Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожен із нас по-своєму розуміє поняття « гідність». Для одного це просто вміння відстоювати свою точку зору, переконувати в її правильності інших. Другий гідністю вважає гордість і непокору. У третього почуття гідності асоціюється з приреченістю до самотності. У моєму розумінні, гідність є однією з найважливіших рис кожної людини і суспільства в цілому. Адже тільки людина, що має почуття особистої гідності, забудь-яких обставин посяде відповідне місце в суспільному середовищі.

А держава,громадянам якої притаманна національна гідність, матиме авторитет і повагу у світі. Яскравим цьому підтвердженням є революційні події в Україні, що сколихнули світову громадськість. Адже тільки люди з високим почуттям власної гідності, що так успішно трансформувалася в національну, могли, не задумуючись віддати свої життя за свободу і незалежність своєї країни у мирний час.

Тому я особисто переконаний, що людиною гідною є, перш за все, та, що уміє цінувати свої переконанням та ідеали і вміє їх захистити так, не зачепивши при цьому інтересів інших. До таких людей належали юнаки із Небесної сотні. Для мене вони назавжди залишаться взірцем людей високої гідності, що вирізняє особистість серед маси пересічних громадян і завжди викликатиме повагу та прагнення наслідувати і йти за тими, що сповнені цього почуття.

Згадаймо історію: тільки почуття власної та національної гідності не дозволяли нашим предкам скоритися ворогам, віддаючи перевагу смерті , допомагали втікати з полону, а Роксолані це почуття допомогло стати відомою на весь світ султаншею, що брала участь у житті імперії.

Честь і гідність України боронили запорозькі козаки у визвольних походах,юнаки, що загинули під Крутами, тисячі наших предків -героїв Другої світової війни…

Я вважаю, в українців це почуття закладено в генетичному коді, хоча в окремих індивідів він іноді під тиском обставин стирається.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Усна народна творчість являє собою величезну культурно-літературну скарбницю української мови.На мій погляд, це цінне надбання, без якого був би неможливим повноцінний розвиток і становлення сучасної літератури.Усна народна творчість свідчить про потреби людей до самоосвіти, до розвитку духовності і культурного рівня. З метою інтелектуального розвитку були створені загадки.

Дуже багато в український народній творчості ліричних пісень. Наш народ можна назвати співучим по праву. 

Українська пісня — одне з найцінніших надбань українського народу. Коли вона звучить, серце не може залишатися байдужим і холодним, бо в ній стільки трепетної щирості, ніжності, відвертої довіри. Одного разу знайома літня жінка сказала мені: «Моє серце від болю й випробувань скам’яніло, ніщо його вже не зворушує. А почую українську пісню — плачу. Вона — як молитва…»

Моя Україна надзвичайно багата і щедра на пісні. У ній звучать їхні мрії, надії і сподівання. Без пісні, на мою думку, взагалі не можна уявити духовного життя людини. В ній — рідний серцю голос Батьківщини, мудра порада.Найбільше мене зачаровують українські народні ліричні пісні, пісні про кохання, про матір, про родину. В них відкривається чиста душа народу. Скільки небесної чистоти і щирості в піснях про кохання: «Чорнії брови, карії очі», «Ой не світи, місяченьку», «Чого ж вода каламутна», «Ой коли б той вечір» та інших!

 А як бентежить серце пісня «Калино-малино, чого влузі стоїш…», в якій зображено образ вродливої дівчини-сироти, що одиноко засихає в лузі, бо на своє лишенько покохала без взаємності:

Жари не боюся,

Дощу не бажаю, —

Кого вірно люблю,

За тим посихаю!

З особливою ніжністю і теплотою оспівано в народній поезії образ матері, її бежмежна любов і турботу про дітей («Ой горе тій чайці»). Зворушливої щирості, бажання щастя-долі дітям сповнені колискові («Ой ходить сон коло вікон»).

Дуже схожі пісні про кохану дівчину, матір і пісні-балади, де переплітаються ліричні і героїчні мотиви, реалістичні і казково-легендарні елементи. Будь-що прагнучи відстояти своє кохання, героїні цих творів звертаються до ворожок, перетворюються на зозулю або тополю, користуються замовляннями, зіллям, що нерідко призводить до трагічної розв’язки («Ой чиє ж то жито, чиї то покоси», «У неділю рано жито конала», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»).

