Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тамара Опанасівна Коломієць народилася в місті Корсунь-Шевченківський на Черкащині. Мати багато працювала, тому вихованням дівчинки займалася бабуся. Тамара виросла «у пелені бабусі Ганни», яка була в міру релігійною, керувалася здоровим глуздом і прислухалася до народної мудрості. Ці риси характеру вона передала внучці. Неписьменна баба Ганна знала напам’ять майже весь «Кобзар» і часто його цитувала.

Мама дівчинки працювала лікарем, але Тамарі ця професія була не зовсім зрозуміла: лікарня, амбулаторія, виклик, знову лікарня. Дідуся і татка, на жаль, уже в ранньому дитинстві у дівчинки не було: дідуся забрала громадянська, а татка — Друга світова війна. Але був ще маленький братик, якому доводилося власноручно майструвати вітрячки, літачки та кораблики.

Тамара Опанасівна належить до покоління, дитинство якого було перерване війною. Ще до війни дівчинка вміла читати. А потім усі підручники замінив «Кобзар» та бабусині козацькі й чумацькі сумовиті пісні, казки, загадки, лічилки, яких вона знала безліч. У дитинстві дівчинка надавала перевагу хлопчачій компанії і гралася виключно з хлопчаками. У шкільні роки мріяла стати лікарем, бо дитяче серце ще довго залишалося чутливим до ран війни. Якщо у школі задавали писати твір на вільну тему, то Тамарі легше було висловлюватись у віршованій формі. А коли в пам’яті народжувався якийсь рядок, то він, як правило, мав бути останнім і на нього «треба було вийти».

Перша збірка лірики Тамари Коломієць -— «Проліски» (1956) — з’явилася друком, коли авторка — студентка факультету журналістики Київського університету — мала 21 рік. Тоді ж молоду поетесу прийняли до Спілки письменників. На початку творчого шляху її помітив і благословив напутнім словом М. Рильський. Першим редактором був М. Стельмах. Із більшими чи меншими перервами звідтоді вийшло 10 книжок лірики, зокрема «Осіння борозна» (1981), «Багаття на межі» (1984) та «Дорога в листопад» (1990).

72

А потім — 15 років — не мовчання поетеси, а невидавання її книжок. Були лише добірки в періодиці — газетах «Вечірній Київ», «Хрещатик», «Я, ти, ми», «Вісті», в журналі «Вітчизна»…

Нині поетеса скерувала свої зусилля в інше русло — у дитячу літературу. Питання рідної мови, святинь та ідеалів, такі актуальні сьогодні, старшим людям освоювати важко, а ще важче — міняти їх. Тому працювати треба з найменшими, вважає Тамара Опанасівна. Тож вона активно пише та співпрацює з різними видавництвами. У її творчому доробку— понад ЗО збірок оригінальних казок, віршів, небилиць, лічилок, смішинок, загадок. Найвідоміші її книги: «Починаються дива», «Жмурки», «Пісенька про гнома», «Пісня джерельця», «Дощик-накрапайчик».

Тамара Опанасівна досить активно якийсь час співпрацювала з популярним журналом «Пізнайко». Нещодавно «Веселка» перевидала її «Веселе місто Алфавіт». У Тамари Коломієць, за книжками якої виросло не одне покоління, — уже своя абеткова бібліотечка: вона має 6 абеток для 6 онуків.

Тамара Коломієць — щаслива мати і бабуся. Вона має двох дочок (Оксану й Мар’яну) і шестеро онуків. Стежками матері пішла донька — талановита поетеса Мар’яна Рочинь, а брат — Петро Коломієць — відомий сьогодні письменник, журналіст, автор багатьох історико-пригодницьких повістей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

