Збільшити або зменшити шрифт тексту : Трагедія В. Шекспіра «Гамлет, принц Данський» створена кілька століть тому і відтворює життя епохи Відродження. Але вона завжди викликала і досі викликає суперечливі відгуки про головного героя п’єси — принца Гамлета. Так, німецький поет Гете пояснював трагедію героя надмірністю проблем, з якими той зустрівся, і тому не зміг їх розв’язати. Російський критик В. Бєлінський вважав, що слабкість волі — стан, який Гамлет переборює, і що принц стає борцем проти розпутного і деспотичного королівського двору. А І. С. Тургенев звів зміст образу до черствого егоїзму, байдужості, презирства до натовпу. Сучасні літературознавці вважають, що Гамлет піклується про долю країни, про все людство, яке має жити в добрі і справедливості. 

У долі Гамлета відбився конфлікт між особистістю і суспільством, між добром і злом. Між цими двома поняттями точиться вічна боротьба. У всі часи людина вибирає між добром і злом, вибирає свій шлях у житті. Як жити? В ім’я чого жити? Де ця «золота середина», що дає змогу поважати в собі людину? Що є насправді добро, а що — зло? Поведінка, вчинки Гамлета протягом дії трагедії є пошуком відповіді на це питання. 

Його роздуми і сумніви про сенс життя відбилися перш за все в монологах, особливо в монолозі третього акту «Бути чи не бути?» У розв’язанні цього питання є сутність трагедії Гамлета — трагедії особистості, яка прийшла у світ занадто рано і виразно побачила його недосконалість. Це — трагедія розуму. Розуму, який вирішує головне питання: змагатися з «морем зла» чи уникнути боротьби? Повстати проти «моря лиха» і покласти йому край чи підкоритися долі і терпіти «біль від гострих стріл її»? Гамлет мусить обрати одну з цих можливостей. І в цю мить він, як і до цього, вагається, висловлює сумнів: чи має сенс боротися за життя, яке «народжує одне лиш зло»? Гамлет розуміє, що доля призначила саме йому встановити правду і справедливість у Денському королівстві, відновити рівновагу добра і зла. Але він усвідомлює, що єдиним засобом, що може подолати зло, є те саме зло, застосування якого спотворює най благородні ту мету. Тому виникає думка про третій шлях: «заснути, вмерти — і все…» Смерть — один з можливих наслідків внутрішньої боротьби. Вона обриває ланцюг лихих подій і біль тіла. І в цьому разі смерть є позбавленням від земного лиха і негараздів. Це сон з відсутньою свідомістю. Гамлета хвилює невідомість після смерті, жах країни смерті, з якої «ніхто не повертається». Він усвідомлює своє безсилля, сам відмовляється від самогубства. Гамлет бере на себе завдання помститися за смерть батька, встановити правду, покарати зло. 

Таке рішення потребує від Гамлета дій. Але роздуми і сумніви паралізують його волю. Герой усвідомлює, що надлишок роздумів знесилює здатність до дії. Гамлет довго зволікає, перш ніж почати діяти. До цього його примушують складність внутрішніх суперечностей, відчуття великої відповідальності за власні дії, вагання щодо вибору найсправедливіших і найдієвіших засобів здійснення свого рішення, а головне — необхідність змиритися з тим, що його попередні уявлення про життя були досить ідеальними, а реальне життя — набагато складніше. Врешті-решт рішення прийнято, вибір зроблено — бути! Бути боротьбі зі злом, з лицемірством, з обманом, зі зрадою. У цій боротьбі Гамлет гине, але перед смертю він думає про життя, про майбутнє своєї країни. Монолог «Бути чи не бути?» розкриває читачеві (і глядачеві) душу героя, якому дуже тяжко в світі неправди, зла, обману, лиходійства, але який все ж таки не втратив здатності до дії. 