 Сьогодні, у час відродження української духовної культури, ми наче заново відкриваємо для себе це безцінне надбання нашої нації, впускаємо українську пісню у свої серця і дивуємося з неприхованою гіркотою: «Як же можна було раніше нехтувати цим Божим даром нашого талановитого народу?»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вважається, що звички – це якась форма поведінки людини. Є як позитивні звички, так і негативні Корисні звички призводять до розвитку особистості, а шкідливі, навпаки, до її знищення. Важливо знати, що звички — річ стійка.Студентам особливо потрібно стежити за тим, щоб були присутні поруч тільки позитивні звички. Корисними звичками можуть бути завзято, прагнути пізнати все нове і якомога більше дізнатися, прагнення до фізичних вправ, прагнення до культурного проведення вільного часу, наприклад відвідування театру, читання книг.Всі ці заняття потроху збагачують людину знаннями. Але, незважаючи на всю цю чистоту у студентів з’являються і шкідливі звички. Це збитий раціон харчування, нерегулярний сон, а також пропуски на заняттях або не виконання домашньої роботи. Найбільш шкідливі звички це, звичайно ж, куріння і розпивання алкогольних напоїв. Звички можуть запросто перерости в порок і надалі зіпсувати все життя людині.Лікарі нагадують, що ризик розвитку серцево судинних захворювань з’являється саме від куріння. Дуже шкідлива дія надає сигарета з нікотином. Коли припустимо, юний студент курить сигарету його судини розширюються і тим самим він може відчути що поліпшується його працездатність, але зовсім не на довго.Але після, якого, то періоду знову розумова працездатність знижується і з’являється знову потреба в сигареті. Також для чоловіків куріння не дуже позитивно, адже якщо курити тривалий час це призводить до поганої роботи секреції. Все частіше виділяється в кров адреналін, підвищується артеріальний тиск, що призводить до порушення биття серця.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Для Бориса Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою — виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу — народом. Не визнавав ні детективної белетристики, ні поезії задля поезії — справжньою вважав лише літературу, яка виправдовує своє існування в контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Літературу, на його думку, творить народ. У цій свідомій заанґажованості виявляється традиціоналізм Бориса Харчука.

Одначе висновок щодо традиціоналізму важко потвердити творчістю письменника, якщо, ясна річ, розглядати її як щось цілісне, а не обмежуватися одним чи кількома творами, взятими «задля прикладу». Бо літературний доробок прозаїка не просто великий за обсягом — він ще й навдивовижу розмаїтий, його не зведеш до вичерпної «спільно-знаменникової» характеристики.

Так, Бориса Харчук — це автор густонаселених романів «Волинь», «Майдан», «Кревняки», за якими легко вгадується потужна традиція класичної прози другої половини XIX століття з її епічним диханням, психологічно місткими діалогами й демонстративною відстороненістю автора, який «не втручається», не видає своєї присутності ремарками, коментарями, прямим — через голови героїв — звертанням до читача. Це також повість «Палата», що її (як і деякі інші його твори про матір, новели різних літ про «хату») можна б назвати «довженківською». Це численні оповідання й повісті про дітей, герої яких своїми «дорослими»- судженнями так часто нагадують усезнаючого, всевидящого, п тому й не по літах сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовікова іконописна традиція велить малювати з обличчям майже дорослої людини. Це «стефаниківська» коротка фраза, в якій не опис, а дія, коли така ж наступна фраза не зрідка виокремлюється в новий абзац, бо звичайне дієслово означає навіть не конкретну дію, не порух, скажімо, руки, а цілий акт, невидиме дійство, яке звершилося у душі героя. Це «винниченківське» прагнення змалювати людський натовп, охоплений єдиним пориванням, не масою, в якій годі розрізнити окремі обличчя, а спільністю особистостей, де в кожної своя доля в житті, своя мовна партія у гомінкому багатоголоссі. Цей ряд, який мав би потвердити традиційність Харчукової прози, означити її джерелами великих попередників, можна продовжувати…

Але до якої традиційної лінії зарахувати «Подорож до зубра»? Жанрове визначення — «дорожні нотатки» — тут таке ж оманливе й довільне, як і в повісті «Світова верба», що названі автором «бозсирітською казкою», а оповідь ведеться у незвичній для Харчука манері — від першої особи, до того ж створюється переконлива ілюзія повної ідентичності ліричного «я» і самого письменника. А лаконічні — на одну-дві сторінки — «Босі слова», сюжетні мікроновели, в яких на локальному матеріалі здійснено прорив до розуміння глибинних, ретельно заретушованих і міфологізованих офіціозною демагогією суспільних процесія. А історична повість-легенда «Ой Морозе-Морозеику», чи саркастична повістина «Profundis», в якій прозорливо передбачено кон’юнктурну «перебудову» деяких літературних метрів? Назвати твори лише винятками у «загалом традиційній» прозі Б. Харчука означало б заперечити посутнє й серцевинне в ній, звузити створений письменником світ, так і не наблизившись до розуміння тієї справжньої великої традиції, на ґрунті якої зросла його проза.

