинський стверджує, що людина — це дитя природи, тому тiльки мати-природа може вилiкувати свою стомлену й виснажену дитину. Це чудо вiдродження людини у лонi природи майстерно змальовано у «Intermezzo»: прогулянки в поле, споглядання загадкового i чарiвного пейзажу вiдновлюють сили митця, його душа сповнюється оптимiзмом i радiстю змiн. Вiн натхненно звертається до Сонця, що не тiльки полiпшує настрiй героя, а й переповнює все єство, надає iншого сенсу його життю: «Сонце, бажаний гiсть, — i коли ти вiдходиш, я хапаюсь за тебе».

Природа, її краса i гармонiя вiдроджує в душi iнтелiгента-революцiонера потребу у спiлкуваннi з людиною, прагнення словом i дiлом допомагати їй, зарадити її горю. Рефрен «говори, говори!» пiдсилює неспокiй в душi лiричного героя пiсля монологу бiдного селянина. Ця небайдужа душа виповнюється людським горем, вибухає гнiвом, сповнюється ненавистю до гнобителiв i бажанням захистити знедолених людей, стати на шлях революцiйної боротьби. I ось ми вже бачимо не надломленого, зневiреного i роздратованого iнтелiгента, що постав перед нами на початку новели, а сповненого безкомпромiсної рiшучостi героя-борця.

Своє мiсце у праведнiй боротьбi вiн бачить у перших лавах, тому нам так зрозумiлi життєвi iдеали, його полiтичне й естетичне кредо, що прозвучало у заклику: «Говори, говори. Розпечи гнiвом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грiм. Освiти небо i землю. Погаси сонце й засвiти друге на небi». Бути на передньо му краї боротьби народу за його поступ до правди i справедливостi — це суспiльний обов’язок iнтелiгента, митця. Це кредо М. Коцюбинсько го залишається актуальним i в наш час, коли вiдроджена Україна потребує дiйових сил моїх спiввiтчизникiв.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Анна Кареніна»- одна з чудових вершин у творчості Толстого. Саме тут чітко видно головну думку — роль сім’ї. Справді, сім’я — головний осередок суспільства. Вона відіграє неабияку роль у його життєдіяльності.

Анна Кареніна — головна героїня однойменного роману. на початку твору жінка постає перед нами молодою,привабливою леді з вищого суспільства. Вона приємна у спілкуванні, усміхнена, зразкова мати та дружина,більше за все на світі любить свого сина. Насправді , її стосунки з чоловіком іделаьні тільки зовні. Анні так не вистачає свободи.вона наче «в полоні».Та все змінює зустріч з Вронським.Дівчина по-новому відкриває для себе світ, з’являються надії , жага до життя. Якби я сказав , що в кінці цього роману Анна помре,ніхто б мені не повірив.Але це правда.Через безвихідь , невизначеність дівчина кидається під поїздю.Ситуація.яка склалася перед Анною мала способи вирішення,але героїні здавалося інакше.

На мою думку,Анна Кареніна повинна була вижити. Так,проти неї було суспільство.Навіть кохання не зменшило протистояння народу й особистості, а підштовхнуло до суперечок.Але вона могла подумати про сина, про його відчуття,коли він дізнається про смерть матері. Нажаль, в роздумах Анни було інкаше: «Смерть — правильний спосіб розплутати цей клубок.Все для того,щоб більше не бути винною..» Чи є у світі людина,яка залишилася би байдужою, читаючи роман «Анна Кареніна» ? Думаю,що ні. Адже мова йде не лише про долю жінки, а про долю цілої сім’ї.

