Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Автор: Ліна Костенко

Рік: 1979

Літературний рід: ліро-епос

Жанр: історичний роман у віршах

Тема: зображення нещасливого кохання Марусі Чурай і Грицька Бобренка в поєднанні з історичними подіями XVII ст.

Ідея: незнищенність особистості з багатим духовним світом і українського народу, глибока віра в їх духовну силу.

Головні герої: Маруся Чурай, Грицько Бобренко, Іван Іскра, полтавський полковник Мартин Пушкар, війт Семен Горбань, Галя Вишняківна, козак Лесь Черкес, Богдан Хмельницький, мандрівний дяк

Сюжет: дві сюжетні лінії — особиста: Маруся Чурай — Грицько Бобренко та історична: національно-визвольна боротьба українського народу під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького проти польської шляхти.
Композиція: 9 розділів. Центральний розділ — третій: «Сповідь».

І — Якби знайшлась неопалима книга

Іде суд над Марусею Чурай, її звинувачують в тому, що вона отруїла свого коханого Гриця Бобренка через те, що він вирішив одружитися з іншою (Галею Вишняківною). Допит свідків. Прибуття посланця з Січі, у якому йдеться про необхідність допомоги Хмельницькому. Він впевнений, що треба подивитися ще й з іншого боку:«Зрадити в житті державу — злочин, а людину — можна?!» Ухвалення вироку — страта на шибениці.

ІІ — Полтавський полк виходить на зорі

Полтава вражена власним вироком. Полтавський полк виходить в похід без пісень. Іван Іскра мчить до Богдана Хмельницького.

ІІІ — Сповідь

Маруся Чурай чекає смерті. Вона згадує своє життя, дитинство, кохання до Гриця. Коли Гриць її зрадив, вона вирішила покінчити життя самогубством і приготувала отруйне зілля, яке й випив Гриць.

ІV — Гінець до гетьмана

Іван Іскра повідомляє Б. Хмельницькому, що полк уже в дорозі, і розповідає йому про Марусю Чурай. Гетьман пише наказ про помилування піснярки.

V — Страта

Маруся готова до страти. Навколо зібралася юрба. Приїжджає вершник (Іван Іскра) з наказом Б. Хмельницького про помилування.

VІ — Проща

Мати Марусі помирає. Маруся іде на прощу до Києва і дорогою знайомиться з мандрівним дяком. Вони відвідують монастирі. Дяк роздумує над тим, хто ж такі святі.

VІІ — Дідова балка

В Полтаві зима. В Дідовій Балці живе дід Галерник, який 20 років пробув у неволі на галерах. До нього приходить Іван Іскра порадитись щодо Марусі.

VІІІ — Облога Полтави

Під Полтавою стоїть вороже військо. Маруся відмовляється стати дружиною Івана. Голод. Облогу знято.

ІХ — Весна, і смерть, і світле воскресіння

Маруся хвора на сухоти, але радіє приходу весни. Іван пішов у похід. Маруся стоїть край шляху і дивиться як іде полк. Вона чує, що співають її пісні.

Проблематика:

• Зрада і вірність
• Моральна відповідальність
• Роль митця в суспільстві
• Духовний розвиток
• Війна і мир

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Олександр Олесь ненастанно шукав таких виражальних засобів, які з найбільшою точністю відображали б любов і захоплення Україною, надії та розчарування, його журбу і радість: 

 Жита з волошками, і луки, і гаї. 

                        Всю вроду, всю красу безкраю. 

      Як пристрасно хотілося йому, українському інтелігентові, щоб рідна батьківщина «згадала згублене ім’я»! 1903 року студентом він побував на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві. Саме там відбувся остаточний вибір — усвідомлення свого національного покликання. Зустріч з Грінченком, Самійленком, Коцюбинським, Лесею Українкою окрилили, підняли дух. Працювати, вчитись, творити треба на славу рідної культури, рідного слова. 

      Відтоді в кожному вірші билося переповнене любов’ю до України поетове серце. Осмислення її долі, минулого й сучасного знайшло своє журливе відображення в поезіях «Для всіх ти мертва і смішна…», «Ой не квітни, весно, — мій народ в кайданах…», «О правда! Мій народ смішний безкрає…». Промовистим є останній вірш, у якому автор стверджує, що ніколи не відмовиться від свого народу, яким би він не був «смішним, горбатим» і «безпам’ятним таким». 

      У передреволюційні роки з’являються нові, оптимістичні настрої. Олесь палко бажає побачити свій край нарешті вільним, розкутим, спроможним творити власну долю. У поезіях 1916-1917 років звучать і надії, і заклики, і докір, і сподівання. Чи є слова прекрасніші за ті, з якими поет звертається до бажаних гостей України — Сонця і Волі? Чи ж справдилися надії? 