Людина — народ — людство. У цьому ряду є ще одна ланка — рід. Т Борис Харчук зосереджував на ній увагу щонайпильнішу. Турії в «Кревняках», Гна-тюки в епопеї «Волинь», Швайки в повісті «У дорозі», Волянюки в романі «Майдан».— це не просто сім’я, а саме рід, чиє коріння губиться в товщі століть, а стовбур зазнав деформацій, неминучих при історичних катаклізмах і зміні епох. Тут неминучі питання з розряду вічних: що є людина? Що є світ? Звідки прийшли ми і куди йдемо? Колись між цими питаннями й людиною запобіжно, охоронно стояв рід. «Так на роду написано» —адже це не лише про фаталістичну визначеність долі, а й про нерозривний зв’язок особистого з родовим. Людина була обмежена в своїй свободі родовими зв’язками, але почасти й захищена ними.

Тема роду, його занепаду й руйнації пронизує всю творчість Бориса Харчука. З’являється вона і в одній з останніх повістей — «Онук». З’являється а народженням онука, який прийшов у світ проти волі матері-студентки. Ситуація не нова, про неї неодноразово читали в художній літературі, але письменник мужньо сказав про те, що метастази бездуховності уразили й старше покоління ~- бабусю, саме ті клітини, які завше були біологічною та моральною основою народного буття, гарантували природний зв’язок поколінь. У цьому зв’язку пригадуються Катерина з роману «Кревняки», батьки головної героїні з повісті «Панкрац і Юдка», які воліють не усвідомлювати, що, по суті, підштовхують свою доньку до морального самогубства. «Князь» Біловезької Пущі («Подорож до зубра») залишився диким, попри ясі спроби приручити, зломивши його природу. Він пережив кілька імперій і королівств, чиї вінценосці знищували зубрів без ліку. Дерево також не може вбити себе. Людина може. її самогубство починається з заперечення родової пам’яті й моралі.

У Бориса Харчука звичайнісінька коса, яку о ранковій порі клепле дядько Захар (оповідання «Косарі»), це все-таки коса з історії. З вічності, яка минає, переходячи в минуле. Тому дуже цікавим с припущення М. Слабошпицького, якому здалося, що Харчук прихований пакетик, а тому, боячись патетики, як вогню, намагається писати скупими, заземленими, буденними словами, без ніяких «метафоричних хуртовин», без жодних «стилістичних інкрустацій» — «на грані протоколу». Але й непомітне переведення звичайного, «побутового» слова в інший контекст, «високий», де за ним відкривається буттєве, — це теж Харчукове.

Борис Харчук належить до письменників, що довіряють читачеві покладаються на його здатність домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарів. При цьому, одначе, не вдавався до езопівської мови — з її натяками, багатозначними образами та свідомо «затемненими», тобто закодованими й зашифрованими думками.

Він писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, у виснажливій роботі. Мав свого читача — всіх тих, кому боліло те, що боліло і йому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мабуть, розпочати варто з того, що школа мені набридла ще тоді, коли я була в 9 класі. Учительський колектив до того часу кардинально змінився й навчання стало нестерпним. Крім того, тоді ще існувала 12-річна система освіти й у мене навіть з’являлися думки щодо закінчення останнього класу екстерном. Тому я дуже зраділа поверненню попередньої програми навчання. Останні роки я готувала себе до вступу в університет і в 11 класі всі мої роздуми та мрії були спрямовані на студенстське життя та вивчення тих предметів, які мені дійсно стануть у нагоді в моій кар’єрі.

Усе літо я чекала того, як переступлю поріг альма-матер та почну робити щось корисне для себе та суспільства. Нестерпними мені видавалися останні дні очікування перед першим днем навчання в університеті. І все-таки вони були були не даремними.
Зовсім інша атмосфера, викладачі, які сприймають тебе за дорослу людину, відсутність гонок коридорами закладу та криків – що може бути краще?

Університет – місце, в якому людина проявляє всі схої приховані резерви й починає самореалізацію. Для цього я обрала вищий навчальний заклад, який, на мою думку, мав і має для цього все необхідне. Це – Національний авіаційний університет.
Гарні відгуки звичайних людей – найкращий привід звернути увагу на навчальний заклад.
Те, що я побачила, коли прийшла в перший день занять – величезна територія, на якій першокурснику важко знайти свий корпус. Особливо це стосувалося мене, адже будівля мого інститутут найвіддаленіша з усіх. Подолавши шлях до неї через так звану “Говерлу”, відчуваєш себе справжнім героєм, особливо, коли йдеш на підборах. Але старші курси вже звикли до цього і крутий підйом не викликає в них ніяких емоцій.
Та мова не про це. Головне – не зручність дороги, а якість навчання
 та викладання.
Думаю, що варто звернути увагу на предмети, які стосуются саме моєї професії. На щастя, вони усі важливі для мене як майбутнього журналіста. Я розумію значення кожного з них і на парах мені хочеться дізнаватися більше. Але, на мою думку, деякі предмети могли б викладатися краще, ніж  зараз. Так, з одних дисциплін завдання робиш вдень і вночі, пишеш нескінченні конспекти, шукаєш інформацію, а з інших  в зошиті не налічиш лекцій та семінарів навіть на п’ять сторінок! Та від цього вільного часу не додається.
Окрім навчання, студентське життя передбачає якусь університетську діяльність. Тому час витрачається на біганину до деканату, банку, який завжди вітає нас своїми довжелезними чергами, бо в інше відділення піти не можна, а якщо пропустив пару, то ще й медцентру, адже довідки видаються тільки там, а лікаря на місці може й не бути.
Також сьомий корпус університету, ніби лабіринт Фавна, манить та спантеличує студентів своїми загадковими коридорами та сходами. Але не має нічого кращого, ніж вхід до будівлі другого корпусу!

