Юрій Федькович (повне ім’я і прізвище — Осип Домінік Гординський де Федькович; ім’я Юрій письменник прибрав у зрілому віці) народився 8 серпня 1834р. в с. Сторонець-Путилів (тепер смт Путила Чернівецької обл.). Батько його — спольщений шляхтич — займав на час народження сина та пізніше незначні урядові посади. Мати походила з сім’ї українського священника, проте в побуті дотримувалася селянських звичаїв — цю рису перейняв від неї й майбутній письменник.

У 1846 — 1848 рр. Федькович навчається у нижній реальній школі у Чернівцях. Грунтовне і доповнене згодом знання мови, яке виніс Федькович зі школи, стало передумовою його німецькомовної творчості, що розпочалась у роки заробітчанських мандрів юнака по Північній Молдавії та Румунії.

Першими друкованими творами Федьковича були німецька балада та романтичне оповідання “Der Renegat” (1859, сліди балади, опублікованої окремо, загублено).

Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій (“Gedichte”, 1865; “Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen”, 1882) та надрукувавши ряд віршів у часописах. Кілька творів, в тому числі німецький переклад трагедії “Довбуш”, лишилися в рукописах. У німецькомовній творчості Федькович розробляє переважно ті ж проблеми, розгортає ті ж мотиви, що й у творчості українською мовою; нерідко твір німецькою мовою є перекладом або переспівом його українського твору або навпаки. Поетичні писання Федьковича німецькою мовою були високо оцінені Нойбауером, здобули схвальні відгуки І. Франка, О. Маковея, чеського літературознавця К. Кадлеца. Вихід збірки “Am Tscheremusch” вітала у 1883р. віденська газета “Neue freie Presse”. Нарис про Федьковича подала “Історія німецько-австрійської літератури”.

З листопада 1852р. до лютого 1863р. Федькович перебуває на службі у цісарській армії. Представники молодої західноукраїнської інтелігенції заохотили офіцера австрійської армії почати писати також рідною мовою. Перші українські вірші Федьковича були опубліковані в брошурі А. Кобилянського “Slovo na slovo do redaktora “Slova”” (1861) і захоплено сприйняті читачами. Брошура була спрямована проти “москвофільської” орієнтації редагованої Б. Дідицьким газети “Слово”. Зразки творчості не відомого доти поета наводилися з метою заперечення “язичія” далеких від народного життя творів, що друкувались у “москвофільських” часописах. Б. Дідицький, проте, сам зацікавився новим поетом, виявивши добре художнє чуття. За його редакцією та з його передмовою 1862р. у Львові була видана збірка “Поезії Іосифа Федьковича”.

Збірка складається з двох розділів. У першому — “Думи і співанки” — вміщено 48 ліричних віршів різної тематики.10 творів із більш відчутним повіствувальним сюжетом виділені в розділ “Балади і оповідання”, серед них своєрідний цикл — балади “Добуш”, “Юрій Гінда”, “Киртчалі”.

Ще перебуваючи в армії, Федькович зближується з рядовими жовнірами, співає з ними народних пісень і сам виступає в ролі складача “співанок”. З цими напівфольклорними, напівлітературними творами пов’язаний його перший український вірш “Нічліг” (“Звізди по небеснім граді”), складений, ймовірно, в травні 1859р. під час походу полку в Італію. Фольклорні зацікавлення Федькович проніс крізь усе життя, ставши великим знавцем, збирачем і популяризатором як поетичних (пісні, коломийки), так і прозових (казки, анекдоти, приповідки) творів. У рукописах письменника залишилась фольклорна збірка “Найкращі співанки руського народу на Буковині” (частина опублікована за радянського часу), серед записів якої в окремий розділ виділені “Співанки Федьковича” — самостійні твори поета на фольклорні мотиви. Фольклористична й етнографічна діяльність Федьковича знайшла поцінування в тому, що письменника було обрано членом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873).

У 1863р. у львівському тижневику “Вечерниці” (ідея його заснування належала Федьковичу) вміщено перші його українські оповідання — “Люба — згуба”, “Серце не навчити”, “Штефан Славич”. Останнє з них уже написано по виході з армійської служби.

