Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Чи можна співати веселу пісню, коли серце розривається від туги, а тіло страждає від нестерпного болю? Чи можна вірити у щасливе майбутнє, коли буденність перетворилася на безкінечні долання: долання обставин, долання власної безсилості? Чи можна сподіватися без надії?

Життя Лариси Петрівни Косач починалося в обставинах виняткових і складних. Дівчина росла в родинному колі, все сприймала через авторитети батька й матері, пошану до яких діти бачили в близькому й далекому оточенні. Батько уважно стежив за українською літературою, добре знав письменство, а літературу російську вивчив досконало. Мати — відома письменниця Олена Пчілка — прищеплювала дітям любов і повагу до рідного слова, дбайливо ставилась до їхньої освіти, створила, як з гордістю казала Леся Українка, «літературну родину». Проте й вища сила не обійшла увагою цю маленьку дівчинку, наділила її видатним поетичним талантом, величезною силою волі, незнищенною життєлюбністю та волелюбністю. Та водночас сталося лихо. Дівчинка пішла подивитись, як святять воду, в неї промерзли ноги, і вона захворіла. 

Як пізніше виявилось, то була тяжка недуга — туберкульоз кісток, хвороба тоді невигойна, з сильними болями. Хвора насправді ж зазнавала неймовірних мук, до того ж і страждань моральних. Недуга прогресувала: спочатку перекинулась на руку, пізніше на легені, нирки. 

Можемо тільки уявити, скільки зусиль докладала Лариса для того, щоб учитись, творити, брати участь у культурному і громадському житті. Подруга О. Старицька — Стешенко згадувала: «Поки Леся сиділа мовчки, зовнішність її не приваблювала, але досить було їй чимсь запалитися, як вона робилася надзвичайно привабливою. Леся мала чудові сірі променисті очі; вони випромінювали з себе таку силу ясного розуму, що все обличчя сяяло внутрішньою красою». 

Вірш «Contra spem spero!» було написано 2 травня 1890 року, в час надзвичайного загострення її хвороби. І хоча деякі дослідники називають твір найсуб’єктивнішим у збірці «На крилах пісень», ми не можемо не захоплюватися викінченістю, стрункістю його форми, конкретністю думки, висловленої точно й афористично. Вірш звучить як гімн боротьбі за життя, за світло, за добро. 

Скільки щирості, життєвого вогню, любові до життя містить кожне слово! І. Франко писав: «Читаючи м’які та рознервовані або холодно резонерські писання сучасних молодих українців і порівнюючи їх з тими бадьорими, сильними та сміливими, а притім такими простими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хора, слабосильна дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну». 

Вже у назві звучить полум’яний заклик до боротьби — за життя, гідне людини. Цей заклик, як і весь вірш, побудований на поєднанні протилежних понять: «без надії — сподіваюсь»: 

Ні, я хочу крізь сльози сміятись. 

Серед лиха співати пісні, 

Без надії таки сподіватись, 

Жити хочу! Геть думи сумні! 

Образи різко протиставлені: «крізь сльози сміятись», «серед лиха співати пісні», «на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки», «буду сіять квітки на морозі». Але нагромадження цих образів раптово змінюється іншим настроєм — бадьорістю, енергією життя.

У вірші доволі прозоро звучить тема призначення митця у цьому світі. І ключовою для розкриття цієї теми є образ » сліз «. Коли ти відчуваєш фізичну неміч, душа продовжує співати і плакати. Голос душі — то поезія, єдина відрада у житті. Ці поетичні сльози здатні розтопити навіть льодову міцну кору непорозуміння, несправедливості, жорстокості. Пролиті сльози омили душу і вирвали зі зраненого серця нові пісні, переможний спів. Тільки людина незламної волі здатна сіяти барвисті квітки радості, надії, сподівання на сумнім перелозі або морозі й поливати їх гіркими сльозами. Тільки той, хто не боїться дивитися небезпеці прямо в очі ,спроможний нести на круту гору камінь і супроводжувати свою важку роботу веселими піснями . І тільки справжній романтик, для якого кожна мить життя є безмежним святом краси, не втратить надії віднайти свою зірочку щастя. 

