Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Добро і зло… Доки існує наш світ, існують і ці два поняття. Ніхто не знає, де закінчується добро і починається зло, і навпаки. Добро і зло нерозривно поєднані, вони не можуть існувати одне без одного.

Що для мене зло? Напевно, війни, у яких гинуть люди, часто – найчастіше ні в чому  не винні. Коли моя прабабуся говорить про війну, у неї й досі з`являються  сльози на очах. Для неї війна – то найстрашніше зло, яке забрало багатьох близьких і рідних людей. Але німецькі солдати для неї, як це не парадоксально,  не являються втіленням зла. Не раз бабуся розповідала мені, що вони не ображали дітей і жінок – навпаки, часто віддавали їм свої пайки, щоб не голодували та теплі шинелі, щоб малеча не мерзла. Прабабуся розповідала, що з такої шинелі її мама пошила пальтечко їй та її молодшому братику. А ще одного разу моєму прадідусеві потрапив  до ока осколок бомби. Якби не німецький лікар, то бути б йому сліпим. А так цей  солдат прооперував дідуся, витяг осколок, і він до останніх днів свого життя гарно бачив. Тож, дійсно, війна – велике зло, але не всі ті, кому доводиться у ній брати участь, із задоволенням вбивають людей та руйнують їхнє життя.

 На щастя, я ніколи не бачила війни. І сподіваюсь, не побачу. Тому для мене найбільшим злом є смерть. Смерть, яка приходить не до тих, хто прожив довге життя, а до молодих, інколи і до дітей. Я не можу спокійно дивитися на тих діточок, яким потрібна допомога, які живуть лише надією на диво – по телевізору часто можна побачити звернення їхніх батьків з проханням допомогти. Їхнє життя ще тільки починається, а вже стільки болю вони пережили! Ось тут мене вражає несправедливість життя – хтось витрачає мільйони бездумно й ні на що, а хтось збирає по крихтам на операцію дитині! Я вважаю, що нашій державі в першу чергу слід подбати про лікування таких дітей. У нас, на жаль, досить багато онкохворих, і велика частина з них – діти, яким просто необхідні клініки з сучасним обладнанням та безкоштовне і якісне лікування. Адже найстрашніше горе для батьків – не мати можливості допомогти своїй дитині…

А що ж таке добро? Добро – це, в першу чергу, милосердя. Вміти допомогти і підтримати. Добро – це коли ти посміхнешся і спитаєш про справи у самотньої старенької сусідки;  поступаєшся місцем у транспорті вагітній жінці або забираєш додому бездомне кошеня (вмовивши перед цим маму). Добро починається з малого: з доброго слова та привітної посмішки. Але ніколи не буде добра там, де є байдужість!

 Тож, як це не дивно, добро і зло завжди йдуть поряд. І під час війни знаходяться добрі люди, і хворій дитині може допомогти людина, у якої добре серце. Саме від нас залежить, яким стане наш світ – добрим чи злим, від наших вчинків і думок, від нашого ставлення один до одного. Творити добро може кожен, тож варто почати вже зараз!  

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Літературна діяльність М. Гоголя припадає на першу половину XIX століття. Останнім часом навколо імені, безсумнівно, великого письменника точаться запеклі суперечки: «чий М. Гоголь, російський чи український?» Очевидно, передбачаючи таке питання, сам Микола Васильович у листі до Олександри Осипівни Смирнової-Россет написав: «Скажу Вам одне слово щодо того, яка в мене душа. Знаю лише те, що ніяк не віддав би переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровано Богом, і, як навмисно, кожна з них окремо вміщує у собі те, чого немає в іншій, — явний знак того, що вони повинні доповнювати одна одну». Тож не дивно, що така українська творчість Гоголя є настільки російською і навпаки. Ціла низка творів про Україну, написаних російською мовою, є неоціненним внеском у скарбницю літератур обох країн. Гоголь у своїй російській мові зберігав світоглядні українські фольклорні моделі. Відомо, що письменник із великою увагою ставився до народної української творчості, знав вірування, обряди, казки й легенди українського народу.

