Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Найчарівніший прояв любові — кохання. Це почуття знову й знову доводить, що без нього життя втрачає сенс. Кохання змінює людину, в її душі ніби розквітає чарівна квітка, яка своїм тонким ароматом заповнює кожну клітину; кохання дарує людині радість, гармонію — саме таким є ідеальне уявлення про це почуття. Та чи існує таке кохання? Чи кожна людина зустріне його на своєму шляху? 

На мою думку, кохання, у тому разі, коли воно дійсно справжнє, — це важке випробування. Таке почуття ніколи не покине людину, які б не були обставини. Йому байдужі відстань, час, вік, розставання. Не завжди можна ототожнити таке почуття із щастям. Навпаки, зазвичай воно приносить великі страждання, часто закінчується трагічно: смертю, в’язницею, божевіллям. Леся Українка писала : «Ні, то ти забула, яке повинно бути кохання справжнє! Кохання — як вода, — плавке та бистре; рве, грає, затягає й топить» («Лісова пісня»). Тому людина часто обминає своє справжнє кохання і знаходить буденність, у якій і проживає тихо та спокійно своє життя — без великого щастя, але й без великого горя. 

Більш примітивні люди взагалі не здатні на це піднесене почуття. Для них кохання — лише задоволення фізіологічних потреб. Хоча така «штучна» любов і здається стабільною, іноді вона закінчується дуже швидко, або навіть переходить у відразу та ненависть. Бо люди не можуть жити разом протягом тривалого часу, не маючи нічого спільного. Таким чином, виникають конфлікти, що неминуче ведуть до руйнування хиткого сімейного союзу. 

Трапляється й таке, що людина задля надбання матеріальних цінностей нехтує своїм справжнім коханням. Шлюб за розрахунком у сучасному житті — річ зовсім не рідкісна. Іноді ж навпаки — щире кохання стає неможливим через соціальну нерівність чи через інші життєві обставини, що його не стосуються. 

Тема кохання завжди була провідною в літературі, у тому числі в українській. Так, наприклад, у драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» перед Лукашем постає проблема вибору між справжнім коханням і його неповноцінним замінником, поезією та прозою буття, а саме, між молодицею Калиною — втіленням бездуховності й моральної обмеженості та загадковою, казковою Мавкою — уособленню любові й краси. Лукашеві складно прийняти рішення, бо він покохав уперше, це почуття йому не знайоме, і він не в змозі його усвідомити: «Я не любився ні з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощі такі солодкі!» Проте згодом, під тиском матері, Лукаш схиляється до шлюбу з Килиною, зраджуючи своєму серцю, за що його й буде покарано. У третій дії драми-феєрії Лукаш свариться з дружиною,бо усвідомлює все те, чого не розумів раніше: «Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш… Тепер я мудрий став». Мавка ж постає перед нами зразком ідеального справжнього кохання. Для неї не має значення ані її походження, ані сварлива мати Лукаша, ані весільні церемонії. Головне для неї — її невмируще кохання: «Я жива! Я вічно буду жити! Я в серці маю те, що не вмирає!» Вона йде з коханням до кінця, і навіть після фізичної смерті її почуття живуть. 

Тож справжнє кохання — це велике надбання людини. Воно формує особистість, визначає її сутність: воно стає головним випробуванням у житті людини, робить її щасливою або нещасною. То чи існує справжнє кохання сьогодні? Мабуть, що так, оскільки й зараз люди продовжують здійснювати героїчні та безглузді вчинки задля кохання і страждати від цього. Це й робить їх людьми.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Овіяна холодними вітрами,набуває могутутності зима. Дерева, що вже давно скинули своє листя, занурюються в глибокий сон. Доведена холодними вітрами й скрипучим снігом зима увійшла в місечка й села. Яскраве сонце світить лише кілька годин на добу і зовсім не зігріває.

На вулиці мороз, і люди видихають густі струмені пари. Усі закутались в теплі шарфи, сховали вуха під шапками, а руки в рукавички. Тільки ніс і щоки ніяк не вберегти від морозу, і вони стають рум’яними.