      Відчай, безнадія. Поетове серце сходить кров’ю від муки («В моїй душі не сходе сонце…»). Тоді, 1919 року, коли Україна, окрадена і зраджена, лежала в руїнах і кривавих шрамах, почалася трагічна сторінка життя Олеся, яку можна назвати одним словом — чужина. Він бачив, що більшовизм не дасть тієї волі, яку виходив зустрічати так сердечно. Було боляче, бо кривавий експеримент над народом тривав. У цей трагічний час Олесь звертається до образу Тараса Шевченка: 

                        В ці дні безладдя і негод, 

      Олександра Олеся розривають навпіл бажання повернутися і усвідомлення ризикованості повернення. І так майже 26 років. Що пережило його змучене серце, розкажуть вірші «В журбі я сонцю не радію…», «О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі», багато інших. 

      У час становлення державності Україна прислухається до голосу свого люблячого сина. Він і нині озивається в десятках нових пісень, звучить зі сцен і трибун. Збулися слова поета: 

    Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, Той ім’ям не вмре ніколи В спогадах народу. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Микола Куліш — митець багатогранного таланту. Він писав прозу й публіцистику, але визнання до нього прийшло, коли Гнат Юра поставив у Харкові драму «97».

Творчість М. Куліша — це багатогранне, загострене зображення побуту українців.

На Україні у перші десятиліття XX століття відбувалися складні соціально-і угруповані процеси, точилися гострі політичні і літературні дискусії. Микола Кути завжди знаходиться у центрі подій, головний герой його твору — українець з походженням, але малорос за своєю суттю. Він типовий «колишній українець», у психіці якого навіки вкоренилося, що все українське — то «третій сорт», і відмовитися від свого, національного — єдиний спосіб вирватися з «плебейського» стану.

Мина Мазайло, службовець тресту «Донвугілля», соромиться свойого «малоросійського» походження. Причину усіх життєвих невдач він бачить у міщеному прізвищі: «Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!» Він робить собі нове прізвище серед кількох таких, що звучать «благородно»: Тюльпішов, Розов, Алмазов, і врешті зупиняється на Мазєнін. У цьому рішенні його підтримує дружина Килина Трохимівна, для якої теж чоловікове прізвище, що мого вона носить багато років, «як віспа на житті…» Розпач вчувається у її словах,їх: «Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?»

Абсолютна відсутність національної свідомості, зневага до свого прізвища, батькові характеризують доньку Мини Рину. Вона живе в такий час і в такій і країні, де все це можна швидко змінити, написавши заяву до загсу.

Щоб підтримати Мину Мазайла у його рішенні, як на крилах прилетіла з Курська тьотя Мотя — живе втілення великодержавної пихи. Її українофобство, зневажливий тон, коли мова йде про українське, — це ознака міщанського світогляду.

Твір Миколи Куліша «Мина Мазайло» глядач сприймав як політичну сатиру на міщанство, як критику національної упередженості і великоросійського шовінізму.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Привіт, дорога мамо.Ти неначе сонце,яке своїм промінням зігріває все навколо Напевно , ти здивуєшся , що я пишу тобі цього листа , але тільки так я можу передати тобі все те , що я відчуваю . Пам’ятаєш , як ще зовсім недавно я бігала маленькою дівчинкою біля нашого будинку ?

Ти весь час говорила мені бути обережною , щоб я не впала і не порвала яке-небудь з численних чарівних платтячок , які ти з особливою ретельністю і любов’ю дбайливо шила мені . А я звичайно не слухала тебе і кожного разу поверталася з розбитими колінами і пошарпаними оборочками подолу. Ти постійно піклувалася про мене і переживала , щоб зі мною все було добре.

А потім я пішла в школу. Всі перші і останні дзвінки , ранки та конкурси самодіяльності ти завжди була поруч. Весь час допомагала , коли у мене не виходило робити уроки або давала рада , коли з’являлися якісь проблеми … Проблеми … У дитинстві все здається набагато значніше , ніж є насправді. Все здається таким яскравим , новим і хвилюючим. Але тепер з віком це все притирається .

Ми не можемо більше оцінити речі по достоїнству. Також як все навколо більше не приносить такої радості , як раніше , так і твоя турбота стала відчуватися по -іншому. Якщо раніше це було щастям , то з роками вона почала сприйматися як тягар . А от уже й справжні проблеми , не ті , що в дитинстві , такі як двійка або зіпсований одяг , і навіть не сувору догану в школі , а нерозуміння між найбільш близькими людьми.

Стіна , яка стала відокремлювати мене від тебе, кохана матуся , ось що викликає найбільші переживання в моєму серці. Я знаю , що ти ображаєшся на мене , часто розбудовуєшся , іноді навіть плачеш , коли ніхто не бачить. Я хочу попросити вибачення за всі образи , неприємні слова або ж погані вчинки , які заподіяли тобі біль і розчарування.

Я стаю дорослою і починаю усвідомлювати власні помилки розуміти. Давай забудемо про всі неприємності і вступимо в новий етап разом : ти, мій найдорожчий чоловічок на світі , і я , твоя вже трохи доросла , але в той же час маленька дочка .

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кожному навчання вдається по-різному .Хтось вчиться краще , хтось гірше.Але головне, що будь-яке засвоєння матеріалу дасть свої плоди.Вивчивши географію ти зможеш краще орієнтуватися в лісі, на карті світу, прочитавши багато літератури, ти знайдеш багато однодумцім і зможеш поділитися своєю думкою з іншими на рахунок того чи іншого героя.

