Збільшити або зменшити шрифт тексту : Хто ми? Звідки прийшли на цю землю? Яке наше минуле? Що чекає у майбутньому? Ці питання виникають у кожної людини, яка пізнає світ.

Вперше замислитися над історією рідної Батьківщини мене примусила «Повість минулих літ», там я вперше зустрілася з іменами напівлегендарних князів Аскольдом і Діром.

Олександр Олесь у поезії «Аскольд і Дір» з книги «Княжа Україна» розповідає про внесок цих давньоруських князів у незалежність рідної землі. Коли Аскольд і Дір прибули до Києва, його землі були захоплені тюркськими племенами, ось що відповідають приїжджим кияни: «Тут колись жили та вмерли Кий, Хори и та Щек, брані. А тепер ми під хозаром, — Животій та дань плати».

О. Олесь малює Аскольда і Діра як захисників поневолених полян, славні вояки киплять праведним гнівом, коли дізнаються про неволю побратимів:

«Не журіться!» — Дір промовив. «За мечі!» — Аскольд гукнув. Кожний птахом стрепенувся, Кожний гнівом спалахнув.

Поезія «Аскольд і Дір» розповідає про давні традиції демократії у наших предків: за ратний подвиг визволення киян вояки обираються громадою князями:

Стали вільними поляни… Вихваляють вояків, А Аскольда разом з Діром Вибирають па князів.

Ми пізнаємо багато славних і гірких сторінок з історії України, а легендарна розповідь О. Олеся про Аскольда і Діра нагадує нам: вчіться бути сміливими, захищайте слабких і немічних, любіть свою Батьківщину! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Олександр Олесь — тонкий лірик і водночас поет з мужнім громадянським голосом, що гнівно засуджував реакційну політику переслідування української культури.

Як справжній патріот, письменник вважав за обов’язок спрямувати силу свого таланту на захист рідного слова. Олександр Олесь утверджував думку, що, втративши рідну мову, людина зрікається і перших материних слів, і колискових пісень, і рідної землі. А якщо передаватиметься з покоління в покоління рідна мова, то і в скрутний час людина сподіватиметься на краще:

Ні! В кім думка прагне слова, Хто в майбутнім прагне жить, Той всім серцем закричить: «В рідній школі рідна мова!»

Світлим променем живе серед нас поезія О. Олеся, пронизана щирою любов’ю до рідної мови.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Костянтина Малицька. Вона прожила невсипуще, сповнене любові до свого народу життя. Всю себе присвятила школі. Тривалий час була вчителькою, директором школи. Своє серце віддала дітям.

Другим після школи її покликанням була дитяча література. Власне, школа і література в житті та діяльності Костянтини Малицької зливаються воєдино. Через школу прищеплювала молодому поколінню любов до літератури, до рідного слова, через літературу, зокрема дитячу, одним з творців якої власне була, прагнула піднести школу, освіту, збагатити духовний світ дітей і молоді.

В літературі відома і під своїм власним прізвищем і під псевдонімом Віра Лебедєва.

Письменниця народилася 30 травня 1872 року в с. Кропивник тепер Калуського району Івано — Франківської області. Здобула кваліфікацію педагога. Все життя її пройшло в галицьких та буковинських селах і містечках.

У дитячих творах Малицька акумулювала свій практичний досвід педагога, життєві спостереження. К.Малицька багато зробила для розвитку дитячої літератури і як письменниця і як редактор популярного дитячого журналу «Дзвінок». Діти трудового люду — щирі, працелюбні — основні персонажі її дитячих оповідань. Письменниця з любов’ю, добрим знанням психології малює їх дитячий світ, становлення рис характеру, формування патріотичних почуттів. З великою увагою ставитися до виховання молоді — ось основні ідеї, які стверджує К.Малицька. Педагогічно — дидактичний зміст мають і збірники нарисів «Мати»(1902 р.), «З трагедій діточих душ»(1907 р.).

