Збільшити або зменшити шрифт тексту : Грей Доріан — юний красень, аристократ, подібно Фаусту вступив в угоду з дияволом, щоб зберегти свіжість, молодість і красу, в той час як вік, порочна життя і злочини кладуть свій відбиток на портрет, виконаний іншому Г. Д., художником Безіл Голворда . У відчайдушній спробі знищити останнього безстороннього свідка свого падіння Г. Д. кидається з ножем на полотно, що зображає мерзенного, рано постарілого людини з кров’ю на руках. На наступний ранок слуги знаходять труп огидного сморщенного старого з ножем у грудях, а перед ним на стіні — портрет Г. Д. «в усьому сяйві його чудовою юності і краси». У романі Уайльда, який швидше за варто було б визначити як «філософську повість» в дусі «шагренева шкіри» Бальзака, кожен з основних трьох героїв втілює не тільки людський тип, скільки певну філософсько-естетичну і етичну позицію. Кожен з них в тій чи іншій мірі є носієм ідей самого письменника, які він певним чином «приміряти» у вигаданій експериментальної ситуації. Г. Д. відведена роль своєрідного «випробувального поля» цього експерименту. Будучи «прекрасним принцом», носієм неземної краси, він в силу головного положення Уайльда про панування краси над життям виявляється непідвладний життєвим треволнениям, бо вони не зачіпають його як внутрішньо, так і зовні. Юна актриса Сибілла Вен хвилює його серце лише тоді, коли трепетно ​​передає на сцені почуття шекспірівських героїнь. Коли ж власна реальна любов до Г. Д. перегороджує їй шлях в уявний світ Джульєтти і вона провалює роль, юний естет безжалісно відкидає її і стає винуватцем її самогубства. Ставлення до життя лише як до постачальника естетичних вражень, коли об’єкт уваги повинен не стільки «подобатися» або «не подобатися» (що передбачає ще й певну моральну позицію), скільки «хвилювати», визначає постійний пошук нових відчуттів, дотримання правил «нового гедонізму », яку проповідує Г. Д. лордом Генрі.

Перша прочитана – “Портрет Доріана Грея” Оскара Уальда. Книга, яка, до речі, має дещо схожий сюжет із “Шагреневою шкірою” Бальзака, мені, загалом, сподобалась. Доріан Грей – чарівний хлопець, який, проте, сам отруює своє життя. Він вбив Безіла – втілення самого мистецтва, а також довів до самогубства бідолашну Сібілу Вейн. Останню мені особливо шкода, враховуючи те, що вона була молода, вродлива, чесна і талановита. Втілення диявола у книзі – лорд Генрі. Так, він – жахлива людина, збочена і цинічна, але не позбавлена розуму і цікавого, нетрадиційного мислення.

 Ось для вас найкращі цитати лорда Генрі:

“Чоловік одружується через втому, жінки виходять заміж із цікавості”

“- Але шлюб не із тих дурниць, які роблять “час від часу”, Гаррі!

– Я сказав тільки, що він збирається одружитись. Це далеко не одне й те ж саме. Я, наприклад, ясно пам’ятаю, що одружився, та зовсім не пригадую, чи збирався я це зробити.”

“В самозвинуваченні є свого роду задоволення. І коли ми звинувачуємо себе, ми відчуваємо, що більше ніхто не має права звинувачувати нас!”

“Подумайте, Доріан, настільки несхожа була Сібіла Вейн на тих жінок, яких ми зустрічаємо у житті! В її смерті є щось на диво прекрасне”.

“Великий поет – справді великий – завжди є дуже прозаїчною людиною. А другосортні – чарівні. Чим слабша їх поезія, тим ефектніша зовнішність і манери. Якщо чоловік випустив збірку поганих сонетів, можна зразу сказати, що зовнішньо він неповторний”,

“Потрібно продовжувати своє життя з того, на чому воно вчора зупинилось, і ми з болем розуміємо, що вимушені безперервно витрачати сили, вертячись у тому ж самому колі звичних стереотипних занять”.

“Просто обурливо, – сказав він, – що в наш час дозволяється говорити за спиною в людини речі, які… безумовно, правдиві”.

“Так, так, приєднатись до цивілізаці – справа зовсім не легка. Для цього є два шляхи: культура і так зване розбещення”,

“Але ж навіть самих дурних звичок буває тяжко позбутись. Навіть більше, важче всього позбутись саме їх. Вони – суттєва частина нашого “Я”.

“Задоволення можна знайти у всьому, що входить у звчику”.

“Ніколи не варто робити те, що не можна обговорити з людьми після обіду”.

Ну і на кінець фраза Доріана Грея, яка мені особливо сподобалась:

“Мене вже нудить від закоханих жінок. Жінки, які ненавидять, значно цікавіші”.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я переконана, що книга може кардинально змінити життя людини. З неї ми черпаємо знання, учимось на помилках героїв, вона з дитинства допомагає нам зрозуміти, що є правильним, а що ні.

Світ розвивається, удосконалюється з кожним днем. З’являються нові прилади, які полегшують наше життя. Телебачення, Інтернет захопили людей настільки, що деякі вже забули про те, яку важливу функцію має книга.

