(1856—1916)

І

Адвокат доктор Євгеній Рафалович щойно виграв свою першу справу у карному суді одного з великих провінційних міст. Завдяки його блискучій обороні клієнти Рафаловича — селяни були не тільки звільнені трибуналом від відповідальності за участь в аграрному бунті, але й мали тепер надію виграти спірне пасовисько шляхом цивільного процесу. Ледве вирвавшись від вдячних йому людей, він вийшов на вулицю, радіючи з того, що перший виступ у цьому місті, куди він недавно переїхав, удався дуже добре.

Раптом Євгенія хтось окликнув. До нього наблизився підстаркуватий панок з коротким ріденьким волоссям і сивими вусами, одягнений у чорний витертий сюртук. Адвокат не пізнав цю людину, і тоді панок назвав своє прізвище. Це був Валеріан Стальський, домашній інструктор Євгенія в другому класі гімназії, двадцять п’ять років тому. Стальський охоче розповів про свою подальшу кар’єру: після гімназії його було забрано до війська, де прослужив десять років, вийшов у відставку і «дістав місце канцеляриста при суді». Через п’ять років він — «офіціал при помічнім уряді», «має під собою регістратуру». Дізнавшись про те, що Рафалович шукає ресторацію, Стальський запропонував йому хороше місце. Старі знайомі вирішили пообідати разом.

II

Поки Стальський бігав до кельнера, Рафалович намагався відновитиу пам’яті майже забуті картини і враження. Він згадав, що цей Стальський не стільки вчив, скільки бив Євгенія — слабого хлопчика. Яка ж була радість малого Рафаловича, коли він дізнався, що його вчителя забирають до війська. Але за споминами тягнулось ще щось огидне, зв’язане зі Стальським. І раптом адвокат пригадав історію з ковбасою. Якось опікун привіз ковбаси і йому, і вчителю — Стальському. Коли ковбаси стало менше, Стальський дізнався, що її надгриз кіт. Він спіймав нещасного кота і по-звірячому п’ять днів мучив його, поки той не здох. «Що воно значить, що на вступі в нове життя мені перебігає дорогу оця скотина в людській подобі?..» — думав Рафалович.

ІІІ

У ресторації за обідом Стальський згадував, як виховував малого Євгенія, який він був «строгий», але любив хлопця. Стальський так і сипав компліментами Рафаловичу, і, щоб змінити тему, той попросив розказати про відносини у місцевім суді. Виявилося, що Стальський — страшенний пліткар, бо вилив майже на всіх стільки бруду, що Рафаловичу стало і неприємно, і тривожно.

IV

Наступного дня до Рафаловича, який ще був у ліжку, вранці прийшов Стальський і сповістив, що підібрав необхідне для адвоката помешкання. Обидва пішли оглядати будинок. Дорогою Рафаловичу зустрілась жінка під чорним вельоном, хода і постать якої здались йому добре знайомими. Раптом вона зникла, змішавшись з купою міщан. Рафаловича дуже схвилювала ця зустріч.

V

Рафалович відбув візити майже до всіх видатних осіб міста і був у президента суду, у старости, податкового інспектора, потім у руського пароха (священика), учителів гімназії, колег—адвокатів. Він переконався, що й справді місто «акустичне», як висловився Стальський, тобто всі знають усе один про одного. У Рафаловича було таке почуття, ніби він потрапив у велику клозетну трубу.

«Що ж буде далі, коли обживемося і десь—колись наступимо один одному на нагнітки?»»І вони живуть якось у тій затроєній атмосфері і не дуріють, не топляться, — думав Рафалович після того, як побачив, що всі обмовляють, обдурюють один одного».

VI

Лише один візит відрізнявся від інших — візит до бурмістра. Бурмістр був лікарем, євреєм, але гарячим польським патріотом, учасником польського повстання 1863 року. Пан Рессельберг був послом, працював у сеймі, проте повернувся додому, одружився з багатою панною і став бурмістром. В окрузі його вважали чесним, патріотом.

До будинку бурмістра зайшов повітовий маршалок Брикальський. Виявилось, що Рафалович саме у нього виграв свій перший процес у цьому місті.

