Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мабуть, у житті кожної людини рано чи пізно настає такий момент, коли вона відкидає всі свої щоденні турботи і проблеми й замислюється над тим, що становить основу її життя. Питання не з простих, бо кожен по-своєму, індивідуально намагається на нього відповісти. Я вважаю, духовним стрижнем кожної людини має бути любов до Батьківщини.

Так, як не можна забувати своїх батьків ні у хвилини радості, ні в години печалі, бо вони дали життя, дім, так не можна забувати рідної землі, бо це — першооснова. З неї ми вийшли, до неї й прийдемо. Люди не є людьми, якщо вони не мають ні землі, ні роду.

Глибинне, підсвідоме «я», що живе в кожному з нас, — це Батьківщина. І кожен носить у серці її таку, яку собі викохав. Але в кожного вона різна, і кожен любить її по-своєму: хтось криками й гаслами, а хтось мовчки, ні разу не вимовивши слів «Батьківщина», «Україна».

Ці святі слова стоять поруч зі словами «родина», «мати», бо є охоронцями людського духу.

Підтвердженням цього може слугувати поезія В. Симоненка. Любов до рідної землі, до Вітчизни як найвища Морально-духовна цінність змальовується в багатьох творах поета. Для нього уособленням рідного краю, усього найсокровеннішого в людині стає образ матері. Образи матері й Вітчизни В. Симоненко ставить у пісні «Лебеді материнства» поруч, бо вони для кожної людини священні, наповнюють її почуттям гордості й гідності, роблять сильною й непереможною. Патріотичний мотив вірша звучить як материнський заповіт:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. Як влучно й точно, без надмірного пафосу сказано про те, що найціннішою для людини, її духовною опорою є маги й Батьківщина.

З теплотою й любов’ю я згадую свою родину, особливо бабусю, яка часто розповідала мені про моїх предків. Вона любила повторювати, що людина повинна знати своє коріння, свій родовід, це допоможе досягти успіхів у житті, розвинути ті здібності, які передали батьки в спадок. А хіба родина — це не Україна? Для мене ці поняття нероздільні. Най-прекрасніше місце на землі — рідна домівка, де пройшло дитинство. Жити на рідній землі — найбільше щастя.

Кожна людина повинна знати своє коріння й ніколи не забувати, що Батьківщина зможе прожити без будь-кого з нас, а ми без неї — ні.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Сучасне суспільство живе за законами моди. Одяг, смаки, оточуючі предмети і, навіть, думки – все повинно відповідати модним тенденціям. На жаль, творити добро сьогодні не модно. Більшість людей думають в першу чергу про свій комфорт та роблять щось для інших тільки, коли знають, що будуть мати від цього якусь користь. Навіть прислів’я «Не хочеш собі зла – не роби добра» зараз у моді. Таке враження, що кожний аспект сучасного життя направлений на виправдання егоїстичних схильностей людини. Чого ж тоді дивуватись, що світ такий жорстокий?

Більшість людей вважають, що вони нічого нікому не винні, тож і допомагати комусь не зобов’язані. Так вони думають, доки з ними не трапляється щось жахливе, а поруч опиняються тільки незнайомі байдужі люди. Наприклад, людину обікрали у чужому городі. Забрали гаманець з картками, телефон та документи. Що робити в такій ситуації? Тільки просити допомоги у чужих людей на вулиці.

Сьогодні, на щастя, ще не перевелися добрі люди, які ризикнуть допомогти незнайомцю в такій ситуації, і хтось обов’язково дасть гроші на квиток додому. Але, якщо модна тенденція на егоїзм буде і далі поширюватись, то цій людині ніхто не допоможе, і вона буде змушена добиратись додому пішки. Звісно, зараз багато шарлатанів, які грають на шляхетних почуттях людей. Їх провина в тому, що світ з кожним днем черствішає, безперечна. Але нехай це залишається на їх совісті.
Отож, не варто забувати, що всі ми можемо опинитись на місті людей, які сьогодні просять нашої допомоги. Допомагайте старенькій бабусі перейти дорогу, віддавайте старі речі у притулки, забирайте додому безпритульних тварин, не відвертайтесь від людей, бо колись вони можуть відвернутись від вас. Робіть світ кращим, починаючи з себе. Творіть добро, і в кризовий момент, воно до вас обов’язково повернеться.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Переконаний, кохання — це глибоке й сильне почуття, яке базується на духовному переживанні, зацікавленості, симпатії та виявляється в самовідданому прагненні бути поруч із ним.