    Я вважаю,що сьогодні людині нерідко доводитися працювати в команді. Численні надзвичайні ситуації, природні катаклізми припускають існування команд рятувальників. Як показали спортивні події, відсутність «командного духу «призводить до ураження в грі. Енергія команди дозволяє початківцям фірмам «вирватися вперед», займаючи гідне місце на ринку. В державних освітніх та соціальних установах команди адміністраторів і фахівців різних служб досягають результатів у процесі соціалізації вихованців.Особливо цінується вміння працювати в колективі. Це сприяє якісному виконанню роботи та допомагає легше увійти в колію сучасного життя.По-перше, працюючи в групі, робота виконується більш якісніше.
По-друге, народна мудрость каже, «одна голова — добре, а дві – краще». Якщо є команда людей, які працюють разом для досягнення єдиної мети, результат буде кращим.   Наприклад,  у поемі  «Мойсей»  Франка,- сказано, що навіть  позбавивши пророка влади, народ не відчув обіцяного від нових лідерів покращення.

Така ж ситуація зараз відбувається і нашій державі, але наш народ не здається і бореться з усіх сил. З цього видно, що суспільство потребує правильного лідера — хранителя .Крім того, для людей сьогодні є необхідною можливість працювати в групі. В минулому, люди могли досить успішно справлятися з певною роботою, на відмвну від сьогодення. У сучасному світі у кожного з’явилось безліч завдань, і одному з цим усім не справитись. При тому, що бізнес сьогодні носить глобальний характер, для одного працівника майже неможливо покрити всі завдання повинні бути виконані. Ось чому так необхідно працювати в групі. 

    Підводячи підсумок, є випадки, коли люди можуть краще справитися із завданням самотужки, однак сучасні умови життя вимагають функціонування підприємства, як єдиної команди, добре злагодженого механізму. Тому навички роботи в команді набувають особливого значення в наші дні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Виводить мама дивним писачком,

по білому яйці воскові взори.

Мандрує писанка по мисочках,

із цибулиним золотим узваром,

з настоями на травах і корі,

на веснянім і на осіннім зіллі –

і писанка оранжево горить

у філіграннім сплеті ліній.

То вже вона, як дивовижний світ,

то вже дзвенить, як згусток сонця,

буяють буйно квіти у росі,

олені бродять в березневім соці.

І стилізовані сплітаються сади

у маєві густих обрамлень,

мереживом найтоншим мерехтить

геометричний космацький орнамент.

І я поплив у світ дитячих мрій

на білі колискові оболоні…

Котились писанками ізгори

ясні сонця у мамині долоні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Так споконвіку було:

Одні упирались з ганчіркою в руці,

другі тягнулись до стяга зорі

і йшли за хвостами комет,

Немає у світі таких ідей, за які

людським життям — чужим чи власним!

Григорій Косинка і Микола Хвильовий… Люди однієї епохи, талановиті письменники, великі майстри художнього слова… Однак у кожного з них (а так буває завжди!) своя доля, свій шлях до визнання, своє світорозуміння та своє світобачення… Закономірність, що не потребує доказів… У центрі уваги обох письменників — людина, здебільшого та, що опинилася на роздоріжжі революції. Що характерне для Григорія Косинки? Обґрунтую відповідь на запитання, орієнтуючись на новелу «Мати», написану в 1925 році. Головний герой новели — Андрій, сільських хлопець, що має, мабуть, поза політичну позицію. Згадаймо деякі епізоди з новели. їдучи за лікарем, він (Андрій) потрапляє у бойову смуту: поляки мобілізують підводи. Юнак не хоче опинитися серед них, він «пускає коня вподовж переляканого села на всю прить» і … зустрічає трійку польських кавалеристів. Діалог з поляками підтверджує думку щодо його поза політичних поглядів. У нього є своя мета, як він каже, постанова: привезти до матері лікаря, а всі ті, з ким він зіткнувся вночі, просто вороги, що заважають йому дістатися до Зеленогаївської лікарні, «що стояла поза арміями». А ворогів треба знищувати. Уже повертаючись додому, він у немилосердній люті вистрелить, і від того буде «п’яний якоюсь великою радістю перемоги». У душі Андрія — постійна боротьба: добре, що поляки відступають, але ж, відступаючи, вони можуть конфіскувати коня, забрати підводу, хліб, а то й вбити. Юнак нікому не хоче служити: ні полякам, ні гайдамакам, ні Котовському; ним оволоділа лише тривога за матір. Навіть про односельчан він майже не згадує, і думки щодо конфіскації більше належать не йому, а селянам, які втомилися від того, що на селі постійно змінюється влада. У цьому коловороті подій важко зрозуміти, хто наші, хто ваші, а хто свої. Андрій — типовий представник того селянства, якому нелегко визначитися щодо ідеалів. Однак тривога за матір — не лише тривога за родину. Це й тривога за довкілля, гармонію якого порушено.