Якщо відійти від контексту особистісного, пов’язаного із долею самої Лесі Українки, перед нами постає образ ліричного героя — справжньої особистості, яку не здатні зламати несприятливі життєві обставини. Асам вірш звучить як гордий виклик злу, болю, розпачу. Це життєствердне звучання і відповідно позитивний вплив на читача посилюється повторенням одного й того самого мотиву у другій та останній строфі. Причому, у другій строфі поет використовує заперечну частку, а у останньому — стверджувальну: «Ні, я хочу крізь сльози сміятись…». Цей рядок прочитується, на мій погляд, так: мені дуже сумно, дуже боляче, але я не хочу дозволяти стражданню назавжди оселитися в моєму серці. Я буду боротися, обов’язково, бо життя прекрасне — і я не хочу його втрачати. В останній строфі ця думка утверджується остаточно: «Так! я буду крізь сльози сміятись…». Якщо у другій строфі звучить несміливе утвердження » Жити хочу!», то в останній ці слова набувають сили, сміливості, відваги: «Буду жити! Геть думи сумні!». Композиційною своєрідністю вірша є рефрен, у якому виражена основна думка твору — » без надії таки сподіватись «. Образні варіації рефрену підкреслюють її розвиток. Бадьоре, енергійне звучання твору досягається ритмомелодичними засобами — поширеним в українській ліриці кінця XIX ст. тристопним анапестом. 

Як зазначають дослідники, цей вірш став програмним для передової української суспільної думки на зламі дев’ятнадцятого та двадцятого століть. Я думаю, що і в наш час мотив життєлюбності не втратив своєї актуальності. Поезія Лесі Українки в моїй уяві асоціюється із маленьким зеленим паростком, що пробивається крізь товщу асфальту. Жити необхідно за будь-яких умов, мабуть, у цьому і полягає основний зміст людського існування — не зламатися і гідно пройти крізь всі буреломні та несприятливі обставини. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У кожної людини наступає такий період у житті, коли він повинен вирішити, ким стати. Зараз я учень десятого класу, тому питання про вибір професії для мене особливо актуальний

У світі багато важливих покликань, без яких суспільство не могло б існувати. Наприклад, професія вчителя дуже важлива, тому що всі люди одержують основні знання в школі; без лікарів ми б не змогли поправити своє здоров’я; будівельники й архітектори створюють усе більше оригінальні й зроблені будинки й будинку, завдяки яким життя людини стає комфортна й затишною; така професія як швачка, теж дуже важлива й необхідна, інакше люди були б схожі один на інший в однаковому одязі

Але оскільки час і прогрес не стоїть на місці, з’являються нові професії, про які суспільство раніше навіть не підозрювало. Зараз багато нових винаходів у світі техніки, без досягнень науки сучасна людина не представляє свого життя. Одна з таких професій – програміст. І саме так у програмуванні я хочу реалізувати себе

Для того, щоб стати гарним фахівцем своєї справи, а в цьому випадку – програмістом, мені необхідно багато знати про комп’ютерні технології, принцип роботи й будова самого комп’ютера. Вибрав я таку професію тому, що мені це надзвичайно цікаво, і я із задоволенням буду присвячувати улюбленій справі багато часу

Правда, є й недоліки мого захоплення: тривале сидіння перед монітором комп’ютера приводить до погіршення зору й гіподинамії. Але адже в кожній роботі можна знайти як позитивні, так і негативні сторони. Такий недолік затьмарює та обставина, що програмування – надзвичайно захоплюючий процес, що вимагає логічного мислення й нестандартного підходу

Ще однією важливою перевагою є гарний заробіток програмістів. Не секрет, що здатний програміст одержує більші гроші. Всім відомо, що створення комп’ютерних програм приносить розроблювачеві стабільний дохід. Якщо попит на мої послуги буде великий, то професія забезпечить мене фінансово й порадує морально.