По-перше, книга — це найнадійніше джерело знань про світ, духовні цінності. Недарма в народі кажуть: «Книга вчить, як на світі жить». І справді, книги пишуть люди, які мають великий життєвий досвід, які, можливо, розуміють світ краще ніж ми. Книга безперечно допомагає нам краще пізнати людей навколо нас, усвідомлювати причини їхніх вчинків, розуміти їхній внутрішній світ.

Мене дуже вразила повість Рея Бредбері «451 градус за Фаренгейтом». У страшному світі, який описав автор, читання книг є державним злочином, стіни будинків — це великі телевізори, які безкінечно показують різноманітні реаліті-шоу. Головний герой — пожежник Гай Монтег, він зобов’язаний спалювати книги. Але у нього є страшна таємниця — він зберігає книги у себе вдома. Одного разу він вирішує прочитати одну з них, щоб перевірити, чи правда в ній написана лише нісенітниця, як переконує людей у цьому влада. Ця книга перевертає життя Монтега з ніг на голову. Телевізор починає дратувати його, а дружина дивує своєю неосвіченістю. І Монтег повстає проти влади. Він тікає із свого колишнього оточення й опиняться серед тих людей, які хочуть зберегти зміст книжок у своїх головах і передати їх нащадкам, тому що переконаний, що без книг людство приречене на занепад.

По-друге, книга допомагає людям чинити опір насильству. Якщо людина освічена, нею не може керувати інший, вона має свої переконання, і ніхто не може їх змінити. Саме тому радянська влада жорстоко знищувала письменників, які не хотіли коритися системі. Вона знала, що їхні твори зможуть розплющити очі народові, піднімуть суспільство на боротьбу. Насправді уряд дуже боявся таких людей, і, користуючись своєю владою, відчуваючи своє верховенство, змушував їх мовчати. Керівництво хотіло зробити так, щоб люди читали лише ті твори, в яких прославлялися комуністичні ідеї, і тоді б вони мали надійну підтримку серед народу. І був час, коли їм це вдавалося. Але не так легко змусити людей мовчати. Наш народ виявився сильнішим, ніж вважала влада. Твори дисидентів видавалися нелегально, попри всі заборони люди дізнавалися про страшні вчинки керівництва. Я вважаю, що діяльність дисидентів зіграла велику роль на шляху до повалення радянської системи.
Отже, книги дійсно можуть змінити життя людини, але тільки в тому випадку, якщо вона дійсно хоче цього, якщо вона готова до сприйняття чогось нового, якщо вона готова до змін у своєму житті. Книга дає нам надію на те, що рано чи пізно добро переможе зло, і у світі запанує справедливість.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Я вважаю, що все найпрекрасніше, що створила людина за століття цивілізації, визначається одним словом — мистецтво. Навчившись бачити красу навіть в дрібницях, ми немов відчуваємо духовно, впускаючи в свою душу справжні радості життя: справжнє кохання, вірну дружбу, світоч знань, співчуття до ближнього.

Мистецтво робить людину кращою, пробуджуючи в її душі прекрасні почуття і високі помисли. Якби не було навколо нас нерукотворної краси природи, хіба знали б ми, що таке досконалість? Коли на серці «камінь лежить «образа або біль, брехня або зрада — тільки щось дійсно чудове і захоплююче, красиве може повернути рівновагу розуму і спокій душі.

Талановита людина не може байдуже пройти повз урочистостей краси і не висловити свої емоції в пориві творчості: художник — на полотні, поет — в римованому рядку, ювелір — в ограненому камені, скульптор — у статуї, а народний умілець — в будь-який, побутової дрібнички, яка стане шедевром.

«Краса врятує світ» — знайома фраза, лаконічна і дуже точна. Мистецтво — це головна краса людства. Увібрала в себе мудрість минулих тисячоліть, вона ширяє високо в піднебессі, відкриваючи свою істину тільки обраним шанувальникам і поціновувачам прекрасного.Товстосуми скуповують твори мистецтва для своїх приватних колекцій, позбавляючи сучасних обивателів можливості долучитися до таїнства спадщини великих метрів класичного мистецтва.

На щастя, багато з прекрасного минулого увічнено в музиці, живий голос якої не сховаєш в кам’яних схованках; в архітектурі, яка захоплює своєю урочистою величчю і неповторністю; в поезії і прозі, сила слова яких піднімає дух свободи, наповнюючи серця людей патріотизмом і гордістю.
Мистецтво робить нас сильнішими, змушуючи боротися за свою віру і правду, і не здаватися на тернистому шляху до досягнення мети. Коли ми бачимо щось прекрасне, то теж хочемо стати прекраснішими. Це природне бажання і є нашою людською сутністю. Ми наділені розумом, який, в гармонії з почуттями, завжди прагне до споглядання і розуміння істинної краси світу.

Навіть, блукаючи в темряві цинічного прагматизму, завжди є надія, за допомогою мистецтва, виринути з порочної безодні, щоб зцілитися і, нарешті, побачити світ очима людини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ольга Кобилянська була однією з тих письменників, що шукають нового шляху в літературі. Письменниця принесла українській літературі нові теми і нові інтерпретації старих, здавалось би, давно розроблених тем. Це вона першою піднесла свій голос на захист права жінки бути людиною, відчувати свою людську гідність, намагатися знайти свій шлях у житті. Але ми говоритимемо про повість О. Кобилянської «Земля», про нове розв’язання нею уже відомої українській літературі теми. Цей твір був високо оцінений І. Франком і В. Стефаником і став справжньою перлиною нашої класичної літератури. 

