Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Доля … Таке таємниче, містичне слово. Напевно, немає людини на всій нашій планеті, яка б не замислювалася над сенсом цього слова. Суспільство в розумінні цього слова розділилося на дві половини: одні вважають, що кожен сам господар своєї долі, інші — що доля людини в руках вищих сил.

Кажуть, що доля людини в руках самої людини. Ніхто не зможе змінити її життя, окрім неї самої. Та чи дійсно це так, чи достатньо одного лише бажання? Особисто я вважаю, що людина справді може власноруч змінювати свою долю. Перш за все кожна людина має працювати, насамперед над собою. Бо ледарювання та слабодухість призводить до занепаду, до духовної деградації особистості. Праця ж тільки вдосконалює людину, робить її кращою. Також варто пам’ятати й про те, що людина — творець свого щастя. Тільки дуже вольова й сильна особистість може кардинально змінити власне життя раз і назавжди. 

З історії людству відомо безліч таких прикладів. Одним із них є життя видатного французького полководця Наполеона Бонапарта, непересічної постаті. Він походив із простої селянської сім’ї, але завдяки своїй наполегливості та витривалості цей чоловік так багато досяг. Наполеон став справді талановитим полководцем. Йому підпорядковувалось багатотисячне військо. На рахунку Наполеона Бонапарта багато перемог у війнах та походах. Таким чином, із цього випливає, що характер Наполеона змінив його долю. 

Ще один приклад людської сили волі — постать Григорія Савича Сковороди. Славетний український письменник Григорій Сковорода від природи був дуже обдарованою та всебічно розвиненою особистістю. Він мав неабиякий хист до музики, співу, вивчення іноземних мов, любив писати. Проте Григорій Савич не прийняв світське життя, а обрав шлях мандрівного філософа. Так може вчинити особлива, дуже розумна та витривала людина. 

Не можна також,не згадати відомого хірурга-кардіолога Миколу Амосова. У його родині всі чоловіки рано помирали, бо мали хворобу серця. А Микола Амосов завдяки своїй наполегливості, силі волі, а також заняттям спортом плідно працював, рятував життя людям, дожив аж до глибокої старості, І навіть освоїв комп’ютер. 

Отже, кожен має пам’ятати, що змінити власну долю можливо. Сила волі, характер, цілеспрямованість — без цього ані кроку уперед. Лише вольова людина здатна серйозно вплинути на своє життя, змінити його на краще. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Зараз я хочу поділитися з вами своїми роздумами на одну дуже просту і водночас цікаву тему.Буде розглядається одна з найважливіших проблем, що хвилюють людство в усі часи: що таке духовність,хто така  духовна людина. Прийнято вважати, що духовна, інтелігентна людина — це людина, що цікавиться мистецтвом. Така людина ходить в кіно, любить театр, читає книги. І все це робить її ще більш розвиненішою. Чи так це? Мені здається, не зовсім. 

«Духовність — це власне прагнення людини» Це внутрішня потреба, яка йде sp душі, з дитинства, від батьків, оточення. Така людина буде шукати в мистецтві і культурі підтвердження і підтримку своїм ідеалам. Значить, вjyf буде вибирати «справжні» твори, щирі, ті, які несуть добро, віру, надію, любов. Адже не секрет, що багато людей, нібито захоплюються мистецтвом, задовольняються підробкою, тим, що дає лише розвага, але не підштовхує lj «потреб душі». Таких людей навряд чи можна назвати духовними. Крім того, духовність не так тісно пов’язана з добротою, працьовитістю, чесністю, щирістю, як може здатися на перший погляд. Є чесні і добрі люди, які не замислюються про свій духовний розвиток, яких не мучить «духовна спрага». Вони живуть, задоволені тим, що є, більше нічого не бажають. Духовно розвинена людина приречена на вічні пошуки, прагнення. І в цьому вона знаходить і своє щастя, і своє нещастя, свою радість і своє страждання. 