Кожній людині потрібні знання у житті. Потрібно уміти читати, писати, думати логічно. Сучасну людину оточує багато техніки не лише на виробництві, але і в побуті. Потрібні знання, щоб розібратися в усьому , як включити праску, виключити обігрівач та інше.
Вчитися необхідно, щоб отримати хороші знання. Освічена людина почуває себе упевнено, у нього багато друзів, може знайти спільну мову з старшими людьми,має компетентність у всьому. Нині, щоб отримати хорошу роботу, потрібні глибокі і різнобічні знання, володіння іноземними мовами. Школа допомагає нам отримати основу знань.Вчитися не є легко,але це потрібно для успішного вашого майбутнього.

Я вважаю, що це щастя, коли поруч із тобою люди з різними характерами й звичками, з певними знаннями та ствердженнями. Кому буде цікавий дурень, темна, безглузда недолюдина? І навіщо такому дане єдине коротке життя? Не вчитися — це означає не жити. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Творчість Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого) слушно вважається найвищим досягненням української драматургії кінця ХІХ — початку ХХ століття, бо в ній геніально переплелись вірність життєвій правді і висока художня майстерність митця. Він уважно спостерігав за процесом розвитку економічного та соціального становища в Україні кінця ХІХ століття, коли повновладними господарями ставали поодинокі ка-піталісти-аграрії, що жорстоко експлуатували десятки тисяч сільських пролетарів. Такі спостереження лягли в основу комедії «Хазяїн», що була написана 1900 року. Минуло століття від дня її появи, але ця п’єса і сьогодні примушує замислитися читачів та глядачів над сенсом людського життя, нелегким утвердженням усього нового, над особливостями людської психології. Щодо мене, то я читав «Хазяїна», ніби приміряю чи його до нашого часу: окремі сцени нагадують картини буття сьогодняшніх українців — «хазяїнів».Перш за все, мене цікавило, що є основою моралі Пузиря та йому подібних? Відповідь мені він дає сам: «З усього… треба користь виймать, хоч би зубами прийшлося тягнути — тягни!» Всіма його вчинками керує лише корисливість; «хазяйським колесом» називають економи поміж собою систему господарювання Пузиря, яке «так крутиться: одних даве, а другі проскакують!» Але перших — набагато більше, їх тисячі лише на землях Пузиря, вони не можуть поки що оборонятися та протистояти хазяїнові, який є втіленням зажерливості та цинізму. З неперевершеною майстерністю розкриває перед читачем Карпенко — Карий гірку правду тогочасного буття, коли збагачення жорстоких і нікчемних «хазяїнів» супроводжувалося тяжким стогоном сотень і тисяч трудящих людей, їхніми сльозами, потом і кров’ю.Та не можна без кінця терпіти панування тупих і жорстоких Пузирів. Поки що вибухає лише поодинокий бунт, перший камінь летить у голову одного з експлуататорів. Поки що «пузирі» не поступаються нічим. Але життя змусить їх змінитися, переродитися, інакше народна ненависть зітре «хазяїна» з лиця землі.На мою думку, в образ Пузиря, в саму назву «Хазяїн» Карпенко — Карий заклав і певний позитивний смисл. По-перше, Пузир — дійсно хазяїн (слід зауважити, що працьовитість і дбайливе ставлення до господарства — традиційна риса характеру українця). Він — не марнотрат, рахує кожну копійку, бо добре обізнаний у фінансових справах. Пузир — працьовита, ділова людина, тому я сприймаю його господарські здібності як передові на той час, навіть необхідні, бо вони сприяють оновленню суспільства. Хіба не з цих «хазяїнів» вийшли тогочасні Харитоненки та Терещенки, що стали позитивною силою та економіч ним рушієм того періоду, коли Україна ліквідувала пережитки феодалізму і переходила до капіталізму?Але все ж таки важко погодитися з частково позитивним сприйняттям образу Пузиря, бо ніякими об’єктивними процесами не можна виправдати хижацьку натуру пузирів. Без культури, гуманізму, цивілізованих прийомів господарювання вони недовго протримаються як справжні хазяїни — історія це доводила неодноразово.

Я думаю, що в наші дні ця п’єса зазвучала поновому актуально, і нам слід з великою увагою прислухатися до слів автора та персонажів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

 Змалювання жінки-покритки — одна з тем у творчості Т. Шевченка. (Цій темі поет присвятив багато творів, бо доля жінки була йому добре відома. З тугою і болем говорив він про рідну матір, яку «ще молодую — у могилу нужда та праця положила». Важкою була доля і його сестер, які змушені були йти в найми.) 

       Спільне та відмінне в поемах. 

      Напруженість вступу у «Наймичці» і поступове наростання трагізму в «Катерині». (Поема «Наймичка» починається прологом, з якого дізнаємося про велике горе Ганни, про її глибокі страждання. Молодиця йде з сином полем і співає крізь сльози «Як удова в Дунаєві синів поховала». Читач бачить, як тяжко карається Ганна, і переживає, чи не вчинить вона з дитиною так, як співається в пісні. Після такого напруженого вступу автор переходить на спокійну розповідь. Поема ж «Катерина» розпочинається звертанням до читачів, а потім іде розповідь про кохання Катерини, про її життя без милого, про народження дитини. А далі — трагізм і безвихідне становище дівчини-покритки.) Наявність ліричних відступів. (Ліричні відступи у поемі «Катерина» можна поділити на три групи: звернення автора до героїв твору, звернення до читачів і відступи, у яких звучать роздуми про суспільні причини нещастя Катерини, про антигуманність тогочасного ладу. У «Наймичці» наявні тільки відступи-роздуми.) 

