Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Привіт, дорога ненька! Можливо, ти здивуєшся тому, що я вирішила написати тобі лист. Але саме в ньому я хочу зізнатися у вчиненому, виразити свої почуття, попросити прощення. Я знаю, що заподіяла тобі не мало болю. При розмові наступала на старі грабли, затримувалася в подружок, змушувала тебе нервувати. Будь ласка, пробач мене!

Ти єдина, близька для мене людина, ближче тебе в мене нікого немає. Звичайно, фактично в дитини повинен бути й батько, але в мене, його не було ніколи. Він не цікавився мною, не підтримував у важкі моменти, не приїжджав, не дзвонив. Все це час поруч зі мною була тільки ти — моє дороге і безцінне «золото». Ти для мене була, як «кам’яна стіна», що зможе захистити завжди.

Але коли-небудь, якщо вчасно не штукатурити «кам’яна стіна» може впасти. І від цього мені стає страшно, страшно залишитися однієї, без материнського тепла, любові, без того, за допомогою чого не може прожити жодна людина. З дитинства, виховуючи мене одна, ненька, ти ніколи не сказала, не дала зрозуміти, що тобі важко. Завжди думала про те, щоб я ні в чому не бідувала, найчастіше забуваючи про себе. Усе, що в тебе було: любов, знання, гроші, ти вкладала вменя.

Я знаю, що тобі було дуже важко. Ти працювала в 3 зміни, щоб я ніколи не почувала себе гірше інших, щоб не була обділеною. Я завжди перебувала під твоїм теплим, м’яким і затишним крильцем

Так, нам було важко в деякі моменти, але ми встояли, не дали життя зламати нас, перебороли труднощі, як говорять «пройшли через вогонь і воду». Я тобі дуже вдячна за те, що ти зробила для мене. Ти змусила повірити мене у свої сили, виявила цікавість до навчання. Завдяки тобі я росту не бездушною істотою, що думає тільки про себе, ні, я взрослеющая особистість, який не байдужні долі й життя інших

Завдяки тобі, ненька, я навчилася цінувати любов, що ти мені даруєш. Твоя материнська любов до мене настільки сильна, що я її почуваю. Через неї мені передається твій стан і, якщо тобі важко, те й у мене на душі утворюється грудочка гіркоти. Немов між нами існує невидимий зв’язок, розірвати яку непосильно нікому

Ти дуже багато чого зробила для мене, і я тобі за це дуже вдячно. Ти подарувала мені життя, виховала, огорнула своєю любов’ю. І я тобі, рідна, обіцяю, що, щоб не трапилося в житті, я завжди буду захищати тебе, іти з тобою плічопліч. Я забезпечу тобі гідну старість

Ти не будеш бідувати ні в чому. Але жити гідно це не значить мати багато грошей, ні, це не головне. Головне я буду тебе завжди любити й поважати. Залишайся такою як є. Я дуже, дуже сильно тебе люблю! Твоя дочка, Аліночка…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Що повідомляють ваганти про себе? По-перше, що вони є бродягами. У своїх віршах ваганти виступають то як мандрівні школярі, то просто бродяги, то як потерпілі від якоїсь „життєвої бурі” – тобто суть у тім, що в них немає свого житла. Але вони не відчувають жодного дискомфорту від усвідомлення цього факту. Більше того, вони намагаються показати оточуючим, що це хай і своєрідна, але все ж таки норма життя, і вона зовсім не негативна, а швидше навпаки. Їм добре в такому непевному, невизначеному стані, і вони протиставляють його ситості і монотонності звичайного осілого життя.

Вагантам (судячи з їхніх віршів) не подобалося довго і сумлінно працювати з книгами. Їм більше до серця було веселе і розгульне проводження часу. Та у власних віршах ваганти починають суперечити самі собі: вони говорять, що прагнуть бути інтелектуалами, але не хочуть старанно займатися, вони намагаються бути часточкою студентської еліти, але не дотримуються її правил. 

Відомо, що у XII-XIII ст. воля студентів майже не обмежувалася. Вони могли вільно дискутувати на будь-яку тему і без всякого побоювання аргументувати і відстоювати свою позицію. Що ж тоді штовхало вагантів на „подвиг” бродяжництва? На це були дуже різні причини. Однією з них, як вважають дослідники, був пошук гідних вчителів. Теперішнім студентам важко собі уявити, як можна перебиратися з міста в місто, щоб вивчати різні предмети з особисто обраними вчителями. А тоді, в Середні віки, кожен університет, як правило, славився одним або кількома факультетами. А тому студенти, які хотіли отримати знання з різних сфер науки, часто навіть змушені були пересуватися від одного університету до іншого. Сучасник вагантів монах Гелінанд, котрий сам перед тим, як прийняти постриг, був вагантом, з долею гумору говорив: „Школярі навчаються благородним мистецтвам у Парижі, древнім класикам – в Орлеані, судовим кодексам – у Болоньї, демонології – в Толедо, а добрій моралі – ніде”.

