Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Григорій Савич Сковорода – видатний філософ-просвітитель, письменник XVIII століття. Слава цієї людини є не лише європейською, а й світовою. У найважчі часи, коли український народ був під гнітом царської Росії, своє місце Сковорода бачив серед погнобленого народу.

Байки Григорія Сковороди є своєрідним утіленням його філософського генію. Власне, саме життя надавало авторові теми для байок: природа людини сповнена вад, які треба виправляти. Жанр був популярним тому, що байка зрозуміла широкому загалу читачів. Зразком для Сковороди були байки античних авторів, насамперед давньогрецького байкаря Езопа.
У 1769–1774 роках Сковорода склав близько тридцяти байок, які ввійшли до відомої збірки «Басни Харьковския» .

У байці «Бджола і Шершень» провідною є думка, що людина повинна жити за велінням природи, за покликанням.

«Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? – запитав Шершень. – Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні» . «Ти поважний дурень, пане раднику, – відповіла Бджола. – Ми народжені до збирання меду і не припинимо цього робити, доки не помремо» . Сковорода назвав мораль байки «силою» . Автор зазначив, що Шершень є втіленням образу людей, які живуть лише для того, щоб їсти й пити. Бджола, таким чином, уособлює трудівника, для якого робота є насолодою. Звичайно, трудівник живе за законами природи, він миліший для природи, а отже, і для людей.

«Кукушка й Косик» – дуже оригінальна байка, провідною в якій є думка про необхідність праці для вдосконалення душі людини.
«Що ти робиш?» – спитала якось Зозуля в Дрозда. «Співаю». «Я співаю частіше від тебе, проте мені однаково нудно». Дрізд на це відповів: «Так ти ж, пані, тільки те й робиш, що, підкинувши в чуже гніздо свої яйця, з місця на місце перелітаєш, співаєш, п’єш та їси. А я сам годую, бережу й вчу своїх дітей, а свою працю полегшую співом» . Сковорода у моралі цієї байки зазначає, що той, хто нічого не робить, зазвичай нудьгує частіше, ніж чесний працівник. Виконання обов’язків є насолодою, святом. Дуже цікаву думку висловлює Сковорода, кажучи, що спільний для всіх обов’язок – це шукання Царства Божого, і щасливий той, хто поєднав свій земний обов’язок із небесним. Таке життя є істинним.

З наведених прикладів видно, що Григорій Сковорода був гарним філософом, який добре розумівся як на трудах славетних мислителів давнини, так і на особливостях людського серця. «Пізнаєш істину – увійде тоді в кров твою сонце» , – зазначав Сковорода. Ця людина довіряла природі. Роздуми Григорія Савича часто торкалися теми людського щастя, і тому й сьогодні твори цього видатного українського філософа бентежать своєю глибиною, неосяжною мудрістю й кришталевою чистотою. «Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба у воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих».

Більшу частину свого життя Сковорода мандрував Україною і Європою, пізнаючи світ і людей. Цей наймудріший з українців своїм життям подав приклад подвижництва, своїми байками нагадав про необхідність долати зло у власній душі. Григорій Сковорода вчить нас бути кращими, застерігаючи: «Ні про що не турбуватись, ні за чим не турбуватись – значить не жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя – се рух» .

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У романі «Злочин і кара» Достоєвський піднімає такі проблеми, як соціальна нерівність, самотність, порожнеча душі сучасного автора. Одним з героїв твору по праву можна вважати Петербург, який, як і люди, теж бере участь у дії. Це страшне місто. Людина в ньому безправна, положення її безвихідне, піти їй нікуди.

По-перше, Петербург — фон дії роману. З перших сторінок читач бачить не парадну столицю, блискучу у всій пишності архітектури, а задушливе, тісне місто: «На вулиці спека стояла страшна, при цьому задуха, штовханина, всюди вапно, ліси, цегла, пил і та особлива річна сморід, настільки відома кожному петербуржці, що не має можливості найняти дачу ». Своєрідність пейзажу у Достоєвського полягає в тому, що описи дуже короткі, немає різких і виразних обрисів предметів. Дається враження від загальної атмосфери вулиці (! Почуття глибокої огиди промайнуло на мить в тонких рисах молодого особи «). У цьому секрет впливу пейзажу на почуття читача.