А потім випадає довгоочікуваний сніг — густий і чистий, який не тане через півгодини. Сніг перетворює звичайний світ навколо у казковий. Сніг товстим білим килимом вистилає дахи будинків, лягає на гілки дерев, а в повітрі ще кружляють великі сніжинки. Замерзають річки. А в містах заливають катки, на яких можна кататися на ковзанах або просто так, і там завжди повно дітвори. Грають в сніжки, ліплять сніговиків, катаються на санках і лижах. Всюди чути вибухи сміху і радісні крики.

Іноді буває така хуртовина, що не видно на метр попереду себе, вітер і сніг б’ють в обличчя. А бувають спокійні ясні дні, коли сніг виблискує на сонці, ніби складається з дорогоцінних каменів.

Коли наступають новорічні свята, всюди запалюють різнокольорову ілюмінацію — на центральній ялинці в центрі міста, у вікнах усіх  будинків і магазинів.

Зима — ніби справжня Снігова королева, холодна та іноді непривітна. Зате прекрасна в своїх шикарних білих ошатах зі снігу й прикрасах з діамантів льоду. Накинувши на плечі шаль з вітру та хуртовини, зима нечутним кроком легко ступає по землі, радуючи нас своєю красою і веселими зимовими забавами.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я погоджуюся з висловлюванням Стефана Цвейга, бо в житті нічого дарма не дається: ціною невтомної праці, скороченням часу на відпочинок. на розваги досягається високий результат у навчанні, професійній та громадській діяльності.

Так, ми, одинадцятикласники, щоб скласти іспити на високі бали, повинні були старанно навчатися всі роки в школі, добросовісно готуватися до незалежного оцінювання, відвідувати підготовчі курси, додаткові індивідуальні ‘заняття, поглиблювати свої знання, читаючи науково-популярну літературу, словники, вивчаючи правила й винятки до них,бо дійсно, як казав Сенека Молодший, ми навчаємося не для школи, а для життя..

Усі українські письменника: і Леся Українка, яка фізично була дуже хворою, але мала величезну -жадобу до знань, й Іван Франко, і Григір Тютюнник, й Остап Вишня, й Олександр Довженко та інші — є прикладом для всіх нас у прагненні до своєї мета. їх шанують усі, зачитуються їхніми творами, вивчають у школах . Та відомими ці .люди стали завдяки наполегливій і каторжній праці над собою: над поглибленням і удосконаленням своїх знань, розвитку професійного рівня шляхом читання й пізнання.

Книги — морська глибина, Хто в них пірне аж до дна, Той, хоч і труду мав досить, Дивнії перли виносить. (І. Франко.)

А ось пригадаймо знаменитого оратора Давньої Греції Демосфена, політичні промови якого були настільки майстерними й загальнозрозумілими, що навіть вороги їх визнавали й прислухалися. Розповідають, що коли цар Філіпп Македонський прочитав третю філіппіку Демосфена, то сказав: «Якби я слухав Демосфена, я сам би подав голос за нього як за вождя в боротьбі проти мене». А як старанно працював над собою Демосфен: набирав камінців у рот і йшов у гори, промовляючи скоромовки. Він облаштував собі кімнату в підвалі, підвішував гострий меч до стелі, підставляючи плече під нього, яке смикалося під час публічних промов. Рани й біль не злякали наполегливого Демосфена і невдовзі демосфенові патріотичні промови були визнані найкращими й найпереконливішими в Давній Греції. У мене є знайома лікар-кардіолог, яка не вступила з першого разу до ВНЗ, але наступного року її мрія здійснилася. Зараз їй уже сорок років, і вона має авторитет серед колег і пацієнтів, допомагає майбутнім лікарям удосконалювати практичну сторону лікарської справи. Девізом її праці є слова Т. Фуллера: «Якщо ви володієте знаннями, дайте іншим запалити від них свої світильники». Тому ціною такого авторитету є колосальна щоденна праця над собою. І. Франко зазначав:

Лиш в праці мужа виробляється сила.
…Лиш в праці варто і для праці жить.

Отже, Стефан Цвейг правильно підмітив, що в житті безкоштовним нічого не буває. Тільки ціною своєї титанічної праці, високого рівня самосвідомості, наполегливості, працелюбства ми досягнемо своєї мети в житті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Поема І. Драча «Чорнобильська Мадонна» — це твір, який читаєш з болем, твір, що дає кожному з нас збагнути найболючіші проблеми нашого буття, нашої духовності, нашої скорботи, долі нашої України. Це твір — складний, метафоричний, багатопроблемний. Поет порушує у поемі політичні, екологічні, морально-етичні, історичні проблеми, спонукає нас до роздумів над нашим минулим і сучасним, закликає зупинитися, переосмислити все і жити, не завдаючи шкоди навколишньому середовищу.

