Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Над питанням, який носить не тільки філософський, але й релігійний характер: «В чому полягає сенс життя людини?», задумувалось багато людей. Навіть можна сказати не багато, а всі.

Такі видатні як Григорій Сковорода, Вікентій Хвойка, подружжя Кюрі цікавились цим питанням і у кожного із них був свій погляд на те, для чого ми прийшли на цей світ. Ці питання були актуальними не лише в ранні епохи, вони не втратили своєї популярності і в наші дні.Кожна  людина сама для себе вирішує сенс свого існування. Для когось він полягає в добробуті своєї родини, а для інших в служінні своєму народу, Богові і т.п. Одні вбачаюсь сенс буття в даруванні людям, які їх оточують радості, а інші в хорошому заробітку, який можна буде витратити на власні потреби, для відпочинку та розваг.

Людина прийшла на цей світ не лише для того, щоб існувати, розмножуватись і помирати. Вона повинна залишити якусь частинку себе для навколишнього світу. Лише ті люди, які живуть для інших зможуть стати справді щастливими. Кожен із нас повинен мати свою думку і не йти за всіма.Особливо це стосується теперішнього часу. Коли традиції і культура занепадає і кожна індивідуальність стає сірою масою. Людина повинна вміти дарувати тим хто нас оточує позитивний настрій, усмішку. Не даремно кажуть «Поделись улыбкою своей и она к тебе не рас еще вернется», адже те, як ти відносишся до світу, та до людей, які тебе оточують впливає і на тебе.

Однозначно на питання в чому полягає сенс життя кожна людина відповідає по-різному. У кожного із нас своє призначення, заради якого ми прийшли на цей світ і шкода, що багато людей це не розуміюсь. Вони пливуть по річці життя і не хочуть нічого змінювати. Їх повною мірою задовольняє те, що вони їдять, п’ють, і в що одягаються. А коли навіть когось це і не влаштує, то він просто промовчить, тому що так роблять всі його знайомі і родичі.Звісно будуть і ті, які не мовчатимуть, які будуть боротися за свої традиції, культуру і знайдуть сенс життя, коли ближче познайомляться з навколишнім та внутрішнім світом. Але таких людей, як раніше було написано – одиниці.

Це питання було, є і буде актуальним на протязі багатьох років і кожна людина, яка вважає  себе індивідуальною, вирішить в чому полягає сенс життя. А інші так і будуть продовжувати бути лише сірою масою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожна людина народжується на цей світ для щасливого життя. Але чи кожен знаходить це таке нетривке, оманливе, загадкове щастя? Бо для одних воно вимірюється кількістю золота, грошей, межами влади, а для інших воно у славі; для когось – у мудрості та знаннях. Чий вибір вважати правильним?

Просвітитель-гуманіст, „український Сократ”, філософ Г.С.Сковорода прагнув віднайти формулу щастя, яка б допомогла людству в його пошуках. У трактаті „Начальная дверь ко христианскому добронравию” філософ відзначав, що весь світ складається з двох натур : одна – видима, друга – невидима. Видима натура уособлювала в собі предмети і явища матеріального світу. А невидима – це бог, дух. Розум, істина. У світі, за твердженням сковороди, немає нічого випадкового, надприродного, все взаємоповязано.

Щастя – це висока мета життя, ідеал, вершина, до якої людина прагне. У байці „Кукушка і Косик” Сковорода відзначав : „Щаслив, кто сопряг сродную себе частную должность с общею. Сія есть истинная жизнь”. Тобто заклик „пізнай себе”, своє призначення в світі є провідним у творчому доробку мислителя. Кожна людина таїть у собі неоціненні скарби. Самопізнання потрібне людині, щоб визначити своє покликання у світі : „ А если кого своя должность не веселит, сей, конечно, не к ней сроден, ни друг ея верній…, так и не щаслив”. Шлях до щастя нелегкий, він прокладений крізь перепони, долаючи які людина досягає жаданої мети.

Призначення людини, на думку філософа, визначається волею Божою та природою. „По разним склонностям і путь житія разний”, — підкреслює Сковорода в байці „Колеса часо-він”. А пізнати свої нахили, здібності до певного виду діяності, знайти в ній „сродну роль”, а отже, і своє щастя та задоволення. Тобто, праця, навіть найпростіша, може звели-чувати людину, бо насолоду від добре зробленої речі, якоїсь справи ні з чим не можна порівняти бо людина покликана насамперед працювати заради душевного задоволення, а не для матеріальних потреб. Таким чином, просвітитель підніс і розвинув далі ідею „пізнай себе самого”, висунуту давньогрецькими філософами Сократом і Платоном.

