Збільшити або зменшити шрифт тексту :

    Я вважаю, що успіх приходить, перш за все, до впевнених у собі, працьовитих, цілеспрямованих людей. Це можна аргументувати тим, що невпевнена у собі особа нічого не буде нікому доказувати, також вона не може постояти за себе, довести свою правоту. Що ж до цілі, то людина без цілі постійно метушиться, хапається за різні справи, не доводячи їх до кінця, бо не знає, що їй справді необхідно.

      Є таке прислів’я:»Під лежачий камінь вода не тече». Це дуже чітко підкреслює, що для досягнення успіху потрібно працювати, багато працювати…

     Прикладом з літератури є роман Валер’яна Підмогильного «Місто». (У цьому творі порушено проблему спів існування «тваринного» і духовного в людині.  Все в ньому гарне, але душа погана- можна сказати про головного героя). Степан Радченко, селянин, приїжджає до міста з метою його підкорити; і йому, в якомусь сенсі цього слова, це вдається. Навіть не закінчивши свого вищого навчального закладу, Степан починає викладати лекції з української мови. Хоча спочатку він її знав погано, на лекції не ходив, але перед іспитом Степан все ретельно вивчив; вивчив на стільки ретельно, що навіть шокував екзаменуючого рівнем своїх знань. До того ж, Радченко стає письменником і не просто пише та складає до шухляди, а заробляє на цьому гроші. Не можу сказати, що він був дуже талановитий в мистецькому плані, бували й кращі, але він упевнено приходить до редакції, цілковито впевнений у своєму таланті, а також посилає свої твори до видавництв.  Степан Радченко упевнено крокував по своєму життю, хоча це й був, в якомусь сенсі, «шлях через трупи», і прийшовши «з низин» досяг вершини успіху.
    
  Біл Гейтс, яскравий приклад того, як поставивши ціль і багато працюючи для її досягнення, можна досягти успіху в житті.

      Отже,будьте впевненими, працьовитими, оберіть для себе мету життя і це допоможе вам досягти успіху!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,що справедливим буде твердження, що терпіння — це шлях до перемоги. «Без труда нема плода», — саме так мовить українська притча. Кожен крок, зроблений назустріч поставленій меті, кожне маленьке чи велике зусилля над собою — це сантиметр за сантиметром наближення до перемоги.На підтвердження виправданості своєї позиції наведу такі, як на мене, переконливі аргументи.

 По-перше, людина, яка не має терпіння, яка бажає мати все і відразу, рідше досягає поставленої мети, адже отримання бажаного — це щоденна важка праця як над собою, так і над зовнішніми чинниками. Ця риса характеру притаманна далеко не кожному, тому не можна впевнено стверджувати, що терпіння — це єдина запорука успіху. Не єдина, проте й не остання.

По-друге, терплячі люди майже завжди отримують бажане. Вони вміють вичікувати вдалого моменту, а не спішать, куди очі бачать. Люди, яким притаманне терпіння, мають час на те, щоб проаналізувати ситуацію, яка склалась, зважити всі «за» і «проти», визначити подальший план дій, і, врешті-решт, зробити правильні висновки, та скласти подальший план дій. Імпровізація, як і терпіння, дана не кожному індивіду, а, отже, планування можна назвати важливим чинником на шляху до перемоги.

Прикладів, які наочно підтверджують запропоновані аргументи, безліч. Зупинюсь на такому літературному аналогу: головний герой урбаністичного роману Валер’яна Підмогильного «Місто» — Степан Радченко, як відомо, мав чітко поставлену мету, проте на його шляху постійно повставали перешкоди. Саме терпіння та щоденна праця над собою, уміння дочекатись вдалого моменту та, можливо, інтуїція привели письменника до бажаної цілі.

Іншим прикладом може слугувати історія. Не секрет, що хрещення Русі, ініціатором якого був Володимир Великий, мало неуспішні спроби. Спершу великий князь намагався згуртувати руський народ навколо єдиного язичницького бога — Перуна, але цей крок не вдалось втілити в життя. Не втрачаючи терпіння, Володимир Великий все ж добився свого, і охрестив Київську Русь у 988 році, що дало руській державі можливість вийти на новий європейський рівень.