Над нашою Україною 26 квітня 1986 року нависла чорна хмара лиха. Це лихо — радіація, небачене забруднення біосфери, до появи мертвої тридцяти кілометрової зони. Атомний вибух негативно вплинув на все живе, показав, до чого може призвести необачність. Поет відкрито називає винуватців трагедії:

Над тобою схилилась, політик,
Чи впізнав ти цю матір-вдову?
Із мільярдом поганьблених діток
Вона долю несе світову?!
Чи впізнав ти її, учений…
Її погляд на тебе вогненний.

Око поета-мислителя бачить все. Своїм поетичним словом він охоплює всі проблеми, відчуті ним, його близькими і друзями. Але, на жаль, наше суспільство не однорідне: серед нас є і герої-пожежники, які ціною свого життя рятували людство, а є й такі, які грабували покинуті села. І ця проблема теж знаходить відображення в поемі І. Драча.
Чорнобиль… Полин-трава… Це, певно, вона дала назву стародавньому місту на берегах Прип’яті. Чорнобиль — це ніби «чорний біль», якій прийшов крізь роки у прекрасне українське місто і спустошив все живе, зранив землю і людей. Для людей цей край став мертвим, але природа продовжує жити і далі. Вона мовчки страждає за помилки людей. Повертаються у безлюдну зону птахи і дивуються, чому не чути людського гомону, чому тут немає життя. У цій місцевості живуть лише здичавілі тварини, навіюють тяжкі думки безлюдні будинки.

Але не тільки екологічні проблеми висвітлив Чорнобиль. Чорнобиль духовний — це теж екологічна проблема, проблема екології душі людини. Може, чорнобильська трагедія не набула б такого розмаху, коли б тоді у державі не було так багато брехні. І ті, хто зобов’язаний був вчасно сказати людям правду, не зробили цього, виявилися нечесними, чорними душею, бо думали не про людей, не про майбуття, а про свої «кар’єри» і «премії» — у цьому трагедія тогочасного суспільства.
Чорнобиль — це незагоювана рана на тілі нашої планети. Це наша українська і світова трагедія. І. Драч стверджує, що недбальство людське, глум, знущання з природи, сучасна наука з її фантастичною, не завжди контрольованою могутністю призвели до найбільшої атомної катастрофи XX століття. «Ядерна чума» не обминула нікого. Ще багато років вона нагадуватиме про себе.

Берегти екологію навколишнього середовища мусить кожний із нас, як і дбати про екологію своїх вчинків, дій і почуттів. І. Драч переконує нас своїм твором, що ці поняття невіддільні одне від одного.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Привіт, мій кумире!
Пишу тобі листа. Я все таки зважилася на це. Але з перших рядків тебе переслідуватиме банальщина. Готовий?