Автор Дзюба Д.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новела М. Коцюбинського «Intermezzo» посiдає особливе мiсце не тiльки у творчостi видатного письменника, а й в українськiй прозi загалом. Це водночас i соцiально-психологiчний, полiтичний твiр, i лiрична симфонiя, i лiрична драма в прозi, i пейзажна новела, i естетичний, фiлософсько-полiтичний трактат. У новелi гармонiйно переплелись фiлософськi мотиви i лiризм, i це переплетiння розкрило нам лiричного героя, свiт його почувань i настроїв. Це через його оповiдь визначає Коцюбинський двi суперечливi дiйсностi — життя на лонi природи, взаємини людини з природою i соцiальнi обставини, людське горе. Ми бачимо степове українське село, його прекрасну природу i складнi, нерозв’язанi соцiальнi проблеми у час революцiї 1905-1907 рокiв.

Свiй авторський задум письменник реалiзує через глибокий самоаналiз центральної постатi твору — образ головного оповiдача. Це — iнтелiгент, громадсько-полiтичний дiяч, що приїхав у село на перепочинок, на своєрiдне intermezzo. Перед нами постає людина високої духовної культури, що тонко розумiє красу й велич природи — сонця, землi, неба, поля. Своїми почуттями вiд спiлкування з природою вiн щедро дiлиться з нами, але подає їх через фiлософськi роздуми, i тим самим примушує i нас замислитися над дiйснiстю. Тому, мабуть, новелу не можна читати поверхово, неуважно, вона захоплює, залишаючи по собi незабутнє враження.

Уже з перших рядкiв твору ми стаємо свiдками складного самоана лiзу героя, що скаржиться на свою втому, на гнiтюче людське оточення, на уявну людину, з якою не може розминутись, щоб стати самiтнiм: «Я утомився», «Мене втомили люди», «Я не можу бути самотнiм».

Цими висловлюваннями автор пiдкреслює залежнiсть людини вiд суспiльства. Далi психологiчний самоаналiз поглиблюється: опинившись в однiй iз десяти чорних кiмнат, герой не може позбутись химерного вiдчуття, що за ним хтось стежить у порожньому будинку. Вiн не може заснути, його переслiдують згадки про трагiчнi подiї, що сталися пiсля революцiй них виступiв у час реакцiї: «От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато…»

Це розстрiлянi, повiшенi, трупи яких потiм кинуть у ледь прикритi ями. Ми розумiємо, що оповiдач був не лише свiдком, а й дiяльним учасником революцiйних подiй, враження вiд яких гнiтять його душу.

…Та на ранок сонячне промiння знищує нiчнi марення, оповiдач з пiднесеним настроєм оглядає сiльське довкiлля: «Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зеленi.» I вже тепер у фiлософський змiст новели вплiтаються чотири пейзажi: краєвид села, опис якого Коцюбинський завершує судженням про плин часу й руху; образ сонця, надiленого рисами живої iстоти, яке возвеличує оповiдач-фiлософ; земля, яку герой вважає близьким собi створiнням («Вона моя. Всю її, велику, роз-кiшну, створену вже, — всю я вмiщаю в собi»); i картина лiтнього поля, його симфонiя. Так постає перед нами один з персонажiв твору — жива природа i її взаємини з людиною. Це — одна сторона дiяльностi.

Друга — людське горе, соцiальнi обставини. Цю сторону розкриває нам селянин, який щодня бачить народне життя з усiма його бiдами. Розмова з ним переконала оповiдача, що вiн не має права шукати самотностi, тишi й спокою, стати вiльним вiд суспiльства. Тому так переконливо звучать слова героя у кiнцi твору: «Прощайте. Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже грає.»

I от вже й ми, читачi, перехоплюємося оптимiзмом i вiримо у сили героя, розумiючи i роздiляючи з ним щире прагнення служити своєму народовi, своїй землi.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Куліш — драматург був талант світового масштабу. Його громадсько-творче життя літературні критики порівнювали з феєрверком. За десять років письменницької діяльності ним написано десять драматичних творів. Це була кулеметна черга п’єс. Ніхто з сучасників драматурга не виходив на арену з таким тріумфом, як він.

