Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку, величність людини полягає у її вчинках, у вибраному шляху по життю.

Велич — це не те, що можна отримати з народження чи присвоїти собі, а те, що можна заслужити працею і прагненням духовно розвиватися. Найчастіше ми називаємо Великими тих людей, які залишили по собі позитивну історичну славу і неабияк посприяли розвитку (культурному, духовному, політичному) нашої країни, або світу в цілому. Та це не означає, що щоб завоювати повагу наступних поколінь треба ламати голову над новими відкриттями. Достатньо жити по совісті і честі, знайти своє місце в житті, любити, творити на благо собі, своїм близьким, своєї країни і, можливо, цілої планети, тому що такі люди залишають гарну пам’ять у душах людських. Але Великі світу цього не завжди залишають після себе тільки гарну пам’ять, але на мою думку, ці постаті безумовно залишаються в історії, але не у серцях людей, а для мене Велич — це те, що знаходить відгук у серцях та розумах.

Величні люди безумовно повинні бути сильними. «Лише сильним дано право на безсмертя…», — писав український митець Олександр Довженко і я з ним повністю погоджуюсь. Життя багатьох українських діячів мистецтва, політики, науки насправді стали синонімами Величі. Такі імена, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Іван Мазепа, Степан Бандера та багато-багато інших назавжди залишися у наших серцях. Їх життя було наповнено різними лихами, але вони боролися з ними і стали Великими.

«Так! я буду крізь сльози сміятись, 
Серед лиха співати пісні, 
Без надії таки сподіватись, 
Буду жити! Геть, думи сумні!», — з такими словами долала Велика Леся Українка саме життя і я вважаю, що здолала, тому що назавжди залишилася з нами. Вже десять років з нами не має Великого В’ячеслава Чорновола, чиє життя стало прикладом для усього українського народу. 

Прикладом честі та боротьби, патріотизму та волелюбства, справжньої величі. Я вважаю,що ми завжди будемо пам’ятати його та його слова: «Віриш у свою дорогу – іди і не звертай».Таким чином, я дійсно вважаю, що Велич людини полягає у її вчинках та її виборі. Говорячи про велич, не варто забувати, що лишаєшся простою людиною, зі слабкостями, мріями і проблемами. І якщо ти здатен боротися — заслуговуєш поваги. 

А для того щоб стати по-справжньому Великим — мало прожити сіре, беззмістовне життя — треба бути хорошою людиною, з щирим серцем, не словом,а ділом доводячи своє право на титул Великої Людини!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На моє переконання, людина яка впевнена в своїх силах завжди досягає великого успіху незалежно від місця свого народження, статусу та забезпеченості батьків. Київ -столиця України, місто-герой,одне з найбільших міст Європи . Яким великим і неосяжним в очах молодих хлопців і дівчат воно здається на перший погляд.

 Моя точка зору на цю проблему така:до Києва кожного дня приїздять багато молодих людей із великими сподіваннями. Які в результаті своєї подальшої наполегливої праці стають видатними людьми. Деяким вдається навіть не тільки підкорити це місто,а й «покласти його до своїх ніг»,наприклад вихідці із села які стають видатними скульптурами та архітекторами перебудовують його на свій смак ,неабияк вгодивши тим самим корінним мешканцям. 

Також письменники, поет ,які в свій час приїхали в Київ, простими юнаками і дівчатами підкоривши це місто ,запам’яталися йому назавжди. За прикладом із літератури, далеко заглиблюватися не потрібно, адже Валер ‘ян Підмогильний чудово висвітлив тему підкорення міста молодим вихідцем із села Степаном Радченком у романі «Місто». Як нагадуємо, Степан Радченко, юнак, який їхав із метою перебудувати ,підкорити Київ,без впевненості у завтрашньому дні,але із твердим наміром,великими знаннями і впевненістю і собі. Також не можна не зауважити, те, що більшість політиків, а також сучасних співаків не є корінними мешканцями Києва. Як каже статистика корінних киян серед жителів міста — ледь понад половини. 

Отже,підкорення цього великого міста зараз дуже актуальна тема серед молоді всієї нашої країни. Підводячи підсумки можна впевнено сказати про те ,що у житті головне віра в свої сили і наполеглива праця,і зовсім не важливо ким ти є  корінним мешканцем великого міста чи вихідцем із бідного ,віддаленого села.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожна людина з великою любов’ю і душевним трепетом згадує те місце, де вона народилася, де промайнуло її дитинство, дитинство з дивосвітом-казкою, з материнською ласкою у затишній батьківській оселі. То родинне вогнище, маленька батьківщина кожної людини. То її велике «Я», з якого починається людина, родина, Батьківщина і вся наша велична й неповторна у світі Україна.