Для того, щоб здійснилася моя мрія, мені необхідно закінчити школу з високими оцінками й успішно здати іспити у вищий навчальний заклад. Всі мої сили зараз ідуть на одержання спеціальних знань із області програмування

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вважаю, ніщо не може замінити людині щасливих хвилин спілкування з книгою — ні телевізор, ні комп’ютер, ні сучасні розваги. Коли береш до рук книгу, одразу поринаєш у чарівний і незнаний світ. Одним із найулюбленіших моїх творів є невеличке оповідання М. Коцюбинського «Intermezzo». Спершу мою увагу привернула його дивна назва. Що спонукало письменника так назвати цей твір? Про що в ньому може йтися? Що означає це слово?

Ті, хто розуміється на музиці, знають, що «Intermezzo» — це невеликий музичний твір довільної будови, що виконується оркестром між частинами опери. В перекладі з італійської означає «перерва».

Епізод, описаний у творі, справді мав місце у житті Коцюбинського в 1908 році. Вкрай виснажений службою, громадською роботою, знесилений хворобою, він мріяв про відпустку, відпочинок. Проте Коцюбинський бореться з тією втомою, бореться за внутрішній спокій, що дав би йому змогу поринути в улюблену справу — художню творчість.

Втома відступає. Письменник починає активно вдивлятися в природу. її краса, її неповторне обличчя захоплюють його, викликають цілу зливу позитивних емоцій. Сонце, поле, птахи входять у душу художника неповторними фарбами трав, граціозними рухами й гармонійною музикою. Коцюбинський під кінець відпустки вже не почуває себе втомленим, самотнім. Він живе повнокровним внутрішнім життям і готовий ці свої переживання вилити на папір.

Коцюбинський переосмислив музичний термін і вклав у нього інший зміст. «Intermezzo» у Коцюбинського — це перерва, час, коли герой набирається сил для нової праці й боротьби.

Ліричний герой твору, навіть відпочиваючи, не може забути про людей, відгородитися від них. Він глибоко любить Природу, але людину — над усе. На початку твору атмосфера похмура. Ліричний герой, як і Коцюбинський, виснажений важкою працею, громадськими справами, боротьбою, яку йому доводиться вести, щоб запобігти людському горю. І от він опиняється за містом, серед природи. Тут він ніби вперше помічає:

«Ах як всього багато: неба, сонця, веселої зелені». У світі природи герой особливо любить сонце, яке висіває в його душу золотий засів — любов до життя, людини, свободи. Сонце — традиційний образ волі, нового життя. Морок — символ гніту й насильства.

Сонце змінює не тільки настрій героя, воно просочується у глибину його серця, переповнює все його єство, надає якогось іншого смислу його буттю.

Новела «Intermezzo» — майже суцільний пейзаж. Здається, що письменник, чутливий до соціальних проблем суспільства, віддався чистому мистецтву. А може, це не так, і в картині природи зашифрований ще якийсь зміст, ключем до розкодування якого і є ті незрозумілі «дійові особи»?

Як тільки ліричний герой залишає місто, відходять на другий план і його турботи. І на якийсь момент в його душі запановує рівновага: напруження вже трохи відійшло, але бадьорість, радість життя ще не повернулись. Ось як ця мить зображена у творі: «Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір — закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу». Ця тиша поступово починає заповнюватися голосами, зливається з «симфонією полів» і підсилює основну образну тему твору — наростаюче мажорне розгортання образу сонця.

Зіткнення образів «моя утома» і «сонце» становить ядро образного конфлікту новели. Поступово зникає утома і в душу героя проникає життєстверджуюче оптимістичне тепло. Але конфлікт тут нагадує більше конфлікт у музичному творі, коли протиставляються різні теми.

Показавши в образі ліричного героя «Intermezzo» людину інтелігентну, очевидно, демократично настроєного митця, письменник ставить проблему взаємозв’язку художника та суспільства. Чи може митець втекти від проблем, які висуває життя, чи може він сховатись серед прекрасної природи?

Увесь духовний склад митця, його світогляд, моральна позиція, ідеали, незважаючи на особистий стан утоми і загальну суспільно-політичну атмосферу апатії, ведуть його знову до людей, до боротьби з людським горем.