Чи слід вважати лірику вагантів занадто простою, дилетантською? Звичайно ж, не варто сприймати їх твори занадто примітивно. Бо якими б шинкарськими завсідниками і вуличними бешкетниками не були ваганти, вони всі навчалися у школах, обов’язково знали латинь і вміли складати вірші латинською мовою. 
Це останнє уміння особливо важливе. Вивчення латинської мови в середні віки було не зовсім простою справою, адже вимагалося вміння не тільки читати, писати й говорити, але й складати латиною вірші – це була неодмінна частина шкільного навчання: учнів-початківців змушували складати „ритмічні” вірші, які можна було створювати на слух, а більш досвідчених – „метричні” вірші, для яких уже була потрібна неабияка начитаність і теоретичні знання. 
Так чи інакше, навіть найбільш байдужий до поезії школяр завжди мав певний досвід поєднання латинських слів у віршовані рядки і чималий запас зазубрених віршів із класиків. Звичайно, за всіх часів школяр від школяра дуже відрізнялися. І якщо навіть тисячі цих молодих середньовічних латиністів складали свої вірші лише з примусу, все одно ми можемо бути впевнені, що знаходилися десятки й таких, котрі це робили з доброї охоти і для задоволення, наслідуючи популярним взірцям. Але були, нарешті, і такі особи, які, відчувши у віршуванні власне покликання, створювали зовсім нові зразки і самі задавали тон масі наслідувачів. Тобто, значна частина віршів вагантів створювалася талановитими і професійно підготовленими авторами. 

Ми легко сприймаємо те, що латиною у Середні віки писалися літописи, наукові трактати, накази, церковна література. Але нам тяжко зрозуміти, навіщо потрібна була латинь у любовному вірші або в танцювальній пісні, – хіба що заради пародії? Це здається дивним і несподіваним.
Але насправді річ у тім, що середньовічна європейська культура була наскрізь двомовною. Люди сторіччями звикали мислити однією мовою, а писати іншою. Знання латині було першою ознакою, що відрізняла „культурну” людину від „некультурної”. Тому кожен, хто прагнув до культури, прагнув до латині. Тільки на латині могли спілкуватися в соборній школі або університеті студенти, які прийшли хто з Італії, хто з Англії, хто з Польщі.

У чому художня своєрідність поезії вагантів? Усі твори вагантів дуже музикальні – вони не тільки мають своєрідну ритміку, ліричність, але і, як вважають дослідники, виконувалися під музику, хоча мелодії до наших днів не дійшли, і залишається лише здогадуватися, якими вони були. Відомо, що багато які з цих творів писалися за взірцем церковних гімнів, але в той же час вони несуть у собі риси застільних або народних пісень. У піснях вагантів присутні вигуки, звертання, дуже часто вони за формою нагадують прохання, скаргу, іноді побудовані як діалог. Тобто твори вагантів – це приклад живого, усного мовлення, але укладеного у форму і ритм пісні або гімну.
Привертають увагу також метричні особливості вагантівської поезії, а саме – взаємодія вченої і народної поетичної традиції. Головним із віршових розмірів був для вагантів чотирьохстопний хорей. Як правило, непарні рядки не римувалися. Якщо ж два катрени об’єднувалися спільною думкою, то вони мали „наскрізну” (однакову) риму. Такий розмір був далеким нащадком народного вірша давньоримських пісень, який отримав назву „квадратного”. Проілюструємо це уривком з „Ордену вагантів”:

В орден ми приймаємо
Чесних і лукавих, (а)
Дужих, сили сповнених,
Немічних, кульгавих, (а)
Виснажених старістю,
Молодих і жвавих, (а)
До Венери жадібних
І до неї млявих. (а)