Якими глибоко нещасливими бувають люди, котрі через збіг обставин змушені займатися „не своєю” працею. У байці „Орел і черепаха” згадується факт, що Черепаха розбилася, впавши на землю тому, що „прінялася за оноє нє по пріродє”.

Але часто люди, що самовіддано віддають себе улюбленій справі, часто не вимагаючи матеріальної винагороди, викликають нерозуміння оточуючих. У байці „Пчела и Шершень” відтворений діалог між мудрою людиною й тією, яка живе за рахунок інших. Бджола намагається працювати не стільки для задоволення власних потреб, скільки заради того, що плоди її роботи „для людей полезни”.

У цій же байці Сковорода згадує про римського державного діяча і письменника Катона Старшого (234-149рр. до н.е.), про якого Цицерон писав у творі „Про старість” На питання : „Старік Катон чєм мудр і щаслів?” дає таку відповідь : „Нє ізобілієм, ні чіном, — тєм, что послєдуєт натурє”.

Отже, погляди філософа на пошуки щастя в житті хтось сприйматиме остаточно,хтось – частково : Щасливий, кому вдалося знайти щасливе життя;

Але щасливіший, хто вміє користуватися ним.А якщо комусь потрібен дороговказ у країну омріяного щастя, то в працях славетного Г.С.Сковороди і можна знайти його. Бо завжди розум потрібно „чимсь займати”. Займи його тим, над чим міг би добре попрацювати.

Але гарним і не надмірним.
Так ти уникнеш найлютішої нудьги
І зможеш досягти щасливого життя –

Звучить через століття заклик філософа до нащадків. Заклик „пізнавати себе”, знайти „сродну” працю і бути щасливим всупереч будь-яким перешкодам. одам. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Наше життя складається з перемог і поразок, злетів і падінь. Для одних перемога — це почати вірити в себе, для інших — змусити зневіритись у собі іншу людину, одні вбачають себе невдахами, інші ж не бачать нікого, окрім себе.

До кого ж можна віднести головного героя роману Фредеріка Стендаля «Червоне і чорне» Жульєна Сореля? Ким він був і ким став? Чого зумів досягти за своє коротке життя і що встиг втратити?

Сорель — людина прямолінійна, рішуча, поміркована, як кажуть, «свого не втратить». На сторінках роману він постає перед читачем у кількох образах. І хоча щоразу він змінюється все більше й більше, та все одно в ньому весь час вгадуються риси ще того юнака-селянина, що втікає, аби почитати книжку Вольтера й мріє про долю Наполеона. Та в житті ніщо не вічне! Все змінюється. Зміни прийшли й у життя Жульєна.

Він почав працювати в сім’ї Вер’єрського мера вчителем. Лише тут він вперше відчув повагу до себе як до особистості. У домі мера він вперше відчув на собі таке почуття, як любов, і недосвідчений у справах кохання, він зумів закохати в себе жінку, яка сама до цього ніколи не кохала. Чи було для нього це перемогою? Так. Тобто можна вважати, що на рахунку Жульєна вже дві перемоги. Як писав Стендаль: «Любов — це просто випадковість у житті, але така випадковість можлива тільки для високої душі».

Зробивши висновок, що «у наш час гроші — це все», юний Сорель почав певним чином сходження до своєрідного соціального підйому й порівняно легко досягав своїх цілей. Для цього йому безперечно варто було б бути холодним і незворушним. Аби чогось досягнути в жорстокому світі, потрібно підлаштовуватись під усі його зміни.

Наступним щаблем досягнення Жульєном такої бажаної висоти було навчання в Безансонській академії. Навчання загартувало його, він став більш обережний у ставленні до людей. Тут він визнав одну зі своїх найбільших помилок: часто він приписував людям значно більше розуму, ніж у них було насправді. Головним уроком, який він отримав під час навчання в академії, стало розуміння простої істини: генії мислять не за шаблонами натовпу. Тобто він не був пересічним учнем, якого мають ні за що, він виріс не тільки у своїх очах, а й в очах всіх, хто знаходився поряд з ним. Ще одна перемога опинилась у нього в кишені.