Одна з кращих новел Миколи Хвильового — «Я (Романтика)». Основний мотив її — революція, громадянська війна та їхній вплив на пересічну людину. Якщо герой новели «Мати» Григорія Косинки має ім’я, то герой новели Миколи Хвильового — безіменний революціонер-фанат. Він відстоює абстрактну ідею зі зброєю в руках. Він — дитя своєї доби; перекладає на свої плечі величезний тягар — перебудову світу. Але ж зміна формацій супроводжується знищенням інакодумців. Відповідно щоденною роботою чекіста є вбивство людей в ім’я все тієї ж ідеї, ворогів, які не поділяли світорозуміння революціонерів. Мотив Андрієвих дій — тривога за матір, мотив дій фаната — визволення людства, фізичне знищення тих, хто гальмує нове світле майбутнє, хто не бачить «загірної комуни».

Без хвилювання й сліз на очах не можна читати наступні рядки: «Тоді я у млості охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її руку до своїх грудей. Потім підвів маузер й нажав на скроню»…

Який жах! Син убиває рідну матір за ідею… Письменник доходить висновку: відданість ідеї роздвоює особистість, убиває почуття справедливості, добра, правди, руйнує людське «Я».

А якщо ти взяв такий гріх на свою душу? То вже повна деградація людської сутності. Ось докази. Сучасність ліричний герой сприймає як «бенкет» щоправда дикої країни. Безумство і категоричність у діях — остання інстанція міркувань персонажа. Він зізнається в тому, що за суттю своєю бандит, інструмент. У його міркуваннях немає нічого людського. Важко зрозуміти таку людину. Убивати господарів, засуджувати невинних і після цього спокійно дивитися на ці портрети й не відчувати гнів, думати про те, що «я — чекіст, але й людина»… Хіба можна назвати людиною того, хто фізично (і морально теж!) знищив найдорожчу людину. Хто вбивав чоловіка і жінку, які в навколишніх ситуаціях намагалися розібратися за допомогою релігії. Чекіста-фаната я сприймаю як звіра, дикого, хижого, в якого немає нічого святого. Він навіть не поховав матері… Виправдати його дії не можна. Закінчити свої роздуми хочу словами М. Жуменського: «Небагато є у світовій літературі таких творів трагічного звучання, в яких із вражаючою художньою силою були б відтворені драматичне роздвоєння реальності та ідеалів, внутрішній конфлікт революціонера, який потрапляє у витворену революційними ідеями пастку».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Олекса Варавва (псевдонім — Олекса Кобець) народився 28 березня 1889 року в сім’ї бідних хліборобів, які не могли йому дати матеріального забезпечення так, що вже на 14-му році життя, після закінчення канівської 2-класної школи, яка за статутом 1872 року дорівнювала 6-м класам гімназії, довелося хлопцеві покинути рідну хату й самому торувати шлях у подальше

життя.

Містечко Канів, де вічний сном спочиває великий Кобзар, було місцем народження О. Кобця, одного з наступників Шевченкової кобзи. Близькість могили Шевченка мала вирішальний вплив на формування душі хлопця і на кристалізацію його національної свідомості. Його доля була така подібна в дитячому віці до долі Шевченка! Хлопець був свідком щорічних прощ до канівської могили, слухав оповіді про неї, читав там забороненого «Кобзаря»,

виданого у Львові.