Писала вона і п’єси для шкільної сцени.

Костянтина Малицька була свідком трагічних подій першої світової війни, а в 1915 році, після захоплення Галичини царським військом, російські власті письменницю, як небезпечну для російської монархії вивезли в Сибір — в Приангарський край, в село Пінчугу, де вона зазнайомилась з висланцями з багатьох інших народів. Після жовтневого перевороту 1917 року, Костянтина Малицька активно включилася в культурне життя свого місця перебування. З 1919 року вона вчителька української школи ім. Котляревського в Красноярському краї.

В 1921 році заходами К.Малицької та її українських учнів школа дала в Красноярську Шевченківський концерт.

Того ж 1921 року Костянтина Малицька повертається в Галичину, до Львова, де відразу включається в громадську діяльність. Багато сил і енергії віддає розвитку української школи.

Костянтина Малицька написала багато нових поетичних творів на старі мотиви. До найпопулярніших належить дитяча пісня «Чом, чом, чом, земле моя…». Адресована молоді, пісня виходить за свої рамки і набирає широкого звучання.

Пісня «Чом, чом, чом, земле моя…» написана в 1904 році, коли її авторка працювала на Буковині вчителькою. На початку сімдесятих років, завдяки Буковинському ансамблю, його художньому керівнику А.Кушніренкові та могутньому таланту Гнатюка, в репертуарі якого ця пісня була майже 30 років, пісня народжується вдруге, розходиться по Україні. Автор музики — Денис Січинський.

Костянтина Малицька була однією з тих національно свідомих педагогів, які боролися за демократизацію шкіл на західноукраїнських землях наприкінці ХІХ-початку ХХ століть. Вона працювала в різних педагогічних товариствах — «Просвіта», «Рідна школа», «Крайове товариство охорони дітей і опіки над молоддю», була директором дівочої школи імені Т. Шевченка, редактором єдиного на той час українського дитячого журналу «Дзвінок». 
Народилася Костянтина Іванівна 30 травня 1872 року в селі Кропивник теперішнього Калуського району Івано-Франківської області. Здобувши професію педагога, вчителювала в народних школах невеликих міст. Викладаючи в дівочій школі Галича, організувала читальню, однак ця ініціатива не сподобалася місцевому священику-москвофілу, і шкільні власті перевели Малицьку до міста Б’єч у Західній Галичині. З допомогою шкільного інспектора О. Поповича їй вдається отримати посаду в народній школі Лужан біля Чернівців. 
На цей час на Буковині згуртовується колектив учителів, які, відчуваючи гостру несправедливість шкільної політики австро-угорського уряду, вирішили заснувати свій незалежний журнал. Ним став часопис «Промінь», який виходив у Вашківцях протягом 1904-1907 років: він об’єднав освітян у боротьбі за свої національні та соціальні права. До нього, крім К. Малицької, входила також відома в ті часи письменниця Євгенія Ярошинська. На сторінках «Променя» було опубліковано багато педагогічних статей та художніх творів Костянтини Іванівни. Його авторами стали І. Франко, О. Маковей, Н. Кобринська, Я. Веселовський. Крім актуальних проблем шкільництва в Галичині та Буковині, журнал вміщував важливі матеріали із Закарпаття, Наддніпрянської України, Америки. 
Активну участь брала К. Малицька в учительських вічах, що відбулися у Львові в 1904 році. Головна увага на них була звернена на жахливе становище педагогів, необхідність створення організації, яка б об’єднала вчителів. На одному з таких зібрань був Іван Франко, якого дуже тепло зустріли освітяни. 
У 1908 році Головна управа «Руського товариства педагогічного» запропонувала К. Малицькій посаду вчительки у Львівській семикласній дівочій школі імені Т. Шевченка. Тут вона викладала рідну мову, природознавство, педагогіку, геометрію, фізику, завідувала шкільною бібліотекою. Майже всі значні події, що відбувалися протягом 30-літньої праці Костянтини Іванівни, знайшли відголос в її віршах, драматичних сценках. Багато творів письменниці були дуже популярні серед шкільної молоді, а така пісня як «Чом, чом, земле моя» стала народною. 
Як член крайового виконавчого комітету вчительства Галичини К. Малицька підтримала вимоги 116 українських студентів, що в 1907 році оголосили голодування, протестуючи проти заборони української мови. Навесні 1918 року 
К. Малицьку заслали в Приангарський край. 1919 року вона потрапила до Красноярська, де стала першою вчителькою української школи імені І. Котляревського. Після п’ятирічного перебування в Сибіру Костянтина Іванівна повернулася до Львова, де знову почала працювати в школі імені Тараса Шевченка. Водночас вона захоплюється кооперативним рухом, створює крамниці для фінансової допомоги освітянам, працює в психотехнічній секції, яка запровадила в школах тестування, анкетування. У 1934 році були підготовлені понад 500 тестів для визначення в учнів ступеня концентрації уваги, абстрактного мислення, зорової та вербальної пам’яті, вміння орієнтуватися в просторі. Костянтина Іванівна обстоювала необхідність перебудови шкільництва, її непокоїла проблема відірваності змісту навчання від життя. 
У 1937 році прогресивна західноукраїнська громадськість відзначила 45-річчя освітньої діяльності К. Малицької, цієї воістину народної вчительки українських дітей. А з 1939 року вона працювала старшим бібліографом Наукової бібліотеки імені В. Стефаника, укладала універсальний покажчик дитячої літератури, роботу над яким обірвала смерть. 
Пам’ятником К. Малицькій стала чудова пісня «Чом, чом, земле моя». І хотілося б, щоб артисти, виконуючи цю мелодію, яка так органічно вписалася в музичну культуру України, оголошували ім’я галицької вчительки-патріотки. 