Що ж ще могло піднести Жульєна на вищу сходинку соціального статусу? Безумовно, вирішальною була робота Сореля в палаці де Ламоля. Тут він зумів, хоч і не на довгий час, забути кохану де Реналь. У ньому прокинулось нове почуття до дочки де Лемоля Матильди. Йому вдається завоювати прихильність, а пізніше й серце французької егоїстки, безчуттєвої ляльки, як казав про неї сам юнак. Він зумів викликати довіру в маркіза де Ламоля, хоча й потім своїм необдуманим (а може й повністю спланованим) вчинком повністю її зруйнував. До його досягнень додались ще два, не менш важливі аніж попередні.

Та чи може людина отримувати все, а взамін нічого не віддавати? Хіба може доля зробити такий подарунок? Певно, що ні. І Жульєн не був винятком. Даючи одне, доля забирала щось: даруючи навчання, вона відібрала в нього роботу у Вер’єрі, даруючи Матильду, вона ховала від очей Жульєна Луїзу де Реналь. Таке вже життя: бажаючи щось отримати, ми зобов’язані чимось пожертвувати. Тобто на кожну перемогу Сореля знаходилась втрата.

То ким ж він став — переможцем чи переможеним? Вирішальним стало ув’язнення Сореля. І я не думаю, що це було його поразкою. Адже саме тут він зумів переосмислити все своє життя, всі «за» і «проти». Він зумів перемогти свою гордість, знайшов сили, щоб попросити вибачення в пані де Реналь, зумів розібратися у своїх почуттях до двох різних жінок. Я вважаю, що це стало перемогою над самим собою. І своє життя він завершив не переможеним, а переможцем. Забравши все, що він мав, доля подарувала те, чого йому не вистачало все життя: любов і розуміння з боку де Реналь, коханої жінки, яка змогла зробити з нього чесну людину, яка гідна називатися революціонером у такому неспокійному дев’ятнадцятому столітті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Твір Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» вражає тим, що детально охопив усю соціальну проблематику. Цей твір вражає не тільки свою актуальністю в будь-який час, але й і гарно розкритими образами, що дає змогу зрозуміти краще головню ідею та зміст. Зараз спробуємо порівняти два дуже суперечливих образи: Чіпки і Грицька.

Свій життєвий шлях Чіпка та Грицько починали однаково: вони були однолітками, з бідних родин, відмінністю було те, що Грицько – сирота. Але згодом, коли вирішували долю, Грицько пішов на заробітки, і поступово, через жагу до багатства, у нього з’являється скупість, жадібність. Якщо метою Чіпки були пошуки правди та служба суспільству, то метою Грицька – одружитися на багатій дівчині.

Чіпка не погоджується підкорятися, але у пошуках правди, він повертає на поганий шлях, в той час як Грицько тихо живе, нічим не переймаючись. Чіпка, розчарувавшись у житті, стає вбивцею, деградує. Але у повстанні селян себе гідно проявляє, на відмінну від Грицька. В результаті Чіпку вбили, а Грицько хизувався своїм боягузтвом.

Отже, не зважаючи на те, що ці персонажі росли в одному середовищі, вони абсолютно різні, як за характерами, так і за життєвими позиціями. Вони йдуть за абсолютно різними стежками. Єдине спільне те, що ці стежки однаково не праведні. Не зважаючи на те, що Чіпка став вбивцею та займався поганими справами, розчарувавшись у світі, читачам він ближче, ніж підлий та боягузливий Грицько. Адже Чіпка намагався знайти правду та справедливість, зрозуміти не чесність світу, а не знайшовши відгуку, просто зламався як особистість. А Грицька це ніколи не хвилювало, від міг лише зраджувати та заздрити. Тому і стає прикро, коли Чіпка, який все ж був непідкореною людиною зі стержнем, помирає, а Грицько, через свою втечу, залишається жити як і раніше.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я була дуже задоволена, прочитавши повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», адже автор змальовує реалії життя, звичаї, традиції української родини в пореформену добу.

«Кайдашева сім’я» — це соціально-побутова повість. Головною ідеєю твору є засудження духовної роз’єднаності, яка отруює кожний день життя батьків, їхніх синів та невісток. Автор зображує повсякденне життя родини в різних побутових виявах.