Разом з головним героєм Родіоном Романовичем Раскольниковим ми подорожуємо по вулицях і вуличках Петербурга, брудними трактирами з темними і сирими кутами. Тут ми зустрічаємо зовсім різний люд. Це «п’яні», «всякого роду промисловці і лохмотники». Це Мармеладов з жовтим, набряклі, зеленуватим особою, «руками брудними, жирними, червоними, з чорними нігтями». Це стара лихварки «з гострили і злими очицями». Це Катерина Іванівна, «жахливо схудла жінка з розчервонілими до плям щоками». У кварталі, де мешкає Раскольников, зустрічаються найбідніші, знедолені, нещасні люди. Всі вони схожі один на одного. Всі вони сірі, як і вулиці, на яких живуть. Від зустрічей з людьми залишається відчуття «чогось брудного, жалюгідного, потворного».

Інтер’єр квартир героїв у Достоєвського виписаний досить докладно. В поле зору оповідача потрапляють предмети різнохарактерні, побачені під різним кутом зору. Однак картина об’єднується єдиної суб’єктивно-емоційної манерою зображення гнітючої похмурості, старості і мертвотності житла.
Предметом суб’єктивної оцінки стають навіть об’єктивні властивості речей, які не підлягають емоційного сприйняття. Предмети у Достоєвського позбавлені «осязательности», але зате наділені здатністю до самовираження, оголення суті речей, самого характеру простору. Звідси і стійкість колориту — все інтер’єри виконані в одному жовтому кольорі.

Жовтий колір — не стільки конкретна фарба, скільки знак емоції. Наприклад, цей колір присутній в описі кімнати головного героя: «це була крихітна клітках, кроків шість довжиною, мала самий жалюгідний вигляд з своїми жовтенький, запорошеними і всюди відсталими від стіни шпалерами … Було три старих стільця, не зовсім справних, фарбований стілець в кутку … ». Крім того, автор кілька разів називає кімнату Раскольникова «труною». За допомогою цих деталей створюється відчуття безвиході, загнанности в клітку «маленької людини»

У квартирі Олени Іванівни також переважає жовтий колір: «меблі вся дуже стара і з жовтого дерева, складалася з дивана з величезною вигнутою дерев’яною спинкою, круглого столу овальної форми … туалету з дзеркальцем в простінку, стільців по стінах та двох-трьох копійчаних картинок в жовтих рамках, що зображали німецьких панянок з птахами в руках ». Жовтий колір, який пригнічує, що викликає тугу, зближує, ніби ставить в один ряд жалюгідний, бідний інтер’єр бідного студента Родіона Романовича і яка претендує на смак, але не менш жалюгідну обстановку живе в достатку процентщици Олени Іванівни.

Ми бачимо жовтий колір в інтер’єрі кімнати Соні в квартирі Капернаумових: «це була велика кімната, але надзвичайно низька … Один кут, жахливо гострий, тікав кудись углиб … інший же кут був занадто бридко тупий … Жовтуваті, обшмиганние і зношена шпалери почорніли по всіх кутках ». Виникає відчуття давить зневіри, дискомфорту. Форма «неправильного чотирикутника» кімнати Соні нагадує нам про невлаштованості життя дівчини.

Майстерність Достоєвського-художника проявляється в тому, що деталь інтер’єру (предмет, колір) допомагає нам зрозуміти психологічний стан героїв, дає пояснення їх вчинків. Людина задихається в Петербурзі Достоєвського, як «в кімнатах без кватирок», його тисне в густому натовпі, і в трактирі, і в комірках. Все несе на собі печатку невлаштованості, убогості людського існування.