Галина ПАНКЕВИЧ 

м. Дрогобич Львівської області 

Що таке щастя? Щось матеріальне, як вілла на Гавайях, десяток автомобілів Bentley в гаражі…? Чи навпаки, ефірне та гнучке, незвичайне і повсякденне водночас? Дія нас щастя — це мрія, що не має форми та матерії. 

А мрії наші іноді бувають настільки вибагливими, що стають божевільними. Та якими б оригінальними не були наші думки, зрештою всі бажають бути щасливими. Не завжди для нас успіх — щось конкретне. І коли мрія отримує форму, то іноді виявляється зовсім не тим, що ми намагалися уявити. 

Режисер вважає, що щасливим його зробить інвестор, який вкладе свої мільйони в майбутній блокбастер, домогосподарка найкращим подарунком до будь-якого свята вважає пилосос або набір виделок (дарма, що чоловік вимагає розлучення з того часу, коли він сів на одну з таких виделок)… 

Дивним видається уявлення про щастя селян з казки Олекси Стороженка з глибокою назвою «Скарб». Вони вважали щасливою людину, яка все своє життя лежала на печі і лише відкривала рота, як те голодне новонароджене пташеня, щоб поїсти. Хибну думку породила заздрість, а заздрість, як відомо, присипляє здоровий глузд. Фортуна не посміхається тим, хто не докладає зусиль, щоб бути щасливим. Я, наприклад, досі не розумію людей, що понад усе прагнуть виграти в лотерею. Жага легких грошей вбиває в нас бажання працювати і самовдосконалюватися. 

А між тим, не треба вважати щасливим того, хто залежить від випадкового щастя. Така залежність, мабуть, була і в Павлуся. А якщо б він не знайшов такої дружини, яка б не тільки кохала його як свого чоловіка, а й була йому матір’ю; якщо б золоті монети не сипалися на нього просто з неба; якщо… Тоді Павлуся навряд чи вважали б щасливим, яким він, власне кажучи, і не був. 