Для мене цей твір має особливе значення. Я часто звертаюся до нього в хвилини смутку або втоми й завжди знаходжу в ньому заспокоєння й нові сили. Це оповідання дуже близьке мені за духом, і я подумки приєднуюся до слів Коцюбинського: «В хвилини розчарування та розпуки мене раз у раз рятувала моя незвичайна любов до природи».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Степан Михайлович Литвин (* 10 червня 1931, Головчинці) — український поет та перекладач.

1959 — член Спілки письменників України, нагороджений Почесною грамотою Президії ВР УРСР — 1981.

Народився в родині колгоспника Михайла. Навчався в Чернятинському плодово-ягідному технікумі та в Бердянському технікумі виноградарства й виноробства.

Перші вірші опублікував 1950. 1954 закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка; викладав українську мову та літературу в середній школі на Донбасі. В 1956-62 роках працював у редакціях обласних газет «Радянський Крим» — і «Кримська правда». 1962 короткий час — в журналі «Зміна», з 1962 по 1974 рік у видавництві «Дніпро».

Видав книжки поезій:

«Серце не мовчить» — 1958, «Кримвидав»,
«Під небом Криму» — 1960,
«Бентежність» — 1966 , «Радянський письменник»,
«Рушник і шабля» — 1972, «Молодь»,
«Спадкоємність» — 1974, «Дніпро»,
«Нездоланність любові» — 1976, «Радянський письменник»,
«Твій голос» — 1980, «Радянський письменник»,
«Бентежність» — 1981, «Дніпро»,
«Кольори тривоги і надії» — 1984, «Радянський письменник»,
«Непоборність кохання» — 1985, Москва,
«На зоряних вітрах» — 1989,
«Поезії (вибране) — 1991, «Дніпро».
З січня 1984 року — завідувач відділу у редакції газети «Літературна Україна».

Мотиви його творчості — історичне минуле українського народу, краса природи, спадкоємність поколінь.Перекладав твори білоруських, болгарських, грузинських, російських поетів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Улітку 1911 року М. Коцюбинський, повертаючись з Капрі, де він лікувався, вирішує здійснити свою давню мрію — відвідати Карпати. Весь час перебування там він проводить в екскурсіях по горах верхи. Його вражають Карпати, «які вікують в такій тиші, що чують навіть дихання худоби»; захоплює живий, але суворий Черемош, який «сердито поблискував сивиною і світивсь попід скелі недобрим зеленим вогнем»; дивують чорні смереки, що «спускають свій шум в Черемош, а він несе його долом й оповідає…» Про що оповідав письменнику старий Черемош? Може, про шум вітрів, які чешуть смерекам їхні довгі коси, чи про грози високо в горах, що наповнюють його води новою силою, чи, може, про дівчину-красуню, яка оступилась на слизькому камені, впала у бурхливу воду, і жодна сила вже не змогла б вирвати її тіло з міцних обіймів Черемоша.

Коцюбинський — художник-психолог, і його не задовольняє споглядання і малювання хай і найчарівнішого краю. Йому треба зазирнути в душу людини, довідатися, чим живе гуцул-хазяїн казкового краю, що їсть, у що вдягається, яких пісень співає. Уже на перших сторінках повісті «Тіні забутих предків» ми знайомимось із головним героєм твору Іванком Палійчуком. Він ріс дивною дитиною: «знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і сарн; що там блукає веселий чугайстер, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири».