В історії існування кожної держави бувають дуже кризові моменти, коли на кону стоїть дуже багато. Щось подібне трапляється і зараз, і мова йде про рідну для всіх нас країну – про Україну. Всі ми бачимо, яка складна ситуація склалася в Україні в даний момент – наша країна втратила один з найбільш важливих регіонів, Крим, триває дуже нестабільна ситуація також і на території іншого життєво важливого регіону країни – Донбасу. Все це чинить дуже серйозний вплив на Україну в цілому, і ми не можемо знати, чи триватимуть ці проблеми ще довго або обмежаться тим, що є зараз. Від всього цього безпосередньо залежить і можливість збереження цілісності і єдності нашої країни.

Втім, можна сказати, що ще далеко не все втрачено. Так, проблеми є, і їх треба вирішувати, але в таких обставинах життєво важливо вибирати правильні рішення, які б сприяли зміцненню нашої єдності і ні в якому разі не порушували його. Що ж можна зробити зараз? Які рішення можна запропонувати? Здається, що зараз саме той час, коли наша країна має потребу в широкому національному діалозі, до якого мають бути залучені представники різних регіонів, соціальних класів та інших категорій. В рамках цього широкого національного діалогу необхідно ретельно обговорити поточні проблеми української державності і все те, що може порушити єдність нашої країни. Зокрема, якою повинна бути форма правління в Україні? Як повинні виглядати органи державної влади? Яким чином буде відбуватися їх формування? І лише думка більшої частини українського народу, їх повноважних представників, може давати тверду впевненість у тому, що Україна єдина, і може гарантувати збереження єдності країни в майбутньому.

Для збереження єдності нашої країни слід чітко розуміти, що в даний час Україна повністю позбавлена якої-небудь національної еліти. В Україні немає таких особистостей чи груп людей, які користуються довірою з боку всього суспільства без винятку. Є ті, хто називають себе елітою, але всі вони не представляють український народ, а інтереси зарубіжних урядів і організацій, що тільки реалізують власні інтереси і нічого більше. Саме тому повна демократія, прислухання до людей, враховування їх думок може стати шляхом до збереження реальної, а не фіктивної єдності країни.

Україна є прекрасною країною, збереження її єдності важливо для всіх нас, але слід пам’ятати, що тут живуть абсолютно різні люди. Нав’язування своєї думки, своїх переконань і уподобань в Україні буде абсолютно неефективним і не дасть нічого хорошого. Тільки вислуховування всіх і врахування їх інтересів дозволить нам зберегти єдину країну.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : В усіх нас є таланти. Абсолютно кожний має якісь вродженні вміння. Річ у тім, що не кожний їх розвиває або хоча би знає про них. Одним із таких є вміння спілкуватися. Я думаю усі ми бачили людей, які здавалося б не талановиті зовсім, але чомусь досягають того чого їм захочется. 

Ми не враховуємо їх ораторських здібностей, хоча це насправді найсправжнісінький талант, який даний далеко не кожному. Якщо б мені дали вибрати одине будь яке вміння, то я без сумніву вибрав би саме це. Ремесло спілкування замінює нам абсолютно всі вміння. Ми комунікативні істоти, тому нам так важливо, свідомо чи несвідомо, спілкуватися із ерудованою людиною. Голос може показати людину сміливою, начитаною, кумедною. І це не межа. Саме мова є нашим головним ієрархічним статусом у сучасному суспільстві. Риторика, побудова речень , тембр голосу усе це має великий вплив на співбесідника. Наскільки б красивою не була б людина, якщо вона не може скласти разом кілька слів у речення, така людина буде не приємною практично кожному. Тому важливо розвивати свій голос та вміння спілкуватися. Люди у яких є подібні вміння, живуть як у Бога за пазухою. Їм легко у житті,  бо вони можуть із будь ким домовитись, згладити конфлікти, словесно вирішити ситуацію. Подібним особистостям ніколи не знадобиться груба сила.

Отже, можна із впевненістю сказати, що у сучасному світі дикторські та ораторські вміння є найважливішими. Люди, які володіють ними в досконалості будуть мати значно вищий шанс здобути життєвий успіх, ніж ті хто ними не володіє.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Що ж може зробити людину радісною? Та що завгодно! Голодному – шматок хліба. Спраглому – ковток води. Безпритульному – дах для ночівлі. Хворому – здоров’я. Бідному – багатство. Багатому – розкіш.Все в світі відносно, тому й почуття радості не завжди буває довгим. Що таке радість? Це стан душі в певний момент якої-небудь події.