У житті кожної людини можуть скластися такі обставини, коли треба прийняти рішення, зробити вибір. І в такому разі Дуже важливо зрозуміти власну відповідальність за перебіг подій, зайняти активну позицію і діяти. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Запорука щасливого життя нації – освічене й морально виховане суспільство. Тому освіта відіграє велику роль у житті кожної людини. Для мене завжди було важливим навчання в школі. З дитинства я стала проявляти зацікавленість до вивчення предметів, і тому з 1 по 10 класи навчалася на відмінно. Мої батьки ніколи мене не примушували робити домашнє завдання, адже я й сама розуміла, що це мені потрібно, бо хотіла стати гідною громадянкою своє країни.

Одного разу в четвертому класі ми писали твір про те, ким мріємо бути у майбутньому. Хтось хотів бути водієм чи відомим спортсменом, дівчата мріяли про пісенну кар’єру, а я мріяла бути журналістом. І досі згадую про це з посмішкою. Минуло вже багато років, а мої мрії щодо майбутньої професії щоразу змінювалися: я хотіла бути і психологом, і кухарем, і вчителем. Але врешті-решт, я повернулася до дитячої мрії та маю серйозні плани щодо цього.

Зараз я навчаюся в десятому класі, і за всі роки навчання у школі найулюбленішим предметом для мене була українська мова. Тому свою майбутню професію хочу пов’язати саме з цим предметом. Я поставила собі за мету навчатися у Донецькому національному університеті на філологічному факультеті за спеціальністю «Журналістика». Звісно, для цього потрібно докласти багато зусиль, але я не боюся. Мої батьки не стали мені перешкоджати стосовно моїх планів на майбутнє, тому я обрала для себе професію, яка подобається саме мені. Я вірю у своє майбутнє й майбутнє моєї країни.

Хтось скаже, що освіта важлива для людей, але неважлива для нації. Усі полюбляють обговорювати проблеми екології, економіки, нестачі робочих місць, але чомусь ніхто не називає проблемою загрозу знищення моральності суспільства. Ніхто не намагається зрозуміти причину всіх цих проблем. А причина – це ми. Якби кожна людина — від малого підприємця до Президента — вчиняла по совісті, то не було б у нас зараз проблем безгрошів’я, бо ніхто не розкрадав би державні гроші; не було б проблем з екологією, бо людям не дозволяла би совість смітити на вулиці; не було б проблем взаємовідносин між людьми, бо в суспільстві царювала б злагодженість і повага одне до одного.

Я вважаю, для того щоб жити у щасливій і квітучій Україні, треба почати зміни із себе, бо кожен сам будує своє майбутнє й майбутнє своє країни.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Наша поведінка змінюється залежно від ситуацій, в котрі потрапляємо. Іноді ми зберігаємо спокій, холоднокровну розсудливість, а часом і не стримуємо емоцій, поринаємо у світ відчуттів, не зважаючи на наслідки.

Я переконана, що кожна людина повинна прагнути до романтики, дослухатися до свого серця і, водночас, мати прагматичне мислення.Свою позицію хотіла б підтвердити низкою міркувань.

По-перше, для того, щоб досягти успіху в сучасному світі, людині потрібно у певних ситуаціях бути розсудливою та спокійною, враховувати усі «за» і «проти».

Яскравим прикладом на підтвердження цього аргументу може слугувати життєвий шлях Ярослава Мудрого — значимої постаті в нашій історії. За час його правління Київська Русь досягла апогею свого розвитку. Це й не дивно, адже князь все розважливо обмірковував, приймав рішення, враховуючи всі деталі та можливі наслідки.

По-друге, для того, щоб стати щасливим, іноді варто слухати своє серце, давати волю емоціям, насолоджуватись життям у всіх його проявах.

Пригадаймо образ хорунжого з історичного роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай». Грицько Бобренко вирішує забути про своє кохання до Марусі та одружитися з Галею заради матеріальної вигоди. У творі про нього сказано так:

Він народився під такою зіркою,
Що щось в душі двоїлося йому.

