Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Катерина Перелісна — українська поетеса і письменниця, авторка численних творів для дітей.

Народилась Катерина 1902 року у Харкові. Батько її, Федір Глянько (1879—1955), був  одним із піонерів українського руху серед харківського робітництва, з 1900 активний член Української Робітничої Громади в Харкові, шо була керована Гнатом Хоткевичем. Також Федір був співзасновником Українського Робітничого Театру, а з 1917 ще й член  Центральної Ради і учасник Трудового Конгресу.

Навчалась Катерина в українській гімназії ім. Б. Грінченка у Харкові.  В цій гімназії викладали найкращі харківські україністи.

Директором школи був Микола Федорович Сулима, учений мо­вознавець-україніст. У той час йому було коло тридцяти років. Він здорово кричав на учнів і всі його побоювалися. Кричав він і за по­милки в розмовній українській мові. Якось одна дівчина плаксиво поскаржилася: «Хлопці деруться», а він на неї: «На стіну можна дер­тися, а хлопці б’ються».

Як пише Катерина Перелісна у своїй автобіографії,  1917 року вона «перейшла до новозаснованої української гімназії ім. Б. Грінченка, директором якої був М, А. Плевако, а заступником директора і викладачем українсь­кої мови О. Н. Синявський». Учителями були О. І. Попов, М, Г. Йогансен (Майк Йогансен), поетеса Христя Алчевська. Драматичним гуртком керував молодий тоді педагог М. Ф. Сулима, а фахові пора­ди давав Гнат Хоткевич. На заняттях літературного гуртка чимало уваги було приділено поглибленню знань про українську народ­ну творчісіь, зокрема пісні. «Гімназія мала тяжкі умови для праці, — пише К. Перелісна, — бо зі зміною влади мінялись умови, поки на­решті її закрили. 1919 року був другий приспішений випуск, до яко­го попала саме моя кляса. Організувалися педагогічні курси імени Сковороди, що заповнені були головним чином колишніми учнями гімназії імени Б, Грінченка».»

Після закриття школи молода Катерина Глянько займалась письменницькою і педагогічною діяльністю, була редакторкою українських книг.

Пізніше, вже із сином, вона змушена була емігрувати у Північну Америку. Батько Катерини, Федір, як учасник українського руху і діяч УАПЦ, не уникнув репресій з боку комуністів — деякий час він провів у радянських тюрмах, врешті також емігрував до Штатів.

У діаспорі Катерина Перелісна зберегла свій талант письменниці, і продовжувала писати для дітей. Вона переймалась тим, щоб діти української діаспори, відірвані від своєї рідної мови, вчили її та не забували.

Твори Катерини Перелісної навіть покладені на музику, зокрема, Українським хором бандуристів (Hryhory Kytasty of the Ukrainian Bandurist Chorus) та композитором Володимиром Кассарабою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Якщо провести, як це зараз роблять, опитування перехожих на вулиці – чи знаєте ви українського письменника Віктора Петрова, переважна більшість відповість або не знаю, або Петров звався не Віктор, а Євген и створив разом з Ільфом образ Остапа Бендера.

По довгих роках замовчування у нас знову почали друкувати твори Віктора Петрова, постать якого залишається загадковою серед українських класиків XX століття. Його особиста біографія здається книжкою, з якої видерто найцікавіші сторінки.

Хто ж він Віктор Петров? Найперше — це вчений з світовим іменем.

Віктор Платонович Петров народився 22 жовтня 1894 року в Катеринославі в сім’ї священика, ректора духовної семінарії. В 1918 році закінчив Київський університет. З 1919 року почав працювати в установах щойно створеної Академії наук України. В 1927 р. він очолив Етнографічно-фольклорну комісію Академії наук. В 1930 році за монографію про П. Куліша здобув ступінь доктора філологічних наук (в 1968 році став доктором історичних наук). Як літературознавець він досліджував творчість Шевченка, Гоголя, Сковороди, Марка Вовчка, Лесі Українки та інших українських письменників, діяльність Кирило-Мефодіївського братства, а також творчість низки західноєвропейських письменників. Петров був також істориком, археологом, етнографом і фольклористом. Статті з історії літератури він публікував під власним іменем, з інших наук під псевдонімом — Віктор Бер. З його історичних праць одна з найвизначніших — «Походження українського народу», в якій дослідник простежує українську історію з 5 тисячоліття до н.е.