Радість для мене це почуття коли у мене все виходить. До радощів відносяться і нові покупки і (від простої футболки до машини, квартири) і чим дорожчк річ я здобуваю, тим більша у мене радість так як я цього домігся ще й сам. Але не всі радощі зводяться до грошей, також до радощів і відноситься моя кохана, яка радує мене кожен день і якщо вона щаслива, то щасливий і я (так, як докладаю свої зусилля до її щастя, бо хочу, щоб у неї все було добре). Ну і звичайно радість — це діти, але ця радість теж залежить від мене ,бо якщо я своїх дітей не правильно виховаю,то вони виростуть невдячними і безтолковими,як для мене,так і для суспільства.

Отже, радість життя залежить від досягання цілей,яких я хотів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Літературна діяльність Квітки-Основ’яненка припадає на двадцяті — початок сорокових років XIX століття — на період загострення суперечностей, викликаних кризою кріпосництва в Росії. 

Г. Квітка-Основ’яненко своїми повістями дав перші зразки художньої прози в українській літературі, орієнтуючись на тогочасну російську літературу, зокрема на художню прозу Пушкіна і Гоголя. Повісті й оповідання Квітки-Основ’яненка, писані українською мовою, вийшли окремою збіркою в Москві під заголовком «Малороссийские повести, рассказьіваемне Грицьком Основ’яненком». 

Українські прозові твори Г. Квітки діляться на дві групи: сатирично-гумористичні і сентиментально-реалістичні. 

Повість «Маруся» належить до сентиментально-реалістичних творів. У ньому Квітка-Основ’яненко майстерно змальовує колоритні картини побуту українського народу, опоетизовує найкращі риси його національного характеру. Показуючи високу моральність простої людини, автор наділяє її такими рисами, які оспівані в народно-пісенній творчості. 

У найвидатнішій повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся» зображено ідеальне і разом з тим нещасливе кохання Василя і Марусі. Молоді люди показані в повісті втіленням досконалості, як її розумів автор. Елементи ідеалізації відчуваються навіть у змалюванні самої зовнішності Марусі. І справді, Маруся — надзвичайна красуня: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, брівоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте…» 

Портрет змальований поетично, але в ньому немає індивідуальних рис, це — образ у дусі загальних фольклорних висловів про дівочу красу. 

Довершується портрет Марусі докладним описом її вбрання, що має цілком етнографічний характер. Біла сорочка, пишні рукава, вишиті червоними нитками, черчата плахта, шовкова запаска, каламийковий пояс, мережана хустка коло пояса. 

Ідеальні, як їх розумів автор, і риси характеру Марусі. Сам автор рекомендує її так: «О, там вже на все село була і красива, і розумна, і багата, і звичайна, та ще ж к тому тиха, і смирна, і усякому покірна». 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожен з нас напевно розуміє, що в житті існує очевидне зло. Наприклад, у законодавстві закріплені певні діяння, що розглядається всіма як злочини чи правопорушення. Однак далеко необов’язково в житті влаштовано так, що реальне зло завжди карається. Наприклад, є така людська якість, як байдужість. З одного боку, ніхто не може покарати людину за те, що їй все байдуже. З іншого боку, наслідки від байдужості насправді можуть бути просто катастрофічними. Зокрема, таким серйозним наслідком байдужості може стати зрада. А ось вона вже іноді вважається злочином, зокрема, коли йдеться про державну зраду. Як би там не було, дане питання дуже цікаве, в ньому потрібно ретельно розібратися.

Отже, що ж собою являє байдужість? І чому вона настільки небезпечна для людини і може призвести до зради? По-перше, я думаю, основна небезпека тут криється в тому, що людська байдужість дуже добре характеризує ту людину, яка її виявляє. Нормальна, адекватна людина не може залишатися байдужою до всього того, що її оточує. Завжди слід цікавитися людськими проблемами інших, намагатися їм допомогти. Байдужість означає, що ти ніколи не будеш цим цікавитися, тобі буде все одно, як себе почувають і що думають інші. Саме тому ти з легкістю їх зрадиш, якщо тобі дійсно випаде така можливість. Адже який сенс залишатися вірним, якщо тобі байдуже? Набагато простіше зрадити і отримати за це якусь певну вигоду.Є й інший вид байдужості, який є ще більш серйозним і викликає ще більшу зраду. Це байдужість людини до власної держави. Наприклад, якщо людина не виявляє ніякої поваги і любові до власної країни, більше того, демонстративно показує, наскільки їй байдужа її власна країна, цілком можливо, що вона скоро її зрадить. Тут та ж логіка, що й у байдужості при спілкуванні з людьми. Якщо тобі все одно, то чому б не зрадити, якщо в цьому з’явиться необхідність?