Поняття любові багатозначне. Є любов до Бога, ідеї, людини, справи чи професії, Батьківщини, народу, материнська й батьківська до дітей, дитяча любов до батьків, кохання між чоловіком і жінкою — тобто любов має найрізноманітніші форми й способи вияву. «Тільки закоханий має право на звання людини», — стверджував О. Блок, Звичайно, що так. Тільки той, хто кохає сам і відчуває це з боку іншого, підноситься до високих поривань. Він любить життя, людей.

Кохання водило пензлем Рафаеля, коли він створював свою «Сікетинську Мадонну». Кохання виливалось у невмирущі рядки О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, В, Сосюри, Л. Костенко. Саме кохання надихнуло Родена на створення чудової скульптури «Вічна весна».Кохання — це те почуття, що облагороджує людину, робить її кращою, Саме кохання розтоплює непорозуміння, ніколи не допустить жорстокості.

Не можна не згадати Мавку й Лукаша з драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки. Ніжною душею Мавка зуміла відчути красу Лукаша, коли той грав на сопілці. Кохання зародилося миттєво, як падає з неба зірка. Та почуття, назване для обох одним словом — кохання, сприймається кожним по-різному. Для Мавки—це чистий і нестримний порав, як весняна вода, що не знає перепон і законів. Вона ладна за-ради щастя Лукаша пожертвувати собою. Лукаш — людина, і тому в його житті велике значення мають умовності людського спілкування, звичаї. Так, Мавку любити важко. її треба любити, а це означає: душа має світитися, співати, бути живою. Лукаш не витримує цього іспиту…

На жаль, він не одинокий у своїй слабкості. Та Мавка знайшла в собі сили бути вдячною Лукашеві вже за те, що він розбудив у її серці таке прекрасне почуття. Вона зберегла в серці щирість, відданість, кохання — усе те, «що в серці не вмирає»\ Голосом тонкої сопілки озивається вона до нас, людей, пробуджуючи в серцях красу духовну, вічну, щедро роздаючи багатство власного серця.

Як висновок можна навести слова Священного Письма: «Любов довготерпива, любов милосердна, не заздрить, любов не величається, не гордиться, не безчинствує, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться істиною, усе зносить, вірить в усе, сподівається всього, усе терпить!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців. 

О.Довженко 

Я вважаю, що людина повинна вчитися на власних помилках. Це твердження стосується й будь-якого народу: він має пам’ятати радісні і трагічні сторінки історії своєї держави. Українська історія також налічує чимало подій, які ми просто зобов’язані не забувати, аби не повторювати своїх помилок наново.

Чорнобильська катастрофа… Ця подія стала знаковою в історії України і допомогла нам зрозуміти, що не все, створене людиною й ознаменоване науково-технічним прогресом, є позитивним. Вибух четвертого реактора ЧАЕС у квітні 1986 року спричинив страшні невідворотні наслідки: радіація вплинула на природу, на здоров’я і психіку людей. Тоді кожен подумав не лише про себе та своє благополуччя, а й про дітей, онуків, про життя майбутніх поколінь, що приречені нести тягар відповідальності за наслідки катастрофи. Дотепер у місці трагедії не можна оселитися. Ми повинні пам’ятати цей урок і зробити все можливе, щоб подібне не повторилося ніколи. 

Також сторінки історії містять приклади відваги, громадянської мужності й самопожертви. Хіба не є прикладом для всіх нас і для наступних поколінь референдум 1991 року, коли вся Україна майже одностайно віддала голоси за незалежність держави? Тоді наші співвітчизники виявили національну самосвідомість, висловили протест проти денаціоналізації, повірили в наше минуле й майбутнє. 

Волелюбності, одностайності в бажанні покращити життя народу, прагненню самим визначати долю Батьківщини навчила нас українська історія. Так, здобуття незалежності в 1991 році — це результат «уроків», які дали нам князі-патріоти Київської Русі, що захищали землі від набігів незліченних ворогів; це наслідок діяльності українських гетьманів, які понад усе ставили долю Батьківщини.  Сьогодні Україна є соборною тільки тому, що наша історія — це літопис подвигів, жертовності й любові до рідної землі. 

Отже, головна мета історичної освіти полягає у «навчанні вчитися» на помилках своєї країни, адже лише вміння усвідомлювати й аналізувати історичні помилки допоможе запобігти їх повторенню. Саме це, на мою думку, є однією з головних передумов успішної розбудови нашої держави.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Інколи, важко в собі розгледіти якийсь талант чи здатність. І людина думає, що вона ні нащо не здатна,тому досягає своєї мети не сама, а різними іншими способами: випрошуваннями,обманами,хитрістю і навіть вбивством. Зовсім не правильно так чинити, просто в цей момент не має того,хто б зміг показати людині її справжній талан, її здатності, «розкрити» їх,щоб людина стала впевненішою в собі і спробувала досягнути успіху самостійно.