Не можна не згадати таку чудову дорогу до стадіону! Ідучи на пару, ти заряджаешся бадьорістю дивлячись на численні будівництва не зрозуміло чого.
Але, скільки можна про мінуси? У нашому житті й без цього вистачає негативу, тому варто сказати про позитив. А він полягає в тому, що більшість викладачів – професіонали своєї справи, які все життя присвятили улюбленій роботі й намагаються передати студентам такий цінний для досвід. Також уіверситет проводить багато культурних заходів, які не тільки можна відвідувати, але й брати в них участь. Ососбисто мені це подобається, адже я не хочу сидіти в гуртожитку займаючись грубо кажучи нічим й просиджуючи все життя штани в очікуванні дива. Треба корстуватися шансом та можливостями, які нам дає університет. 
  
Найголовніше моє враження – відчуття свободи, незалежності, усвідомлення зробленого вибору. Я сама пішла в університет. Саме мені потрібні знання для подальшої самореалізації та розвитку. Я керую своїм життям, а університет спрямовує мене в потрібне та правильне русло.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : З давніх-давен українська сім я відрізнялася різноманітними традиціями і особливостями. Та якщо порівняти сучасну українську сім ю з минулими, неодмінно помітно зміни. Теперішні сім ї не використовують суворі методи виховання. І це має свої пріорітети. Відносини дітей з батьками стали більш легкими.Ще з давніх часів чоловік вважався господарем у хаті.
Він займався важкими хатніми справами, добував їжу.
Одним словом — вирішував всі важливі питання.З часом його роль послабилася, адже на зміну жінкам, які були посбавлені прав, прийшли сильні і хоробрі. Як кажуть «І коня зупинить, і у палаючу хату війде».Не дивлячись на зміни, чоловіки і надалі вважаються головними і родині.

Сімейні традиції це те, що скріплює сім’ю, робить всіх її членів одним цілим. Саме вони протягом багатьох років і зміни поколінь зберігають єдність родини. Вони передаються від покоління поколінню, а можуть бути введені знову. Все залежить від того, чи бачить сім’я потребу в своїх традиціях. 
Широко відомої сімейною традицією була і залишається передача цінних речей від старшого покоління молодшому. По жіночій лінії часто передаються прикраси, а по чоловічій — предмети інтер’єру, зброю. Пощастило тим сім’ям, де до цих пір дотримується ця сімейна традиція, але її можна привнести в будь-яку молоду сім’ю. Не обов’язково передавати своїм дітям, онукам старовинну річ. Можна купити щось нове, наприклад, картину місцевого художника або золоту прикрасу і подарувати доньці чи синові зі словами прохання передати онукам. Всі сімейні традиції колись зароджувалися, тому не потрібно боятися або обмежувати свого бажання привнести особливу традицію в свою сім’ю. У Росії чимало сімей, традицією яких є те, що кожне нове покоління продовжує справу старшого. Цілі династії лікарів, військових, вчених свято шанують традиції предків і розвивають справу, колись давно розпочате родичами. У сучасному світі зберегти таку сімейну традицію складно. З кожним роком можливості для вибору людиною професії та роботи збільшуються, тому не варто ставити за мету привнести таку сімейну традицію. Можна прищепити дітям повагу до професії батьків, але не примусити їх її полюбити. Дорослим завжди складно йти на поступки, але в цьому випадку на них штовхає саме життя. 
Сімейні традиції часто прив’язані до конкретної дати. Майже всі ми в дитинстві рік від року дотримувалися одну сімейну традицію — зустрічати новий рік у колі сім’ї. Не дарма говорять, що новий рік — сімейне свято. Саме в ніч з 31 на 1 за одним столом збирається вся родина, всі люблять один одного, близькі люди. Як зустрінеш новий рік, так його і проведеш, тому завжди хочеться зустріти свято в теплому колі рідних людей, щоб весь наступний рік бути разом, такими ж щасливими, задоволеними та веселими. 