Проблема духовності, духовної людини — одна з вічних проблем російської та світової літератури. Головною для себе її вважав А.П. Чехов. У своїй розповіді «Іонич» він показав нам псевдодуховних людей. Це сім’я Туркіна, сама «культурна» сім’я міста, куди потрапив молодий доктор Старцев. Мати сімейства, Віра Йосипівна, писала романи, в яких торкалася проблему народу, актуальну для інтелігенції кінця 19 століття. Але ці романи були бездарні, а теми, які описуються в них, анітрохи не хвилювали героїню. Дочка Туркіна, Котик, уявляв себе великою піаністкою, хоча грала погано, важко, через зусилля. Вона займалася мистецтвом не заради мистецтва, а заради слави, успіху, кар’єри, які їй могла принести гра на фортепіано. Глава сімейства розважав гостей жартами, які чув ще в молодості. Все це говорить про уявну духовності цих людей. А також про бездуховності міста, в якому сім’я Туркіна вважалася еталоном, прикладом для наслідування і захоплення. Бездуховен і сам Старцев, поступово з перспективного молодого людини перетворюється в вульгарного стяжателя Іонич. 

Духовність і бездуховність — основна проблема всієї творчості Л.Н. Толстого. У його творах ми знаходимо галерею героїв, наповнених духовної спрагою, прагненням до духовного розвитку. Така Наташа Ростова — одна з головних героїнь роману-епопеї «Війна і мир». Ця дівчина не замислювалася про свій розвиток, що не вивчала гіпотези і теорії, не «мудрувати лукаво». Вона жила, керуючись своїм внутрішнім моральним законом, своїй вродженій духовністю. Звичайно, Наташа робила багато помилок, на її шляху було багато спокус. Але вічне прагнення до «доброті, красі і правді» рятувало її, виводило на правильний шлях. В результаті Ростова знайшла себе, своє щастя. Але, я впевнений, шлях її духовного розвитку на цьому не закінчився. Духовність — найважливіша категорія для оцінки людини. Навколо неї існує безліч проблем, питань і суперечок.І однозначної відповіді немає і не може бути …

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я вважаю, що можна бути працьовитим і вести себе егоїстично. 

По-перше,всі люди від народження наділені різними здібностями.Комусь добре вдається писати вірші, хтось має талант до моделювання одягу, деякі чудово розбираються в математику або фізику. Коли діти стають дорослими, то обирають різні професії й роботи. Хтось злітає на немислимі висоти, стає відомим і забезпеченим, а хтось все життя перебивається, так сказати, із хліба на воду і йому ледь вистачає грошей на проживання. А чому? Адже люди вчилися в одному класі, вивчали ті самі предмети, їх учили ті самі вчителі, можливо вони сиділи за однією партою й одержували однакові оцінки, але… 

Щоб, розібратися в цьому, я хочу розповісти вам про однокласників моєї старшої сестри, що вже закінчила школу. Максим відвідував всі уроки, виконував домашні завдання, читав книжки по темі предметів, які його цікавили.Хлопчик мав не дуже багато вільного часу, але встигав і погуляти з друзями.Максим брав участь в олімпіадах, навіть займав там призові місця. А Петро, бувало, пропускав заняття, не цікавився нічим, крім того, що додому задають зробити, але завжди повністю виконував. У нього була ціла купа друзів, він майже увесь час гуляв з ними надворі. А оцінки в школі не дуже хвилювали його. У результаті Максим здав іспити в престижний вуз, а Петро не зміг цього зробити й надійшов лише в технікум. Це свідчить про те, що люди, які мають однакові здатності, але докладають різних зусиль для того, щоб їх розвивати, одержують різний результат.Пізніше Максим став знаменитим бізнесменом,а Петро одружився і багато уваги приділяв сім’ї. І ось уже скільки років через свою егоїстичність багатий чоловік не може знайти хорошу дівчину,з якою б міг створити сім’ю.

По-друге, бувають люди,в яких робота завжди стоїть на першому місці і вони не задумуються на роллю родини в своєму житті.

