Збільшити або зменшити шрифт тексту : Лесі Українці було лише двадцять два роки, коли вона написала епічну поему «Давня казка». Молода поетеса шукала свій шлях у поезії, уважно придивлялася до життя, аналізувала все почуте і прочитане.
У кінці XIX — на початку XX століття серед письменників точилися суперечки про роль митця в суспільстві. Лунали заклики орієнтуватися на «чисте мистецтво», «мистецтво для мистецтва». В українських літераторів ідея «чистої краси» і відмови від зв’язків митця з суспільством пов’язувалася ще і з тугою за старим минулим, ідеалізацією національної старовини. Хоч би там як, перед молодою поетесою постало питання, що для неї важливіше — заглиблення у власне «я» чи зв’язок з іншими людьми, з суспільством. Поема «Давня казка» стала достойною відповіддю декадентам, про яких Іван Франко писав: «…постійне копирсання у власній душі, прислуховування до найпотаємніших порухів своїх нервів — без сумніву стан хворобливий…»
У «Давній казці» Леся Українка відповідає на питання про роль митця у суспільстві так:

Не поет, у кого думки

Не літають вільно в світі,
А заплутались навіки
В золотії тонкі сіті.
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!

Молода поетеса виступає як послідовниця Тараса Шевченка і свято виконує наказ, який Кобзар залишив усім митцям:

…Возвеличу,

Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово…

Головний герой поеми «Давня казка» — поет. Він не красень, хоч і не поганий, «от собі — людина божа!» Він не мав багатих маєтків, але не відчував себе обділеним долею, бо мав гучну й дзвінку пісню, шо «розходилась по світу стоголосою луною». Поет жив сам, але не був самотнім: до його малої хати приходила молодь, щоб послухати пісень, поговорити про наболіле.

Зав’язкою сюжету поеми є перша зустріч поета з лицарем Бертольдом, який виїхав на полювання. Конфлікту між ними ще нема, але перед читачем постають антиподи. Лицар — самовпевнений, пихатий, «лихий такий, крий Боже». Поет же скромний, сповнений гідності, готовий допомогти всім, хто в біді.
Сцена другої зустрічі поета з Бертольдом — зародження конфлікту між героями поеми. Поет вважає себе багатим, бо йому належить все навколо: діброва, поле, небо, синє море. Він вільний, адже його думи-чарівниці не бояться ніяких заборон і кордонів. Поет може створити все, що захоче, і на крилах думки полинути «в таємні світи надхмарні». Бертольд цього ніколи не зможе зрозуміти, адже його мрії приземлені і реальні. Та навіть він, послухавши пісню поета, вражено говорить:

Що за дивна сила слова!

Ворожбит якийсь, та й годі!

Пісня, яку придумав поет для коханої Бертольда, заворожила її настільки, що горда дівчина згодилась вийти заміж за пихатого лицаря.

Весілля було гучне, «тільки нашого поета пан забувся запросити». Бертольд добре знає, кому він зобов’язаний своїм щастям, пам’ятає, що обіцяв поету золоті гори, але не може перебороти свій егоїзм і невдячність.
Ще раз силу поетового слова пізнав Бертольд тоді, коли перед його військом, яке довго і безуспішно стояло в облозі і вже було готове до бунту, вийшли «співці славутні», заспівали і піснею вселили волю до перемоги:

Раптом зброя заблищала,

І гукнуло військо хором:
«Ми готові йти до бою!
Краще смерть, ніж вічний сором!»

Так поетова пісня знову допомогла лицарю, вберегла його від смерті. Бертольд обіцяє щедро нагородити поета:

Знаю я сього поета

І його величну душу,
І тепер йому по-царськи
Я подякувати мушу.

Тільки б дав нам Бог щасливо

Повернутися додому, —
Срібла-золота насиплю
Я співцеві дорогому!

Як уже було раніше, пихатий Бертольд «забув» виконати свою обіцянку. Він отримав королівську винагороду, став графом і повним володарем земель, втішався життям. Звикнувши на війні до грабунку, Бертольд жорстоко поводився з людьми і на власних землях:

Трудно навіть розказати,

Що за лихо стало в краю, —
Люди мучились, як в пеклі,
Пан втішався, як у раю.
Пан гуляв у себе в замку,
У ярмі стогнали люди
І здавалось, що довіку
Все така неволя буде.