Так, легенда про цвіт папороті покладена в основу оповідання «Вечір проти Івана Купала». В одному хуторі з’явився химерний чоловік, «бісівська людина» на ім’я Басаврюк, що є уособленням нечистої сили, диявола, який спокушає людей, зводить з розуму. Дарував він людям коштовні подарунки, а на наступну ніч із людиною відбувалися страшні речі, однак позбутися тих подарунків не так легко було: кинеш у воду — пливе бісівська каблучка або намисто по воді — і до тебе ж у руки. У тому ж хуторі жив Петро Безродний, бідний робітник, що мав «усього-на-всього одну сіреньку свитку». Він покохав красуню Підорку, дочку свого заможного хазяїна. Звичайно ж, старий Корж, батько Підорки, розлютився, побачивши, що його дочка цілується з Петром, який не має нічого за душею. Дізнавшись про те, що до Підорки сватається інший заможний пихатий лях, безнадійно закоханий парубок намагається втопити своє горе в чарчині. Не маючи вже жодної надії повернути свою кохану Підорку, Петро зустрічає в шинку Басаврюка й укладає з ним угоду, фактично угоду з самим дияволом. Парубок має піти в ніч на Івана Купала на Ведмежу балку й зірвати цвіт папороті попри всі страхіття, що йому ввижатимуться. Однак Петро й не здогадувався, що виконавши таке завдання, він повинен піти ще далі — пролити людську кров, кров невинної дитини — Івася — меншого брата коханої. Спочатку людське єство Петра запротестувало, він замахнувся ножем на відьму, але Басаврюк іззаду загримів: що, мовляв, обіцяв виконати? А відьма тупнула ногою — і Петро побачив у розверзнутій землі коштовності. Тоді очі в хлопця загорілися, розум йому ніби затуманився, і він убив Івася. А наступного дня прокинувся, не пам’ятаючи нічого, але з мішками, повними багатства. Проте скарби, здобуті нечесно, за допомогою диявола, як відомо, щастя не приносять. Так і сталося: як навіжений, Петро намагався весь час щось пригадати, але не міг. Змарніла його кохана Підорка, силуючись допомогти чоловікові, вилікувати його, врятувати затьмарений розум. Але коли Петро побачив стару відьму, то все пригадав, дико засміявся, кинув у неї сокиру, а на місці відьми з’явився привид Івася. Жахливі речі коїлися в зачиненій хаті, а замість Петруся й грошей люди знайшли купку попелу й черепки. Такою є плата за багатство, отримане ціною невинної крові.
Персонажі оповідання змальовані у фольклорних традиціях із використанням епітетів, порівнянь; пейзажі ніби доповнюють фантастичний світ, у якому діє нечиста сила. У народному стилі зображено відьму, усі чарівні перетворення й дива. І хоча твір написаний російською мовою, М. Гоголь майстерно передав саме український колорит, цілком виправдано вводячи до тексту українські слова, приказки («свитка, монисто», «бреше, сучий москаль», «Що то вже, як у кого чортма клепки в голові!»)

Художньо переосмислюючи народну легенду, М. Гоголь створив цілком оригінальний мистецький твір, який із цікавістю читають уже багато поколінь, переймаються трагічною долею героїв, зачаровуються чудовою мовою розповіді, шукають відповіді на вічне питання — як протистояти диявольській спокусі, що у всі віки переслідує людей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість»

Історія новели «Момент»  справді психологічно витончена й прекрасна, але й печальна, адже герой новели залишається наодинці з мукою осиротілого щастя, яке спалахнуло було на мить і зникло разом із чарівною панною (звідси й назва — «Момент»). Отже, письменник порушує проблему щастя — наскрізну проблему своєї творчості.

Сюжет, як того й вимагає жанр новели, динамічний і напружений. Герой зустрічається з панночкою в клуні перед спланованим нелегальним переходом через кордон. Панночка так само тікає від переслідування поліції. Герой закохується в дівчину — і читач стає свідком народження й розвитку високого почуття. Молоді люди переживають страшний, екстремальний момент: перебігаючи прикордонну смугу під обстрілом, вони уникають смерті і як переможці святкують радість життя: «Це було торжество двох великих кузьок; це був вихор життя, який замітає все сміття — “не треба”, “не можна”; це було щастя крові, мозку, кісток; це було найвище щастя народження, народження не з сліпими, а з одвертими (розплющеними. — Авт.), видющими очима душі».