Творчість Федьковича характеризує коло наскрізних тем і мотивів: краса гуцульських звичаїв зображена ним у багатьох поезіях і більшості оповідань, у драмах “Керманич” та “Сватання на гостинці”; тяготи жовнірського життя представлені в ряді ліричних творів перших років, у поемах “Новобранчик” (1862) і “Дезертир” (1867), в оповіданнях “Три як рідні брати”, “Штефан Славич”; мотив дезертирства втілено в трьох поетичних творах однієї назви “Дезертир”. Мотив цей, представлений як романтична ідея втечі від казенного, офіційного світу, наявний також в інших творах письменника. Постійною для творчості Федьковича була тема опришківства. Чимало творів присвячено розробці теми кохання як “люби — згуби”, ситуаціям вибору суспільної ролі героєм тощо.

Молоді діячі “народовського” руху залучили письменника до співробітництва у виданнях “Мета”, “Нива”, “Правда”. Проте стосунки Федьковича з літераторами “народовського” табору не були тривкими. Кризою в їх взаєминах позначений львівський період діяльності Федьковича на посаді редактора “народовського” товариства “Просвіта” (1872 — 1873 рр.).

За винятком нетривалого перебування у Львові, Федькович з 1863 до 1876р. жив переважно у Сторонці-Путилові, був кілька років шкільним інспектором Вижницького округу. Він виношує плани викладання у школах народною мовою, видає “Співаник для господарських діточок” (1869), де вміщує чимало своїх творів для дітей, складає “Буквар” (не надрукований). Як педагог Федькович обстоював зв’язок школи з життям, господарською діяльністю, критикував засилля церковної схоластики.

У 60-х рр. Федькович активно виступає на сторінках галицької преси з художніми творами (вірші, поеми, оповідання, а далі й драми), робить спроби розширення їх тематики, розбудови поетики, що, проте, не завжди знаходило співчутливу підтримку. В обстановці непорозумінь з літераторами як “москвофільського”, так і “народовського” напряму у Коломиї в 1867 — 1868 рр. вийшла нова, однак невдало зредагована збірка Федьковича “Поезії” (у 3-х випусках). На чільне місце у ній була поставлена цікава, але загалом наслідувальна поема “Мертвець”, тим часом не було вміщено високохудожній цикл “З окрушків” та інші твори. Збірка, хоч у ній містились визначні зразки Федьковичевої поезії — поеми “Дезертир”, “Циганка”, “На могилі званого мого брата Михайла Дучака у Заставні” (1867), — недоречно акцентувала на формальній залежності Федьковича від Шевченка, яку буковинський поет певний час зазнавав, пробуючи виступити у непосильній і непотрібній ролі “галицького Шевченка”.

1876р. Ю. Федькович завершує поетичний цикл “Дикі думи”, що являє собою своєрідний підсумковий огляд художніх ідей і мотивів його поезії. Початком того ж року датовані “Повісті Юрія Федьковича” — книга, видана заходами М. Драгоманова в Києві й складена з оповідань, що доти друкувались у періодиці. Проте письменник на той час уже втратив інтерес до прози, переважні зусилля зосередивши на писанні драматичних творів.

Федькович приділяв драматургії значні творчі зусилля починаючи з 1865р. Драматичний рід літератури письменник вважав найголовнішим — як у вияві спроможностей автора, так і в характеристиці самої літератури, відносячи драму до пори її розквіту. Першим драматичним твором Федьковича був жарт на одну дію “Так вам треба!”. Пізніше (1884) Федькович розширив п’єсу до трьох дій, назвавши її “Сватання на гостинці”.

На побутовому матеріалі виросла мелодрама “Керманич, або Стрілений хрест” (перша, прозова, редакція — 1876, друга, віршова — 1882). Значне місце в творові займають поетичні перекази, передусім про короля Гуцула, що дрімає у Сокільському (вплив балади Л. Уланда “König Rothbart” та міфічних теорій Нойбауера), увага акцентується також на ставленні героїв до “стріленого” хреста, що впливає на їх долю. Подібні міфічні мотиви перебувають у центрі п’єси “Довбуш”.

Повна її назва — “Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест”. Над цим твором Федькович працював найбільше, створивши три редакції українською мовою (1867, 1876 та 1884) і дві — німецькою (третя українська та друга німецька редакції ідентичні). Трагедія “Довбуш” була двічі поставлена на сцені — 1876р. у Львові та 1877р. у Вижниці, обидва рази без успіху.

Неспроможність політичного мислення, що виявилась в образі Довбуша, характеризує в цілому трагедію Федьковича “Хмельницький” (1887 — 1888, три редакції).