Отже, хотілось би наголосити: дорога лягає під ноги того, хто йде. Терплячість — важлива риса на цій нелегкій дорозі до успіху. І навіть тоді, коли весь світ стає проти тебе, пам’ятай: терпіння — одна із запорук твого успіху.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Козак Мамай» — картина невідомого художника. На передньому плані ми бачимо портрет козака. Мабуть, він відпочиває після довгої дороги. Надворі вечір, тільки світла смужка над обрієм свідчить про те, що сонце сіло нещодавно. І степ вкриває синє вечірнє небо. 
Втомився козак, зліз з коня, прив’язав його до списа, сів на землю, підібгавши ноги, взяв у руки бандуру і заспівав сумну пісню. Очі у козака сумні, карі, брови темні, довгі вуса і традиційний козацький оселедець. Художник намалював козака у центрі картини. 
Вороний кінь козацький, також утомлений, вкритий багатим вишиваним сідлом, зображений на задньому плані у правому боці картини. 
На задньому ж плані, зліва, на дереві висять козацька довга шабля та інші речі Мамая. 
Звідки і куди їде Мамай? Мабуть, з війни, де здобув і багате сідло, і розкішний жупан, підбитий хутром. Надів козак цей жупан на свою стару драну сорочку і їде додому. Може, він не знає, що його вдома чекає, тому і очі у нього сумні, і пісня невесела. А може, ця пісня про друзів-козаків, що вже не повернуться додому, може за ними сумує Мамай серед вечірнього степу? 
А унизу картини написані, мабуть, вірші про хороброго Мамая та його бойові подвиги.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Любов до природи, бережливе ставлення до неї тісно пов’язуються з поняттям «батьківщина». Шанувати природу неможливо без глибоких знань про навколишній світ. Калина під вікном рідної оселі, тополя на околиці села, лелече гніздо на клуні, жеботлива кринички при перехресті доріг, боброва гатка в тихоплинній заплаві, терпкий запах лісової конвалії — усе це спогади нашого дитинства, наш духовний світ, з якими ми вирушали чи маємо вирушати в життя. Знати, а тим паче берегти ці святині — наш обов’язок. Людина, котра не засвоїла таких духовних цінностей, не перейнялася любов’ю до природи, рано чи пізно стане брутальпим споживачем.

Вирушаючи до лісу, не всі пам’ятають священне правило: корінець боровика ні за яких обставин не можна виривати, а лише підрізати. У пошуках лікарсь-

Ких рослин ми нерідко забуваємо, що висмикувати їх із землі — навічно позбавлятися родоводу…

Л між іншим, культура людини складається з багатьох чинників, серед яких осібне місце займає наше ставлення до природи

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У кожної людини своє уявлення про щастя, і всі, мабуть, це розуміють. Для когось справжнє щастя — займатися улюбленою справою та ще отримувати за це гроші, а інший тішиться, коли його банківський рахунок поповниться на кілька мільйонів. Ще хтось радий, коли зробить комусь боляче…

Кожен з нас по-своєму розуміє також слово «нещастя». Є речі, які нікого не можуть зробити щасливим, наприклад: хвороба, яка не виліковується, голод, брак грошей. Декого робить нещасним невзаємне кохання чи відсутність друзів. Але як багато людей, у яких є і розділене кохання, і друзі, і багато грошей, та вони не відчувають себе щасливими. Можливо, справа у тому, що людина чогось чекає від життя, але не знає чого? А ще у тому, що її з дитинства привчили чекати на те «щось»?
Одна всесвітня організація хотіла визначити рівень задоволеності життям. І що ж з цього вийшло? Найщасливіші люди планети живуть в Нігерії, в бідній, економічно нестабільній країні, де половина населення живе, можна сказати, на вулиці, одягу майже не має, а з їжі — тільки те, що на сусідньому дереві росте. Далі за результатами опитування йдуть країни, в яких до всезагального спокою і стабільності дуже і дуже далеко: там високий рівень злочинності і низький рівень прибутку.