Прикладом з літератури слугує повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».  У конкретних яскравих епізодах письменник довів, що в умовах капіталістичної дійсності спотворюються людські почуття і взаємини, інтереси і прагнення. І причиною цьому є бездуховність і егоїзм селянина, для котрого головним у житті є власність. Здавалось би, старий Кайдаш Омелько все робив для того, щоб зберегти сім’ю. Він важко працював, будучи добрим стельмахом. Своїм трудом стягся на господарство, збудував простору хату, виростив синів. Він прагнув припинити суперечки в хаті. Проте через своє тяжіння до горілки Омелько втрачає авторитет серед синів. Причина цьому — не тільки шинок. Батько подавав синам уроки егоїзму. Ось приклад. Дорога в село йшла коло Кайдашевого городу, спускаючись з крутого горбка, де часто переверталися вози. Проте ніхто не брався полагодити дорогу, в тому числі і Кайдаш. «А хіба ж я один возитиму тудою снопи?» — говорить він. Життя Омелька закінчилося сумно: пияцтво привело його до загибелі. Та насіння бездуховності і егоїзму, породжене ним, дало здорові, міцні паростки в душах Карпа и Лавріна. Обидва брати працьовиті, охоче йдуть на заробітки, щоб завести господарство, але нехтують у житті багато чим: не поважають матері, не слухають батька, принижують одне одного. І, більше того, їм нічого не варто принизити жінку-дружину. Бездуховність, егоїзм притупили їх родинні почуття.

Отже, в світі існує безліч випадків,коли людина працьовита ,але веде себе егоїстично.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всі дослідники життя Петра Конашевича-Сагайдачного зверталися до історичних документів, в яких згадується ім’я славного гетьмана України.

Всі історики частіше всього завертаються до спогадів польського письменника Я. Собеського, який не тільки знав гетьмана особисто, а й не раз ходив з ним у походи. Я. Собеський будучи свідком і учасником дій Хотинської битви став автором книги «Історія Хотинської війни», в якій описує що Сагайдачний очолював запорозьке військо, був гарним головнокомандуючим, військовим.Був людиною великого серця та духу, не вживав спиртного, завжди був тактичний та толерантний. Також автор згадує, що Сагайдачний був проти свавілля між козаків, був дуже суворим і за велику провини покарати смертю.В квітні 1622 р. Сагайдачний помер від поранення отруєною стрілою в Хотинській битві. Перед смертю Сагайдачний склав заповіт, в якому все своє майно заповів на наукові, благодійні та освітні школи. І подарував Львівській та Київській братським школам 1500 злотих.

На його похороні його прибічники читати поховальні вірші, які потім були видані окремою книжкою. Вони прославляли мужність гетьмана, любов його до свого народу, до церкви, до освіти. Ця книжка стала похвалою всього Війська Запорозького, і заохоченням, для того щоб козаки йшли по слідам Сагайдачного та обороняли надалі справи народні.Справу за визволення України , яку розпочав Петро Конашевич-Сагайдачний, а продовжив Богдан Хмельницький, також відстоював і Іван Мазепа.

Доба Івана Мазепи – час відродження України, час культурного, економічного і політичного поступу. Але нажаль, його мрії до кінця не збулися. Про те що мріяли і його добивалися гетьмани України реальність сьогоднішнього дня. Україна ? незалежна держава.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість Олександра Довженка — явище особливе, багатогранне, масштабне. Вія належав до геніальних творців, які сповна ввічнили свою добу і провістили шляхи, якими мистецтво повинне йти далі, підносячись на верхогір’я краси і правди. Народжений прекрасною землею, щедро обдарований здібностями і талантами, цей селянський син з берегів прекрасної Десни зумів піднятися До вершин світової слави. У центрі уваги всієї творчості митця постає людина праці. Це той герой, в якому втілилися найкращі Довженкові ідеали краси. Його герої — сини народу, його цвіт. Тому й покладає на них письменник завдання возвеличити перед усім світом рідний народ у сфері людського духу. Через те й наділяє він своїх героїв рисами власної духовності, бо був певен: те, що взяте художником від народу, мусить бути й повернене народові. У поглядах, чуттях і розумінні народних героїв Довженка так багато є від їхнього творця.