Наслідком подавлення емоцій та справжніх почуттів стало роздвоєння душі юнака, а гонитва за матеріальними цінностями, до якої спонукав розум, була фатальною і не принесла нікому щастя.

Отже, підсумовуючи усе вищесказане, я роблю висновок: у житті потрібно дослухатися як до серця, так і до розуму, зважаючи на ситуацію. Вміло чергуючи розсудливість та емоційність, ви досягнете успіху та станете щасливими!. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Бути добрим, робити добрі справи, допомагати людям – всьому цьому вчать нас з самого дитинства, і з ранніх років всі знають, як треба правильно чинити, і мало хто дотримується цих правил. Люди найчастіше думають тільки про себе і не хочуть допомагати іншим просто так, без якоїсь вигоди. Домагаючись грошей, багатства або роблячи кар’єру важко бути добрим до оточуючих, от і здається, що їх оточують вороги, і ніхто не поспішає першим налагоджувати відносини. Навіщо ж у такому випадку робити добро?

Роблячи добрі справи безкорисливо, ми допомагаємо комусь поліпшити своє життя, а значить, міняємо і весь цей світ в цілому. Сама людина змінюється внутрішньо, вона стає кращою, чистішою і не тільки допомагає іншим, але і виправляє своє життя. Не можна відкладати добрі справи на потім, або думати, що в тебе зараз немає можливості допомогти, кожен може допомогти іншому і трохи змінити світ. Поспішайте робити добро – адже пройшовши повз, ви вже не зможете повернутися і допомогти.

Найчастіше люди виправдовують себе відсутністю можливості і грошей, а свою злість і погане ставлення до людей – невдачами і труднощами: «от якби у мене був мільйон, а так що я можу, адже у мене і так все погано: важка робота, маленька зарплата, з чого я буду допомагати?». Але добро – це не сотні витрачених тисяч або допомога всьому населенню земної кулі – допоможи тим, хто поруч з тобою і тоді на землі не залишиться нещасних.

Як багато значать для нас добре слово і щира участь і, як рідко ми це отримуємо. Не потрібно намагатися допомогти всім і кожному, але турбота про своїх близьких, участь і співчуття друзям, маленькі послуги знайомим і безкорислива допомога чужим людям – це вже сильно змінить ваш світ. Поспішайте робити добро сьогодні, адже завтра ви можете не встигнути допомогти і втратити близьких і рідних, не придбати вірних друзів, відштовхнути хороших людей і перетворитися на нікому не потрібного старого, який бурчить на всіх навколо і тяготиться своїм життям.

Що означає бути доброю людиною? Так, не кожна людина добра… Не кожен знає тлумачення цього словосполучення. Бути добрим – значить посміхатися, просто всім посміхатися. Навіть тим, хто косо подивився, хто заподіяв багато зла, болю, мук, смутності, сліз, образ, печалі. Це все не є пороком для того, щоб бути злою людиною. Я вважаю себе доброю людиною. Для цього не потрібно багато грошей, потрібно просто йти назустріч і допомагати. Ось і все. Добро повернеться бумерангом, це вже доведено. І якщо мені буде зле, то я знаю, що добро завжди прийде на мені допомогу, допоможе, принесе удачу. Хотілося б, щоб добрих людей було в тисячу разів більше. Але не кожен вихований правильно, не кожному пояснили, що означає бути добрим. Деяких просто життя навчило, інші ж самі це усвідомили.

Добра людина – та, у якої добрі думки. Та, хто любить оточуючих його людей і намагається їм допомагати, навіть якщо вони ведуть себе з ним не дуже добре. Добра людина може пробачити іншому практично все… І не ображається через дрібниці. Така людина думає про те, що зробити гарне і корисне, а не дурниці всякі… Вона не буде домагатися того, чого хоче будь-якої ціною, тому що вона буде дбати про інших людей теж, щоб не заподіяти їм зла, щоб їм було комфортно поруч з ним.

