Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Напевно, у кожної людини будуть свої визначення щастя, тому що це риторичне питання, на яке люди відповідають століттями і на яке не може бути однозначної відповіді. Питання це відноситься до області філософії, а вона, в свою чергу, не є наукою точною, математичної . Тут немає аксіом і формул, але це не позбавляє її привабливості, скоріше навпаки.
Про вічні цінності люди замислювалися завжди. А яке ж уявлення про щастя превалює зараз у сучасної молоді? До чого вона прагне?

Для багатьох щастя – це матеріальні блага, комфорт. Пригадуються слова Петра Чаадаєва: «Здоров’я не заразливе, лише хвороба заразлива, так саме і з істиною: вона не може бути надбанням натовпу, це лише доля небагатьох».
Людині властиво помилятися і сумніватися, адже всього на світі не купиш. Як кажуть, можна купити ліки, але не здоров’я, диплом, але не знання, подарунки, але не любов, розваги, але не щастя. На жаль, нове покоління, що тільки вступає на дорогу життя, виховується на рекламі, яка в свою чергу, розрахована на споживача, обивателя, якого так зневажав М. Горький.
Щастя іноді відчуваєш, коли втрачаєш… Тільки в цей момент по-справжньому починаєш його цінувати. Не все вимірюється в грошах. У скільки б ви оцінили свою свободу? А своїх близьких, друзів? Сонячні промені, кохану людину? А Вашу душу, серце, руку, ногу, якщо хочете?

Може, я утрирую, але володіти здоров’ям (психічним і фізичним) – це вже щастя. Про це варто задуматися, щоб зрозуміти – багато що в твоїх силах.
Щастя – це насамперед відчуття (якщо говорити про його природу), тобто наслідок, а причина – це фактор, який доставляє це відчуття. Як правило, це щось ззовні, з оточуючого тебе світу. І суб’єктивне його сприйняття породжує ті чи інші емоції. На мій погляд, щастя – комфорт не зовнішній, а внутрішній, хоча перше, безумовно, впливає на друге.
Нам знайома така фраза: «Кожен щасливий по-своєму». Напевно, в цьому відмінність песимістів і оптимістів. Когось можуть вводити у відчай тимчасові невдачі, вибивати з колії дрібні сварки. Але якщо все сприймати близько до серця, то можна втратити віру в себе, в інших, в інтерес до життя. Недарма кажуть, що наше життя настільки песимістичне, що єдино вірний шлях в ньому – бути оптимістом. Або так: я поспішаю посміятися над усім, інакше мені довелося б заплакати. Можна радіти і гарній погоді, і несподіваній зустрічі, і невдачі, якщо вона зробила нас сильнішими.

Але, з іншого боку, ми часто стикаємося в житті з якоюсь вищою силою (рок долі, воля випадку, сила обставин, непередбачені події тощо), яка часом буває сильніше нас. Але ця сила проходить через наше Его, наше Я, з нашою участю. Вся справа в тому, як її сприймати.
Кожному дається по вірі його. Людині необхідно у щось вірити . Віра дає стимул. А може бути, хтось не відчуває щастя, бо не вірить в нього? Якби можна було побудувати вершину успіху, то фундаментом її я б заклала здоров’я, а першою драбинкою, сходинкою – можливість самостійно реалізуватися. Без цього не буде щасливої ​​людини. Щоб бути щасливим, треба бути талановитим у чомусь і знайти в житті те, що поглинало б тебе цілком. Талант – це здатність відкрити свої можливості. Його потрібно знайти в собі, відкопати, як зариті в землю скарби.
Підводячи підсумок, можна зробити висновок, що щастя залежить від багатьох факторів, які впливають на особистість, але перш за все, воно знаходиться всередині нас, і відчуття щастя залежить тільки від нас. Щастя – це стан душі. Маючи на увазі саме його Козьма Прутков казав: «Хочеш бути щасливим – будь ним». Хочу додати лише одне: я впевнена, що моє щастя – в моїх руках.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Дві вічні супутниці — слава і любов до Батьківщини — подарували безсмер­тя багатьом князям: Святославу, Володимиру, Ярославу… Але, на жаль, шлях до слави щедро политий кров’ю людською. Одну з таких кривавих історій розповів нам невідомий автор у «Слові про похід Ігорів».