Читаючи твір Коцюбинського, не можна не замислитися над тим, що, мабуть, не все, що знав Іванко уже в сім років — це тільки його дитячі фантазії. Можливо, перед його широко розплющеними очима розчинялося вікно в інший світ? Та швидше за все цей світ існує поряд із нами. Наші пращури знали, що кожне дерево має душу, — і не рубали вікові дуби, високі смереки бездушно і безсистемно. Вони вірили, що річки наповнені дивними істотами, — і не бруднили прозору воду, чистили джерела. Вони оберігали життя, що невидиме і невивчене вирувало навколо, і це життя оберігало людей. Гуцули добре знали, що не можна людину називати царем природи і вінцем творіння, — і жили в гармонії з природою, не порушуючи її законів. Нам треба вчитися у них мудрості і любові до рідної землі, а допоможе в цьому творчість українських письменників і в першу чергу творчість Михайла Михайловича Коцюбинського.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Небагато часу відвела доля Миколі Кулішу для творчості: складне дитинство, участь у Першій світовій війні, історичні умови існування тогочасної української літератури… Життя митця трагічно обірвалося 1937 року — Миколу Куліша було розстріляно. Проте драматург увійшов у літературний процес не просто як талановитий письменник, а як геній мистецтва слова, нововідкривач у театральному мистецтві.

Із творчого доробку Миколи Куліша чотири твори по праву вважаються шедеврами — це «Мина Мазайло», «Маклена Граса», «Народний Малахій» і «Патетична соната». Перші три були поставлені у театрі Леся Курбаса, «Патетична соната» деякий час йшла у російському перекладі у Москві.

«Мину Мазайло» часто називають філологічною п’єсою. У творі зображено процес так званої українізації. Звісно, після всіх утисків, яких зазнала українська мова та культура протягом майже двох століть, «українізація» була необхідна не шляхом автоматичного перекладу якихось назв, а шляхом послідовного і органічного національного відродження, яке, безумовно, тривало б не один рік, але зрештою дало б свої плоди. Найкраща позиція влади у цій ситуації була б, як кажуть, «хочете допомогти, то не заважайте». Але, як завжди, сталося не так, як гадалося. Бо формальна українізація не змінила поверховості та провінційності деяких українців, яким стільки років втлумачували, що бути українцем соромно, аж до того доходило, що намагалися законодавчо затвердити, що українців не існує! (Згадаймо з цього приводу Емський указ 1876 року, в якому так і було написано: української мови не існує, вона є викривленим діалектом російської. Хоча розмовляв тим «викривленим діалектом» навіть на той час не один мільйон людей!) Так, у родині Мини Мазайла на грунті цієї українізації і розгортаються справжні філологічні та морально-етичні баталії. Батько родини хоче змінити прізвище, вивчитися правильної російської вимови і назавше забути про свої корені, про свій рід, своїх пращурів як про страшний сон, що нібито не давав йому досягти успіху у кар’єрі та суспільному житті. Тьотя Мотя з Курська є російським шовінізмом «во плоті», вона твердо впевнена, що «прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Дядько Тарас із Києва і син Мини Мокій хоча й виступають нібито за українське, проте викликають майже відразу своїми радикальними поглядами у поєднанні із провінційністю, дріб’язковістю душі, відсутністю людської подоби.

«Народний Малахій» є дуже глибоким твором, відкритим для інтерпретації. Малахій, почувши «Інтернаціонал», побачивши перед очима «голубу даль соціалізму», забуває про родину, про себе самого та вирушає до Москви із проектом «негайної реформи людини» і України. Напівшизофренічним видається образ Малахія — він направляє віруючу селянку до «Нового Єрусалиму» (тобто до Москви, до мавзолею), агітує за свої погляди усюди, куди потрапляє, не розчулюється навіть тоді, коли його дочка задля порятунку батька доходить спочатку до проституції, а потім і до самогубства. Цікаво, що образ цієї людини, яка задля «голубої далі соціалізму» забуває про елементарне людське, не бачить реального світу і реального життя, ставить свої утопічні ідеї вище від релігії, — дещо нагадує нам персоніфіковані у конкретну особу історичні події… Чи не через це твір так суворо забороняли?..

«Патетична соната» є надзвичайним твором. У ньому М. Куліш «зібрав» усі типи героїв, які тільки могли зустрітися у 1917—1919 роках. Молода дівчина Марина (уособлює прагнення самостійності нашої держави), її батько Ступай-Ступаненко і поет Ілько Юга (українська інтелігенція), білогвардійці, прихильники монархії, більшовик Лука (образ, дещо схожий на Тагабата з «Я (Романтики)» М. Хвильового)… Усі ці люди зібралися під дахом одного будинку, під «дахом» однієї п’єси. Важливо, що і композиція твору є багато в чому новаторською — М. Куліш і справді досягає ефекту музичного звучання слова, музичності усього твору.