Найбільше мене вразили Мелашка та Мотря. Це дві абсолютно різні люди, котрим довелося жити в одному будинку. Між собою вони мали погані відносини, та це, мабуть, через їхню спільну свекруху Кайдашиху.

Мотря — дружина Карпа. Це з багатої родини дівчина, горда, язиката, конфліктна, у деяких ситуаціях навіть нестерпна. Її характер відповідав зовнішності: «Висока на зріст, рівна станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, позакачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намальована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малювалось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як терен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите щось гостре, палке, гаряче, було видно розум з завзяттям і трохи зі злістю». Карпо казав, що Мотря має серце з перцем, і це чиста правда. Вона виколола свекрусі око й не переймалася цим. Коли Карпо сварився з матір’ю, то Мотря лише підбурювала чоловіка: «По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око!» Щоденно дівчина та Кайдашиха сварилися, а згодом Мотря перестала дозволяти своїм дітям спілкуватися з бабусею та дідусем.

Мелашка — дружина Лавріна. Дівчина з бідної родини, що дратувало Кайдашиху. Мелашка мала спокійний характер, зовнішність лише привалювала: «Була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки, червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк». Лаврін та Мелашка майже ніколи не сварилися. Дівчина була дуже ніжною, щирою, та навіть її постійні сварки зробили конфліктною людиною. Мелашка болісно сприймала сварки й безладдя в родині, тому зібралася та поїхала до Києва на прощу. Там вона працювала в проскурниці, жила як у Бога за пазухою. Через недовгий час Лаврін відшукав дружину й повернув додому, а Мелашка не могла відмовитися, бо дуже кохала свого чоловіка.

Отже, у творі змальовуються люди з різними характерами та поглядами на життя. Мотрю більше приваблювали матеріальні цінності, Мелашка ж мріяла про щасливе, довге сімейне життя з Лавріном. Усе одно вони всі одна родина, тому треба було менше сваритися. Нехай Кайдашева сім’я доведе людям, що слід бути мудрішими, спокійнішими, і згодом щастя й злагода запанує в оселі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

В основу новели «Новина» Василь Стефаник поклав дійсну подію, що відбулася в селі Трійці. Селянин Михайло не міг собі дати ради з малими дітьми після смерті дружини та вирішив їх утопити. Письменник був у Трійці, розмовляв з вцілілою донькою Михайла, з його сусідами. Стефаник був вражений цією страшною подією, він розповів про неї в листах до друзів, а в 1899 році створив новелу «Новина». Вона починається простим і жахливим реченням: «У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку».

У центрі уваги письменника злочинець, дітовбивця, що приречений на осуд і зневагу. Але чомусь дуже важко осуджувати Гриця. Стефаник не висловлює у творі свого ставлення до Гриця Летючого, але ж він майстерно і без зусиль переконує читача, що іншого виходу у цього чоловіка не було, що тільки так він мусив учинити. Звичайно, це важко визнавати, це жахливо розуміти.
Згадаємо інші приклади дітовбивства, описані в літературі. Тарас Бульба вбив свого сина Андрія («Тарас Бульба» М. Гоголя) за зраду. У цій ситуації батька можна зрозуміти і виправдати, бо його син зрадив свій народ, допоміг ворогові і через це сам став ворогом. Важче виправдовувати Івана Ґонту («Гайдамаки» Т. Шевченка), який убив своїх синів за їхню віру. Гонта доводив свою вірність присязі, людям, які визнали його своїм ватажком. Як бачимо, тут також на першому плані ідея вірності народу та Батьківщині. У випадку з Грицем Летючим все інакше — він убиває свою дочку через біду, нужду та голод.

Стефаник не подає нам розгорнутої історії життя Гриця і дівчаток після смерті дружини. Чи намагався він знайти роботу? Чи працював він на своїй латочці землі? А чи була в нього ця латочка землі? У творі ми не знаходимо відповіді на ці питання. Автор лише констатує факт убивства і описує його. З одного боку Гриць — злочинець, і злочин його страшний; а з іншого боку він — жертва.