У творі використано потужний арсенал імпресіоністичних засобів. Кольористика тексту концентрує сонячні барви, лісову зелень, небесну блакить; багатство зорових і слухових образів увиразнює пейзаж, творить тло, на якому розгортаються події в новелі.Штрихова імпресіоністична техніка передачі вражень головного героя (а розповідь ведеться від першої особи) піби виплітає малюнок душевного стану закоханого. Усе навколишнє читач «бачить» і сприймає через внутрішній світ героя.Момент щастя — миттєвий: закохані тут же розлучаються навіки, адже щастя, за Винниченком, — це «свободна воля», воля від тягаря й обов’язку, що є наслідком трішалих стосунків. Справжнє щастя — у миттєвому захваті.

У новелі проступає відверте протиставлення усталеної, традиційної моралі з ґі суворими, а то й пуританськими, приписами і природності, принадності щирігх почуттів двох молодих людей. Емоційно звучить у творі піднесений і мінорний водночас апофеоз великому, прекрасному процесу життям, частка якого і ліс, і бджоли, і пташки, і юнак та дівчина, які ніби розчиняються в зеленому рухливому царстві природи.І вже в наступних рядках автор ніби протиставляє незайману природу, її прекрасне життя людській моралі як чомусь протиприродному, обтяженому умовностями, лукавістю.

Спалах почуттєвої любові в природі — найвищий момент буття. Людина ж перетворює свято кохання на побутовий елемент щоденного життя. Звідси й оцінка: «Щастя — момент. Далі вже буденщина, пошлість». Ідеальну модель поведінки всього живого в природі Муся окреслює так: «Єсть якісь метелики. Вони вмирають серед кохання». Пропозиція панни скористатися цією моделлю, перенісши її з рівня біологічного на рівень духовний («наше кохання повинно вмерти зараз»), з розумінням сприймається героєм. Муся стає Дамою, а юнак благочестивим, шляхетним лицарем: «Я схопив краї її сукні, поцілував і випустив».

Авторська ідея очевидна: усе, що природне, є прекрасним.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Жадоба до матеріального збагачення завжди призводила до духовного зубожіння. Цю аксіому доводили і Бальзак, і Мольер, і багато інших майстрів художнього слова. Не лишився осторонь і український драматург Іван Карпенко-Карий. У комедії «Сто тисяч» він зобразив характери, які у погоні за грошима забули про основи основ людського буття — моральні принципи. Таких героїв у п’єсі двоє: Герасим Калитка і кум його Савка. Проте, попри спільну в житті мету — здобуття грошей, — якими різними є ці персонажі! У першу чергу, мотиви для збагачення у кожного з них — різні. Першою і центральною фігурою п’єси є багатій Герасим Калитка. Він не знаходить собі місця, прагнучи розширити свої земельні володіння: «Тут недоїдаєш, день при дні працюєш, жінка з діжі рук не виймає — і тілько ж всього-на-всього двісті десятин, а то ж, мабуть, і в десять тисяч не вбереш. Не спиться мені, не їсться мені…» Найперше його цікавить матеріальне, а духовне — повністю знецінюється. Так, релігійні традиції свого народу він використовує виключно у власних інтересах, спекулюючи поняттями віри. У робітника він забирає половину хлібини, посилаючись на те, що «гріх у неділю снідать». Коли жінка збирається їхати до церкви, не дає їй коней, навчає: «Люде в Київ ходять за чотириста верстов, а ти не хочеш потрудитися для Божого дому й шість верстов… Худобу ганять в празник гріх. Блажен чоловік, іже скоти милує». Невже Калитка насправді такий богомільний? Ні, факти з його життя свідчать, що це не так. І думає він у цей момент не про те, щоб вшанувати церковне свято, а про те, що «скотина гроші коштує».

І, звичайно ж, центральна інтрига твору — купівля фальшивих грошей — явище протизаконне, але цього, справжнього гріха, Герасим не боїться. Коли Савка, якого Калитка взяв у компаньйони, повертається із міста, успішно розмінявши «фальшиві» купюри, коли сповіщає, що гроші «годяться», Герасим розчулено каже: «Куме, вашими устами Бог говоре».