Я цілком погоджуюся з твердженням про те, що байдужість є одним з перших кроків до зради. Є безліч зв’язків між двома цими явищами. Наприклад, можна спочатку ставитися до певної людині з байдужістю, а потім її зрадити. Точно так само можна ставитися до власної країни, що стане результатом її повної зради. Саме з цієї причини я рекомендую всім людям ставитися до оточуючих, власної країни і всього іншого важливого з увагою і завжди відчувати власну відповідальність, а не залишатися байдужим.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сім’я. Таке коротке слово, а вмістило в себе так багато. Хіба можна порівняти з чимось родинний затишок, турботу мами, тата, піклування про всіх бабусі. їх поради, настанови супроводжуватимуть нас усе життя. Родина є сильною завдяки взаємній любові всіх її членів, доброзичливості, взаєморозумінню, взаємопідтримці. Які б випробування не випали на долю дитини, вона повинна знайти прихисток в стінах рідного дому, де її правильно зрозуміють, допоможуть,скажуть правду, посварять, коли це необхідно. В такій родині діти шанують батьків, а батьки поважають дітей.

Кожна сім’я тримається на чиїхось плечах. У моїй родині головним у вирішенні всіх питань, звичайно, є батько. А от веденням домашнього господарства, доглядом за мною та братом, створенням домашнього затишку займається мама. На свої плечі вона поклала турботу про нас всіх. Ми, як можемо, з братом допомагаємо мамі. Тато весь час на роботі, працює без вихідних. Зараз не так просто утримувати сім’ю. Тому я хотів би здобути спеціальність і заробляти гроші, допомагаючи своїй родині. Як приємно повертатися після відпочинку чи довгого гостювання до сім’ї. Зимовими вечорами проводити вільний час у колі родини за бесідами, грою в лото, шахи. Та й найсмачнішим є домашнє харчування.

Ми живемо дружно і підтримуємо одне одного, тому я вважаю свою родину міцною та хорошою. Та все ж таки кожен із нас має якісь недоліки. На мою думку, взірцем родинного вогнища може бути родина Запорожців, про яку написав О. Довженко в кіноповісті «Україна в огні». На початку твору ми бачимо всю велику родину за столом, коли вони святкують День народження матері. З’їхалися всі сини та донечка до батьків напередодні війни. І всі вони дістали таке виховання, що їхнім батькам не було соромно за жодного ні в мирний час, ні в жорстокий воєнний час. У кінці твору знову вони збираються разом, хоча й не всі, бо війна забрала життя багатьох людей, в тому числі не оминула й Запорожців, які з перших днів були на передовій.

Якою затишною і рідною стала домівка Сірків для Григорія Многогрішного з пригодницького роману І. Багряного «Тигролови». Кращі традиції народної педагогіки діють в цій сім’ї. Діти поважають батьків, слухають їх настанов, допомагають в усьому. Родина прийняла незнайомця, наче сина. Григорій опинився серед сибірських просторів не з власної волі, але це не цікавить родину. Людина в біді — значить, треба рятувати.

На сім’ю покладається велика відповідальність у вихованні дітей. Я зараз розумію, як непросто заробити багато грошей і забезпечити родину всім необхідним, приділити увагу кожній дитині, знайти добре слово і необхідну пораду в тій чи іншій ситуації. Для дітей батьки є взірцем, тому їм треба зважувати кожне слово, дії в присутності малечі. Хочеться, щоб вони бачили тільки хороше. Тому так важливо на вихідних організовувати сімейні екскурсії, літні подорожі до моря. Хочеться, щоб у нашій країні була стабільність, а сім’ї міцними, забезпеченими і вихованими. Тоді будуть виростати порядні діти, чемність, добро, вихованість стануть їхніми супутниками.