     Любов Катерини й Ганни до своїх дітей. Покора та слабкодухість Катерини й сила духу Ганни. (Катерина не витримує випробувань, які випали на її долю, залишає дитину саму на дорозі, а сама накладає на себе руки. Ганна перш за все думає про сина. Вона знаходить сили боротися з обставинами, робить усе, щоб бути поруч із сином, хоч як це й важко для неї.) Поема «Наймичка» належить до найбільших тріумфів правдивої штуки й мусить вважатися найкращим доказом великої геніальності Шевченка. 

      Обидві поеми мають спільне тло суспільне,обидві дівчини гарно себе показали на тлі інших… Катерина натура проста, палка, вразлива… ошукана москалями, відіпхнута… Наймичка — натура безмірно глибша, чуттє у неї… сильне, високе, любов до дитини така могутня, що перемагає все інше, заслоняє перед нею весь світ, заставляє забути про себе саму, віддати все своє життя не для хвилевої покути, а для довгої жертви на користь своєї дитини.       

І. Франко.

На мою думку, Ганна в порівнянні з Катерино виглядає значно краще , як зовні , так і в душі, її глибокі переживанняя до найменшої дрібниці,впевнюють мене ,що саме цій дівчині я маю віддати перевагу.

Жiнка займає визначне мiсце не тiльки в суспiльному i полiтичному життi, але й в лiтературi. Найбiльшi мистцi слова-залюбки присвячують цьому питанню багато духової уваги. 
Наша батькiвщина має рiвно ж такого великого спiвця — Тараса Шевченка. Українське жiноцтво являється улюбленою тематикою багатьох поезiй цього велетня. Поет краще як iншi потрапив зглибити їхню душу. Вiн по мистецьки з’ясував жiночi мрiї та iдеали i оспiвав їхне щастя та скорботу. 
Шевченка можна назвати першим трибуном, що своїм мистецькимГенiєм в повнiй силi став в оборонi прав українського жiноцтва своею душею вiн вiдчув знущання над жiночою честю і чистотою i тому то з такою силою змалював всю глибiнь їхнього трагiзму. У своїх творах Поет з великою нiжнiстю та глибокою любов’ю описує життя жiнки. Навiть на нещасних покриток не кидає каменем, але аналiзуе обставини, що довели їх до того стану. Таких жінок Шевченко представляє, як людей з цінними душами, що впали жертвою соцiяльних умов і були використанi в пiдступний або насильний спосiб деспотом. 
Головною героїнею виступає жiнка в таких бiльших Шевченкових поемах: «Причинна», «Катерина», «Тополя»,»Утоплена»,»Мати покритка», «Наймичка», «Титарiвна», «Княжна», «Вiдьма», «Черниця Марiяна», «Сова», «Русалка», «Лелiя» i «Марiя» — присвячена Пречистiй Дiвi. 
Окрiм наведених творiв є ще цiлий ряд iнших писань поета, де жiнка являється важливою постаттю. Наведемо такi речi як, от «Гайдамаки» — беручи пiд увагу Оксану, «Великий льох» — з трьома дiвочими душами, «Невольник» — де виступає Iрина, «Сотник» — постать Настi, «Неофiти» — мати i писана з певних причин в московськiй мовi «Слепая» — з матiр’ю та Оксаною. 
В цiлому рядi менших поезiй Шевченка виступають рiвно ж жiночі постатi. Бiльшiсть героїнь поетових творiв походять з українського села, а також такi як, от, княжна в поемi цiєї самої назви, належить серцем i душею до народу. 
Поет трагiзму української жiнки — а i так можна назвати Шевченка — пiднiс ту жiнку, зганьблену, осмiяну та покривджену брутальними зайдами на висоту цiнної i рiвноправної людини, у її повнiй гiдностi. Показав її такою, якою вона була в старину i якою має бути в майбутньому. 
Вiн один з перших зрозумiв, що свiдома i добра жiнка, це — свiдомий народ, а тим самим — забезпечене майбутне української нацiї.

