Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,щоб отримати прощення,необхідно прощати і навіть старатися це робити це завжди першими.

По-перше,за всесвітнім законом прощаючи інших,отримаємо прощення теж наших інколи необдуманих вчинків.

Прикладом слугує мій друг Сергій,він є саме тою людину ,яка не вміє пробачати. Одного разу ми каталися на велосипедах і коли почав його обганяти,то зачепив колесо велосипеда мого друга. Він втратив рівновагу і впав. На щастя,все добре закінчилося. Сергій відбувся синцями. Я допоміг хлопцю піднятися і попросив вибачення,але він не прийняв їх,а тільки щось невдоволено пробурмотів у мою сторону. Минув тиждень,а ми досі не помирилися. В той момент я побачив свого однокласника  Петра ,який сильно завинив перед мною. Я його не міг вибачити,образа «засіла» десь глибоко в серці. Але підійшовши до Петра, привітався і сказав ,що більше не ображаюся на нього ,адже я тепер розумів,як важко не бути прощеним.

По-друге,не вміючи прощати, «руйнуємо» свій внутрішній світ ,наповнюючи його негативом,а хто від цього програє: непрощена людина чи ми?

Яскравим прикладом з літератури є головний герой роману «Хіба ревуть воли,як ясла повні?»Панаса Мирного – Чіпка Вареник. Одна з найголовніших рис,яка притаманна йому генетично – це невміння прощати.«Ще давно,в дитинстві щось лихе,недобре,непокійне заворушилося в його серці». Хоч бабуся вчила Чіпку людей прощати,але головний герой все робив навпаки. Він не тільки «тримав» образу в душі,а ще і жорстоко карав людей,які йому шкодили. Ці риси не допомогли Чіпці стати на сторону добра,перебороти в собі зло. Як ми бачимо,від невміння Варениченка прощати найбільше страждає він сам.

Отже,щоб отримати прощення,необхідно прощати. Завжди треба починати з себе,тому прощаймо першими і отримуймо спокій та полегшення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ознайомившись з даною темою твору , я відразу зробив свої висновки. Скаржитися на долю, звичайно, можна. Це у нашому суспільстві ніхто не забороняє – адже людина вільна проявляти себе, як схоче. Але такого не варто робити. Ось моя думка. І я ладен навести кілька аргументів на її захист.

По-перше, допоки людина сидить на одному місці та скаржиться на свою долю, в її житті не відбувається ніяких змін на краще. Тобто, її доля аж ніяк не стає кращою. Навкруги такої людини бігають рідні та друзі, знайомі та просто співчутливі люди. Вони намагаються допомогти: дають поради, метушаться, жаліють. Так минають роки, а людина все одно сидить верхи на одному тому ж стільці та скаржиться.

Щоб змінити життя на краще, потрібно щось для цього зробити. В світовій літературі на це існує добра казка-приклад «Лиха доля». Там дівчина мала лиху долю в образі гидкої старушенції. Але, коли дівчина полюбила свою долю, викупала її, розчесала та вдягнула в нове плаття, доля подобрішала та стала тепліше ставитися до підопічної.

По-друге, на долю не варто скаржитися просто тому, що це заняття – говоріння зайвих слів. Я часто спостерігав, що скаргами захоплюються не ті люди, в кого справжні проблеми, велике горе. Не ті, кого застала лиха година. Скаржаться ті, в кого справи йдуть так-сяк, посередньо. А от люди, в кого доля насправді лиха, не витрачають часу на пусті балачки та скарги. Вони прохають про допомогу, рятують ситуацію. Для них цінна кожна хвилина.

У поемі Тараса Шевченка «Наймичка» головна героїня Ганна мала складну долю. Але вона жодного разу не поскаржилася на неї. Все життя вона дарувала добро та любов іншим.

Доля справді знаходиться у наших власних руках — це підтверджується тим, що ми самі можемо її змінювати.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кажуть, що «Краса врятує світ», але я трохи б переінакшив цю фразу і сказав би так: «Доброта врятує світ». І це для сьогодення більш актуально, адже в наш час світ став тісним для добра і тиші. Тим більше, що в стародавні часи «добрими» називали красивих і сильних людей, отже, краса і доброта за своїм значенням дуже близькі, а добра людина завжди здається красивою.

