П. Козланюк народився 12 серпня 1904 р. в с Перерів Коломийського повіту. Його життєві «університети» — наймитування у місцевого пана, навчання в Коломийській гімназії, праця у Коломиї робітником, читання класиків української і світової літератури, а з 1926 р.— політична робота, участь у комуністичній пресі (журнал «Вікна», газети «Сель-Роб», «Сила»). За революційну діяльність декілька разів був ув’язнений (Львів, Дубно). Дебютував як прозаїк 1925 р. Перша збірка оповідань «Хлопські гаразди» вийшла 1928 р. у Харкові. До 1939 р. вийшли друком дев’ять збірочок прози, сім з них в Україні.

Під час Великої Вітчизняної війни працював військовим кореспондентом, на радіостанції «Дніпро», у 1943 р. .видав збірку памфлетів і фейлетонів «Парад мерців».

1944 р. повернувся до Львова, працював редактором, обіймав різні адміністративні посади. I960 р. виходять твори П. Козланюка у трьох томах.

Помер П. Козланюк 19 березня 1965 р.

Протягом усього творчого життя у своїх оповіданнях і новелах П. Козланюк залишився вірним одній темі — життю трудового селянства Західної України. Звідси — щирий демократизм, народність його творчості, закоханість у своїх

героїв.

Темний, неписьменний, покривджений, затурканий селянин, доведений до відчаю окупаційним польським режимом,— типовий образ більшості його творів раннього періоду («Письма», «У лікаря», «Варіят», «На рибу», «Діти» та ін.). У новелі «Легкий заробіток» (1925) з’являється образ журби, що «висить на жердці над постіллю». Голодно й холодно, тоскно в бідняцькій хаті: «Журба вилізла з цибулі й сіла побіч Панька, а з нетопленої печі виліз сум і заходив широкими кроками по хаті». Ці персоніфіковані образи-настрої моделюються в різних творах П. Козланюка, відтворюючи загальну атмосферу селянського бідування.

Суворий реалізм, простота й доступність таких новел і оповідань зумовлені творчими принципами письменника завжди писати правду. Згодом у статті «Про себе та про літературу» (1958) П. Козланюк зізнавався, що розповідав про те, що «сам бачив, пережив і знаю».

Новели, оповідання, образки, нариси П. Козланюк будує на життєво достовірних фактах, уміє подати характерну деталь, подробицю, переважно із сфери селянського побуту («…ішов Іван, обтяжений думами, мов той великий мішок пшениці, що недавно бачив у попа, коли молотив у нього»).

П. Козланюк — прозаїк авторської об’єктивної розповіді, найчастіше його художній задум реалізується через діалоги і монологи персонажів. Драматизм і трагізм ситуацій у його творах розкривається завдяки соціально напруженому конфлікту. Найпоказовіший приклад—новела «Вечір» (1936), перші фрази якої сприймаються як експозиційна ремарка, а сюжет розгортається через репліки трьох дійових осіб. Такий принцип організації сюжету в оповіданнях «На рибу» (1928), «В дорозі» (1932) тощо. У кожному з них варіюється та ж тема знедоленого селянства.

Розв’язка в названих творах виявляє ще одну прикметну особливість творчої індивідуальності письменника: його персонажі дотепні, кмітливі, уміють кепкувати і з себе, і з тих не вельми радісних ситуацій, в які потрапляють. У новелі «В селі» (1926) веселий халамидник Кирило привіз на продаж дьоготь. Жандарм заарештовує селянина, бо, виявляється, треба мати дозвіл, щоб торгувати. Завершується твір дотепною реплікою: «Ого, гей, часи. Це таке далі вийде, що як будемо йти з хати, вибачайте, до вітру, то треба буде мати патент і довуд особистий». Гумор П. Козланюка — ще одна форма «сміху крізь сльози», де просвітлено гіркувато-сумну усмішку, а не трагікомічний пафос.

Інколи іронія закладена в назву: «Щаслива думка», «Сільська поезія», «Клопоти Борбунихи». Гірку усмішку викликає зміст оповідання «Щаслива думка» (1926): дядьки ховають від примусового страхування кращий одяг… під небіжчика. Ото й є «щаслива думка». Глибоким трагізмом пройняте оповідання з такою романтичною назвою, як «Сільська поезія» (1927). Вмирає хвора баба, а овдовілий син, хату якого обсіли злидні,— в розпуці. Мабуть, доведеться продати корову, щоб похоронити матір, яка заповідає похоронити її без попа: «А людей… людей ти перепросиш, сину, за обід похоронний».

«Чорна — земля вже розполітикувалася»,— написав П. Козланюк в оповіданні «Лист» (1933). У розробці соціальної проблематики письменник у творах 20-х — початку 30-х років звертається до перших, часто неусвідомлених поривів соціального протесту, бунтарства, пробудження політичної свідомості («В селі», «Вогонь», «Діти» та ін.). З другої половини 30-х політична боротьба стає лейтмотивом ряду оповідань, таких як «Лист», «Засуджений», «Боротьба», «Остання ніч» та ін., однак художній рівень більшості цих творів невисокий, даються взнаки плакатність, публіцистичність, схематизм у змалюванні персонажів, бо політик все виразніше починає перемагати художника; виняток становлять новели «Похорон» (1930) та «Муляр» (1934). Політичний карб лежить й на авторському задумі засудити приватновласницькі інтереси селянина в оповіданні «Клопоти Борбунихи» (1935).