Було це ще тоді, коли орач однією рукою тримав плуг, а другою меч, коли земля частіше поливалась слізьми, ніж дощами. Бо не давали спокою Руській землі половці. І вирішив Ігор Святославич зупинити поганців:

Загородили русичі

Поле щитами багряними,

Шукаючи собі честі,

А князеві слави.

Разом з Ігорем проти половців повели свої дружини ще п’ять князів. Зустрілися війська половецькі і руські на ріці Каялі. І була битва кривава:

Бились день та бились і другий,

А на третій, в південну годину,

Похилились Ігореві стяги!

Автор захоплюється мужністю і відвагою Всеволода, Ігоревого брата, який, не помічаючи ран, продовжував завдавати ворогам удар за ударом. Незважа­ючи на очевидну перевагу суперника, руські воїни самовіддано відбивали все мові і нові атаки, бо розуміли, що краще смерть, ніж ганьба втечі. Але не всім вистачило мужності та відваги. Невеликий загін кинувся навтіки, Ігор змушений був його наздоганяти:

Ігор полки свої повертає,
Жаль йому брата любого Всеволода.

Залишився Всеволод Святославич на полі бою без підтримки, бо сам князь Ігор потрапив у полон. Його серце розривалося від туги. Він розумів, що саме його невдалий похід відкрив половцям шлях на Русь. Можливо, саме перебува­ючи в полоні, Ігор пошкодував, що не звернув уваги на всі перестороги: сонячне затемнення, навалу вороння, крик птаха. Та він мусив виправити ситуацію, щоб захистити рідну землю, свій народ, тому готується до втечі.

Але жодного натяку на те, що його «гудять» русичі. Всі, від малого до старо­го, розуміли, що любов до Батьківщини керувала діями князя. Ніхто не сумнівався у його мужності та відвазі. Найбільшою ганьбою для Ігоря був полон: «Лучче ж бо потятим бути, аніж полоненим…»

Не забуває народ і подвиги величного київського князя Святослава, Ігорево­го батька. Саме про нього говорять, що «був він грозою на ворога», «приборкав лихо полками сильними».

Святослав — справжній патріот, благородна людина, любить своїх синів, але його серце розривається від болю. Бо він розуміє, що саме нерозсудливість, заро­зумілість Всеволода та Ігоря, постійні князівські міжусобиці роздирають землю Руську, перетворюють її на легку здобич для ворогів. Тому батько хоче виправи­ти помилки своїх дітей, прагне об’єднати всіх князів, щоб захистити найбільшу святиню — Батьківщину.

Та чи можливо було б так палко змалювати переживання героїв, картини бою, розпач Ярославни, радість киян, викликану поверненням Ігоря, якби самому авторові не було б притаманним почуття глибокого патріотизму? Для нього і рід­на земля, і кожна ріка — жива істота. Вона розмовляє, страждає, радіє. Разом з народом на захист Батьківщини піднімаються і сили природи: «криваві зорі світ провіщають, чорні тучі з моря ідуть…» Устами Ярославни автор закликає на допомогу сонце, вітер, Дніпро. Стихії природи готові боронити Землю-матір, і все тепер залежить від розсудливості людей.

Таємниця безсмертя «Слова…» криється у почутті глибокої любові до рідної землі, та вірності у коханні. Ось уже кілька століть поспіль твір не залишає байдужими українців і знаходить палкий відгук у їхніх серцях. Тож шануймо нашу героїчну старовину. То­ді й нас шануватимуть, і нашу Батьківщину, яка пам’ятає своїх героїв.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Цитатна характеристика Басаврюка 

— «…Диявол у людській подобі… Гуляє, пиячить і враз пропаде, як у воду, і слуху немає. Там, зирк — знову мов з неба упав, вештається по вулицях у селі». — «…Як вода… причепиться було до красних дівчат: надарує стрічок, сережок, намиста — дівати нікуди». — «Басаврюк, так звали того бісівського чоловіка». — «…Кожного візьме страх, як нахмуриться він було свої щетинисті брови і кине спідлоба такий погляд, що, здається, забіг би бог знає куди». — «Басаврюк навіть у Великодню Неділю не буває в церкві». — «Басаврюк! У! Яка пика! Волосся — щетина, очі — як у вола!» — «На пні з’явився Басаврюк, що сидів увесь синій, як мрець». 

