Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Василь Стус увійшов до літератури як надзвичайно яскрава, неординарна, екзистенційна особистість. Доля Стуса вражає трагічністю, якою пронизана уся його творчість. Узагалі, життя і творчість цієї геніальної людини треба сприймати, як органічну неповторну єдність.
Усеохопність та цільність патріотизму Василя Стуса просто вражає. Майже в кожній його поезії, у кожному образі вгадується Україна. У своєму творі мені б хотілося розглянути такі поезії як «Сто років як сконала Січ» та «Як добре те, що смерті не боюсь я…»
Вірш «Сто років як сконала Січ» — це своєрідне сприйняття поетом минулого України, тих часів, коли українські землі пильно охоронялися мужніми степовими лицарями — запорозькими козаками. Глибокий біль бринить вже в самій назві вірша, бо Січі вже немає, а сам поет знаходиться в засланні, у Сибіру.
Ув’язнений ліричний герой згадує давно минулі часи, коли сини України не визнавали будь-якого примусу над собою, понад усе любили свободу й за неї віддавали життя. Та хоч немає більше волелюбних українських козаків, поет вірить, що нащадки відродять ідеали своїх предків. Поет переконаний у цьому, тому впевнено звертається до любої країни:
Ти вже не згинеш, ти двожильна,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.
Уся поезія пройнята щирою любов’ю Василя Стуса до рідної землі.
Не менш вражаючою є його поезія «Як добре те, що смерті не боюсь я…», де кожний рядок — це туга поета за Україною. Страждання та відчай, які переживав автор, знаходячись далеко від Батьківщини, піднесли його над самим життям з його повсякденними проблемами. Поет не лише не боїться смерті, він вірить, що навіть після неї зможе залишатися разом зі своїм народом:
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Поезія завжди приходила Стусу на порятунок, особливо тоді, коли йому було надто важко в неволі. Його творчість — це дзеркало його душі, яку ніщо не змогло зломити.
Свежие комментарии