П. Козланюк написав роман-хроніку «Юрко Крук», над яким почав працювати ще з середини 30-х років, а завершив лише у 1956 р. Сприяло роботі автора, за його свідченням, читання роману У. Самчука «Волинь», який здобув широкий розголос на західноукраїнських землях у середині 30-х років. Юрко Крук і головний персонаж «Волині» Володька Довбенко — ровесники, їх духовне формування відбувається в однакових суспільно-політичних умовах, з яких визначальними стають перша світова війна, політичні події міжвоєнного двадцятиріччя. Але в ставленні до цих подій обидва письменники в політичних поглядах були антиподами. З позицій історичної та художньої правди ці романи, так само як і твори В. Василевської «Вогні на болотах», Ірини Вільде «Сестри Річинські», доповнюють один одного і в сукупності витворюють художню панораму життя на Покутті, Галичині, Волині у 20—30-х роках.

Звичайно, задум роману «Юрко Крук» виходить далеко за межі ідейно-естетичного протистояння з «Волинню» У. Самчука. Фактично це широке реалістичне полотно в дусі кращих традицій української епіки, коли життя центрального персонажа розкривається в родинно-побутовому і суспільно-політичному контексті часу. Історико-хронікальний виклад подій, одноплощинний сюжет дають романісту можливість розкрити історію життя, фізичного та духовного змужніння головного героя.

Роман складається з прологу і трьох книг. За винятком прологу, де в лірично-медитативній інтонації описано красу покутського краю, в романі майже відсутні пейзажі. Та й у вступній частині зображення природи контрастує із злиденністю села. Ця виразна настанова на змалювання насамперед соціальної атмосфери часу, очевидно, і пояснює, чому домінуючими у розвитку сюжету стали діалоги. Крім того, П. Козланюк, звичайно, зважив і на те, що, зростаючи, мужніючи, пізнаючи навколишній світ, допитливий сільський хлопець Юрко більше спостерігає, ніж роздумує над побаченим. Цим, очевидно, і пояснюється структурно-організуюча роль діалогів у творі, особливо в двох перших книгах.

У манері художньої оповіді помічаємо дві стильові інтонації, оскільки події подаються то через сприймання дорослої людини (це суворо реалістичний пласт народного життя), то дитини, підлітка з їхніми наївно допитливими прозріннями. Соціальне й політичне змужніння Юрка Крука П. Козланюк розкриває за допомогою включення в художню тканину роману подій локального та історичного значення: легенд про опришків, епізодів судової тяжби селян з паном Косінським, описів воєнної веремії на західноукраїнських землях під час першої світової війни та розпаду Австро-Угорщини, розгортання сюжетних ліній, пов’язаних із проголошенням ЗУНР, окупацією Галичини Польщею…

Третя книга роману несе в собі ознаки історико-революційного твору. Відповідно звужується коло життєвих спостережень, послаблюється психологічна домінанта, на перший план виходить інформативно-ілюстративний виклад, в якому домінує плаский, одномірний погляд в оцінці багатьох політичних і соціальних подій в дусі більшовицької ідеології.

Небагато письменників змогли відреагувати на складну й водночас трагічну історію возз’єднання західних і східних земель України так, як це зробив у щоденнику О. Довженко (запис від ЗО.VI. 1945 p.): «Об’єднались всі вкраїнські землі. Буде єдине стадо і один пастир. Усі тепера будемо однакі»… I далі трагічні віщування: «… і вишлем до Сибіру, і будемо тихенько ненавидіти одне одного і топити, перевиконуючи план при всякій нагоді. І буде нас, Орати мої, по чужих далеких східних українах».

Оптимістично-героїчний тон останніх розділів роману відповідав тим офіційним стандартам літератури соціалістичного реалізму, за якими губиться повнота і глибина життєвої правди. Ця ж ілюстративність, соціологізація художнього матеріалу властиві повісті «Весна» (1947—1964), ряду оповідань цього періоду.

П. Козланюк—автор декількох книг художньої публіцистики, його нариси і статті містять багатий фактичний матеріал про суспільно-політичну, культур но-освітню атмосферу на західноукраїнських землях 20—30-х років, написані дохідливо, з властивим письменнику почуттям гумору. € в його доробку і кілька збірок памфлетів та фейлетонів, що втратили колишню злободенність, а також спогади про побратимів по перу С. Тудора, Я. Галана, О. Гаврилюка, Я. Кондру, про роботу письменника в журналі «Вікна». Влучні спостереження й міркування містяться в літературно-критичних статтях, особливо тих, у яких автор розкрив «секрети» своєї творчої лабораторії. Виступав П. Козланюк як літературний критик.

Доробок письменника нерівноцінний, але в кращих його творах відбита художня правда про життя, думи й вболівання трудящих Західної України.

Вершиною творчості Архипа Тесленка є повість «Страчене життя». Вона написана у двох варіантах протягом 1909—1910 років; одразу ж після закінчення публікувалася двічі — в газеті й окремою книжкою. 

Твір побудований на конкретному життєвому матеріалі. В основу сюжету покладено трагічну історію двоюрідної сестри автора Зінаїди Строй. Змальовані широкі соціальні картини відображають явища тогочасної «мізерної дійсності». 

Доля героїні повісті — Оленки Панасенко показується на широкому тлі суспільного життя. Події, що відбуваються в одній Панасенковій родині — Михайла, його дружини Палажки та дочки Оленки, розкривають становище селян-бідняків. У сім’ї Панасенків панують нестатки — нічого їсти, навіть солі немає. Живуть вони у старій, похиленій хаті. «їство: борщ, хоч видивись, картопелька, цибуля, часник, що аж хата провонялась цим. А хата така кривобока, старенька, і так тісно, поночі в їй». 