Але на сторожі людських прав на життя стояв поет. Справжній митець не лише спостерігає за подіями, а й глибше за всіх відчуває усі проблеми. Ось тому поет почав складати пісні, в яких підносить ідеали волі і рівності.

Бертольд вже не може спинити вільних співів і намагається підкупити поета. Але це йому не вдається, і граф вирішує погрозами скорити вільний дух поета. У відповідь він чує:

Та й в темниці буду вільний, —

Маю думи-чарівниці,
Що для них нема на світі
Ні застави, ні границі.

Погрози розправитися з поетом лише додали йому наснаги, а народ, окрилений його піснями, підняв повстання і вбив Бертольда. Але історія боротьби ще не закінчена:

І тепер нащадки графські

Тюрми міцнії будують,
А поетові нащадки
Слово гостреє гартують.

Так поемою «Давня казка» Леся Українка визначила роль поета в суспільстві. Молода поетеса була впевнена, що справжній митець не повинен відгороджуватися від життя чи навіть показувати його таким, як воно є. Справжній поет мусить вести людей за собою, будити силу духу, кликати до бою за волю і людські права.

Слово в житті нашого суспільства має величезну силу. Правду сказав поет-емігрант XX століття Євген Маланюк: «Як в нації вождів нема, тоді вожді її — поети».
Ці слова свідчать про те, що думки-мрії Лесі Українки справдилися і наші поети були і залишаються поводирями народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У творі Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля» зображується образ звичайного трудового чоловіка Мартина Борулі та його сім’ї. Але чомусь голова сім’ї раптом переоцінив свої життєві цінності і захотів не просто жити, як звичайна та нормальні людина із села, а отримати статус дворянина. Звичайно, дворянський статус є несумісним зі статусом звичайного мужика, тому Мартин Боруля намагався змінити своє життя кардинально. Наприклад, він спав зранку довше, намагався менше працювати, хоч і не дуже комфортно себе відчував в такій ситуації. Звичайний, хоч і заможний чоловік із села намагався бути аристократом. Але до чого могло призвести прагнення бути не таким, як твої батьки та прадіди?

Які суперечності в житті все це може викликати? Більш того, Мартин Боруля намагався змінити не тільки себе особисто, але і свою сім’ю. Наприклад, дочку він хотів видати заміж за когось надто освіченого родом із міста, навіть направив туди свого сина, щоб він знайшов сестрі такого нареченого. Дружині своїй він забороняв багато поратися по хаті. Все це жодним чином не покращує життя членів родини Мартина Боруля, а лишень викликає в них подив, нерозуміння та деяку пригніченість. Хіба може такий стан речей зробити життя цих людей кращим? Напевно, що ні. Але зі стороні все це виглядає просто смішно та може таким чином розвеселити читачів.

Всі ці спроби в результаті не дають бажаного результату. Життя Мартина Борулі та його сім’ї кращим не стало. Більш того, намагання стати аристократом спричинило велике розчарування для кожного з них. Наречений дочки кудись втік. Син Мартина Степан, який мав би працювати на землі, але був вимушений працювати в місті писарем на службі, звільнений із роботи. Найголовніша поразка головного героя – його все ж таки не було визнано дворянином, через те, що його прізвище містило всього лише одну не ту літеру, яка була потрібна (Боруля замість Беруля). Все це говорить про те, що не тільки сама сім’я не визнала намагання Мартина Борулі стати тим, чим ніхто з них не є, але й оточуючий світ та суспільство не сприйняло аристократичні амбіції та залишило мужика тим, ким він є. Життя не тільки не стало кращим, воно навіть погіршилося.

Твір базується на реальних подіях. Батько його автора, Івана Карпенка-Карого, багато років намагався відновити свій статус дворянина, але всі його спроби закінчилися нічим.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що без мови неможливе існування народу, адже це та скарбниця духовності, яка ввібрала в себе відомості про звичаї, традиції, побут українців, яка доносить до нас славні сторінки історії і плекає надію на краще майбуття.