Добрі справи завжди високо цінилися серед людей. Коли йде мова про добрі справи, на згадку приходить діяльність тих безсрібників, які покидали рідний дім і відправлялися за тридев’ять земель рятувати людей від епідемій, допомагати жертвам катастроф або просто вчити дітей. Добрі справи — це й благодійна діяльність багатих людей, які жертвували свої кошти на будівництво шкіл, гімназій і лікарень, які знаходили можливість утримувати будинки для старих, допомагали отримати освіту талановитим молодим людям і підтримували їх матеріально.

Люди, які прагнуть творити добро у нашому жорстокому та бездушному світі, не чекають якоїсь зручної нагоди і роблять це як звичайні повсякденні справи. А якщо кожен з нас буде відкладати свої добрі справи і чекати виникнення критичних життєвих ситуацій, або часу, коли заробить великий капітал, то можна й спізнитися, а ось світ при цьому не стане кращим і добрішим.

Якщо людина бажає, щоб її слова і справи, нехай невеличкі, несли її рідним, близьким, друзям, оточуючим тепло, то це вже немало. Але при цьому не слід забувати, що справжня доброта безкорислива. Тому й не треба очікувати подяки, не треба сподіватися на винагороди, а треба просто поспішати творити добро.

У сучасному світі змінилися духовні орієнтири, знецінилися деякі моральні ідеали. Люди стали більш прагматичними й байдужими. Прикладів цьому дуже й дуже багато. У нашій країні зараз є більш десяти мільярдерів, а ось благодійністю замаються лише декілька з них. Тисячі людей потребують сьогодні допомоги, але уся вона йде не від багатих бізнесменів, а від простих людей, які не забули, як співчувати. Кожен день можна почути благання про допомогу тій чи іншій хворій дитині, при цьому кожен день дехто витрачає більше, ніж потрібно на таку допомогу. Як це змінити, я не знаю, але впевнений, що змінити треба.

Можливо, мене хтось і почує у цьому тісному для добра та тиші світі. Я хочу ще раз повторити відому фразу: «Поспішайте творити добро!». Адже для цього не обов’язково бути багатим, бо добрі справи — це і підтримка друзів, і допомога старшим, і просто добрі слова. Тому не відговорюйтеся вічною зайнятістю, не перекладайте на завтра добрі справи, які можна зробити сьогодні. І тоді у тісному для тиші і добра світі обов’язково знайдеться місце для ваших добрих справ.розуміння.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я завжди захоплювалася майстерністю великих українських письменників, їхньою здатністю малювати, створювати неперевершені, неповторні образи й твори, до яких не можна бути байдужим, які назавжди залишають приємні спогади в душі й серці кожного небайдужого. Прикладом такого шедевру є відомий твір, а точніше драма Івана Котляревського «Наталка Полтавка», але все ж я хочу зосередити вашу увагу не на творі в цілому, а скоріше на одному єдиному образі головної героїні Наталки, який вразив мене тим, що виявився насправді бездоганним. Тому в мене й виникло логічне запитання: а чи є Наталка Котляревського ідеалом для кожної сучасної дівчини?

Наталка — це проста українка, яка залишилася ще замолоду без батька й без великих грошей. Але це ще далеко не головна її характеристика. Полтавка — щира та ввічлива молодиця, вона небагата та проста, але добра трудівниця. Усі жителі невеличкого села поважали дівчину, вважали її охайною, відвертою і слухняною, і слова виборного це повністю підтверджують: «Золото — не дівка! Наградив бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і для всякого діла дотепна, — яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить». Не дивно, що кожна мати хотіла собі таку доньку, а кожен парубок таку дружину. Та Наталка завжди залишалась вірною єдиному коханню, тому і відмовляла усім своїм залицяльникам. Ця юначка дорожила своїм чесним ім’ям, тому вміла з гідністю, ввічливо наділяти новоспеченого нареченого гарбузом. Яскравим прикладом цього може слугувати відмова Наталки пану возному: «Гріх вам над бідною дівчиною глумитись! Чи я вам рівна? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду. Та і по всьому я вам не пара». Я не можу не згадати стосунки Наталки з рідною матір’ю. Її готовність робити все для її добра і щастя просто вражає, адже дівчина задля благополуччя матері навіть погодилась відмовитись від власного, такого бажаного майбутнього з коханою людиною. Мабуть, саме цей вчинок повністю розкрив усю моральну красу цієї неповторної українки.