VII

Виходячи з суду, Рафалович зустрів напівп’яного Стальського. Не бажаючи, щоб їх побачили, Євген запросив Стальського до своєї квартири. Біля будинку обидва побачили Барана — відлюдькуватого сторожа, від якого Рафалович не чув ні слова. П’яний Стальський почав кепкувати з Барана, і той, розлючений, кинувся на пана офіціала і став його душити. Але за хвилю впав на землю у страшних корчах, бо був епілептиком. Стальський, уже вдома у Рафаловича, розказав, що цей Баран утопив свою невірну жінку і був присуджений до смерті через повішення, але звільнений через свою хворобу.

VIII

Стальський, проголосивши гнівну антижіночу тираду, порадив Рафаловичу стерегтися жінок, особливо блондинок.

Рафалович вислухав історію одруження Стальського. Коли його служба у війську скінчилась, він став працювати в суді. Заради подальшої кар’єри треба було одружитися. Безпосередній начальник запропонував Стальському піти до салону «цьоці Зюзі», яка займалася сватанням. І дійсно, скоро Стальський одружився з панночкою, яка здалась йому досить симпатичною.

IX

З перших днів подружнього життя Стальському не сподобалася його жінка: задумана, понура, «нема темпераменту». Він зав’язав інтимні стосунки зі своєю служницею Орисею. Побачивши це, дружина вигнала Ори-сю з дому, незважаючи на різку протидію чоловіка. Вибухнув великий скандал. На за грозу дружини покинути його Стальський відповів, що ославить її передусім світом як аморальну жінку, до того ж вона повністю залежить від нього, бо її тітка віддала в його руки весь посаг племінниці. Стальський пообіцяв дружині помститися за вигнання Орисі. Це була остання їхня розмова.

X

Потім вони жили так, нібито один для одного не існує, хоч і під одним дахом. Стальський розповів Євгенію ще про одну свою улюблену розвагу. Коли він злий повертається вночі додому, то, знявши черевики, тихо входить до її спальні, пильно дивиться, чи не ховає там когось дружина, а потім раптом стягує з неї ковдру. Вона зривається на ноги, не тямлячи, що сталося, бачить біля ліжка чоловіка зі свічкою в руках, а він, насолодившись її жахом, мовчки виходить з кімнати. І таке нелюдське сумісне життя продовжується в них уже десять років.

Був пізній час, і Стальський спитав Рафаловича, чи можна у нього заночувати. Той не міг йому відмовити, але, вийшовши до своєї спальні, замкнувся у ній, наче боявся, щоб цей нелюд не з’явився вночі ідо нього.

XI

Канцелярія Рафаловича стрімко розвивалась, а він здобув славу одного з найкращих адвокатів. Рафалович поклав правило нічого марно не обіцяти і не прагнути дешевої популярності. Всі документи від нього виходили тільки «руською» мовою, і поступово він домігся того, що всі урядові почали сприймати таке новаторство як звичайне явище. Євгеній взяв собі помічника та двох писарів, бо роботи було дуже багато. Його працьовитість і знання завоювали йому авторитет у місті, повіті, окрузі вищого суду. Водночас із веденням професіональних справ він знайомився з місцевими мешканцями, шукав людей, здатних до справжнього діла. Діючи без зайвого шуму і «політичної закраски», адвокат досяг того, що в глухому досі повіті прокинулось громадське життя.

XII

До Рафаловича прийшов власник будинку, де квартирував адвокат, єврей Ватман, про якого всі казали — «лихвар, п’явка». Здивувавши адвоката незвичною поведінкою, він відверто зізнався в тому, що дійсно є лихварем.

Вагман виклав Рафаловичу суть справи. Він хотів вигнати всіх панків, купити їхні маєтки і землі. Молодий адвокат, сказав він, прагне допомогти селянам, вириваючи з рук тих панків шматки земель і пасовиська. Чи не скласти їм свої зусилля докупи? Вагман запропонував зробити це на прикладі маєтку повітового маршалка пана Брикальського. Маєток весь у боргах, і якщо Вагман передасть до рук Рафаловича векселі, що в нього є, той швидко упорається з Брикальським. Маєток коштуватиме зовсім дешево, і селяни, яких захищає Євгеній, зможуть придбати його. У тому випадку, що вони відмовляться, він радить купити маєток самому адвокатові. Гроші для цього Рафалович зможе отримати після продажу на будівництво кораблів дубового лісу Брикальського.