Аналізуючи сьогоднішні етнографічні залишки, Петров віднаходить їхнє коріння в трипільській культурі, переконливо доводячи безперервність культуро-генезу на теренах України. Він проводив великі польові дослідження трипільських і скіфських поселень, відкрив низку важливих памяток. В 40-і роки ним створено працю про тотальне знищення української інтелігенції в совєцькій Україні. В 1968 році в Києві вийшла його книжка «Скіфи — мова і етнос», в 1972 році — «Етногенез слов’ян». Довгий час було непорушним твердження, що скіфи були іраномовним народом. Петров довів хибність цієї теорії.

По-друге, Віктор Петров — це талановитий український письменник.

В українській літературі він започаткував новий жанр — романізовану біографію. Його перу належать біографічні повісті «Аліна й Костомаров», «Романи Куліша», а також біографічні оповідання про польського поета й мандрівника Вацлава Ржевуського, австрійського поета-символіста Райнера Марію Рільке та інших. Петров писав про Куліша, що кохана жінка для нього мала бути втіленням національної вроди і цноти, піснею й музикою рідного краю.

Три його біографічні повісті — про Марка Вовчка, Вінсента Ван-Гога і Франсуа Війона — залишились незакінченими. В центрі всіх його творів – головним чином приватне життя їх героїв. Він ставить за мету показати, як кохання виявляє особистісні риси цих видатних діячів культури, без яких їх образ був би неповним. Кілька художніх творів В. Домонтовича(це літературний псевдонім В. Петрова) присвячено зображенню українського суспільства 20-х — початку 30-х років. Зокрема, в повісті «Без грунту», де подано художній зріз культурного життя дореволюційного Катеринослава, за деякими персонажами вгадуються реальні постаті Дмитра Яворницького, Миколи Філянського, Миколи Реріха. Спогади про неокласиків, серед яких В. Петров був єдиним прозаїком, та інших відомих діячів культури 20-х років стали темою нарисів В. Домонтовича «Болотняна лукроза». Всього він написав 5 повістей і близько ЗО оповідань, новел, есе.

І все ж найзагадковішим і майже недослідженим є третє обличчя Віктора Петрова. Він ще був, як кажуть, бійцем невидимого фронту. Війну він зустрів на посаді директора інституту українського фольклору. «Український історичний журнал»(№3 за 1969 р ) писав, що на війні «він виконав свій громадський обов’язок сумлінно і до кінця, не раз ризикуючи життям у глибокому ворожому тилу як розвідник». За цю діяльність він в 1956р. був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеню. Петров був знавцем класичних і нових мов, зокрема, досконало – німецької. Тому в лютому 1942 року він був перекинутий через лінію фронту. В Харкові він з’явився в німецькому однострої, включився в тамтешнє культурне життя, створив і редагував журнал Український засів», в якому він опублікував свою останню повість «Без грунту», розпочату ще в довоєнному Києві (окремою книжкою вийшла в Мюнхені), виступав з науковими доповідями на конференціях і літературних вечорах. На конференції українських письменників в Харкові Петров заявив: «Ми живемо в епоху криз і катастроф, катаклізмів і воєн, і саме це стає умовою для відродження української поезії».

Влітку 1942 року він з’явився в Севастополі — невдовзі після його захоплення німецькими військами (це була його друга поява в Севастополі, вперше він тут був в 1930 році, був також в Ялті). Що він конкретно робив в нашому місті – на разі невідомо, відповідь треба шукати в архівах. В одному лише можна не сумніватись – діяльність Петрова відрізнялась від діяльності Ніколая Івановича Кузнєцова, а то ми мали б ще один фільм на кшталт таких, як «Подвиг разведчика». Сучасна Росія твердить, що вона бореться проти чеченських терористів, і в той же час прославляє своїх терористів, як того ж Кузнєцова. Він мав два завдання — і терористичні акти проти німців, і знищення українського національного підпілля в Рівному. Ці два його завдання були пов’язані між собою. Кожного разу після скоєних терактів він залишав по собі «слід», який виводив німців на українське підпілля. А якщо німці не знаходили на вказаних Кузнєцовим конспіративних квартирах боївки УПА, вони розстрілювали заручників. На совісті Кузнєцова – смерть тисяч українських патріотів і зовсім не винних людей. За свої тероризм і провокаційну діяльність Кузнєцов отримав звання Героя Совєцького Союзу. Українці його схопили і розстріляли.