Різко протилежними бідноті виступають у творі багатії, гнобителі, «хазяї». 

На першому плані — пани Кочури, «люди багаті… Старий Кочура у земстві чимось єсть…» Сільські багатії, пани визискують бідноту, зневажають трудівника, топчуть людську гідність. Характерний уже перший епізод повісті — на станції «панок у брилику» зневажливо дивиться «то на свиту Михайлову, то на зашкарублі чоботи». З погордою ставиться до обездоленого люду сільський лихвар Остапчук. «Мужик необразований! Що він тямить?» 

Зіткненням представників протилежних класів письменник показує гостру соціальну нерівність, пекучу несправедливість: «Аж млосно стане тобі, як їх прирівняти до себе…» 

У повісті Архип Тесленко нещадно викриває експлуататорів та їхню ідейну опору — ліберальне панство, яке з фальшивими проповідями намагається відвернути трудящих від боротьби за соціальні й національні права, а також релігію, представлену насамперед в образі попа Полієвкта, усі проповіді, обіцянки і дії якого пройняті лицемірством. 

У повісті показано поступове зникнення ілюзорних уявлень героїні, навіяних їй ліберально-просвітянським чтивом. Розгледівши огидне низькопоклонство Грищенка, Оленка зневірилась у святобливості, що призвело до втрати віри в Бога: «А вам, батьку, мамо, ось що скажу: віра в Бога не в самому ходінні до церкви, не в обрядах самих…» Соціальний конфлікт спричинився до різкого психологічного зламу у свідомості й почуттях Оленки. 

Оленка загинула. Але ціною життя вона висловила гнівний протест і панові, і попу, і глитаю. 

Гоке, що звалилося на віруючого батька і богомольну та жадібну матір, свідчать, як тяжко розплачуються люди, у яких затьмарюється свідомість і втрачається людська гідність під згубним впливом дрібновласницької психології. 

Зображена в повісті трагедія пригнобленого й затурканого селянина-трудівника, батька Оленки бідняка Михайла — явище типове для тогочасної дійсності. Джерела його темноти мають різко виражений соціальний характер — убогість і релігійність. На тому ж ґрунті дрібновласницька психологія породжує жадобу до землі-годувальниці, спричиняє невгамовне прагнення будь-що придбати «скибку», хоч би і ціною втрати власної честі й гідності (за намовою Остапчука Михайло пише скаргу на свого брата Василя). 

Благородні риси характеру письменник розкриває в образі справжнього друга Оленки, її двоюрідного брата Сергія, також учителя. Це чесна, передова людина, яка не хоче плазувати перед панами і йти проти власного сумління. Не могла жити, пристосовуючись до підлості, й Оленка. Вона не стерпіла лицемірства святенника, його поблажливого ставлення до «рабів божих» і жорстокості до непокірних. Злодіяння чужого і ненависного табору довели її до самогубства. Чесна і нескорена трудова людина — безправна вчителька у світі хижаків — кинула своїм убивцям останній виклик стратою життя. 

Повість «Страчене життя» — найвидатніший твір Архипа Тесленка, де з такою глибиною соціального аналізу і психологізму зображено трагедію страченого життя. У повісті гостро відчувається пекучий гнів і біль, нещадний осуд убивців — ворогів трудящих та їх опорі — релігії. Фальш псевдопроповідей, облудність релігії і злочинства церковників викривається цілим змістом твору, особливо внутрішніми монологами Оленки. Її останній акорд: «Убивці!» звучить як звинувачувальний вирок усім лицемірним «служителям хрестовим», хто стратив життя людини. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

  І дія 
     
     З хати виходить Наталка з відрами на коромислі і, підійшовши до річки, співає пісню «Віють вітри, віють буйні», яку закінчує словами: «Петре! Вернися до мого серця! Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз…» 
     До неї підходить возний Тетерваковський, гарно одягнений панок. Він починає освідчуватися Наталці: «Не в состоянії поставить на вид тобі сили любві моєй. Когда би я іміл — теє—то як його — столько язиков, сколько артикулов в статуті ілі сколько зап’ятих в Магдебурськом праві, то і сих не довліло би на восхваленіє ліпоти твоєй! Єй-єй, люблю тебе до безконечності». Наталка йому відмовляє, говорячи, що він пан, а вона сирота, він багатий, а вона бідна, він возний, а вона простого роду, отже, по всьому видно, що вона йому не під пару. Возний продовжує умовляти дівчину: «Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село». Наталка співає йому пісню: 
     Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву, Пошануйте сиротину і не вводьте в славу. 
     Не багата я і проста, но чесного роду, Не стижуся прясти, шити і носити воду. 
     Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами, Як же можеш ти дружиться з простими дівками? 
     Єсть багацько городянок, вибирай любую; 
     Ти пан возний — тобі треба не мене, сільськую. 
     Закінчивши співати, говорить: «Перестаньте жартувати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім’я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дівки, коли об ній люди зашепчуть…» 
   