За згадками дружини письменника, М. Куліш вимагав, щоб у домі не було шуму, коли він працює. Єдині звуки, яким він дозволяв лунати, — гра на фортепіано, грала його донька і часто вона виконувала саме «Патетичну сонату» Бетховена. Напевно, ці звуки знайшли резонанс із душею драматурга. Так само, як в усі часи драми Миколи Куліша знаходили і знаходитимуть резонанс із душами і — що важливо! — із розумом українських читачів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Показ козацького лицарства і любові до України у романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада».

Роман «Чорна рада» — це найкращий твір письменника і перший український роман взагалі. Твір одночасно був написаний російською і українською мовами, вийшов з друку в 1857 році. Поява роману підняла українську літературу на якісно новий щабель, наблизила її до рівня європейської літератури.

Історичною основою твору є події, що відбувалися на Україні після смерті Б.Хмельницького, бо саме тоді почалася боротьба за гетьманську владу. Автор показав, що деякі претенденти на булаву думали не про долю України та її народу, а про власну вигоду.

Основна сюжетна лінія — це політична боротьба за владу між Павлом Тетерею, Якимом Сомком та Іваном Брюховецьким. 1 хоча підступність Брюховецького здобула перемогу, автор подає нам одночасно зразки козацького братерства, лицарства, честі. Викликає повагу дружба між колишнім полковником Шрамом і Череванем. Відійшовши вже від козацької служби, вони турбуються про долю України, прагнуть, щоб при владі був розумний гетьман. Недаремно полковник Шрам підтримує кандидатуру Сомка на гетьманство, бо він бачить, що саме Яким Сомко може зміцнити державність України. І хоча немолоді літа не дозволяють Шрамові служити у війську, але розуміючи становище України, він поспішає зі своїм сином Петром та з сім’єю Череваня до Ніжина, щоб підтримати розумного гетьмана, яким і постав перед нами Сомко. Ми побачили, що в образі Якима Сомка втілені риси мудрого державного діяча. Його ідеал — соборна Україна. Він бачить її не підлеглою Москві, а рівноправним спільником. Сомко — це взірець моральних чеснот. Він справжній романтичний герой — мужній, відважний, благородний

Пізніше, коли Сомка підступно полонив Брюховецький, Кирило Тур своїм життям хотів врятувати переяславського полковника. Та справжній лицар Сомко навіть і думки не допускає про власний порятунок ціною життя Тура. Хоча історична правда подає нам трагічний фінал боротьби за гетьманство: Сомко загинув, а Брюховецький прийшов до влади, письменник не принижує ролі козацької звитяги, честі, волі. Образ Кирила Тура — зразок запорозької відваги і відчайдушності. Носієм і хранителем традицій і звичаїв Січі виступає в романі старий запорожець Пугач«Його ідеалом є вільна козацька демократична республіка, де всі рівні, де панують справедливість і братерство. Пугач підтримує Брюховецького, бо той обіцяє зберегти недоторканими старовинні закони і звичаї козацтва. Коли ж останній домагається гетьманства й відмовляється від своїх обіцянок, Пугач гнівно проклинає його.

Ми побачили, що персонажі «Чорної ради» є не просто рупорами певної ідеї. Це яскраві особистості, які, беручи участь у виборах гетьмана, обирають шлях для України.

Відтворюючи події минулого, письменник шукає в них відповіді на животрепетні питання тогочасності, зокрема — якими має бути майбутнє України, її соціальний устрій, державний лад.

Творчість Тодося Осьмачки ні з чим не сплутаєш — настільки вона самобутня. Тож не дивно, що її цінують і шанують не лише у рідній Куцівці, що в Смілянському районі на Черкащині. Торік навіть засновано Всеукраїнську премію, названу його ім’ям. 