Після Севастополя Петров побував в Києві, Кременчуці, та ін. містах України. В Києві він співробітничав з Олегом Ольжичем, котрий високо цінував літературний і науковий талант Петрова, кортрий знав його батька О. Олеся. В 1943 році він керував кафедрою етнографії Українського наукового інституту у Львові, в 1944-1945рр. працював співробітником Українського наукового інституту в Берліні. Улас Самчук писав, що Петров в Берліні ходив в однострої німецького офіцера.

Потім до 1949 р. він мешкав в Мюнхені, де редагував щомісячний журнал літератури, мистецтва і критики «Арка», був професором Українського Вільного університету, читав в Богословській академії патрологію.

В 1949 р. Петров залишив Західну Німеччину. Про це в українській емігрантській пресі з’явилось таке повідомлення «18 травня 1949 року за таємничих обставин зник визначний вчений і письменник Віктор Петров(Домонтович)».

Прибувши до Москви він почав працювати в Інституті археології. В 1954 р. виходить другий том його праці «Раскопки в Нижнем Поднепровье».

В 1956 році він повернувся до Києва, де посів посаду старшого наукового співробітника Інституту археології Академії наук України — завідуючого архівом. В 1957 році, коли Петрова закінчили «перевіряти, він одружився з Софією Федорівною Зеровою, вдовою видатного українського поета і вченого-літературознавця Миколи Зерова, знищеного большевиками в 1941 р. Вони приятелювали ще з 1920 р. В 1969 році Віктор Платонович Петров помер за письмовим столом, кількох місяців не доживши до свого 75-річчя. Залишився незакінчений словник пруської мови – литовського племені прусів, які жили там, де зараз т. зв. Калінінградська область Росії. Після цього він збирався стати за мемуари. Яка шкода, що він не встиг їх написати! В 1988-1989 рр. в Нью-Йорку вийшло тритомне зібрання творів В. Петрова-Домонтовича. Може, колись дочекаємось такого видання і у нас в Україні, а в Севастополі буде увічнена пам’ять про В.П. Петрова і його «подвиг разведчика».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Якби йому, якось зізнався Петро Осадчук, запропонували одним реченням виразити сенс свого життя, мету і спрямованість багатьох його римованих і неримованих писань, він сказав би: «Вище України тільки небо, але й небо над Україною — Україна!» Він переконаний, що поет тільки тоді поет, коли почувається кровинкою свого народу, його вразливим нервом.

Народився Петро Ілліч Осадчук 2 грудня 1937 року в селі Острівець Городенківського району на Івано-Франківщині в сім’ї хліборобів. З дитинства зростав напівсиротою (коли помер батько, хлопчикові було одинадцять років, старшому братові — шістнадцять, молодшому — чотири). Мати сама виростила трьох синів.

У 1955 році став студентом філологічного факультету Одеського університету ім. І.І. Мечникова, після закінчення якого вчителював у селі Стара Царичанка на Одещині. Згодом на тій же Одещині працював газетярем, в обкомі комсомолу, а потім — у Києві. Був редактором у видавництвах «Маяк» (Одеса), «Молодь». З 1976 по 1991 рік працював секретарем правління столичної письменницької організації. Восени 1989 року увійшов до складу ініціативної групи, яка підготувала основоположні документи Народного Руху України за перебудову; першим із трибуни загальних зборів Київської організації Спілки письменників України, що відбувалися під головуванням Івана Драча, «озвучив» рухівську програму.

Вірші почав публікувати ще в студентські роки. У середині 1960-х років став виступати з поезіями в республіканських газетах і журналах, альманахах і збірниках.

Петро Осадчук — автор більше 20 поетичних збірок. Серед них — «Вітряк», «Третій перевал», «Біографія вірності», «Земля, зігріта любов’ю», «Сурми на світанні», «Біла каравела», «Літаюча тарілка». Видав книжку літературно-критичних статей і есе «Поезія — молодість душі».

Педагогічні здібності та робота на освітянській ниві допомагають йому просто і цікаво писати для малих читачів. Перу письменника належать книжечки віршів для дітей «Ясний світ», «Все співає і росте».

Поет був депутатом Верховної ради України І і II скликань. Лауреат премії ім. М. Островського.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : VARIANT 1

Поет-трибун Дмитро Павличко завжди виступає як син свого народу, який не має права на самозаспокоєння, коли викорчовується саме коріння духовності нації, коли склалася критична економічна і мовна ситуація на Україні, майже зруйновані народнопісенні традиції. Це митець, який всього себе віддає на вівтар національного відродження нашої Батьківщини. Дмитра Павличка ми з повним правом називаємо совістю нашого народу.