  їхню розмову перериває виборний Макогоненко, який з’являється із піснею-нісенітницею «Дід рудий, баба руда». Наталка іде додому, а возний скаржиться Макогоненку на погані нові порядки, за яких стали переслідувати хабарників і крутіїв у земстві і судах. На це виборний .І радістю відзначає: «Зате нам, простому народові, добре, коли старшина… не допуска письменним п’явкам кров із нас смоктати…» Та возний не образився на ці слова, не нагримав на «крамольного» Макогоненка, бо він має намір просити виборного бути посередником по його «серденному ділу». Возний наївно передає виборному свою розмову з Наталкою і навіть обіцяє: «Єжелі виіграеш — теє—то як його — любов ко мні Наталки і убідиш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанії, то не пожалію — теє —то як його — нічого для тебе». Виборний погоджується, але розповідає правду про Наталку, про те, чому вона відмовила. «Уже не що, другого любить…» І повідав історію життя Терпилів. Жили вони раніше в Полтаві, мали гарний двір з рубленою хатою, льохом і садом. Терпило, понадіявшись на своє багатство, почав знайомитись не з рівнями, «заводити бенкети,— пив, гуляв і шахровав гроші», покинув свій промисел і помалу розточив усе своє добро. Розпився, почав гримати на Наталку, лаяти Петра, якого узяв за годовання, а потім і зовсім вигнав його з дому. Помер Терпило в бідноті, залишивши дружину і дочку без шматка хліба. Після його смерті Терпилиха перейшла жити у село. А Наталка чотири роки чекає Петра, відякого нема ніяких звісток. «Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує». Хоча возний і довідався про Наталчине кохання, він вирішив не відступати. І виборного навчає: «…коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради», бо в житті всі один одного обдурюють. Свої слова підтверджує піснею «Всякому городу нрав і права»: 
     Всякий, хто вище, то нижчого гне,— Дужий безсильного давить і жме, Бідний багатого певний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. 
     Всяк, хто не маже, то дуже скрипить, Хто не лукавить, то ззаду сидить; Всякого рот дере ложка суха — Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха? 
     В цей час Наталкау своїй хатині сидить з матір’ю і шиє. Дівчина сумна та невесела, а ще матір докоряє їй за те, що вона відказує усім женихам. «Убожество моє, старость силують мене швидше заміж тебе оддати». Наталка плаче, просить не примушувати її до заміжжя з нелюбим, а стара матір просить Наталку бути покірною, розповідає про мрію бачити дочку багатою та щасливою, нарікає на упертість Наталки, плаче, просить: «…викинь Петра з голови, і ти будеш щасливою». Бідна дівчина не витримала материних сліз, докорів, прохань і погодилась вийти заміж за першого ж, хто посватається, тільки б матір заспокоїлася та спокійно прожила свою старість. Наталка надіялась, що женихи, яким вона відмо- | вила, вдруге не прийдуть, та й возний після розмови біля річки не наважиться слати старостів. 
     Та помилилась Наталка. Бо увечері в їхню хату прийшов виборний і сказав Терпилисі: «У мене єсть на приміті чолов’яга — і поважний, і багатий, і Наталку дуже собі уподобав».

 Терпилиха дуже зраділа цій звістці, вона уже бачила цього письменного, розумного і поважного чоловіка своїм зятем. Вона разом із виборним починає умовляти дівчину вийти заміж за возного. Макогоненко картає Наталку, що вона не любить своєї матері; не хоче зласкавитися над нею, продовжити ЇЇ щасливі дні. Наталка обіцяє все стерпіти, все зробити заради спокою і благополуччя матері. Виборний загадує дівчині не ґедзатися, як старости прийдуть, і, задоволений виконаною місією, поспішив до Тетерваковського. 
     Наталка залишилася в хаті сама. З її уст вириваються слова: «Боже милосердний! Що зо мною буде! Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куда мені діватись? Де помощі шукати?.. Горе мені!» Всі їїдумки і помисли линуть до коханого, і в пісні вона звертається до Петра: 
     Прийди, милий, подивися, яку терплю муку! Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку. 
     Спіши, МИЛИЙ, спаси мене од лютой напасті! За нелюбом коли буду, то мушу пропасти. 
     
     II дія 
     
     Сільською вулицею іде парубок. Це Микола. Сирота, що живе на світі без роду, без племені, без талану і без приюту. Тому він і вирішує іти до чорноморців, яких любить за їхні козацькі звички: «Такі я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілку пити, люльку курити і черкес бити». В цей час з’являється із піснею «Сонце низенько, вечір близенько» Петро, який повертається у Полтаву. Петро і Микола відразу заприятелювали, адже обидва були без кола, без двора, без родичів і сім’ї. 
     Недалеко від них, з хати Терпилихи виходить возний з шовковою хусткою на руці і виборний з рушником через плече. І парубки дізнаються, що возний заручився з найкращою дівчиною у селі. Петро, ще нічого не знаючи про Наталку, відчуває, як щось стискує його серце, яке віщує біду. 
    