Зібрати всіх за одним столом просто, коли діти ще маленькі, але коли вони виростають, у них з’являються свої друзі, веселі компанії, з якими хочеться відзначити свято. Утримувати нікого не варто. Сімейну традицію можна сміливо перенести на іншу дату. День народження глави сімейства або господині, мама, хранительки сімейного вогнища, найкращі дати для того, щоб вся родина зібралася разом і підняла келихи на честь свята. Те ж саме стосується і дати утворення нової сім’ї — річниці з дня весілля. Якщо святкувати річниці весілля як самі справжні свята, з пишним столом, смачними стравами, святковим тортом, то з самого раннього дитинства діти стануть розуміти значення сім’ї в житті людини, її цінність. Для збереження моральних цінностей це має величезне значення. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Спадщина видатного українського письменника і драматурга І. Карпенко-Карого є цікавим і самобутнім явищем в історії національної літератури та театральної культури. Щодо театральних п’єс, то невмирущу славу митцеві принесли твори «Суєта», «Хазяїн» і «Сто тисяч». Сюди ж можна віднести і комедію «Мартин Боруля», у якій автор розглядує морально етичні проблеми тогочасного суспільства. І. Карпенко-Карий надавав важливу роль сміху і вважав його одним з найбільш дієвих засобів боротьби с людськими вадами. Адже дійсно, сміх – досить могутня зброя: те над чим сміються, частіш усього перетворюється із кумира на об’єкт кепкування і втрачає свою значимість. Крім того, кожного з нас сміх примушує подивитися й на себе під критичним кутом і спонукає позбавитись тих або інших недоліків у своєму характеру та поведінці. Сюжет п’єси «Мартин Боруля» драматург будує на реальних фактах з життя його родини.

В якийсь момент батько І. Карпенко-Карого, який майже все життя служив управляючим панських маєтків, вирішив домогтися для своєї родини дворянського звання. На це пішло немало часу і коштів, але все марно: дворянські корні родини так і не було доведено, бо в архівних документах прізвище предків письменника значилося як Тобелевич, а він та його батько мали вже фамілію Тобілевич. Саме ці події І. Карпенко-Карий і поклав в основу п’єси, при цьому він мав ціль висміяти таких, як його батько – простих людей, які намагалися будь-якою ціною отримати дворянське звання і хибно вважали, що цим званням можна якось підвищитися над іншими людьми. Головний герой комедії – заможний селянин Мартин Боруля не позбавлений деяких рис гуманності і не засліплений. Та при цьому це натура, яка скалічена прагненням будь що вийти «у дворянську лінію». Дивно, але якщо хтось його запитав би, навіщо йому те дворянське звання, він навряд чи зміг би пояснити своє бажання. Читаючи п’єсу, ми бачимо, що Мартин Боруля гарний сім’янин, у домі у нього достаток і порядок; і гроші, і авторитет – все є у цього героя. Тоді чого ж йому треба ще? Треба лише одне – дворянського титулу, який, на його думку, зробить з нього пана замість мужика. У своїй родині Мартин Боруля заводить панські порядки, які не до вподоби його близьким, та й сам він мучиться, але терпить, бо вважає таку «перебудову» у домі найкоротшим шляхом до отримання дворянства. Мартин примушує своїх дітей називати жінку «мамінькою», а себе – «папінькою». Вранці він довго вилежується у ліжку, як справжній пан, хоча в нього, як у людини, звичної до праці, навіть боки від цього болять. Дочку Марисю він намірений віддати заміж тільки за «образованого чоловіка», а сину Степану пророче чиновницьку кар’єру. Досить смішно та в той же час сумно бачити, як нові дворянські «правила» викликають подив і нерозуміння у членів родини Борулі та суперечать звичним порядкам, давно встановленим у сім’ї. 

Розв’язка цієї комедії драматична: Мартин Боруля зазнає поразки у змаганні за дворянський титул і усього одна літера у його прізвищі (Боруля замість Беруля) покладає край його сподіванням: рід не визнають дворянським. Висміюючи поведінку головного героя комедії «Мартин Боруля», І. Карпенко-Карий утверджує здорову мораль щодо родинних традицій, здорове ставлення людини до народних звичаїв, праці, прадідівських коренів, свого родоводу, ставлення до рідної землі. Будь що, а головне – зовсім не титули і звання, а вміння людини залишатися високоморальною і порядною у будь-яких випадках. «Мартин Боруля» проблематика твору відкриває людські цінності, проблеми життя людей, які хотіли бути вище ніж вони є.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Українські народні пісні є невмирущим джерелом вічної зваби, вони завжди лунають над нашими рідними просторами і легко злітають на крилах мелодій далеко за межу української землі. Без народних пісень взагалі неможливий повноцінний духовний розвиток людини та її життя. Пісню згадують старі і молоді, в колективі і на одинці, у будні і свята. Адже саме народні пісні володіють незвичайною здатністю полонити серця людей, саме вони мають крила, мелодію і слово. Саме пісні окрилюють бажання і підносять настрій, овівають радістю відпочинок і надихають у праці, тамують душевну біль і розраджують у горі, множать сили у боротьбі і не дають нам впасти духом. «Нема кращих співаночок, яку нашім краю», – пишаються перед усім світом рідною піснею українці.

