Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Традиційно прийнято було вважати, що назви кольорів, винесені в заголовок роману, символізують перед головним героєм вибір між кар’єрою в церкві (чорний колір одягу кліриків) і в армії (червоний колір офіцерського мундира). Згодом було висунуто чимало гіпотез, чому автор вибрав для роману таку назву, але однозначної думки на цей рахунок у літературознавстві так і не сформувалося . Наступний роман Стендаля, що залишився незавершеним, мав на рукописі подібну назву — «Червоне і біле».Примітно, що в щоденнику Стендаля перед словосполученням «червоне і чорне» поставив артикль жіночого роду, а в назві роману двічі повторив артикль чоловічого роду, і прикметники написав з великої літери: Le Rouge et le Noir. На нашу думку, Стендаль, бажаючи зберегти асоціативний зв’язок, в той же час прагнув уберегти назву від спроб прямого ототожнення з конкретною азартною грою — щоб При глибинному схожості назв між ними існували і відмінності. Назва пушкінської повісті знаходить пояснення в тексті: пікова дама постає в образі карти і графині (опозиція мертве — живе за Р. Якобсоном). У романі Стендаля побутова азартна гра не представлена ​​зовсім. Ця різниця знаходить продовження в самій структурі творів: «… стоять за ігровими термінами внутрішні форми гри і року в «Червоному і чорному» є лише заданими і як би ковзаючими примарами символічних узагальнень, а в Піковій дамі вони дані і як побутова реальність фабульного руху і як відбилася в ній коло художніх образів »

Символіка назв багато в чому визначена семантикою кольору. Колористика важлива для обох назв, але в кожному її значення специфічно. У пушкінському назві колір (чорний) прихований в самому позначенні карти ( «пік»), він не має опозиції і цілком панує в повісті. У романі Стендаля позначений ще й червоний колір, поставлений на перше місце не тільки в сенсі фатального проходження спектральному порядку, але і за художніми причин, як відображення загальної атмосфери твору. Пушкінська повість, що включає надприродне, жах і божевілля, істотно відрізняється від духу стендалівського роману, що завершується перемогою героя над самим собою і торжеством любові, трагічної і світлої одночасно. Зауважимо, що Стендаль взагалі надає великого значення колориту описуваних сцен, колір нерідко набуває у нього символічного значення. Жюльєн, наприклад, сприймає, як грізне передвістя враження від церковного свята: «Коли він виходив, йому здалося, що на землі близько кропильниці кров — це була розбризкана свята вода, яку відсвіт червоних завіс робив схожою на кров» . Особливо тонко розроблена в романі семантика червоного кольору, представленого безліччю смислових нюансів, часто вступають в складні і парадоксальні співвідношення. Червоний колір у Стендаля — це запал і кров, захват і жах, пристрасть і злочин, смерть і життя. У поєднанні червоного і чорного є також смислові нюанси «виграшу» і «програшу».

Назва роману таїть в собі безліч значень, і кожен читач вільний самостійно розгадувати цю загадку, замислюючись над історією життя і смерті Жюльєна Сореля.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сотникова йшла вузькою стежкою просто до цвинтаря, де росли старі липи. Недалеко від церкви сіла на лаву й довго так сиділа в глибокій задумі. Підвела голову й дивилась, як меткі ластівки кулею зривались з білого карнизу й летіли в синю імлу, веселі й гомінкі. І тільки зараз помітила, що не сама: біля кучерявої калини, просто на траві, сидів якийсь чоловік. Був підстрижений, мов судовий писар, у старій свиті, високих чоботях, мав засмагле худорляве обличчя. Біля нього лежала торба й осторонь довгий ціпок. Цей чоловік сидів без руху, тримаючи на колінах книжку. Але хоч і читав, усе ж час від часу кидав оком на сотникову, тоді дбайливо згорнув книжку, сховав до кишені й лагідно спитав:
— Чому панна така засмучена?
Голос був приємний, рухи поважні.
Не думаючи довго, просто спитала:
— Часом ви не вчитель тутешній, пан Сковорода?
— Так, панно, тутешній дидаскал, — усміхнувся він. – Але правду сказати – я не тутешній.
— Хіба ви не живете в Пушкарівці?
— Де доведеться, там і живу. У добру годину живу в полі: маю тоді за дах оксамитове небо й зорі.
Панна дивилась на нього широко відкритими очима.
— Хіба хати немає вам, де переночувати?
— Нащо ночувати в хаті, там тісно. Я ночую у Божому палаці, заколисує мене пташиний спів, а розбуджує свіжий вітерець.
І він якось по-дитячому всміхнувся.
— Казали люди, що ви всякі премудрості знаєте.
— Люди накажуть, аби слухали. Моя мудрість – піщинка морська.
— Усе ж хоч і піщинка, а мудрість, я й того не маю, а зараз так і зовсім без тямку.
— Я питав панну, чому засмучена, — відрік згодом.
— Коли панна мовчить, то я дотулю своє слово, бо бачу, панна з чуйним серцем, а коли так, то щиро дослухайся до того, що говорить воно, — не помилишся, серце не заведе.
Він узяв торбу й підвівся.
— Молоде серце не схибить, — додав він.
Вона сиділа ще,та й намагалася усвідомити й запам`ятати кожне слово молодої людини , вчителя , до якого прислухалися усі люди в окрузі .