Рафалович сказав, що подумає над пропозицією Вагмана. Оскільки не все йому було зрозуміло в словах цього незвичайного лихваря, він вирішив при нагоді розпитати про нього в інших людей.

XIII

Рафалович побачив у вікно жінку в чорному, яку місяців зо два тому вже зустрічав на вулиці. «Невже се вона?» — майнула в нього думка, і Євгеній відчув, як щось штовхнуло його в груди. Він швидко пішов до міського парку, де бачив таємничу жіночу постать, але лавочка, на якій щойно сиділа дама, була порожньою. Повернувшися додому, він спробував знову читати книжку, та дарма. Подумки він знов повернувся до тієї драми, що пережив десятьма роками раніше.

XIV

Колись на одному з академічних балів Рафалович, тоді ще студент— юрист, побачив панночку, яка справила на нього надзвичайне враження. Він протанцював з нею кілька танців, але не надав зустрічі жодного значення. Втім одного разу, побачивши панночку на вулиці і втративши її в натовпі, відчув, що в його душі зароджується глибоке і сильне почуття. Ще навіть не знаючи її, Рафалович плекав надію одружитися з нею, бо відчував, що з цією дівчиною був би щасливим.

XV

Восени, повернувшися після літніх канікул до Львова, Рафалович найняв дешеву кімнату на другому поверсі; на першому була школа гри на фор-тепьяно. Одного разу він побачив, як зі школи вийшли чотири дівчини, і між ними була та сама, котру він постійно шукав на вулицях міста. Євгеній записався в цю школу, сподіваючись на зустріч з панничкою, що скоро і відбулося. Звали панночку Регіна Твардовська.

XVI

Навчання продовжувалось. Зі слів інших панночок Євгеній дізнався, що дівчина нещодавно втратила матір. Якось Рафалович і панночка поверталися після музичних занять додому. Залишившись удвох з Регіною, Євгеній зізнався, що задля неї почав брати уроки гри на фортепіано.

XVII

Регіна і Євгеній майже кожного дня зустрічалися у фортепьянній школі, а потім разом ішли додому. Юнак відчував себе щасливим. Якось, ідучи з Євгенієм, Регіна раптом зблідла, змінилась на лиці, а на стурбоване запитання свого супутника відповіла, що їх бачила її «цьоця» і що вона негайно іде додому.

Минув певний час. Євгеній блискуче склав докторський екзамен і тремтячою відхвилювання рукою написав повідомлення про це на своїй візитній картці, надіславши її Регіні. Того ж дня на іншій візитній картці прийшла відповідь: «Ви трошечка спізнилися. Моя сестрінниця Регіна Твардовська, власне, вчора вийшла заміж і сеї ночі виїхала зі своїм мужем на постійний побут на провінцію, то й не могла особисто відібрати вашого писання. При нагоді я перешлю їй його. З поважанням Анеля Армашевська».

Рафалович тяжко пережив цю звістку, і лише через кілька місяців більш—менш загоїв сердечну рану. З тих пір лише спомини зринали з пам’яті Євгенія і мучили його давнім болем.

XVIII

До Рафаловича прийшла делегація селян у справі процесу з паном маршалком. Адвокат запропонував їм купити не тільки те пасовисько, а й маєток і ліси пана Брикальського. Гадаючи, що адвокат їх дурить і намагається обкрутити, селяни забрали в нього документи щодо цієї справи.

XIX

Розмова з селянами надовго зіпсувала Євгенію настрій, хоч при людях він поводився спокійно і впевнено.

Рафалович зрозумів: селян так довго туманили, що вони недовіряють жодному «пану», навіть коли він щиро бажає їм добра.

Він пригадав, що галицькі інтелігенти сподівалися подолати темність і забобони селян за допомогою освіти.