Але совість не може існувати окремо від щирої і багатої душі, особливо, коли мова йде про поета. А вразлива душа поета знаходить своє втілення в ліричних творах. Майже всі ми є шанувальниками самобутньої лірики Дмитра Павличка — сонетів, рубаїв, притч і пісень. Музичні поезії Павличка читаються легко, сприймаються як ніжний подих душі, викликаючи добрі й теплі почуття, співпереживання, навіть легкий смуток, адже все життя наше, наче величне «шество», пронизано «червоними і чорними нитками», де «червоне — то любов, а чорне — то журба», де радість і смуток, щастя і горе, сміх і сльози завжди поруч.

Найціннішою перлиною Павличкової лірики є його поетична збірка «Таємниця твого обличчя», де, здається, промовляє лише поетове серце, щиро любляче й тому щиро страждаюче.

Прояснює в мені любов,
Як сонце неминуще,

Все, що в моїй душі моє.

Джерельне і цілюще.
Ліричний герой збірки дуже чутливий до навколишньої краси, шанує і любить людей, прагне мати таку силу, щоб потому сторицею повернути її в ім’я великої Любові…

Благословенна, дорога,

В моїй крові і в плоті
Ти вічна, як моя жага,
Як голод мій, ти невмируща.
Звідки ж ці невичерпні почуття, ця зворушлива щирість? У народі кажуть, що ніколи не збагнеш тайни художнього слова, поки не побуваєш на Батьківщині письменника. Давайте хоч подумки полинемо в далеке мальовниче село Стопчатів, що на Підкарпатті… Це чарівний край з буйними лісами й поетичними полонинами, бурхливими річками й таємничими смереками.

Протягом усього творчого життя поет, як до життєдайного джерела, звертається до своєї рідної землі, до своєї родини, «що учили, як могли». Дуже зворушливо звучить вірш «Смерека», сповнений любові до Батьківщини і до матері:

Чути мене здалека —

За гранами доріг —
Тихо шумить смерека У Карпатах моїх…
Кличе мене додому,
До свого джерела —
Змити печаль і втому,
Як пилюгу з чола.
Тут, на цій особливій землі, де живуть легенди й перекази, самобутні співанки про Олексу Довбуша, про жіночу долю, рідну Гуцульщину, у багатодітній сім’ї народився істинний син матері-Батьківщини Дмитро Васильович Павличко. В автобіографічному вірші поет щиро зізнається:

Я син простого лісоруба,

Гуцула із Карпатських гір.
Від матері Параски Бойчук, яка хоч і була неписьменною, але мала прекрасну пам’ять і знала багато віршів Шевченка та Франка, безліч народних співанок, син узяв любов до поезії, до слова, пісні. Згодом поет писав: «Стопчатів — моя колиска і гордість моя… Там узяв я пісню в серце із людських сердець».

Мабуть, саме звідси бере свої витоки ще одна грань таланту Д. Павличка, без якої його портрет був би збідненим, — пісенна.

І рідна пісня,
Як бджола в косиці,
Бере з душі
Напої для віків.

Дмитро Павличко як поет-пісняр став відомим наприкінці 60-х років. «Пісня Романа» — найперша поезія, що стала піснею. Так з щасливої руки кінорежисера В. Денисенка відбулася творча зустріч поета й тоді ще мало знаного композитора Олександра Білаша під час роботи над ліричним кінофільмом «Роман і Франческа» про романтичну історію радянського моряка та італійської дівчини. З цієї роботи й почалася їхня творча співпраця, що тривала ЗО років. Дружба гуцула й полтавчанина породила прекрасні зразки пісенної лірики, що полюбилися не тільки на Україні, а й далеко за її межами.

Мені подобається ліризм «Пісні Романа». «Романова пісня» — це образ юного кохання, яке тільки-но зароджується, адже вони «впали на покоси… засвітили все навколо». Може, навіть це ще не кохання, а симпатія, яка переростає у світле, ніжне почуття.