 Як на мене, мова — це яскраве вираження всього того, що нас захоплює, що ми почуваємо, про що думаємо, того, що ми звемо духом або душею. Безперечно, мова не може існувати відокремлено, і тут виникає поняття — народ. Саме народ дає мові силу й красу. Це доводить, що народ і мова — поняття нерозривні. І доки живе мова — житиме й народ. Не стане мови — не стане народу: він геть розпорошиться поміж сильнішими народами. Захищаючи рідну мову, ти захищаєш свій народ, його гідність, його право на існування, право на майбутнє. Підтвердженням цього є рядки вірша М. Рильського:

Як парость виноградної лози, Плекайте мову.
Пильно й ненастанно Політь бур ‘ян. 
Чистіша від сльози Вона хай буде…

Дійсно, у наших руках майбутнє нашої мови, а значить, і нашої нації. Саме ми ще маємо час возвеличити нашу мову, вивести її на новий щабель розвитку.
Мова — це те, що єднає нас. Тож, як казав відомий український поет В. Сосюра:

Ми з нею відомі усюди,
Усе в ній, що треба нам, є. 
А хто свою мову забуде, 
Той серце забуде своє.

Звертаючись до історичного минулого української нації, осмислю-ючи його духовні цінності, хотілось би бачити у своїх співвітчизниках кращі риси наших предків, які були носіями мови, гуманності, патріотизму, волелюбності. Прикладом може слугувати існування козацької вольниці — Запорозької Січі. Спробуймо уявити, що могло б статися з нашим народом, якби не було цієї воєнно-адміністративної держави. Очевидно, тоді б зовсім не стало України, не стало б українського народу, не стало б мови, як не стало на землі багатьох народів, яких розтоптала жорстока дійсність.

Із цього випливає, що наш народ існує, тому що його оборонили й відстояли мужні лицарі Запорожжя. Наперекір усім обставинам вони вибороли нам право жити на своїй землі й бути українцями.Хочеться вірити, що українська мова буде державною не лише на па-пері, що ми не зрідка, а завжди чутимемо її на вулиці, спілкуватимемося нею, думатимемо українською. Як можна побачити, поки не прийде до нас усвідомлення необхідності використання мови, доти не зможемо ми в повній мірі вважати себе великою європейською державою.

Отже, повертаючись до думки: мова — це запорука існування на-роду, можна зробити висновок, що це — першооснова буття народу, це сила, і слава, і будучність нації.Переконана, що мова — це генетичний код нації, який поєднує мину-ле із сучасним, програмує майбутнє й забезпечує буття нації у вічності.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,що убогий духом,не може бути багатим,незважаючи на те, скільки грошей він має.Це вірна та слушна думка.

Прикладом є те,що багато людей у світі, хоч і не найбагатші, але все одно мають якийсь достаток. Але вони всі нещасні, тому що вони майже все спробували у житті, їм треба щось більше. Тож у бідної людини ще багато можливостей кудись направляти свої дії, чогось пробувати нове. Тому вони можуть бути щасливі. Але багато і тих людей, котрі і в багатстві можуть бути щасливі, і в бідності можуть бути нещасними. 

Висновком є сам вислів,який наголошує,що безхарактерна,убога духом людина,не може бути багато ніяк.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Що для усіх є найдорожчим місцем в моєму житті? В ці слова кожна людина вкладає свій сенс. Хтось уявляє собі сільську хату в степу, або горах, хтось — дім у місті. Але для всіх нас слова «рідний дім» пов’язані з теплом матусиних рук, світлом її ласкавих очей, з суворим, але справедливим батьком.

Із запахами, які притаманні тільки рідній оселі, де пройшло твоє дитинство. Кожна людина має свій рідний дім, де її завжди люблять, чекають, зрозуміють і пробачать. Навіть якщо вже немає батьків і тієї оселі, де ти виріс, вона завжди є у твоєму серці, у твоїх спогадах. І якщо людина зростала в любові, дім для неї дійсно був ріднимю.Вона сама, коли виросте,побудує такий же дім для своїх дітей. Поняття «рідний дім» може означати також рідний край, Батьківщину. Якщо я, наприклад, народився на Харківщині і перебуваю далеко, то весь Харків, кожна звісточка звідти, навіть номер, здаються рідними. Для всіх нас Україна — рідний дім. 