Я хочу ще зосередити вашу увагу на стійкості й рішучості цієї героїні, на її відданому коханні до любого Петра. На жаль, зараз такі щирі почуття справжня рідкість у нашому з вами повсякденному житті, тому, таке кохання просто не може не здивувати читача. Наталка не зважала на матеріальний стан свого обранця, не думала про його походження і рід, а просто щиро любила. Бідна безупинно чекала Петра, вірила в його повернення. Можливо, саме ця її віра й допомогла молодику знайти свою наречену далеко від місця їхньої останньої зустрічі, але скажу точно, що саме Наталчине кохання вибороло право на їхнє з Петром спільне щасливе майбутнє.

Тож стійкість, доброта, виваженість, працьовитість, порядність і вірність — усе це і є головними характеристиками незламної Наталки Полтавки. Я не маю жодних сумнівів, що в теперішньому житті чоловіки цінують саме такі риси характеру в кожної жінки. Тому, можна впевнено говорити, що Наталка — це ідеал для кожної сучасної українки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Зовсім неважко уявити людину, у якої нехитрі особисті прагнення і невеликі життєві запити, адже таких людей кожен може знайти серед свого оточення. Така людина добре усвідомлює, що вона ніколи не стане видатною, що ніколи вона не буде вирішувати долі людства, народів і навіть долі інших людей. Про саме таку «маленьку людину», про трагедію її життя йде мова у відомій новелі Франца Кафки «Перевтілення».

У цьому творі автор створює незвичайну ілюзію, в якій навіть любов стає безсилою перед неймовірною метаморфозою. Відомо, що у казках за потворною зовнішністю героя часто схована прекрасна душа. А ось у «Перевтіленні» все зовсім інакше — після того, як герой перетворюється на огидну комаху, вже ніхто не бачить в ньому людину.

Зрозумілий світ «маленької людини» Грегора Замзи в одну мить розколюється, валиться і ховає його людську сутність під уламками незвичайного перевтілення. Перетворившись на комаху, Грегор відчуває страшну самотність. Але виникає запитання: чи так вже несподівано все це трапилося? Якщо поміркувати, то стає зрозумілим, що герой новели був самотнім завжди, хоча він жив у родині, мав батька, матір і сестру, які, на перший погляд, його любили. Грегор змушений був працювати і утримував на своїх плечах усю родину та відпрацьовувати борги батька-банкрута. Він постійно знаходився у поїздках, тому майже не мав часу на відпочинок, не кажучи вже про те, щоб завести собі друзів чи хоча б приятелів. Усі його думки були про сім’ю, про те, щоб не залишити їх без засобів до існування. Грегор вважав, що був потрібний своїм рідним, тому не мав якихось великим планів та прагнень. На жаль, виявилося, що він помилявся у своїй родині.

Після перевтілення Грегора виявилося, що ані батьки, ані сестра не переймалися тим, що з ним сталося. Сестра ще деякий час носила йому в кімнату їжу, а батьки відмовилися бачити сина одразу ж. Виявилося й те, що родина Грегора може існувати і без нього: батько пішов працювати у банк, влаштувалася на роботу і сестра Грета. Невідомо, що більше вплинуло на героя — його перевтілення чи відкриття справжнього ставлення до нього батьків і сестри. Адже усе своє доросле життя він прожив у власному маленькому світі, усі його помисли торкалися родини. Світ цієї «маленької людини» спирався на родинні стосунки, і коли вони зруйнувалися, зруйнувався і світ головного героя.