Так, нещодавно я стала Дірікшіонером. Ніколи не думала що це станеться і ще так надовго. Я закохалася у всіх. Особливо в тебе. У твої каштанові кучері, в твою посмішку, в твої очі … Я знаю, що так говорять всі … Але інших слів не підібрати. Я довгий час сиділа і думала над цим листом. Що сказати, які слова підібрати. Але це тільки жалюгідні слова. Ними не передати те, що я відчуваю. Відчуваю до тебе. Я знаю і так, що тебе любить весь світ. А я що? Дівчина з села, яка буде тільки дивитися ваші інтерв’ю, ваші концерти по онлайн трансляції. Але ніколи, ніколи не побачу всіх. Особливо тебе. Може, якщо бути оптимістом, я побачу тебе. Підійду, сфотографуюсь з тобою і ти мені даси автограф. Але це ж відразу перетворюється в песимістичне явище. Ти забудеш про мене. Просто забудеш. А мені буде боляче. От і все. Ти зараз думаєш: «Та мені все таке пишуть, і все так думають». Але я не така. Ти ніколи про це не дізнаєшся. Та й навіщо тобі це? Я завжди задавалася питанням: «Чому саме ти?» Відповіді немає. І що робити? Жити мріями? Або бути оптимістом? Звичайно 2 варіант. Але нічого не вийде. Я спілкувалася з хлопцем і він постійно ревнував до тебе. До моїх мрій. «Як можна ревнувати до мене, якщо я тебе навіть не бачив!» — Подумав ти. Але тільки до мрій. До моїх мрій. Я говорила про всяку банальщину (сподіваюся ти зрозумів) І що? Як можна ревнувати до мрій, які ніколи не збудуться? Не знаю … Хоч це навіть не взаємна любов, я ніколи не відчувала себе так добре. Я плачу під вашу музику. Постійно плачу. Особливо на твоє соло. А що мені робити? Тільки слухати і думати, що ти поруч. Поруч зі мною. Даєш поради. Ти — моя опора. Хоч навіть тебе і поруч немає. Після пісень, я завжди стаю сильнішою. Сильної у всьому. За це величезне спасибі. Спасибі за те, що ви прийшли на Ікс- фактор 4 роки тому. За цю обладнаний групу і за ці пісні. Я ніколи не думала, що кумирів полюблю більше, ніж життя. Це нормально. Адже так постійно. Але радує те, що ви завжди поруч. Хоч і не в реальності, хоч в піснях. Я навіть не знаю, що на мене найшло написати це чортове лист, але я в нього я вкладаю всю любов, всю надію … Я пробувала написати на листку все те, що відчуваю, спалити це і попіл кинути на вітер. Кажуть, легше стає. Брехня … Нічого не допомогло. Я завжди ревную тебе до дівчина і готова навіть набити їм морду .Але … Стоп … А що я? Я просто людина, яка любить помріяти. Прив’язати до себе людину, яка навіть не знає про твоє існування. Навіть сенс в цьому листі немає. Сенсу немає писати тобі. Але є сенс жити далі. Жити з надією, що побачиш вас. Завжди захищати вас і наш Фанді від злих язиків. Ось моя місія. Ось для чого жити. Щоночі я думаю про тебе. Засинаю під вашу музику. І мені сняться сни … Сни з тобою … Де ми разом. Твої дотики навіть через сон чутно. Це так приємно. Від цього зносить дах. Але я нічого не можу вдіяти з собою .У потрібний момент ти поруч. Ти завжди поруч. І якби ти знав, наскільки ти мені дорогий. Навіть якщо зібрати всіх фанатів на цій землі, то вони не так тебе люблять, як я. Це все маячня, що я написала. Але в цьому моя душа. Може мені стане легше, а може важче, але я не можу нічого з собою вдіяти. Це вже як наркотики …
Просто знай, що я люблю тебе всією душею. Не за популярність, а за твої вчинки, про які я читаю в інтернеті. І ти знаєш, чимось ми схожі. Але … Якби там не було , ти назавжди в моєму серці.Вибач за зайняте час. Просто знай, що я люблю тебе ….

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Драма Лесі Українки «Лісова пісня» написана на щедрому грунті української міфології та фольклору. У творі на новому для української літератури художньому рівні йде осмислення краси життя. «Лісова пісня» — це глибока філософія взаємодії добра і зла, співіснування красивого і потворного. Цю філософію поетеса перенесла на взаємини людей і природи. За жанром «Лісова пісня» — драма-феєрія. Тут діють фантастичні постаті та реальні люди. Важливу роль, у творі відіграє природа. Вона бере активну участь у розвитку сюжету, допомагає героям у розкритті їх характерів, взаємовідносин, переживань. Природа виступає у драмі як найвища краса і гармонія. Грубе втручання у неї означає нищення краси та порушення гармонії, що веде до породження зла.

Це добре розуміє дядько Лев, який живе у злагоді з лісовими силами впродовж усього свого життя. Спілкування з природою, доброзичливе ставлення до неї робить героя драми мудрим і духовно багатим. Прикладом високої моралі і мудрості дядька Лева є його бережливе ставлення до дуба-велетня — улюбленого місця розваг усіх лісових істот. За таке розуміння природа щедро винагороджує свого захисника: «усякі скарби з лісу йдуть». В його господарстві був гаразд до тих пір, поки він був живий. Життя дядька Лева перебувало у гармонії з природою.