А якщо брати ще ширше — всі ми земляни і Земля — наш рідний дім. Я люблю своє місто, свою Батьківщину — мій рідний дім. І хочу, щоб вони були найкращими. А сам я буду робити все можливе, щоб над моїм рідним домом було мирне небо, щоб він був чистим, затишним. Щоб усім його громадянам країни жилося добре.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Так уже сталося, що кожен, хто з’являється на світ, прагне знайти своє місце під сонцем, само ствердитися. А зважаючи на те, що людина — це найпрекрасніше Боже творіння, то, удосконалюючись, вона прагне так чи інакше наблизити себе до Бога. Здається, мета благородна. Чому б і ні? Справді, прекрасною є людина, коли будує храми, перетворює пустелю в оазис, коли підкорює вершини незвіданого, коли сіє хліб, навчає дітей, створює шедеври архітектури й мистецтва. Але водночас людина — це й найпотворніше Боже створіння, бо все зле, ненависне, жорстоке, усе, що пов’язане з руйнуванням, нищенням, розбоєм, — то є справою людських рук. 

Дійсно, пояснити причину першого можна, та чи можна виправдати болото людської душі? Мав рацію Павло Тичина, коли казав: «Все можна виправдати високою метою, та тільки не порожнечу душі».Відомо, що найбільшої пошани заслуговують люди, які не ставлять перед собою мету здобути собі славу за рахунок приниження честі й гідності інших. На превеликий жаль, народ пам’ятає й тих, хто були справжніми бездушними катами. Наприклад, Йосип Сталін — люди-на з кам’яним серцем, холодним розумом і надзвичайно хижими методами впливу на людей. Доказ цьому — штучно створений голодомор в Україні, який забрав більше життів, ніж Друга світова війна. Як можна виправдати «закон про колоски» від 7 серпня 1932 р., який підняв небачену хвилю репресій, збільшив смертність мільйонів селян, але вирвав у голодних людей додаткові 200 млн пудів хліба. Коли дитина, помираючи з голоду, брала в кістляві кулачки декілька колосочків, охоронці розстрілювали її негайно. А над усіма нестерпними стражданнями по радіо — глумливі слова генсека: «Жити стало ліпше, товариші. Жити стало веселіше»…

На десятиліття можна засекретити архіви, можна замести сліди злочину, можна переписати історію (що вже не раз робилося), та чи можна викреслити це лихо з пам’яті народу? Якою метою, як можна виправдати злочин тих, хто відбирав останню крихту хліба в немовляти, хто вивантажував у прірву живих голодних людей, поливаючи їх вогненною смолою, тих, хто руйнував церкви й храми, хто перетворював душі людські на болото?..Багато проявів людської бездушності знає й література. Пригадаймо героя новели М.Хвильового «Я (Романтика)», який згорає у вогні свого фанатизму й спалює в ньому найсвятіше—рідну матір, виправдовуючи свій вчинок примарною «загірною комуною». Та чи можна засвітити вогник Щасливого життя на порожньому полі людської жорстокості, зла? Такими ж сліпими фанатиками ми бачимо братів Половців, з душ яких витравлено найсвятіше — любов до ближнього, поняття «сім’я», «родина». У кривавому бою переміг більшовик Іван, захисник усіх при-гноблених і бідних. Та яку мораль утверджуватиме той, хто розстріляв у спину беззбройних людей?..

Однак історія розставляє все на свої місця. Досягає мети той, хто присвячує рідній землі своє життя, той, хто душу наповнює світлими помислами й чистими думками. Так, Богдан Хмельницький, розпочавши війну з поляками через власні сімейні проблеми, серцем осягнув масштаби українського горя і став провідником нації у святій боротьбі за незалежність України. Саме тому він назавжди залишиться в нашій історії.