Можна багато говорити, але якщо коротко, то доброю людиною називають того, кому небайдужа доля інших людей, і хто думає не тільки про своє благополуччя, а й про благополуччя оточуючих його людей.Добрим бути потрібно для того, щоб вносити в наш світ гармонію. Але все не так просто. Абсолютна доброта ні до чого доброго не приведе і не буде такою без своєї протилежності. Навіть у найгіршому вчинку, людині можна знайти щось хороше, потрібно тільки трошки напружитися.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Багато роздумів викликає роман Еміля Золя «Кар’єра Ругонів» після того, як прочитаєш його. І перша думка: «Оце справді реалізм». Цей реалізм французького письменника настільки правдивий і всеохопливий, що іноді просто шокує, і виникає відчуття, що доторкнувся до живої рани, яка не заживає, гноїться і болить кожною своєю клітиною. У душу мимоволі закрадається сумнів, а чи можна назвати реалізмом те, що було написано до Золя? Швидше — напівправдою, в міру коректною і дещо прикрашеною. Хоча це моя особиста думка, яка показує, наскільки мене вразив роман Золя. 

В основі роману — історія звичайної селянської родини, яких тисячі й тисячі у Франції. Та хіба лише у Франції. Ругони намагаються створити враження добропорядної родини, займаються бізнесом, виховують дітей, працюють, приймають гостей, беруть участь у соціальних, суспільних процесах на тому чи іншому боці, але які пристрасті ними керують, яка гріховна і хвороблива кров наповнює їхні судини! І якщо теоретично кинути на ваги терезів почуття членів родини Ругонів, то безперечно переважать гріховні почування — жадоба до грошей і влади, родинна неприязнь і ненависть і взагалі якась похмура і безнадійна мізантропія. 

Відомо, що Еміль Золя і сам вважав творчість своїх попередників-реалістів такою, що не відповідала вимогам сучасного мистецтва. Він поставив сам за мету збагатити реалізм теорією і створив натуралістичну школу в мистецтві. Пройшовши його школу, письменник мав перетворитися на вченого-експериментатора, вченого-дослідника. Про це він задекларував у своїй передмові до роману «Кар’єра Ругонів»: «Я хочу показати, як одна сім’я… дає життя десятьом, двадцятьом індивідам, що … дуже тісно пов’язані між собою… Я намагатимуся знайти і простежити ту нитку, що математично веде від однієї людини до іншої. І коли в моїх руках будуть усі нитки, коли я зберу цілу соціальну групу, я покажу її в динаміці як дійову особу певної історичної епохи». 

Над своїм грандіозним задумом Золя працював упродовж двадцяти двох років. У результаті творчих і наукових пошуків автора на світ з’явилася багатотомна соціальна епопея «Ругон-Маккари». Перший роман цього циклу мав назву «Кар’єра Ругонів», останній твір «Доктор Паскаль». 

В остаточному варіанті епопея Золя дістала підзаголовок «Природна та соціальна історія однієї родини в епоху Другої імперії». Цей підзаголовок повністю відповідає цілям, які поставив перед собою письменник, розпочинаючи роботу над своїм грандіозним творінням. 

На тлі історичних подій реалістично і натуралістично постають перед нами члени родини Ругон-Маккарів: жадібне до грошей і швидкої наживи подружжя П’єра і Філісіте Ругонів, одержимий жагою влади їхній старший син Ежен, недоук і нероба Аристид — менший син Ругонів, юний і чистий у своїх благородних революційних пориваннях Сільвер — племінник П’єра Ругона та інші члени родини. 

Всі вони, різні за характерами, прагненнями і уподобаннями, за історичних умов стали по різні боки барикад, але всіх їх об’єднує спільне родове коріння, спільні гріхи їхніх пращурів і родові генетичні хвороби. У реалізмі відтворення епізодів життя кожного персонажа Золя виявляє послідовність і не відступає від принципів, задекларованих у передмові до першого роману великої епопеї. 