Бачимо приклад „квадратного” римування: всі парні рядки мають однакову риму. Непарні рядки позначаються буквою х (що значить „холостий” рядок, тобто такий, що не римується): хахахахаха.
Взагалі рима для середньовічної поезії була недавнім відкриттям (вона ввійшла у вживання в Х ст.). Але відродження культу античних класиків повертало багатьох поетів до неримованого вірша. Та це не стало модою для низової поезії, якою була поезія вагантів. У них рима залишилася жити й у XII і в XIII ст. У вагантівських строфах з четверними (”квадратними”) римами поети змагалися у майстерності підбирати по чотири слова на одну риму. Може, саме тому за часів вагантів у поетів з’явилося прислів’я: „У двох віршах чотиривірша поет говорить те, що хоче сказати, третій вірш приходить від його таланту, а четвертий від його бездарності”.
Про стиль вагантівських віршів можна сказати також те, що в них наявні два шари образних і фразеологічних ремінісценцій (натяків), один – з Біблії, інший – з античних поетів (Овідія, Горація та ін.). Але, на жаль, саме ця асоціативна насиченість вагантівської поезії тяжче всього утримується в перекладах, тим більше, що сучасний читач вже не володіє настільки досконало овідієвськими чи горацієвськими текстами, як середньовічна людина.

Якщо говорити про тематику віршів вагантів, то в жодному разі не можна обмежувати її піснями про гуляння, жінок і вино. Це значило б безмірно звузити кругозір творчості вагантівських поетів.
Детальний аналіз поетичної спадщини вагантів дає змогу стверджувати, що оспівування вина і принад розгульного життя займає в загальній сукупності вагантівської поезії набагато менше місця, ніж можна було б очікувати. Вчені дійшли висновку, що вино, жінки, жебрацтво – все це лише тло поезії вагантів. Несподіванкою на такому тлі можуть здатися вірші з відгуками на політичну сучасність – заклик до хрестового походу, плач про Ричарда Левине Серце, вірші про татарську навалу. Всі вони написані серйозно і чуттєво, без тіні вагантівської насмішкуватості. Бродяче життя віршотворців зробило їх природними розповсюджувачами цієї агітаційної лірики свого часу в усі кінці доступного їм світу. Цікавим (а для нас навіть дивним) явищем можна визнати також те, ваганти однаково натхненно складали як благочестиві гімни для богослужінь, так і богохульні пародії на ці ж гімни для застільних пиятик.
Відомий перекладач лірики вагантів Лев Гінзбург відзначає: „Звичайно, лірика вагантів аж ніяк не зводилася лише до оспівування шинкарського розгулу і любовних утіх, незважаючи на всю школярську браваду, закладену в багатьох віршах. Ті ж самі поети, що настільки безшабашно закликали відкинути „мотлох курних книжок”, вирватися з пилу бібліотек і відмовитися від навчання в ім’я Венери і Бахуса, були одними з найосвіченіших людей свого часу, які зберегли живий зв’язок як з античністю, так і з новітніми досягненнями філософської думки. 

У своїй творчості ваганти торкалися найсерйозніших моральних, релігійних і політичних проблем, піддаючи зухвалим нападам державу і церкву, всевладдя грошей і попрання людської гідності, догматизм і відсталість. В той же час ваганти виступали і проти знекровленої книжності, з якої вихолощене живе життя. Культ почуття невіддільний у них від культу думки, що піддавала всі явища розумовому контролю, строгій перевірці досвідом… От чому не витримує ніякої критики та точка зору, що зводить вагантів до рівня якихось бурлак, що нібито сповідали і проповідували релігію неуцтва і розпусти”. 

Практично вся поезія вагантів дійшла до нас анонімно. У цьому відношенні вона контрастує зі своєю попередницею – трубадурською поезією, в якій вірші міцно закріплені за іменами авторів, і навколо цих імен складаються легенди. Поезія трубадурів аристократична, кожен співак пишається своїм ім’ям і дуже гостро відчуває відстань між собою і своїм сусідом-поетом. Поезія вагантів, навпаки, створювалася переважно бідними людьми, які більше відчували не різницю, а спільність свого походження з такими ж, як самі, бродягами. Тому відновити імена хоча б окремих творців, що задавали тон і вели за собою наслідувачів, – для науки виявилося не так вже й просто. 

На початку XX в. В. Мейєр зумів виділити вірші Примаса Орлеанського, М. Маніціус – вірші Архіпіїта Кельнського, а трохи пізніше К. Штрекер – вірші Вальтера Шатильонского. Так з безіменного буття постали перед нами три великих імені. Але науковцям належить зробити ще значно більше. 
Складність цієї роботи полягає в особливості вагантівської віршованої продукції – їй притаманна певна одноманітність, стандартність, так звана „серійність”. Дослідники довели, що у справжніх середньовічних поетичних збірках вагантів на кожну тему (наприклад, кохання, весни, розгульного життя тощо) існували десятки віршів, які розробляли ті ж сюжети, образи, мотиви, але кожного разу в інших словах, в інших метрах, в інших епітетах і порівняннях. Але це не було ні переробками, ні наслідуванням – так відбувалися серед вагантів творчі змагання.