Уявіть собі на хвилину, що у вас немає друзів, з якими можна було б про щось безтурботно потеревенити; вам навіть нічого згадати, бо ви не висовували носа далі своєї хатини; про те, як виглядають рослини і тварини, дізнаєтесь лише з розповідей… Стає страшно? Мені також. Тому врешті-решт спадає на думку, що заможність і все інше, що її стосується — це всього-на-всього бонус. Щоб не виникало найсумніших думок від безнадії. Можливо, образ Павлуся якраз є прикладом найнещаснішої людини… 

А може, він цінував, що має, і тому фортуна була уважною до нього? 

Є люди, які працюють ледь не цілодобово, недосипають і недоїдають, але вважають себе щасливими, тому що Бог подарував їм кусень хліба. А інші, котрі незадоволені своєю долею, звинувачують у своїх проблемах курс долара, погоду і пасажирів тролейбуса, скаржаться на державне правління і низьку заробітну платню. Таким людям складно жити в цьому світі… 

Хлопець дивується, чому його дівчина зраділа настільки, що їй бракує слів. А він лише приніс їй оберемок кульбабок. «Це ж не троянди», — подумає він і додасть: «Ох, ця жіноча логіка!» 

Але що цікаво, цей же хлопець, як і кожен з нас, не дасть однозначної відповіді на питання: «Що може зробити тебе щасливим?» Одразу в уяві виникають образи: гроші, гроші, ще раз гроші, жінка-красуня і чарівні діти, янголятка з наївними оченятами та рогаткою в руці. 

Або… Або він зрозуміє, що йому для щастя потрібна лише його дівчина із сонячними квітами на долонях. У цьому разі парубок ще не безнадійний. 

Ми теж вже потім згадуємо про моральні цінності, про радість, турботу, любов… Про всі ті речі, що запалюють вогник в наших очах, дарують спокій нашому серцю. Але чому так відбувається? Ми недоїдаємо і тому ми скупі? — та наче ні. Головна мета нашого життя — стати успішним бізнесменом? — теж ні. А між іншим, ви помічали, що щастя приходить лише до щасливих людей? 

Щастя вимірюється не в доларах, а в моментах, коли на душі так хороше, що виростають крила. Ми самі є його творцями. І людині для цього творіння вже дали фарби і полотно. Потрібно лише змахнути пензлем і відтворити свою мрію. І зовсім не важливо, що ви добре малюєте лише Мікі Мауса. 

Якщо хочеш бути щасливим, ти просто можеш ним бути.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Богдан Лепкий — тонкий і ніжний лірик. Його поезія ввібрала в себе красу народної творчості, біль рідної землі.

Вірш «Журавлі» навіяний долями багатьох українців, що змушені були покидати свою землю. Люди втрачали свою Батьківщину, не сподіваючись її більше побачити:

Чути: кру! кру! кру! В чужині умру, Заки море перелечу, Крилонька зітру.

Образ журавлів бентежить думку про повернення, бо вони тільки на деякий час покидають рідні місця.

Ця поезія бере свої витоки з пісні, тому і знана вона була як народна пісня. Співали її-в Німеччині, в Канаді, в Австралії — скрізь, куди емігрували українці. Поет розкрив трагедію людини, яка втрачає найдорожче.

Талановитий митець, несправедливо забутий на довгі роки, своїм поетичним словом оспівував Україну, тужив разом з її народом, цим здобув пошану земляків і збагатив українську культуру.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народилася майбутня письменниця 1917 року в с. Петрашівка на Київщині. Як і багато інших селянських дітей, Марію з раннього віку привчали до роботи. Закінчивши школу, дівчинка спочатку працювала в польовій бригаді, а потім рахівником правління. Ще тоді вона навчилася любити і розуміти землю, поважати працю хлібороба.