З Канева виїхав до Катеринослава (Дніпропетровськ) і там працював попихачем у крамниці канцелярського приладдя й тютюнових виробів, а опісля писарчуком і писарем у різних установах Катеринослава й Катеринос-лавщини. Уже з 15-го року життя помагав зі своїх злиденних заробітків батькам. Маючи 20 років, повернувся до Канева й працював у повітовій земській управі, керуючи шкільним відділом.

Був Олекса Кобець одним зі співробітників Союзу Визволення України серед українців, полонених з російської армії у часи Першої світової війни, в таборі у Фрайштадті під Віднем. Потрапивши в австрійський полон, Кобець писав додому листи українською мовою, і це було причиною, що українці з відділу австрійської цензури передали його адресу до Союзу Визволення України. І ось одного дня до мадярського села Доначебу, де полонений Кобець працював на сільськогосподарських роботах, приїхав спеціальний кур’єр від військового міністерства й забрав його до Відня, бо на терені Австрії й Німеччини творилися окремі табори для полонених української національності. Кобця було перевезено до табору у Фрайштадті в Австрії. Тут вирувало культурне життя, і Кобець занурився у вир того життя з усією силою свого запалу й таланту. Тут він мав змогу доповнити свою освіту.

Потім Кобець поїхав до Канева, куди його було відряджено від земства на Вищі кооперативні курси в Києві, перші в Україні. Вчився вечорами, а вдень працював в економічній установі «Дніпросоюз». Вищу освіту здобув у Вищому економічному інституті. До 1925 року жив у Києві, а потім переїхав до Харкова, де працював здебільшого як редактор.

Олекса Кобець не вписувався до жодної літературної організації. Коли в Харкові було створено 1934 року єдину Спілку Письменників України, він прилучився до письменницької сім’ї, але тільки формально: насправді Олекса і далі тримався осторонь від організації. У 1941 році йому було наказано евакуюватися до Казахстану, але він, як тоді казали жартома, «спізнився до поїзду», тобто залишився в Харкові й через якийсь час почав працювати в газеті «Нова Україна». А через рік довелося вирушити в далеку й невідому подорож за океан…

Земний шлях Олекси Кобця припинився вночі з 4 на 5 вересня 1967 року, в місті Буффало, США. Прожив письменник майже 80 років, і за цей час довелося йому переміряти чималі простори Європи й Америки.

Перша літературна спроба О. Кобця припадає на 1903 рік, коли померла його маленька сестра, яку він дуже любив. Свій смуток і жаль висловив поет у вірші, що його помістив у рукописному шкільному журналі канівської школи. Але власний дебют Кобця — це його перше оповідання «Під Новий Рік», надруковане 1 січня 1912 року в київській «Раді», яке критика прийняла дуже прихильно. Згодом друкувалися його вірші в журналах «Маяк», «Дзвін», «Літературний науковий вісник». Багато дописував до «Ради» про життя всіх закутків Канівщини, надсилав туди економічні й літературні статті та рецензії.

У 1913 році видав збірку віршів «Ряст». Потім з’явилися інші збірки поезій («Під чужим небом» та інші), драматичних етюдів («У Тарасову ніч»), більших прозових творів (особливо «Записки полоненого»), фейлетонів, нарисів і численних перекладів поетичних і прозових творів з іноземних мов. У «Червоному Перці» вміщував віршовані фейлетони, підписуючи їх Андрій Дудка.