Але що таке освіта? Неписьменний торговець може бути незрівнянно освіченішим від професора філософії. «Треба провести їх (селян) через школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа…» Адвокат вирішив при першій нагоді поїхати до Буркотина, побалакати з людьми. Того ж дня йому впала у вічі чудна поведінка сторожа Барана, який ходив перед будинком, мов вартовий на варті, то в один бік, то в інший. Пізніше, в обідню пору, він знов побачив Барана на подвір’ї. Той впер у нього свої блискучі очі і довго дивився, не змигаючи. У погляді сторожа Євгеній відчув якийсь сум, змішаний з болючою цікавістю.

XX

Увечері до Рафаловича прийшов Стальський і сказав, нібито розкаявся в тому, що робив зі своєю жінкою, але для їхнього примирення потрібна третя людина, яка виступала б у ролі посередника. Попри пізній час, Євгеній згодився піти до нього, навіть переодягнувся у візитний костюм.

Побачивши дружину Стальського, він остовпів: це була Регіна.

XXI

Всю ніч Євгенія мучили тривожні сни. Йому снилося, ніби він, утомлений, знесилений, іде невідомо куди якоюсь величезною пустинею. Потім йому дорогу перетинає чорна стрічка — велика ріка, обрамована чорними скелями. Євгеній стоїть над рікою і вдивляється у її каламутну воду. Здалеку він чує звуки музики і незабаром бачить, як із—за чорної скелі виринає велика дараба (пліт) з керманичами, музикантами і веселою компанією паничів і пишно зодягнених панночок. Чути гомін, срібний сміх, цокання чарок. Усі вітають молоду пару, що сидить на високій лавочці посередині дараби. У молодому він пізнав самого себе, обличчя молодої так і не розгледів. Дараба щезає за закрутом ріки. Євгеній хоче бігти наздогін їй, але відчуває, що його ноги мов приковані до землі. Раптом він бачить серед каламутних хвиль щось біліє — пливе утоплениця. Йому здається, що він упізнав цю нещасну жінку. Євгеній кидається у воду — і прокидається, весь мокрий від поту. Прийшовши до повної свідомості, він зрозумів, що джерелом його сонного привиду було важке пригноблення душі після вчорашніх вражень.

XXII

Прийшовши до Стальського, Євгеній побачив Регіну. Вона не виглядала такою нещасною і пригніченою, як могла виглядати жінка, що зазнала страшних моральних тортур. Регіна навіть не дуже постаріла, на її обличчі не було «ані морщиночки, ані сліду борозди, проведеної внутрішнім горем». Але на ньому був вираз тупості і байдужості. Євгеній не впізнав тієї дівчини, що чарувала його колись магічною силою кохання: «Це була якась виблідла, невдатна копія його ідеалу».

XXIII

Регіна увійшла до кімнати, де сиділи чоловіки, з розпущеним волоссям, убрана у свою злежану і пом’яту шлюбну сукню, на тлі якої її обличчя здавалося пожовклим і змарнілим. Вона сказала, що одяглася так на честь десятирічного ювілею подружнього життя. Шлюбну сукню жінка назвала символом свого майбутнього нещастя. Десять років тому її вдягла на неї «цьоця», злий демон життя Регіни, і закляла в цю сукню всіх злих демонів, що мали мучити племінницю. Вони зробили свою справу. Регіна не криючись розповіла, що знала Євгенія ще до шлюбу і навіть любила його.

Євгеній стояв приголомшений такою несподіваною сценою. Але коли Стальський вдарився у блазнювання і, кажучи, що не хоче стояти на заваді двом закоханим, хотів підвести його до Регіни, він з усієї сили відштовхнув цього нелюда і вибіг на вулицю.

Того вечора Євгеній довго не міг заспокоїтися. А прокинувшись уранці, знов поринув у спогади. Він був у відчаї, втративши свій ідеал, що яснів у його серці, «округлений ореолом непорочної чистоти, святості і вічної юності!» Раптом настрій його змінився, він заплакав і став звинувачувати себе, що не допоміг Регіні, яка гине, божеволіє від свого страшного життя.

У двері постукали. До адвокатського салону увійшов пан маршалок Брикальський.