У кіноповісті «Зачарована Десна» О. Довженко захоплено малює неповторну красу людей праці. За визначенням М. Рильського, «Зачарована Десна» — це «задушевна лірична сповідь, наповнена любов’ю до рідного краю…» Це сповідь про дитинство і разом з тим глибокі філософські роздуми великого митця. Із синівською любов’ю і гордістю пише письменник про середовище, з якого він вийшов, яке виростило його, про тих людей, які були пригнічені тяжким життям. Через роздуми зрілого письменника з особливою виразністю змальовано образ батька. Це людина, якій властива висока культура думок і почуттів. Сам автор «Зачарованої Десни» виявляє до батька таке шанобливе ставлення, як це було заведено з давніх-давен в Україні. Хто шанує батька свого, той шанує СЕ їй рід, а відповідно—людей. З великою любов’ю автор описує батька в роботі. Він чудовий хлібороб, косар. Він красивий у праці, невтомний та натхненний. «Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий!» — захоплено згадував свого батька вже сивий митець і шанобливо схиляв голову перед його пам’яттю. Своїм прикладом трудівника він виховав із сина працелюба-творця, гідного громадянина своєї Вітчизни.

«Зачарована Десна» — це твір про босоноге дитинство, про велич народної душі, про витоки таланту. Це легенда про людські радощі й болі, що навчає «бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».Кіноповість «Україна в огні» була заборонена. Олександр Довженко важко переживав це, бо його вистраждана правда, що пройшла крізь серце, була так грубо придушена, призупинена на шляху до читача, глядача, нащадка… Звісно, час розставляє все по місцях. Тепер ми маємо можливість читати прекрасні твори письменника і дізнаватися правду про нелегкі часи війни, коли на територію мирних трудящих українців-хліборобів прийшов ворог, щоб понівечити життя безневинних людей, перетворити їх на рабів, вивезти на примусові роботи. Але небезпека чатувала з обох сторін: після війни люди, що перебували на окупованих територіях (чи, тим більше, побували у полоні), були оголошені зрадниками… Ще й до того на початку війни офіційно писали про боротьбу «малою кров’ю на території ворога»… Але, на жаль, не так сталося, як гадалося.
Олександр Довженко, створюючи багатогранну панораму історичних подій, не прикрашує дійсності. Він прямо говорить про існування як визначного героїзму, сили духу, високого розуміння честі та патріотизму, так і про людей з дріб’язковими душами, боягузів, зрадників, горе-патріотів: «Душі у людей були маленькі, кишенькові, портативні, зовсім не пристосовані до великого горя». Болить письменникові й відсутність національної свідомості деяких людей.

Але стільки палких і мужніх постатей у повісті О. Довженка, що своєю незламністю, героїзмом вони яскраво контрастують із «портативними душами». У центрі повісті — родина Лавріна Запорожця, який разом із дружиною виховує п’ятьох синів і дочку Олесю. Кожному з них випала своя доля. Олеся потрапить у фашистську неволю, переживе втечу, страждання, голод та поневіряння, торуючи шлях додому. Можливо, образ Олесі є алегорією образу України… Олеся не тільки окраса усього села, а й на свої роки мудра дівчина, такі прості і такі глибокі слова говорить вона у творі: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівсь народ. Глянь, що робиться. Множество мільйонів гине… Я вірю, Христе, вірю! Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!»

У трагічні воєнні часи, коли під загрозою опинилося саме життя народу, саме його існування, у справжніх душах проявляються вічні цінності, з них ніби осипаються ілюзії, пусті слова та пусті лозунги. Лаврін Запорожець так оцінює ситуацію: «Позвикали до класової боротьби, як п’яниця до самогону! Ой, приведе вона нас до загибелі… Я не знаю сьогодні класової боротьби і знати не хочу. Я знаю — Батьківщина, народ гине!..» Лаврін Запорожець стає сільським старостою при фашистах, але підпільно працює на партизанів. Найбільше болить йому не те, що він ризикує своїм життям, а те, що люди вважають його зрадником, не знаючи про те, що насправді коїться в його душі.
Олександр Довженко до останнього чесний у своєму творі. Треба було, напевно, мати по-справжньому незламний дух людини правдивої та безстрашної, щоб створити сцену, в якій Лаврін Запорожець звертається до портрета Сталіна: «Прощайте, товаришу. Не думали ми з вами, що так вийде, та сталося — не малою, великою кров’ю на своїй території… Що буде з народом нашим?.. Народ безсмертний, ви казали… Ой, важке наше безсмертя! Важка доля народна…»