Аналiзуючи жiночi типи в поезiї Тараса Шевченка, бачимо, що вiн оспiвує не жiнку-лицаря — героя, якими так багата наша iсторiя, але скромну героїню: матiр, дружину i дiвчину. 
Насувається питання — чому? 
Розглядаючи життєписнi вiршi Поета бачимо, що вiн день у день бачив «неволю, роботу тяжкую», бачив як матiр «ще молодую у могилу нужда та праця положила», як сестра працює «на панщинi, а я в неволi»… 
Пiдсумовуючи наведенi цитати бачимо, що Шевченко вже малим хлопчиною лишився круглим сиротою. Вiн не зазнав щирої материнської любовi та не вiдчув її нiжности i пестощiв. Щирий друг i порадник, сестра Ярина, товаришка його дитячих лiт, крiпачка, а в додатку замiжня з п’яницею сама мала дуже важке життя. 
Не маючи змоги проявити своєї синiвської любови, Поет уосiблює нiжнiсть і любов у жiночих постатях в своїх поезiях. 
Це була б психологiчна оцiнка. 
В особистому життi поет не зазнав багатьох моментiв щасливого кохання. В однiй поезiї вiн пише:

«Не побрались, 
Розiйшлися мов не знались, 
А тимчасом дорогії 
Лiта тi молодiї 
Марне пронеслись». 
I тому то у Шевченка: 
«За карії оченята, 
За чорнiї брови 
Серце рвалося, смiялось, 
Виливало мову. 
Виливало як умiло.»…

Поет: «… по плотi й по духу син i рiдний брат нашого безталанного народу» — як сам каже про себе — навiть згадувати не мiг про панщину та поневолення української нації, не обурюючися до глибин своєї великої душi. 
Вiн присвятив все свое життя боротьбi з насиллям над рiдним народом, а в тому i з кривдою заподiяною українськiй жiнцi-крiпачцi. 
Академiк Єфремов каже, що: «Шевченко вiрить у те вогневе слово, що гнiвом карає кривдникiв та на силах скрiпляє окривджених знедолених, розкриваючи їм очi свiдомiстю, виховуючи їх морально й iнтелектуально». 
I тому то Шевченко писав:

“… А он розпинають 
Вдову за подушне, а сина кують, 
Єдиного сина, едину дитину, 
Єдину надiю! — в вiйсько оддають! 
… А онде пiд тином 
Опухла дитина — голоднеє мре, 
А мати пшеницю на панщинi жне.»

З наукового погляду можна висунути думку, що Шевченко живучи в добi лiтературного романтизму платить у своiй раннiй творчостi дань цьому напрямковi. Так, як представники свiтового романтизму залюбки змальовують постатi жiнок, наш Поет iде їхнiми слiдами, але на наш скромний погляд, у багатьох речах перевищує їх. Романтизм Шевченка, як витвiр української стихiї, вийшов з народу, з його побуту i не є витвором хоробливої уяви як це бувало у суто романтичних поетiв. Героїнi нашого Поета, це дiти сучасноi доби, даних соцiяльних умов або витвiр народнiх повiр’їв чи переказiв. Це було головною причиною, що український романтизм так скоро перейшов у побутовий реалiзм. 
Шевченко у своїх творах не з’ясовує жiнок нашої минулої iсторiї, тiльки змальовує жiнку сучасних днiв. 
В казематних поезiях, писаних в часi його заслання, бачимо безмежну тугу поета за рiдним краєм, за друзями i за жiнкою.

«Ой, зоре! Зоре! — i сльози кануть 
Чи ти зiйшла вже й на Українi? 
Чи очi карi тебе шукають 
На небi синiм? Чи забувають? 
Коли забули, бодай заснули, 
Про мою доленьку, щоб i не чули.»

Щоб вповнi зрозумiти глибiнь трагiзму осамiтненого Шевченка на засланнi слiд пригадати, що «III Отделение», звелiло княжнi Репнiнi, що прохала пiльг для Поета. «Не вмiшуватись у дiла України, якщо не хоче зазнати прикрих наслiдкiв». Ясно, що Шевченковi осталася едина рiч — писати. Писати помимо строгої заборони. В вiршах засланчого перiоду, страждаючий генiй виливав на папiр своє i людське горе, кидав дужий протест проти неправди, ставав на прю за краще майбутне української жiнки.