XXIV

Брикальський прийшов до Рафаловича і переказав йому свою розмову з селянами. За його словами, вони повідомили, нібито адвокат пропонував їм купити панський маєток і навіть підбивав їх на бунт. Рафалович відхилив ці звинувачення і, у свою чергу, порадив панові добровільно віддати селянам спірне пасовисько, бо вони мають усі підстави виграти процес. Пан маршалок побачив, що адвоката не так легко збити з пантелику, і пішов ні з чим.

XXV

Брикальський вийшов, а Рафалович, засмучений цією розмовою, почав розмірковувати, що штовхнуло селян на такий вчинок: «Дай, мовляв, підчорнимо адуката, оплюємо його і тим купимо собі панську ласку!»

Раптом Євгеній побачив у вікно на тій же лаві Регіну. Він ухопив капелюх і вибіг до неї.

XXVI

Зустрівшись з Регіною, Євгеній розповів їй про те, як він страждав, втративши її, навіть хотів вкоротити собі віку. Вона сказала, що знає про його роботу і рада успіхам Євгенія на громадській ниві. Піддавшися наказові «цьоці» і занапастивши себе, вона знайшла розраду у думці, що для Євгенія стала провідною зіркою, яка вела «до всього, що високе і чесне».

Євгеній запропонував їй розірвати страшні пута, разом з ним покинути це місто і пошукати собі щастя десь в «широкім світі». Але жінка відповіла, що то була б подвійна крадіж: її — від чоловіка, його — від його справи, «від тих нещасних, віками кривджених людей», які мають право на допомогу. Євгеній продовжував її умовляти, і, щоб припинити цю тяжку для обох розмову, вона офіційним тоном промовила, що їй, як шлюбній жінці, не випадає слухати такі речі. І, не подавши йому руки, пішла геть.

XXVII

Адвокат збирався їхати до отця Зварича. При цьому у нього відбулась незвичайна розмова зі сторожем Бараном, якого він попросив замовити фіакр. Як виявилося, єзуїти, до місії котрих вчащав Баран, переконали його в тому, що Рафалович — антихрист. У Євгенія похололо в серці від божевільної впевненості в Барановім обличчі.

XXVIII

Вагман розпитував Барана про те, що сталося за тиждень і що він бачив, бо Баран і інші сторожі були своєрідною Вагмановою поліцією. Баран розповів господареві, щодо адвоката приходили селяни, які кляли Рафаловича і відібрали в нього папери, про візит маршалка, про зустріч Євгенія з жінкою Стальського у міськім саду.

У шинку сторож зустрів Стальського і повідомив його про те, що бачив розмову Регіни з адвокатом. Стальський дав Баранові гроші і пообіцявдати ще, аби він допоміг йому захопити жінку разом із Рафаловичем.

XXIX

Рафалович виїхав до села Бабинці, де жив отець Зварич. Дорогою він поринув у думки і був тепер вдячний Регіні, що вона не дозволила йому

піддатися миттєвій слабкості і кинути справу служіння народові, якій він вирішив присвятити життя. «Адже се його перший, безпосередній, святий обов’язок».

XXX

Адвокат приїхав до села, зустрівся з отцем Зваричем. Той саме повертався з похорон. Виявилось, що в селі трапилось нещастя. Пан Пшепорський, «фізик», зробив селянським дітям щеплення від віспи зіпсованою вакциною, і семеро дітей померли від гангрени.

Рафалович дав слово селянам розібратися в цій справі.

XXXI

О. Зварич в гімназії вважатися «тупою головою», тяжко переходив із класу в клас, ніхто ніде не чув його голосу, але попри всі ці недоліки він був здатний до фізичної праці, любив токарство, стельмаство і т. ін. Ставши парохом у Бабинцях, священик усіляко допомагав селянам. Як дізнався Рафалович, Вагман дав отцю Зваричу великі гроші, аби допомогти селянам вилізти з боргів. І ревно займався цією справою.

XXXII

Прийшов час виїжджати від Зварича. По дорозі до Гумниськ, де мала розглядатися судова справа, Рафаловичу зустрілась купка селян, які розпитували в нього, чи справді буде війна. На запитання адвоката, звідки це вони взяли, один селянин розповів про великого пана адвоката Шнадельського, який збирав у них гроші ніби для звільнення від військової служби їхніх дітей. Рафалович порадив селянам звернутися зі скаргою на цього пана до криміналу, бо Шнадельський дурив людей.