Прочитавши роман Золя і з головою поринувши у неприхований і нічим не прикритий світ життя героїв роману, зробивши чимало психологічних і соціальних відкриттів, розумію, що забути таке неможливо. Адже завдяки реалістичному зображенню герої Золя заволодівають думками і помислами читача. На мою думку, Золя переконливо довів, що його реалізм у поєднанні з натуралізмом виявився дієвим і безперечно вартим захоплення. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Навесні природа пробуджується від зимового сну. Поступово сходить сніг, та земля недовго лишається чорною та голою. Тільки-но теплішає, звідусіль починає пробиватися молода яскраво-зелена трава, на деревах набухають бруньки та згодом перетворюються на маленькі листочки. На водоймах швидко тане лід. Крига гойдається на воді, доки зовсім не перетвориться на неї. Весняне небо зазвичай чисте, блакитне, і по ньому швидко пливуть сніжно-білі  хмаринки, схожі на тварин — лева, черепаху, різні предмети, навіть обличчя людей.

А згодом починається справжня краса. Усюди розпускаються квіти – проліски, фіалки, кульбабки… Весняний сад – це чарівне місце! У дрібних ароматних квіточках стоять дерева, аж здається, що вони закутані в легкий пахучий туман. Особливо мені до душі, коли розквітають персики та груші – їхні квітки рожеві, і вони виділяються з-поміж інших дерев. Звідусіль лунає спів та щебет птахів, які повернулися з далеких країв і тепер, здається, розповідають одне одному про свої пригоди. Навесні все навколо наповнюється кольорами, звуками, запахами, і мені стає весело на душі.

Весна в місті завжди починається з того, що прибирають вулиці, висаджують молоді деревця та розбивають клумби в парках, скверах, перед великими магазинами. І люди на вулицях також змінюються. Вони яскраво одягнені, більше гуляють, навіть усміхаються частіше, мабуть, тому що погода радує теплом, світить ласкаве сонце, а головне – не треба одягати важкий одяг і взуття. Весна завжди надихає митців на створення художніх шедеврів. Як добре, що зараз кожен може взяти цифрову камеру та зробити свої чудові знімки весняної краси. Але найголовніше – зберігати весняний настрій у душі цілий рік!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В історію української літератури Пантелеймон Куліш увійшов насамперед як автор українського роману «Чорна рада. Хроніка 1663 року» (1857). 

У романі правдиво відтворено соціальні суперечності в Україні після переможної визвольної війни: між поміщиками і селянами, шляхтою і міщанами, міщанами і козаками, козаками і селянами, старшиною та рядовим козацтвом. Одним із наслідків цих суперечностей і стала «чорна рада», в якій взяли участь народні низи — «чернь». Оця «чорна рада» була кульмінаційним епізодом у боротьбі за гетьманську булаву між Павлом Тетерею, Якимом Сомком та Іваном Брюховецьким. І хоча підступністю Брюховецький здобув перемогу, автор показує нам і справжнє козацьке братерство, лицарство, честь. Викликає повагу паволоцький полковник Шрам, який прагнув до об’єднання України. Доля Батьківщини, рідного народу визначає сенс життя Шрама: «…Привернемо всю Україну до однієї булави», «Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа, і рани». Йому властиві риси справжнього лицаря-запорожця, який понад усе любить свободу і зневажає небезпеку. 

Гідний батька і його син — романтичний і мужній Петро Шраменко — «орел, а не козак». Відчуваємо велику симпатію до нього самого автора: «Він добрий був син і щирий козак, лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти».Основним критерієм оцінки вчинків своїх героїв є для Пантелеймона Куліша їхня відданість рідному народові. Недаремно полковник Шрам підтримує кандидатуру Сомка на гетьманство, бо він бачить, що саме Яким Сомко може зміцнити державність України. 