У центрі повісті — родина Івоніки Федорчука, типового селянина, працелюбного, дбайливого. І дружина його, Марійка, так само, як і він, усе своє життя віддає землі. Тому й майбутнє своїх дітей, особливо Михайла, вони бачать у селянській праці, у піднесенні свого господарства. Батьки мріють одружити старшого сина з Парасинкою, щоб поєднати двох працьовитих молодих людей, а заодно й родинні поля. Отже, ми бачимо, що вся логіка їхнього життя вимірюється землею, ставленням до неї, потребами її. їхнє життя підкорене загальному ритму хліборобського року, і будь-який вихід з цього ритму сприймається як трагедія. 

Вартість людини, ціна її людської особистості теж вимірюється для Федорчуків, та й не тільки для них, а й загалом для селян, ставленням до землі, до хліборобської праці. Тому в родині так по різному сприймаються сини — старший Михайло та молодший Сава. 

Усе краще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син, через образ якого письменниця всебічно розкриває глибину людського характеру. Особливо яскраво передане ставлення Михайла до землі, яка є сенсом його існування. Любов Михайла до землі дещо інша, ніж у його брата. Він не мислить себе відірваним від щоденної селянської праці, працює з насолодою. Здається, що він цілком закутий у цьому своєму щоденному існуванні, закутий у ритм засівів-жатв. Однак саме вдумлива вільна праця творить вільну душу, здатну на справжнє почуття, здатну самостійно мислити й діяти. Покохавши бідну дівчину Анну, Михайло готовий зректися навіть спадкової землі і податися в місто з коханою, якщо батьки не дадуть їм благословення. Цей момент значно розширює розуміння образу Михайла, надаючи йому ще більшої глибини і порушуючи ще одну проблему — проблему життєвого вибору у зв’язку, із землею. Земля нестає для Михайла єдиною метою, не закриває усього обширу людського життя, не позбавляє людяності. 

Зовсім інакше вимальовується характер Сави. Щось хиже проглядає в усіх його думках, словах, вчинках. І ще задовго до трагічної події — центральної події повісті — читач відчуває тривожне напруження. Бо недарма ж Саву так притягає вбивство лише заради самого вбивства. Очевидно, що молодший син Федорчуків вдається до злочину не випадково. Так, ми дізнаємося, що він «любив стріляти птахів… часом і зовсім без наміру». 

Що ж штовхає Саву на братовбивство? Очевидно, бажання заволодіти землею. Сава не успадкував від батька нахилу до господарювання, працьовитості. Зовсім не цікавиться він справами хазяйства, люблячи погуляти й порозважатися. Однак Рахіра, кохана Сави, запевняє парубка, що без землі не може бути їхнього щастя: «Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?». І так старший брат стає на заваді молодшому. Крім того, Сава із зневагою ставиться до м’якосердого Михайла, та й взагалі ні до кого, крім Рахіри, не відчуває він любові й поваги. Не звик хлопець і вибирати шляхів до своєї мети. Так і вбиває він брата підступно, у спину. Шматок землі переважує цінність людського життя, заступає Саві весь світ і врешті робить його нещасним, хоча мав би привести до щастя, радості. 

Парадоксально, що закоханий в землю Михайло відмовляється від неї заради любові, а байдужий до селянської праці Сава вбиває заради землі брата. Після смерті Михайла для всіх членів родини наступає своєрідна переоцінка цінностей. Івоніка, наприклад, розуміє, що залежав весь вік від землі, що діти його стали рабами його пристрасті. Земля, яка приносила достаток, давала хліб, запахла тепер кров’ю. Це було протиприродно, але сталося так з волі людини, яка ніколи не буде мати спокою. Мертвий Михайло доводить, що людське життя має цінність саме по собі. Тому і його кохана, Анна, попри все прагне відірватися від землі, яка відібрала у неї найдорожче. 

Глибокий психологізм і драматична напруженість твору, лірична схвильованість, якою проникнутий кожен рядок повісті, роблять її надзвичайно емоційно вражаючою, підносячи не просто проблеми праці селянина на землі, а й проблеми загального сенсу людського існування, людських взаємин, життєвих цінностей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В нашому світі існує вічне і нескінченне протистояння добра і зла — ці категорії, так само протилежні, як життя і смерть, кохання і ненависть, світло і темрява.Здавалося б, ці поняття несумісні і можуть існувати лише як проти ставлення одне одному, але ж ні. Добро і зло одночасно існують як у світі, так і у людській душі, це доволі амбівалентні сторони людини, що проявляються в її поведінці, діяльності, ставленні до оточуючих людей.