В описі міста жовтий колір також є домінуючим поряд з сірим, зеленим. Почуття духовного самотності несуть ці фарби. Раскольников перед вбивством майже фізично задихається в кам’яному мішку жаркого, задушливого і запорошеного міста.

У більшості випадків Петербург зображується під час заходу сонця, тому присутні контрастні тони: «темніють вода канави», «темніють дому», «темні глухі стіни» — і «рожевий відблиск заходу» (той же ефект різкого відблиску стає і останнім поштовхом до злочину — з «темної комірчини двірника … з-під лавки щось блиснуло йому в очі» — це була сокира).

В епілозі дія з Петербурга переноситься в острог, де відбуває покарання Раскольников. Тут пейзаж змінюється: «стояли теплі, ясні, весняні дні». Він символізує надію на відродження, духовне і фізичне зцілення героя.

Таким чином, Петербург Достоєвського — це канави, брудні вулиці і провулки, підворіття, Сінна площа, набережні. Слова-лейтмотиви в описі Петербурга — «задуха», «сморід», «глухий». Найтрагічніші і вражаючі епізоди роману розігруються в трактирах і на брудних вулицях, в гущі буденності і прози — це підкреслює глухоту страшного світу, що оточує героїв, до людського болю і страждання Подібно інтер’єру, зовнішній вигляд міста — епізодичний, розірваний — об’єднується суб’єктивно-емоційної манерою зображення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Батьківщина, Вітчизна – такі знайомі з дитинства слова, що мало хто в своєму житті й задумується над їхнім глибинним змістом. Та попри все те, людська думка завжди прикована до осмислення цих понять і особлива увага виростає до них в моменти класових бур, міжнародних конфліктів та соціальних змін.

В повноті нашого конкретного земного життя ми стаємо причетними до надприродної душі Вітчизни, не тільки відчуваючи, а й осмислюючи, розуміємо її як живу істоту, як рідну матір, переживаючи зв’язок нашого життя з її життям.

Володимир Соловйов писав: «Людство, мов єдине живе ціле, духовно-фізичний організм, реально недосконалий, але який зростає й розвивається до ідеальної повноти досконалості. Члени цього організму безумовно солідарні між собою, всі мають потребу в кожному і кожен потребує всіх, стаючи необхідними один для одного так, що добробут чи страждання одного відображаються на добробуті та стражданні всього організму». І як не можна погодитися після цього з словами С.М.Булгакова, що людство єдине, хоча й багатолике.

Конфуцій, Цицерон, Сенека, перші християни, всі вони звістили про рівність всіх людей. Сенека писав: «Всі ми – члени одного величезного тіла. Природа, бажаючи, щоб ми всі були рідними, народила нас з одних і тих же начал і для однієї й тієї ж цілі… Людське суспільство подібне до склепіння, де різні камені, тримаючись один за одного, забезпечують міцність цілого».

Навіть в самому своєму понятті Вітчизна виражає ідею спільності походження, тобто єдності та спорідненості природи людей. Слово «Вітчизна» походить від слів «вітець, втиць, отець». Воно виражає те, звідки ми походимо та Ким створені, виражає поняття зв’язку, любові та взаємного піклування. «Вітчина» – дар від Бога і спадок від батька, котрий переходить від Бога до людини, від батька до сина, від прадідів до правнуків. Слово «вітчизняний» означає «свій, природний, рідний». Все «рідне, родинне» означає своє, подібне й близьке по духу та почуттях і саме воно виразилося в народних прислів’ях: «Добре тому, хто в своєму дому»; «Кожна травинка на своєму корені росте»; «Краще на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужині слави натягти».