Вчені вважають, що „вагантівська поезія” відрізняється від „невагантівської” не стільки соціальним станом авторів, не стільки тематикою і формальними особливостями, скільки середовищем побутування. Вірші вагантів дуже швидко запам’ятовувалися, а тому індивідуальне авторство забувалося і твори ставали загальним надбанням: їх дописували, переробляли, складали на їх зразок нові поетичні рядки і навіть клали на музику.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кожен з нас нерідко бачить на вулицях молодих хлопчаків, одягнених в армійську форму. І тоді ми розуміємо: це солдати, це хлопці, які «виконують свій священний обов’язок» — служать Батьківщині, щодня готові стати на її захист. 

Можна по-різному ставитися до факту служіння в армії. Немає, мабуть, такої людини, яка б не чула про страшних «дідів», що нібито знущаються над молодими солдатами, про жорстоких і злих офіцерів, про погане харчування, холодні казарми тощо. А ще слід врахувати, що із цивільного життя цих хлопців два роки викреслюються… Просто жах якийсь, а не армія! 

Я мрію працювати для блага своєї Батьківщини, рідного народу, працювати так, щоб золотими ланами жита, родючими садами квітувала наша земля, щоб зводились нові будинки, щоб розвивалася наука і культура. Саме тому я мрію про професію, яка пов’язана з державною службою.

Готуючись до такої відповідальної роботи, я насамперед звернулась до історичного минулого. Українці мають ідеали державних діячів: Петро Могила, Павло Полуботок, Іван Мазепа, Богдан Хмельницький. Серед галереї визнаних осіб моїм ідеалом є Пилип Орлик. Його Конституцію я вважаю однією з найдемократичніших у світі. Переконана, що молодь, яка має присвятити себе державі, повинна знати історію, осмислити її власною думкою, мрією заглянути в майбутнє, щоб визначити: що я можу зробити для України, для народу. 

Сьогодні не можна помітити, що зміни на краще в Україні вже відбулись. Ми маємо нарешті справжню свободу, незалежність і демократичний устрій. Є самостійна держава, всенародно обрані Парламент і Президент. Є рівноправні партії, незалежні газети, журнали і видавництва. Все, як у людей. Немає політичної цензури, впали мури заборон і обмежень. Не помітити й не оцінити цього здатні хіба що сліпі чи байдужі. Від нас залежить зараз, чи здійсниться заповітна мрія багатьох поколінь кращих синів і дочок України про самостійну державу. Не можна не помітити, що держава переживає зараз великі труднощі, існують проблеми політичного й економічного характеру. Не обійшла нас і соціальна криза, характерна майже для всіх країн на шляху державного становлення. 

Щоб зрушити становище, яке склалося зараз, необхідні спеціалісти різних галузей народного господарства з високим рівнем знань, а найголовніше — з бажанням служити державі. Це — не технократи, а люди, виховані на гуманістичних ідеях, на високому мистецтві, які не ігноруватимуть ролі морального начала, ролі культури, духовності. 

Мої однолітки стануть вільними громадянами вільної України, вони, сподіваюсь, виконають святі заповіти предків. Я відчуваю в собі такі сили, тому не можу уявити іншого вибору, крім служби державі. Звичайно, обміркувала власну програму економічного та соціального розвитку України. Щоб досягти економічного розквіту, слід подбати про розвиток вітчизняного виробництва. Наша земля багата родючими чорноземами, щоб нагодувати свій народ якісними продуктами харчування. Спеціаліст, який думає про майбутнє держави, повинен опікуватися питаннями екології. Найбільше багатство держави — здорові люди. 

Служити державі повинні високоосвічені професіонали, які прагнуть зміцнити Україну, вірять у те, що майбутнє нашого народу, нашої нації буде значно світлішим і кращим, ніж минуле. Я, як вірна дочка свого народу, покладу свій розум, сили і серце на те, щоб подолати тимчасову скруту, зміцнити незалежність, щоб нащадкам передати вільну й прекрасну Україну!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Любов і ненависть , такі різні і такі однакові почуття. Ми сходимо з розуму від любові , теж ми відчуваємо при ненависті. ” Іноді добре любити – означає добре ненавидіти , а праведно ненавидіти – . Значить любити ” – Так сказав Еразм Роттердамський.