Проблема вибору між добром і злом — вічна, загальнолюдська проблема. Рано чи пізно вона постає в житті кожної людини, і кожен сам, відповідно до своїх моральних цінностей та переконань, повинен вирішити,на яку сторону він стане.Центральною, основною категорією моралі являється добро. Добро є найбільшою етичною цінністю, а мораль, що спрямовує людей робити добро – головний регулятор поведінки людини. Зворотній бік добра — зло. Воно являє собою антицінність, тобто щось протилежне моралі.Також за допомогою понять «добро» і «зло» ми оцінюємо поведінку інших людей. Вважаючи якийсь людський вчинок «добрим», «хорошим», ми оцінюємо його як позитивний з точки зору моралі, а вважаю чи його «злим», «поганим», ми оцінюємо його негативно.

Повсякденна поведінка людини, її поведінкові акти є морально нейтральними, тобто такими, що не заслуговують ні позитивного, ні негативного морального оцінювання. Справжню моральну оцінку отримують тільки ті дії, які здійснюються навмисно і мають соціальну значущість. Лише такі дії гідні називатись вчинками. Покупка їжі в супермаркеті не є вчинок, та коли людина ділиться їжею з тим, хто нужденний або ж віднімає її у страждаючого – це вчинки, які підлягають моральній оцінці відповідно до категорій добра і зла.Думки про те, що не тільки в світі, а й в людині йде боротьба між добром та злом — одна з основних, загальних ідей, рушійних сил, що пронизують всю історію і культуру людства. Добра або зла людина за своєю природою? Існує велика кількість запитань з цього приводу. Людська культура направлення на запобіганню зла, як у світі так і викорінення його з поведінки кожного індивіда.

У історії людства було багато воїн, протистоянь, битв. Проте найсуттєвішою залишається битва між добром і злом. Між моральністю та аморальністю,між злодіяннями та благородством. Добра чи зла не існує як певного предмету, воно існує лише в прояві поведінки людини. Ми стикаємось неодноразово у своєму житті з протистоянням доброго і злого,тож ми повинні робити все, що від нас залежить для торжества добра: здійснювати добрі вчинки, справи, пов’язані з милосердям, добродійністю. Ми повинні виховувати дітей вкоріняючи в їх поведінку добро, виховувати в них бажання прагнути тільки до добрих, благодійних справ. Пояснювати дітям, який вчинок є добрим, а який поганим, навчати їх на власному гарному прикладі, бути еталоном етичної поведінки, стимулювати до виконання добрих справ. Саме в такому разі ми примножуватимемо добро, зменшуючи сили зла.

На сьогодні часто буває так, що поведінка, котра є неприйнятною для одних людей, може здаватися морально правильною для інших. При цьому нехтуються традиції, моральні настанови та заборони, які встановлювались віками.
Для того, щоб жити праведно, і наше життя було наповнене сенсом ми повинні збагачувати свою систему цінностей, щоб скеровувати власну поведінку на сторону добрих справ.Доброта людська є не тільки моральним зобов’язанням, це духовне живлення для тіла і душі. Вчиняючи зло іншій людині, ми не тільки порушуємо моральні норми взаємин між людьми, але й заподіюємо шкоди самому собі. Розглядаючи в цьому сенсі, можна сказати, що між добром і злом існує причинно-наслідковий зв’язок. Кожна людина, що виконує добрі справи все більше поєднується з Богом і тим самим живить енергією свою душу. Зла ж справа, навпаки, віддаляє людину від Бога, засмічує її душу, робить нечистим її сумління.В такому разі у серці людини виникає вогнище супротиву, запеклості, що витісняє Бога і не дає місця джерелу доброти. Так виникають люди, які здатні ненавидіти, вбивати, мститись. Люди забуваються, що ми повинні прагнути до однієї мети – чинити добрі справи. А це означає боротися з особистими потребами, проявами злих, корисних бажань.

Зло чи добро не може існувати в світі як предмет, воно не є матеріально існуючим об’єктом. Проте воно чітко проглядається в поведінці та діяльності людини, а отже залежить від життєвого вибору людини, від боротьби в ній двох протилежностей – добра і зла. Кожна людина наділена свободою вибору. На яку сторону стати? До чого прагнути? На що орієнтуватися? Що обирати і як чинити? Досить складні запитання відповідь на які повинна дати кожна людина. Відповідаючи на них ми чітко визначаємо систему власних моральних цінностей, тобто наповнюємо земне буття певним змістом, орієнтуючись на який ми формуємо сенс нашого життя.

Якщо людська поведінка і діяльність спрямовується на виконання добрих справ, то людина знаходиться в гармонії, в неї є стимул до духовного зростання, вона не порушує суспільних моральних норм та має чисте сумління. Це здобуток того, що вона чинить добро. Зла, заздрісна людина знаходиться в стані вічного дискомфорту, оскільки не знаходить спокою та гармонії не вчинивши якогось недоброго вчинку. Тож змалечку виховуючи дітей, завдання кожного педагога посіяти в них зерня добра, щоб вони проросли високими паростками милосердя та доброчесності. Виховуючи кожну дитину так ми формуватимемо добросовісних, високоморальних людей, які будуть прагнути до розбудови нашого суспільства, зміни його на краще.