Усю важкість народної долі, суперечливість людської душі, неприродність та дикість війни, де гине мирне населення, яке цієї війни не хотіло і не розв’язувало, показує О. Довженко у своїй кіноповісті «Україна в огні». Письменник малює надзвичайно повну, панорамну картину тих страшних сторінок нашої історії. Проте ми маємо завше пам’ятати про них, щоб вони в жодному разі не повторилися!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я твердо переконаний, що людське життя було б неповноцінне, складне та сіре без друзів, що допомагають нам пізнавати світ, набиратися досвіду кожного дня.

Свої глибокі переконання можу підтвердити такими аргументами: по-перше, друг – це людина, що готова завжди тебе вислухати, зрозуміти та підтримати. Погодьтеся, що дуже складно було би йти по життю впевненими кроками без товаришів, що підставлять дружнє плече тоді, коли потрібно. По-друге, варто тільки уявити, що у світі зникне дружба. А що тоді буде? Ми залишимося наодинці з собою та людьми, які кожної миті хочуть збрехати, обдурити чи скривдити.

Переконливим доказом моїх аргументів може слугувати образ Маленького принца з однойменного оповідання Антуана де Сент-Екзюпері. Він говорить, що справжнє щастя – бути відвертим із кимось та знати, що тебе таким приймуть і не зрадять. Герой твору розуміє справжню цінність дружби.

Аби проілюструвати свої аргументи, маю ще й приклад із власного життя. Уже десять років я знайомий із Сашком. Упевнений: ми – справжні друзі. І чесно зізнаюся: у деяких ситуаціях мені не вистачає його підтримки та порад. Розумію, що без такої дружби моє життя було б надто складним та неповноцінним.

Можна легко навести приклад справжньої дружби з біографії українських письменників. Наприклад, завдяки міцній дружбі та підтримці товаришів, Тараса Шевченка було викуплено з кріпацтва, і тому тепер ми маємо сина великого народу, Кобзаря, що своїми настановами налаштовує українців на праведний шлях.

Отже, дружба відіграє надзвичайно важливу роль у житті кожної людини. Завдяки справжнім товаришам ми з легкістю долаємо труднощі на шляху до світлого майбутнього та отримуємо безцінний досвід.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Колись відомий англійський драматург — Вільям Шекспір сказав: «Робота,яку ми робимо охоче зцілює біль» і я повинен повністю погодитися з цими словами.Кожна людина має займатись тією справою, до якої вона має потяг і схильність. Тоді її діяльність принесе не тільки суспільну користь, але й особисте задоволення. Забезпення кожного громадянина можливістю займатись улюбленою справою — ось у чому секрет процвітаючого суспільства. Особливо актуальним це питання є для молоді, адже найважливішою подією у житті є вибір майбутньої роботи. 
Тож як не помилитися? Як вибрати ту роботу, якій буде присвячена більша частина життя, від якої не буде скучно і яка зможе зцілити біль? Як не переплутати шепіт серця з наполегливими порадами розуму, що керується зовсім іншими мотивами — престижністю, рівнем заробітної плати, очікуваннями рідних та знайомих тощо? Як передбачити, чи не перетвориться обрана професія на вічний обов’язок, на важкий тягар, нести який не стане сил? Адже така помилка оцінюється у кращому випадку в кілька змарнованих років.  У гіршому — людина буде нещасною все життя, рахуючи дні до відпустки чи вихідних, ненавидячи своїх колег і клієнтів, зневажаючи себе саму, — позбававши себе радості «сродної праці», а можливо — і заподіявши ненавмисної шкоди іншим через власну байдужість чи непридатність до обраної справи. 
Але якщо вибір зроблено правильно, робота перетвориться на цікаве хобі, на улюблене заняття, у якому людина завжди буде прагнути сягнути вершини. Той, що з радістю виконує свій суспільний обов’язок, не працює, а насолоджується життям. Тож перш ніж остаточно вирішити, чому присвятити свою працю й зусилля, слід запитати себе: що мені подобається? що мені цікаво? що я міг би робити постійно,  отримуючи при цьому задоволення? І найголовніше — що у мене добре виходить? на якому місці у суспільстві я буду найбільш корисним? Адже, за словами Г.Сковороди, «найнижча посада буває людинi причиною щастя, коли до неї є природний нахил», а «розумним і добрим серцям набагато миліший і поважнiший природжений чесний швець, ніж неприроджений статський радник».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,що зраду можна пробачити,але не завжди. Чим є зрада? Перша за все – це свідоме завдання болю і страждань іншій людині. Вона завжди нищить любов і залишає глибоку рану в серці. Зраджувати можна у різні способи, не тільки чоловіку чи дружині. Зраджувати можуть родичі, друзі, знайомі. Але зрада може мати місце лише там, де перед нею існувала довіра. і найгірше те, зраджена людина потім буде боятися довіритись комусь знову. Жодна жива істота не боїться вогню, доки не отримає перші опіки.