Боротьба за вільне, красиве, духовно багате життя окреслена стосунками Мавки і Лукаша. Лісова царівна Мавка своїм внутрішнім світом повністю відпо-відає зовнішній красі. Це гармонійна особистість. У лісі, де вона живе, про неї повсякчас піклується Лісовик, ніжно називаючи її «донею», «дитинкою». На зиму Мавку запрошує у своє лоно стара, скрипуча верба. У Мавку закоханий Перелес-ник. І, здається, він теж їй не був байдужим. Але одного разу Мавка відчула красу вищу, ніж та, що оточувала її. Це була музика Лукашевоі сопілки. «Навіть весна ще так ніколи не співала», як це робила Лукашева душа на звичайній сопілці. У Мавки формується враження про Лукаша ще до знайомства з ним: якщо людський хлопець вміє так гарно грати, то й сам, напевно, гарний. Про це вона дізнається віл Лісовика,. Але, збагачений досвідом стосунків з людьми, Лісовик зразу ж застерігає Мавку, що по людських стежках «не ходить воля, там неволя тягар свій носить». Вихована в іншому світі, де без волі і краси не було життя, Мавка не розуміє занепокоєння Лісовика:

Ну як таки, щоб воля — та пропала?
Се так колись і вітер пропаде?

Мавка щиро тягнеться до спорідненої їй душі Лукаша. Вона прагне міцного щастя, на все життя. Порив її душі до глибокого і самовідданою кохання — найвищий вияв духовного світу героїні. Заради коханого вона готова на самопожертву. Саме тому Мавка пішла з лісу, поміняла розкішні шати царівни на убоге селянське вбрання, намагалася виконувати по господарству всі доручення матері Лукаша.

Однак дуже швидко Мавка зрозуміла, що життя не завжди збігається з мрією про нього. Світ добра і краси, який був притаманний серед людей дядькові Левові, не характерний для матері Лукаша. Та й сам Лукаш — людина прекрасних поривів: творчий, працьовитий, лагідний, але безвольний. Дуже швидко він піддався впливові матері і змінив своє ставлення до Мавки. Зрештою він її зрадив.

Таким чином реальність, в якій опинилася Мавка, зайшла у конфлікт з її надією на щасливе життя з Лукашем. Але краса Мавки полягає в тому, що вона думає не тільки про себе. Власне її зболена душа після багатьох марних спроб врятувати Лукаша знайшла для себе найкращий спочинок у володіннях Того, що в скалі сидить. Та коли вона відчула спробу Лукаша звільнитися від рабського ду-ху, то поспішила йому на допомогу. Такий вчинок засвідчує гуманність і глиби-ну почуттів. Самопожертва Мавки заради добра. краси проявилася і в епізоді навмис-ного поранення руки, коли Русалка Польова попоросила не вижинати лану.

Мавка — втілення краси в людському житті і природі. У цій гармонії її безсмертя: «Ні! Я жива’ Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає».Ці слова з повним правом можна віднести до творчого подвигу самої Лесі Українки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

З давніх-давен український народ шанував свята. Але з особливою надією і любов’ю чекали люди Великодні свята. Саме з них починається справжня весна, буйноквіт природи. Саме на це свято всі бабусі і мами печуть паски і роблять крашанки. Печуть паски у Чистий четвер. У хатах все прибране, вимите, рушники випрані, підсинені й накрохмалені, стіни побілені.

Як тільки мама виставляє на стіл борошно, масло, яйця, родзинки, ваніль, до хати заходить святковий настрій. Всі розмовляють притишено, лагідно, ніхто голосно не сміється. Добра, гарна паска — гордість господині. Є прикмета: славна паска — на добрий рік.

Ото вже чаклує мама над тістом! Як добре вимісить, то пильнує, щоб не «втекло» з миски чи діжі. А поки паска підходить, під випічку готують круглі бляхи, змащені олією. їх виставляють на стільці, щоб були під рукою.Коли тісто добре підійде, його викладають у форми. Кладуть не повну форму, а лише на третину, бо воно підростатиме.

По-різному прикрашають паски, кожна господиня — по-своєму. Посипають тертим сиром з родзинками, кольоровим пшоном, збитим з цукром білком 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Словник символів так тлумачить зміст образу васильків: «Васильки або волошки — символ ніжної і тонкої душевної краси, праведності і святості, душевної чистоти, скромності і привітності». Назва квітки, каже легенда, походить від імені хлопчика Василька, якого русалки на Зелені свята заманили в поле і залоскотали — і він перетворився на квітку, названу його іменем.