 Петро намагається дізнатися, чи не його це кохану засватали. Він запитує: «Де ж вони перше жили?.. Чи давно тут живуть?.. Як вони прозиваються?» Почувши від Миколи відповідь, він закриває руками обличчя, опускає голову і стоїть нерухомо. Побачивши, у якому стані Петро, Микола здогадався, хто перед ним стоїть. І вирішує допомогти йому зустрітися з Наталкою. Із словами «Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут»,— Микола іде до Терпилихи. 
     Петро залишився сам. Він вражений несподіваною звісткою, що «вмісто багатого батька найшов мать і дочку в бідності і без помощі». Він сумує і тужить, що запізнився на один день, і через це буде горювати все життя. В цей час підходить до нього виборний, і вони розмовляють про театр, у якому Макогоненко ніколи не був. Він навіть запитує: «А що се таке театр, город чи містечко?» І Петро терпляче пояснює, що це великий будинок, куди ввечері з’їжджаються пани дивитися комедію. «Се таке диво — як побачиш раз, то і вдруге схочеться», — ділиться Петро своїми враженнями від театру. До їхньої розмови прилучається возний, який виявляє неабияку обізнаність з історичними подіями, певними літературними явищами своєї доби, критично висловлюється про спотворення фактів з історії України у театральній виставі «Казак—стихотворец»: «Великая неправда виставлена пред очі публичності. За сіє малоросійськая літопись вправі припозвать сочинителя позвом к отвіту». 
     Миколі вдалося визвати Наталку, яка дуже сумна і невесела і говорить, що краще кинутись у Ворсклу, ніж вийти заміж за возного. Микола запевняє дівчину, що може зробити так, що вона й у Ворсклі не буде, і журитися перестане. І сповіщає їй, що повернувся Петро: «Він тут, та боїться показатись тобі, потому що ти посватана за возного». Наталка ж у цьому не бачить ніякої перешкоди. «Мати моя хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися»,— пояснює вона Петрові. Микола підтримує закоханих, хоче допомогти їм бути разом, а коли на вулиці з’явилися виборний, возний і Терпилиха, попереджає: «Наступає хмара, і буде великий грім». 
     Терпилиха, яка була дуже рада заручинам дочки з таким поважним паном, перелякалася, побачивши Петра. Ще більше налякали її слова Наталки: «Коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію». Не знає мати, що і говорити. І дочки жаль, і гріх закон ламати, і перед возним страшно, який починає лякати судом. А тут ще і виборний вихопився: «О, так! так! Зараз до волосного правління та і в колоду». Це вже остаточно переповнило чашу терпіння матері. І де взявся той «осоружний» Петро? Схвилював, збурив спокійне, тихе лоно сімейного щастя, яке мало скоро посміхнутися Терпилисі. Вбита горем мати з острахом волає: «Батечки мої, умилосердіться! Я не одступаю од свого слова. Що хочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіте ідо вінця ведіте». І втому, що сталося, мати звинувачує Петра, бо раніше Наталка не була такою сміливою та упертою. Але Петро заперечив: «…щоб я Наталку одговорював іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім’ї — нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!» Мати слухає спокійну, лагідну мову Петра, і серце її добрішає. Про парубка, якого щойно проклинала, вже говорить: «Добрий І Іетро! Серце моє про-тив волі за нього вступається!» А Петро, щоб ніколи возний не дорікнув Наталці, що взяв бідну, віддає їй усі свої зароблені гроші. 1 тут обізвався возний, побачивши, що справа складається не на його користь, і якого вчинок Петра просто приголомшив. Він взяв Наталку та Петра за руки, підвів їх до матері: «Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь от Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щоб зробив її благополучною». І тепер уже всі захоплені вчинком возного, а Микола виголошує: «От такові—то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються», а виборний додав: «Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другой губернії». Терпилиха благословляє Наталку та Петра. Дія закінчується словами Петра: «Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить про-звище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше любив». Наталка співає: 
     
Ой я дівчина Полтавка, А зовуть мене Наталка: Дівка проста, не красива, Здобрим серцем, не спесива. 
     Коло мене хлопці в’ються І за мене часто б’ються, Но я люблю Петра дуже, А до других мні байдуже. 
     Мої подруги пустують І зо всякими жартують, А я без Петра скучаю І веселості не знаю. 
     Я з Петром моїм щаслива, І весела, і жартлива, Я Петра люблю душею, Він один владієть нею. 
     А потім уже всі разом співають пісню «Начинаймо веселиться, час нам сльози осушити».
 

Нашому народу судила історія — жити, перемагаючи ворогів. А ворогів, ой, як же рясно було в минулому землі нашої! Сунули вони чорним потопом, зваблені родючими ґрунтами, багатством лісів і надр земних, достатком міст і сіл.

Дзвенів меч Ярослава в битвах з печенігами, водив Ігор Полки на половців, віки татарської неволі виніс наш народ, та зберіг свою душу. І ось прийшли в Київ литовські князі. Змучений віковим ярмом, обезкровлений і знесилений народ не зміг відразу дати їм відсіч, не зміг — але й не скорився.

Київ 1506 року. Це вже не оспіване в «Ярославі Мудрому» світле, казкове місто, що сяє золотом і вогнями.

Київ похмурий і темний, бо люду заборонено навіть свічі світити — аби, мовляв, не запалити міста, а насправді для того, щоб відчули ремісники, трударі — «чорні люди», що вони — хлопи, темні, безправні та безсилі. Однак народ не примирився ні з темрявою, ні з неволею.

У п’єсі «Свіччине весілля» І. Кочерга показує, як з боротьби за право на світло розгорілася пожежа народного повстання.