Природа Вітчизни уподібнюється храму. Кожна людина являє собою тут центр, маленьку вітчизну, котра вміщає в своєму серці Вітчизну Небесну, спадок свого Творця. В своєму житті людина реалізує ціль творіння, а значить виражає в собі небесне. Розвиваючись, вона проектує небесне життя на своє, на свою родину, на своїх ближніх, на все людство. Саме в цьому й полягає патріотизм, який виливається з внутрішнього відчуття носія повноти Вітчизни на зовнішнє, не втрачаючи при цьому свого зв’язку з причиною внутрішньої вітчизни – Творцем. З усвідомлення цього зв’язку й народжується почуття вдячності та любові до Бога, а вже потім з цього народжується й любов до ближніх, Батьківщини, людства.

Вітчизна кожного народу зв’язана безліччю ниток: просторових, часових, економічних, політичних, духовних, з Вітчизнами різних народів. Тому неможливо любити Вітчизну, ненавидячи маленьку вітчизну – свого ближнього, його велику Вітчизну й не оцінюючи характер цих відносин. Відношення до Бога, до свого ближнього, до своєї Батьківщини, до всього людства складає нерозривну єдність. Любити свою Батьківщину, як любити самого себе, а це означає щиро бажати бачити в ній втілення людського ідеалу й по мірі своїх сил приймати в цьому участь.

Жити потрібно так, щоб відповідальність перед Вітчизною, відповідальність перед собою й відповідальність перед людством не поглиналися одне одним, а збагачували й підіймали, розширяючи індивідуальне життя, утворюючи позитивний зв’язок зі всім світом. Служіння своєму ближньому, своєму народу – це служіння всьому людству.

Кожна людина, як і сама Вітчизна, являється вічним союзом, який відображає в собі історичне життя людства, а тому й стає для кожного вищою школою найблагородніших почуттів. Не може бути в нас, при втраті любові до Батьківщини, будь-якої суспільної творчості, без якої немає й морального життя самої людини.

Людина, як Вітчизна – це ікона Бога, ікона Небесної Вітчизни, образ, до якого ми звертаємо свій внутрішній погляд, вибудовуючи Вітчизну земну. Духовне життя неможливе у відриві від реалій земного життя зі всіма його викликами. Господь прийняв людську природу й освятив, перевтіливши її Своїм Втіленням. Від сьогодні людина, одягнена в благодать, одягнена в ікону Христа, здатна перевтілити світ.

Протягом віків творилася ця ікона життям безліччю людей, котрі прагнули до святості. Ці люди жили не тільки високою духовністю, але й душевним та тілесним життям. Святість, освячення Духом Святим приймали не тільки душі, й не тільки тіла, а й земля, весь фізичний світ. Саме з цього поєднання багатств духовного, душевного й тілесного життя складалося те, що сьогодні ми називаємо Вітчизною.

Можна сказати, що наша Вітчизна – це реальність духовної, душевної та тілесної повноти кожного з нас, котра утворилася в наслідок тисячолітнього співробітництва Бога та Його людей. Наша Батьківщина – це дар Святого Духу, який ми не просто повинні, а зобов’язані зберегти й примножити, подібно до слуги, покликаного до примноження талантів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мені здається, що тільки сліпий не може не бачити того, як на життя людини впливає книжка. Це — одне з найвидатніших творінь культури, дієвий засіб її виховання й захисту. На підтвердження висловленої думки можна навести чимало переконливих аргументів.

По-перше, у книжках перед нами постає весь світ і спонуки до його пізнання. По-друге, вони допомагають нам знайти друзів і однодумців у різних епохах і країнах, збагнути універсали буття. А найголовніше — пробуджують почуття та духовність.

Звичайно, це не всі аргументи «за». Та деякі з них уже можу підтвердити власним 
досвідом. Так, послання «І мертвим, і живим…» Тараса Шевченка просто приголомшило мене: я постійно перебував у стані уявного діалогу з автором. Читав упівголоса рядки і ніби чув поетові уроки історії. А в його словах — і гіркота, і докір, і віра, і така любов до людей, що будить приспане сумління, прагнення діяти, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», що їх ти мусиш знайти.