Пидорка Корж цитатна характеристика 

 — «Повненькі щоки в козачки були свіжі й яскраві, як мак найніжнішої рожевої барви… що брови, мов чорні шнурочки… що ротик, на який дивлячись облизувалася тодішня молодь; що волосся її, чорне, як крило ворона, м’яке, як молодий льон, падало дрібними кучерями на шитий золотом кунтуш». — «Але колишньої Пидорки вже пізнати не можна було. Ані рум’янцю, ані косметики, знесилилася, зачахла, виплакала ясні очі». — «Пидорка дала обітницю йти на прощу; зібрала, що залишилося після батька, і через кілька днів її справді вже не було в селі. Куди пішла вона, ніхто не міг сказати. Послужливі бабусі відправили, було, її вже туди, куди й Петро подався; та якось козак, приїхавши з Києва, розповів, що бачив у лаврі чорницю, всю висохлу, як скелет, яка безперестанку молилася, і в якій земляки, за всіма прикметами, впізнали Пидорку; що ніхто не чув від неї жодного слова, а прийшла вона пішки і принесла оправу до ікони божої матері, оздоблену такими яскравими самоцвітами, що всі зажмурювалися, на неї дивлячись». 

Петрусь Безрідний цитатна характеристика 

— «…Наймит, якого люди звали Петром Безрідним; може, тому, що ніхто не пам’ятав його батька й матері. Церковний староста казав, що вони на другий же рік померли від чуми; та тітка мого діда… казала, що батько його й тепер на Запоріжжі, був у полоні в турків.., переодягшися євнухом, утік» — «…Бідний Петрусь тільки й мав, що сіру свитку, у якій було більше дірок, ніж у якого жида в кишені золотих». — Корж за поцілунок героя Пидорці: «Якщо ти мені коли-небудь опинишся у хаті, або хоч тільки під вікнами… то пропадуть чорні вуси, та й оселедець твій, от уже його два рази можна обмотати навколо вуха». — Пидорка — Івасю про Петруся: «…любила б його карі очі, цілувала б його біле личко, та не велить доля моя». — «А я думав, нещасний, іти в Крим та Туреччину, навоювати золота і з добром приїхати до тебе, моя красуня». — «Дияволе! — закричав Петро.— Давай його, на все готовий!» — «…Кури так не дожидають тієї години, коли молодиця винесе їм зерна, як ждав Петрусь вечора… З серцем, яке мало не вискакувало з грудей, зібрався він у дорогу…» — «Очі його запалали… розум помутився… як божевільний, ухопився він за ніж, і безневинна кров бризнула йому межи очі». — «Прокинувшись на третій день, довго оглядав він кутки своєї хати; та даремно намагався що-небудь згадати: пам’ять його була, як кишеня старого скнари, у якого копійки не видуриш. …Дивиться, два мішки з золотом. …Та як здобув він його, цього ніяк не міг зрозуміти» — Корж — про Петруся: «Сякий-такий Петрусь, немазаний! Та хіба я не любив його? Та чи не був він у мене, як син рідний?» — «Він не міг навіть згадати обличчя Івася, так обморочило кляте чортовиння!» — «Почали жити Пидорка з Петрусем, мов пан з панею. Всього доволі, усе сяє… Одначе ж добрі люди хитали злегка головами, дивлячись на життя їх. «Від чорта не буде добра». — «…Не минуло й місяця, Петруся ніхто пізнати не міг. Чому, що з ним сталося, бог знає. Сидить на одному місті, і хоч би слово з ким. Усе думає і неначе хоче щось пригадати. Коли Пидорці пощастить змусити поговорити про що-небудь, неначе й забудеться, і почне розмову, і розвеселиться навіть, та ненароком гляне на мішки — «стривай, стривай, забув!» — кричить, і знову задумається, і знову силкується щось згадати» — «Неначе прикутий, сидить посеред хати, поставивши біля ніг мішки свої. Здичавів, заріс волоссям; став страшний, і все думає про одно, все силується згадати щось, і сердиться, і злиться, що не може згадати. Часто дико підводиться з свого місця, поводить руками, втуплює в щось очі свої, неначе хоче затримати його; губи ворушаться, мов хочуть промовити якесь давно забуте слово — і нерухомо зупиняються… Лють охоплює його, як навіжений, гризе й кусає собі руки і з досади рве пасмами волосся, поки, стихнувши, не впаде, неначе в забутті; а потім знову починає пригадувати і знову лють, і знову мука… Що за напасть божа?» — «Уся хата повна диму, і посередині тільки, де стояв Петрусь, купа попелу, з якої де-не-де підіймалося ще пара».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