Розгніваний ремісничий Подол протестує проти «насильства і притуги» гнівними вигуками: «Драпіжники!», «Гнобителі! Кати!», «Не діжде він, щоб ми йому робили!», «Доволі вже наругу цю терпіть!», «Хай світло дасть!». А ватажок і улюбленець цеховиків Іван Свічка твердо вирішує, що б то не було — здобути киянам право на світло:

Ні! Годі вже! Життя не пошкодую, А привілеї наші поверну. А не віддасть добром, то візьмем силою. Об заграву шляхетного їх замку, Тоді засвітим наші каганці! До Свічки і його побратимів-цеховиків приставлені воєвода, князь Ольшанський, литовські лицарі. Який же темний і зловісний їхній світ, нехай і осяяний безліччю свіч! Іван Свічка сміливо висловлює воєводі протест проти заборони світла на Подолі і свавілля його слуг, а потім при сприянні Гільзи — дружини воєводи — здобуває князівську грамоту про скасування «темного закону» і передає його киянам. Тепер князівська грамота привілей в руках ремісників, і всі цехи готують урочисто відзначити шлюб Івана з Меланкою: На честь Меланки й Свічки Ми цехові засвітим свічки! А якщо хтось знов посміє перечити цьому, то:

Грудьми й мечем — од вітру і людей

Клянемся наше світло боронить!

А коли на мирне свято цеховиків свавільно вдирається озброєний загін драбів і Ольшанский заарештовує Івана Свічку, цеховики переконуються, що миром не добитися справедливості…

Свічка — не прихильник кровопролиття і спочатку старається переконати своїх супротивників у неправоті, та переконавшись, що мирні акції не допоможуть, Іван Свічка закликає весь трудовий Поділ до збройної боротьби, щоб силою утвердити правду в житті:

А тепер на приступ! До зброї всі! До волі! До борні! І за ним рушають на бій з ненависними гнобителями всі ремісники, бо вірять йому, шанують його світлий розум і благородні поривання. А цей юнак до сліз зворушує своїм благородством. Коли йому пропонують волю взамін на князівську грамоту, Свічка відповідає:

І справді, край? Звільниш мене, та й квит?

Погано ж ти рахуєш, воєводо,

Коли життя за грамоту даєш.

А хто мені поверне ту надію,

Пошану ту, що я колись бергз…

В моїй душі до того ж привілею. А коли йому загрожують страшною карою, він мужньо заявляє.

Я не боюсь ні смерті, ні тортур

І все ж тобі не загасити світла,

Що з тьми віків та через стільки бур

Проніс народ відважний і свободний. Іван Свічка переконаний: не тепер, то в майбутньому український народ здобуде і запалить свою свічку волі: «Хоч не мені — для вільного народу колись зоря займеться світова». Але за цю волю слід боротися, бо

… свічки мирної не варта та країна,

що в боротьбі її не засвітила…» Які пророчі слова… Довгий шлях і тяжкий пройшла наша Україна, як і кохана Івана Свічки Меланка, щоб зберегти свій вогник прагнення до волі, щоб в тяжких муках вибороти свою незалежність і зберегти її. І хочеться вірити, що цей вогник буде горіти ясно і освітлювати нашу дорогу, і зігрівати наші серця, єднати наші помисли й діяння.

…Стародавній Київ 1506 року. Це вже не те оспіване в «Ярославі Мудрому» світле, казкове місто, що сяє золотом і вогнями. Київ похмурий і темний, бо людям заборонено навіть свічки світити. Заборонено, щоб не запалити місто, а насправді для того, щоб відчули ремісники, трудівники — «чорні люди», що вони — темні, безправні та безсилі.

Уже при першому знайомстві з ремісниками показано їх невдоволення існуючим станом, зокрема, останніми розпорядженнями Воєводи, згідно з якими вони мусять безкоштовно виготовити для міського правителя по півтисячі кожухів і штанів, тисячу чобіт.

Несправедливостей чинилося немало і до цього. Але особливе невдоволення викликає закон про заборону світла, що розцінюється ремісниками як нехтування їх потреб і інтересів, як намагання задушити, знищити духовне життя трударів, позбавити їх можливостей спілкуватися між собою. Вже сім років живе Київ без світла. Добре розуміючи справжню мету подібних законів, найсвідоміші з-поміж «темного люду»: експансивний кожум’яка Чіп та Мудрий золотар Передерій — закликають дати гідну відсіч Воєводі.

Особливо вагомим є образ головного героя драми — зброяра Івана Свічки. Його кохання до Меланки зливається в могутній акорд з любов’ю до волі. Сміливий, чесний, він користується незмінною повагою ремісників. Наділений неабияким розумом, Свічка уважно аналізує все побачене і почуте, добре знає життя і людей, а тому до його думок прислухаються. А дбає він передусім про інтереси громади, ладен віддати життя за загальну справу. Тому й проголошує упевнено:

Хоч не мені — для вільного народу Колись
зоря займеться світова.

Для Свічки особисто князівська грамота вже не має жодної цінності, бо він розпізнав її фальшиву суть.
Він легко поступився б «привілеєм брехливим» і міг би врятувати власне життя. Але Свічка знає і те, які надії покладає народ на грамоту, знає, що за оту «примару золоту» народ «боровся, як за правду». Тому віддати грамоту — означає зрадити своїх, зрадити народ. Це добре розуміють і Свічка, і його вороги. Воєвода востаннє запитує Свічку: «Мовчиш? Не хочеш зрадити?». Свічка обирає смерть. Життя, куплене ціною зради своїх товаришів, не приваблює його. Але Меланка не може допустити, щоб коханий втратив життя. Зваблива й світла, наче промінь сонця, Меланка чарує всіх — від подруг до свавільного князя Ольшанського. Сила кохання, прагнення врятувати життя Свічці змусили її згодитись пожертвувати собою. Вогник свічки, який повинен врятувати життя Іванові, Меланка береже більше, ніж власне життя. Та цей символ має набагато ширше значення. Він не тільки врятовує життя Івану, а і запалює на боротьбу увесь народ.