Лицемірство є ще однією виразною рисою цього персонажа. Перед своїми друзями він прагне мати вигляд доброго та чесного чоловіка, який дуже любить свою жінку. Насправді він поводиться зі своєю дружиною жорстоко. Ось що говорить сама Параска: «Бий, бодай тобі руки посохли! І замолоду з синяків не виходила, бий і на старість! У! Харциз — коняку жаліє, а жінку бить збирається…» Втім, до бійки справа не доходить: як тільки на порозі з’являється Копач — Герасим цілує Параску.
Другим, хто прагне здобути гроші будь-якою ціною, є Савка — змучений бідністю селянин, який живе у боргах і не знає, як існувати далі. Доведений до відчаю, Савка згоден продати дияволу власну душу: «Пішов би до нього в гості у саме пекло: надокучило отак раз у раз позичати, нехай би дав, іродів син! Чи душу йому, луциперові, треба, то нехай би брав, бо без душі, мабуть, легше, як без грошей».
Савка розмірковує про те, що, мабуть, сусідський поміщик Жолудь має «нечисті гроші», тобто, він вже скористався цією можливістю. Але наприкінці цієї ж яви Савка робить ще один висновок: «Е, куме, мабуть, і в тебе нечисті гроші, і в тебе душа вже не своя». І у цих словах — уся суть конфлікту, тут заховано корінь зла. Про людину, яка ставить на перше місце в житті багатство, можна впевнено сказати, що вона продала душу дияволу. Під час поділу грошей і Калитка, і Савка готові вбити один одного. Втім, коли справу провалено, коли Герасиму не дали накласти на себе руки, Савка кається. І його покаяння — це справжнє покаяння людини-християнина: «Буде здоров’я — будуть і гроші, а я навіки від них одрікаюсь, ніколи в світі не буду хотіть більше, ніж Бог дає». На жаль, з боку Калитки покаяння ми не бачимо…

Таким чином, у п’єсі «Сто тисяч» Іван Карпенко-Карий утверджує ідею духовності як основи людського життя. Насамкінець буде доречним навести слова Ісуса Христа: «Не збирайте скарбів на землі». Адже душа — дорожче.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина завжди має вибір, але від того,що вона обере напряму залежить її доля.І саме сміливість допомагає впевнено зробити правильний крок вперед.
Ми бачимо Григорія у різних екстремальних ситуаціях. Інколи здається, що його муки — на грані можливого! Але незбориме бажання жити додає сили правнукові славного українського гетьмана Дем’яна Многогрішного. І тому цей молодий «тигр», не приручений до покори тоталітарній системі, перемагає, бо у шаленому полюванні на його волю непохитно вірить: він — не нуль в історії, його душа не озвіріла, не захлинулася ненавистю до людей. Ми із захопленням розуміємо, що людяне серце юнака здатне співчувати, співпереживати і твердо вірити: чесна людина може кинути виклик цілій нищівній системі та вистояти у цьому двобої.
Та чи щасливий сам Григорій у такій запеклій боротьбі, у таких нелюдських випробуваннях? Чи не краще було б, як тисячі інших, змиритися, не піддавати смертельному ризику своє і так уже надломлене життя?.. Але хіба можна було б тоді те невольницьке існування називати життям? І хіба людина може бути щасливою за таких умов? Ні! Іван Багряний, який сам усе життя вірив у тріумф людської гідності, йдучи над прірвою, проголошує аксіому: «Сміливі завжди мають щастя», як мав його Григорій Многогрішний, що не скорився жахливим обставинам, а «стрибнув у певну смерть, але не здався».
…Сьогодні, коли наш народ зазнає чималих труднощів у відбудові незалежної держави, до нас повертаються імена тих, хто пройшов довгий шлях від забуття до безсмертя. Повертаються, щоб підтримати і надихнути, щоб своїми творами довести: щастя — це життя, повноцінне й вільне. А воля виборюється тільки чесними і сміливими вчинками.
Тому і знак тотожності між благородною сміливістю та щастям, на мою думку, є незаперечним.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В Україні проживають люди 134 національностей. Кожна має свою самобутню культуру, історію, традиції. Але всім нам слід бути толерантними по відношенню один до одного. 

«Толерантність — це гармонія в різноманітті. Толерантність — пошана, ухвалення і розуміння багатої різноманітності культур миру, наших форм самовираження і способів проявів людської індивідуальності». Це визначення ми знаходимо в «Декларації принципів толерантності» ЮНЕСКО. На думку моїх однолітків, толерантність — привілей сильних і розумних, таких, що не сумніваються в своїх здібностях просуватися на шляху до істини через діалог і різноманітність думок і позицій. 
А на думку моїх батьків, толерантність — це спілкування і свобода думки, совісті і переконань, гармонія в різноманітті, чеснота, яка робить можливими досягнення взаєморозуміння між людьми, батьками і дітьми мирним безконфліктним шляхом. Але що ж робити, якщо конфлікт затягується і росте стіна нерозуміння? 

