Збільшити або зменшити шрифт тексту :
Образ великого шукача істини хвилював Гете все життя. У трагедії «Фауст» він показав боріння добра і зла к рушійну силу розвитку, змін, динаміки буття. У пролозі автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонійному і досконалому всесвіті? Людина мислить, але від цього страждає ще більше, бо розуміє безглуздість багатьох соціальних інститутів, законів, звичаїв, забобонів, розуміє, що в соціальних бідах винна не природа, не всесвіт, а вона сама. У філософії Ґете ідея діалектичної єдності протилежностей є однією з провідних. У боротьбі суперечностей створюється гармонія світу, у зіткненні ідей — істина. Поет постійно нам нагадує про це. Два герої трагедії — Фауст і Мефістофель — наочно нам демонструють це діалектичне споріднення позитивного і негативного.
Образ Мефістофеля уособлює в собі дух заперечення і руйнування. Але він не може знищити основне — життя. Він теж творить через заперечення. Фауст і Мефістофель постійно сперечаються, але цим вони лише взаємно доповнюють єдину ідею.
У Фауста і Мефістофеля автор вклав певні людські риси. Натура палка і енергійна, Фауст надто чутливий, його серце легко поранити, іноді він егоїстичний, але завжди безкорисливий, чуйний, людяний. Фауст шукає. Розум його в постійних сумнівах і тривогах. Суть страждання Фауста — прагнення до істини. Це жага до осягнення, вулканічна енергія пізнання. Фауст і Мефістофель — два антиподи: перший жадає другий насичений, перший рветься «за межі», другий знає, що там нема нічого, там порожнеча. Мефістофель грається з Фаустом, як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всі його поривання, як на пустощі, примхи, і весело їм потурає — адже у нього, Мефістофеля, договір із самим Богом. Мефістофель — це тип людини, стомленої довгим спостереженням за злом і зневіреної у гарному початку світу. Він не вірить ні в добро, ні в зло, ні в щастя. Він бачить недосконалість світу і знає, що вона — вічна, що ніяк її не переробити. Він сміється з людини, яка при всій своїй нікчемності намагається щось виправити в світі. Сміх цей поблажливий. Мефістофель навіть жаліє людину, вважаючи, що джерело всіх її страждань — та сама іскра Божа, яка веде людину до ідеалу, до досконалості, до недосяжного.
Великий нiмецький письменник Йоганн Вольфганг Гете написав трагедiю “Фауст”, над якою працював понад 60 рокiв. Образ великого шукача iстини хвилював його все життя. У трагедiї вiн показав двобiй добра i зла як рушiйну силу розвитку, змiн, динамiки буття.
У пролозi автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонiйному i досконалому всесвiтi? Людина нещасна, вiчно страждає. Їй жилося б краще, якби не її розум, — iскра Божа. Герой його трагедiї, скептик i насмiшник Мефiстофель каже, що свiт людини побудований погано: “Там безпросвiтна темрява i Людинi бiднiй так погано”. Людина мислить, але вiд цього страждає ще бiльше, бо розумiє безглуздiсть багатьох соцiальних iнститутiв, законiв, звичаїв, забобонiв, розумiє, що в соцiальних бiдах винна не природа, не всесвiт, а вона сама Людина.
У фiлософiї Гете iдея дiалектичної єдностi протилежностей є однiєю з головних iдей. У боротьбi суперечностей створюється гармонiя свiту, в зiткненнi iдей — iстина. Поет нам постiйно нагадує про це. Два герої трагедiї — Фауст i Мефiстофель — наочно нам демонструють цю дiалектичну спорiдненiсть позитивного i негативного.
Образ Мефiстофеля уособлює в собi дух заперечення i руйнування. Але вiн не може знищити основне — життя. Вiн теж творить через заперечення. Фауст i Мефiстофель постiйно сперечаються, але цим вони лише взаємно поповнюють єдину iдею. Гете не завжди стоїть за Фауста i проти Мефiстофеля. Часто вiн мудро визнає правильнiсть думок i вчинкiв.
У Фауста i Мефiстофеля автор вклав певнi людськi риси. Фауст — незадоволений, “дiяльний генiй”, пристрасний, готовий палко кохати й ненавидiти, вiн здiбний робити трагiчнi помилки. Натура гаряча i енергiйна, вiн дуже чутливий, його серце легко поранити, iнодi вiн егоїстичний i завжди безкорисний, чуйний, людяний. Фауст шукає. Розум його в постiйних сумнiвах i тривогах. Страждання Фауста причепливе, пристрасне прагнення до iстини. Фауст — це жага осягання, вулканiчна енергiя пiзнання. Фауст i Мефiстофель — два антиподи. Перший голодний, другий насичений, перший пожадливий, другий ситий досхочу, перший рветься “за межi”, другий знає, що там немає нiчого, там пустота, i Мефiстофель грає з Фаустом, як з нерозумним хлопчиком, дивлячись на всi його поривання як на пустощi, примхи, i весело ним потакає — адже у нього, Мефiстофе ля, договiр iз самим Богом.
Мефiстофель урiвноважений, пристрастi i сумнiви не хвилюють його. Вiн дивиться на свiт без ненавистi i любовi, вiн зневажає його. У його колючих реплiках багато сумної правди. Це не тип злодiя. Вiн знущається над гуманним Фаустом, який губить Маргариту, та в його глузуваннях звучить правда, гiрка навiть для нього — духа темряви й руйнування. Це тип людини, стомленої тривалим спостереженням за злом i зневiреної в доброму початку свiту. Мефiстофель не вiрить нi в добро, нi в зло, нi в щастя. Вiн бачить недосконалiсть свiту i знає, що вона — вiчна, що нiяк її не переробити. Вiн смiється над людиною, яка з усiєю своєю нiкчемнiстю намагається щось виправити у свiтi. Для нього це втiха, i вiн смiється. Смiх цей поблажливий. Мефiстофель навiть жалiє людину, думаючи, що джерело всiх його страждань — то сама iскра Божа, яка веде людину до iдеалу, до досконалостi, недосяжна, як зрозумiло це йому, Мефiстофелю. Мефiстофель розумний. Скiльки iронiї, знущання над удаваною вченiстю, марнославством людським у його розмовi зi студентом, який сплутав його з Фаустом!
- Теорiя, мiй друже, суха,
- Та зеленiє життя древо.
Прочитавши трагедiю “Фауст”, можна зробити висновок, що свiт тримається на протистояннi творчого духу (Фауст) i духу заперечення i руйнацiї, сумнiву i зневiри (Мефiстофель).
Свежие комментарии