Вважається, що васильки мають значну магічну силу як оберіг від злих духів, лихої долі та всіляких напастей — витівок лукавого. Тому їх навіть вирощують при садибах, освячують на Маковея та Великого Спаса. Вінки з васильків, сплетені на Зелені свята, протягом року зберігають в домівці. Особливу силу мають васильки для молодих: пучком васильків кроплять наречених на весіллі; настоєм з васильків окроплюють галявини, де гуляють хлопці та дівчата Купальської ночі; таким же настоєм дівчата вмиваються — і їх краса стає недоступною злим чарам.

Поет, який написав чудовий вірш про васильки, не відступає від народного тлумачення цього образу. Першим доказом цього є розповідь про історію створення вірша. Поет зізнавався, що написав його разом з коханою жінкою: «В 1938 році, коли минуло мені сорок літ, я написав “Васильки”… Добре пам’ятаю свій настрій в той вечір, коли з’явився цей вірш. Щоб точно його висловити, треба було б сказати: “Васильки” я написав разом з Марією». (Марія Гаврилівна — дружина поета, кохання до якої протягом життя надихало його до написання пристрасних віршів). Іншим доказом можна вважати те, що цей роздум-мініатюра (12 рядків) про вічну красу життя написаний під впливом відомої однойменної народної пісні.

Вірш є зразком інтимної лірики.

Поет розповідає про себе і кохану, що йдуть повз поля, оточеного васильками. Цікаво, що Сосюра для передачі гарячого кохання використовує холодний синій колір: «і синіє щастя у душі моїй». Це пояснюється насамперед тим, що очі коханої,— сині: «і у тебе, мила, васильки з під вій», і почуття до коханої дівчини, поєднуючись з почуттям любові до рідної землі, породжують у поета асоціації синього кольору з коханням.

Поет у цих 12 рядках зумів передати найінтимніші людські переживання, показати красу кохання та людських взаємин. «Такий я ніжний, такий тривожний», писав сам про себе Сосюра. «Він усе життя виліплював образ ліричного героя, закоханого в землю, в кольори осені і неба, З чутливою душею…», — так сказав проВ. Сосюру видатний лірик — Андрій Малишко: У справедливості цих слів можна переконатися, читаючи вірш «Васильки».

У творі В. Сосюра торкається також філософського питання про швидкоплинність життя, про те, що треба цінувати кожну його мить, бачити прекрасне навкруги. Хіба це не щастя — йти поруч із коханою людиною, милуватися її блакитними очима, радіти хлібному полю й порівнювати рідні очі з блакитними квітами-васильками! Свою доброту, любов поет хоче передати нащадкам, щоб і ті. «далекі», були «сповнені привіту» й пошани до своїх предків.Слід сказати про змістове навантаження образу-символу васильків у поезії. Ця синя квітка — символ кохання, життя, єднання людини з природою (Васильки у полі, васильки у полі, і у тебе, мила, васильки з-під вій), символ швидкоплинності життя (Може, ми квітками, може, васильками станем — я і ти); символ безкінечності життя, зв’язку поколінь (васильками станем — я і ти …другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас). Віршовий розмір «Васильків» — хорей з пірихієм, що надає віршеві народно пісенного звучання.

Часто замислюєшся над питанням: «У чому ж секрет довгого життя деяких творів?». Говорячи про поезію «Васильки», можна з повним правом зазначити: довге життя поезії забезпечило майстерне зображення поетом звучання найтонших струн людської душі, що бринять щастям, коханням, любов’ю до рідної землі, вірою у вічність світу і роду людського. І ці почуття вічні, як саме життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Що є людина? Душа та тіло. Кожен із нас поціновує одне більше за інше. Володарі пера століттями намагалися довести, що велич душі над тілом незмірно краще. До письменників, що уславлювали подібну ідею належить галицький письменник Осип Турянський.

Повість «Поза межами болю» є уособленням  великої ствердної ідеї безсмертя людської душі. Саме душа дає змогу тілу жити. Не пасти ніц на саме дно – ось до чого закликає й що показує нам Осип Васильович. 