Білі роси — то кохання,

Що живе лиш до світання?
Думаю, що образ сонця в даному разі уособлює життєві труднощі, які стають на перешкоді закоханих людей. Якщо вони їх подолають, то це справжнє почуття, а не вранішня роса… Віриться, що це почуття пройде всі випробування, бо воно «правдиве й світле». Поезія завершується оптимістично:

Кров, що в серці не поблідла, —

То любов правдива й світла.
О. Білаш написав музику до 40 поезій Д. Павличка. Ось лише кілька пісень, які облетіли весь світ: «Лелеченьки», «Два кольори», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Явір і яворина», «Осіннє листя», «За літами» та інші. Шкода тільки, що купити ноти чи платівки цих пісень практично неможливо.

Пісню «Лелеченьки» спочатку не планувалося вводити у присвячений Тарасу Шевченку фільм «Сон», сценарій до якого написав Д. Павличко у співавторстві з В.Денисенком. Проте у процесі роботи над картиною в сцені, де кріпаки, вивезені далеко від України, страждають, думаючи кожен про своє і водночас всі разом про тесаме,такорганічнонапрошуваласяпісня,якабвідтвориланастрійзнедолених. Це не тільки пісня, а сама туга — за Батьківщиною, за рідною землею. В уяві постає щемлива картина: з чужини повертаються лелеки, справіку улюблені птахи на Україні (звідси й пестливий суфікс у назві «Лелеченьки»), які несуть на своїх крилах весну. Та «чужина проклята», відірваність від рідної домівки, дорогого краю «висушує силу», по краплині забирає життя. Тому не кожен може долетіти, не кожному судилося повернутися додому. І хоч у творі жодного разу не зустрічаємо слова «Вітчизна» чи «Батьківщина», але воно постійно відчувається, «світить, як та далека, але рідна зірка, що видна й на чужині, й обігріває душу людини, допоки «ніч накриває очі.»

Я бачила фільм «Сон», добре пам’ятаю той епізод у якому виконується ця пісня. її не можна спокійно слухати. Вона вражає взагалі, а особливо в епізоді фільму, бо так імпонує настрою кріпаків і самого Тараса.

У пісні «Явір і яворина» співається про справжнє, глибоке, земне й водночас неземне кохання, яке від конкретного ліричного героя («Я стужився, мила, за тобою») переростає в символ, а можливо, навіть в ідеал, який має бути в житті кожної людини. Краса і сила почуття, вираженого у творі, вражаючі. Візьмемо одну тільки фразу: «Зроблять скрипку із його журби». Якою має бути та журба, щоб перетворитися в скрипку. Вражає не тільки сила почуття, а і його трагізм. Очевидно, це нещасливе кохання. Вдумаємось у слова:

З туги обернувсь мимохіть

В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.
Кохання ліричного героя настільки сильне, що воно вивищує його над іншими, бо це почуття максималіста, однолюба. А для інших він незрозумілий, чужий, ось чому явір стоїть не серед яворів, а серед буків.

VARIANT 2

За десятки століть історичного розвитку людство підкорило чимало висот у різних галузях життя. Та нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і неподоланне почуття любові. Служіння їй є вищим змістом людського існування, адже саме воно спричинило духовний злет всесвітньої цивілізації.

Любов являється нам у різних іпостасях: в усмішці матері, в щебетанні дитячих голосів, у сонячних бризках літньої днини. А в юності — тішить коханням, єдиним, незабутнім, неповторним.

Поповнив скарбницю поетичних освідчень в коханні й відомий український поет, наш сучасник, Дмитро Павличко. Одна з його ранніх поезій «Коли ми йшли удвох з тобою» вражає пронизливою щирістю почуттів, висловлених у ніжнозвучних поетових рядках. Автор малює ідилічну картину: ліричний герой і його дівчина ідуть «вузькою стежкою по полю». Поетова «струнка, солодка згуба» необережно і грубо топче колоски пшениці. її душа була не настільки тонкою, щоб почути їхній розпачливий крик. Дівчина сприймала красу і труд поверхово, не бачачи в них вінця людського генія та Божої благодаті. І це боляче вражає закоханого героя, вселяє пророчий страх за майбутнє свого щирого почуття:

…я змовчав. Я йшов покірно,

Бо я любив тебе надмірно,

Але мені тоді здалося,

Що то не золоте колосся,

Що то любов мою безмежну

Стоптали так необережно.