Говорячи про сьогодення, то можна сказати, що в наш час дуже модним і престижним є виконання добрих справ, особливо ця тенденція розповсюджена зарубіжних країнах. Багато голлівудських зірок та співаків всиновлюють дітей з дитячих будинків або є спонсорами дитячих лікарень, допомагають збирати кошти на лікування хворих дітей. І це є дуже добре оскільки вони є реальним прикладом для всіх людей, дивлячись на їхні добрі справи само по собі виникає бажання робити добро. Також в європейський країнах існує тенденція до усиновлення дітей з психічними чи психічними порушеннями, що також є благодійними справами звичайних людей. В нашій країні також, хоча й в меншій мірі чим за кордоном розвивається доброчинна допомога. Зірки, спортсмени, політичні діячі, бізнесмени також за часту є меценатами та спонсорами певних дитячих будинків, інтернатів, лікарень. Часто нашими вітчизняними зірками створюються благодійні концерти для збору грошей на лікування людей хворих важкими хворобами.

Однією з таких благодійних акцій є фонд «Серце до серця», який проходить кожного року. Його метою є збір коштів для закупівлі для дитячих медичних закладів нашої держави. Дана благодійна акція супроводжується проведенням концертів, вистав, конкурсів, в яких приймають участь звичайні люди, а особливо молодь, яка охоче виконує волонтерську діяльність по збору коштів. І кожен охочий може стати волонтером. Це є прикладом доброї справи.Але останнім часом деякі молоді люди стали зловживати доброчесним авторитетом волонтерів і користуватись цим збираючи кошти, зовсім не за тим призначенням, за яким здається. Так видаючи себе за волонтерів, вони накопичують власний гаманець. Це є проявом злодіяння.

Закінчуючи хотілося б сказати, що кожна людина здатна боротися з злими проявами у власній поведінці, тим паче, що є велика кількість гарних прикладів на які можна рівнятись. І хотілося б, щоб виконання благородних, добрих, благодійних справ було не модною тенденцією, а звичною поведінкою кожної людини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Василя Симоненка по праву можна назвати майстром оксюморонів. Взагалі, оксюморони — це яскравий експресивний стилістичний прийом. У цій мовній фігурі поєднуються два протилежних поняття, що суперечать одне даному і є ніби несумісними і непоєднуваними. У творах поета знаходимо велику кількість аналізованих фігур.

Симоненкові оксюморони можна умовно поділити на групи. До першої з них відносимо ті, які є засобом передачі соціальних контрастів. Звертаючи погляд в минуле, поет бачить нескінченні покоління знедолених, принижених, ошуканих предків своїх. Деякі з них ще не народилися, а вже були ошукані:

Цивілізовані мавпи в мундирах
Розтоптали їх незачаті життя
Підірвали на мінах їх вроду,
Погасили пожежами дикими
Їх незапалений розум.

У наведеному уривку поет вживає три оксюморони. Вони дають змогу в стислій, незвичайній формі розкрити суперечливість описаного явища.
Окрему групу складають оксюморони для передачі складних душевних порухів самого автора. Наприклад:

Не жартуй наді мною, будь ласка,
Говорячи, не мовчи.
Нащо правді словесна маска?
Ти мовчанням мені кричи. 

Справді, глибоко, суперечливо і навіть незвично сказано — говорячи, не мовчи; мовчанням кричи. Але в цьому й полягає одна з особливостей багатогранної творчості поета — поєднати два непоєднувані, протилежні за змістом поняття, які суперечать одне одному.

Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грім,
Стала совістю і душею,
І щасливим нещастям моїм. 

Митець зумів поєднати два полярно протилежні поняття і розкрити щире, відверте почуття ліричного героя до своєї коханої.

Говорю я з тобою мовчки,
Тиша хмарою проплива.

Як тонко поетично підмічено автором настрій ліричного героя, його душевний стан.

Скільки в тиші чаїлося ласки,
Скільки в грубості—теплоти.

І далі:

Джерелом вдарить ніжність із грубості,
Заворкують живі струмки. 

Оксюморони допомагають увиразнити мову поета надати творам тільки їм властиве звучання.В одному вірші В.Симоненко сміливо використовує по два, або й три оксюморони.

Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа незрадлива
Найскладніша людина проста. 

В.Симоненко сповідав істину «найскладніша людина проста», від якої все починається і на котрій тримається світ. Оксюморон вжитий влучно. Поет схиляється перед вічним трудівником «найскладнішою простою людиною». Він дуже вдало вживає й інші оксюморони, тонко вибудовує їх структури, увиразнюючи зміст думки.

Їй право, не страшно вмерти,
А страшно мертвому жить.

Отже, можна стверджувати, що мовна естетика Василя Симоненка створювалась на максимальному використанні антонімів, Це дозволяло поетові всебічно характеризувати образи людей, їх дії, вчинки, явища природи, суспільне життя; виявляти при цьому своє ставлення до зображуваного. Саме завдяки філігранно дібраним і витвореним антонімам (та фігурам, побудованим на їх основі) В.Симоненко витворив свій власний неповторний індивідуальний стиль, який відрізняє його твори від решти письменників, не дає сплутати ні з ким. Цим і цінна лірика Симоненка. Саме тому так хвилюють і привертають увагу його поезії читачів протягом років.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Творчість Карпенка-Карого – це набагато більше, ніж проста комедія. Це не розважальні твори, а твори повчальні, глибокі й не прості. Драматург не просто намагається зобразити певні соціальні явища, а й дати їм пояснення, проаналізувати, детально дослідити. Соціальио-психологічна комедія – дуже складний жанр, бо все це не смішно, це серйозно, відтак і вимагає неймовірної відповідальності з боку автора. Розсмішити – не відповідально, дати оцінку, навчити, проаналізувати – відповідально. Герасим Калитка, головний герой драми «Сто тисяч», персонаж простий і непростий водночас. І твір про нього – і простий, і непростий водночас. Фінальний епізод комедії – спроба самогубства Герасима. Але ж комедія… Це певним чином спантеличує читача: комедія – це ж має бути смішно, звідки смерть, яка може бути смерть, якщо це комедія.

