Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Олександр Олесь ненастанно шукав таких виражальних засобів, які з найбільшою точністю відображали б любов і захоплення Україною, надії та розчарування, його журбу і радість:
Жита з волошками, і луки, і гаї.
Всю вроду, всю красу безкраю.
Як пристрасно хотілося йому, українському інтелігентові, щоб рідна батьківщина «згадала згублене ім’я»! 1903 року студентом він побував на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві. Саме там відбувся остаточний вибір — усвідомлення свого національного покликання. Зустріч з Грінченком, Самійленком, Коцюбинським, Лесею Українкою окрилили, підняли дух. Працювати, вчитись, творити треба на славу рідної культури, рідного слова.
Відтоді в кожному вірші билося переповнене любов’ю до України поетове серце. Осмислення її долі, минулого й сучасного знайшло своє журливе відображення в поезіях «Для всіх ти мертва і смішна…», «Ой не квітни, весно, — мій народ в кайданах…», «О правда! Мій народ смішний безкрає…». Промовистим є останній вірш, у якому автор стверджує, що ніколи не відмовиться від свого народу, яким би він не був «смішним, горбатим» і «безпам’ятним таким».
У передреволюційні роки з’являються нові, оптимістичні настрої. Олесь палко бажає побачити свій край нарешті вільним, розкутим, спроможним творити власну долю. У поезіях 1916-1917 років звучать і надії, і заклики, і докір, і сподівання. Чи є слова прекрасніші за ті, з якими поет звертається до бажаних гостей України — Сонця і Волі? Чи ж справдилися надії?
Відчай, безнадія. Поетове серце сходить кров’ю від муки («В моїй душі не сходе сонце…»). Тоді, 1919 року, коли Україна, окрадена і зраджена, лежала в руїнах і кривавих шрамах, почалася трагічна сторінка життя Олеся, яку можна назвати одним словом — чужина. Він бачив, що більшовизм не дасть тієї волі, яку виходив зустрічати так сердечно. Було боляче, бо кривавий експеримент над народом тривав. У цей трагічний час Олесь звертається до образу Тараса Шевченка:
В ці дні безладдя і негод,
Олександра Олеся розривають навпіл бажання повернутися і усвідомлення ризикованості повернення. І так майже 26 років. Що пережило його змучене серце, розкажуть вірші «В журбі я сонцю не радію…», «О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі», багато інших.
У час становлення державності Україна прислухається до голосу свого люблячого сина. Він і нині озивається в десятках нових пісень, звучить зі сцен і трибун. Збулися слова поета:
Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, Той ім’ям не вмре ніколи В спогадах народу.
Свежие комментарии