Одвічна драма — різне бачення світу, протилежне розуміння щастя та сенсу існування на Землі закоханими людьми — у цій поезії ще не розвивається до трагічної глибини. Та й в інших інтимних віршах Павличка тужливі ноти не переходять у реквіємні акорди. Любовна лірика поета сонячна, напоєна пахощами рідної Гуцульщини, щедра і довірлива. Навіть смуток листя світлий, мудрий, осмислений і пережитий по-філософському. Варто лише перечитати його збірку «Таємниця твого обличчя», до якої ввійшли перлини Інтимної лірики Д. Павличка, і переконатись у цьому.

У своїх віршах поет виповів, передусім, самого себе, свою неповторну особистість. Уся книга, від першого й до останнього рядка, наповнена індивідуальним чуттям автора. Гіперболічно звучать рядки твору, що дав назву цілій збірці:

Найдовша з усіх доріг —

Дорога твого приходу.

Найбільша з усіх таємниць —

Таємниця твого обличчя.

Прості слова, помножені на почуття ліричного героя, карбуються в пам’яті, викликаючи згадки та фантазії. А далі — глибина поетового кохання: «Ми прощаємося на день, Ніби розходимося на віки».

Глибоке проникнення у внутрішній, духовний світ демонструють і ті вірші зі збірки, що стали популярними піснями. Яскрава метафоричність вірша-пісні «Дзвенить у зорях небо чисте» вражає виразністю поетичних образів. Душа, що в одинокості, «неначе дерево безлисте», переживає благотворні метаморфози, якщо до неї приходять щаслива доля і справжня дружба. Але тільки тоді, коли в ній оселяється жадане кохання, розквітає по-весняному:

Як надійшла любов справдешня,

Хлюпнула пригорщу тепла,

Моя душа, немов черешня,

Понад снігами зацвіла.

Одним із кращих результатів творчої співдружності поета Д. Павличка і композитора О. Білаша стала пісня «Я стужився, мила, за тобою». В основі твору — улюблені фольклорні образи явора та його яворини. Вони ладні сплестися в обійми, кохаючись, та не можуть подолати фатального збігу обставин і з’єднати свої долі:

Він росте й співає явороньці,

І згорає від сльози роса.

Так, героям інтимних віршів Павличка іноді доводиться відчути дотик безнадії, стискаючи в руці «мертвої зорі неживе крило». Але митець переконаний у животворній силі кохання. Тому Д. Павличко своїм окриленим словом звеличує прекрасне, вірне, відкрите для добра і радості почуття любові, що сильніше за смерть і муки, заздрощі та лицемірство, віддалі й час. Він закликає нас вслухатися в мелодію власного серця, щоб не пропустити в ній перших мажорних переливів, що передують коханню, оновленню і весні. А це значить, що інтимна лірика Павличка переживе свого автора і нестиме світло чистих почуттів ще не одному поколінню.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Ігор Миколайович Римарук — український поет. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2002). Президент Асоціації українських письменників. Радник міністра культури з питань книговидання.

Народився 4 липня 1958 року в селі М’якоти  Хмельницької області на історичній Волині в сім’ї сільських інтелігентів. Навчався в Западинецькій середній школі Красилівського району Хмельницької області, яку закінчив у 1974 році із золотою медаллю. Його батько — Римарук Микола Якович працював на керівних посадах у Колгоспі імені Леніна, а мама — Римарук Галина Василівна була директором середньюї загальноосвітньої школи в селі Западинці, де також викладала українську мову та літературу. Писати вірші Ігор почав ще під час навчання в школі, юнацьке захоплення літературою вплинуло на вибір подальшого життєвого шляху. Після закінчення середньої школи успішно поступив і закінчив факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Працював у пресі та видавництвах.

Багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро».

Восени 2008 року на одній із вулиць Львова поета збила автівка. Через кілька днів він помер.

Похований 6 жовтня на Личаківському цвинтарі.

Згодом, у часописі «Критика», опублікували посмертне слово поета і критика Костянтина Москальця, в якому зокрема йдеться:

Точна дата смерті Ігоря Римарука — 3 жовтня 2008 року. Він був поетом, височиною в пласкому поточному мовленні й існуванні, а височини, як відомо, першими притягують удари блискавиць та абсурду. Цинізму й нігілізму. І смерті, звичайно. Проте є одна незаперечна й універсальна істина, якої не обіймуть жоден Танатос і жоден абсурд. Усі вірші пишуться в теперішньому часі. Читаючи й перечитуючи їх, ми завжди в той час потрапляємо. Ми потрапляємо в час, у якому Ігор Римарук живий. І саме тому ми ніколи не будемо говорити про нього як про відсутнього — навіть знаючи точну дату на хресті й у Вікіпедії.

У поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти «легітимації», охрестоматійнення неомодернiстських способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук — вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80, який уособив фаховість та ерудовану інтелігентність «вісімдесятників». Упорядник антології нової української поезії «Вісімдесятники» (1990, Едмонтон).

Вірші перекладали багатьма мовами світу, друкували в англо-, іспано-, польсько-, російсько-, румунсько-, шведсько-, німецькомовних антологіях української поезії.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мотрич Катерина Вакулівна (30 листопада 1947) — українська письменниця.

Народилася 30 листопада 1947 року в селі Васильків, тепер Шполянського району Черкаської області.

1971 року закінчила Київський університет. Працювала у пресі. Авторка книжки оповідань «Соняхи» (1977), збірок оповідань і повістей «Час найкоротшої тіні» (1982), «Перед храмом любові і болю» (1989), роману «Досвіток» (1987). Сповнена ліризму проза Катерини Мотрич присвячена людям села, утвердженню нетлінних моральних цінностей В останні роки письменниця широко використовує форму молитви («Молитва до мови», «Молитва до убієнних голодом», «Молитва до України», всі — 1991 р.

Також її перу належить роман «Ніч після сходу сонця». Не залишилась авторка байдужою і до такої болючої теми, як «Чорнобиль: „Звізда Полин“» (збірка). 2013 року у видавництві «Сполом» вийшов роман «Вавилонська вежа».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Василь Олександрович Мисик народився 24 липня 1907 року в Новопавлівці (Межівський район Дніпропетровської області), в сім’ї священика. У 1922 році закінчив семирічку, де йому пощастило навчатися мови й літератури в талановитого педагога Аркадія Казки, який запримітив поетичне обдарування юнака. Зошиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра Миколі Зерову, Максиму Рильському, Павлу Филиповичу. Відтоді після піблікації (1923) кількох поезій у журналі «Червоний шлях» Василь Мисик став входити в літературу.             1926 року переїхав до Харкова, влаштувався коректором у друкарні, а згодом став бібліотекарем у Будинку літератури імені Василя Блакитного. У 1927 році побачила світ його перша збірка «Трави».             Одночасно з творенням оригінальних поезій Мисик багато перекладав. Ще навчаючись у школі, виявив неабиякий інтерес до чужоземних мов: самотужки оволодів німецькою, французькою. Живучи в Харкові, став відвідувати курси англійської. Там же вступив до технікуму сходознавства. Мисик перекладав з російської, білоруської, єврейської, польської, німецької, французької, а найбільше — з англійської, перської і таджицької.             На час утворення Спілки письменників СРСР (1934) 27-річний Мисик уже був автором поетичних збірок «Трави», «Блакитний міст», «Чотири вітри», «Будівники», збірки оповідань «Ґалаґанів сон», двох книжок нарисів про Схід, численних перекладів. Він належав до літературної організації «Плуг», але за своєю творчою позицією був близьким до групи так званих «неокласиків».             Уночі 4 листопада 1934 Мисика забрали з власної квартири працівники Харківського ДПУ. За свідченням Василя Минка, який жив у тому ж будинку поверхом вище, Мисика заарештували замість нього.             За постановою Бордона, оперуповноваженого СПВ УДБ НКВС УРСР по Харківській області, від 9 листопада 1934, його направили в Київ, де було сконцентроване слідство у справі по звинуваченню великої групи української інтелігенції у приналежності до ОУН і підготовці терактів проти керівних діячів партії та уряду, що інкримінувалося й Мисикові як членові «харківської терористичної групи» (крім Мисика, за фальшивими показаннями А. Біленького-Березинського, до «харківської групи» належали Р. Сказинський та Р. Шевченко). 13—15 грудня виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Ульріха засудила 28 звинувачуваних по цій справі до розстрілу — зокрема Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Костя Буревія, Олексу Близька, Івана і Тараса Крушельницьких, Р. Шевченка, Р. Сказинського. Справу Мисика, який, попри всі «старання» слідчого Грінера, категорично відмовився визнати себе винним, направили на додаткове розслідування — разом із справами ще восьми звинувачуваних.             26 лютого 1935 року затверджено висновок. Через брак достатніх даних, щоб віддати Мисика до суду, слідство по його справі припинили. Водночас постановлялося направити справу на «особливу нараду» при НКВС СРСР з клопотанням про ув’язнення його у виправно-трудовий табір строком на 5 років — «беручи до уваги, що Мисик виходець з попівської родини і був зв’язаний з українськими націоналістичними елементами, а тому є особою соціально небезпечною і його перебування на Україні в нинішній час небажане»… 19 липня 1935 року Особлива нарада при НКВС СРСР засудила його до 5 років виправно-трудових таборів. Незаслужене покарання Мисик відбував на Соловках.             Навесні 1940 поет після відбуття строку оселився в рідному селі. Від 1941 був на фронті, потрапив у полон. Навесні 1945 разом із групою бранців, виведених на розстріл, утік із фашистського табору для військовополонених.       З поверненням на Батьківщину почалося поступове творче відродження поета. 1956 року з Мисика зняли всі сфальсифіковані звинувачення. 16 жовтня 1956 року ухвалою військового трибуналу Київського військового округу його реабілітували.             Починаючи з 1958 року, виходять поетичні книжки В. І. Мисика: «Вибране», «Борозни», «Верховіття», «Чернотроп», «Біля криниці», «Лан», «Берег», «Планета», збірка оповідань «Брянський ліс», а також окремі видання перекладів з Бернса, Кітса, Хайяма, Рудакі, Гафіза.             1977 року за вагомий внесок у скарбницю мистецтва поетичного перекладу він був удостоєний Республіканської
премії імені М.Рильського.
       Василь Мисик помер З березня 1983 року в Харкові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Багатшим та різноманітнішим зробили світ художньої літератури співомовки Степана Руданського. У гумористично-сатиричних приказках письменник прагнув висвітлити негативні сторони людських характерів.

