Роздуми Шевченка про власну долю та долю України в поезії "Мені однаково, чи буду…"

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Чим уважніше вчитуєшся у Шевченкову поезію «Мені однаково, чи буду…», тим виразніше вимальовується перед нами постать поета як національного пророка. Участь у Кирило-Мефодіївському братстві дозволила йому простежити пожвавлення національного руху в Україні. Поет розумів, що це тільки початок поступового накопичення визвольної енергії народу. Тому не дивно, що грубе придушення національного руху, розгром таємного товариства спричинило появу вірша «Мені однаково, чи буду…» У ньому ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержавці присплять національну свідомість українців і викоренять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: 

…Як Україну злії люде 
Присплять, лукаві, ї в огні 
Її, окраденую, збудять… 
Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: 
Чи хто згадає, чи забуде 
Мене в снігу на чужині — 
Однаковісінько мені. 

Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду // Я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі — «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все-таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Гадаю, саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але нараз відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». 
Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не покину» на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Навіщо ця «маска» ліричного героя, який робить заяви, що можуть викликати у читача підозру щодо його щирості? 
На це питання я знайшов відповідь тільки тоді, коли зрозумів, що ці запевняння поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть, — все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: 
Та не однаково мені, 
Як Україну злії люде 
Присплять, лукаві, і в огні 
Її, окраденую збудять… 
Ох, не однаково мені. 
У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і яка стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість розбудженої в огні революційних перетворень України, окраденість у час її оновлення та відродження. Тому я з повним правом вважаю поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.