Іноді ми говоримо , люблю/ненавиджу , але чи дійсно це так ? А чи замислювалися ви , що це таке насправді . Чи відповідають ці гучні слова дійсності? Прислухайтеся , навіть школярі вживають ці вирази . Наприклад , мені довелося познайомитися з людиною у якої було три блокнота ворогів! Звідки? Де можна взяти стільки ненависті , це просто слова , порожні слова … А для чого? Навіщо таке казати? Навіщо забивати своє серце такою дурістю , як ненависть ? Так, дійсно ненависть можлива , ми знаємо багато випадків , наприклад в літературі , в багатьох творах описується це почуття , але іноді ми забуваємо що це книга . Чи може бути справжня ненависть в житті? Звичайно може , але що треба зробити щоб ​​до цього довести ? Найчастіше те що ми називаємо ненавистю , всього лише неприязнь , можливо огида , але хіба ненависть ?
” Любов до гробу ” , “Люблю більше життя ” – ви безумовно чули ці вирази . Багато людей говорили їх, а потім зраджували один одного. А куди ж поділася ця любов ? А деякі говорили ” ненавиджу ” , але через деякий час вже не могли уявити себе без цієї людини
.
Любов тікає від тих ,
Хто женеться за нею ,
А тим,хто геть біжить ,
Кидається на шию .
( Шекспір ​​)

Іноді ми не помічаємо любові перед своїм носом , шукаючи щось ідеалізоване . Так можна прожити все життя , думаючи що не зустріли любові , але можливо ви просто не зрозуміли ? Озирніться прямо зараз . Але буває і навпаки ,коли ми щиро віримо в те що любові і бути не може. І тут раптом ви зустрічаєте , зовсім випадково стикаєтеся з нею. Які думки відчуває ваш мозок в цей момент? Добре якщо ви визнаєте свою помилку , але буває і таке коли ви говорите “ні” і всіма силами противитеся правді . Не робіть помилок .

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Образ Марічки — один з головних в повісті Михайла Коцюбинського

Марічка Гутенюк — поетична дівчина, знає секрети навколишньої природи, ворожіння. Вона складає співанки, які з’являються «ніби самі по собі». Вона настільки чиста, що вміє відповісти добром на зло. Ще в дитинстві вона назавжди привернула серце Іванка до себе, пригостивши його цукеркою у відповідь на спробу побити її. Марічка коханає Івана, але передчуває, що щасливо жити їм разом не судилося. Згодом, коли Іван пішов в найми, гине в Черемоші під час повені. Від самого початку кохання Івана й Марічки було трагічним, бо на перешкоді закоханим стояла давня ворожнеча родів. «Тіні забутих предків» 

 «…погляд у Марійки м’який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний…»  «Одначе її тонке, ніжне обличчя з ясними лагідними очима усмиряло враження її занедбаного вигляду.» 

 «Була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали її п’ятно старості.» 

Марічка – то дитя казкового світу гуцульських співанок. Її пісні народжувалися з усього, що її оточувало – сонце, небо, гори, рослини, і під чарівні звуки Іванової сопілки всі вони оживали, набували сили. В уявленнях про світ тут сплітається в одне християнство та язичницькі вірування.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Повість «Тіні забутих предків» — твір глибоко сокровенний, написаний вже не в руслі етнографічного реалізму, який розробляв М. Коцюбинський в ранній творчості, а етнографічного неоромантизму, оскільки письменника цікавить демонологія як образне втілення зв’язку людини зі світом природи та ірреальний складник світу реального.

Основу повісті складає історія кохання Івана та Марічки, і, здавалось би, ця історія, на перший погляд, носить цілком пасторальний характер. Але поруч з героями живуть і змагаються між собою дві іпостасі символічного світу — Любов і Смерть.
Отже, у творі зображене ідеальне кохання, яке, проходячи через життєві випробування, не втрачає своєї сили, не нищиться, не зникає, а навпаки, загартовується, Стає міцнішим, щоб поєднатися в сме-Р»»і, У коханні поєднуються життя і смерть, реальність і міфічний світ. Читач може провести паралель між історією кохання Івана та Марічки і Мавки з Лукашем. І в «Лісовій пісні», і в «Тінях забутих предків» почуття героїв розгортається на тлі прекрасної природи, і музика стає тим струменем, тим поштовхом, завдяки якому кохання зароджується і міцнішає: «Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба, — співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з’являлись — не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійці по сіножатях, як смереки ростуть по горах. На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті».