Показовим у цьому плані є твір «Добре торгувалось». Мужик з мазни нею ходив по крамницях та шукав дьоготь. З нього вирішили покепкувати два купці:

Здесь не деготь, — йому кажуть, — Дурмі продаються!..

Але мужик зумів постояти за себе, не дав зажерливим багатіям принизити людську гідність, відповівши:

Добре ж у вас торгувалось.

І на продаж тілько два вас

Отже, цією приказкою С. Руданський підкреслив нескореність простого народу, який за століття кріпосницького рабства не втратив морального здоров’я. Легко поширюючись в усній передачі, співомовки Руданського робили велику, благородну справу підвищення народної самосвідомості, пробуджуючи в масах почуття людської гідності. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Не видно берега у сивій млі.За нею, ген — дари і насолоди.І ми забудем давні недогоди,Як рідних гір побачимо шпилі.Далека путь до світлої землі!Таять підступність рифів чорні води,Багато бур і небезпек негодиЗбороти мусять наші кораблі.Які ми будем там? Тяжка наругаСерця стоптала нам — і років злихВ душі ридає незнищенна туга.Вона зсушила вицвіт дум моїх,І я боюсь країни запашної

Не отемнити власною труною.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У творчому доробку Олександра Олеся — одинадцять поетичних збірок, більше двадцяти драм, численні опоетизовані народні казки, поеми, фейлетони, переклади. Його твори, повернувшись з чужини, навчають нас любити рідну землю, берегти народні духовні надбання.

Про сенс життя, про журбу й радість, про мінливість днів розмірковує О. Олесь у поезії «Айстри», яка була написана в 1905 році. Це твір глибоко ліричний, хвилюючий та філософський. Не випадково музику до поезії написав М. Лисенко, а за змістом та мелодійністю вірш нагадує «Журбу» Л. Глібова. У поезії «Айстри» зображено сподівання квітів на сонячні дні, на вічну весну:

І марили айстри в розкішнім півсні Протрави шовкові, про сонячні дні.-І в мріях ввижалась їм казка ясна, Де квіти не в’януть, де вічна весна…

Квіти тягнуться до світла, до життя, але сподівання їх марні, як марними були надії людей на покращення життя після революційних переворотів.

І вгледіли айстри, що жити дарма,— Схилились і вмерли… І тут як на сміх Засяяло сонце над трупами їх!…

Отже, останні рядки носять оптимістичний характер. Автор підкреслює безперервність життя. Хоч у світі якийсь час і панує смерть, темрява, безнадія, але все мине, сонце засяє над Землею.

Отже, поезія Олександра Олеся — це історія поневірянь, мук, трагедій і водночас надій, перемог і злетів. Яскравим прикладом жмутку полярно протилежних почуттів, незбагненних пристрастей є чудова поезія «Айстри».