У своїй новели Кафка знайшов незвичайно виразний символ для «маленьких людей». Паралелі до подій, які відображені у творі, нескладно знайти в реальному житті. Нескладно знайти подібні перевтілення і подібне відношення до людей, чимось несхожих на інших, до людей, які живуть у своєму маленькому світі, не прагнучи до великих звершень. На жаль, світ дуже повільно змінюється у кращий бік, але ці зміни залежать від нас з вами. Від нас з вами залежить і те, чи повернеться та чи інша «маленька людина» до нормального існування, якщо з нею трапиться нещастя, чи відчує вона наше співчуття і наше 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тема добра і зла в романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита»

Боротьба добра і зла — це центральна тема у романі Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Ця боротьба пронизує не лише головну тему роману, але й тему «роману в романі». Взагалі в цьому романі дні далекого минулого дуже тісно пов’язані з днями тогочасної Москви. Появи сил зла у романі дуже схожі. Воланд з’являється в «дорогом сером костюме, в заграничних, в цвет костюма, туфлях». Навіть обличчя у нього було дуже дивне: «Правый глаз черный, левый зеленый. Брови черные, но одна выше другой».

Понтій Пілат з’являється перед нами: «в белом плаще с кровавым подбоем, с шаркающей кавалерийской походкой». В образі Понтія Пілата ми бачимо внутрішню боротьбу особи. В ньому зіштовхуються сила волі і влада обставин. Але він не може переступити через останнє. Він хоче відпустити Ієшуа, але не може цього зробити, бо він — прокуратор Іудеї. І здається — усе; зло перемогло добро, але автор не хоче так закінчити роман, бо переконаний , що так не повинно бути. І тоді Пілат наказує таємно вбити зрадника Ієшуа — Іуду. І, таким чином, хоч і боягузливо, але він чинить правосуддя. І цим він показує, що щось добре є і у ньому.

В головному романі такий герой — Воланд. Воланд — це диявол. Його важко охарактеризувати. Він сатана, а це означає зло, але й добра у ньому багато. Він втілює у собі тему добра і зла, головну тему роману. Найкраще розкриває суть образу Воланда епіграф, який Булгаков узяв із «Фауста» Гете: «…Так кто ж ты наконец? — Я — часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо». Воланд ніколи не знущався над людьми, які не зробили нічого поганого. Ніканор Іванович Босой «председатель жилищного товарищества дома ? 302-бис», був хабарником. Варенуха, Ліходєєв, урядовці й обивателі зазнали ударів від Воланда. Це дуже гарно відбито в образі Маргарити. Коли Воланд зробив її відьмою, і вона на мітлі полетіла над Москвою, вона побачили будинок «Драмліту». Вона увійшла туди і на табличці прочитала прізвище Латунського. Цей критик колись не дозволив друкувати роман Майстра. Маргарита вирішила помститися за це. Вона влетіла до нього у квартиру і усе там розгромила. Вона почала бити вікна у будинку і зупинилася лише тоді, коли побачила у вікні хлопчика, який злякано прислухався до шуму. Вона не стала бити шибки у цій квартирі, навіть залетіла туди та заспокоїла хлопчика.

У ту ніч Маргарита була відьмою, але і тоді вона не зачепила невинну дитину.

На бал до сатани приходили лише люди, які вже померли, які колись когось вбили, отруїли або скоїли інші злочин. Воланд не дозволив Абадонні зняти окуляри перед Маргаритою, бо якби він їх зняв, Маргарита б загинула. Він навіть винагородив її за те, що вона була королевою на його балу. Він повернув їй Майстра, а Майстру повернув рукописи, які той колись спалив. Він каже фразу, яка потім стане крилатою: «Рукописи не горять!» Так Воланд робить для них добро.

Образ Ієшуа, Ісуса Христа, головний у темі роману. Майстер так само, як і Ієшуа, був несправедливо покараний. Але не смертною карою, а ув’язненням у психіатричній лікарні.