З прадавніх часів із покоління в покоління наші мудрі пращури передавали нам просту й велику мудрість, яка висловлена ще в «Повісті минулих літ»: живіть у злагоді, шануйте один одного — міцно стоятимете на своїй землі. Та, здається, віки минають, а народ не мудрішає, не одну криваву сторінку ми, українці, вписали у свою історію, на відстані років жахаючись трагічних наслідків.

Однією з таких сторінок була громадянська війна, що з червоним прапором увійшла в Україну. Нині, здається, нікому б і на думку не спало обирати колір знамена, що-символізував би||ров убитих. Коли таке символічне значення вкладати в колір прапора, то виникає цілком’логічна думка: ті, хто під ним шикувалися, готові вбивати заради ідеї? По-дикунськи звучить, але ж так було. Тоді не допомогли ні мудрі настанови пращурів, ні життєва мудрість.

Будь-яка громадянська війна — це не героїчна сторінка, це величезна трагедія народу, це пляма на совісті тих, хто вбивав не загарбника, а свого таки- — єдинокровного. День початку такої війни має бути на багато років днем скорботи, днем пам’яті, аби не повторити минулих помилок.

Багато написано про громадянську війну і в українській, і в російській літературі, проте часто в героїчному ключі. Ясно, що письменники виконували «замовлення» щодо прославлення революційних здобутків жовтневої революції. Зокрема, і твір Юрія Яновського «Вершники» теж написаний «під замовлення», проте він вирізняється серед безлічі інших. У чому ж суть такої .відмінності?

Розгадка цього феномену полягає у світобаченні та світовідчутті самого письменника. Юрій Яновський — письменник-романтик, світ був для нього безмежним, загадковим, манливим. Письменник ніколи не прагнув когось наслідувати щодо змісту, форми художніх творів, він сміливо відкидав усталені схеми, трафарети, банальні підходи. Про нього не скажеш, що на його творчість мали вплив якісь корифеї літератури. Уже перші збірки новел («Мамутові бивні», «Кров землі») засвідчили відхід від народно-просвітницьких традицій XIX ст. і певну прихильність до ідей футуризму та пошук нових шляхів в українській літературі.

Яновський мав потужний талант і від самого початку творчого шляху сповідував високу духовність, пріоритет загальнолюдського, християнського. Олесь Гончар, оцінюючи майстерність письменника, слушно зауважував, що за Яновським утвердилась репутація художника-новатора, творця образів сміливих і несподіваних, блискучого стиліста, який, торуючи в сучасній літературі нові шляхи, водночас глибоко знав і глибоко відчував народну художню традицію.

Особливої уваги заслуговує твір Юрія Яновського «Вершники». Композиційно роман складається з восьми новел, які не пов’язані єдиним сюжетом, але поєднані головною авторською настановою: показати через внутрішній світ героїв історичну необхідність перетворення земної, світобудови. Персонажі втілюють у собі людське й національне прагнення збудувати кращий світ на землі.

Братовбивча громадянська війна прокотилася кривавою хвилею по Україні, часто залишаючи членів однієї сім’ї в жахливому протистоянні, де на кону було життя. Ця війна зображувалася в піднесено-романтичному забарвленні, як боротьба правого діла (червоних) проти неправди і зла (усі інші). Яновський теж виконував певне замовлення: показати боротьбу й перемогу червоних (тобто народу) за своє щастя. Але, як і кожен справжній майстер слова, Яновський (свідомо чи мимоволі) дав нам повну картину того, що відбувалося тоді в Україні.