Шевченко, глибокий знавець українського побуту, а особливе народних пiсень. Пiснi про кохання вiдзеркалюють найрiзнороднiшi почування. Тут щасливе i нещасливе кохання, ревнощi, туга за милим та над усiм горують духовi моменти. 
Розглядаючи віршi Поета, де вiн оспiвує дiвчат, бачимо, що своєю тематикою вони близькi народнiй творчости. 
Шевченко залюбки згадує очi й брови, в яких найбiльше вiдбивається душа людини. Про глибiнь кохання свiдчать метафори, в яких Поет порiвнює дiвчину з зiркою, сонцем, ясочкою, ладою, сизою голубкою, рибонькою i.т.д. Вiн нанизує на вереницю своєї творчости рiзноманiтнi дiвочi постатi. Починює трагiчними, нещасливими і щасливими. Подає чистi дiвочi душi i грiховнi — нiчого не поминув своїм геніяльним пером. 
Бачимо, що в «Невольнику» — перлинi iсторичних поем, змальований вимрiяний iдеал дiвчини. Такий тип незнаний поетам другої нацiї. Беатрiче — Дантого, яку «славлять янголи в горi» i iм’я якої «благословенне тричi», а яка в поетичному свiтi являється культом краси, духовостi i героїки, не може дорiвняти чистотi, красi, духовостi героїнi Ярини, що п’ять лiт жде судженого, а вкiнцi виходить замiж за слiпого!… 
Княжна своїм чином — убiйство батька, що сягнув по її непорочну дiвочу чистоту — нагадує улюбленi мотиви Стендаля та ми певнi, що Шевченко не шукав тих мотивiв у поезiї, бо ними була багата сучасна Україна. 
Поезії романтичного характеру, як от «Причинна», «Лiлея», «Тополя», «Калина» чи «Коло гаю» далекi понуро-пристраснiй романтицi Осiяна чи таких геніїв як Вертер, Карло Мор, Рене, Ернанi або революцiйним протестам Шеллi, Байрона, Пушкiна чи Мiцкевича. Шевченко очаровує нас не романтичною вiзiею поетiв, але живою тематикою, але суворою дiйснiстю з життя українського народу. 
В «Гайдамаках» — Шевченко кистю великого поета зарисовує Оксану. Картини киненi поетом рiзко вiддiляють Оксану вiд дiвчат-героїнь інших поетiв. Її шляхетнiсть, нiжнiсть, любов та дiвоча чистота дають нам право вчислити її до дiвочих iдеалiв загально-свiтової лiтератури. 
Вiрш «У тiєї Катерини», розкриває перед нами незнане, мабуть, у свiтовiй лiтературi явище. Дiвчина палко кохаючи судженого, що попав у турецьку неволю обманює трьох друзiв. Каже, що хто звiльнить її брата (фактично судженого) вiзьме її за дружину. Брата визволяють, але дiвчина за обман платить смертю, а побратими ідуть в степ шукати щастя-долi… 
Подiбна iсторична тематика розгорнена i у вiршi «Хустина». Поет змальовує долю дiвчини, судженої лицаря, що згинув в боротьбi з ворогом. Ще цiкавiша постать Настусi у поемi «Сотник». Шляхетна, невинна дiвчина сирота, яку приютив самолюбний сотник, вибiрає утечу зi сином старого сотника, хоч не знає, що буде здана на горе і злиднi, але не годиться на сите i вигiдне життя з нелюбом. 
Подiбний сюжет бачимо i у вiршi «Якби тобi довелося». Убога дiвчина кидає багатого мужа, зараз же по шлюбi i тiкає зi своїм визволителем i месником-засланцем на Сибiр. 
В «Черницi Мар’янi», недокiнченiй поетом, змальоване горе дiвчини, яку мати змушує вийти за багатого, старого нелюба. 
Наведенi сюжети можна зачислити до актуальних в сучасній Українi. Тут можна вчислити цiлу серiю лiричних вiршiв Шевченка як от: «Чого ти ходиш на могилу», «Дiвочi ночi», «У недiлю не гуляла», «Ой, одна я, одна», «Не кидай матерi», «Ми в купочцi колись росли», «Буває в неволi», «Дикерi», «Н. Т.», «Зiйшлись, побрались, поєднались» та iншi, де Поет з рiзноколiрових, шляхетних i пiвшляхетних каменів укладає незрiвняно мистецької вартостi мозаїку дiвочого свiту. 
Його гомiнка лiрика з запожиченими народнiми мотивами багатогранно i всесторонньо вiдкриває глибiнь дiвочих душ. 
На спецiяльну увагу заслуговує розгляд мiстерії «Великий льох». 
Цiкавi малюнки, яких можуть позавидувати Шевченковi iншi генiяльнi поети, показують, як наш Поет уявляє собi кару за провини. Три душi у «Великому льоху» засудженi за услугу вороговi. Це пiдкреслює, що Тарас Шевченко все прощає, але за нацiональну зраду, уступство чи услугу вороговi не знає пощади.

Шевченко як письменник прекрасно володiв усiма видами лiтературної творчости. Про жiнку говорить вiн не тiльки в поезії, але й в прозi. Його повiстi, щоденник i листування вiдкривають перед нами значно ширшi горизонти i доповняють Галерiю жiночих сюжетiв. Поет своїми вогненними словами проспiвав українському жiноцтву могутнiй похвальний пеан, кистю великого мистця — змалював найкращi картини. 
Тематикою йому послужила жiнка сучасниця. Шевченко передає нам її такою, якою бачили його очi, сприймав ум, серце i душа. Цiлiсть доповнює думками, якою хотiв би бачити жiнку в сучасному i майбутньому. 
Шевченковi нацiональнi iдеї нiколи не йшли в розрiз з загальнолюдськими i Божими. Бiльшiсть жiночих сюжетiв може бути перенесена на iнтернацiональний Грунт i в нiчому не затратить своєї величі і краси. Постатi героїнь можуть послужити взорами найкращим мистцям слова. Цiла низка Шевченкових думок про жiнок може золотоструєм ввiйти в загальнолюдську скарбницю духа.

Присвячую кононівським полям

Дійові особи:

Моя утома

Ниви у червні

Сонце

Три білих вівчарки

Зозуля

Жайворонки

Залізна рука города

Людське горе

«Лишилось ще тільки спакуватись… Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати»,— так починається твір. Це «треба» автор порівнює з многоголовим звіром». Але він розуміє, що «увільнитись» від нього можна лише на час. Бо життя йде, торкаючи кожного неодмінно, «іде, як хвиля на берег». Автор зізнається: «Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім». Інколи саме це дратує, стомлює, бо людині необхідно час від часу усамітнитись: «Мене втомили люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю!.. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій».