У так званий львівський період діяльності Федькович здійснив ряд перекладів та переробок п’єс іноземних авторів. Найбільш творчим підходом відзначається переробка комедії німецького драматурга Е. Раупаха, що дістала назву “Запечатаний двірник” (за життя автора не друкувалася; в радянський час з успіхом ставиться на сцені Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської). З німецької мови Федьковичем перекладено драму Р. Готшаля “Мазепа”. Одним з перших серед українських письменників Федькович звернувся до спадщини Шекспіра, травестувавши його комедію “Приборкання непокірної” у “фрашку” “Як козам роги виправляють” (1872), а також переклавши трагедії “Макбет” та “Гамлет”.

За відомостями біографів, Федькович, крім перекладу “Мазепи”, написав оригінальний драматичний твір під такою ж назвою (досі не відомий), а також виношував плани написати трагедії “Гонта” та “Кара Діорді” (Кара Дьордій — діяч сербського національно-визвольного руху). Проте письменникові не пощастило повністю реалізувати свої творчі задуми.

У Чернівцях, куди після смерті батька переїхав жити Федькович, поглиблюється усамітненість письменника. Він відходить від будь-якої літературної праці, дає волю давньому зацікавленню астрологією. В 1884р. буковинська інтелігенція робить спроби навернути письменника до літературного та громадського життя. З січня 1885р. Федькович як редактор підписує новостворену газету “Буковина”, де друкує кілька нових своїх творів. Наступного року місцева громадськість відзначила 25-річний ювілей літературної діяльності Федьковича, що стало певним заохоченням його до подальшої праці. Помер письменник 11 січня 1888 р.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Нерідко трапляється так, що людина має залишити рідну землю. До цього може привести будь-що. Деякі з людей залишають Батьківщину назавжди, деякі повертаються. Але в будь-якому випадку вони не повинні забувати .рідний край, своє коріння. Бо людина без коріння — людина без душі. А чи зможе вона жити без душі?   •

Мабуть, гарним прикладом буде еміграція. Емігрант… Це слово, як тавро, супроводжує людину, яка вимушена виїхати за кордон назавжди. Та я можу посперечатися, що будь-який емігрант ставиться до своєї Батьківщини краще, ніж деякі громадяни країни. Канадські українці, наприклад, знають про Україну більше, ніж ми самі. Я чула, що вони допомагають дитячим будинкам, інтернатам Києва, Харкова, інших міст. Вони збирають одяг, відсилають ліки. Отже, виявляється, що емігранти більше піклуються про наших дітей, ніж ми самі. Вони не тільки пам’ятають своє коріння, минуле країни, а й замислюються майбутнім.

А яке воно, те майбутнє? Звичайно, сьогодні всі стали раптом українцями. Українська мова вважається головною, все, що пов’язано з українською культурою, шанується. Отож, наскільки все погіршувалось декілька років тому, наскільки все налагоджується в наш час: відроджуються українські школи, мова стала державною. Але кажуть, що багаття, яке раптом яскраво запалало, раптом може і згаснути. Чи не згасне наше багаття? Ми ж тільки тепер відшукали своє коріння. Сподіваюсь, ні. Наша душа, душа українців залишиться з нами, а не відлетить за кордон, і справжніми українцями будемо ми, а не емігранти.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Навіщо мені ця література, якщо я хочу поступати на стоматолога — пролунало десь із натовпу восьмикласників. Бідолашна дівчинка, вона й досі не зрозуміла. Що ні біологія, ні хімія і навіть не фізика не в змозі розповісти нам про закони життя. Адже головна мета навчання в школі і не вивчити закон Лоренса чи правило лівої руки, а навчитися існувати в суспільстві. Літературні твори можуть не тільки розповісти цікаву історію, А й порадити щось корисне. і, незважаючи на те, що були написані багато років тому, не втрачають своєї актуальності й тепер. Вони містять безліч тем, що і проблемами сьогодення. Адже більшість розповідей не вигадані і мають під собою тверде підґрунтя і історичні факти. І якщо уважно прочитати, то можна зрозуміти вчинки інших людей та уникнути деяких помилок у майбутньому.