Завдання:
1. Стисло перекажіть текст за сюжетом, докладно зупинившись на словах Григорія Сковороди.
2. Запишіть переказ.
3. Доповніть текст своїми думками: що означають висловлювання Григорія Сковороди «Моя мудрість – піщинка морська» і «Молоде серце не схибить».

Текст 2.
Сотникова йшла вузькою стежкою просто до цвинтаря, де росли старі липи. Довкола панувала тиша. Розлогі дерева провели дівчину аж до самої церкви, що здіймалася за старим парканом цвинтаря. Недалеко від церкви сіла на лаву й довго так сиділа в глибокій задумі. її великі карі очі були сповнені смутку. Важкі темні коси вибилися з-під хустки і вилискували на сонці. Підвела голову й дивилась, як меткі ластівки кулею зривались з білого карнизу й летіли в синю імлу, веселі й гомінкі. І тільки зараз помітила, що не сама: біля кучерявої калини, просто на траві, сидів якийсь чоловік. Був підстрижений, мов судовий писар, у старій свиті, високих чоботях, мав засмагле худорляве обличчя. Біля нього лежала торба й осторонь довгий ціпок. Цей чоловік сидів без руху, тримаючи на колінах книжку. Але хоч і читав, усе ж час від часу кидав оком на сотникову, тоді дбайливо згорнув книжку, сховав до кишені й лагідно спитав: 
— Чому панна така засмучена? 
Голос був приємний, рухи поважні. 
Не думаючи довго, просто спитала: 
— Часом ви не вчитель тутешній, пан Сковорода? 
— Так, панно, тутешній дидаскал,— усміхнувся він.— Але правду сказати — я не тутешній. 
— Хіба ви не живете в Пушкарівці? 
— Де доведеться, там і живу. У добру годину живу в полі: маю тоді за дах оксамитове небо й зорі. 
Панна дивилась на нього широко відкритими очима. 
— Хіба хати немає вам, де переночувати? 
— Нащо ночувати в хаті, там тісно. Я ночую у Божому палаці, заколисує мене пташиний спів, а розбуджує свіжий вітерець. 
І він якось по-дитячому всміхнувся. 
— Казали люди, що ви всякі премудрості знаєте. 
— Люди накажуть, аби слухали. Моя мудрість — піщинка морська. 
— Усе ж хоч і піщинка, а мудрість, я й того не маю, а зараз так і зовсім без тямку. 
— Я питав панну, чому засмучена,— відрік згодом. 
— Коли панна мовчить, то я дотулю своє слово, бо бачу, панна з чуйним серцем, а коли так, то щиро дослухайся до того, що говорить воно,— не помилишся, серце не заведе. 
Він узяв торбу й підвівся. 
— Молоде серце не схибить,— додав він і пішов. А сотникова, збентежена незвичайною розмовою, ще довго сиділа, намагаючись усвідомити і запам’ятати кожне слово мудрої людини, вчителя, до якого прислухалися усі люди в окрузі (355 слів) (За М. Лазорським). 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Любові всевишній присвячується