Пітер Бріч порадив, як легко можна зруйнувати «стіну нерозуміння»: «Треба просто посміхнутися і бути ввічливим. Я упевнений, що співбесідник поступить також». Давайте спробуємо, адже всі ми — жителі однієї планети, майже сусіди. Житимемо дружно! 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я не погоджуюся з думкою, заданою темою твору, адже переконаний, що зміна переконань — це далеко не ознака слабкості: якщо людина й справді розуміє свою помилку, то має визнати, що робила щось не так, послухати думки та поради інших і засвоїти цей досвід на все життя.

Свої глибокі переконання можу підтвердити такими аргументами: по-перше, іноді трапляється так, що з плином часу нам доводиться визнавати, що робили щось не так. У такому випадку потрібно негайно змінити свої переконання й вийти на правильний шлях, і це зовсім не вважатиметься ознакою слабкості, ба більше, таким рішенням можна пишатися, адже не кожен може визнати свої помилки, хоча від цього залежить майбутнє людини: щасливе чи одноманітне й пасивне. По-друге, фанатична відданість певним ідеалам дуже часто стає причиною жахливих наслідків. Часом варто змінювати свої переконання заради кращого майбутнього.

Аби проілюструвати свій перший аргумент, маю приклад з власного життя. Мої дідусь та бабуся — вихідці з Радянського союзу: вони звикли до життя за тоталітарного режиму, воно здавалося їм ідеальним, але вже після революції Гідності вони зрозуміли, що час будувати свою країну, адже Батьківщину неможливо проміняти ні на що. Хоч мої дідусь та бабуся вже й старенькі, але запевнять, що докладуть зусиль, аби допомогти Україні вийти з кризи.

Переконливим доказом того, що іноді варто позбавлятися фанатичних ідей, аби врятувати власний рід, може слугувати сюжет із новели Юрія Яновського «Подвійне коло»: на полі бою брати, головні герої твору, готові вбити один одного, незважаючи на втрату роду та родини
.
Отже, іноді потрібно змінювати свої переконання заради того, аби врятувати майбутнє, розплющити очі й побачити інший світ, повний нових вражень та відчуттів. Іноді такі зміни допомагають нам самовдосконалюватися та не повторювати жахливих помилок надалі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шекспірова «Ромео і Джульєтта » вважається самою сумною і прекрасною історією кохання у світовій літературі. Двоє молодих людей , пристрасних і чистих серцем , не можуть з’єднати свої життя через те , що їх сім’ї перебувають у давній ворожнечі . Двоє закоханих , готових заради своєї любові на неймовірні вчинки , і трагічний фінал – фатальний збіг обставин , що викликає у читачів сльози і розуміння того , як забобони можуть погубити життя людини. Крім того , прекрасний легкий склад п’єси ( хоч я читав його тільки в перекладах) , доречний гумор , яскраві другорядні персонажі роблять твір настільки улюбленим через сторіччя після написання .

Раніше я дуже не любив цю п’єсу. Я готовий був визнати її незаперечні достоїнства – витонченість форми і красу мови Вільяма ,сюжет мені зовсім не подобався. Не тільки тому , що все закінчується погано. Просто персонажі п’єси протягом усього дійства ведуть себе якось неприродньо і безглуздо , грають своїм життям і благополуччям . Почуття Ромео і Джульєтти якісь перебільшені і ніби засліплюють їх. Хіба це «хороша» любов , яка застилає весь світ ? Якось мені не віриться в це.

Потім я почитав про цю трагедію і дізнався , що сюжет був дуже давній – про двох юних коханців , що вмирають тому, що їм не дозволили бути разом. І що раніше люди дійсно одружилися в такому ранньому віці. До Шекспіра кілька авторів використовували його , а Шекспір ​​просто переробив його по-своєму. І тоді я знову здивувався його великому талантові , завдяки якому така банальна ситуація перетворилася на прекрасну історію чистої всепоглинаючої любові , що чіпає серця людей до цих пір і буде чіпати надалі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Будь-який народ не може і не має права забути уроків своєї історії. Не є винятком і українці, адже тільки на підставі отриманого нашим народом досвіду можна будувати щасливе сьогодення і майбутнє. Підтвердженням цього може бути широко відомий вислів про те, що без минулого не може бути майбутнього.