Прикладом поєднання історичних подій та моральних цінностей слугує роман Юрія Яновського „Вершники». Він складається з восьми сюжетно завершених новел. Усі вони цілком самостійні й мають численних персонажів. Моя улюблена новела „Подвійне коло» нагадує народні думи: було в батька рибалки п’ятеро синів, і кожен із них обрав свою дорогу в житті, але всі їхні шляхи зійшлися в один день в одному місці, під Компаніївкою, і рід Половців опинився на межі зникнення. Хоча батько, Мусій, змалечку вчив синів: „Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду», але саме вони стають братовбивцями.

У новелі розповідається про жахливі події громадянської війни. На території нашої держави відбувалося, на мою думку, найстрашніше, що могло спіткати нашу країну і братовбивство. Юрій Яновський на прикладі сім’ї Половців зображує зіткнення різних політичних поглядів. Брати вступили до протилежних партій, а тому стали ворогами. Вони забули науку батька й поставили суспільні обов’язки вище родинних цінностей. Таким чином, білогвардієць Андрій гине від руки петлюрівця Оверка, якого пізніше вбиває махновець Панас. Але з’являється червоноармієць Іван і Панас кінчає життя самогубством. За новелою залишилося тільки два сини: іван і Сашко, хоча із цим можна посперечатися, бо навряд чекіст Герт подарує життя махновцю. Отож, із п’ятьох синів вижив тільки один Іван, але я вважаю, що й він був знищений тільки морально. Адже, як не крути, навіть сильна злива не в змозі відмити криваві руки. Ось і зникнув рід Половців, мовби його й не було. Це ще раз доводить, що не можна ставити родину нижче за всі останні цінності життя.

На жаль, помилки наших пращурів мало чому навчили нас. Згадаємо лише 2004 рік і Помаранчеву революцію. Що тоді відбувалося в нашій країні! Брат ішов на брата, подружжя розпадалися, навіть маленькі діти сперечалися! Я, звичайно, розумію, що це важливо й вирішується доля України, але невже колір новорічної ялинки важливіший за благополуччя в сім’ї. Адже саме на родинних відносинах будуються політичні. А найприкріше те, що за весь час міжусобиць та війн, стоїть якийсь Герт та насміхається з того, що ще мить і є сильна, волелюбна держава, народ якої витримав усі знущання й утиски, знищить сама себе. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Роман Миколайович Федорів (*1 грудня 1930, Братківці Тисменицького району — †14 березня 2001) — український письменник, лауреат Шевченківської премії 1995 року за твір «Єрусалим на горах», редактор часопису «Дзвін».

Народився в Братківцях Тисменицького району.В 1967 закінчив факультет журналістики Львівського університету, працював у місцевій пресі. З 1967 до смерті головний редактор журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»).

Автор оповідань, повістей, нарисів.Перша книга письменника «Жовтнева соната» побачила світ у 1959 році. Довгий час працюючи кореспондентом обласних, а згодом і республіканських газет, він об’їздив усю Україну. Завдяки зусиллям письменника були відновлені видавництво «Червона калина» й часопис «Літопис Червоної Калини». Він започаткував у «Дзвоні» рубрику про призабутих письменників та літераторів з української діаспори.

Помер 14 березня 2001 від інфаркту.

Твори:

Отчий світильник (роман, 1976)
трилогія «Кам’яне поле» (1978)
Твори в двох томах (1980)
трилогія «Плуг у борозні»
Єрусалим на горах (роман, 1993). Відзначений Державною премією України ім. Т.Шевченка та премією Всесвітньої української Фундації Антоновичів (1996)
Чорна свіча від Їлени (роман, 1996)
Палиця для прокажених (роман, 2000)

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Буремні роки революції і громадянської війни — це велика трагедія цілого народу. Якою фанатичною відданістю ідеї можна виправдати те, що син зраджує батька, син матері зрікається, брат убиває брата. Порушені, розтоптані були одвічні загальнолюдські принципи моральності, заповіти предків.

«Не убий, не укради, люби ближнього свого, як самого себе, шануй батька свого…». Хіба можна відмовитися від цих біблійних істин? Якщо таке станеться, то людства уже не буде, бо виживання людства — це і є виживання людської моралі і духовності. З історії, літератури, кіно ми бачимо, що святе прагнення волі, свободи, землі захлинулось жорстокістю, кровопролиттям, нехтуванням законів честі і справедливості, принципів милосердя і людяності.

Письменник Юрій Яновський у романі «Вершники», описуючи боротьбу різних соціальних верств під час громадянської війни, не обходить цих проблем. Розглядаючи тему трагедії народу, слід пам’ятати, що написаний твір у 1935 році, в часи розгулу сталінських репресій, а значить письменник висловлює власні думки не прямо, а покладається на розсудливість читача.