Насправді ж у творі двічі зображується смерть. Тільки неуважний читач може цього не помітити! Спочатку – смерть духовна, а вже потім – як логічний на слідок, нехай гіркий, але логічний, смерть фізична, точніше спроба самогубства. І духовна смерть вражає, звісно, більше, бо це вже аж ніяк не смішно. Тому «комедія» «Сто тисяч» – комедія умовно тільки за формою, насправді ж – трагікомедія, а в глибині – так. Справжня трагедія людського духу, трагедія підміни цінностей, виродження людини.

Хочеться бачити однозначний негативний образ. Тобто він, чоловік, який втратив людську подобу у бажанні збагачення, поганий – так, його треба засуди, його треба покарати… Але не так просто. Не так все просто у творі, бо не так просто у житті. Тим трагічнішим видається внутрішній розлад (хто бачить й внутрішній розлад? Читач, звісно, автор, але, на жаль, не головний герой: він вживається гармонійно у своєму виродженні. І це теж трагедія), ще трагічнішим здається внутрішній розлад через монолог головного героя про землю. «Ох, свята земелько – Божа ти дочечка!» – говорить Калитка. Це чи не найвідоміший епізод твору. Можна й не цитувати. Але от яка річ: кажуть, у цієї людини не лишилось нічого святого. Але ж ні – читаймо ще раз – от воно, святе – земля дійсно ж, святе. Скільки літературних персонажів, скільки реальних людей, вбачаючи чи не найголовнішу цінність у землі, – персонажів прекрасних, народних типів. А тут? Земля – святе. І ці дивовижні мутації людського духу, що так недалеко, здавалося б, не викривлених ідеалів. Тим страшніші і трагічніші, так. І «Сто тисяч» – твір не про гроші, не про «погану людину», а про смерть і бездуховність. Тобто про смерть через бездуховність. Це промовисто доведено останнюю сценою: «Краще смерть, ніж така потеря!» – Калитчини слова. Сказати б, ні герой не розуміє справжньої цінності життя? Та ні, чудово, як кажуть, розуміє: ) для нього життя і стало процесом накопичення грошей. У цьому мета і сенс. Якщо сенс життя втрачено, то краще смерть. Із цим важко не погодитись. Але питання – в чому сенс.

Дивно і гірко спостерігати за «внутрішніми перетвореннями» Калитки. Він водночас і смішний у своїй бездуховності, і трагічний. Ніби щось зламалось у людині. Він міг би любити близьких і так само ставити понад усе святість землі, але з вищим сенсом, справжню святість, не конвертовану у валюту. Це ж такі прояви бездуховності, коли не просто все можна купити, а все оцінюється в валюті, скажімо, еквіваленті: і стосунки людей (яке Калитці діло до почуттів його, якщо можна видати його за багату дівчину?), і здоров’я й комфорт близьких (яке Калитці діло, що його жінка має йти пішки до церкви?), фактично все.

Калитка і смішний, і трагічний, і …небезпечний. Небезпечний хоча б тим, що він в нашому сучасному світі не помер. Він якось перевдягнувся, замаскувався, імітувався чи що… Але живе й радіє собі, «до купи загрібаючи». А небезпечний – тим, що саме заможні люди найчастіше здобувають певну вагу в суспільстві, до них прислухаються, вони впливають на рішення. І страшно розуміти, що хтось із Можновладців, або хтось із діячів культури вимушено чи з власної волі прислухаться зараз до Калитки, сучасного Калитки (власне, «вітання» спонсорам і власникам псевдоблагодійних фондів, і власникам мас-медіа і багато кому ще)

А твір Карпенка-Карого – і смішний, і трагічний, і …здатний захистити. Загостити суспільство від Калиток. Сподіватимемось, зрештою, що на кожні сто тисяч, накопичені Калиткою, знайдеться інші сто тисяч – сто тисяч аргументів проти бездуховності – так само промовистих, і смішних, і трагічних, і гострих, як Карпенка-Карого!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Покохала дівчина юнака з синіми-синіми очима. Та забрали хлопця до війська. Там він потрапив на війну і загинув. А дівчина все виглядала його та плакала на місці їхнього прощання. Якось вона побачила паростки, які невдовзі розквітли синьо-синьо, ніби промовляли: «Це — я, повернувся до тебе волошками». Відтоді дівчина з нетерпінням чекала літа. А тільки-но наливалися колоски, як бігла вона у поле, щоб помилуватися очима коханого, які синіли серед ланів. Довго вважалося, що волошки — це бур’ян, який засмічує посіви зернових культур, переважно озимих. Але народні цілителі довели лікувальну силу волошки; І тепер напарами-настоя-нками з неї лікують хвороби нирок і сечового міхура. Волошки мають протисудомні і жовчогінні властивості. Лише треба вміти правильно їх приготувати чи настояти.