За поему — під суд

Змолоду Осьмачка вчителював у народних школах. Під час Першої світової війни за поему «Думи солдата» його віддали під військово-політичний суд Росії. Але революція внесла корективи. Перша збірка його поезій «Круча» з’явилася друком 1922 року, засвідчивши «може, одну з найнадійніших сил», писав Сергій Єфремов в «Історії українського письменства». Її виокремлювала глибина образності, блискуча народна мова та епічний стиль дум. 1925 року вийшла друга книжка поезій — «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові.

Поет прагнув образно простежити історичний шлях України — пройти «по шляху віків» і так усвідомити, куди ж летить нове століття і як буде стелитися доля українського народу. Його часом огортали тривожні передчуття нових кривавих збурень, які зачаїлися в ідилічних пейзажах. Як тут не подивуватися здатності поета передбачати майбутнє!

Останньою книжкою Тодося Осьмачки, надрукованою в радянській Україні, була збірка «Клекіт» (Київ, 1929). Вона побачила світ у розпал підготовки процесу над українською інтелігенцією. У цій збірці Т. Осьмачка надрукував вірш «Деспотам», де звертається до закутого в ланці працьовитого свого народу, який годують у казармах на заріз і чию працю забирають «розбоєм в білий день», передрікає йому падіння «під кригу ланцюгів» і спів «присмаглими губами чужих пісень із городів».

Осьмаччині книжки підтвердили прогноз Сергія Єфремова про нього як про «одну з найнадійніших сил» серед тодішнього літературного молодняку. Після Шевченка він вище за будь-кого іншого підняв у поезії могутній і трагічний образ українського селянства, що було найбільшою рушійною силою революції, а потім стало найбільшою її жертвою. Цій трагедії він надав космічних вимірів.

У Львові Т. Осьмачка видав четверту збірку віршів «Сучасникам» (1943), яка ознаменувала якісно новий етап його творчості. За книжку йому було присуджено премію в сумі 1500 золотих.

Під кінець 1944 року Тодось Осьмачка змушений був емігрувати на Захід. Спочатку оселився в Німеччині, брав участь у розбудові емігрантської літературної організації Мистецький український рух. Видав книжки «Поет», «Китиці часу», «Старший боярин», «План до двору», «Ротонда душогубців», «Із-під світу».

З Німеччини Т. Осьмачка переїхав до США, жив деякий час у Канаді, бував у Франції, мандрував Югославією. Влітку 1961 року на одній із вулиць Мюнхена впав від нервового паралічу. Друзі перевезли його літаком до лікарні, що недалеко від Нью-Йорка. Він творив і на лікарняному ліжку: писав книжку віршів та афоризмів «Людина між свідомістю і природою».

7 вересня 1962 року його не стало.

Усіма забутий і покинутий

Останнім живого бачив його Іван Багряний — «розбитого паралічем і безпам’ятного, в ліжку витягненого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забутого і покинутого».

На батьківщині видатного українського поета Тодося Осьмачки в селі Куцівка, що на Смілянщині, відбулася лірично-поетична толока «Хата Осьмачки-2014». Учасниками та гостями заходів стали відомі українські поети, письменники, артисти, громадські активісти, шанувальники українського поетичного слова.

Особисті муки й страждання сам поет за життя пов’язував із фатальною залежністю митця від історичної долі його народу. Тож нині «його народ» запалює у храмі свічки на честь того, хто не боявся говорити правду в очі тим, хто анітрохи не був готовий її слухати. За що й заслужив вигнання.

Та мрією земляків і досі залишається повернення праху Тодося Осьмачки зі Сполучених Штатів до рідного села. Земляки вірять, у наступні — вже 120-ті роковини його пам’яті — ця мрія здійсниться.

Більш як півстоліття він та його твори були викреслені та заборонені на батьківщині. Вшановуючи пам’ять Тодося Осьмачки, учасники урочистостей творчість поета називали духовним Майданом. Чи може бути для митця вища оцінка? 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Узагалі життя має і гарні, і погані сторони. Оптиміст завжди переконаний у перемозі добра над злом, справедливості над несправедливістю, він завжди прагне до морального вдосконалення. Такій людині легше жити, вона частіше бачить прекрасне у нашому житті, шукає його у повсякденні.