Завдяки особливостям української народної пісні ми не тільки отримуємо невмируще джерело мудрості, але й єднають нас з родом, своїм народом і усім світом. А завдяки найдавнішім з найдавніших  пісень, колядкам і щедрівкам, ми отримуємо можливість повернутися до минулого, до життя наших предків, краще зрозуміти все, що було у середньовіччі. Щедрівки і колядки найчастіше прославляють звичайну трудову людину, бажаючи добрим господарям статків і щастя, роблячи це щедрими кольорами поетичного домислу. Високою поезією в них овіюється постать української жінки, справжньої господині. Вона облагороджує все навколо, до чого б не доторкнулися її руки:

«По дрова пішла – золото внесла,
По воду пішла – мед-вино принесла».

Не менш невтомний трудар та ще й воїн-богатир і красень, у якого може закохатися навіть королівна, – український парубок. У українського хлопця в піснях все незвичайне – і сила, і зброя, і кінь. А ось образи дівчат огорнені в народних українських піснях серпанком захоплення й ніжності, вони зачаровують нас поставою, працьовитістю і вродою.

З приходом весни по українській землі линули весняні пісні, так звані веснянки, усі до одної сповнені радісного і світлого відчуття відродження природи після зими:

«Розлилися води на чотири броди,
Ой дівки, весна-красна, зілля зелененьке!».

Весняне відновлення природи завжди викликало надію і радість, тривожило молоді серця і вкладало в них надію на краще майбутнє.
Лірична українська пісня несе в собі велику народну мудрість и високі моральні цінності. Герої народних пісень завжди були на боці скривджених, розрахунку в них протиставляється кохання, багатству – краса. Українська народна пісня поетизує вірність, щирість почуття, щедрість, доброту і працьовитість.

Наша рідна пісня була в походах по шляхам ратної слави, в кривавих січах, вона злітала з вуст кобзарів під тихий гомін кобзи, вона розповідала про героїв українського народу – Гонту і Залізняка, Кривоноса і Хмельницького, Дорошенка і Вишневецького. Українська народна пісня завжди була спільницею повстанців і борців за незалежність, чумаків, солдатів, жовнірів і заробітчан. Вона яскраво відображала і неволю, і кріпаччину, і важку долю українського трудового народу.

Пісні українського народу набули широкої слави та користуються популярністю у всьому світі, тому нас повинна переповнювати національна гордість, як переповнювала вона колись відомого українського письменника і драматурга О. П. Довженка: «Навряд чи співають так гарно і голосно, як у нас на Україні. Пишеться це не з бажання виставити себе перед світом у прибільшено-вигідному світлі, а в ім’я реалізму, з чим усі, хто співає, згодяться одностайно».

Линуть звуки благовісні,
В’ється радість, наче птах.
Наша дума, наша пісня
Не загине у віках»

Борис Харчук народився 1931р. в с. Лози на Тернопільщині. Закінчив Полтавський педагогічний інститут (1954) та Вищі літературні курси в Москві. Працював журналістом. І писав. Писав, як веліло серце, як зобов’язувала совість перед тою землею, що його пустила у широкий світ. Тому він ніколи не соромився своїх найперших книжок, не переписував їх. А за три десятиліття многотрудної праці на полицю стала бібліотека томів з його іменем: романів «Волинь» (у чотирьох томах, 1959 — 1965), «Майдан» (1970), «Хліб насущний» (1976), «Кревняки» (1984), повістей і оповідань «Йосип з гроша здачі» (1957), «З роздоріжжя» (1958), «Станція «Настуся» (1965), «Закам’янілий вогонь» (1966), «Зазимки і весни» (1967), «Неслава» (1968), «Горохове чудо» (1969), «Помста» (1970), «Материнська любов» (1972), «Школа» (1979), «Невловиме літо» (1981), «Облава» (1981), «Подорож до зубра» (1986). А ще твори, котрі не могли з’явитися за життя автора і лише тепер приходять до нас: роман «Межі і безмежжя» (написаний 1966p.), повісті «Українські ночі» (1985) та «Мертвий час» (1987), начерки роману «Плач ненародженої душі» (80-ті роки), оповідання й новели.

Для Б. Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою — виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу — народом. Не визнавав ні детективної белетристики, ні поезії задля поезії — справжньою вважав лише літературу, яка виправдовує своє існування в контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Література, на його думку, творить народ. У цій свідомій заангажованості виявляється традиціоналізм Б. Харчука.