Олекса Кобець відомий також дітям завдяки своїм гарним віршам, друкованим у «Веселці», «Свободі» й «Нашому житті». В Буффало вийшла його збірка для дітей «Сонце сходить», якою в школах за кордоном користуються як літературною читанкою. Нині молодь залюбки співає чудову бадьору маршову пісню «Від синього Дону до сивих Карпат…», не знаючи здебільшого, що автором її слів є Олекса Кобець, а музику до неї написав композитор Михайло Гайворонський.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Відомий український драматург Іван Карпенко-Карий усе своє життя прагнув служити рідному народові. Усі його твори написані з народних позицій, тому мають дуже велику викривальну силу. Так, на суд читачів і глядачів драматург виставив негативні явища тогочасної дійсності, породжені розвитком капіталізму на Україні, зокрема хижацьку суть представників сільської буржуазії, новонароджених крамарів, лихварів та прикажчиків-капіталістів. У своїх п’єсах митець викривав і засуджував користолюбство, шахрайство, жадність, зміну людської свідомості і психології через жадобу до збагачення. Одною з перших п’єс Карпенка-Карого, що були присвячені викриттю цих явищ і рис характеру, є комедія «Сто тисяч».

Первинна назва цієї п’єси — «Гроші». Але вже зібравшись відсилати готовий твір до цензури, драматург вирішив, що назва «Сто тисяч» буде краще відповідати сюжету і задуму комедії, бо суть її не в тому, що значили гроші для головного героя Герасима Калитки, а саме в сумі в сто тисяч, яку сподівався придбати селянин за свої п’ять. Отже, основне у творі — показ і викриття жадоби до збагачення і користолюбства.

Герасим Калитка настільки захоплений бажанням грошей і всього, що може йому їх дати, що кожен його крок, кожна думка, побутові і моральні норми — все підпорядковано єдиній меті — збагаченню. Користолюбство настільки заполонило його, що він вже починає вдаватися до шахрайських махінацій, аби тільки розбагатіти ще більше. Навіть, коли йому запропонували нечувану справу — купити за п’ять тисяч сто фальшивих тисяч, він прагне ще більше нажитися на цьому. Замість п’яти він віддав Невідомому лише три тисячі. Але автор комедії нагадує відому істину: усі махінації й обмани, усі визискування й образи завжди повертаються до людини, яка їх вчинила. Маючи на меті викрити і осудити користолюбство, безглузду жадобу до збагачення, шахрайство, Карпенко-Карий покарав свого героя — залишив його обманутим: у мішку, де мали бути сто тисяч, він знайшов чистий папір.

П’єса Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч» викриває і засуджує користолюбство і жадність до грошей, вчить нас бути чесними і не забувати про справжні цінності життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У швидкоплинному русі життя одне покоління змінює інше. Коли людина втрачає життєву активність, суспільство втрачає до неї інтерес. Поступово її відтісняють туди, де вона залишається наодинці з собою. І це не навмисна жорстокість, це — звичайнісінький закон буття, осмислити який, а тим більше змінити його неможливо через брак часу, через прискорений ритм життя, зрештою — через природний егоїзм молодого покоління. Американський письменник Е. Хемінгуей спробував докричатися до людства, зобразивши старого рибалку з морського узбережжя.

Якщо ми подивимося на людину і порівняємо її з іншими живими істотами, то побачимо, наскільки слабкою і жалюгідною є людина на перший погляд. Вона значно слабкіша практично всіх диких тварин і в очній сутичці з ними швидко загине. Людське тіло швидко втомлюється, стрімко зношується. Всі ми потребуємо нормального харчування та регулярного сну, а без цього вже незабаром втрачаємо всі сили і вмираємо. Однак все це – поверхнева оцінка. Насправді все трохи інакше. Людина не дарма стала самою сильною і могутньою істотою і практично підпорядкувала собі природу.

Ми знаємо безліч прикладів, коли людина демонструє дивовижну силу і витримку. Як правило, такі випадки відбуваються в екстремальних ситуаціях. Якщо людина чогось шалено хоче, шанси отримати це стрімко зростають. Подібний приклад ми бачимо в повісті Ернеста Хемінгуея «Старий і море».

Скільки себе пам’ятає старий Сантьяго, він все життя ловив рибу. Він знає море як свої п’ять пальців, він знає живий світ моря і почувається у ньому, як на землі. Але рибалка постарів, поховав свою дружину. Постаріло разом з рибалкою і його рибальське обладнання. Латане мішковиною вітрило нагадувало рибалці про старість.