З гуманістичної точки зору, прекрасним є те, що морально, що підносить і облагороджує людину. Пробуджувати прекрасне в душах людей має мистецтво. О. І. Герцен назвав мистецтво естетичною школою моралі. Людина повинна завжди прагнути до прекрасного: бути чесною, у першу чергу із самою собою, благородною, порядною. Духовна особистість завжди прекрасна, і зовнішньо, і внутрішньо. Усе життя люди повинні намагатися робити добро. Щоб бути корисним для суспільства, для людей та для себе, треба багато працювати над собою. Треба бути уважним до оточуючого тебе світу: помічати квіти, посмішку дитини, спів птахів, різнобарвну, кольорову гаму неба. У житті нам заважають негативні герої, які зневажають загальноприйняті норми поведінки, зневажливо ставляться до інших людей.

Будь-який вчинок людини може бути оцінений з одного боку як прекрасний, а з іншого — як потворний, або як добро чи зло.

Але вчинки робимо ми з вами. Давайте наводити порядок у власному будинку, щоб жити достойно й красиво, у чистоті й щасті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Навчання мавп мови — навчання з використання шимпанзе, горилами і орангутанів мови жестів або жетонів.

Здавна робилися спроби навчити мавп говорити, але всі вони закінчувалися невдачею. Лише в 1916 році Вільяму Ферніссу вдалося ціною великого терпіння навчити орангутана вимовляти і правильно вживати слова «тато» (dad) і «чашка» (cup). Фернісс зазначив, що мавпи, видаючи звичні для них звуки, не користуються мовою і губами, а вивчені орангутанами слова не вимагають точного управління рухами язика і губ .

Той факт, що у всіх інших відносинах шимпанзе сприйнятливі і швидко навчаються, сприяв ще більшому укоріненню думки, згідно з яким саме мова визначає найбільш суттєві відмінності між людиною і тваринами.

У 50-х роках було проведено широке порівняльне вивчення здібностей до вирішення різних логічних завдань у шимпанзе на прізвисько Вікі, з одного боку, і у декількох дітей, з іншого. Вікі продемонструвала, що за рівнем інтелектуального розвитку вона може успішно змагатися зі своїми однолітками-дітьми. Але Вікі насилу навчилася впевнено вимовляти чотири слова. Цю невдачу можна пояснити двома шляхами:

Вікі володіла більшими лінгвістичними здібностями, ніж могло здатися, але їх прояву заважала невідповідна будова голосового апарату;
Мозок Вікі не містив необхідних структур, як він, наприклад, не містив структур, що відповідають за математику: Вікі відчувала труднощі при розрізненні п’яти і шести предметів.

Основний розвиток мови і інтелекту розмовляючих мавп відбувається як правило в перші роки життя — частіше всього мавпи доходять у розвитку мови до рівня двох-трирічної дитини. Виростаючи, вони багато в чому залишаються подібні дітям, по-дитячому реагують на життєві ситуації і віддають перевагу іграм, перед всіми іншими способами проведення часу. Мавпи володіють також почуттям гумору.

Описаний випадок, коли навчена мові знаків самка бонобо сама навчила своє дитинча замість людини-експериментатора. У експерименті, проведеному Фондом дослідження великих людиноподібних мавп (США), знаменитого самця Канзі вдалося навчити розуміти на слух близько 3000 англійських слів і активно вживати більш ніж 500 слів за допомогою клавіатури з лексиграмм (геометричними знаками). Це дозволяє говорити про бонобо як про найінтелектуальніший вид приматів, що, звісно, наближує його до людини.Практично з самого початку дослідів, версія про здатність мавп до мови зустрічала серйозну критику. Зокрема, Г. Террейс показав, що мавпи довільно повторюють жести, нещодавно використані в промові «співрозмовника». З критикою гіпотези про мовні здібності мавп можна ознайомитися в працях лінгвістів і зоопсихологов, а також популярних письменників.

Шимпанзе прекрасно опановують мову жестів. Але навчити їх щось говорити набагато складніше, ніж нам здається.