Усе, що вкладе родина в свою дитину, зігріватиме і підтримуватиме її в подальшому житті. Це найцінніший вклад, що може бути на сьогодні, завтра, навіки. Як писав Котляревський:

Де згода в сімействі,
Де мир і тишина,
Щасливі там люди,
Блаженна сторона.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Надто гостро сприймав Улас Самчук усі історичні події, які переживала Україна, його рідна сторона, у XІX-XX сторіччях: саме в цей час у центрі Європи на очах усього світу знищувався великий народ! Докладалися всілякі зусилля і винахідливість, аби вбити у зародку саме бажання людей бути українцями. Саме ці обставини поставили перед «кусливим» митцем Самчуком питання: чому так сталося, що ж відбувається з Україною? Мовчати письменник не міг. Отож усі свої думки, болісні, вистраждані, вилив у «найсенсаційнім з усіх творів» романі-хроніці «Марія», написаному у Празі 1933 року. Наступного року твір було надруковано у Львові. Протягом 30-х-80-х років неодноразово перевидавався у США, Аргентині, Канаді, під час війни — в Україні, у Рівному. 1991 року роман надрукували у Києві.

Поштовхом до написання роману став голодомор в Україні 32-33-го років, але змалював письменник гірку історію життя України через життєву трагедію героїв роману впродовж кількох десятків років, бо така його творча манера — показувати людину в історичному часі.

Марія — головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирітське життя, Улас Самчук наводить нас на думку, що подібною до Маріїної долі була історія України кінця XІX — початку XX століття, яка після поразок минулих віків лишилася сиротою, бідною вдовою на узбіччі світової історії. Проте ціною неймовірних зусиль зуміла вистояти, на початку XX століття навіть зміцніти, сподіваючись на краще. Коли читаєш твір про долю жінки-страдниці, то здається, що вже щось подібне доводилося чути раніше. Це справді так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирітство, дитинство в наймах, перше дівоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сімейного щастя з коханим. Все склалося саме так у житті Марії. Та це ж тільки, як-то кажуть, канва. А вишиванка життєвої долі Ма-ріїною значно строкатіша. «Провісники лиха» раз у раз вриваються у її долю…»

Спробуємо і ми разом з Марією упродовж усіх двадцяти шести тисяч двохсот п’ятдесяти восьми днів пережити, перестраждати, пересміятись і виплакатись. Марією від народження і до старості називає автор героїню. І це символічно. Початок її життя був розкішним. Марія-немовля — «жива репетлива дійсність», вона розкошувала: «Не раз прокинеться від сну, нап’ється з материного лона пахучого напою і наповнюється радістю… Белькоче, піднімає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепірює ледь помітні пальченята, завзято ловить щось настирливе перед очима». Із цим властивим справжньому борцеві за існування щирим завзяттям Марія пройде весь відведений їй долею шлях. Та ось перше лихо, яке довго не могла збагнути Марія, Вона — сирота. Розпочались поневіряння маленької героїні: життя в убогій тітчиній родині, де ще «п’ятеро крикливих ротів», що «хочуть самі обов’язково щодня їсти». Найболючіше дівчинці не те, що ходить у брудній полотняній сорочині, вічно голодна, що кожен може образити її, а те, що Марія свідомо розуміє, що вона сирота — і у відповідь своєму кривдникові вона не може сказати, як інші: «Чекай, чекай! Як скажу мамі — побачиш!..» А вона і не каже цих слів, а «піде над річку, порюмсає і знову добре».

Час плине і з недоглянутої, циганкуватої, з «великим набубнявілим животиком» дівчини виросла красуня, за якою упадали хлопці з усіх околиць, а згодом ми бачимо Марію-матір. Героїня Самчуком обожнена, він намагається подати її життя у чіткому хронологічному порядку день за днем, рік за роком «у художньому стилі художньої агіографії». Ось ми бачимо, як Марія-мати годує немовля: «Голова її похилена направо, очі спущені й закриті довгими повіками, а уста стулені у легку й прозору усмішку». І цим біблійним мотивом письменник з перших сторінок роману вмотивовує «житійний», а тому й трагічний характер образу: дні її лічені, «ім’я їй Марія». Вона запрограмована на нелегку долю ще й тим, що народилася у світі, де точиться одвічна боротьба добра зі злом. Уже малюючи портрет маленької Марії, автор говорить: «У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розів’ється, розцвіте й пізнає добро і зло». А героїня ж прагне щастя. Для Марії це — радість дитинства (коли є люблячі батько й мати), взаємне кохання, родинне щастя (життя з коханим чоловіком), радість материнства, достаток, праця на своїй землі. 

