Збільшити або зменшити шрифт тексту : Завтра в мене день народження — моє найулюбленіше свято! Я з нетерпінням чекав його цілий рік. Зазвичай мої батьки дарували мені щось цікаве: конструк¬тор, книжку з казками і яскравими малюнками, а одного разу подарували… мас¬карадний новорічний костюм. Я на свято Нового року був котом Базиліо! Кумед¬ний я мав вигляд! А як весело було!
Та вже давно я мрію про зовсім інше. Мені дуже хочеться… друга. Ні, товариш у мене є — це Богдан з мого класу. А я мрію про кошеня або цуцика. Але мама з татом щоразу мені казали: «Ти ще малий. Це ж скільки клопоту — і погодува¬ти, і погуляти з ним, і прибрати». Я понуро зітхав… А, може, наступного разу?..
На свій день народження я вирішив найперше виспатися, бо припав він на вихідний. Зазвичай мама мене будила: «Синочку, любий, час вставати! З днем на¬родження!» А сьогодні щось тихо… Ніхто не заходить до мене. Вже й сонечко ви¬соко — зазирнуло у вікно, лоскоче своїм промінням. Та ось щось мене залоскота¬ло, щось м’якеньке доторкнулось до щоки. Я подумав, що то матуся. Розплющив очі… Перше, що я побачив, — це маленькі сірі оченята, що уважно мене вивча¬ли. Кошеня!
— Мамо!!! — вигукнув я на всю квартиру. — Це мені подарунок? Кошеня зашипіло, підстрибнуло і зіскочило з ліжка.
— Тихіше, ти ж його перелякав. Так, це тобі подарунок. Ти вже достатньо до¬рослий, і ми з татом вирішили подарувати тобі кота. — Дякую, мамо! Ви у мене — найкращі батьки.
Я зазирнув під ліжко — кошеня злякано позирало на мене. «Вибач мені, будь ласка, я зараз», — звернувся я до кошеняти і швидко підхопився. Швиденько вмився, застелив ліжко — адже на мене чекав друг!
— Мамо, а що воно їсть?
— Молочко полюбляє, м’ясце, а підросте — усе їстиме, балувати його не треба.
— Мамо, чому воно не виходить з-під ліжка? Як його звідти виманити?
— Бо ти його налякав. Візьми невеличкий шматочок паперу, зроби бантик, прив’яжи до нього нитку і потягай по підлозі. Папір зашарудить, і кошеня почне гратися з ним, бо подумає, що то миша.
Я так і вчинив. Кошеня весело погналося за моїм бантиком, навіть спіймало, притиснувши лапками.
Нарешті я міг його роздивитися. Воно було незвичайного сірого кольору, май¬же блакитне, і смугасте, як тигр. Лапки білі, наче у шкарпетках, кінчик хвоста та¬кож білий, а ще — біла фудка, наче манишка, і вуса — білі. Гарне!.. Як же його назвати? Думав я, думав і вирішив: Лео. Майже лев. А що? Кіт Лео!
— Лео, — гукнув я до кошеняти. Воно підвело мордочку і пильно подивило¬ся на мене.
— Мамо, воно відгукнулося! Я назвав його Лео.
— Що ж, нехай буде Лео. Гарне ім’я.
Цікаве в мене життя починається. Адже мені є тепер про кого піклуватися!
Свежие комментарии