Одначе висновок щодо традиціоналізму важко потвердити творчістю письменника, якщо, ясна річ, розглядати її як щось цілісне, а не обмежуватися одним чи кількома творами, взятими «задля прикладу». Бо літературний доробок прозаїка не просто великий за обсягом — він ще й навдивовижу розмаїтий, його не зведеш до вичерпної «спільно-знаменникової» характеристики.

Так, Б. Харчук — це густонаселені романи «Волинь», «Майдан», «Кревняки», за якими легко вгадується потужна традиція класичної прози другої половини XIX ст. з її епічним диханням, психологічно місткими діалогами й демонстративною відстороненістю автора, який «не втручається», не видає своєї присутності ремарками, коментарями, прямим — через голови героїв — звертанням до читача. Це повість «Палата», що її (як і деякі інші його твори про матір, новели різних літ про «хату») можна б назвати «довженківською». Це численні оповідання й повісті про дітей, герої яких своїми «дорослими» судженнями так часто нагадують усезнаючого, всевидящего, а тому й не по літах сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовікова іконописна традиція велить малювати з обличчям майже дорослої людини. Це «стефаниківська» коротка фраза, в якій не опис, а дія, коли така ж наступна фраза незрідка виокремлюється в новий абзац, бо звичайне дієслово означає навіть не конкретну дію, не порух, скажімо, руки, а цілий акт, невидиме дійство, яке звершилося у душі героя. Це «винниченківське» прагнення змалювати людський натовп, охоплений єдиним пориванням, не масою, в якій годі розрізнити окремі обличчя, а спільністю особистостей, де в кожної своя доля в житті, своя мовна партія у гомінкому багатоголоссі. Цей ряд, який мав би потвердити традиційність Харчукової прози, означити її джерелами великих попередників, можна продовжувати…

Але до якої традиційної лінії зарахувати «Подорож до зубра»? Жанрове визначення — «дорожні нотатки» — тут таке ж оманливе й довільне, як і в повісті «Світова верба», що названа автором «безсирітською казкою», а оповідь ведеться у незвичній для Харчука манері — від першої особи, до того ж створюється переконлива ілюзія повної ідентичності ліричного «я» і самого письменника. А лаконічні — на одну-дві сторінки — «Босі слова», сюжетні мікроновели, в яких на локальному матеріалі здійснено прорив до розуміння глибинних, ретельно заретушованих і міфологізованих офіціозною демагогією суспільних процесів. А історична повість-легенда «Ой Морозе-Морозенку», чи саркастична повістина «Profundis», в якій прозірливо передбачено кон’юнктурну «перебудову» деяких літературних метрів? Назвати твори лише винятками у «загалом традиційній» прозі Б. Харчука означало б заперечити посутнє й серцевинне в ній, звузити створений письменником світ, так і не наблизившись до розуміння тієї справжньої великої традиції, на грунті якої зросла його проза.

Людина — народ — людство. У цьому ряду є ще одна ланка — рід. І Б. Харчук зосереджував на ній увагу щонайпильнішу. Турії в «Кревняках», Гнатюки в епопеї «Волинь», Швайки в повісті «У дорозі», Волянюки в романі «Майдан» — це не просто сім’я, а саме рід, чиє коріння губиться в товщі століть, а стовбур зазнав деформацій, неминучих при історичних катаклізмах і зміні епох. Тут неминучі питання з розряду вічних: що є людина? Що є світ? Звідки прийшли ми і куди йдемо? Колись між цими питаннями й людиною запобіжно, охоронно стояв рід. «Так на роду написано» — адже це не лише про фаталістичну визначеність долі, а й про нерозривний зв’язок особистого з родовим. Людина була обмежена в своїй свободі родовими зв’язками, але почасти й захищена ними.

Тема роду, його занепаду й руйнації пронизує всю творчість Б. Харчука. З’являється вона і в одній із останніх повістей — «Онук». З’являється з народженням онука, який прийшов у світ проти волі матері-студентки. Ситуація не нова, про неї неодноразово читали в художній літературі, але письменник мужньо сказав про те, що метастази бездуховності уразили й старше покоління — бабусю, саме ті клітини, які завше були біологічною та моральною основою народного буття, гарантували природний зв’язок поколінь. У цьому зв’язку пригадуються Катерина з роману «Кревняки», батьки головної героїні з повісті «Панкрац і Юдка», які воліють не усвідомлювати, що, по суті, підштовхують свою доньку до морального самогубства. «Князь» Біловезької Пущі («Подорож до зубра») залишився диким, попри всі спроби приручити, зломивши його природу. Він пережив кілька імперій і королівств, чиї вінценосці знищували зубрів без ліку. Дерево також не може вбити себе. Людина може. Її самогубство починається з заперечення родової пам’яті й моралі.