Сомка автор наділяє характерними рисами українського полководця і державного діяча — тими рисами, якими наділив його український народ в думах, піснях, легендах. Ідея сильної української держави згуртовує навколо Сомка представників різних верств тогочасного суспільства. Виняткова чесність, відданість своєму народові, мудрість увиразнюють духовний і політичний портрет Сомка як справді народного ватажка, фольклорно-епічного «батька». Пізніше, коли Сомка підступно полонив Брюховецький, переяславського полковника ціною власного життя хотів урятувати козак Кирило Тур. Та справжній лицар Сомко навіть думки не допускає про такий порятунок. Кирило Тур — ще один яскравий тип характеру в романі. Його життєва філософія — філософія свободи, любові й гуманізму, коріння яких — у легендах і переказах про козака Мамая, в характері запорожців. Ось як розуміє Кирило сенс свого життя: «А в нас над усе — честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала… слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже». 

Пантелеймон Куліш створив яскраві романтичні образи людей, відданих Україні, справжніх патріотів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Одні називали його «лікарем людських душ», інші гостро засуджували «колупання» в закутках найпотаємнішого. Гнат Хот-кевич відзначав: «Сильний талант, те, що він пише, невитримане, негармонійне, кострубате, але міцне і колоритне». Це про В. Винниченка. Так хто ж він — великий митець чи експериментатор в галузі літератури для обраних?

Протягом  літературного шляху поряд із драмами, романами письменник звертався і до жанрів малої прози. Оповідання, повісті, новели становлять чи не найкращу частину творчого доробку Винниченка, яка отримала високу оцінку І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Грушевського, С. Єфремова, М. Зерова та здобула заслужену широку популярність серед читачів.

У 1924—1928 роках видавництво «Рух» випустило «Зібрання творів» у 23 томах, а в 1930—1932 роках у видавництві «Книгоспілка» вийшло 28 томів, серед яких вісім (понад п’ятдесят назв) займають малі літературні жанри. Окрім цього, між 1921—1923 роками була написана збірка поетично-психоло-гічних оповідань «Намисто». А із щоденникових записів дізнаємося ще про безліч задумів, більшість з яких, на жаль, так і не були здійсненими. Талант художника, темперамент оратора, аналітичний розум мислителя, життєва активність і палка, кипуча, жагуча (улюблене слово письменника) вдача людини, якій небайдуже, що відбувається навколо, допомагали швидко і гостро реагувати на актуальні проблеми життя, давали матеріал для розширення тематичних горизонтів. Винниченко, подібно дбайливому лікарю, тримав руку на пульсі життя. Теми, герої, ситуації його творів взяті з бурхливих років початку XX століття.

Обсягом і різноманітністю тематики, проблематики, масою людських типів мала проза В. Винниченка, безперечно, стоїть на рівні європейської літератури. Руйнування старого життя, соціальні контрасти, наростання протесту, народження і формування нової сили — пролетаріату, економічна криза тогочасного села, заклик до боротьби ні полю народу, «щаблі життя», психологія людини, «дисгармонії» в суспільстві і душах, «любов і ненависть, терпїннє і иімста, туга і мрія, мрія до ясних, вільних, свобідних часів, коли б душа людини ходила в святочній одежі, а не лежала обпльована і обезсловлена біля воріт чужого, ситого, тупого ш-|н*можі(я» — ось основний зміст оповідань, новел, повістей письменним.