З дитинства Марійка писала вірші, складала пісні. Добираючи мелодії, дівчинка наспівувала їх подружкам. А ще Марійка полюбила поезії Т. Шевченка. Часто прибігала вона до столітнього кучерявого дуба, що ріс у кінці городу, щоб поплакати над долею нещасної Катерини.

Дівчина мріяла стати вчителькою. Навчаючись самотужки, вона вступила на дошкільний відділ Білоцерківського педагогічного технікуму. Тоді ж білоцерківська районна газета надрукувала перший вірш Марії Познанської.

1945 року вона стала студенткою Київського педінституту (1945), а через рік вийшла у світ перша збірка поезій для дошкільників «Мій квітник». Благословив молоду поетесу на творчий шлях Павло Тичина.

Визнаною дитячою письменницею Марія Познанська стала на початку 1950-х років, маючи у своєму творчому доробку майже десяток поетичних збірок для малих читачів. Особливо полюбилися дітям такі книжки: «Про чудо-ліс, що на полі зріс», «Любій малечі про цікаві речі», «Чим пахне коровай», «Про золоті руки», «Що я знаю про метро», «Асканія-Нова», «Про білий халат і наших малят» тощо.

Талант педагога і талант поета— ось те щасливе поєднання, яке, мабуть, зумовило популярність віршів Марії Познанської серед дітвори.

Марія Авакумівна удостоєна премії імені Лесі Українки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Відомий український поет Василь Симоненко писав:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Богдан Лепкий теж був упевнений, що не можна вибирати матір, вітчизну, рідний край. Та людям інколи доводиться всупереч своїм бажанням покидати домівку, їхати на чужину. Свою поезію «Журавлі» Б. Лепкий присвятив переселенцям, бідним галицьким селянам, які в пошуках кращої долі змушені були виїжджати в далекі краї:

Видиш, брате мій,

Товаришу мій,

Відлітають сірим шнуром

Журавлі у вирій.

Вони тікали від політичного й економічного гніту, безземелля, нестачі, голоду, а знаходили там важку працю, приниження, ще більшу бідність. Чужина не приймала їх, вони були чужими на цій землі.

Сірий безликий натовп затурканих людей, що жадали кращого життя, нагадував поетові журавлиний ключ. Дорога на чужину і для птахів, і для людей була важкою, небезпечною, повною несподіванок:

Кличуть: кру! кру! кру!

В чужині умру,

Заки море перелечу,

Крилонька зітру.

Недарма саме журавель, який облітав сто морів і сто земель стверджує, що кращого місця, ніж рідний край, рідна земля, немає.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Прекрасні дні, в минулім потонулі!

Ще образ ваш не стерся, не поблід:

Іду в ліси, де мій зостався слід,

І знов мені шумлять дерева чулі.

Я бачу блискавичний біг козулі,

Таємну папороть і тихий глід,

Суниць я бачу ароматний плід

І п’ю блаженним слухом клич зозулі…

Враз барви щастя гаснуть. У пітьмі

Квадрат вікна біліє. Чорні ґрати,

В залізні двері. Тиша. Я — в тюрмі.

О духи! Я не хочу тут конати,

Я — волі син. Порвіть погубну сіть!

Я плачу, я благаю, поможіть!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Відомий український поет-сатирик Степан Олійник з повним правом вважається гідним послідовником вітчизняних корифеїв сатири Івана Котляревського, Степана Руданського та Остапа Вишні. Він не міг пройти осторонь тих явищ, які потребували сатиричного викриття, висміювання вад суспільного життя та окремих людей, негативних типів. Свої удари поет спрямовує проти утриманців, ледарів, хапуг, кар’єристів, хабарників, бюрократів, міщан у побуті та громадських взаєминах. 

Коли читаєш жартівливі мініатюри, гуморески, фейлетони, памфлети, здається, немов усе відбувається на твоїх очах. Ти смієшся й глузуєш разом з автором над героєм або кумедною ситуацією, обурюєшся і обов’язково потім зробиш висновок для себе. Гадаю, саме у цьому — сила і найважливіше значення благородного гніву сатири С. Олійника. 