Уже перша картина новели «Подвійне коло» вражає: «На степу під Компаніївкою одного дня… точилися криваві бої, і Іван Половець загубив трьох своїх братів, — одного роду, — сказав Герт, — та не одного з тобою класу». Хто дав право цьому новоявленому ідеологу так вільно трактувати народну думку, в якій відобразилась мудрість віків? Цій навій ідеології автор протиставляє свій погляд, який вкладає в уста мудрій людині, справжньому представнику нашого величного народу — Мусію Половцю: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». До чого може призвести нехтування заповітами батьків? Письменник відповідає — до трагедії народу, жахливої, непоправної: «Дехто протягав руки — і йому рубали руки, підіймав до неба вкрите пилом і потом обличчя, і йому рубали шаблею обличчя, падав до землі і їв землю, захлинаючись передсмертною тугою…» Чи змогла б земля простити своїх нерозумних синів? Чи потрібні якісь художні засоби чи прийоми, щоб пригнічений такою картиною читач зрозумів: автор у розпачі від таких діянь, подібної жорстокості ця земля, мабуть, ще не бачила.

Рідні брати Андрій, Оверко, Панас, Іван і Сашко — сини чесного трудового чорноморського рибалки Мусія Половця — в складній політичній обстановці громадянської війни виявилися виразниками різних непримиренних груп, де «Половці не пізнавали один одного», де брат убивав брата, а природа жалісно, рясним дощем оплакувала цю людську трагедію. «По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили…» Так повинно бути, людина повинна каратись за негідні вчинки. І ця теж авторська ідея.

«Іван Половець загубив трьох своїх братів»… І це комуніст, який прагне привести народ до щасливого майбутнього! Але ж більшовик Іван сам «по лікті в крові», це ж він дав наказ розстріляти з кулемета загін Панаса, що відмовився переходити набік більшовиків. І його називають «вершником завтрашнього щасливого дня»?..

Ю. Яновський задумується: чому так відбувається? Болісно шукає причини морального розтління народу.

Як пересторога проти нікому не потрібної братовбивчої війни звучить роман «Вершники».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«У 1925-1929 рр. написанi мої книги «Кров землi», «Майстер корабля», «Чотири шаблi». Вони несуть на собi важкий тягар дрiбнобуржуазного свiтогляду, вiд якого я, безперечно, iз труднощами, визволявся в наступних двох десятках рокiв», — напише Ю. Яновський у статтi «Мої помилки» в «Лiтературну газету» 1948 р. Уявляєте, якою цiною далися цi слова Ю. Яновському, адже названi книги були одними з найкращих у його творчостi. Чи варто було писати кров’ю серця, щоб потiм вiдмовлятися вiд своїх рiдних дiтей. А Ю. Яновський змушений був це зробити. Взагалi, вiн половину свого життя жив у примусу, мабуть, тому так багато хворiв i так рано помер. «Роман «Чотири шаблi», що вийшов у 1930 роцi, був зустрiнутий тодiшньою критикою як твiр з нацiональною романтикою, iз замилуванням українською старовиною. Це була вiрна оцiнка, в цьому виявився вплив нацiоналiстичного оточення, але це було не все. Тодiшня критика не в змозi була помiтити i сформулювати бiльш суттєвi промахи роману, вони полягали в тому, що автор, показуючи громадянську вiйну в Українi, подав читачевi вигаданий ним хаос, нерозбериху, вiдсутнiсть спрямовуючого центру в особi партiї бiльшовикiв. Я зобов’язаний був зрозумiти, що хаос в подiях громадянської вiйни iснував тiльки в моїй уявi, а подiї, що утверджували завоювання Жовтневої революцiї, проходили пiд залiзним керiвництвом комунiстичної партiї…» 

Менi здається, що цi слова писала людина, до якої дотикалися розпеченим залiзом. Юрiй Iванович Яновський так не думав. 