XXXIII

Рафалович своєчасно прибув до Гумниськ — малого й дуже брудного містечка, а саме — гумниського суду. Засідання вів суддя Страхоцький, чоловік років під шістдесят, відомий тим, що був несповна розуму. Одного разу прокурор жартома сказав, що повісив би селянина, який скоїв лісову крадіжку, а Страхоцький, довго не думаючи, насправді засудив селянина на смерть і навіть викликав ката з іншого міста. Після цього випадку, що вчасно був розкритий, Страхоцькому ніколи не доручали самостійно вести справи.

XXXIV

У суді Рафалович взяв участь у розгляді справи єврея Лейби Хамайдеса проти селянина Ілька Марусяка. Хоч Лейба і взяв свідків, і, здавалось, перевага була на його боці, Рафалович легко довів невинність звинуваченого.

XXXV

Залагодивши всі справи, Рафалович виїхав додому через Буркотин. Він заглибився у свої думи: адвокат бачив реальний стан роботи суду, хабарництво і некомпетентність судових урядовців.

Дорогою зустрівся старий дід, який заблукав у лісі. Рафалович погодився підвезти його до Буркотина. Євгенію спало на думку порівняння: отой старий селянин — це український народ, що блукає і не знайде ніяк дороги. «Хто то вкаже тобі дорогу, хто підвезе тебе, мій бідний народе?» — зітхнув Рафалович.

XXXVI

Виявилося, що і старий знав Рафаловича, і Рафалович знав діда. Це був колишній адвокатів клієнт Демко Горішний. Від діда Євгеній дізнався, що селяни, які судилися за пасовисько, звернулися до пана Шнадельського. Рафалович боляче сприйняв цю звістку, бо йому було шкода одурених цим шахраєм людей. Він скрикнув: «Бійтеся Бога, люди! Але ж се ошуканець! Се не жаден адвокат! Він не має права ніяких справ провадити».

Бричка в’їхала на подвір’я сільської корчми,

XXXVII

Там зібрав «ціле віче» Шнадельський. Він виголошував чергову «промову» проти панів адвокатів, попів. Закликав вірити тільки собі і цісарю.

Рафалович викрив Шнадельського, той розлютився і, щосили кинувши кухолем у Рафаловича, вцілив у голову Демкові. Знялась колотнеча. За порадою старого Демка, Рафалович вибрався з корчми, де ще довго не вщухали галас і крики.

XXXVIII

Рафалович подав папери проти повітового лікаря за недбале щеплення і в справі Шнадельського, далі написав статті в газети, але особливого успіху всі ці дії не мали. Порадившись із селянами і священиками з повіту, до яких мав найбільшу довіру, адвокат вирішив утворити вічевий комітет і внести до староства подання про скликання віча в законному порядку.

XXXIX

Пан маршалок Брикальський, шукаючи спосіб позбутися боргів, придумав «реформу»: злити воєдино кредитове земське товариство, так звану «панську касу», і повітову касу задаткову, так звану «хлопську касу». Всі гроші він збирався повернути на латання дірок у власному господарстві. Несподівано пан маршалок зустрів опозицію в особі графа Кшивотульського, давнього конкурента Брикальського.

XL

Виручив пана Брикальського Шнадельський. Він усе ще їздив по селах зі своїми обіцянками, але одного разу в шинку його сильно побив один парубок, і Шнадельський зрозумів, що одурюванню селян треба покласти край. Він дуже хотів виїхати в Америку, але для цього потрібні були чималі гроші. Пан маршалок якось натякнув, щоу разі проведення його «реформ» Шнадельський може сподіватися місця касира. Тому шахрай вирішив допомагати Брикальському і шукав нагоди «кинути поліно під ноги» супернику маршалка графові Кшивотульському.

XLI

Граф Кшивотульський додержувався старого звичаю: він любив, щоб селяни приходили до нього, як до судді, розсудити їх справи. Так вони і чинили, причому єдиним покаранням Кшивотульського були канчуки. Скарги в справжній суд на графа завжди кінчалися нічим. Але якось граф побив селянина, і ця справа набула великого розголосу, бо в тому селі саме в цей час знаходився Шнадельський. Він передав усе пану Брикальському. Почалося слідство, і Кшивотульський опинився перед загрозою відсидіти кілька місяців у в’язниці. Скориставшися з ситуації, Брикальський несподівано зробив візит до графа і запросив його на іменини своєї дружини.