Це прагнення спокою і самітності інколи буває таким сильним, що ладен погодитися на будь—який спосіб досягнення жаданого: «Смерть? Сон?» Відтак приходить бажання бодай на якийсь час відпочити, послухати не «ревучі потоки людського життя», а жадану тишу.

* * *

Друга частина змальовує картину дороги, або, точніше, втечі від «залізної руки города». Здавалося, тишу глушили гучні голоси. Але ось уже зелене безмежжя природи, а «неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі». І ледве бричка вкотилася у двір — закувала зозуля. «Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця».

* * *

Навіщо людині ота тиша? Щоб почути і побачити щось головне, важливе у житті, що затулене щоденною метушнею. Ця тиша впала так несподівано, що їй не ймеш віри. Здається, навіть предмети навкруги зазіхають на цю тишу. Ніби вони живуть своїм потаємним життям: «Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити…»

Кілька разів автор ніби сам собі повторює: «Хіба я що знаю? Хіба я знаю?» І тут ліричний герой відчуває, яку його серце просяться із зовнішнього світу люди, «всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра». їх так багато, що душа не в змозі сприймати усе так само гостро, як раніше. І герой це розуміє, розповідаючи про це відсторонено, ніби здалеку. Так, це ненормально, коли людина звикає до гучного болю і не реагує на нього більше. Але інколи треба дати спочинок зболеній душі: «Я не маю вже краплі гарячої крові… Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав із мене всю кров… Проходьте! Я утомився».

І раптом… Розплющивши очі, герой бачить «глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б’є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку—ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах». Світ, безмежний, сонячний, зелений огортає і пестить. Хай живе сонце! Хай живе небо! Хай живе світ і все живе в ньому!

Ось три вівчарки зчинили ґвалт. Ні до чого ворожість. Цей світ такий лагідний і прекрасний, що в тому нема місця ненависті. І герой зізнається псу: «Я не ворог тобі». Тоді чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волі. Герой відпускає пса з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп помчав кудись: «У, благородна псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість».

* * *

«Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах… Я тепер маю окремий світ… На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі вівса». Сама вічність у своїй радісній величній красі постає у цих словах ліричного героя, огортає зеленими руками жалюгідну купку хаток, ниви. «Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все це ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки й дороги… Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять у повітрі круг, немов говорять: так буде вічно…: in saecula saeculorum (на віки вічні)».

* * *

Поступово той мир і спокій, що панував навколо, входить в душу ліричного героя, наповнює його: «Пізно я повертався додому. Проходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав.

Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось й темніло, склепляла над ними зорену баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле».

* * *

За такою ніччю неодмінно буде сонячний яскравий день, і «я повний приязні до сонця і йду просто до нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною — крий боже! Яка невдячність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь із ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його обличчя, і кажу до нього: «Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння?»

П’ючи сонце, мов цілющий напій добра, герой відчуває в душі любов: «Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для комариного жала… (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить, що мені вже бракує товариства людей?)».

Разом із вівчарками він блукає полями, обережно несучи додому спокій і відчуття спорідненості з самою землею: «Спочивай тихо під сонцем, ти така ж втомлена, земле, як я. Я теж пустив свою душу під чорний пар».

* * *

Може, тому й відчуває ліричний герой свою спорідненість із землею: «В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці». Це спілкування з живою природою, з самою землею дарує йому особливе відчуття, що все на світі — прекрасне. Особливе молоко — «я знав, що то вливається в мене м’яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п’ю екстракт луки». Особливий і хліб. Відтак ліричний герой відчуває себе насправді багатою людиною. «Я тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями — земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже,— всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге,— і тоді здається мені, що ще більше права маю на неї».

Треба уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне диво для нащадків. Очима серця побачив автор чудову картину: «Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висіла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз, натягала другу з неба на землю. Єднала небо із землею в голосну арфу й грала на струнах симфонію поля.

Се було прекрасно».

***

«Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З—під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати, що там записано буде?» Життя триває, воно розгортається чистим аркушем нового початку.

* * *

Але ось зустріч на ниві — «я і людина». Герой зустрів «звичайного мужика». Він не знає, яким сам здається цьому чоловікові, але той викликав в пам’яті героя страшні картини життя українського народу: почорнілі солом’яні стріхи хат, «брудні, негарні» дівчата, що повертаються з тяжкої роботи, бліді, як тіні, жінки, голодні діти зі зголоднілими ж псами…

«Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав на поле місто, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.

Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натяглися ослаблені струни, вже чуже горе може грати на них!»

Так людське горе вривається в тишу душі героя, але тепер там немає холодної байдужості. І соціальні біди постають, як примара. Але надто реальна та примара: «Ходиш між людьми, як між вовками.. ..Бідний в убогого тягне сорочку із плота, сусіду сусіда, батько у сина. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?»