Теми драматичних творів М. Куліша досить різноманітні. На мене справили враження два твори: «97» і «Мина Мазайло». За останньою п’єсою я дивилася спектакль на сцені театру Шевченка. Ці дві п’єси написані на різні теми. В драмі «97» письменник відтворює життя українського села 20-х років, боротьбу незаможників з голодом і глитаями.

У п’єсі немає визначної, монументальної дії. Вона являє собою ряд малюнків злиденного, вбогого життя українського селянина. Немає тут пафосу, відсутні бойові лозунги. В центрі уваги письменника — революційні будні, дрібненька, але гостра боротьба. Сам автор так визначив ідейний зміст твору: «… незаможники крешуть уночі, щоб засвітити Червоний огонь. Ворожа сила — куркулі і голод — давить їх, валяє на смерть». Отже, гостра класова боротьба між незаможниками і багатіями — осердя драматичного конфлікту. У відповідності до цього персонажі п’єси поділяються на дві групи: перша — незаможники Мусій Копистка, Параска, Сергій Смик, дід Юхим, Вася, друга — багатії Гиря, Годований, дід Онисько.

Центральний персонаж, прототипом якого послужив один селянин — незаможник, з яким зустрічався сам Микола Куліш, — Мусій Копистка. Упертий, млявий, але твердий, як криця. Автор досить лаконічно розповідає про минуле Мусія. А сьогодні він — розважлива людина за своїм соціальним досвідом. Робітник за соціальним походженням, він добивається, щоб вшановували людей праці.

Колоритно розкривається образ у третій і четвертій діях драми. У напружених сценах самосуду читача вражає стійкість І мужність Копистки.

Крім Копистки, в п’єсі досить об’єктивно і майстерно зображений Сергій Смик. Він очолює боротьбу з куркулями, є взірцем революційної свідомості, втілює керівну роль партії. Для радянського часу такий підхід до створення персонажів художніх творів був типовим.

Вірною помічницею Мусія виступає його дружина Параска. Вона — типовий представник українського селянства, жіноцтва. Мені вона нагадує Половчиху з роману Ю.Яновського «Вершники». На думку літературної критики, в ліпленні цього образу відчутний дух Шевченка. Наділена почуттям людської гідності, Параска готова піти на смерть заради ідеї.

Виразником майбутнього є представник наймолодшого покоління Вася Стоножка. Сповнений щирості і прямолінійності, персонаж вражає своєю впертістю, своїм бажанням знати все. Не можуть нікого залишити байдужими ті сторінки з п’єси, де автор розповідає про тягу сільського хлопця до науки.

Навколо вилучення церковних коштовностей розгортається конфлікт бідняків із заможними селянами, які хочуть скомпрометувати нову владу. Вороги народу чинять провокації: розпускають чутки по селу, що «комуна» вигнала з церкви черниць, а в церкву божу поставила коней. Глитай Гиря, діючи хитро і підступно, вербує на свій бік людей, проте 97 селян підтримують пропозиції поміняти церковні коштовності на хліб. Це викликає лють у ворогів. їм не зрозуміти того, що до тієї думки незаможники прийшли тоді, коли голодна смерть підступала до села. Смерть щодня викошувала десятки селян.

Є ще одна група персонажів у п’єсі. Це людоїди. Страшна та правда життя. Читаєш ті сторінки визнання, і стає моторошно. Ось до чого можна довести людину.

Який же висновок робимо, перечитавши п’єсу М.Куліша «97»? Щодо ідейного змісту виникає така думка: ствердження нової влади після революції 1917 року вимагало жертв. Це прикро: життя людині дається один раз.

Варто відмітити драматургічну особливість твору. Всіма художніми засобами (авторська характеристика, взаємохарактеристика, репліки) письменник схиляє читача до розуміння драматизму будь-якої класової боротьби, до усвідомлення цінності людської гідності (згадаймо образ Параски в час самосуду).

Я розцінюю п’єсу «97» як народну драму з життя селянства, а образ Мусія Копистки як втілення стійкості та незнищенності людського характеру.