А дівчата, виплітаючи віночки на Івана Купала, неодмінно вплітають поміж квіти й волошки, як частинку синяви неба, як символ вірності.

На краю невеличкого хутора, ген під самісіньким лісом стояла маленька хатинка. Жили у тій хатинці щасливо лісник з дружиною і донечкою-красунею. Та прийшло до них лихо: занедужала лісничиха і невдовзі померла. Залишився батько з донечкою. Тужив кілька років. А згодом привів до хати жінку, сподіваючись, що вона буде доброю ґаздинею і любитиме його доньку. Але зненавиділа мачуха донечку лісника за її красу. Обдаровувала її щедро хіба що штурханами. Якось дівчина ненароком розбила глечик. Схопила мачуха ременя і так побила бідолашну дівчинку, що на ній живого місця не залишилося. Та ще й з хати вигнала: на всі чотири сторони. Батько дівчини тяжко працював у лісі, тижнями не бував удома. Але того дня він відчув, що йому треба поспішити додому.

Вечоріло. Недалеко від хати лісник почув, неначе якесь собача скавчить під кущем калини. І хоча поспішав, все ж його наче хтось потягнув туди. Лісник обережно розгорнув гілля і жахнувся, побачивши, як познущалися над його любою донечкою. Він миттю знайшов деревій, узяв його листки (бо вони соковитіші за квітки), міцно розім’яв пальцями і приклав до ран доньки. А потім узяв її на руки і заніс до хати. На мачуху глянув так, що вона миттю схопила свої нехитрі полаштунки і втекла назавжди. Лісник з донечкою-красунею надалі жили самі. А від ран і сліду не залишилося. Оце деревій!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожен з нас родом з дитинства, і найголовніше для нас – це наша родина. Родина, яка нас виховувала, дала нам майбутнє.На мою думку, кожна людина повинна забезпечити добробут і щастя в родині.

Починаючи з народження і до самої смерті життя кожного з нас пов’язане з сім’єю. Родина – наш захист, найважливіший у житті кожного світ, у якому людина може бути сама собою, де її завжди вислухають, зрозуміють все з півслова. Або зовсім без слів. Якщо в родині панує любов та взаєморозуміння, всі негаразди видаються не такими страшними.

Сучасні українські сім’ї дуже відрізняються від родин початку минулого століття. За досить короткий проміжок часу змінилося досить багато: сімейні цінності та пріоритети. Сьогодні досить часто шлюби не реєструють, живуть «на віру». Хоча це зовсім не за українськими традиціями, адже раніше не те що жити разом, але й мати близькі стосунки до весілля вважалося гріхом. Але зараз молодь не поспішає узаконювати шлюби. Можливо, у цьому є сенс – пара поживе разом, зрозуміє, чи підходять вони один одному, чи співпадають їхні звички та погляди на життя. І якщо співпадають – то можна вже і оформлювати шлюб, адже люди встигли пізнати один  одного і вірогідність того, що вони не вживуться разом, значно зменшується. А якщо ж між парою немає взаєморозуміння – краще безболісно розійтися, доки ще немає спільного майна, дітей та образ, адже при офіційно оформленому шлюбі розуміння і поваги більше не стане. Як на мене, то найголовніше, щоб було спів розуміння, і не так і важливо, зареєстрований шлюб чи ні.

Не можна не зауважити, що щастя вимірюється не лише повнотою гаманця, але і духовними цінностями. Хоча і матеріальне забезпечення досить важливе. Хтось вважає, що утримувати родину має чоловік, але більшість громадян нашої країни впевнені, що заробляти гроші для родини мають і чоловік, і жінка. Так само, як і займатися домашнім господарством. Сьогодні вже мало хто поділяє домашні справи на чоловічі і жіночі – якщо робити все разом, то і «погода у будинку» буде  кращою.  Таким чином, зміни у суспільстві певним чином відобразилися на українській родині, її звичаях та традиціях. Хоча і зараз  основі української родини полягає взаємопідтримка, взаємоповага, взаєморозуміння.

Отже,розуміння, терпіння та любов до кожного із членів родини – не всі складники родинного щастя, але, як на мене, найголовніші!  

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Надто гостро сприймав Улас Самчук усі історичні події, які переживала Україна, його рідна сторона, у XІX-XX сторіччях: саме в цей час у центрі Європи на очах усього світу знищувався великий народ! Докладалися всілякі зусилля і винахідливість, аби вбити у зародку саме бажання людей бути українцями. Саме ці обставини поставили перед «кусливим» митцем Самчуком питання: чому так сталося, що ж відбувається з Україною? Мовчати письменник не міг. Отож усі свої думки, болісні, вистраждані, вилив у «найсенсаційнім з усіх творів» романі-хроніці «Марія», написаному у Празі 1933 року. Наступного року твір було надруковано у Львові. Протягом 30-х-80-х років неодноразово перевидавався у США, Аргентині, Канаді, під час війни — в Україні, у Рівному. 1991 року роман надрукували у Києві.

Поштовхом до написання роману став голодомор в Україні 32-33-го років, але змалював письменник гірку історію життя України через життєву трагедію героїв роману впродовж кількох десятків років, бо така його творча манера — показувати людину в історичному часі.