Зрада може мати різні форми та прояви. Але кожного разу зраджений відчуває печаль, смуток, злість, гнів і невимовний біль. Як жити далі поруч з людиною, яка нас зрадила? Як дивитися їй в очі? Очевидно, ступінь зради може бути різний, але підірвану довіру відновити дуже важко. Хтось колись сказав, що зрада – це операція на відкритому серці без знеболення. Чи зраду можна вибачити? Можна. Чи вдасться забути про зраду? Мабуть ні. Час не повернеш назад. Зрада є ознакою егоїзму, який прагне лише одного – задоволення своїх бажань. Ми зраджуємо інших, ми зраджуємо себе, наші ідеали і мрії. Залишаються злість, розчарування і нестямність. Залишається неприємний осад, що нас ранила найближча нам людина, яка повинна була дбати про спільне благо, доглядати почуття. Зрада – це зазвичай шок і недовір’я. Зрада є дуже підступною річчю. Навіть вибачена на мить, заради збереження стосунків, вона може нищити кохання повільно, як іржа роз’їдає метал.

Як вибачити зраду? Для початку найкраще замислитися, чому вона трапилась. Що було не так у стосунках? Чи були вони щасливі? Лише любов зможе все врятувати, вилікувати рани. Якщо її немає, то стосунки зруйнувалися рано чи пізно самі собою. Якщо ж вона є, то лише вона буде порятунком. Але це завжди не швидка справа. Не треба уникати розмов про це, вдавати що нічого не сталося, адже криза потім знову повернеться з новою силою.