Прикладів художнього осягнення ролі Шевченкового слова для самоусвідомлення українців — океан. «Прометеїв дух Тараса – це полум’я, котре нищить тьму», — писав Є. Маланюк у віршах «Невичерпальність» і «Шевченко». Тарасовим словом гартували себе М. Рильський і В. Стус, І. Марчук і М. Лисенко. В. Симоненко і Є. Сверстюк — світочі українського духу. А хто запродав душу нечистій силі, тому, як сумнозвісному О. Бузині, ввижається «вурдалак Тарас Шевченко». Бій світла і тьми триває. І Тарасове слово на боці світла.

Отже, як бачимо, книжка допомагає нам відкривати світ, осмислювати власне призначення в ньому, своє місце в історії, у боротьбі проти зла, знаходити підтримку й розуміння тих, із ким нам у житті по дорозі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я – дитина  сучасного світу, яка не забуває традиції та історію своєї країни,  шанує солов’їну українську мову, поважає оточуючих та близьких. Чи можу я вважати, що я – європеєць? Звичайно, це питання нелегке, але давайте спробуємо зануритись в глибини людського буття, аби знайти відповіді на непрості запитання.

         По-перше,  на мою думку, європеєць – не той, хто народився у Європі, а той, хто своїми вчинками, звичками та діями висвітлює особливості західно-європейської  культури. Справжні європейці, незважаючи на тернисті життєві шляхи, будуть впевнено крокувати у напрямі покращення культурного та економічного розвитку Батьківщини та усього світу.

         По-друге, європейське коріння є у кожному з нас! Люди, які прагнуть впевненості у майбутньому, тяжко працюють аби заощадити кошти та виїхати за кордон. Навіщо ж покидати рідну землю лише для того, аби відкрити його у собі? Потрібно, насамперед, змінювати власний характер та світогляд; змінивши власне ставлення, у нас є шанс змінити державу! Можливо, ви не погодитеся зі мною, але із сьогоднішнім рівнем безкультур’я  про “ близьке світле майбутнє ” нічого й мови вести. Більшість просто нехтує законами, не бажає працювати задля власного та державного блага, не поважає самого себе.  Для того, аби зробити перший крок на зустріч Європі, ми маємо навчитися вважати себе європейцями, адже ми – українці, а Україна – серце Європи.

         По-третє, європейські настрої – це оздоблені золотом подарунки для нащадків. Я впевнений, що кожен хотів би залишити безцінний спадок своїм послідовникам. Чому ж не почати з частинки європейської душі, яку ми так дбайливо переховуємо? Чому ми вагаємося? Ми маємо можливості, але не користуємося ними. Кожен хоче змінити своє життя на краще, не прикладаючи при цьому максимуму зусиль. Пробачте, звісно, але реалії сьогодення готують людину до клопіткої та тривалої праці. Слова, кинуті на вітер, нічого не вартують, а от діло, зроблене на благо – задовольнить не лише ваше “Я”, а й допоможе близьким.

         Отже, європеєць ви, чи ні – вирішувати лише вам! Головне, не помиліться  у своїй життєвій стежці! Не бійтесь щось змінювати, адже зміни – це досвід, який назавжди закарбується у пам’яті. Можливо він буде не таким, яким би хотілося, але він ніколи не зникне. Ви станете впевненішими та сильнішими, адже вас по життю буде супроводжувати цей найліпший друг. Проживіть життя гідно – залиште у спадок власні духовні надбання!