Вiн хотiв увiковiчити в словi визвольний рух рiдного народу i втiлив це прагнення i чотирьох образах — Шахаєвi, Остюку, Галатовi i Марченку. Ось тi, що тримали чотири шаблi Яновського. Їх автор називає в пiсенному зачинi «чотири паростки мiцного дуба» (тобто сини великого народу). Рiзнi вони, але об’єднанi спiльною метою, певною мiрою романтизованi, навiть iдеалiзованi. Автор зумисне ставить їх у такi ситуацiї, в яких максимально виразилась би їхня глибинна суть, вiдвага, геройство, сила. Шахай видається бригадi «надлюдською силою», важко поранений Остюк продовжує героїчно битися i керувати кiннотниками. «Це сидiли на скелi орли», — так буде про них сказано на самому початку роману. Ми ще не бачимо їх у бою, а вже готовi сприймати їх як героїв, яким симпатизує автор. Стиль перших чотирьох роздiлiв характеризується захопленим, радiсним сприйманням життя, боротьби народу за визволення. Ця боротьба показана в дусi кращої романтичної традицiї XIX столiття, яскраво виявленої в «Чорнiй радi» П. Кулiша, в «Гайдамаках» Т. Г. Шевченка. 

А ось стиль останнiх трьох роздiлiв вiдрiзняється вiд перших чотирьох. Справа в тому, що уже вiдгримiли бої i нацiональне визволення зазнало поразки. У головних героїв причини для оптимiзму зникли пiд тиском реального життя. 

На мою думку, творчий шлях Ю. Яновського нагадує шлях М. Хвильового. Обидва вони пiсля шаленого романтичному запалу раптом на скаку зупинилися i — розчарувалися. I це не могло не вiдбитися на розв’язцi роману. Отже, Ю. Яновський чiтко усвiдомив, що здобув народ пiсля переможних боїв пiд червоним прапором. Ось за це розумiння автора i шельмували.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Филипович Павло Петрович народився 2 вересня 1891 р. у с. Кайтанівка Звенигородського повіту на Київщині в сім’ї священика. Середню освіту здобув у знаменитій київській Колегії Павла Ґалаґана, по закінченні якої 1910 р. дістав золоту медаль. Потім поступив у Київський університет св. Володимира на юридичний, а згодом перевівся на історико-філологічний факультет. За дипломну роботу «Жизнь й творчество Е. А. Баратынского» (вийшла окремим видан­ням у 1917 р.) був нагороджений золотою медаллю і залишений при університеті як професорський сти­пендіат (разом з М. Драй-Хмарою). Від 1920 р. до самого арешту працював професором у Київському університеті (певний період — у Київському інституті народної освіти).

В літературу ввійшов як поет, перекладач і кри­тик. Належав до угруповання «неокласиків», хоча в своїй поетичній практиці зазнав відчутного впливу і символістів, й імажиністів, і народнопісенної поети­ки. Для його творчості характерні емоційна врівнова­женість, певна раціоналістичність мислення, заглибле­ність у вічні питання буття.

Друкуватися почав із 1910 р. російською мовою в журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Куранти», «Заветы» під псевдонімом Павел Зорев. З 1917 р. по­чав виступати в українській періодиці в журналі «Кни­гар». За життя з’явилося дві книжки віршів — «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Окремими видан­нями, крім уже згаданих збірок, вийшли літературо­знавчі праці «Шевченко і декабристи» (1926), «Ук­раїнське літературознавство за десять років революції» (1928), «З новітнього українського письменства» (1929).

Павло Филипович, порівняно зі своїми ровесника­ми, меншою мірою піддавався остракізму вульгарної критики. Часом його навіть пробували означити в ряду «неокласиків» як такого, що найближче стоїть до пролетарської літератури. Проте н лиху годину не забули і про нього.

5 вересня 1435 р. виписано ордер № 24 на арешт II. Филиповича. Того ж дня він був арештований на своїй квартирі співробітниками НКВС Кузнецовим і Бондаренком. Йому інкримінувалась участь у контр­революційній націоналістичній організації. ЗО жов­тня 1935 р. його справу було об’єднано зі справою М. Драй-Хмари. Оперуповноважений Бондаренко ви­ніс постанову: «Следственные материалы в отношении обв. П. П. Филипповича и Драй-Хмары М. А. объединить в одно дело под № 99, о чем уведомить УСО НКВД УССР». Начальник ОО УГБ НКВС УРСР і КВО Бржезовський 9 листопада затвердив цю поста­нову. Але справа № 99 проіснувала недовго — вже 22 листопада вона була приєднана до справи № 1377, по якій проходили «М. Зеров і його група».

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року без участі звинувачення й захисту, розглянувши | судову справу по звинуваченню М. Зерова, П. Филипо-вича, А. Лебедя, М. Вороного, Б. Пилипенка і Л. Митькевича у контрреволюційній терористичній діяльності, визначив міру покарання П. Филиповичу: «десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна».

