Час летить швидко,немов секундна стрілка на годиннику, ось уже і 1947 рік . Недавно закінчилася Друга світова війна, але спогади про неї ще надто живі спогади про «коричневу чуму» — фашизм. Але чому тоді не було просто написати роман про війну, про її жертви? Навіщо така алегорія? Але роман Камю навіть глибший, ніж роман про «коричневу чуму». Чума — це не тільки жорстокість. Чума — це бездуховність, це безглуздість, це сліпий фанатизм. І найстрашніше те, що вона заразна. Будь-яка людина, що стосується її, відчуває її дихання, просто наближається до неї, ризикує заразитися. Але «Чума» — перш за все книга про тих, хто чинить опір, а не про тих, хто здався.
Зберегти в собі свій внутрішній стрижень за будь-яких обставин — ось засіб боротьби з Чумою. Лікар Ріє щодня поспішає до хворих, він усвідомлює, що кожен день може стати для нього останнім, він навіть усвідомлює, що всі його спроби врятувати хоч когось будуть марні. Для чого тоді все це? Але Ріє каже: «Для мене такі слова, як порятунок людини, звучать надто гучно. Мене цікавить здоров’я людини, в першу чергу здоров’я ». Адже колись він присягався допомагати людині. І тепер він просто виконує свій обов’язок.
Журналіст Рамбер чужий цьому місту. Він виявився там випадково. В іншому місці на нього чекає справжнє кохання і щастя. Він не розуміє, чому він повинен страждати і хоче як виїхати з міста. І коли така можливість з’являється, він залишається. Чому? А якби він поїхав, то перестав би бути Рамбером, гідним свого кохання, він став би також зачумленим, як і всі жителі міста.
Адже вони були «зачумлені» ще до того, як прийшла справжня Чума. Сірі вулиці, сірі будинки, сірі розваги, такі ж сірі душі у людей. Звичайний коло обов’язків кожного дня. «Місто без голубів, без дерев, без садів, де не почуєш ні ляскання крил, ні шелесту трави, — словом, без особливих прикмет». І люди там теж «без особливих прикмет», люди, мертві ще до того, як захворіли Чумою …
Але Чума жахлива не тільки тоді, коли вона сіє навколо трупи, найстрашніша вона, коли захоплює розум і серце людей. Таких, як Коттар, якому байдужі всі моральні цінності. Це про таких, як він, існує вислів «бенкет під час чуми». І Чума його не зачепила, адже він вже зачумлений.
Чума має багато проявів. І коли релігійні фанатики беруть зброю, намагаючись щось довести, вбивають безвинних людей — це Чума. І коли батько Панлю з пафосом, урочисто вимовляє: «Брати мої, до вас прийшло лихо, і ви заслуговуєте на нього! — Все більше запалюючись, запевняє: — Праведним нема чого боятися, але грішні справедливо тремтять від жаху », — це теж Чума, піднесення над усе ідеї сліпої віри. Але «людина — це не ідея», — каже Ріє. І Панлю з жахом переконується в цьому, коли бачить свою абстракцію в житті — смерть сина Отона. «У цього, сподіваюсь, не було гріхів», — кидає Ріє в обличчя Панлю.
І один Ріє Тарру теж це якось зрозумів. Він став проти безглуздя смертних вироків і вирішив боротися з суспільством, яке базується на цьому, з Чумою. Звичайно, його друзі теж виносять смертні вироки, але всі вони впевнені, що «ці кілька смертей необхідні, щоб побудувати світ, де нікого не вбивати». Знайомі слова … Адже Родіон Раскольников теж так вважав: «За одне життя — тисячі врятованих … Та й що значить на загальних вагах життя цієї жалюгідної старої? Не більше як життя воші … ». Так, але Тарр каже: «Якщо поступитися один раз, то де межа?». Хто її визначає? І взагалі, хто дав право одній людині засуджувати і вбивати іншу? Тарру гірко визнає, що «протягом років, як був, так і залишився зачумленим, а сам усіма силами душі вірив, що борюся з Чумою». Чи можна на крові та насильстві збудувати новий, чистий світ? Ні.
Чума — це зло, це ненависть. Тарру знає, що кожен носить її в собі, що не існує такої людини в світі, якій би вона не торкнулася. Чим більше людська ненависть, тим сильніше стає Чума. «Ця історія стосується однаково всіх нас,» — каже Рамбер. Прикро бути щасливим одному …
Кінець роману здається оптимістичним: Чума відступила, люди радіють, всі щасливі … Так, дійсно, Добро повинно перемагати. Але, глибоко осмисливши написане, можна помітити: Чума переможена, а просто якимось дивом вона відійшла, як звір, знесилений у боротьбі, концентруючи свої сили для того, щоб завдати нового удару. Вона харчується людською ненавистю і заздрістю, і щасливі люди на вулицях міста не знають того, що знає Ріє: «Мікроб чуми ніколи не вмирає, ніколи не зникає … він терпляче чекає свого часу і, можливо, прийде на горе і в повчання людям такий день, коли чума розбудить пацюків і пошле їх помирати на вулиці щасливого міста ». І єдиним виходом з цього, на думку Ріє, є внутрішній стрижень, що спонукає робити те, «що треба зробити і повинні робити все люди всупереч страху, всупереч особистим коливань, все люди …».
Але хто визначає межі цього «треба»? Цього не знає і Ріє …
Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Свежие комментарии