У драмі світло протиставляється темряві, трудове Поділля — горі, де стоїть замок Воєводи; Свічці, його побратимам-цеховикам протиставлені Ольщанський, литовські лицарі, воєвода. Який же темний і злий їх світ, хоч в ньому засяє і безліч свічок. Виняток становить Гільда — дружина воєводи. Вона віддає Свічці грамоту не лише з почуття вдячності до свого рятівника, а й тому, що співчуває і погоджується з боротьбою ремісників за світло та інші права.

Отже, образ світла — центральний образ драми. Жорстокий присуд Воєводи осліпити Івана, щоб не бачив більше сонця, слабенький вогник свічки в ліхтареві, який крізь бурю проносить Меланка, щоб урятувати свого коханого, живий вогонь свободи і справедливості у серцях народних — вічний, незгасний, всесильний — то все пов’язане з образом світла.

Складно розмірковувати над таким поняттям, як “доля”. Я часто чую це слово від дорослих. Але вони розуміють долю зовсім по-різному.

Одні кажуть, що від долі залежить все. Ну, майже все. Хтось щасливий та заможний — значить, доля ставиться до нього прихильно. А з кимось стався нещасний випадок — що ж, така доля. Дівчина не може вийти заміж — значить, в неї самотня доля. Згідно з такими поглядами, лиха доля часто преслідує цілі народи. Зокрема, тяжко жилося українському селянству під владою іноземців.

А інші люди говорять, що свою долю людина будує сама та сама визначає її. Не може дівчина вийти заміж — значить, занадто пихата та егоїстична. Або, навпаки, занадто скромна та боїться вийти на вулицю. Якщо кинули недопалка або запаленого сірника, то станеться пожежа. Усе визначено діями самої людини, на все є зрозумілі причини.

Особисто я вважаю, що в кожної людини існує доля. Адже хтось народжується в родини президента, а дехто — у батьків-наркоманів. Але я певен, що свою долю та долю інших можна змінювати на краще. Замість того, щоб скаржитися на долю, можна діяти задля кращого.

Є така італійська казка про дівчину Сфортуну, яка мала лиху долю. Що б не робила дівчина, невдачі постійно переслідували її. Але дівчина перемогла лиху долю своїми добротою та невтомною працею. У казці Сфортуна розшукала свою долю в образі страшної старої відьми, перевдягла її в гарне вбрання, розчісала їй волосся, надушила парфумами. А ще нагодувала пирогами, які сама спекла. І доля змінила своє ставлення до дівчини, стала лагідною.

Казка, звичайно, є казкою. Але вона має повчальний сенс. Недарма кажуть, що кожна людина — сама господар свої долі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Добро пожаловать в WordPress. Это ваша первая запись. Отредактируйте или удалите ее, затем начинайте создавать!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Твір відомої української письменниці Емми Андієвської «Казка про яян» написаний у жанрі притчі. У цій казці авторка підкреслює, що у будь-якому місті світу, мешканці якого знають тільки своє власне «я», ніколи не буде щасливого життя і ладу.

Сюжет казки досить простий: маленький пастушок збирав на пасовищі своє стадо кіз і провалився у глибоке провалля, коли був на одному із виступів і не утримався на ньому. Прийшовши до тями, хлопчик побачив, що опинився у незнайомому йому місті.

Намагаючись дізнатися, що ж це за місто, пастушок обійшов майже всіх мешканців, але у його бік навіть ніхто не глянув. Голодному прибульцю ніхто не допоміг, ніхто не дав йому й окрайця хліба. Кожен містянин займався спорудою власної вежі і був настільки захоплений цим будівництвом, що ні на кого не звертав уваги. Мешканці цього дивного міста навіть не спілкувалися між собою.

Блукаючи, пастушок зустрів старенького дідуся, у якого завалилася вежа. Може, саме тому він відповів на запитання хлопчика. Дідусь розповів йому, що яяни харчуються виключно власним «я», а коли воно закінчується, мешканці загадкового міста просто вмирають. Але через те, що вони ні на кого не звертають уваги і ні з ким не спілкуються, їхнє «я» невичерпне, тому яяни майже вічні. А про себе дідусь розповів: «Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік».

Вислухавши дідуся, пастушок вирішив якомога скоріше тікати з цього страшного міста. Але його оточував високий мур, а всі брами були зачинені на великі замки. Йому й тут допоміг дідусь, який розповів, що браму можна відчинити, просто сказавши їй «ти». Через те, що яяни цього слова не визнають, жодна брама ніколи і не відкривалася. Хлопчик зрадів такій можливості втекти з міста і запросив разом з собою дідуся. Але той відмовився, посилаючись на свою немічність і близьку смерть. Та пастушок пообіцяв, що винесе його на руках, аби той хоч на кінець життя подихав свіжим повітрям.

Пастушок узяв на плечі дідуся, низько вклонився і звернувся до брами: «Вельмишановна брамо, чи була б ти така ласкава й випустила нас на волю, бо тільки ти можеш нас випустити». Брама відчинилася і хлопчик раптово опинився на тому ж самому пасовищі, з якого потрапив до міста яян. А коли пастушок згадав про свою ношу, то за плечима у нього виявився не дідусь, а повний мішок самоцвітів.