Внутрішній психічний стан Гриця Летючого був важким. Роздратування і досада, гнів і неспокій увесь час рвали його душу. Поступово до них додався ще й страх: «Гриць глянув на них (дітей) із лави і погадав: «Мерці», — і напудився так, що аж його піт обсипав». З того часу Гриць інакше про дітей і не думав. Він зрозумів, що його дівчаток чекає страшна смерть від голоду і холоду, або ж, якщо дуже пощастить, — напівголодне важке життя у наймах. Саме тоді до Гриця прийшла думка швидко припинити всі страждання дітей. Ця думка лякала його, лежала тяжким каменем на грудях. Він молився, тікав до сусідів, відганяв від себе цю ідею, але більше і більше переконувався в її правильності. Врешті-решт він перестає противитися цій думці і здійснює злочин. Але ж Гриць не кривавий убивця і не духовний монстр, а нещаслива людина, люблячий батько, для якого страждання та муки дітей страшніші від кари та смерті. Після злочину йому стає ніби легше, він знову стає собою. Доньці, яку тільки що хотів позбавити життя, радить, куди треба йти, що говорити, і дає їй бучок, аби захистилася від собак. Сам же Гриць іде до міста, аби спокутувати свій гріх. Він хотів перейти ріку, але «вступив вже у воду по кістки та й задеревів». У цій воді десь лежало тіло його дитини, яку він сам утопив. Гриць «вернувся і пішов до моста».

Важко засуджувати Гриця, але ж важко його і виправдовувати. Його вчинок можна зрозуміти і пояснити. Гриць Летючий викликає жаль і співчуття, а не ненависть. Він — типовий характер, а його життя — то щоденні будні зубожілих селян, які теж терпіли голод, холод та нестатки. Гриць пішов на злочин, щоб врятувати своїх дітей від страшної голодної смерті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ну що б, здавалося, слова…

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється-ожива.

Як їх почує!..

(Т. Шевченко)

Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому… Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..»

Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, — ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов’язок кожного:

Як гул століть, як шум віків.
Як бурі подих, — рідна мова,
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів.
Життя духовного основа»

(М Рильський. «Рідна мова я)

Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й уособиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу.

Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст.Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу.

Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алеппський, ще зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати…» Виникають друкарні, видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Друкарні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх налічується 24 по всій Україні. Зазначимо, що у той самий час у Московському царстві — дві друкарні. «Свобода слова була невід’ємним правом людини, як право людини на життя… Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір’ю була мова.

Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави…. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачныя речення», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношении россійских букв», і, нарешті, зявляється імператорський указ Петра І 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать„» Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі… Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдальших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова» (Борис Харчук. «Слово і народ»).

Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію. На захист української мови поставали І. Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, М. Куліш, О. Олесь… Тож збережімо духовний заповіт наших поетів любити свою землю, любити рідне слово, як зберегли нам наші батьки і діди рідну мову в страшні часи лихоліть. Адже ми хочемо, щоб нас поважали, а для цього, як писав Б. Грінченко, насамперед треба бути українцями «думкою, мовою, ділом»: «Ні! Гляньмо ширше, гляньмо далі поза Пушкіна та поза Лєрмонтова! Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і возьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за все життя людськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самим собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім’ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до того, то до іншого. Таких байстрят мабуть можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!» Пам’ятаймо ж про це…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всі ми знаємо, що птахи – це наші друзі і помічники. Вони приносять чималу користь садівникам і городникам. Завдяки птахам вдається стримувати популяцію шкідливих комах.

Поїдаючи суцвіття і коріння, прориваючи ходи під корою, комахи завдають найбільшої шкоди рослинам. А птахи харчуються гусеницями, довгоносиками, попелиць і вигодовують своїх пташенят. Я думаю, це значно краще, ніж обприскувати дерева різноманітними хімікатами і отрутами. Так ми можемо домогтися чистого, безпечного врожаю.

Птахи допомагають поширюватися деяким рослинам, таким як вишня, горобина, шипшина та багато інших. Вони поїдають плоди цілком, м’якоть розчиняється в шлунку, а кісточка виходить і пізніше проростає.

А завдяки сойкам виростають нові дуби. Ці птахи ховають жолуді на зиму, закопуючи їх під опале листя, і часто забувають. Тоді з них проростають дерева.

Ще птахи, самі того не знаючи, допомагають у боротьбі проти бур’янів. Вони люблять ласувати їх насінням, чим суттєво полегшують працю городників. А хижі птахи, такі як сови, харчуються гризунами, теж надаючи цим послугу людині.