З іншого боку, наше життя — це стріла, що летить до мети. Якщо вона кинута твердою рукою рішучою людиною, не зупиниться перед труднощами, то обов’язково потрапить в бажане.
Кожен сам собі вибирає шлях, мету і засоби її досягнення. І не біда, якщо вони відрізняються від загальноприйнятих.

Часто люди, зустрічаючись з перешкодами, впадають в паніку і залишають розпочату справу. А пізніше — починають благати Бога про допомогу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кажуть, шедеври світової літератури близькі і зрозумілі кожному читачеві, незалежно від віку, статі чи національності. Безумовно, це правда. Але, читаючи твори Омара Хайяма, Гафіза, Рудакі я зі здивуванням відзначив, що навіть європейська література зрозуміліша нам, ніж твори азійських авторів. Тут дається взнаки абсолютно інакший спосіб світосприйняття, інакше ставлення до світу, до життя…

Рубаї Омара Хайяма — це лаконічні поетичні твори, які у сукупності своїй створюють гармонійну та цілісну картину світобачення митця. Аби краще зрозуміти рубаї, я прочитав кілька джерел, присвячених культурі часів Омара Хайяма. І тоді я дізнався, що його творчість не є такою, здавалося б, однозначною, як нам може здатися на перший погляд. Існує гіпотеза, що у своїх поезіях автор «зашифровує» особливу філософію суфіїв. Суфізм — це така собі напіврелігія, наполегливе філософське вчення. За твердженням деяких істориків та літературознавців Омар Хайям сповідував суфізм, а образи , троянди у його творах — позначення особливої енергії, якою сповнюється віруюча людина, людина, Бога. Дізнавшись про цю версію, я зовсім по-новому подивився на рубаї… Напевно, не знайомий із суфійською філософією читач не зрозуміє зміст, вкладений у ці віршовані рядки, але серед творів Омара Хайямі багато таких, що зображують його ставлення до життя, до людини без глибинних алегорій, вони справді зрозумілі і цікаві будь-якому читачеві.

Читаючи рубаї, я відзначив особливе ставлення автора до життя. Відомий постулат про те, що треба жити сьогоденням, звучить у віршах Омара Хайяма різним мотивом:

Твій ворог — небеса коловоротні.
Без друзів ти, всі дні твої самотні.
Будь сам собою, не гадай про завтра,
В минуле не дивись, живи СЬОГОДНІ!

Східним народам завжди було притаманне особливе ставлення до смерті, інший світ вони сприймали зовсім не так, як європейці чи слов’яни. Для героя Омара Хайяма смерть — це перехід у стан спокою та гармонії, припинення земної суєти, кінець несправедливості та страждання: «Не з тих я, хто тремтить, коли в могилу гляне. Той світ надійніший за це життя обманне». Але і таке ставлення в жодному разі не призводить до байдужості до земного життя, навпаки: несправедливість світу хвилює ліричного героя:

«Якби мені до рук — скрипки Долі,
Я розписав би їх по власній волі!
Із світу вигнав би всі смутки, болі…»

Образність віршів Омара Хайяма теж трохи незвичайна для нас, метафори незвичні, але настільки оригінальні, що я мимохіть зупинявся і перечитував кілька разів ці вишукані порівняння. Автор називає свою кохану небесною царицею; окремі метафори по-справжньому вражають нас своєю красою: «Душа — напій в прозорій чарі тіла»;
«…в ступі Неба нас потовчено до тла»…

Стільки часу минуло з моменту створення поезій Омара Хайяма, але закладений у них повчальний зміст «не застарів» анітрохи. Ліричний герой цих творів вчить нас жити сьогоденням, цінувати радощі повсякденного життя, захоплюватись красою людських почуттів:

Любов — це сонечко, що всесвіт огріває,
Любов — чудесний птах, що в квітнику співає.