На початку червня він разом із іншими учасниками «банди» був етапований на Соловки, За спогадами сучасників, Филипович у таборі постійно перебував у стані глибокої депресії. Трагічно завершилася і доля його дружини Марії Андріївни Михайлюк-Филипович, яка збожеволіла, а на початку 1939 р. була вислана до Караганди, де сліди по ній загубилися. Павла Филиповича на той час уже не було серед живих. Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» була переглянута «особливою трійкою» УНКВС по Ле­нінградській області, її постановою від 9 жовтня і 1937 р. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання. Усіх їх розстрі­ляли 3 листопада 1937 р.

Рішенням військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО 1—4 лютого. 1936 р. і постанова «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р. скасовані «за відсутністю складу злочину».

Павло Филипович реабілітований посмертно.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народився 18 квітня 1895 р. в с. Ланчин на Станіславщині. Після закінчення гімназії навчався у Львівському та Празькому університетах на історико-філософському факультеті.Літературну діяльність розпочав під час Першої світової війни, у лавах легіону Українських січових стрільців, друкуючи свої твори в українській пресі Відня, в газеті «Свобода» тощо. В Галичині був добре знаний як автор творів для дітей, фейлетоніст і, безперечно, як співець стрілецької слави, що працював у різних жанрах. У 1920-1930 співробітник видавництва «Світ Дитини».Поема «Сон Галича» (надрукована у Станіславі, 1920) та лірико-публіцистична проза «Поїзд мерців» (Львів, 1922) принесли йому письменницьку популярність. Пригодницька повість «Чета крилатих» (1929) та п’єса «Стрілець Невмирущий» (1938) цю популярність підтвердили.Юрій Шкрумеляк автор понад 30 книг для дітей (найвідоміші «Юрза-Мурза» (1921), «Записки Івася Крілика», «Стрілець Невмираха», Мова віків»), «Історії України для дітей» у 4-х частинах, численних перекладів світової класики, пристосованих для малого читача. Друкував у виданнях «Червоної Калини» вірші, оповідання та белетризовані спомини як учасник визвольних змагань. Окремими виданнями також вийшли збірка поезій «Авлева жертва» (1926), повісті «Вогні з полонин» (1930), «Високі гори та низини» (1939), поетичні збірки «Сопілка співає» (1957), «Співай, Верховино» (1964) та інші. Літературні псевдоніми: І.Сорокатий, Гнотик, Максим Цимбала, Юра Ігорків, Ігор, Олекса Залужний, О.Підгірський.

1945 був засуджений на 10 років ув’язненняі, покарання відбував у Печорських таборах. У 1956 реабілітований. Помер 16 жовтня 1965 р. у м. Коломия, похований у Львові на Личаківському кладовищі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Постать Степана Радченка — неоднозначна, сповнена протиріч. В. Підмогильний здійснив справжню спробу «розтину людської душі», реалістично показавши свого героя у пошуках місця під сонцем. У наївного сільського парубка, який при їхав здобувати освіту до великого міста, замість захоплення творінням людського розуму виникають почуття ворожі не лише до творіння з каменю й бетону, але й до його мешканців. Не знаючи ще законів міського життя, він уже ненавидить містян, називаючи їх старим порохом, який треба стерти. Страх чи розгубленість селюка перед великим містом навряд чи можуть виправдати його зверхнє ставлення до мешканців міста. Однак яким би не було його зневажливе ставлення до міста, з перших сторінок стає зрозумілим, шо Степан, здобувши освіту, вже ніколи не повернеться до села. Адже він і село своє не любить, бо для нього воно є уособленням всього темного, низького, затурканого. Щоб остаточно відмовитись від нього, від минулого, він здійснює символічний акт спалення старого одягу. І новий одяг не приносить духовного перевтілення, нового плину думок…

Новою метою Радченка стає завоювання міста, яке асоціюється у нього із жінкою. Починається шлях від однієї перемоги до іншої. З підвищенням соціального статусу герой змінює жінок, що стають знаками його зростання: від темної селянки Надійки до блискучої, впевненої в собі балерини Рити Оригінальність автора полягає в тому, що він не змальовує традиційно для української літератури позитивного героя, у моральному плані вчинки Радченка доволі провокаційні. Інколи його слова і дії викликають відверте роздратування і весь час переслідує думка: не з таким моральним та інтелектуальним багажем слід підкоряти міста!