Наприкінці роману «обидва» романи переплітаються. До Воланда приходить «сборщик податей» Левій Матвій. Він каже, що «він» прочитав роман Майстра і просить, щоб Воланд забрав до себе Майстра і нагородив його спокоєм, а разом з ним і ту, що кохала й страждала заради нього — Маргариту. Він не каже, хто це «він», але я впевнена, що це — Ієшуа, тобто Христос. А це означає, що сили добра і зла пов’язані між собою.

Добро і зло і досі сперечаються, і невідомо, хто з них нарешті здобуде перемогу.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Будь-якій культурній і освіченій людині важко уявити собі навколишній світ без книги. До книги ми звикли з самого дитинства, саме вона дозволила розкрити нам найдивовижніші таємниці життя, саме книга давала у важкі хвилини корисні поради, саме книга допомагала нам розібратися в собі і в оточуючих.

Головне призначення будь-якої книги у будь-які часи – зберігати накопичені століттями знання і передавати їх наступним поколінням. Завдяки винаходу книги були створені умови для стрімкого прогресу людства в усіх його сферах життя і діяльності. Більшість наукових відкриттів, як правило, робиться на підставі накопичених раніше знань, інформації та результатів численних дослідів, які систематизуються і розміщуються в книгах. Ми звикли вірити книгам, і знання, які ми отримуємо з них, дають нам можливість рухатися вперед у своєму культурному та науковому розвитку не витрачаючи даремно час на ті досліди і пошук тих результатів, які вже відомі і які знайшли своє відображення в книгах. Книгам ми зобов’язані не тільки науковими відкриттями, а й тим, що і сьогодні ми можемо насолоджуватися шедеврами світової літератури, створеними не тільки в нашу епоху, але і в давні часи.

Постійне спілкування з книгою дає людині можливість постійно удосконалюватися і розвиватися. Для того, щоб зрозуміти сенс твору та його ідею, які автор прагне донести до читача, потрібно уважно і вдумливо читати, підключаючи свій власний життєвий досвід і аналізуючи отриману з книги інформацію. І якщо читач цьому навчиться, йому вдасться розкрити цілий світ, наповнений цікавими подіями, глибокими душевними переживаннями і інтелектуальними відкриттями.

У всі часи до книги ставилися як до святині. Ще до винаходу друкованої технології для того, щоб зберегти накопичені знання, люди були змушені докладати величезних зусиль, переписуючи книги від руки. Тоді їх обкладинки покривалися шкірою або металом і прикрашалися дорогоцінним камінням. Так що в той час книги мали не тільки естетичну, але і матеріальну цінність. Головною книгою в усі часи вважалася Біблія – книга книг, вічна скарбниця мудрості, накопиченої людством і підходящої на всі випадки життя, яка дійшла до нас крізь тисячоліття непростої історії цивілізації. Дивно, але викладені в Біблії життєві принципи і сьогодні актуальні так само, як і багато століть тому. Та й інші книги, які були написані багато століть тому, допомагають нам зрозуміти мислення наших предків, побачити їх життя і розкрити секрети сутності. Завдяки книгам, видаваним в різні часи, ми маємо можливість спостерігати еволюцію суспільного устрою, етнічних норм і світогляду людини. Саме книги є найнадійнішими хранителями всієї історії існування людини на Землі.

На жаль, сьогодні книга дещо втратила свої позиції. Однак, незважаючи на стрімкий розвиток сучасних технологій і появу в побуті різних електронних пристроїв, що імітують друковані видання, повністю книгу не зможе замінити ні один, самий інноваційний винахід . Ті, хто по-справжньому любить книгу, ніколи не відмовляться від насолоди, яку доставляє запах недавно надрукованих сторінок або шелест їх перегортання. Книга, незважаючи ні на що, залишиться з нами ще багато століть.