Найнижчий рівень задоволеності життям, звичайно, у Східній Європі — Румунії, Росії, Вірменії, Україні (як же без неї!). Років двадцять назад ми жили, як і всі люди, а потім повірили, що нас підло обманювали, і досі носимося з цим почуттям образи та обділеності. І сьогодні твердимо, що ми — бідні. І всього нам мало. Хоча люди на наших вулицях одягнені дорожче, ніж на вулицях Парижа або Відня. По наших дорогах гарних іномарок їздить значно більше, ніж у Будапешті чи у тому ж Відні. І все-таки… Чомусь я не розумію, як жінка, яка має родину, маленьких дітей, квартиру, роботу з не такою вже й поганою зарплатою, може кинути все і на кілька років поїхати в Італію доглядати чужу бабцю… Бо хоче їздити на новенькому «Мерседесі», хоче мати штори на вікнах не за сто, а за тисячу гривень… Але чим більше маємо, тим більше хочеться. Ще, ще, ще…

Я проти суспільства, яке бездумно споживає все, що має.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Людина» — таке знайоме слово. Як часто ми чуємо: «Ось народилася ще одна людина», «Він буде великою людиною», «Оце так людина!» і не замислюємося, що ж насправді криється за цими виразами. Хтось сказав: «Новонароджений схожий на чистий аркуш паперу».

 Він ніякий — ні гарний, ні поганий. Але ось питання: звідки ж беруться негідники, з кого виростають благородні люди? І чи всі мають право називатися людиною? Я вважаю, що людина сама формує свою особистість. І найвищих форм підлості, так само як і благородства, людина може досягти сама саме тому, що вона людина. І їй самій необхідно обрати свій життєвий шлях. Тільки треба пам’ятати, що, на відміну від написаного на аркуші чистого паперу, вчинки людини не можна просто викреслити чи виправити. Ми говоримо «зла людина» і «добра людина». 

Отже, всі — люди? Але ж ні, існує ще таке слово, як «людяність». І вже зла людина ніяк не може бути гуманною. А гуманність — це і щирість, і чесність, і порядність, і вихованість. Людина, що має такі риси, поєднує в собі духовне багатство, високу моральність і виявляє себе як неповторна індивідуальність. Тож з погляду біології всі ми можемо називатися людьми. А от чи кожен гідний називатися людиною з погляду моралі? 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На картині зображені коні і мале лоша. З любов’ю виписане художником лошатко. Пильні очі дивляться на глядача, маленькі вушка вловлюють кожен звук, маленьке копитце правої ноги почесує тендітну з білою плямою мордочку. Воно спокійне, грайливе, ніякої уваги не звертає на хвилювання дорослих. Лошатко впевнено і затишно почуває себе біля своєї матері — білої красуні. Не можна не милуватися її стрункими ногами з невеликими копитами, граціозно вигнутою шиєю, пишним хвостом. Вона пощипує соковиту травичку, ніби запрошуючи й своє лошатко приєднатися до неї. Троє інших коней, написаних темними барвами, виразно виділяються на світлому фоні. Вони з трьох боків оточують матір із дитятком. Своїм виглядом підкреслюють, що готові стати на їх захист. Стривожені погляди, неспокійні рухи, розвіяні гриви і хвости, напружені м’язи. Здається, ще мить і скакуни помчать, вирвуться за рамки картини. Мені подобається ця картина. Вона сповнена любові до добрих і вічних супутників людини — коней.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я дуже люблю дивитися кіно, особливо комедії. Вони чудово підіймають настрій. А крім того, так добре посміятися разом з друзями чи рідними, передивляючись улюблену стрічку!

Мій улюблений фільм — «За двома зайцями», знятий за однойменною драмою М. Старицького. Я можу дивитися його хоч щодня, і мені ніколи не буває нудно. Цей фільм дуже смішний, причому смішні не лише ситуації, в які потрапляють герої, а й їхня мова, зовнішність, поведінка.

Головний герой, Свирид Петрович Голохвастов, щоб не збанкрутіти, вирішує одружитися з багатою дівчиною — Пронею Прокопівною Сірко. Але Проня негарна й нерозумна. Вона трохи повчилася в інституті для шляхетних дівчат і вважає себе зразком гарної поведінки й моди, світською левицею. Голохвастову насправді подобається двоюрідна сестра Проні, Галя, бідна, але красива й вихована дівчина. Та Галя, по-перше, не звертає на Свирида уваги, а по-друге, не має грошей. Тож брати з нею шлюб невигідно. Отже, Голохвастов женеться за двома зайцями, та жодного не ловить — його брехня виходить на світ Божий саме в день весілля з Пронею. Мені дуже шкода в цій сцені Проню: може, вона й дурнувата, погано вихована та не має смаку, але ж вона справді кохала Свирида і сподівалася на щастя.