Напевно, більшість погодиться, що твори Омара Хайяма здаються нам , такою собі літературною екзотикою. Особливий світогляд, незвичайні стилістичні фігури, навіть жанрова форма — особлива. Але, якщо вміти читати уважно, сприймаючи думку та почуття автора такими, якими він вкладав їх у кожне своє слово, важко не: закохатися у поезію Омара Хайяма, де поверхова поважність і своєрідне епікурейство переплітаються з глибокою філософією, «риси і образи — із повчальним змістом, а деякі рядки по-справжньому непідвладні часові через свою глибину та мудрість, закладену в них:

Хай кожна мить, що в вічність промайне,
Тебе вщасливлює, бо головне,
Що нам дається тут, — життя: пильнуй же!
Як ти захочеш, так воно й мине.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Бути генієм круто, але бути звичайним простіше»

Поки ви не почнете розробляти свій талант, він не проявиться. Ви не дізнаєтеся, які у вас є здібності, поки не почнете їх застосовувати.Нам навіяли ілюзію, що якщо в дитинстві ми не були геніями, то і в дорослому житті нічого творчого нам не світить. Хоча є сотні прикладів, коли люди ставали всесвітньо відомими в 40-60 років. 

Прикладом може слугувати той же Джордж Мартін, десятиліттями викладав в університеті і писав книги, перш ніж до нього прийшов грандіозний успіх.

Вважати себе не талановитою людиною, не вірити що ви володієте талантами — це дуже зручна позиція, в такому випадку можна навіть не намагатися щось робити. 80% людей здаються навіть не спробувавши.Багато зупиняються, тому що твердо впевнені що люди досягли успіху — генії своєї справи мали талант. Але бути генієм це всього 5% таланту і 95% праці. Тобто можна стати генієм, якщо вкласти величезну кількість зусиль.Звичайно тисячі годин це величезна робота і набагато простіше визнати, що немає здібностей.

Будь-якого виду творчості можна навчитися, якщо є по-справжньому сильне бажання. Ми маємо величезну кількість талантів, але вони в зародковому стані. Потрібно витратити багато часу на їх розвиток, як з насіння виростити дерево.

Як сказано у фільмі «Мирний воїн»: «Сумна не смерть, а то що багато хто взагалі не живуть». Для мене не жити — значить не вірити в свій талант, не намагатися виконати свої мрії.

У Ведах говориться, що є нещастя по кармі і є нещастя по дурості. І більшість людей якраз страждає по дурості. А дурість — жити, як ніби ви вже померли і вірити що немає щастя в цьому житті.

То як люди стають талановитими? Наш мозок весь час прагне розвиватися. Коли ми вчимося, то в мозку утворюються нові клітини — зв’язку між нейронами. Мозок перестає рости, коли ми перестаємо вивчати нове. Розвиваючись і розвиваючи свої навички, ми стаємо талановитими, просто хтось починає це робити з самого дитинства. Хтось починає рано, а хтось пізно.Наші дії впливають на образ мислення. Наше мислення впливає на наші дії. Все можна розвинути. Матеріальний світ підпорядковується духовному. Малюючи, ми розвиваємо уваги.Займаючись музикою, ми розвиваємо слух.Читаючи і навчаючись висловлювати свої думки, ми відкриваємо письменницькі здібності.

Все так просто і так складно. Складно тому що потрібна віра, що у нас є здібності. Потрібно довіру до себе і довіру до світу. Повірити, що ти вже талановитий. А віра виникає від чистих помислів, світлих намірів і твердої рішучості.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сьогодні я хочу розказати вам історію зі шкільного життя. Вона сталася безпосередньо зі мною. Одного разу ми писали контрольну з фізики. Завдання саме з цього предмета я ніколи не вмів довести до ладу. Ми завжди вирішували ці завдання разом з моїм сусідом з задньої парти. В нас співпадав варіант контрольної. Без напарника я був би, як без рук.

Але цього разу на контрольній я виявив, що він тихою сапою перебрався на вільне місце поблизу відмінника. Звісно, він сунув туди, як переїжджа сваха, щоб самому списувати. Ось тобі й й маєш!Впродовж усього уроку я свердлив його очима, сподіваючись пробудити його совість. Але в мого товариша й за вухом не свербіло. Залишившись з контрольною сам на сам ,звичайно, я спершу сів на мілину. Але не став здаватися та понаписував у зошиті всього, що тільки зумів.

Меня тоді здалося, що роботу я виконав без ладу і складу. Я був певен, що схоплю двійку, і тому дуже здивувався, коли мені поставили аж дев`ять балів. Виходить, я сам непогано впорався з фізикою! Мені аж світ роз`яснився, коли я потім дізнався про це.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

І. Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він – найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин».Традиції й новаторство в художній літературі – це взаємопов’язані поняття, які характеризують вузлові моменти літературної спадкоємності. Традиція в будь-якій сфері людської діяльності – те, що у формі усталених звичаїв, норм, порядків передається з покоління в покоління. У художній літературі у процесі тривалого її розвитку традиційними стають деякі теми, мотиви, ідеї, образи і т. п.