З усієї творчої спадщини поета-гумориста мені найбільше подобаються його вірші для дітей та байки. Скільки знайомих облич я побачив на сторінках його «дитячої» поезії! Тут і «винахідливий» синочок — «Ледарь-брехунець», і двієчник з «Хвостатих комет», і неслухняна ласуня («У бабусинім буфеті»), і примхлива онучка («Про Іринку»). 

У байках викрити ці негативні риси людей допомагають образи звірів або речей. Та коли придивишся до них уважніше, обов’язково впізнаєш людину із вадою характеру або поведінки. Ось перед нами Індик і Півень — «невизнані таланти» у «жорстокий вік». Для «зачерствілих сердець» «надталант» Індика занадто «складний, тонкий». Та й Півня «недооцінює» народ, «публіка, немов глуха». Гот, поглузувавши з пихи цих «артистів», ми підтримуємо висновок солов’я: 

Епоха і народ у нас — найкращі, 

Та от співці ви негодящі! 

Влучно висміює С. Олійник і зарозумілість деяких дилетантів («Самовпевнений літпівничок»), що «досвідом діляться», як «дзьобати носом шкарлупу». А от у байці «Знюхалися» від сатирика дістається вже крадіям і хапугам, яких колоритно представляють приблудна Жучка та «охоронець» Теклиного двору Мурза. Людську безсердечність та сваволю викриває поет у байці «Четвероногий і двоногий», змальовуючи сцену покарання бродячого осла жорстоким п’яницею. 

Байки С. Олійника — це справжній скарб в українській літературі. Із сатиричним гнівом висміюючи вади сьогодення, вони допомагають нашому суспільству очиститися від них.

Шкільні твори за творчістю:

— Показ кмітливості простого народу в співомовці С. Руданського «Добре торгувалось»

— Громадянин. Який він? (за віршем С. Руданського «Наука»)

— Радощі і біди народу (за творами Степана Руданського)

— Твір на тему: Що я вважаю найголовнішим у житті? (за віршем С. Руданського «Наука»)

Біографія

Народився С. В. Руданський в селі Хомутинцях Вінницького повіту на Поділлі 6 січня 1834р. у родині сільського священника. Після початкової науки в дяка майбутній поет вчився у Шаргородській бурсі (1842 — 1849) та Подільській духовній семінарії (1849 — 1855). Ще в роки навчання у семінарії почав назрівати конфлікт з батьком. Коли 1856р. Руданський приїздить до Петербурга, то цілком самочинно, проти волі батька, вступає не до духовної академії, а до медико-хірургічної, відомої вже на той час як осередок передової науки і культури. Тут у 50 — 60-х роках працювали С. П. Боткін, І. М. Сєченов та інші молоді передові вчені. В медико-хірургічній академії підтримувався традиційний інтерес до літератури й мистецтва. Ще раніше професор хірургії академії Каменецький разом з Парпурою підготував перше видання «Енеїди» І. Котляревського. Аматорський гурток студентів цього навчального закладу вперше поставив драму Шевченка «Назар Стодоля» (1844). Тут здобували освіту колишні петрашевці, що, безперечно, активізувало громадянську настроєність студентів. За роки перебування в Петербурзі Руданський утвердився на демократичних світоглядних позиціях, остаточно сформувався як народний письменник.

Петербурзький період найбільш плідний у житті Руданського-поета. В цей час помітно загострюються громадянські мотиви його творчості («До дуба», «Гей, бики!»), визріває й кристалізується майстерність гумористичного й сатиричного вірша, наслідком чого було виникнення нового поетичного жанру в українській поезії — віршованої гуморески-співомовки, тематично різноманітної й стилістично своєрідної. Одночасно Руданський продовжував писати балади, ліричні вірші, віршовані казки й поеми, перекладав з російської та інших мов.