Актори грають просто чудово, спостерігаючи за ними, дістаєш неймовірне задоволення. А скільки у фільмі каламбурів! Адже Свирид і Проня вдають із себе високоосвічених і культурних людей, якими вони насправді не є, тож їхні намагання створити гарне враження часто невимовно смішні. Фільм давно розійшовся на цитати: «Ваша папіроска скварчить», «Може, й нам роман завить?», «Мамо, надіньте чепчик», «Бачила тітку Секлету, так вона просила передати вам, що ви — падлюка» тощо.

Попри те що фільм «За двома зайцями» є блискучою комедією, він змушує замислитися над украй серйозними та важливими питаннями. Такі люди, як Голохвастов, на шляху до своєї мети не помічають нікого. Вони ладні зруйнувати людські життя й душі, аби досягти цілі, і не зазнають при цьому ніяких докорів сумління. Тож треба вміти розрізняти серед знайомих таких «голохвастових», не піддаватися на їхні лестощі та брехню, давати їм відсіч, зберігаючи вміння посміятися з себе і свою людську гідність.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Осіння пора! Як заворожує вона своєю красою. Але найбільш чаруючим і гарним постає перед нами осінній ліс. 

Чудово, неначе в казці! Все навколо виблискує під яскравими промінчиками лагідного сонечка. Вже не почуєш веселих пісень дзвінкоголосих пташок. З дерев повільно опадає останнє листя, наче пофарбоване чарівним пензлем у жовтогарячий колір. Воно замріяно кружляє у повільному таночку, поки тихо долетить до землі. Приємно йти доріжкою, коли під ногами лагідно шарудить різнобарвний килим осені. А вітерець, пустотливо граючись, розносить по всьому лісу приємні пахощі достиглих ягід. Поважно хитають маленькі ялинки та високі сосни своїми вічнозеленими верхівками, ніби мирно розмовляючи між собою. Тільки свіжий подих вітру інколи порушує цю розмову. Аж ось у густих вітках блискавично промайнула і миттєво сховалась руденька білочка — весела сусідка всіх дерев і невпинна трудівниця. 

Де-не-де з-під опалого листя виглядають маленькі боровички, лисички, підберезовики. 
А високо в блакитному небі безперестанку пливуть темно-сині хмаринки, нагадуючи своїми обрисами різних казкових персонажів. Розсікаючи небесну блакить, повагом летять і зажурливо курличуть журавлі. Як хороше, як гарно навкруги! Спасибі тобі, осінь, за цю красу! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

З першого погляду картина І. Їжакевича «Кріпаків міняють на собак» вражає правдивість відтворення художником важкої долі селян-кріпаків. Жахливе явище відобразив мистець: безправних, принижених людей кріпосники міняють на собак. На передньому плані – поміщики. Господар у халаті й домашніх туфлях зручно вмостився на м’якому стільці біля круглого столу, застеленого білою скатертиною. В руках у нього чубук. Він спокійно веде розмову про обмін людей на собак. Поміщик-гість сидить, спершись ліктем на стіл. По одягу видно, що він з дороги. Вказуючи руками на кріпаків, гість щось жваво говорить господарю, розпитує про тих, кого хоче обміняти на своїх собак. Торгується завзято, бо кожного з породистих псів оцінює дорожче, ніж кріпака. Трохи далі – група селян-кріпаків. Стоять вони тісним півколом, ніби шукають захисту і підтримки один в одного. Вони покірно чекають вироку. Кого забере приїжджий пан, відірве від сім’ї, вивезе в чуже село? У постатях людей відчувається німа покірність кріпацькій долі. Вони схилили голови, зіщулилися від усвідомлення неминучої біди. Зображені на картині слуга, що притримує собак, та старий візник, який сидить біля воза. Обом їм тяжко дивитися на жорстокий торг, боляче усвідомлювати, що життя нещасних кріпаків гірше від собачого. Група кріпаків розташована на фоні бідної селянської хатини. Це теж підкреслює безпросвітні злидні селян.