Новаторство – нововведення, характеристика тих граней творчої діяльності людини, якими ця діяльність відрізняється від традиційних форм. Письменник стає новатором у відкритті тем, типів, у вдосконаленні жанрових форм.

Вічний революцйонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, —
Він живе, він ще не вмер.

Поезія «Гімн» є моєю улюбленою. Я подумки , в захваті щоразу її перечитую.
Гімн (від грец. «урочиста пісня») – урочистий твір символічно-програмового змісту.  Поезія ввійшла до збірки «З вершин і низин», яка вийшла у 1887 р. (1893 – друге (повне) видання).

У поезії постав образ «вічного революцьонера» як одвічного духу, що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя, волю». Цього прагнення людини не зупинити ніяким реакційним силам, хоч, як свідчить історія людства, вони впродовж тисячоліть намагалися його умертвити, знищити. Поет підносить хвалу пориву людини до свободи, щастя, указує, що волелюбні ідеї особливо розкрилися в новітній час. Дух, що тільки «вчора розповився», простує туди, де розвидняється,- гучним голосом кличе до себе мільйони пригноблених і скривджених.

Голос «вічного революціонера», одвічного бунтаря, що не мириться з неволею, тепер чути в середовищі експлуатованих мас – «по курних хатах мужицьких,’ по верстатах ремісницьких». Він дає людям праці наснагу, породжує в них силу й завзяття «не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Поет вірить у велику силу «науки, думки, волі», що поведе людину до кращого життя. Ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивають визвольні настрої українського народу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Що є людина? Душа та тіло. Кожен із нас поціновує одне більше за інше. Володарі пера століттями намагалися довести, що велич душі над тілом незмірно краще. До письменників, що уславлювали подібну ідею належить галицький письменник Осип Турянський.

Повість «Поза межами болю» є уособленням  великої ствердної ідеї безсмертя людської душі. Саме душа дає змогу тілу жити. Не пасти ніц на саме дно – ось до чого закликає й що показує нам Осип Васильович. 

Найстрашніше протистояння – це протистояння тіла та душі. Коли герої конали від болю в шлунку, то тоді Добровольський зробив пропозицію, яка могла б урятувати життя всім, чи, принаймні, продовжити їх нужденне існування на декілька днів.  Тільки Сабо погодився на це, але й то йому не дали. Як сказав Ніколич: «Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!». Саме з’їсти свого мертвого товариша запропонував нужденним Добровольський. Усі вагалися. З одного боку – власне виживання, а з іншого стоїть образ твого друга, що ставленням до нього ти покажеш свою ницість чи піднесення душі. Вислів Ніколича допоміг зробити всім остаточний вибір, він наче скинув камінь з плечей. 

Дивним героєм є сліпий Штранцінгер. Друзі називали його святим. Своїми сліпими очима він бачив сонце. Цей юнак здатен був на велику самопожертву: він віддав «свої очі» (скрипку), аби товариші могли зігрітися. Сліпий зробив це тихо й рішуче. Здається, він мав достатньо сонця всередині, щоб вижити. Проте, за словами одного із шістьох товаришів, його душа була не з ним. Саме це відіграло вирішальну роль, мабуть, саме тому Штранцінгер не вижив. 

Також цікавим моментом, який показував, що навіть у лахмітті може жити велич людської душі, є ситуація із Бояні, людиною, що уже й власне ім’я забула. Він дико боявся, що самі товариші його вб’ють. Найбільше Бояні боявся Сабо, що дивився якимись лютими очима.   Божевільний упав, але підірвався. Якщо помирати – то самому, а не бути забитим. І ось, коли Бояні вже не мав надії на життя й був готовий померти, він тільки благав, щоб він це зробив сам. На що Сабо відповів: «Я теж людина». Він не хотів, щоб про нього думали настільки погано, бо людське єство перемагало в ньому звіряче начало.  

Німецький філософ Артур Шопенгауер сказав: «Люди подібні до годинникового механізму, який заводиться та йде, не розуміючи куди й  навіщо». Герої повісті Осипа Турянського знали, що вони мають іти, але тільки ліричний герой розумів, куди йому треба йти. Він бачив свою дружину й відчував маленького сина, що йому зараз три роки. Саме до них ішов той, від імені якого ведеться оповідь. Я вважаю, що тільки це допомогло йому вижити. Адже жити не заради себе, а заради інших – ось що по-справжньому високоморально та нетлінно.