«Говори, говори»,— повторює ліричний герой, ніби хоче заохотити співбесідника вилити у словах увесь біль і звільнитися від нього. «Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хмарами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти друге на небі. Говори, говори…»

* * *

«Город знову простяг по мене свою залізну руку не зелені ниви»,— так образно змальовує своє повернення до людей автор. З якими думками він повертається? «Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться так, як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть. Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…»

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Коли я думаю, чую, читаю про Ліну Костенко чи про її твор­чість, то перед очима чомусь завжди з’являється постать захис­ниці Марії Оранти із Софії Київської. Така-от асоціація…

Ліна Костенко ввійшла в українську поезію в шістдесяті роки. Але навіть на фоні літератури того часу, що відзначалась ліриз­мом, гуманізмом, волелюбністю, її поетична муза особливо виріз­нялася. Вона м’яка й сувора, глибоко жіноча і на диво мужня, красиво сентиментальна, але аж ніяк не плаксива і не безнадійна. Така, як про неї сказала сама поетеса у вірші «Доля». За неї «треба платити життям», отримуючи в нагороду солодку муку влучно знайденого слова:

Великі поети не вміють писати віршів.

Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав.

Графоманові краще.

Графоман вирішив написати — і написав.

Списані рядками аркуші паперу для справжнього поета — це «смертельні плацдарми самотньої битви з державами, з часом, з самим собою». Творчість Ліни Костенко підпадає під таку харак­теристику. Вона роздумує над добром і злом, переосмислює зна­чення навколишнього світу і свого місця в ньому. Але дивна річ: силуети цієї талановитої поетеси, що їх нам являють її вірші,є надзвичайно різними,

Олюднення природи, наш зв’язок з нею є однією з найбіль­ших цінностей в житті людини. У поезіях Ліни Костенко все починає рухатися, радіти і журитися, клопотатись і меланхо­лійно роздумувати: «Цей ліс живий. У нього добрі очі…», «…Ста­резні пні… літопис тиші пишуть у траві…». «Колише хмара втом­лені громи…», «Сплять діамантові жуки…». «Блакитні вії хата підніма…», «Світить сонце оком загадковим…», «Вікна сплять, засклив мороз їм сльози».

Подібним світочуггєвим настроєм дихають чудові твори пое­теси, написані на згадку про дитинство. До нього веде «стежка, по якій вже тільки сніг іде» («Дзвенять у відрах крижані кру­жальця..». «Стоїть у ружах золота колиска.. «, «На конвертики хат літо клеїть віконця, як марки…»).

Гармонія природи, оспівана поетесою, співзвучна гармонія людських взаємин, якої вона прагнула і до якої кликало її перо. Ціла галерея портретів, змальованих нею, являє нам красу жіно­чої душі, по-справжньому глибокої та шляхетної. «Пелюстки ста­ровинного романсу» та «Апологія лицарства» розгортають перед нашим зором трагедію жінки, яка в буденних хлопотах забу­ває про свою чарівну жіночність. Вона в’яне під гнітом суєти й несвободи, поки не з’явиться той, хто помітить і возвеличить у ній жінку:

О, заспівайте дивчині романс!

Жінки втомились бути не прекрасними.

Дещо інший, пом’якшений грою світла и тиші, силует лірич­ної героїні постає перед нами в інтимній ліриці Ліни Костенко: «Очима ти сказав мені: люблю…», «Хуртовини», «В дні, прожиті печально і просто». «Двори стоять у хуртовині айстр…» та інші. Глибоко жіночі за звучанням, ці вірші вражають делікатністю,

з якою автор розкриває внутрішній стан ліричної героїні, шля­хетною стриманістю, яка облагороджує, але не ховає від уваж­ного ока бурхливу внутрішню боротьбу: «Я вас люблю. О, як я вас люблю! …Але про це не треба говорити».

Поезія Ліни Костенко глибоко філософська. Її житгєві орі­єнтири проступають у віршах «Шукайте цензора в собі», «О, не взискуй гіркого меду слави». «Між іншим». «Ще вчора була я висока…» Лірична героїня цих та інших поезій чужа всьому суєтному, відкрита людям, чесна з собою та з іншими. У них роз­кривається внутрішня цілісність поетеси, яка хоче бути такою ж гармонійною в стосунках з людьми, як і у стосунках з природою. Загальнолюдскі цінності — це лише усвідомлена внутрішня гар­монія, у якій хоче жити людина.

Органною величчю сповнені ті твори Ліни Костенко, у яких звучать християнські мотиви («Шлях на Голгофу». «Перш ніж півень заспіває»). Поетеса індивіалізує, наближає до нас у часі і просторі героїв біблійної легенди. І ті мірки, за ЯКИМИ ВІЧНІСТЬ розсудила їх, читач має змогу прикласти до себе, до свого життя. Любов, ненависть, віра, зрада, самопожертва — поняття вічні, на всі часи актуальні. І тому так проникливо говорить мовою цих понять поезія Ліни Костенко, поезія добра, поезія сильного духу, любові й свободи.

У своїх м’яких, здавалося б, суто жіночих поезіях Ліна Кос­тенко відбила ту боротьбу за людське в людині, яку кожен веде сам з собою. Ці мотиви можна простежити в усіх її віршах, саме цій темі присвячена її Муза. Від глибокого відчуття природи до розуміння соціальних настанов — усі ці теми в її творчості сповнені гуманізму та душевної величі людини.