Грубо і примітивно дряпається Степан Радченко нагору залишаючи позаду по­кинутих жінок і зраджених друзів. Ключем до розуміння проблеми стає епіграф твору: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?» Одвічна боротьба ті­лесного й духовного, низького й високого знаходить своє вираження в образі го­ловного героя роману.

Не відчуваючи в собі ані хисту, ані поклику серця Радченко обирає собі письменство — як засіб легкого і швидкого (на його думку) здобуїтя популярнос­ті. Хоча, побувавши перед цим на творчому зібранні, мало що розумів і відверто нудився, та деякі уроки все ж засвоїв. Залишивши інститут, Степан починає писати з притаманною йому старанністю і селянською наполегливістю перші оповідання. Вийшло досить непогано. Це не лише окрилює героя, а й додає впевненості у правильності сходження кар’єрними шаблями. Він із легкістю залишає все, що йому відслужило, все, шо більше не знадобиться, і рухається вперед. Недарма одна із його коханок Мусінька досить таки влучно охарактеризувала Радченка: «У тебе душа — грифельна дошка, досить пальцем провести, щоб стерти написане».

І лише інколи, коли терпів у житті поразки або впадав у депресію, Радченко міг тверезо й об’єктивно оцінити і себе, і свої здібності, і свої вчинки: «Тяжкий сум опановував його, бо ця руїна наочно нагадувала йому безглуздя його влас­ного життя, бо спустошеність серця позначилась і на хаті. Сівши до столу, де га­музом лежали розгорнуті книжки та клапті паперу, він із жалем засудженого зга­дував ті стрункі дні, коли тішився невимовним спокоєм у праці… Осінь відчув у собі, сльоту й туман».

Однак це лише роздуми за певних обставин. Це лише порухи настрою. Герой не робить висновків, не прагне змінити себе. Зосереджений на собі, егоїстичний, цілеспрямований Степан Радченко раптом відчув, що не може творити. Він по минає розуміти, що всі люди різні, його твори видаються йому мертвими. Його творчість — це шлях «від хлоп’ячої витівки до душевної виразки». Розчарування приносить бажання повернутися до першовитоків. Він спробував повернутись до Надійки, яка на ту пору була заміжньою і вагітною. Від тієї зустрічі у Радченка новий злам у душі й світогляді, нові пошуки самоствердження. ..

Фінал роману не став несподіванкою для читача. Герой твору мало в чому змінився: нова зустріч із жінкою, нова квартира і знову — бажання писати (цього разу «повість про людей»)… Чи підкорив Степан Радченко місто? Чи став пере­можцем? Звичайно, ні. Він не став переможцем, але й не став жертвою великого міста, бо таки виріс та духовно звільнився.

Єдиним переможцем у романі є місто, що підкорює та змінює людину, яка опинилася у сфері його тяжіння.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Народився 1 жовтня (18 вересня) 1897, с. Більче Боромельської волости Дубенського повіту Волинської губернії, нині — Демидівський район Рівненської області Помер 9 жовтня 1937, (Соловки), український письменник — поет і прозаїк, літературний критик і публіцист. 
Народився в сім’ї селян-хліборобів. Навчався в Луцькій (1911—1913) і Катеринославській гімназіях (1914—1917), по закінченні останньої навчався в Інституті цивільних інженерів у Петрограді та на історико-філологічному факультеті в Кам’янець-Подільському державному українському університеті.

Твір на тему: Сліпий сіяч іде по зораному полі… (роздуми над творчою спадщиною В. Поліщука)

Член УПСР з 1919 року. 1918 року очолив Боромельський волосний земельний комітет, працював у газеті «Народная воля» і секретарем журналу «Шлях», з 1919 року — секретарем газети «Республіканець» у Катеринославі. Брав участь у повстанні Директорії, був інтернований, редагував у Кам’янці-Подільському студентський журнал «Нова думка» (1920). 1920 року повернувся до Києва, співпрацював у газеті «Більшовик». Наступного 1921 року перебрався до Харкова, працював у різних літературних часописах.
У листопаді 1934 року заарештований органами ГПУ. 27-28 березня 1935 виїзна сесія Військової колеґії Верховного Суду СРСР засудила Поліщука на 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував на Соловках, 9 жовтня 1937 року йому було винесено смертний вирок.