Тож, як бачимо, тільки та мета є виправданою, яка збагачує кожного духовно. Головне — не розгубити свою душу, не проміняти її на сто ерзаців. Ф. Достоєвський казав: «Краса врятує світ». Так, світ врятує краса — краса людської душі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Печально та закономірно, що молодь, яка є творцем майбутньої історії, являє собою чи не найпасивнішу частину українського суспільства. Одна із найменш економічно захищених верств населення, світогляд якої ще продовжує формуватися, вона інтуїтивно відчуває наближення глобальної української кризи, яку вона не в змозі відвернути.

Говорячи про те, що можу зробити я, можна виділити мінімум того, що я можу зробити і максимум того, що я можу зробити. Чи буду я старатися на благо своєї батьківщини протягом усього свого життя, я зараз сказати не можу – життя таке, що прогнозувати таке наперед навряд чи раціонально. Втім, думаю, що на мінімум з можливої ​​від мене допомоги країна зможе розраховувати завжди. Я думаю, що по мінімуму я зможу бути корисним для своєї країни шляхом повної і неухильної сплати податкових платежів і відрахувань. Дивно, але в сучасному світі багато людей просто йдуть від цих виплати обов’язкових платежів, ніби не розуміючи, що таким чином ці люди роблять гірше тільки самим собі. Якщо людина не платить податки, країна не може розвиватися, покращувати інфраструктуру і покращувати життя кожного. Особисто я це прекрасно розумію, тому завжди буду готовий бути корисним шляхом сплати податків.

Якщо ж говорити про максимальну користь з мого боку для країни, тут є кілька варіантів. По-перше, я можу стати великим бізнесменом. Якщо це відбудеться, я буду генерувати дохід для себе у великих розмірах і відраховувати великі платежі до бюджету країни. Завдяки мені і моїй справі країна отримуватиме більше грошей з податків і зможе забезпечувати свій розвиток і покращення життя всіх громадян країни. Другий шлях максимальної користі для країни – стати  видатним вченим. Дійсно талановиті вчені допомагають країні дуже сильно – вони піднімають престиж держави, залучають інвестиції, допомагають країні вирішувати її найактуальніші проблеми.

Поки що я не дуже корисний країні, але я впевнений, що це рано чи пізно відбудеться. При мінімальній корисності я буду сплачувати податки в повному обсязі, наповнюючи державний бюджет і допомагаючи країні вирішувати її проблеми. При максимальної корисності для країни я би став великим бізнесменом, виплачуючи дуже великі податкові відрахування, або відомим вченим, допомагаючи вирішувати проблеми завдяки своїй професійності. Хотілося б приносити своїй рідній Україні якомога більше користі, але чи вийде це в максимальному обсязі, поки що не зрозуміло.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

 Чому ми обираємо собі в друзі цю людину, а не іншу? Певною мірою це визначають наші уподобання. Добрі люди тягнуться до добрих. Якщо твій друг чесний, порядний і щирий, це означає, що ти і сам такий. Бо ніколи не стануть друзями чесна людина і підступна, працьовита і ледача, порядна і непорядна.

     Від природи в людині закладені великі творчі можливості. Чи розвинуться вони і вдосконаляться, а чи залишуться непоміченими залежить в першу чергу від тебе самого, а вже у другу – від оточення. Що ти обереш, тією дорогою слідуватимеш. Дорогою правди, добра і справедливості чи брехні, зла і фальші. Будеш будівничим своєї долі чи руйнівником.

     Ось чому кажуть, що  вподобав, на те й перетворився.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : На мою думку, справедливість — це реальність, а не міф чи наївне прагнення досконалого світу. Це поняття є одвічною людською чесно-тою. Споконвіків люди прагнули дійти згоди, взаєморозуміння, довіри-тися один одному. У людських стосунках, у суспільстві справедливість має сенс, бо вона визначає порядок людського життя, в якому існує відповідність між діяннями й платою, гідністю й винагородою. Спра-ведливість — це якість, якою оцінюємо будь-які стосунки. Критерієм при цьому виступає правда. З дитинства кожен знає, що треба завжди казати правду, тобто не брехати, не вигадувати, не перекручувати — не спотворювати своїми словами реальні події. Бо тільки те ставлення до інших є справедливим, в основі якого лежить правда.