У Б. Харчука звичайнісінька коса, яку о ранковій порі клепле дядько Захар (оповідання «Косарі»), це все-таки коса з історії. З вічності, яка минає, переходячи в минуле. Тому дуже цікавим є припущення М. Слабошпицького, якому здалося, що Харчук прихований патетик, а тому, боячись патетики, як вогню, намагається писати скупими, заземленими, буденними словами, без ніяких «метафоричних хуртовин», без жодних «стилістичних інкрустацій» — «на грані протоколу». Але й непомітне переведення звичайного, «побутового» слова в інший контекст, «високий», де за ним відкривається буттєве, — це теж Харчукове.

Б. Харчук належить до письменників, що довіряють читачеві, покладаються на його здатність домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарів. При цьому, одначе, не вдавався до езопівської мови — з її натяками, багатозначними образами та свідомо «затемненими», тобто закодованими й зашифрованими думками.

Він писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, у виснажливій роботі. Мав свого читача — всіх тих, кому боліло те, що боліло і йому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ж. Б. Мольєр написав понад тридцять комедій, в яких висміяв святенництво, лицемірство, тупість і легковажність, дворянську пиху і зарозумілість французьких буржуа. У своїй комедії «Міщанин у дворянстві» драматург звернувся до актуальної на той час проблеми: зубожіння аристократів і проникнення в їх середовище заможних буржуа, які намагаються за великі гроші купити дворянський титул. Як ми знаємо, Мольєр завжди додержувався основного творчого принципу «виправляти людей, розважаючи їх». Тому великий комедіограф у своєму творі висміює Журдена, одержимого ідеєю стати дворянином, тобто тим, ким він не міг бути ані за походженням, ані за вихованням.

Мольєрові глибоко чужі переживання людини, яка хоче віддати всі свої капітали за пусте право називатися дворянином, за дворянський герб. Інакше як божевіллям цей намір не назвеш. Людина втрачає почуття власної гідності, тягнучись за примарами, намагаючись бути не тим, ким вона є, зраджуючи свою сутність, принижуючись. Навіть учитель музики помітив одержимість свого хазяїна: «Пан Журден із його божевіллям на дворянстві і на світському обходженні – це для нас просто скарб». Так чому б не нажитися на дурощах божевільного буржуа, позбавленого власної гордості? Чому б не повчити його різних світських премудростей, у той же час насміхаючись з нього самого та його виховання і загрібаючи непогані гроші? Нещасний Журден – знахідка для шахраїв.

Який же кумедний Журден у деяких зізнаннях щодо свого навчання: «Я і не підозрював, що от уже більш як сорок років розмовляю прозою». Але не тільки смішно чути визнання у власному неуцтві від цієї літньої людини, яка своєю працею добуває капітал. Нерозумність немолодої людини – от те, що змушує досадувати нас, сучасних читачів. Адже він завжди був дбайливим хазяїном, точно знає, як витрачена кожна копійка, у пам’яті тримає складні розрахунки, пов’язані з боргами графа Доранта. Отже, Журден не такий вже й дурний, якщо може досягти успіху в комерції. Вада його полягає у тому, що він не може осягнути своїм розумом, що бути схожим на дворянина тільки зовні – не значить відповідати своєму ідеалові. Саме тому він дуже кумедний у своїх червоних оксамитових штанях, зеленому камзолі, у вузьких панчохах із спущеними петлями, у до болю тісних черевиках. Людина прирікає себе на постійні побутові незручності, виглядаючи при цьому надзвичайно смішною. Причина страждань Журдена полягає у певному «дефекті» його свідомості – вірі в те, що тільки дворяни гідні поваги. Отже, маючи, так би мовити, соціальний комплекс, герой готовий на будь-які жертви для досягнення бажаного становища у суспільстві. Але береться він змінювати тільки зовнішній спосіб свого життя, залишаючись при цьому типовим, хоч і «переодягненим» буржуа.

Драматург дає нам можливість зрозуміти те, що не може зрозуміти герой: культуру й освіченість ніщо не може замінити, навіть пишний одяг і звертання «ваша милість» .

Примарність і внутрішня необґрунтованість прагнень Журдена – основна причина його програшу. Причому програш його виражається в речах реальних, матеріальних. Адже, осліплений блиском аристократизму, купець Журден багато програв: граф Дорант виманює у нього гроші.

Мені шкода цього буржуа, і в той же час хочеться на його прикладі застерегти багатьох моїх сучасників: за гроші розум не купиш, а втратиш останній, не зовнішність прикрашає людину, а її внутрішній багатий світ. Журден визнав свою поразку. І в цьому допомогли йому люди, яким він був дорогий.

Ну а головний висновок, що робить Мольєр, усе ж, на мій погляд, полягає в тому, що ті дворяни, яких узяв за зразок Журден, зовсім не варті його, що аристократи – шахраї, злодії, ледарі.

У певному розумінні наївний Журден стоїть морально вище за них, він чистіший у своїх поглядах на життя.