ТРИ ЗОЗУЛІ 3 ПОКЛОНОМ

Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) і з чемоданчиком у руці. І перше, що бачу-хату Карпа Яркового. А перед нею— молоденька сосна рівними рядочками на жовтому піску. На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина…
Підійшовши ближче, я вклоняюся Марфі й кажу через молоденьку сосну;
— Здрастуйте, тітко.
Марфа ворушить губами І проводжає мене далі, аж доки я не увійду в сосну «велику» (у нас її називають ще: «та, що твій тато садив»).
Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє мені для поцілунку сині губи.
— Мамо, — питаю після того, як куці студентські новини розказано (сесію здав, костюм ось купив), — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?
Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
— Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…

Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали «маленькою Марфою» — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують.
Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є — нема, є — нема, є…»
Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко — височенний, худющий, як сама худорба, з брезентовою поштарською сумкою через гостро підняте вгору плече, Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася тихо, зазираючи знизу в його очі:
— Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
— Нема,— одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорної хустки.
— Не брешіть, дядечку. Є…
— Ну — є! Є…»так не тобі, а Софії.
— Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу…
— Нельзя. Чужі письма нікому давати не можна. Заборонено.
— Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам. Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють угору на дядька Левка — ще синіші.
Левко озирається довкола, зітхає немічно худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми конверт і простягає Марфі:
— На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це… виженуть мене.
— Ні-ні-ні, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа. — Ось вам хрест святий!
Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться Їй по щоках — пригортає його до грудей, цілує в зворотну адресу…
-Чорнила слізьми не розмаж,-каже Левко і одвертається: жде.
Інші твори автора
Вир
Зав’язь
Син приїхав

Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче…

— Ну, от бачте, нічого я йому і не зробила… Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила… Спасибі, дядечку, рідненький… Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я.
Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові в долоню.
— Хіба що за його здоров’я,— бурмотить Левко,— а так зроду не взяв би…
І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тоді не дуже-то люди писали один одному).
А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кіп — і вітер сушить — не висушить сльози в її очах.

— А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
— Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слідкома з роботи тікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде… Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
— І ви на неї не сердилися?
— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.
— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?
— Хтозна, сину. Серце в усіх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке… Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася на сто. Тато ж… він якось і не старів, однаковий зоставався і в двадцять, і в тридцять годочків… сокіл був» ставний такий, смуглий, очі так і печуть чорнющі! Гляне було-просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили— такі сумні. Дивиться ними — як з туману.
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо бувало втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тоді такий був, як і сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий — розпушує. То я йому галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки — їж, Карпе! І тьопає, як на себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. «Я,— каже,— картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки». Товстопикий був, товстоногий. І рудий — матінко ти моя… Як стара солома. Марфа проти нього-перепілочка. Ото гляне було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах, наче дві свічечки голубі. До тата… Я ж бачу. А він затулить надбрів’я ‘ долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.
— Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться. А він:
— Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?
Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам’яніли.
Останній лист від тата «Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею — ні, не іній… Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої… Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, селянам до неї не звикати. Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна — а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтесь. Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?… Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. («Сибір неісходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходиму».) Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму… » Коли се було… А я й досі думаю: «Як вони чули одне одного — Марфа і тато? Як?…» А ще думаю: «Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?» «Тоді не було б тебе — шумить велика «татова» сосна».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Омріяні три місяці відпочинку… Скільки планів та очікувань упродовж цілого навчального року ми накопичуємо, щоб здійснити їх усі влітку. У кожного свій набір побажань. Хтось хоче поїхати за кордон, хтось бажає піти в похід, а хтось – просто виспатися.

Тож я так само, як усі, очікувала від прийдешніх канікул чогось виняткового й незвичного. Уявіть собі, яке було моє розчарування, коли минув місяць моїх довгоочікуваних канікул, а жодної пригоди й не трапилось. Якби не походи на річку та посиденьки з подругами, я, мабуть, знудилася б зовсім.Однак якось у звичайнісінький спекотний літній день я почула за вікном незвично гучне цуценяче скиглення. Я збентежено вибігла на вулицю і побачила маленьке щеня біля свого дому. Саме-самісіньке воно сиділо під стінкою та дивилося на мене очима, сповненими благання та надії.Важко навіть уявити, як і чому воно опинилося у моєму дворі. Я вирішила взяти його до себе та доглянути за виснаженою без води та їжі тваринкою. Батьки були не проти нового мешканця. Ми назвали цуценятка Семком. Так почалася моя найбільша літня пригода.Вигодуваний песик після відпочинку став таким жвавим та грайливим, що я не мала ані хвилини нудьги до кінця канікул. Ми зранку до вечора бавилися з ним. Походи на річку стали ще веселіші, а друзі згуртувалися навколо нас із Семком у справжню міцну команду.