«Всім хорошим я зобов’язаний книзі», – так колись сказав Максим Горький. З ним не можна не погодитися, оскільки книги грають дуже важливу роль в житті людини:

Життя без книги – це нудно і нецікаво.Література розширює кругозір.Книги розвивають мислення і фантазію та дозволяють приймати правильні рішення в самих різних життєвих ситуаціях.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Чи можна уявити собі дерево, яке не має коріння? Я думаю, що будь-яка людина, яка коли-небудь вивчала природознавство, розуміє, що це неможливо. Чи можна в принципі порівнювати людину і дерево? Що ж, робити це досить непросто, якщо врахувати, що людина набагато складніша і різноманітніша, ніж звичайні дерева. Водночас між людиною і деревом таки є щось спільне. Саме з цієї причини, я думаю, що прислів’я, яка прирівнює коріння дерева до друзів людини, в цілому є досить мудрим.

Завдяки своєму корінню дерево живиться, забезпечує своє життя. Чим вище і старше стає дерево, тим глибше і ширше виростає в землі його коріння. Навряд чи у когось є надія на те, що викорчуване з корінням дерево буде продовжувати повноцінно жити. Незабаром воно просто загине. Щось подібне відбувається і з людиною. У міру дорослішання кожна дитина отримує все більше і більше друзів. Звичайно, далеко не з усіма з них належить спілкуватися протягом усього залишку життя, але, тим не менш, чим більше їх зберігається, тим людині краще. Друзі – це ті люди, яким твоя доля не байдужа. Варто розуміти, що більшість людей на цій планеті заклопотані собою, їх не цікавить те, що їх не стосується. А ось твоїх друзів насправді завжди стосуються твої справи. Якщо тебе ображають, якщо тебе хочуть обдурити, друзі завжди прийдуть на допомогу, адже нормальний друг розуміє, що через якийсь час з подібними неприємностями може зіткнутися і сам він. Він хоче розраховувати на те, що йому допоможуть, а тому готовий допомагати першим. Якщо у людини багато друзів, швидше за все, ніколи їй не буде нудно і самотньо. Звичайно, навряд чи друзі зможуть замінити кохану людину, але і їх функція досить істотна. Хіба хтось може довго прогулюватися на самоті? Та й звичайний відпочинок набагато приємнішє проводити в компанії приємних людей.

Щиро шкода тих людей, які не мають друзів. Ні, навряд чи вони просто так помруть, як це відбувається з деревом, якого позбавили коріння, але все ж життя їх напевно скоротиться. Людині для щасливого і тривалого життя необхідна компанія друзів, щоб хоча б зрідка сміятися, розважатися, весело проводити час. Якщо цього взагалі ніколи немає, людина поступово закриється, стане сумнішою, з часом її жити стане просто нестерпним. Я рекомендую всім, хто бачить таку людини, зробити їй крок назустріч і стати їй другом .

Мудрі народні висловлювання практично завжди мають під собою підґрунтя. З розглянутим мною висловлюванням історія точно така ж. Дійсно, друзів, як і родичів, можна вважати настільки близькими для людини, як і коріння для дерева.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Моє ставлення до сучасної української літератури неоднозначне, через те, що я не є її прихильником. Знедавна з’явився стереотип, про який усі говорять, що сучасні письменники і поети, вкрай стривожені суспільно-політичним настроєм та моральним станом населення України, все частіше вдаються до написання досить похмурих творів, де зневажають когось або щось. Наприклад, одним із творів українських сучасників, який мені вдалося переглянути ( саме переглянути, бо читати я його не змогла) став роман Ліни Костенко «Записки украинского самасшедшего». Твір дещо траурний, в ньому описуються думки одного чоловіка, що тяжко переживає епоху сучасності, не може звикнутися із неприємними подіями, що відбуваються в його країні та сім’ї. Прочитавши цю сповідь та ще декілька подібних творів, дійсно можна погодитися з вищенаведеним стереотипом.