Завдяки самовідданій спільній боротьбі багатьох братських народів Радянського Союзу у 1945 році фашизм зазнав нищівної поразки у Великій Вітчизняній війні. Переможно завершилася небувала за своїм протистоянням і масштабами битва проти фашизму, втіленням якого був гітлерівський режим Німеччини, що протримався там більше десяти років. Його метою було знищення СРСР і встановлення панування у всьому світі. Майже за п’ять років кровопролитної війни загинули мільйони солдатів і мирних громадян. Важко знайти українську родину, яка не втратила когось на фронтах Великої Вітчизняної війни або через голод, злидні, тяжку працю в тилу. Тому, на мій погляд, у будь-якої нашої людини повинна бути несумісність з фашизмом навіть на генетичному рівні.

Боротьба людства з фашизмом принесла незліченні страждання: 56 мільйонів було вбито, більш 90 мільйонів поранено, серед яких 28 мільйонів назавжди залишилися інвалідами. 12 мільйонів померло від хвороб та голоду. Роки фашистської навали для багатьох країн світу були страшними роками терору і насильства. Людство просто не має права забути фашистські звірства і жахливі злочини фашистів, що були скоєні у СРСР, Польщі, Франції та інших європейських країнах. Не вправі людство забути і багаття із живих людей, табори смерті і знущання над мирним населенням.
Зараз знову стривожена пам’ять людства все частіше звертається до страшних уроків фашизму. Звернення до історії боротьби з «коричневою чумою» допомагає краще зрозуміти, в яких історичних умовах і за яких обставин виникає фашистський рух, що і хто є рушійною силою фашизму, в чому характер і сутність фашистського режиму і як слід боротися з фашизмом у сучасному суспільстві.

Події останніх років в деяких країнах світу свідчать про те, що фашизм належить не тільки минулому, існує він і в сучасному житті. На жаль, переживши Другу Світову війну і отримавши в ній перемогу, відчувши на собі всю тяжкість фашистських порядків, наш народ та народи Європи не в змозі захистити себе від фашизму, який проявляється у вигляді радикально налаштованих партій та молодіжних організацій. Тому нам з вами не слід забувати усі страхіття, які пережили наші бабусі й дідусі, прабабусі і прадіди під час перебування країни під владою фашистської Німеччини. Треба завжди пам’ятати, що ми, як нащадки жертв фашизму, усіма силами повинні боротися з цим явищем і ні в якому разі не допустити відновлення фашизму.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : У повісті «Тіні забутих предків» живуть собі серед незайманої прекрасної природи Карпат діти двох ворогуючих родів – Іван та Марічка. І так сталося, що палко покохали вони одне одного. Це дуже поетичні, ніжні натури. І Марічку,й Івана неможливо уявити поза світом гір, лісів, річок. Цей світ для них зрозумілий і близький. Вони відчували природу, сприймали її як живу істоту, навіть чули її подих. У своїх поглядах на світ і у своєму коханні цілком віддані безпосереднім душевним пориванням. Їхня фізична близькість сприймається не як розпуста, а як природнє продовження їхніх душевних поривань: «… все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їй серце».Гармонія людини й природи, гармонія почуттів і дій – це те, що бачить автор у такому «первісному» житті гуцулів.

Іванові й Марічці — головним героям повісті — судилося стати українськими Ромео і Джульєттою, утілити у своїх літературних долях головне — гармонію людських душ. Збагнути, відчути високе почуття кохання, яке подарувала доля Іванові й Марічці, — значить хоч трохи наблизитися душею до розуміння любові як великої таїни буття. Марічка Гутенюк та Іван Палейчук покохали одне одного, та їхні батьки ворогували та не сприймали почуттів закоханих. Зрештою, Марічка втопилася, поки Іван працював на полонині. А Іван потім уже не зміг знайти щастя ні в роботі, ні в подружньому житті з нелюбою Палагною. Знудьгувавшись за Марічкою, Іван піддався маренню та стрибнув зі скелі за химерою коханої. Діти природи, Іван і Марічка у своїх поглядах на світ і у своєму коханні цілком віддані безпосереднім душевним пориванням. 

Їхня фізична близькість сприймається не як розпуста, а як природнє продовження їхніх душевних поривань: «…все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їй серця». Гармонія людини й природи, гармонія почуттів і дій — це те, що бачить автор у такому «первісному» житті гуцулів.