Старий прекрасний тим, Що він при всій своїй мудрості, не втратив і цю дитячу безпосередність, вміння дивуватися. Старий міркує про сенс життя всього сущого, про користь всього, що робить людина, про згубність його діяльності, про суворість природи і необхідності любити життя і світ. Ми бачимо, як у його міркуваннях йде невпинна боротьба між вірою в людину і розчаруванням у ньому. Сенс цієї боротьби — не формулювання готових істин, а утвердження сили духу людини, що замислюються про суперечності і у власній душі, і в світобудові. Повість «Старий і море» — Історія людської мужності, непохитної волі і сили духу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На нашу думку,головне,що має бути у справжньому детективі це розслідування злочину та інтрига.

Книгу написати непросто, детектив — важко, а хороший детектив — практично неможливо. Для цього необхідний талант ,хороша уява та схильність до написання творів. Навчитися цьому неможливо, але деякі початки придбати все-таки можна.

1)Добре пропрацюйте персонажів. Не приступайте до створення книги відразу ж, як захотілося. Нехай краще ідея побродить у вашій голові кілька днів, і тільки тоді, коли рука вже інстинктивно тягнеться до пера, приступайте. Пам’ятайте, що книги в першу чергу пишуться про людей і для людей. Детектив якраз відрізняється глибокою обробкою характерів персонажів. Читач повинен постійно робити припущення про розв’язку, виходячи з особистісних характеристик персонажів, які він складає сам для себе, відштовхуючись від написаного. Письменник завжди повинен знати про своїх персонажів більше, ніж читач, повинен знати всі віхи біографії, всі успіхи і невдачі героя, всі подробиці його долі. Починати писати детектив без опрацьованих персонажів безглуздо. Можете придумати самостійно, що найважче, а можете використовувати в якості прототипу реальних людей.

2)Внесіть інтригу.  Інтрига — основа будь-якого шоу і будь-якого детективу. Не сідайте писати, поки у вашій голові не буде трьох-чотирьох подій або речей, які могли б перевернути з ніг на голову хід дії або ставлення читача до подій. Внесіть трагізм, смерть когось із персонажів, конфлікти, сварки, словом все, що може тримати читача в напрузі і змусити його прочитати книгу від початку до кінця.

3)Створіть структуру.  Систематизуйте все, що ви придумали. Тобто приведіть в порядок дії, які повинні відбуватися по ходу розповіді. Перевірте, чи пов’язані вони один з одним, наскільки плавно або різко одне перетікає в інше. Тепер створіть вступ, почин, початок вашої історії. У кіно кінцівку часто знімають у перший день знімального процесу. З детективом так краще не вступати. Кінцівка повинна придумуватися останньої, про неї краще навіть і не думати під час написання. Літературна праця вимагає письменницької майстерності і величезного терпіння і завзятості. Не довіряйте радам типу «ні дня без написаної сторінки», пишіть, коли вам хочеться, коли відчуваєте натхнення.

Свій детективний твір (приклад)

Вечер був тихим і теплим. Зорі були яскраві, а місяця зовсім не було видно. У такі ось миті зовсім не разраховуєшь  на якісь несподіванки. Тим паче на неприємні. Думаєш про все одразу і в одночас ні прощо. Зовсім не хотілось навіть подумки повертатись до цих шкільних неприємностей. У школі цього останнього перед канікулами морок тиждня оголосил ярморок. Нічого кращого от детективного розслідування вони придумати не змогли. А, власне, ідея-то гарна. Відчути себе слідчим, позмагатися з реальними людьми. Можливо, вдасться зарекомендувати себе в новому колективі. Не те щоб дуже хотілося, але… Непогано було б розставити крапки над і на прикінці навчального року. Якраз чудова нагода поміркувати.