Так само, як Мавка і Лукаш на початку їхнього кохання, Іван та Марічка знаходять для себе натхнення в природі, в музиці, у пісні, ніби захищаючись таким чином від ворожого для них світу людей, їхніх ворожих родів. Та світ не відпускає героїв від себе, змушуючи їх повернутися від мрій до реальності: «Ґаздівство його руйнувалось, вже не було коло чого усім робити і треба було йти в найми». Навколо закоханих немов кипить боротьба між реальністю та ідеалом, між життям і смертю. Для кохання розлука — теж смерть. І в розлуці не затьмарюється справжнє кохання, тільки сильнішає, та владна смерть не хоче поступатися життю, бореться з ним, відбираючи у Івана його кохану Марічку: «…він не застав Марічки живою. За день перед цим, коли брела Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, люті габи збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц і понесли поміж скелі в долину».

З утратою коханої Іван утратив сам сенс життя, втратив свою душу, та й життя мріяв би втратити, та смерть не забрала його: «Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: «На, жери і мене!» Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання Марічки. Блукав по лісі. Поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село».
Іван не помер. Він продовжував жити і навіть одружився, та тільки то був зовсім інший рівень життя — цілком побутовий, позбавлений тієї краси і сенсу, які були поряд з Марічкою. Чоловік клопотався коло худоби, порався по господарству, навіть почував у цьому клопоті щось схоже на щастя, тільки це був уже не той Іван. І це помічає навіть Палатна, придивившись в якийсь момент до чоловіка: «Щось було важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе, водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав байдужим.» Лихим стало життя чоловіка без кохання, без коханої, та й дружина не хотіла вже бути з ним, мріяла його позбутися. І в цей момент почув він голос Марічки, що кликав його, Марічки-нявки: «Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить крившу діру ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як у нявки буває. На вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишатись ззаду, і чув тепло її тіла». Чи не прийшла Марічка рятувати свого коханого від того запустіння, яке охопило його душу? Чи не відчула вона тієї загрози, що нависла над ним? Мабуть, так. Тому що тільки поряд з цією дивною нявкою Іван відчував спокій, якого не знав у своєму житті. Саме спокій, а не збайдужіння. Він ще й досі кохав Марічку, тому й кинувся рятувати її від щезника.

З появою Марічки-нявки життя Івана ніби знову отримало сенс, для нього немов зійшлися два виміри життя — реальний та потойбічний — щоб поєднати його знову з коханою, відродити його душу, його музику: «Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі, що се хтось інший веде його у безвісті, у недеї, щоб там загубити. А проте йому добре було, він ішов за її сміхом, за її щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий і щасливий, яким був колись».

Іван і Марічка поєдналися в смерті, кохана забрала його у свій світ, не залишивши ворожим душам його доброту, чисту довіру, його вірне серце. Мабуть, тому похорон Івана і зображений майже як весілля, мабуть, тому сумні мелодії на ньому переходять у веселі танці, жарти, пустощі. Дійсно, нема за чим плакати: Іван повернувся до Марічкн, до свого кохання, сенсу свого життя.

Чи перемогла смерть життя? Ні, скоріше, вона змирилася, що не владна над коханням, вічним і прекрасним, безмежним, як світ, бездонним, як віра.
Кохання Івана і Марічки — символ вічного кохання, почуття, яке переборює не тільки відстань, але й час, переборює смерть, межі людського існування. І мені здається, що воно тому таке сильне, що одухотворене силою мистецтва, пісні й музики, а також тому, що воно природне, розкриває питомі сили людини, а не протирічить її людській натурі. Можна сказати, що герої повісті «Тіні забутих предків» — це наші українські Ромео та Джульєтта, не менш прекрасні і не менш витончені й глибокі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,що «Найважча професія — бути людиною». Чи всі люди заслуговують на звання «гідної людини»? Я переконана, що ні. На мою думку, вважати себе справжньою людиною може лише той, хто зберігає свою гідність і честь упродовж життя, хто своїми вчинками заслуговує на повагу оточуючих.

Моє переконання ґрунтується на тому, що, по-перше, багато людей під натиском проблем і труднощів, які зустрічаються їм на шляху, занепадають духом чи опускають руки. І лише справжній людині під силу подолати життєві перешкоди.

Згадаймо постать видатної української поетеси — Лесі Українки. Я впевнена, вона є яскравим взірцем подолання випробувань долі. Незважаючи на хворобу, вона прожила своє життя з гідністю й доволі мужньо. Крім того, постать Лесі відома всьому світові, завдяки її великій працьовитості й таланту.

По-друге, довести своє твердження я можу й тим аргументом, що дуже складним є поєднання в собі найкращих людських якостей, що, у свою чергу, є невід’ємною частиною людини з великої літери.