У творі Е. Андієвської «Казка про яян» повчальний зміст полягає в тому, що справжня людина не може жити тільки власним «я», не помічаючи навколо інших людей, не дбаючи про них. А ось добро, яке віддається іншим людям, обов’язково повертається. Отже на щедрих душею людей завжди чекає винагорода.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Книга — одне з найцінніших багатств людства. З давніх часів люди передавали знання один одному за допомогою книг. Весь час книги міняли свій зовнішній вигляд і форму. Перші книги були зроблені з виробленої шкіри тварин, пізніше з папірусу. Сучасні книги існують не тільки в звичному нам паперовому вигляді, але і в електронній формі. І я вважаю, що це дуже зручно. 

Так як не завжди в невеликому приміщенні можна знайти місце для зберігання безлічі книг. Електронний же варіант зручний завдяки своїй компактності. На планшеті, наприклад, можна розмістити понад сто книг одночасно.

Я вважаю, що майбутнє у книги є і буде завжди. Це головне джерело, з якого ми черпаємо знання. І в якому б форматі не існувала книга, головне, щоб вона як і раніше вчила нас доброті, людяності і любові.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я розповім вам про те, що трапилося зі мною минулого літа. Ми з батьками часто проводимо час в селі. Там у нас великий дерев’яний будинок і ділянку землі. Неподалік від села тече вузька, але швидка і глибока річка. Ми з друзями впродовж дня проводимо на її березі. Іноді ловимо рибу на саморобні вудки, а іноді придумуємо веселі ігри на березі і у воді.

Це сталося тихим червневим ввечері. Погода стояла ясна, наближався захід. У повітрі над водою літали зграї дрібних мошок. Ми з другом сиділи на березі річки, кидали в воду камінці і про щось розмовляли. Я намацав позад себе досить великий камінь, з розмаху кинув його в воду, почув гучний сплеск …, — і раптом там, де впав камінь, з-під води пішли великі бульбашки повітря! Ми затихли і придивилися краще. У тому місці, де зовсім недавно піднімалися бульбашки, з’явився якийсь чорний предмет і почав рухатися проти течії. Ми схопилися з місця і побігли за ним по берегу. Незабаром предмет наблизився. 

Ми зупинилися. Предмет теж. Зовсім недавно хмари приховали сонце, що заходить і в сутінках ми не могли розгледіти, що це. Ми боялися рушити з місця, і я не знав, чому. Чи то тому, що боялися злякати цього звіра, чи то боялися його самого. Тут хмара відійшла в сторону і в світлі останніх променів сонця я побачив чиюсь волохату морду. Це був бобер. До цього я бачив бобрів тільки на картинках і не думав зустрітися з ними наживо, тому дуже зрадів. 

Через кілька секунд тварина ляснув хвостом по воді і зникла з виду. Ми ще постоялиякийсь час в надії побачити його знову, але так і не дочекалися … Після цього випадку ми ще не раз приходили на те місце. Приносили боброві різну їжу з дому і кидали на середину річки. Але він так і не з’явився. Спостерігати диких звірів в природі дуже цікаво, і я сподіваюся, що ще не раз зустрінуся з ними.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Чи часто ви стикалися з поняттям “сильна людина”? Сильна людина як якість особистості — здатна керувати своїми почуттями, розумом і помилковим его. Вона має власну думку, внутрішній стрижень, приймає особисту відповідальність за своє життя. У діях завжди самостійна, рішуча та впевнена в собі.  Григорій Многогрішний – головний герой пригодницького роману Івана Багряного «Тигролови». Саме письменник вибрав Григорія, як головного героя твору, й уособлення віри в себе, духу перемоги,сильної людини.  

Тигролови – це унікальний й цікавий роман, який відомий своєю незвичайністю й цікавістю. Цей роман мав дуже велику популярність і зараз його продовжують вивчати школярі. Тому з впевненістю хочу сказати, що в романі зосереджені вічні теми й думки, які будуть актуальними завжди і в будь який час. Письменник написав цей роман 1944 року, в часи тоталітарної системи, тому й зображення боротьби українського народу проти тоталітарної системи є ключовою й провідною темою автора. Головною ідеєю — є те, що ніколи не потрібно здаватися, повинна бути боротьба зі злом, а головне в цьому всьому — залишатися завжди людиною й цінувати, любити своє життя.

Всі позитивні риси, які є у творі присутні Григорію, як головному герою й борцю за свободу й незалежність. У юнака сила й віра в себе, боротьба й досягнення цілей проявлялася ще з минулого. Адже, він був правнуком гетьмана Дем’яна Многогрішного й недарма, він уособлює сина своєї Батьківщини, захисника який бореться за свою країну, за її вільність  процвітання. Ворогом Многогрішного є майор Медвин — «тигр тоталітарної системи». Саме він переслідує головного героя все його життя, й хоче його вбити, або привести під трибунал за зраду радянській владі й погляд своїх думок. Але ж, добро завжди перемагає зло, так і в романі Григорій переміг майора й знайшов своє кохання.

 Через почуття він був змушений бігти за кордон, щоб почувати себе там в безпеці. Чи вистачило б тільки фізичної сили герою, щоб втекти?  Я думаю, що ні. Тому з впевненістю можу сказати, що Многогрішний також був і сильний духом і мав неабиякі розумові здібності. В нього також залишилися якості, які дуже цінуються в наш час — людяність, доброта і здатність співпереживати.

           Отже, Григорій Многогрішний – є прикладом хоробрості й боротьби за свої інтереси, права для всіх нас. Він є прикладом для наслідування. Це людина, яка поставила собі ціль, та попри всі перешкоди цілеспрямовано досягла її.