         Зараз, я впевнено кажу: ”Я – європеєць!”. Не важливо, сподобається це людям чи ні, але я вірю, а віра – найсильніше,  що допомагає мені жити. Я буду змінюватись, адже ніхто не прийде і не зробить цього за мене! Можливо, мої кроки будуть спочатку невпевненими та маленькими, але я намагатимусь принести у світ щось досконало нове. Моя мета – змінити суспільство, доки воно не змінило мене.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Читаючи такі твори як «Анна Кареніна» Льва Толстого, чи «Пані Боварі» Флобера, ми задумуємось над тяжкою долею жінок, над змістом і ціллю їхнього життя. І хоча це дві, можна сказати, взаємо пов’язані речі вони часто не співпадають в нашому житті.
    Осуджує, чи оправдовує Толстой Анну Кареніну? І як слід розуміти таємничі слова епіграфа: «Мне отмщение, и Аз воздам»? Невже страшна смерть —
заслужена кара цієї жінки, що до самого кінця залишається для читача чистою і прекрасною?
    Герой трагедії не може бути людиною з нецільними, роздрібленими почуттями. Людина з маленькими, почвертованими почуттями і компромісними думками не може охопити своїми чи думками, чи почуттями всю реальність і зачіпити саме основне, не може протистояти цілому світу, висуваючи до нього високі вимоги, ціною власного життя, не може показати справжнє нещастя багатьох людей. Це і зробила героїня Толстого — Анна. Своєю любов’ю вона хотіла охопити весь світ. І холодний,  жорстокий світ, який оточував її, не прийняв її світлу любов.

    В образі Анни, Толстой показує чарівну аристократку, а перш за все, ніжну,  жіночну жінку, з сумними очима, що просили автора розгадати загадку людського життя.
    Дружина Толстого — Софія Андріївна записала слова автора: «Он говорил, что задача его сделать эту женщину только женственной и невинной». Тим самим він якби погоджувався з роздумами Анни: «Я не виноватая в том, что Бог меня сделал такою, что мне нужно любить и жить…»
    Зустрівшись з Вронським у вагоні в Анни було відчуття бурі в її життя — передчуття «забороненого» щастя. В ній кипіла сила життя, а таке бажання справжнього життя, було рівносильне цій бушуючій бурі.
    Треба сказати, що Толстой розвиває в «Анні Кареніній» одну із основних тем своєї творчості, тему відчуження світу від людини і велике бажання людства — бажання присвоєння всього світу людині. Анна Кареніна була готова полетіти назустріч всьому світу. І зрозуміло, що любов, яка виникла в світлій душі, Анна була готова подарувати цілому світу. Любов Анни висока і прекрасна, бо в ній відчувалась потреба життя і любові до всіх взагалі, і кожного окремо.
    Та Вронський і Анна своєю любов’ю убили її. Лиш починаючи свою любов, вони миттєво починали знищувати її. Любов Анни була самим життям. Але і ця любов була самою смертю. Невже це означало, що смерть прикинулась життям? Так, вона це вміє робити. І було зрозуміло, що любов Анни і Вронського просто була приречена на крах. Хоча сама природа покликала Анну до кохання. І, водночас, та сама природа осуджує її за любов, що жила в душі Анни.
    Не треба забувати, що переживання Анни за її почуття, за її совісність, її готовність осудити себе — водночас протестом проти цього. Між почуттями Анни і думками Толстого проходить границя, яка пролягає через весь роман: границя між відношенням Толстого до Анни і його відношенням до брехні і зла, в які вона ввійшла і в своїх почуттях до Кареніна, і в почуттях до Вронського.

    І в цей час  від неї відвертається весь світ. І небо, і сонце, і зелень осуджують її…
    На жаль саме любов Анни убиває її. Не знайшовши щастя з своїм чоловіком, вона прагне побачити його з Вронським, але знову і знову розчаровується. Вронський — людина не для сімейного життя, а тим більше для справжньої любові. Так як і Каренін, він не є людиною, щоб жила заради людей. Але Анна усвідомлює це тільки згодом.  Розчарувавшись в житті  і в коханні, Анна не може знайти себе в житті і бачить вихід тільки зробивши такий відчайдушний крок — крок до смерті. Треба сказати, що не кожна людина готова гідно дивитися в очі смерті, не кожна може залишити дітей, та й взагалі життя. В образі Анни, на мою думку, Толстой показав жінку, що кинула виклик світу в якому вона жила, яка відкрито «крикнула» про свої почуття.
    На жаль у наш час є дуже багато жінок з долею Анни Кареніної. І треба сказати, що завжди людська душа буде прагнути до щастя, а основне, до взаємної любові, та дуже рідко вона буде знаходити. І ми можем твердо сказати, що Анна Кареніна є героєм нашого часу, вона є поштовхом до боротьби за свою любов, своє щастя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :     Знайома ситуація: зустрівши на перерві або після уроків однокласника, який ще вчора не дав списати задачу з геометрії, ти начебто зненацька підставляєш йому ногу, ні на хвилину не замислюючись, що це може привести до серйозних наслідків. Таке трапляється. Але товариш, спіткнувшись, чинить опір. І тут виявляється, що перевага вже не на твоєму, а на його боці. 