Чи можна зраду пробачити? Єдиної для всіх відповіді ніколи не буде – здатність любити у всіх різна, їй потрібно вчитися. Мабуть, наймудріше про це сказано у Біблії: «…моліться за тих хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного, бо Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних», адже не буде нагороди для того, хто любить лише люблячих його.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку вислів, що сильного доля веде, а слабкого волочить правильний. Я вважаю, що більшою мірою все залежить від самої людини, а точніше від особистості, якою вона є. Потрібно дивитись на кожного не тоді коли він на коні, а тоді, коли він, впавши, зміг піднятись.
Звичайно, доля допомагає нам протягом нашого життя, але бувають випадки, коли вона, усміхнувшись, не допомагає, а навпаки. Інколи доля змінює людину кардинально. Людина робиться пихатою та зверхньою. Я не поважаю таких людей. По-пурше, вони самі себе не поважають, роблячи погані вчинки. Для мене прикладом в житті хорошим прикладом є мій друг Володимир Антошків, який вже на протязі довгого часу займається кік-боксом. Також він є призером всеукраїнських замагань та отримав книгу кандидата в майстри спорту. Його слова закарбувались у моїй пам’яті надовго: “Не той сильний, хто не падав, а той, хто, впавши, вставав”.
Іншим життєвим прикладом сильної людини є грецький напівбог Прометей, який стільки витерпів заради людей, але не здався, бо доля йому у цьому допомагала.
Звісно, варто згадати Григорія Многогрішного, який попри всі негаразди не здався. Як йому важко не було – він продовжував боротися. Отже, завжди поважайте себе та інших людей, тоді і доля вам усміхнеться, і Бог про вас не забуде.
Багато людей вважають, що доля – щось незмінне, дане від народження. Тому люди часто вимовляють ці слова з гіркою усмішкою: доля така, доля нещаслива, доля несправедлива і гірка. І мало хто задумується про те, що він сам будує свою долю: своїми вчинками, своїми справами, навіть своїми помислами, бажаннями, почуттями. Адже це так і є! Долею зовсім не заплановано єдиний у вашому житті хід. У кожної людини є кілька можливих варіантів долі, і кожна людина сама обирає свій варіант, хоча найчастіше сама не знає про те. А потім скаржиться: доля не склалась! А треба ж просто озирнутися в минуле і подивитися, де, в який момент ти звернув на саму невдалу доріжку, де ти збився з вірної, щасливої дороги. Можливо, ще не пізно повернутися туди, до цього підступному роздоріжжя, і піти іншою дорогою, більш щасливою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україна, український народ, українська мова! Які величні, незрівнянні ні з чим поняття! Україна, як і українська мова, мають свою історію. Україна… В одному цьому слові бринить жмуток смутку і краси, величі і слави, країна, де найбільше люблять волю і довго не мали її, країна гарячої любові до народу, вікової боротьби за щастя, рівноправність, незалежність. Така ж доля спіткала і мову. І хоча український народ — один із великих слов’янських народів — був розтерзаний і пошматований впродовж тривалого часу між різними імперіями, позбавлений політичних прав, позбавлений права на творення рідної літератури.

Зараз Україна — незалежна держава. І вона, звісно повинна мати свою мову, повинна відродити її з розумом, повагою, відродити культуру, не поспіхом та указами, а серцем і бажанням людей.

Мова живе, її життя. Її власна історія міститься в постійній її зміні: щезають старі звуки, появляються нові й вони міняються, як і форми слів, синтактичні звороти, значення слів. Увесь духовний і матеріальний поступ людства будується на мові, історія якої тісно пов’язана з політичною долею того народу, котрий нею говорить.

Мова — це найкращий засіб взаємних зносин окремих осіб між собою, засіб їх духовного об’єднання і взаємного впливу. Без мови нема народності, рідна мова найкраще відбиває в собі думки й почуття окремої людини, суспільності всього народу. В мові, її історії, розвитку й виробленні відбилися перші ознаки проявів самостійного духовного життя в майбутньому окремого народу. Найголовніші індивідуальні ознаки народу — це його мова, література, мистецтво, пісні, усна творчість.

Мова — це характер народу. В ній відбито його національні звичаї, побут нахили. Мова — це ще й історія народу. Від найдавніших часів наші предки залишили в мові свої глибокі сліди. У мові відбивається і пам’ять народу, бо майбутнє виростає з минулого. Нашому поколінню треба плекати кожне слово рідної мови, передане нам у спадок від наших пращурів. Нам треба вивчати, розвивати, берегти свою мову, бо без неї народ перестає бути самостійним, незалежним і багатим. Ми не маємо права забувати, що за любов до української мови, до рідного народу багато письменників часто платили власним життям. В своїх віршах, творах вони описували обурення і гноблення до рідного слова:

Коли забув ти рідну мову,
Яка б та мова не була —
Ти втратив корінь і основу,
Ти обчухрав себе дотла.

(Дмитро Білоус)

Розуміння ролі мови в житті народу визначає естетичне кредо Лесі Українки, М.Коцюбинського, А. Малишка. А ще П. Тичина та М.Рильський щедро висівали добрі зерна свого поетичного слова на ниву української літературної мови; зерна проросли, збагатили, сповили мову новими висловами. Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше вона має володіти, звичайно, рідною мовою. І це не тільки й тому, що рідна мова, — це невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші, найніжніші струни людської душі.

Мова — це золотий запас душі народу, з якого виростаємо, яким живемо, завдяки якому маємо право милуватися рідним краєвидом. Мова — найкращий цвіт, що ніколи не в’яне, а вічно живе, розвивається і процвітає.