Марія — головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирітське життя, Улас Самчук наводить нас на думку, що подібною до Маріїної долі була історія України кінця XІX — початку XX століття, яка після поразок минулих віків лишилася сиротою, бідною вдовою на узбіччі світової історії. Проте ціною неймовірних зусиль зуміла вистояти, на початку XX століття навіть зміцніти, сподіваючись на краще. Коли читаєш твір про долю жінки-страдниці, то здається, що вже щось подібне доводилося чути раніше. Це справді так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирітство, дитинство в наймах, перше дівоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сімейного щастя з коханим. Все склалося саме так у житті Марії. Та це ж тільки, як-то кажуть, канва. А вишиванка життєвої долі Ма-ріїною значно строкатіша. «Провісники лиха» раз у раз вриваються у її долю…»

Спробуємо і ми разом з Марією упродовж усіх двадцяти шести тисяч двохсот п’ятдесяти восьми днів пережити, перестраждати, пересміятись і виплакатись. Марією від народження і до старості називає автор героїню. І це символічно. Початок її життя був розкішним. Марія-немовля — «жива репетлива дійсність», вона розкошувала: «Не раз прокинеться від сну, нап’ється з материного лона пахучого напою і наповнюється радістю… Белькоче, піднімає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепірює ледь помітні пальченята, завзято ловить щось настирливе перед очима». Із цим властивим справжньому борцеві за існування щирим завзяттям Марія пройде весь відведений їй долею шлях. Та ось перше лихо, яке довго не могла збагнути Марія, Вона — сирота. Розпочались поневіряння маленької героїні: життя в убогій тітчиній родині, де ще «п’ятеро крикливих ротів», що «хочуть самі обов’язково щодня їсти». Найболючіше дівчинці не те, що ходить у брудній полотняній сорочині, вічно голодна, що кожен може образити її, а те, що Марія свідомо розуміє, що вона сирота — і у відповідь своєму кривдникові вона не може сказати, як інші: «Чекай, чекай! Як скажу мамі — побачиш!..» А вона і не каже цих слів, а «піде над річку, порюмсає і знову добре».

Час плине і з недоглянутої, циганкуватої, з «великим набубнявілим животиком» дівчини виросла красуня, за якою упадали хлопці з усіх околиць, а згодом ми бачимо Марію-матір. Героїня Самчуком обожнена, він намагається подати її життя у чіткому хронологічному порядку день за днем, рік за роком «у художньому стилі художньої агіографії». Ось ми бачимо, як Марія-мати годує немовля: «Голова її похилена направо, очі спущені й закриті довгими повіками, а уста стулені у легку й прозору усмішку». І цим біблійним мотивом письменник з перших сторінок роману вмотивовує «житійний», а тому й трагічний характер образу: дні її лічені, «ім’я їй Марія». Вона запрограмована на нелегку долю ще й тим, що народилася у світі, де точиться одвічна боротьба добра зі злом. Уже малюючи портрет маленької Марії, автор говорить: «У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розів’ється, розцвіте й пізнає добро і зло». А героїня ж прагне щастя. Для Марії це — радість дитинства (коли є люблячі батько й мати), взаємне кохання, родинне щастя (життя з коханим чоловіком), радість материнства, достаток, праця на своїй землі. 

Але чомусь усі Маріїни мрії про щастя у дійсності миттєві. Родинні трагедії зумовлені жахливим часом. Помирають батьки, діти від першого шлюбу, від голоду в німецькому полоні гине син Демко, деморалізується недоформована розхристана душа Максима… Судилося Марії випити свою чашу сповна: спізнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолі; і що більшим було її щастя, тим більшою і страшнішою була катастрофа. Її життєвий шлях — то доля всієї України. Маріїн рід, як і більшість українців, зустріли революцію непідготовленими. А найбільше горе матері — бути свідком, як гинуть діти, згасає увесь рід: на Соловках — наймолодший син Лаврін, зять Архип, у селі від голоду донька Надія, внучка Христуся, останньою — сама героїня…
Трагічний фінал наштовхує на роздуми. Весь час, від раннього сирітського дитинства і аж до революції, ми постійно відчуваємо, що в які б скрутні ситуації не потрапляли герої твору, все рівно не опинялись у ситуаціях безнадійних: мовляв, усе минеться, адже головне — життя продовжується. А чим же принципово вирізняється більшовицька влада від усіх інших? Вона такої надії не залишала нікому. Болісно це сприймати розумом, але підтвердженням цьому є роман Уласа Самчука «Марія» і, звичайно, життя. Розв’язка твору трагічна — вмирає жінка-мати, продовжувачка роду, який знищено соціальними катаклізмами. Письменник вірив у те, що Україна і українці ще відродяться, заживуть щасливо, тому і фінал роману життєстверджуючий. Марія бачить сонце, а Гнат (її перший чоловік) бачить, як «воскресають мертві з гробів, встають з домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають і співають радісні пісні. Гнат цілує старечу руку своєї колишньої дружини-красуні: «Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє! Маріє!»

Так оцінює автор долю жінки, яка мужньо пройшла крізь усі випробування і, наблизившись до біблійних героїнь, піднеслася до символу України.