 І цю страшну трагедію братовбивства показав письменник на прикладі роду Половців, які за велінням долі опинилися по різні боки барикад.

«Подвійне коло» — перша новела роману. У революційній боротьбі один проти одного виступили брати Половці, які не жаліли братських життів у бажанні відстояти свої політичні погляди — і по черзі на землю летять їхні голови (денікінця Андрія, петлюрівця Оверка, махновця Опанаса): їх стинають один одному рідні брати. Непереможним залишається тільки більшовик Іван Половець, що цілком «узгоджувалося» з розвитком пореволюційної історичної науки.

Описане видається жорстоким і незрозумілим. Суть тієї жорстокості «пояснює» Іванові комісар Герт: мовляв, братовбивча війна розпочалася тому, що брати були хоч і одного роду, та не одного класу (Ленінський постулат про закони класової боротьби): «…рід розпадається, а клас стоїть». Читачеві є над чим замислитися. Ю. Янов-ський емоційно й переконливо зображує трагічну суть громадянської війни — розпад родини, розпад нормальних людських стосунків між тими, хто є народом, родиною. Чого варта будь-яка «правда», якщо в основі її лежить право на вбивство заради ідей — ось у чому головна думка цієї новели. Чи не завеликою є така ціна для нації?

 Юрій Яновський — справжній майстер і творення образів, і вміння передати ніби стиснутий, мов пружина, час, що згодом, розкручуючись, аж завихрить картинами, образами, деталями, звуками. Автор не підтримує кривавої різні, хоча вона нібито й виправдовується світлим майбутнім. Адже як може будуватись майбутнє після прокляття рідного брата, після порушення простої батьківської заповіді: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду»? Маю переконання, що і в наш час існують проблеми, порушені Ю. Яновським, тож слід бути пильними й не повторити історичних помилок.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Мої ідеали — це моральні якості, мої і моїх друзів, моїх батьків і моїх дідів, словом, близьких мені людей. І ці ідеали однобокі, вони мають взаємозв’язки з різними галузями життя. І навіть те, яким я уявляю своє майбутнє, — це мій уявний ідеал.

Коли я була ще зовсім дитиною, то вважала ідеалом зовнішні риси людини. Тепер, коли мені п’ятнадцять, я розумію, що зовнішність — не головне в людині. Безумовно, людина повинна стежити за собою, бути чистою та охайною, а ось поняття краси для мене стало ніби іншим. Члени моєї родини і мої друзі не всі красиві, але для мене вони найкращі, бо їх красу я оцінюю за внутрішніми рисам, як і вони мою.

Отже, риси характеру, які я вважаю ідеальними. У першу чергу, це доброта. Я думаю, що це саме та риса, яка робить людину людиною, адже доброта включає в себе і чуйне ставлення до інших людей і увагу до людей старшого покоління, і любов до природи, і вміння співчувати іншій людині, і занепокоєння про братів наших менших, і багато-багато інших якостей, які я б хотіла виховати в собі. Іноді важко бути хорошим: хтось дратує, хтось заважає, хтось шумить, а хтось просто не подобається. Тоді я намагаюся подолати в собі емоції, розуміючи, що якась риса мого характеру теж може не подобатися іншим. Хочу навчитися сприймати людей такими, які вони є, хоча схиляюся до гуманістичним рисам в людині.