Але чомусь усі Маріїни мрії про щастя у дійсності миттєві. Родинні трагедії зумовлені жахливим часом. Помирають батьки, діти від першого шлюбу, від голоду в німецькому полоні гине син Демко, деморалізується недоформована розхристана душа Максима… Судилося Марії випити свою чашу сповна: спізнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолі; і що більшим було її щастя, тим більшою і страшнішою була катастрофа. Її життєвий шлях — то доля всієї України. Маріїн рід, як і більшість українців, зустріли революцію непідготовленими. А найбільше горе матері — бути свідком, як гинуть діти, згасає увесь рід: на Соловках — наймолодший син Лаврін, зять Архип, у селі від голоду донька Надія, внучка Христуся, останньою — сама героїня…
Трагічний фінал наштовхує на роздуми. Весь час, від раннього сирітського дитинства і аж до революції, ми постійно відчуваємо, що в які б скрутні ситуації не потрапляли герої твору, все рівно не опинялись у ситуаціях безнадійних: мовляв, усе минеться, адже головне — життя продовжується. А чим же принципово вирізняється більшовицька влада від усіх інших? Вона такої надії не залишала нікому. Болісно це сприймати розумом, але підтвердженням цьому є роман Уласа Самчука «Марія» і, звичайно, життя. Розв’язка твору трагічна — вмирає жінка-мати, продовжувачка роду, який знищено соціальними катаклізмами. Письменник вірив у те, що Україна і українці ще відродяться, заживуть щасливо, тому і фінал роману життєстверджуючий. Марія бачить сонце, а Гнат (її перший чоловік) бачить, як «воскресають мертві з гробів, встають з домовини люди, далекі, забуті, розкидані по всій землі. Встають і співають радісні пісні. Гнат цілує старечу руку своєї колишньої дружини-красуні: «Цілую руку матері. Цілую святість велику. Цілую працю! Маріє! Маріє!»

Так оцінює автор долю жінки, яка мужньо пройшла крізь усі випробування і, наблизившись до біблійних героїнь, піднеслася до символу України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожен з нас родом з дитинства, і найголовніше для нас – це наша родина. Родина, яка нас виховувала, дала нам майбутнє.На мою думку, кожна людина повинна забезпечити добробут і щастя в родині.

Починаючи з народження і до самої смерті життя кожного з нас пов’язане з сім’єю. Родина – наш захист, найважливіший у житті кожного світ, у якому людина може бути сама собою, де її завжди вислухають, зрозуміють все з півслова. Або зовсім без слів. Якщо в родині панує любов та взаєморозуміння, всі негаразди видаються не такими страшними.

Сучасні українські сім’ї дуже відрізняються від родин початку минулого століття. За досить короткий проміжок часу змінилося досить багато: сімейні цінності та пріоритети. Сьогодні досить часто шлюби не реєструють, живуть «на віру». Хоча це зовсім не за українськими традиціями, адже раніше не те що жити разом, але й мати близькі стосунки до весілля вважалося гріхом. Але зараз молодь не поспішає узаконювати шлюби. Можливо, у цьому є сенс – пара поживе разом, зрозуміє, чи підходять вони один одному, чи співпадають їхні звички та погляди на життя. І якщо співпадають – то можна вже і оформлювати шлюб, адже люди встигли пізнати один  одного і вірогідність того, що вони не вживуться разом, значно зменшується. А якщо ж між парою немає взаєморозуміння – краще безболісно розійтися, доки ще немає спільного майна, дітей та образ, адже при офіційно оформленому шлюбі розуміння і поваги більше не стане. Як на мене, то найголовніше, щоб було спів розуміння, і не так і важливо, зареєстрований шлюб чи ні.

Не можна не зауважити, що щастя вимірюється не лише повнотою гаманця, але і духовними цінностями. Хоча і матеріальне забезпечення досить важливе. Хтось вважає, що утримувати родину має чоловік, але більшість громадян нашої країни впевнені, що заробляти гроші для родини мають і чоловік, і жінка. Так само, як і займатися домашнім господарством. Сьогодні вже мало хто поділяє домашні справи на чоловічі і жіночі – якщо робити все разом, то і «погода у будинку» буде  кращою.  Таким чином, зміни у суспільстві певним чином відобразилися на українській родині, її звичаях та традиціях. Хоча і зараз  основі української родини полягає взаємопідтримка, взаємоповага, взаєморозуміння.

Отже,розуміння, терпіння та любов до кожного із членів родини – не всі складники родинного щастя, але, як на мене, найголовніші!