 Але, як на мене, на питання «ставлення до сучасної української літератури» об’єктивно може відповісти тільки та людина, яка ознайомилася із великою кількістю творів різних письменників та поетів нашої країни. Тому не хочу здатися некомпетентною у цьому питанні, відповім дещо по-іншому. Зараз, в епоху свободи слова, у кожної людини з’явилась можливість висловлювати свою думки у різний спосіб, через це з кожним днем з’являється маса творів та віршів різноманітного характеру. (Можливо, це можна назвати словесним проривом, через те, що люди багато років мовчали, а тепер мають волю на будь-яке слово). Таким чином, з’являються люди із ярликом «псевдо» поети і письменники, художники та інші, які вважають себе володарями пера. Знову ж таки, це твердження узагальнене, адже безперечно є і талановиті творці. Але як говорять: «на колір та смак товариш не всяк». Комусь подобається читати брудні вірші, з нецензурою або пригнічуючі твори, комусь про те, як добро перемагає зло. І навіть у одного автора можна знайти зовсім протилежні твори.

 Можливо поява «брудних» творів пов’язана із бізнесом, адже тепер будь-хто, хто має достатньо коштів може випустити свою книгу. Звичайно, хотілося б, щоб творці слова перш за все замислювалися над користю своїх творів, для суспільства, для людини окремо. Адже коли ми читаємо, ми наповнюємо своє «я», вчимося на помилках інших, беремо приклад або надихаємося на щось прекрасне. Для цього потрібно читати добру літературу, адже поганого вистачає у кожного. На закінчення, хочу порадити всім до прочитання твір радянського письменника Бориса Валильєва «Не стріляйте диких лебедів». Найдобріша книжка, котру варто прочитати всім. Надихає творити добро не зважаючи ні на що. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мати… Пригадайте, коли ви бачили рідну неньку без роботи? Я свою — ніколи. Жодної хвильки не відаючи відпочинку, материні руки знаходять роботу. То вона щось вишиває, то готує тісто для пирога чи хліба, то щось пере або просто поправляє на столі скатертину. Так багато в житті переробивши, материні руки не зупиняються ні на хвильку, вони постійно в роботі, і та робота нагадує мені чимось священнодійство. Мамині руки завжди пахнуть чимось.

Чи свіжовипраною й щойно випрасуваною білизною, або пшеничним борошном і гарячим хлібом, а то кропом чи петрушкою і терпким гудинням огірків, або яблуками, грушами і медом у Спасівку, а то просто осіннім полем, або шпарким морозцем і снігом, або першими весняними бруньками… Мамині очі… Вони, постійно освітлені з середини м’яким живим сяйвом, наче видиме вираження її душі. Це погляд самої щирості, самого добра. Здатність робити добро, вловлювати красоту рідної землі дано далеко не всім людям. Але мені здається, що моїй мамі ця риса характеру властива. «Дурний і радість оберне в горе, розумний і в горі втішиться», — чув я від неї багато разів. її обличчя, як сонях до сонця, завжди повернене до радості, до діяння добра. І я сам також ще з дитинства жадібно вловлював красу оточуючого світу. Як радіємо усі ми, коли після довгої важкої зими приходить весна! Кожен її крок — як перемога. «Багато людей живуть заздрістю, визиском, злом, — казала нам у дитинстві мама. — Не радіють ані весні, ані пташиному гомону. І тому очі в них каламутні, тьмяні. Вони як сліпні, а зі сліпого що можна спитати?» Мама моя вчила мене з дитинства поважати людей, бо від того, як ти ставишся до оточуючих, залежить і їх ставлення до тебе. Вона навчила працювати так, щоб приносити радість собі і іншим. Вона навчила мене доброті, людяності, чуйності. А мамина пісня! Я не пам’ятаю, які пісні співала мати мені, коли я був немовлям. Але зате я напевно знаю, що це були такі ж пісні, які співала вона й моєму молодшому братикові:

Рости ж, синку, в забаву, Козачеству на славу…

Мамин власний приклад теж багато значить для дитини. І я, дивлячись на маму, яка завжди в роботі, навчився не витрачати даремно свого часу, а творити якісь, хай і маленькі, але добрі справи: допомагати мамі, захищати молодших, поважати старших. Я вдячний своїй мамі, бо все хороше, що я маю, — то від неї.