Для мене Семко став подією літа та улюбленцем, сподіваюсь, на довгі роки. Для нього ж наша зустріч, мабуть, стала подією цілого життя. Отак звичайне літо змінило наші життя: я знайшла собі вірного друга, а песик – дбайливу родину.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

 Саме за зовнішнім виглядом ми оцінюємо людей з першого погляду. Проте часто зовнішня краса є оманливою. Буває так, що красиві зовні люди є надмірно зверхні. Дуже часто зовнішність є лише маскою, за якою прихована справжня сутність людини. Тому важливою є краса не зовнішня, а краса людини внутрішня, як кажуть, її серце.

      Людина з добрим серцем? Яка вона? На мою думку – це людина, яка інтуїтивно прагне робити добро, не чекаючи за це винагороди. Вона працьовита. Безкорисливо допомагає іншим. Є душевною і щедрою. Уміє радіти успіхам  і співчувати у горі. Вона ніколи не пройде мимо повз несправедливість. Не завдасть шкоди і не скривдить інших. Не заздрить чужим успіхам і щиро тішиться успіхами ближніх. Поважає старших і піклується про слабших.

      Ось чому так важливо не за обличчя судити про людину, а за її серце.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На світі існує дуже багато мов, завдяки яким люди можуть спілкуватися і розуміти один одного. Є чимало людей, які знають чужі мови, які добре володіють іноземною лексикою, проте рідна мова все одно є найдорожчим для кожного з них.

Завдяки рідній мові ми пізнаємо світ, відкриваємо нове і цікаве про оточуючих людей. Ми вчимося розуміти один одного, висловлюємо свої думки і почуття, ділимося наболілим, передаємо знання.

Рідна мова допомагає зберегти пам’ять народу, його історію, досвід і традиції. У ньому знаходять відображення краса і розум багатьох людських душ.

У житті людини є безліч речей, яких вона не цінує до тих пір, поки вони їй доступні, поки вона їх не втратила. Ми з радістю користуємося всім тим, що у нас є, і при цьому не замислюємося належним чином, що ж будемо робити, якщо з тієї чи іншої причини будемо змушені з чимось розлучитися. У певному сенсі це застосовно і до нашої рідної української мови.

На жаль, далеко не всі жителі України в своїй повсякденній мові постійно використовують українську мову. Яким би не був нинішній національний підйом в Україні, все одно необхідно визнати, що вплив російської культури і всього російського на наше життя дуже великий. Саме з цієї причини настільки велика кількість людей у своєму щоденному житті віддають перевагу саме російській, а не українській мові. Через це іноді може здатися, що рано чи пізно російська мова повністю витіснить українську мову, таким чином, ми залишимося без рідної мови. Що ж ми тоді будемо робити? Які будуть наслідки цього? Це цікаво обговорити, і саме це буде розглянуто в моєму творі.

Отже, що ж станеться з кожним з нас, і зі мною зокрема, якщо українська мова буде нами втрачена і перестане в повній мірі існувати? По-перше, ми втратимо частину своєї історії і, в деякому сенсі, знехтуємо пам’яттю величезної кількості наших історичних співвітчизників, які творили українською мовою. Це стане серйозним ударом по нашій національній гідності. По-друге, ми втратимо можливість читати всі ті великі твори, які були написані українськими письменниками, в оригіналі, тим самим втратимо велику частину змісту цих творів. Крім того, і по-третє, відомо, що пісні українською мовою вважаються одними з найкрасивіших у світі. Ми втратам і це теж.

Але найголовніше, що всі ми можемо втратити у зв’язку з втратою рідної мови – це українська державність. Ні для кого не секрет, що навіть у сучасному глобалізованому світі є деякі важливі ідентифікаційні речі, які відрізняють одні народи від інших. І в нашому випадку такою річчю є мова. І якщо у нас її не стане, може постати питання: а чим взагалі українці відрізняються від сусіднього великого народу? І за цим впевнено послідує повна втрата державності, тому що внятної відповіді можна і не знайти. Наслідки втрати державності можуть бути надзвичайно серйозними.