Сподіваюся, що у своєму розумінні ідеалів, я не самотня. І чим більше буде прихильників гуманістичних тенденцій, тим краще буде навколишній світ. Можливо, саме тоді і прийде найдосконаліша епоха в історії людства.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Дістаю з кишені новий мобільний телефон. Одна кнопка і на екрані дерев’яні полиці, а на них — віртуальні книжки. Доторкаєшся пальцем, а перед твоїми очима електронний варіант книги.
Минулого року, у вересні, українські дев’ятикласники вперше стикнулися з проблемою, що полягала у відсутності більшості підручників. Цьогоріч їх взагалі практично не було. Запропонували альтернативу: підручники в інтернеті. Спочатку було зовсім незвично, але з часом…
Сьогодні, а за вікном уже березень, десятикласники досі не отримали деяких підручників. І як би нас не переконували в тому, що доступ до навчального матеріалу в школярів є, заперечувати можна: працювати з електронними книжками значно важче.
Це і є основною проблемою і найвагомішою причиною повільної загибелі бібліотек. До їхніх полиць учні, студенти та й будь-які громадяни звертаються значно рідше. Книги припадають пилом, сотні сторінок від сьогодні і назавжди залишаються неперегорнутими…
Одна з найбільших світових публічних компаній, корпорація “Ґуґл”, планує оцифрувати, тобто перевести в електронний варіант, якнайбільшу кількість книг. Причиною цього компанія називає затирання книг, їх зникнення, інші причини. Інтернет-гігант працює над розширенням та вдосконаленням проекту “Ґуґл-книги”, в рамках якого планується відсканувати 7 млн книг 40 мовами. Після заснування в 2004 році такого проекту, з’являється також “Альянс відкритої книги”, яку створили об’єднані “Майкрософт”, “Яху” та “Амазон”.
Невже така світова угода, разом із “Ґуґл-книгами” та іншими, мабутніми проектами, замінять бібліотеки?
Бібліотеки гинуть мовчки. Сперечатися з прогресом справді важко, та й назвати його ідеї недоречними було би зовсім неправильно. Але чи зможе замінити книгу екран, який вже зараз для багатьох людей заміняє улюблені сторінки в вигляді бук-рідерів, айфонів, лаптопів та інших технічних надбань людства, покаже тільки час.
У всякому разі, книгу потрібно берегти. Систематизувати усю інформацію, яка збрігається у світових бібліотеках, практично неможливо.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина не може жити без мети. Тоді її життя перетворюється на безглузде існування. Тому кожен з нас має свої цілі та прагення. Хтось марить їми, а хтось справді намагається наблизитися до них. Ідеал — це наше уявлення про щось, як про таку річ, що до неї треба прагнути. Можливо, це якась людина або літературний герой. Або якась загальна істина, як бути добрим або багатим. Ідеал завжди недосяжний, він подштовхує нас до розвитку. Іноді щось перестає бути ідеалом для людини, бо вона багато досягла, виросла або змінилась. Проте є ідеали, які поруч з нами напротязі всього життя. Наприклад, бути щасливим хоче кожен. І він робить для цього все, що може. Проте ніхто не знає, що таке найвище щастя, воно не може тривати постійно, тому людина завжди лише на шляху до цього свого ідеалу.

Отже, ідеал — це і справді недосяжна вершина, до якої ідеш усе життя і яка з кожним кроком людини до неї стає дедалі вищою. Але якби не було тієї заповітної височини, то неможливим стало б і простування людини сходами життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Однією з основних потреб людини є потреба в спілкуванні. Люди спілкуються один з одним протягом життя і навіть не замислюються про мотиви і причини цього спілкування. З ранніх років діти спілкуються з однолітками і вчителями в школі, важливе також і спілкування з батьками. Але з плином років кожна людина все гостріше відчуває свою індивідуальність і необхідність шукати знайомих за інтересами, якщо в її оточенні людей з такими ж інтересами немає. Для цього особа знайомиться з багатьма іншими, використовуючи різні засоби та способи для знайомства.

Найбільш поширеним способом для знайомства є відвідування нових компаній людей. Якщо у особи є знайомий, який в той же час спілкується з кимось ще, цілком можна познайомитися з компанією його друзів і навіть доповнити її, ймовірність знаходження там людини з такими ж інтересами досить висока. Також можна відвідувати разом з друзями різні місця або заходи. Це не обов’язково мають бути якісь розважальні заходи, адже якщо людина, наприклад , любить читати, знайомство з кимось у бібліотеці може стати для неї значно більш цікавим.

Поширеним і досить популярним засобом для знайомства є Інтернет. Існує багато соціальних мереж і тематичних Інтернет-сайтів, де кожен зможе знайти когось цікавого особисто для себе. Такий спосіб знайомства досить зручний, адже при ньому люди взаємодіють насамперед на інтелектуальному рівні, перебуваючи в комфортних умовах власної оселі.

