Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Чи можна співати веселу пісню, коли серце розривається від туги, а тіло страждає від нестерпного болю? Чи можна вірити у щасливе майбутнє, коли буденність перетворилася на безкінечні долання: долання обставин, долання власної безсилості? Чи можна сподіватися без надії?
Життя Лариси Петрівни Косач починалося в обставинах виняткових і складних. Дівчина росла в родинному колі, все сприймала через авторитети батька й матері, пошану до яких діти бачили в близькому й далекому оточенні. Батько уважно стежив за українською літературою, добре знав письменство, а літературу російську вивчив досконало. Мати — відома письменниця Олена Пчілка — прищеплювала дітям любов і повагу до рідного слова, дбайливо ставилась до їхньої освіти, створила, як з гордістю казала Леся Українка, «літературну родину». Проте й вища сила не обійшла увагою цю маленьку дівчинку, наділила її видатним поетичним талантом, величезною силою волі, незнищенною життєлюбністю та волелюбністю. Та водночас сталося лихо. Дівчинка пішла подивитись, як святять воду, в неї промерзли ноги, і вона захворіла.
Як пізніше виявилось, то була тяжка недуга — туберкульоз кісток, хвороба тоді невигойна, з сильними болями. Хвора насправді ж зазнавала неймовірних мук, до того ж і страждань моральних. Недуга прогресувала: спочатку перекинулась на руку, пізніше на легені, нирки.
Можемо тільки уявити, скільки зусиль докладала Лариса для того, щоб учитись, творити, брати участь у культурному і громадському житті. Подруга О. Старицька — Стешенко згадувала: «Поки Леся сиділа мовчки, зовнішність її не приваблювала, але досить було їй чимсь запалитися, як вона робилася надзвичайно привабливою. Леся мала чудові сірі променисті очі; вони випромінювали з себе таку силу ясного розуму, що все обличчя сяяло внутрішньою красою».
Вірш «Contra spem spero!» було написано 2 травня 1890 року, в час надзвичайного загострення її хвороби. І хоча деякі дослідники називають твір найсуб’єктивнішим у збірці «На крилах пісень», ми не можемо не захоплюватися викінченістю, стрункістю його форми, конкретністю думки, висловленої точно й афористично. Вірш звучить як гімн боротьбі за життя, за світло, за добро.
Скільки щирості, життєвого вогню, любові до життя містить кожне слово! І. Франко писав: «Читаючи м’які та рознервовані або холодно резонерські писання сучасних молодих українців і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та сміливими, а притім такими простими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хора, слабосильна дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну».
Вже у назві звучить полум’яний заклик до боротьби — за життя, гідне людини. Цей заклик, як і весь вірш, побудований на поєднанні протилежних понять: «без надії — сподіваюсь»:
Ні, я хочу крізь сльози сміятись.
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Образи різко протиставлені: «крізь сльози сміятись», «серед лиха співати пісні», «на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки», «буду сіять квітки на морозі». Але нагромадження цих образів раптово змінюється іншим настроєм — бадьорістю, енергією життя.
У вірші доволі прозоро звучить тема призначення митця у цьому світі. І ключовою для розкриття цієї теми є образ » сліз «. Коли ти відчуваєш фізичну неміч, душа продовжує співати і плакати. Голос душі — то поезія, єдина відрада у житті. Ці поетичні сльози здатні розтопити навіть льодову міцну кору непорозуміння, несправедливості, жорстокості. Пролиті сльози омили душу і вирвали зі зраненого серця нові пісні, переможний спів. Тільки людина незламної волі здатна сіяти барвисті квітки радості, надії, сподівання на сумнім перелозі або морозі й поливати їх гіркими сльозами. Тільки той, хто не боїться дивитися небезпеці прямо в очі ,спроможний нести на круту гору камінь і супроводжувати свою важку роботу веселими піснями . І тільки справжній романтик, для якого кожна мить життя є безмежним святом краси, не втратить надії віднайти свою зірочку щастя.
Якщо відійти від контексту особистісного, пов’язаного із долею самої Лесі Українки, перед нами постає образ ліричного героя — справжньої особистості, яку не здатні зламати несприятливі життєві обставини. Асам вірш звучить як гордий виклик злу, болю, розпачу. Це життєствердне звучання і відповідно позитивний вплив на читача посилюється повторенням одного й того самого мотиву у другій та останній строфі. Причому, у другій строфі поет використовує заперечну частку, а у останньому — стверджувальну: «Ні, я хочу крізь сльози сміятись…». Цей рядок прочитується, на мій погляд, так: мені дуже сумно, дуже боляче, але я не хочу дозволяти стражданню назавжди оселитися в моєму серці. Я буду боротися, обов’язково, бо життя прекрасне — і я не хочу його втрачати. В останній строфі ця думка утверджується остаточно: «Так! я буду крізь сльози сміятись…». Якщо у другій строфі звучить несміливе утвердження » Жити хочу!», то в останній ці слова набувають сили, сміливості, відваги: «Буду жити! Геть думи сумні!». Композиційною своєрідністю вірша є рефрен, у якому виражена основна думка твору — » без надії таки сподіватись «. Образні варіації рефрену підкреслюють її розвиток. Бадьоре, енергійне звучання твору досягається ритмомелодичними засобами — поширеним в українській ліриці кінця XIX ст. тристопним анапестом.
Як зазначають дослідники, цей вірш став програмним для передової української суспільної думки на зламі дев’ятнадцятого та двадцятого століть. Я думаю, що і в наш час мотив життєлюбності не втратив своєї актуальності. Поезія Лесі Українки в моїй уяві асоціюється із маленьким зеленим паростком, що пробивається крізь товщу асфальту. Жити необхідно за будь-яких умов, мабуть, у цьому і полягає основний зміст людського існування — не зламатися і гідно пройти крізь всі буреломні та несприятливі обставини.
Свежие комментарии