Підбиваючи підсумки, хотілося б сказати, що наслідки втрати рідної мови, української мови, будуть катастрофічними для нашого народу. Саме з цієї причини рідну мову слід берегти, розвивати, прищеплювати молоді і як можна частіше використовувати в побуті і де б то не було ще.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Національно-мовне виховання особистості є одним із головних завдань реформування змісту навчання і виховання сучасної освіти. Мова – це не лише важливий складник культури, а й акумулятор, джерело, дзеркало матеріальних, духовних надбань етносу, його історії, літопис життя нації, її долі, характеру, особливостей, ролі й місця в світі.

Відтак мова є ефективним чинником розвитку національно-мовної особистості, адже її засвоєння для школярів має як педагогічне, так і соціальне значення. Мова для дитини – це засіб пізнання навколишнього світу, прилучення до історичного досвіду народу, скарбниць духовності й культури, усвідомлення національних цінностей етносу, формування вмінь мисленнєво-мовленнєвої діяльності, виховання національного характеру, національної самосвідомості.Процес етнізації особистості та засвоєння мови найактивніше відбувається в молодшому шкільному віці. Внаслідок оволодіння культурними цінностями рідного народу в молодших школярів виробляються навички мислення відповідно до еталонів, стереотипів цієї культури.

Отже, зі складної структури цінностей і ціннісних орієнтацій у сфері духовної культури в систему формування особистості включені певні групи, а саме:

– перша: духовні цінності й ціннісні орієнтації загального характеру, пов’язані з усвідомленням індивідом значущості духовної культури в житті особистості й суспільства; спрямованість видів діяльності молоді у сферу духовної культури;

– друга: мовні орієнтації сучасної особистості, адже мова – це один із найістотніших компонентів духовної культури людини; проблема мовних ціннісних орієнтацій, крім іншого, має ще й політичний аспект;

– третя: художньо-творчі цінності; орієнтація молоді на художньо-творчі види діяльності, її вибір у галузі літератури, кіномистецтва тощо. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю, що  молодь, не сприймаючи життєвий дослід старшого покоління, чинить велику помилку, а  потім шкодує про це. Мрія кожних батьків — це виховати свою дитину в любові й добробуті. Порадами вони намагаються захистити свою кровинку від необдуманих вчинків і, спричиненої ними, небезпеки. Але чим доросліше стає дитина, тим менше уваги вона звертає на поради батьків. Постає питання: до яких наслідків може призвести така поведінка? І чи завжди потрібно слухати поради батьків? 

  Відповідь я пропоную знайти на сторінках роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Мати Чіпки Варинеченка — Мотря — бажала сину кращої долі, а він, потрапляючи під вплив жорстокого оточення, забуває про материнську любов і стає на шлях духовної деградації й злочину. Але навіть в такій ситуації, Мотря ще має надію повернути сина на істинний шлях, вона не відвертається від нього, а всіляко допомагає, за що потім отримує «винагороду» — Чіпка виганяє її з дому. Чи не знаходите ви причину такого нещастя у відношенні сина до матері? Будь Чіпка розумніший, навіть такі обставини, як жорстоке оточення і суцільна несправедливість, не змогли б зломати дух людини.

  Ще, я вважаю доречним, навести приклад з власного досвіду. Був такий період мого життя, коли я потрапила під вплив сучасних журналів і телівізійних передач, які нав»язували кожному власні думки. Тоді я не розуміла, того аспекту, що не в моїх інтересах слідувати цим порожнім словам, які створюються лише  для ввигоди підприємців. Нажаль, я слухала їх  дуже уважно і закривала вуха, коли мені починали щось радити мої батьки. Я дуже шкодую про це. Я мала багато марних клопотів, що інколи породжували  погані наслідки. Я рада, що все-таки мої друзі відкрили мені очі. Я почала прислухатися до слів батьків і зрозуміла, що це і є та єдина істина, яка є вказівником на життєвій дорозі. Зараз я впевнена, що у майбутньому не припущусь подібних помилок. 