Якщо міркувати саме про українців і національні особливості знайомств, варто сказати, що представники нашого народу в цьому відношенні не надто відрізняються від представників інших народів, але все ж мають деякі особливості. Перш за все, необхідно відзначити, що для українців дуже важлива власна сім’я та її традиції. Тому багато українських родин не лише підтримують між собою теплі відносини, а й товаришують та регулярно зустрічаються. Тому діти, які підростають в цих сім’ях, теж багато спілкуються між собою, створюючи для себе спільні інтереси протягом дорослішання, тим самим зміцнюючи дружбу і забезпечуючи її довгу тривалість. Також для України характерна внутрішня міграція, коли молоді люди часто переїжджають на навчання у великі міста і залишаються там жити. Подорослішавши, вони сумують за рідними місцями, а тому в першу чергу знайомляться с такими ж людьми, які переїхали з їхніх рідних місць у велике місто.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кохання — це складна річ. Тут є і радість, і горе, і щастя, і біль, і смуток, і розрада… Ти не можеш передбачити що сьогодні у твоїх стосунках буде — чи ти будеш цілий день гуляти з коханою людиною, ділитися між собою радістю,чи буде чергова сварка через всякі дурниці, якщо є ревнивість, значить точно є і любов і від цього стає радісно, тепло на душі й на серці.Якщо ти кохаєш, то тобі для щастя достатньо  побачити кохану людину, навіть на кілька секунд, зігрітися її усмішкою, відчути на собі доторк її вуст, рук… 

Глибоко й різноманітно нюанси та суперечності любовних почуттів втілено у віршах українських поетів. Так, у Франка кохання постає недосяжною мрією, оманливою і таємничою:

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні
Сумні,
Немов криниці дно студене?

О. Олесь у поезії «Чари ночі» зображує любов як одвічну рушійну силу життя, п’янку, вабливу і водночас трагічну, як нескінченне чарівливе море, хвилі якого здатні й поглинути людину, і піднести до найвищого щастя. Кохання — романтичне й загадкове почуття: «Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов», —• пише П. Тичина у вірші «Десь на дні мого серця». Для В Симоненка любов несподівана, непрохана, її силі людина часто не може опиратися:

Вона прийшла, непрохана й неждана
І так чарівно кликала й манила…
Ну як мені за нею не піти?

У вірші «Ну скажи — хіба не фантастично» поет проголошує вічність любові:

Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе.,.

Тож справжнє кохання — це велике надбання людини. Воно формує особистість, визначає її сутність: воно стає головним випробуванням у житті людини, робить її щасливою або нещасною. То чи існує справжнє кохання сьогодні? Мабуть, що так, оскільки й зараз люди продовжують здійснювати героїчні та безглузді вчинки задля кохання і страждати від цього. Це й робить їх людьми.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я думаю,мудра людина — це перш за все освічена людина.Розум людини проявляється у її поведінці,її вчинках,мисленні.Мудрій людині властиві такі риси як чесність,справедливість,скромність,гуманність,ввічливість.

   Читаючи художні твори,я часто задумуюсь над поведінкою героїв,які виведені в літературі.На згадку приходить героїня з минулих років життя українського народу -Настя Лісовська. Проста українська дівчина наділена прекрасними рисами,які властиві нашому народу.Ця скромна дівчина-надзвичайно розумна.Як і більшість полонянок,вона попадає в чужу країну.Опиняється на межі життя і смерті.Але зломилась,не впала на коліна.І перш за все вона керувалась в житті надзвичайним розумом.Властива їй скромність надзвичайно її прикрашає.Скромність стала окрасою Роксолани.Вона вижила серед ворогів і перемогла.

   Я хочу сказати ще про людину,яка була дуже розумною і одночасно скромною.Це письменник,філософ — Григорій Сковорода.Він вважав,що щастя людини не в грошах,не в розкоші,а в праці.Сковорода у житті був скромною людиною,він ніколи не користувався послугами інших.
   Отже,можна дійти висновку,що скромність і мудрість найцінніше та найкраще багатство людини.