Збільшити або зменшити шрифт тексту :
У кожної родини є свої традиції й дорогі серцю речі. У моїй сім’ї – це книги, а саме: Біблія і «Кобзар» Т.Г.Шевченка.
Ще не вивчаючи творчості поета, я бачила, як мама довго засиджувалася над його збіркою, а часом навіть плакала. Коли ж познайомилася з творами Шевченка, то зрозуміла – чому. Вірші Тараса пройняті великою любов’ю до людей, до України. Вони пронизані тугою й сумом, коли він говорить про долю жінки. Цього літа ми разом з мамою і сестрою читали «Катерину» та «Наймичку». Плакали і не соромилися своїх сліз. Як же тонко автор (зауважте, чоловік) зумів розкрити душу жінки, її переживання, сподівання. А дитяча душа, беззахисна й вразлива, просто волала до нас зі сторінок «Кобзаря». На жаль, описане поетом безталання можна зустріти і в наш час. І я це бачила на власні очі, бо живу в робітничому гуртожитку, де так багато матерів-одиначок.
Нас із Шевченком розділяють століття, але мені іноді здається, що він все бачить крізь роки і переживає з нами життєві негаразди. Кобзареві твори змушують думати не тільки про себе, а й про тих, хто поряд. Т.Шевченко для мене є також прикладом, як потрібно боротися за щастя, за волю. Дуже хотілося, щоб він був взірцем і для народних обранців, не давав їм забути своє призначення допомагати скривдженим, самотнім жінкам, які виховують діточок, захищати сиріт.
Я не можу словами пояснити, що відбувається, коли читаєш вірші Тараса Григоровича, але якось по-особливому починаєш ставитися до людей, з неймовірною теплотою і ніжністю. Матуся говорить, що після віршів поета хочеться обігріти всіх, хто потребує тепла.
«Кобзар» – настільна книга моєї родини. Я дуже пишаюся, що ходжу по тій землі, де ходив наш геній.
Свежие комментарии