XLII

Пан маршалок Брикальський на гроші, що залишилися від витрат на іменини, збирався заплатити по векселях, але раптом дізнався, що майже всі векселі перепродані в треті руки, невідомо кому. Шварц, колишній канцелярист, повідомив Брикальського: всі папери знаходяться у Вагмана. Пан маршалок сподівався позичити у зреформованій ним повітовій касі велику суму і розплатитися по векселях. Брикальський навідався до Вагмана і умовив його почекати зі сплатою боргів до Великодня.

XLIII

Пройшли іменини пані маршалкової, на яких за участі ще одного гостя Брикальського, президента суду, було досягнуто угоди між графом і паном маршалком. Кшивотульському гарантували припинення справи проти нього, за що він, у свою чергу, повинен був не чинити опозиції реформі повітових кас. Отже, Брикальському було відкрито шлях до великих грошей.

XLIV

Сторожу Барану здалося, що ось—ось має прийти антихрист і захопити місто. Він узяв балію і праники і пішов вулицями, щосили б’ючи в балію, будячи й тривожачи передноворічне місто. Люди намагались впіймати його і зловили .тільки тоді, коли Баран упав перед костьолом в епілептичних корчах.

XLV

Шварц і Шнадельський, які майже останні відійшли від непритомного Барана, проводили цю ніч у Стальського. Стальський, як і завжди, знущався з Регіни, начебто ненавмисне вихлюпнув їй у лице чарку лікеру. Затуливши хусткою обличчя, облите лікером і сльозами, вона пішла геть.

Раптом почувся шум якоїсь погоні. Гості Стальського вискочили надвір, залишивши господаря на самоті.

XLXI

Після закінчення пригоди з Бараном Шварц і Шнадельський пішли і зупинилися дорогою проти Вагманового будинку. Шварц поступово почав никладати Шнадельському свій план пограбування Вагмана: тоді вони отримають великі гроші і зможуть з ними поїхати до Америки. Певне місце у цьому плані відводилося маршалку Брикальському, який мав позбавити їх під втручання правосуддя.

XLVII

Вагман прийшов до Рафаловича проконсультуватись, як не платити 50 ринських штрафу за скоєне Бараном порушення порядку. Між ними зайшла розмова про придбання адвокатом маєтку Брикальського. Шляхом до цього лихвар вважав продаж цінного дубового лісу. Тоді маєток обійшовся би Рафаловичу зовсім дешево. Крім того, Вагман запропонував йому допомогу в цій справі.

Рафалович відмовився від пропозиції, бо господарювання зашкодило б його роботі і відвернуло від нього селян.

Вагман повідомив адвокатові про можливу «реформу» повітової каси, і той вирішив негайно порушити цей «премудрий план».

XLVIII

Скоро мало відбутися віче, але о. Зварич і о. Семенович відмовились промовляти на нього, бо залежали від вищої церковної влади. Звістка про це засмутила Рафаловича, але настрій його знов покращав, коли до нього прийшли селяни на чолі з Демком подякувати за те, що остеріг їх щодо Шнадельського. Вони запевнили адвоката, що приведуть на віче багато людей з усіх сіл. Ухвалили скликати віче наступного тижня, а офіційними промовцями призначити, крім Рафаловича, Демка і ще одного селянина.

XLIX

Пан староста отримав офіційний документ від Рафаловича, в якому повідомлялось про скликання віча. Того самого дня до старости приїхав Брикальський, який зажадав заборонити віче. Староста викликав Рафаловича і став просити його відмовитися від віча, але йому не вдалося переконати адвоката. Роздратований рішучим опором Євгенія, староста сказав йому, що надішле офіційну резолюцію на його подання.