    Конфлікт вичерпується синцем на твоїй руці й подряпинами на обличчі однокласника. І все тому, що ти не зумів критично оцінити ситуацію, не проаналізував дій товариша: 3 якої причини він не дав тобі списати задачу? І чи повинен був це робити? Цілком ймовірно, що у нього на це був свій погляд. І швидше б пояснив, як розв’язати задачу, справедливо вважаючи, що списування — ганебне явище шкільного життя, справжніх знань від цього ще ніхто не отримував. Самому собі ти здавався борцем за принципи товаришування. А насправді? Ти виявив свої лінощі, задерикуватий егоїзм. Добре, якщо вчасно стримаєш себе, подолаєш нестримне бажання зривати злість на товаришах, переможеш себелюбство, яке може в майбутньому серйозно зашкодити тобі. 

    Таким чином, у науці самовиховання неабияку роль відіграє уміння критично ставитися до самого себе, правильно оцінювати свої дії й вчинки, бачити себе ніби збоку. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли любиш когось, ти його любиш,

і якщо нічого більше не можеш йому дати,

ти все-таки даєш йому любов. 

Д.Оруелл

Світ  Існує  завдяки  любові.   Саме  любов спонукає чинити добрі справи, надихає поетів, змінює саму люди­ну, робить її піднесеною, гарнішою, сильнішою, добрішою.Любов — почуття світле, святе почуття. Від материн­ського тепла проростає любов до землі, до людей. Саме так, від подарованого нам материнського тепла, від материнської любові, ніжності ми або виростаємо з вмінням любити, або ми позбавлені цього почуття. І чим більше я живу на світі, тим більше переконуюсь, що не кожній людині це дано. Взагалі велика заслуга наших матерів в тому, що вони прищеплюють нам, виховують в нас людяність.

Виростаючи, ми протягом свого життя долаємо і душевну втому, і тимчасові розчарування, й інші нелегкі життєві труднощі, але лише нашого серця „торкається» кохання — все для нас з того часу набуває іншого змісту. Виростають крила, хочеться творити добро, обійняти весь світ, захистите скривджених і ображених. Ми переживаємо душевне потрясіння, захоплення.

Кохання —   це надзвичайно тонке  почуття.  Його не можна запланувати. І коли воно приходить, наше сердеч­ко  починає  невтомну  роботу,   кропітку  працю.   Чому? Все дуже просто — зруйнувати кохання можна лише одним необережним словом, та навіть поглядом. Кохання проходить певні етапи: спочатку — це платонічне кохання, квіти, музика,  романтика,   потім —  пристрасть,  а потім — довіра, спорідненість душ.  І людина,  яка спроможна протягом всього життя пронести кохання, мабуть, і є найщасливішою людиною на світі. І все ж найголовнішим в коханні я вважаю спроможність чи здатність людей любити „першими”.  Тобто,  любити,  не чекаючи  винагороди,   просто любити до нестями. Людина, якій дано глибоко почувати — все   зробить   вірно,   все   зрозуміє   на   інтуїтивному   рівні, нічого не зруйнує, нічому не зашкодить.Окрім любові між чоловіком і жінкою, матір’ю і дитиною існує ще велика любов до своєї країна, свого народу, його культури, традицій. Існує, на мій погляд, мудра думка російського вченого, академіка Дмитра Лихачова, що в людині потрібно любити людину.