Прикладом цього може слугувати усна народна творчість — казки, прислів’я та приказки, що засвідчують глибину народної мудрості, досвіду українців. Так, прислів’я «Правда із дна моря виринає, а не-правда потопає», «Хто сіє вітер, пожне бурю», «Правда кривду пере-важить», «По правдіроби, по правді й буде», «Справедливого чоловіка Бог любить», «Не чини лихого, не бійсь нікого» є свідченням одвічної боротьби людини з несправедливістю, прагнення бути небайдужим до страждань інших, допомогти в скрутну хвилину. Адже бути небайду-жим, нікому не шкодити, сприяти загальній користі — ось ті якості, в яких виявляється справедливість.

Головний герой народної казки «Про правду і кривду» невтомно шукав справедливості. Найбільшим випробуванням для нього стали життєві негаразди, злидні. Проте від розчарування й відчаю його вря-тувала правда, яку так ретельно намагалися приховати лиходії. Збагнув-ши, що його клопіт такий мізерний порівняно зі стражданням сотень безневинних людей, він відважився протидіяти кривді й подолав її.

Скарбниця людського досвіду багата на повчальні історії щодо про-яву справедливості серед людей. Давньогрецький філософ Аристотель говорив ‘. «Коли люди люблять один одного, їм не потрібна справедли-вість». Таким чином, людяність, гуманність, доброзичливе, уважне ставлення один до одного — це ті моральні цінності, що визначають справедливість між людьми. Не можна не згадати відомі слова росій-ського мислителя В. Соловйова: «Справедливість вимагає, щоб ми не робили іншим того, чого не бажаємо собі».Тож будьмо милосердними до Інших, любімо їх — і тоді зможемо бути справедливими.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Життя людей переповнене різними турботами і переживаннями. Починається це ще зі шкільної лави, коли людина починає вчитися, пізнавати нове і конкурувати, прагнучи бути краще, ніж інші, і засмучуючись, якщо щось не виходить. Турботи являють собою невід’ємну частину життя. Втім, іноді людям хочеться забути про все, позбутися усіх турбот і займатися лише тим, що їм подобається, приємне тощо. Чи дійсно це реально? Які істотні наслідки цього?

Звичайно, кожен має потребу у відпочинку. І іноді людина просто зобов’язана позбутися всіх турбот, забути про всю щоденну рутину, щоб в повній мірі відпочити, набратися сил, щоб заново приступити до роботи і звичайного життя. Для такого відпочинку дітям надаються канікули, а дорослим людям – відпустки. Звичайно, ні те, ні інше не триває так довго, як людині, бути може, хотілося б, але, тим не менш, такого часового проміжку цілком вистачає для відпочинку. А ось більш тривалий відпочинок і безтурботний час може позначитися лише негативно і ніяк інакше.

Чому ж так виходить? Думається, тому, що безтурботність, відсутність тривог і проблем надмірно розслаблює людину. Наш світ влаштований так, що кожен чоловік повинен боротися, прагнути до чогось, досягати певних висот, тільки так він може реально конкурувати з іншими, робити краще, як самому собі, так і людям, які його оточують, тобто, всьому суспільству. Постійна наявність турбот робить людину більш ефективною, вона вчиться вирішувати важливі проблеми буття, справлятися із завданнями, які перед нею стоять. Якщо ж всього цього немає, ситуація змінюється кардинально. Людина втрачає навички боротися, битися за своє майбутнє, вона стає розслабленішою, гіршою за багатьма ознаками. Ніякого позитивного ефекту і результату це за собою не тягне. Втім, сучасне суспільство є вільним, а тому кожен вибирає відповідний спосіб життя для себе самостійно.

Можна наводити безліч прикладів того, як люди, які ні про що не дбали, в кінцевому підсумку ставали гірше, ніж вони могли бути, якщо б у них було багато турбот. Саме з цієї причини кожна людина не повинна прагнути уникнути своїх проблем і переживань. Всі ми зобов’язані трудитися на благо себе, своїх близьких і суспільства в цілому. Для цього не потрібно бігти від турбот і проблем. Навпаки, потрібно шукати все це, щоб займатися ефективним рішенням. Тільки так людина залишиться самою собою, а її життя не втратить сенс.