В тутешніх місцях водиться багато різних птахів: горобці, голуби, синиці, дятли, сойки, журавлі, солов’ї і т. д. На це різноманіття дуже приємно дивитися, а ще приємніше слухати, адже багато з них гарно співають. Буває, вийдеш рано вранці з дому, а десь на гілці заливається соловей, заслухаєшся його, і на душі стає добре.

Птахи необхідні для підтримки нормальної екосистеми. Вони є частиною природи, прикрашають її і допомагають підтримувати баланс. Ми можемо врятувати їх від голоду, побудувавши годівниці на зиму або просто підгодовуючи птахів на вулиці. Це зовсім нескладно для кожного з нас, але таким нехитрим способом ми можемо допомогти нашим друзям.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Зараз в Україні проживає близько 45 мільйонів людей. Скільки з них вважає українську мову рідною? Це питання, на яке складно знайти відповідь. Останній перепис населення була в 2001 році, з тої пори дані застаріли. До того ж, вважати українську мову рідною і спілкуватися рідною мовою кожного дня — теж різні речі. А якщо до цього додати той факт, що в областях України розмовляють на діалектах — можна остаточно заплутатися.

Що стосується української мови у світі, то тут трохи більше конкретики. За даними Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, за межами України українською мовою користуються близько 1,5 мільйона чоловік. Найбільша кількість мовців припадає на США і Канаду — тут розмовляють українською мовою більше 900 тисяч людей.

На конференції в Римі в 1951 році представники різних країн назвали українську мову другою в світі за мелодійністю. Також її визнали третьою найкрасивішою мовою в світі після французької та перської мов на мовному конкурсі, який пройшов у Парижі в 1934 році. А на початку 2013 року в українському суспільстві піднялася хвиля обурення щодо того, що Комітет вивчення проблем європейської лінгвістики ООН визнав українську мову самою смішною у світі!

Що стосується української мови в моєму житті, то я її сприймаю нормально. У повсякденному житті я розмовляю російською. Мені не завжди легко говорити українською, зізнаюся. Я не завжди розумію деякі слова, але фільми дивлюся, уроки роблю, читаю українською взагалі без жодних проблем. Вільно володіти українською необхідно, тому що в нашій країні вона — державна. Сподіваюся, що в майбутньому я буду ще краще знати українську мову.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ми звикли називати себе й суспільство,до якого належимо,українською нацією. А що ж означає таке популярне сьогодні слово «нація”? Учені стверджують,що це — певний колектив людей,які мають спільне походження,спільну культуру. Однак найголовнішою ознакою,що дає право називатися нацією,є мова – найбільша духовна цінність українського народу.

Не раз бувало,проходячи повз незначної кількості людей,до нас линуть такі вислови,які просто неприємно слухати. На жаль, сьогодні я все рідше і рідше зустрічаю людей,які володіють і вміють розмовляти рідною мовою.Мене,досить часто,цікавлять питання: чи вміємо ми спілкуватися?Чи ставимо собі за мету досягти успіху в певній справі за допомогою доречно сказаного,вміло використаного ввічливого слова?, чи завжди усвідомлюємо силу свого слова? Чи остерігаємось завдати необережним словом душевної рани співрозмовникові?  Спостереження показують: не всі і не завжди.Живучи в постійному дефіциті добра,милосердя ми непомітно для себе спростили,збідніли етикет спілкування,засмітивши його нецензурною лексикою. Ця лексика вже так влилася в наше спілкування, що і у світі,напевно,не залишилося жодної людини,яка б нею не користувалася. Тема використання нецензурної лексики у мовленні дуже актуальна серед підлітків. 

Між ними побутує така думка,що вживання подібних слів допоможе здобути визнання і у своїх однолітків, бо виявляється,що користуватися такими висловами стало модно. Та чи приємно нам слухати таку мову,де раз у раз проскакує «гостре слівце”? Думаю,що ні. І якщо навіть у підліткових компаніях це,можливо,допоможе стати «своїм”, але аж ніяк не стане у пригоді,коли доведеться здобувати потрібну освіту чи зайняти гідне місце в конструкції суспільства. Вживання нецензурної лексики може призвести до того,що зможеш втратити найближчих друзів. Недарма давньогрецький філософ Піфагор говорив: «Бесіду варто вести так,щоб співрозмовників з ворогів робити друзями,а не друзів – ворогами”.

Ми не повинні псувати свою мову нецензурною лексикою,адже це отруює спілкування і сприяє деградації суспільства,що неможливо для держави,яка прагне   самовдосконалення.