Саме так, не національність, не віросповідання, а людину! Так само, як ми бажаємо і любимо своїх близьких, так ми і повинні навчитись любити інших людей, навчитись бажати їм добра. Так здійсниться вікова мрія, людства — добро переможе зло і Божі заповіді про любов до ближнього стануть нормою життя людей усього світу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Що ж таке любов?Що таїть у собі це слово?Напевне,любов це найпрекрасніше почуття, що може відчувати людина. Саме любов дає людині сили, щоб жити далі. Любов до близьких, до тварин, до природи, любов до самого себе робить людину щасливою. До такої людини тягнуться люди.

Якщо людина любить свою професію, будинок, родину, то вона буде щасливою. Чому часто відбуваються сварки, війни, тому що нема любові, а є злість, агресія, ненависть. Ці почуття є руйнівними. Вони руйнують все в окрузі.Люди здатні контролювати свої емоції, свої почуття. Людина може любити, і тоді вона буде сама щасливою і приносити щастя іншим. А може ненавидіти, і тоді вона буде робити нещасними інших людей.

Любов це ключ до щастя, саме вона є запорукою миру на землі. Любов, немов вода, наповнює життя. Дерево без води засихає, з людиною без любові відбувається теж саме.Любов саме тепле почуття, що може відчувати людина. Саме воно може зігріти в найхолоднішу пору, саме воно осяває своїм світлом найтемніші ночі.Ми прийшли на цю землю не щоб її шукати, а щоб її дарувати, і тим самим, роблячи цей дивний світ добрішим і щасливішим. У цьому і полягає сенс життя людини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Дуже болючою тему сьогодення є куріння та наркозалежність. Люди не встигають усвідомити ,як вони стають залежними від цього їдкого диму та прийому небезпечної дози.Куріння тютюну — найпоширеніша звичка, яка руйнує здоров’я людини. Немає сумніву у тому, що з вживанням тютюну пов’язана велика кількість всіляких хвороб, а при зловживанні курінням — можуть виникати надто небезпечні недуги. Пристрасть до тютюну вважається також як хвороба, що відноситься до розряду наркоманій. Численними науковими дослідженнями доведено підвищений рівень смертності серед курців.

У наш час боротьба з курінням є не тільки медичною, а й соціальною проблемою. Не зважаючи на існуючі заходи проти вживання тютюну, значних успіхів у його подоланні поки що не досягнуто. Ця шкідлива звичка міцно утримується в побуті людей і продовжує розповсюджуватись. Викликає занепокоєння переміщення куріння у більш ранні вікові групи населення та поширення його серед осіб жіночої статі.

Людина, яка звикла до тютюну, після кожного куріння відчуває наркотичний «комфорт»: поліпшується настрій, знімається нервове напруження, дещо підвищується працездатність. Такий період триває недовго. 

Наркоманія надзвичайно підступна і тяжка хвороба. Вживання наркотиків нищівно руйнує імунітет наркомана, його серцево-судинну систему, внутрішні органи. Бранця «білої смерті» видає зовнішній вигляд: його шкіра, зуби, волосся. Життя наркоманів ділиться на дві фази: перша, в якій знаходяться під дією наркотиків, і друга фаза, коли шукають чергову дозу. Нічим іншим наркоман не може займатися, бо починається жахлива «ломка».
Наша медицина навчилася лікувати наркоманію. Та біда в тому, що ця людина нерідко повертається у колишнє середовище і не може втриматися від спокуси знову спробувати «заборонений плід». На жаль, хвороба настільки змінює особистість, що наркомани, навіть після тривалого лікування, беруться за старе, бо не можуть адаптуватися до існуючих умов. Неспроможні подолати побутові чи соціальні проблеми.

Отож, куріння і наркоманія — проблема світового значення, і боротьба з ними вимагає спільних зусиль. Їх слід розцінювати не тільки як особисту трагедію, а й як соціальне лихо.