Скарбниця світової літератури дає багато прикладів щодо порушеної проблеми. Так, у творі Федора Достоєвського «Ідіот» головний герой не мав негативних рис характеру, не переступав меж моральності, мав чисте сумління. Все це і є ще однією складовою частиною гідної особистості.

Отже, можна дійти висновку, що процес становлення людини вимагає великих зусиль. Кожен, хто виховує в собі високі моральні якості та чинить гарні вчинки, — може вважати себе гідним імені людини. І дуже важливо пам’ятати про це щодня, бо саме люди будують суспільство, з яким кожному з нас доводиться мати справу, і в якому буде жити наше майбутнє покоління.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я вважаю,що у сучасному світі кожна людина прагне мати вищу освіту, навіть якщо вона впевнена, що майбутнє навчання не принесе їй жодного задоволення. Іноді вступ до університету є бажанням батьків, а не самого випускника школи, тому він вчиться на обраному факультеті, пересилюючи себе. Я вважаю, що вищу освіту повинні здобувати лише ті, хто дійсно цього прагне та має певні здібності, а інші повинні обирати професії, які не потребують університетської освіти, але приносять людині користь та задоволення.

По-перше, випускник ніколи не зможе отримувати задоволення від навчання та майбутньої роботи, якщо вибере професію, яка йому зовсім не подобається.

В один з перших навчальних днів цього року моя вчителька вирішила розповісти нам повчальну історію про те, як її донька вибирала собі майбутнє. Закінчивши школу та ставши абітурієнтом, молода дівчина марила кулінарією та бажала отримати освіту саме за цією спеціальністю. Але батьки випускниці, які лише пізніше зрозуміли свою помилку, вирішили, що їхня донька повинна вибрати більш престижну спеціальність. Батько та матір обрали факультет міжнародних відносин, на який і вступила дівчина, прислухавшись до їхньої поради. Та вже зовсім скоро студентка зрозуміла, що навчання не приносить їй жодного задоволення. Першокурсницю лякала перспектива роботи у сфері міжнародних відносин, адже від життя вона хотіла отримати зовсім інше. Через це вже після першого семестру дівчина забрала документи з університету, незважаючи на протести своїх батьків. Вже наступного року вона вступила до омріяного навчального закладу та почала здобувати освіту кухаря.

По-друге, у житті кожної людини є покликання, якому потрібно слідувати, навіть якщо для цього не потрібно здобувати вищу освіту, адже лише так можна знайти своє місце в суспільстві та не втратити дорогоцінний час.

Яскравим прикладом цього аргументу є головний герой твору Валер’яна Підмогильного «Місто» Степан Радченко. Юність хлопець провів у своєму селі, але вже зовсім скоро зрозумів, що хоче розвиватись та отримати «престижну» освіту. Він вирушає у велике місто, де починає навчатися в університеті. Спочатку все йде досить добре, але вже через місяць хлопець розуміє, що його вже не цікавить зближення міста та села. Покликання Степана — література. Він фактично кидає навчання й починає писати твори, розуміючи, що тепер йому не потрібна вища освіта, адже хлопець знайшов справу свого життя. Жаль лиш часу, який він витратив на навчання в університеті, що перестало йому подобатися.

Отже, у наш час вищу освіту повинні здобувати лише ті, хто бажає цього та має потрібні навички, адже в сучасному світі потрібні не тільки талановиті лікарі та дипломати, але й представники професій, для яких не потрібно вчитися в університеті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Без винятку в кожній родині батьки ще змалечку дають пояснити своїм дітям, що брехня це погана річ. Проте чому вона є такою та й як її розрізнити серед усього іншого вони так і не пояснюють. Не один день я роздумував над питанням: «А що ж таке ця чесність, і чому її прирівнюють до скарбу?». Мене дивувало те, що люди всіляко дають зрозуміти, що брехня це негативне явище. Проте існує величезна кількість причин чому людина бреше. Як би парадоксально це не звучало, але в багатьох випадках це навіть доречно. Людина, яка завжди говорить правду як правило впевнена, адже не соромиться за свої слова та вчинки.

Ще з давніх часів особа, котра славилася тим, що була повністю відкритою у своїх переконаннях та ніяким чином не спотворювала або не прикрашала їх, завжди викликала довіру та повагу з боку оточуючих. Адже можна із впевненістю покластися на слово, яке дала чесна людина. Пообіцявши, вона ніколи не зрадить, попри всі труднощі вона буде тримати свою обіцянку. Чесна людина завжди щира, їй не притаманна емоційна гра. Вона ніколи не стане поза очі говорити погані речі.