Про що б не писав Винниченко: чи про гіркі поневіряння іпробітчан (с

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли добро безсиле, воно — зло? ….. Подумав я і вирішив, що однозначної відповіді на це питання мені не дасть ніхто. Як і ,власне, на питання «що таке добро і зло». І робить людина добро, здійснюючи зло з добрим наміром. І як легко втратити грань між хорошим і поганим, і між бажанням творити добро і «пуститися берега». Насправді, я починаю часто за собою помічати, що хочеться таки пуститися в ці найтяжчі і відірватися за … за все. Хочеться тому, що живу в жахливій атмосфері, а помічаю тому, що все-таки так вихований. І спасибі моїм батькам за те, що говорили, мовляв, не можна робити погані речі, навіть якщо тобі пхають палиці в колеса. З дитинства був вихований терпіти, витягувати зі своїх коліс палиці і не пхати їх іншим. Але ця грань між добром і злом, вона така удавана, така тонка, і намацати її — як знайти потрібний вимикач вночі в незнайомому будинку на стіні де цих вимикачів штук 5 — ніби й знаєш як він виглядає і яким повинен бути, але все одно якось сумніваєшся і боїшся, що може не світло включиться, а люк що під тобою відкриється. І часом так хочеться туди впасти …

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Повість Ирій навчила мене тому , що людиною потрібно залишитися скрізь і завжди. Якщо у тебе є душа ,розум ,якщо ти живеш за законами моралі й добра , тоді немає значення , де  саме ти піднімеш голову до неба і будеш дивитися на зорі — в селі чи в місті.

Сам автор — В. Дрозд є багатогранним прозаїком сьогодення. Він, на думку літературних критиків, «постійно змінний, увесь у пошуках нових злободенних тем і проблем». Його завжди хвилює думка читачів про написані ним твори. А написав він багато: це і збірки оповідань, повісті, романи. У центрі уваги письменника — людина і світ, зміни у життя та їх вплив на формування світогляду молоді та інші проблеми. 

Головний герой повісті «Ирій» — Михайло Решето. Юнак мешкає в селі Пакуль разом зі своєю матір’ю, але мріє про той час, коли поїде до міста вчитися у старших класах. І поки поїхав, вислухавши «напучування» матері — не займайся дурницями (хлопець писав вірші), добре вчись. За своєю вдачею Михайло — добрий хлопець, мрійник. Він переконаний, що, покинувши рідне село, 

його любистки, бузки, ніколи вже не повернеться сюди, бо в місті — зовсім інше життя, повне пригод, а Пакуль — то вчорашній день. Ирій — казкова країна, де «не буває зими, де карасі ходять на берег і мирно бесідують із щуками, а вовчиці вигодовують ягнят». 

Країна його майбутнього. Хлопець продовжує навчання у міській школі. Тут він справді побачив нове життя: дядько Денис займається комерцією, «бо в його серці живе мрія про автомобіль», відвідує валку, вступає в суперечку з жуком; зрозумів, що людина майбутнього мусить жити новими ідеями, для реалізації яких необхідні знання. 

Разом зі своїми товаришами сільський хлопець за три місяці позбуває негативних рис, і тепер його життя плинуло відповідно до трьох правил: казати правду, керуватися у своїх вчинках розумом, бути готовим до самопожертви заради свого друга. Знаковою була зустріч Михайла з Кузьмою Перебендьою дякуючи якому відкрив те, про що ніколи не думав: родина Решетів має козацьке коріння. У місті Михайло зустрів своє перше кохання… 

Та в житті немає нічого постійного. Усе змінюється, набирає нових форм. Під впливом обставин, оточення відбуваються зміни й у світогляді. Михайло почав відчувати, що він розіп’ятий між містом і селом: коли мешкав у селі, думав про місто, а в місті думає про село. «Пакуль, — говорить автор, — це його Ирій, доти, до кінця днів своїх повертатимешся, а повернувшись — знову рватимешся у широкі світи». І це характерно для юності, для сучасного покоління. Така філософія життя! 

Людиною керують моральні цінності, яких вона набуває у процесі діяльності. Вони не підлягають адміністративному поділу. Вони акумулюються там, де душа працює. А душа може працювати і в сільській хаті під солом’яним дахом, і у висотному будинку. Це залежить від кожного з не. Від людської особистості, від духовної наповненості її. Переконаний, що основу духовності «закладають» батьки, хоча не відкидаю генетику.