Найстрашніше протистояння – це протистояння тіла та душі. Коли герої конали від болю в шлунку, то тоді Добровольський зробив пропозицію, яка могла б урятувати життя всім, чи, принаймні, продовжити їх нужденне існування на декілька днів.  Тільки Сабо погодився на це, але й то йому не дали. Як сказав Ніколич: «Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!». Саме з’їсти свого мертвого товариша запропонував нужденним Добровольський. Усі вагалися. З одного боку – власне виживання, а з іншого стоїть образ твого друга, що ставленням до нього ти покажеш свою ницість чи піднесення душі. Вислів Ніколича допоміг зробити всім остаточний вибір, він наче скинув камінь з плечей. 

Дивним героєм є сліпий Штранцінгер. Друзі називали його святим. Своїми сліпими очима він бачив сонце. Цей юнак здатен був на велику самопожертву: він віддав «свої очі» (скрипку), аби товариші могли зігрітися. Сліпий зробив це тихо й рішуче. Здається, він мав достатньо сонця всередині, щоб вижити. Проте, за словами одного із шістьох товаришів, його душа була не з ним. Саме це відіграло вирішальну роль, мабуть, саме тому Штранцінгер не вижив. 

Також цікавим моментом, який показував, що навіть у лахмітті може жити велич людської душі, є ситуація із Бояні, людиною, що уже й власне ім’я забула. Він дико боявся, що самі товариші його вб’ють. Найбільше Бояні боявся Сабо, що дивився якимись лютими очима.   Божевільний упав, але підірвався. Якщо помирати – то самому, а не бути забитим. І ось, коли Бояні вже не мав надії на життя й був готовий померти, він тільки благав, щоб він це зробив сам. На що Сабо відповів: «Я теж людина». Він не хотів, щоб про нього думали настільки погано, бо людське єство перемагало в ньому звіряче начало.  

Німецький філософ Артур Шопенгауер сказав: «Люди подібні до годинникового механізму, який заводиться та йде, не розуміючи куди й  навіщо». Герої повісті Осипа Турянського знали, що вони мають іти, але тільки ліричний герой розумів, куди йому треба йти. Він бачив свою дружину й відчував маленького сина, що йому зараз три роки. Саме до них ішов той, від імені якого ведеться оповідь. Я вважаю, що тільки це допомогло йому вижити. Адже жити не заради себе, а заради інших – ось що по-справжньому високоморально та нетлінно. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

І. Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він – найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин».Традиції й новаторство в художній літературі – це взаємопов’язані поняття, які характеризують вузлові моменти літературної спадкоємності. Традиція в будь-якій сфері людської діяльності – те, що у формі усталених звичаїв, норм, порядків передається з покоління в покоління. У художній літературі у процесі тривалого її розвитку традиційними стають деякі теми, мотиви, ідеї, образи і т. п.

Новаторство – нововведення, характеристика тих граней творчої діяльності людини, якими ця діяльність відрізняється від традиційних форм. Письменник стає новатором у відкритті тем, типів, у вдосконаленні жанрових форм.

Вічний революцйонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, —
Він живе, він ще не вмер.

Поезія «Гімн» є моєю улюбленою. Я подумки , в захваті щоразу її перечитую.
Гімн (від грец. «урочиста пісня») – урочистий твір символічно-програмового змісту.  Поезія ввійшла до збірки «З вершин і низин», яка вийшла у 1887 р. (1893 – друге (повне) видання).

У поезії постав образ «вічного революцьонера» як одвічного духу, що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя, волю». Цього прагнення людини не зупинити ніяким реакційним силам, хоч, як свідчить історія людства, вони впродовж тисячоліть намагалися його умертвити, знищити. Поет підносить хвалу пориву людини до свободи, щастя, указує, що волелюбні ідеї особливо розкрилися в новітній час. Дух, що тільки «вчора розповився», простує туди, де розвидняється,- гучним голосом кличе до себе мільйони пригноблених і скривджених.

Голос «вічного революціонера», одвічного бунтаря, що не мириться з неволею, тепер чути в середовищі експлуатованих мас – «по курних хатах мужицьких,’ по верстатах ремісницьких». Він дає людям праці наснагу, породжує в них силу й завзяття «не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Поет вірить у велику силу «науки, думки, волі», що поведе людину до кращого життя. Ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивають визвольні настрої українського народу.