Звичайно, я погоджуюсь, що чесність є благородною рисою будь-якої людини, але ж чи не може вона в деяких випадках мати негативний характер. Погодьтеся, що не завжди приємно чути, коли особа прямолінійно висловлює свою точку зору принижуючи тим свого співрозмовника, тим самим ставлячи його в незручне становище. Так, говорити правду потрібно, але треба й і не зашкодити людині. Напевне кожен чув про таке поняття як «біла брехня», і хоча з одного боку це не зовсім правильно, проте вона використовується для того, аби не завдати людині болю, морально підготувати її. Наприклад дуже часто білою брехнею користуються навіть лікарі по відношенню до безнадійно хворих. Але ж чим це допоможе? – запитаєте мене ви. По-перше, це не перетворить життя людини на постійне очікування власної смерті. По-друге, вони все ще мають надію.

Я погоджуюсь з тим, що слід завжди говорити правду, але й наголошую на тому, що потрібно насамперед бути людяним по відношенню один до одного.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Майбутнє. В цьому слові є своя неприхована таємничість. Кожен із нас проживає своє життя так, як вважає за потрібне, але все ж таки усвідомлюю — без минулого немає майбутнього. А що ж для нас є минулим? Славне буття наших пращурів, закрита і понівечена наша історія за часів радянської влади чи, може, не така вже далека історія нашої незалежної держави? Що з цього ми маємо пам’ятати і чи мусимо?  Треба будувати сьогоднішнє, а не мрійливо згадувати те, що було колись. Хоча згадувати треба — щоб не повторювати помилок.»Спогади, докучливі як нежить, що тій славі принесуть нове?

Тільки тим історія належить, хто сьогодні бореться й живе» писав Василь Симоненко.

Наша пам’ять — дивовижний інструмент. Дещо ми забуваємо майже одразу, а дещо впивається в нашу душу настільки глибоко, що позабути це здається неможливим. Ми кажемо: «я не забуду цього ніколи» насправді не знаючи, чи не зітре якась майбутня подія попередньої. І не тому, що людина така забудькувата істота, а тому що тут спрацьовує одвічний закон: ми віримо лиш у те, в що хочемо вірити; ми пам’ятаємо лише те, що хочемо пам’ятати. І нема тут несправедливості, не звинуватиш тут когось у байдужості — є лише людська пам’ять, яка не може тримати у собі все, як не крути. Нам легше забути, ніж пам’ятати. Особливо, якщо це стосується чогось нам непотрібного, можливо, навіть ганебного,бо в кожного свої скелети у шафі. 

Наше минуле — досвід. Досвід, який ти переймаєш у своїх батьків, дідів, у свого народу. І якби ми не мали цього досвіду, то жити б змогли без помилок. Хіба таке можливо? Ні. Не були б зроблені тисячі відкриттів, бо вчені-сучасники не мали б інформації від своїх попередників, ми б не мали звичаїв, традицій, менталітету, форм поведідінки…Ми б не мали історії! А як писав О. Довженко: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Ми живемо у непростий час. В час, коли гроші важливіші за моральні цінності, коли аморальність стає нормою життя. І ,здається, ніщо не може зупинити цього руйнівного колеса. Про яку пам’ять славного минулого можна казати, якщо ми забуваємо очевидні речі: любов до Батьківщини, пошану до старших, цінність і красу рідної мови… Сьогоднішня молодь, як приклад, не знає і не хоче знати історію держави, у якій живе. Таке враження, ніби сучасні юнаки і дівчата переконані в тому, що теперішнє це не запорука минулого, а просто те, що приходить само по собі. 

Можна знайти й більш приземистий приклад: людина, яка втратила пам’ять внаслідок шоку або автомобільної аварії. Перше, що вона пам’ятає — біла стеля лікарняної палати, а далі — пустота… І про яку вже історію можна казати, якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені. І як жити далі? Починати все з нуля дуже непросто, адже, можливо, хтось чекає на тебе, а ти лиш скажеш:»Я все забув…» Це страшно. Думаю, така людина хоче повернути свою пам’ять будь-що, бо кожен спогад є для неї ще одним кроком на стежині до майбутього. 
Я не закликаю цілком і повністю поринати у історичний потік з головою, не кажу , що історію ми маємо знати «на зубок», але те, що було з нами і нашим народом колись, безперечно, має неабияке значення. Воно слугує нам взірцем або яскравим прикладом помилки. Що ж стосуться кожного з нас особисто, то, на мою думку, не варто жити минулим. Данте писав: «Спалені мости у минулому, нам відкривають шлях у майбутнє», а отже, пам’ятати ми маємо як хорошє, так і погане, з вірою крокуючи у світле майбутнє.