Після закінчення академії Руданський одержав звання повітового лікаря і дозвіл працювати в Криму, куди він переїхав 1861р. і де сподівався поправити своє підточене здоров’я. З 1861 по 1873р. Руданський працював міським лікарем у Ялті, а також лікарем у маєтках князя Воронцова. Він доклав багато зусиль для піднесення благоустрою міста, невтомно трудився як лікар і почесний мировий суддя Сімферопольсько-ялтинської мирової округи, водночас цікавився археологією, етнографією, відновив розпочаті ще на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість, головним чином, у галузі перекладу.

Знайомство з поетом і композитором П. Ніщинським, художником І. Айвазовським, поетом та істориком М. Костомаровим, поетом А. Метлинським наклало відбиток на творчі заняття Руданського, підтримувало інтерес до живопису, старовини, народної творчості. Найбільше ж уваги в ялтинський період Руданський приділяв перекладам з античної та російської літератур (Гомер, Вергілій, Лєрмонтов).

Помер С. Руданський 3 травня 1873р. і похований в Ялті на Массандрівському кладовищі.

С. Руданський, готуючи свої твори до видання, укладав їх у рукописні збірки. Важкі цензурні умови, а також урядові заборони утруднювали й гальмували їх друкування.

Основні автографи творів Руданського складають три томи, переписані й оформлені самим поетом. Перший, під назвою «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка перша, з 1851 року до 1857» (Вінок — переклад імені поета з грецької: стефанос — вінок), вміщує пісні та балади в хронологічній послідовності їх написання. Другий — «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка друга, 1857 — 1858 і 1859» — складається з 235 поезій, гуморесок, названих «приказками», й вірша «Студент». Третій — «Співомовки козака Вінка Руданського, 1859 — 1860» — це пісні, приказки, легенди, історичні поеми. Крім цієї першої авторської редакції творів Руданського, відомі автографи збірок, укладених за жанрово-тематичним принципом у різні часи й призначених до видання. До таких належать рукопис «Нива» (1858 — 1859) і рукопис, який 1861р. мав уже цензурний дозвіл, але так і не з’явився друком.

За життя поета була опублікована лише невелика кількість його творів у петербурзькому тижневику «Русский мир» (1859), у двох номерах «Основи» (1862), в «Опыте южнорусского словаря» Шейковського (1861), у львівському журналі «Правда». Більшість творів поета побачила світ у 80-х — на початку 90-х років уже після його смерті у львівських виданнях «Правда», «Зоря», в «Киевской старине».

Перше видання «Співомовок» окремою книгою, яке вмістило двадцять вісім віршів, здійснила в Києві Олена Пчілка 1880р. під псевдонімом «Н-й Г-ьВолинський» (Невеличкий гурток волинський). Найповніше дореволюційне видання творів Руданського у семи томах (перше видання — 1895 — 1903, друге — 1910) вийшло завдяки зусиллям М. Комарова, Василя Лукича (В. Левицького), А. Кримського та І. Франка. Найбільш повним, прокоментованим і укладеним з урахуванням авторської роботи над підготовкою рукописів до видання є тритомник «Степан Руданський. Твори в трьох томах» (К., 1972 — 1973).

Крім оригінальних творів, Руданський упорядковував збірники народних пісень з власних записів («Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С.В.Р.», Кам’янець-Подільський, 1852; «Копа пісень», Ялта, 1862). За життя поета вони не були опубліковані, а після смерті його довгий час залишалися в приватних руках. Виявлені й вивчені радянськими фольклористами, вони видані 1972 р. у Києві.

Усі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». Цей термін закріпив за гуморесками І. Франко. З того часу традиційним стало саме їх іменувати «співомовками». Це виявилося найбільш зручним, оскільки саме гуморески (співомовки) Руданського являли собою нову різновидність гумористично-сатиричних віршованих творів, якої раніше в українській поезії не було і поява якої потребувала закріплення відповідним терміном.