Вбито трьох, директор щник, десятикласники щось задумали. До речі загиблі моглиб поводитись якось тихіше, а не влаштовувати цирк у Їдальни. Так, не відволікаємось. Навіщо вбивати пана N. Більшість делетантів підозрюють А. Я теж на ньго думав спочатку. Наіграна сцена сварки на мойданчику, його зникнення… Але не збігається щось. Що? За сценарною характеристикою він не палка людина, до того ж розумна та раціональна. Що ще?  Не надто ємоційна. Так. У спланованому вбистві сенсу немає. Мативу теж. Отже за цими та іншими показниками А скоїв ненавмисне вбивство у стані афетку. Щось не так. Все ж таки не так. Хіба, враховуючи його сценарну характеристику він би втік. Не схоже. Мислемо від зворотнього. А — не вбивця. Що ж сталось тоді. Пригадуємо всі обставини. Сварка була -це факт. І зустріч один на один у кабінеті теж. А останній бачив пана N живим. Можливо він дійсно поранив йонго. Алеж удар повинен був пом»якшити замисник, у який було воткнуто ножа. Якщо той удар і був причиною смерті N, то А обладає не аби якою фізичною силою. Це не так. Висновок: А дійсно поранив N у груди і зник (як і чому — покищо не важливо), але Т все ще був живим. То чому ж він не відгукнувся, коли ми стукали в двер? Чи він відгукнувся? Двері було замкнено з середени. Він хотів відчинити нам…. але ми вибили двері, натиснувши таким чином на рукять ножа. Ні. я кілька разів оглядав кабінет — на дверях жодних слідов. Мала б зостатися вм»ятина.  Може це недочот постанови? Декарації підвли. Все ж шкільні масштаби… Хоча. Вбитий пан  N вже вийшовши із образу пообідав в їдальні у всі на увазі, але, коли я з Сашою був на кухні, куди, до речи тим чи іньшим чином, відправляли усіх детективів, то бачив неприбрану тарілку з обідом, де була нетронута морква, яку пан N не їсть. На цей факт нашу увагу навмисно акцентуваоли і не раз. Тобдо пан N жив! Але як же усе іньше. Забагато думок на согодні. Завтра буде новий день. Я доведу цю справу до кінця. А зараз… зараз треба побути наодинці з зорями. Ох уж мені ці зорі…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У світі нема нічого вищого, дорожчого, як рідна Вітчизна, бо вона дала нам крила для польоту, відкрила цей чарівний дивосвіт, вона, як мати, у світі — одна.

Україна — це наш рідний край, наша дорога і мила Вітчизна, земля, де ми народились, уперше побачили і пізнали світ, почули колискову пісню, рідну мову, відчули любов і ласку — це наша найдорожча у світі Батьківщина. Вона для кожного з нас одна, як і мама, бо —

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Так писав відданий син України Василь Симоненко, поет, патріот і мужній громадянин. Як і рідну матір ми не вибираємо, так і Батьківщину людина не вибирає, але прикипає до неї всім серцем, як і до рідної неньки, проймається великою і світлою любов’ю на все своє життя. От і ми почнемо нашу дорогу до знань з найсвітлішого — з любові до рідного краю.

Любов — найвище в світі почуття, Вона не має меж — безкрая. З любові починається життя, Вона усе найкраще починає. Україна — велична, неповторна у своїй мальовничій красі країна (синь неба і золото ланів, тополі і калина; стрімкий потік сивого Дніпра і гори Карпат; Золоті ворота і Києво-Печерська лавра, оперний театр в Одесі і пам’ятник Т. Г. Шевченку в Харкові; козацькі могили і вічне полум’я на місцях загибелі невідомих солдат Другої світової війни)

Кожен народ любить батьківщину, робить усе для процвітання своєї держави, для її слави, свободи, незалежності. А ми живемо в Україні, волелюбній, мирній державі, і теж усім серцем любимо нашу милу, дорогу країну, хочемо, щоб вона стала процвітаючою, сильною, завжди була вільною і незалежною, бо всі ми громадяни нашої Вітчизни, патріоти, люблячі сини і дочки України.