   Отже, батьки — це наближчі люди, для кожної людини. Вони дарують нам часинку свого досвіду і наша вдячність повинна бути безмежною. Таким чином, прислуховуючись до порад і користуючись ними на життєвому шляху, ми полегшуємо життя собі і знімаємо важкий тягар турбот і переживать з душі батьків.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У літературу молода Ахматова увійшла як інтимно-психологічний поет, що може не просто розповісти про найсповідальніше, але й дати можливість читачеві пережити разом із нею ці почуття. Пізня поезія поетеси зберігає цю рису, але наповнюється новим змістом, усвідомленням тісного зв’язку своєї долі з долею народу, своєї відповідальності перед історією і культурою за все, що відбувається у країні. Це виявилось у поемі «Реквієм».

За жанром поему можна визначити як ліро-епічну, бо в ній особиста трагедія усвідомлюється як трагедія всенародна, а всенародна — як особиста.
Частини поеми були написані протягом 1935—1940 років під впливом страшних подій особистого життя: арешт чоловіка, потім сина. Але очевидно, що склалася поема як цілісний твір набагато пізніше. 

Назва поеми «Реквієм 1935—1940» сприймається не як жалобна мелодія у пам’ять про окремих людей, а як реквієм усім тим страшним рокам історії. Не випадкова і частина поеми «Замість передмови», датована квітнем 1957 р., саме з цього часу починається «відлига», відмова керівництва країни від крайніх проявів тоталітаризму. На запитання однієї з жінок у черзі біля тюрми, чи зможе Ахматова описати «це», поетеса відповідає: «Можу». Читач сприймає цю відповідь у контексті своєї попередньої інформації: тепер, у 1957 році, «можу» розповісти не тільки про себе, а й про народ, що вистраждав, вистояв, переміг ці роки. Частини поеми «Посвята» і «Вступ» створюють не тільки емоційний настрій для сприйняття тексту поеми. Вони створюють картину всенародного страждання. Поетеса уникає особового займенника «я», натомість виходить «ми»:

Звезды смерти стояли над нами,
И безвинная корчилась Русь
Под кровавыми сапогами
И под шинами черных марусь.

Далі з першої до десятої частини перед читачем постає трагедія Людини, Жінки, Матері, яку поетеса розкриває через власну, особисту. Безліч вражаючих деталей, відтінків почуття втрати близьких примушують читача пережити разом із героїнею ці страшні події. Частини поеми створювались саме у ці жахливі роки — 1935—1940. Можливо, саме вірші і допомогли поетесі вистояти, давали надію, бо вірші ці розкривають безмежну самотність героїні.
В останній, десятій частині поеми виникає образ Богоматері, образ вічного материнського страждання. Цей образ не виникає зненацька. Тема безвинно страчених, засуджених є наскрізною: «На губах твоих холод иконки» (ч. І), «И звон кадильный, и следы куда-то в никуда» (ч. V), «О твоем кресте высоком и о смерти говорят» (ч. VI).

Образ Богоматері, епіграф до останньої частини надають поемі не тільки широкого узагальнення. Вони наповнюють поему новим змістом. Епіграф «Не рыдай мне, Мати, во гробе зрящи» допомагає зрозуміти й те, що засуджені, закатовані в сталінських таборах і тюрмах, були і носіями «нової віри», віри в добро і справедливість, любов і людяність. Втрата їх — страшна трагедія, але, як і смерть Христа, повинна збудити людську совість, бо зло можна перебороти, бо явиться нове розуміння людини. Ахматова в це вірить. Інакше, як би могли з’явитись рядки епілога:

А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне…

Її п’ятнадцять років не друкували, заарештували чоловіка і сина, вона мала зламатися, але не тільки не зламалась, але всупереч власній долі вірить в перемогу добра, в торжество справедливості.
Життя і творчість А. Ахматової — приклад великої мужності поета, на долю якого випав страшний час. Поема «Реквієм» — яскравий цьому доказ. Усе життя Ахматова відчувала себе поетом, покликаним розповісти нащадкам про трагічну долю свого народу. Свій поетичний обов’язок А. Ахматова виконала.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Рідний краю, моя Україно

Я люблю тебе палко і щиро

В ріднім краю все рідне, своє

Рідні стіни і ті помагають

Вони душу наповнять теплом

Від нещастя і зла зберігають

В ріднім краю все рідне своє

Рідна мова лунає повсюди

І знайомі ліси і поля

І здаються всі добрими люди

Тож не даром із давніх-давен

Українці усі про це знають

І з любов’ю свою Україну

Вони ненькою всі називають

Тож давайте її берегти

І любити усім до загину

Берегти, як матусю свою

Свою неньку, свою Україну…