Ось погляньте на карту Європи. Тут багато є різних країн. Кожна з них має свою територію — землю, свою мову, культуру, історію і свої символи. Земля кожної держави — її недоторканна власність, яку вона готова обороняти від ворогів. Україна, наша Батьківщина, розміщена у центрі Європи. Вона також має свою землю, мову, культуру, історію, звичаї, традиції і державні символи. Ось столиця України — чарівний і квітучий Київ. Через усю Україну, з півночі на південь, протікає Дніпро, одна з найбільших річок Європи, і впадає у Чорне море. З півдня нашу Вітчизну омиває ще одне море — Азовське. На заході здіймають у небо свої вершини гори Карпати. На півночі ростуть густі ліси — це Полісся, а далі на південь поступово змінюються природні пейзажі, переходячи у степи. Ось така природа України.

Ми з вами — патріоти і громадяни, які покликані захищати свій край від ворогів, трудитись так невтомно й завзято, щоб жилося всім добре, найкраще у світі, бо кожна людина має право на достойне і радісне життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : 1923 року Микола Куліш пише п’єсу «Мина Мазайло», темою якої є міщанство й українізація. Свою комедію письменник створив на «живому матеріалі», чкий дало йому спостереження над запроваджуваним у 20-ті роки процесом українізації. У п’єсі поставлено одвічне питання: бути чи не бути українській мові? Комедію цю свого часу хтось із критиків назвав «філологічним водевілем» — малося на увазі, що суперечки її персонажів точаться переважно навколо української мови. Українізація, що велася з 1923 року, як рентгенівське проміння, нпсвітила дражливість питання про те, наскільки українське суспільство готове гаяти Україною. Твір Миколи Куліша висвітлює проблеми русифікації України, ику у 1920 році більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою «україиізацією». Уже з перших реплік героїв комедії стає зрозумілим, шо це «філологічна і п’сса». Мина Мазайло хоче змінити своє українське прізвище і шукає вчительку, яка б навчила його правильно говорити «по-руському». Він рішуче повстає  проти української мови та культури, ненавидить свою належність до уярмленого «другосортного» народу, через яку він, на його думку, не зміг досягти успіху у її житті. Рішення Мини змінити прізвище викликає неоднозначну реакцію сім’ї. До цієї проблеми залучаються навіть далекі родичі. Одні виступають за зміну прізвища, інші хочуть залишити його.

Тьотя Мотя обурена поведінкою Мокія, не розуміє, як на будівлі вокзалу! можна було написати українською «Харків» (навіщо ви нам іспортілі город). На її погляд, українців та української мови нема, усе це — вигадка, і взагалі «прілічнєє бить ізнасилованной, нежелі українізированной». Ії расистська платформа грунтується на великодержавницьких шовіністичних твердженнях. її мова і не російська, і не українська, засмічена словами-паразитами, уособлює російський шовінізм. Отже, дуже багатий філологічний матеріал у п’єсі містять дискусії, в яких наступальні операції ведуть тьотя Мотя і дядько Тарас.

Усі герої п’єси причетні до процесу українізації. Головні антагоністи — батько й син Мазайли. Мину підтримують дружина Килина Трохимівна, донька Рина, тьотя Мотя Розторгуєва з Курська, вчителька Баранова-Козино, а Мокія — дівчина Іля, дядько Тарас з Києва та два комсомольці, які вважають, що в майбутньому прізвища взагалі відімруть. Усю трагікомічність ситуації письменник передає через філологічний конфлікт, але п’єса викликає не тільки сміх, а йпримушує замислитись, адже в ній змальовано реальні події і реальна ситуація 20-х років XX століття, коли держава дозволила змінювати прізвища, і тисячі радянських людей рвали зв’язок з минулим, зі своїм корінням, відхрещувались від дідів і прадідів.    

П’єса Миколи Куліша «Мина Мазайло» — це сатира на міщанство, критика будь-якої національної упередженості й зверхності від українського націоналізму до великоросійського шовінізму.