L

Другого дня до Рафаловича прибіг Мотьо Парнас — єврей, в якого Євгеній орендував приміщення для віча, і відмовив в оренді. Євгеній вирішив шукати іншого приміщення і випадково натрапив на Вагмана, котрий пообіцяв уладнати цю справу. Лихвар пішов до бурмістра, з яким був особисто знайомий, і попросив допомогти в проведенні «хлопського віча», яке, на його думку, мало послабити напруження в повіті, а до того ж зірвати нечесні плани пана маршалка щодо повітової каси.

LI

До пана старости прийшов бурмістр Рессельберг і запропонував не забороняти хлопського віча, дозволити селянам зібратися в заїзді Мотя Парнаса. Але треба зробити так, щоб в останній момент там з’явився староста з міським будівничим і сказали, що проведення віча неможливе через аварійний стан будівлі.

Друга просьба Рессельберга була така: він хотів скликати своє, єврейське зібрання у передмісті, чому староста дуже здивувався. Однак він прийняв обидві пропозиції. Бурмістр пішов від нього, сміючись у душі з Вагманового дотепу.

LII

Стальський повідомив Регіну, що скоро має відбутися віче, яким керувався Рафалович. Чоловік сам запропонував Регіні зустрічатися з Євгенієм, нібито бажаючи їй добра.

LIII

Регіна подумки зверталась до свого коханого, шукала розради у спогадах про минуле. Вона пригадала, як колись дитиною хотіла дістати срібну іскру, «мов шматок сонця, що відірвався від неба і впав на вершок гори». Дівчинка чула про гадюк, які носять діамантові корони, і вирішила, що, можливо, орел убив таку гадюку, а її корона блищить від сонця. Вона пішла лісом до тієї вершини, але заблукала, і лише надвечір її знайшли і привели додому вівчарі.

Цей випадок в уяві Регіни набрав символічного значення: діамант — це глибоке кохання Рафаловича до неї. Вона промовляла до нього: «Я чую в серці діамантовий промінь твоєї любови, Геню».

Hамагаючись повернути втрачене щастя, Регіна вложила у маленький саквояж свої коштовності та кілька банківських білетів і вийшла з дому. Біля Вагманова будинка їй зустрівся Баран, але вона не звернула на нього уваги.

LIV

Євгеній сидів у себе вдома і працював над резолюціями віча, яке мало завтра відбутися. Здивований таким пізнім візитом, він поводився з Регі-ною, як добрий знайомий, що щиро співчуває їй, але не більше. Відчувши це, вона, однак, відверто сказала йому, що прийшла до нього, щоб не вертатися до чоловіка, до ладна була стати для Євгенія, чим він хоче, — наймичкою, невільницею… Втім вона знає тепер, що це були лише ілюзії: «Від першої хвилі, коли я ввійшла сюди, коли почула ваш голос, я зрозуміла, що для мене все пропало, що у вашім серці згасло те полум’я, при якому я хотіла огріти своє серце».

Потім Регіна побажала Євгенію найкращих успіхів у його справі — захисті знедолених людей. Вона попросила прийняти від неї у фонд його організації все, що мала, — саквояжик з коштовностями та цінними паперами. Рафалович не згоджувався прийняти цейдар, аж тут сильно застукали вдвері. Він вказав Регіні очима на двері до його спальні, вона тихо вийшла й замкнула за собою двері.

Тим часом за дверима кімнати, де залишився Євгеній, п’яним голосом ревів Стальський, вимагаючи, щоб йому відчинили.

LV

Барон, із самого ранку страшенно неспокійний, пішов за місто, звідки чекав цього дня приходу антихриста. Він зійшов на міст і побачив те місце на річці, яке звалося Клекіт, бо тут завжди вирувала й клекотіла вода. Саме в цьому місці від утопив колись свою жінку. Йому здалося, що вона живе і завтра повернеться до нього. Баран побіг до Вагмана наймати помешкання для себе і своєї Зосі. Господар наказав сторожеві віднести на пошту якийся лист. Вискочивши на вулицю, Баран зіткнувся з Регіною, яка увійшла до Рафаловича. Сторож побіг у шинок, де звичайно перебував Стальський, і сповістив про те, що бачив його дружину. Стальський зі своїми приятелями — Шнадельським і ще двома панками втовпилися в покої Рафаловича, сподіваючись побачити там Регіну. Але її ніде не було, знайшли лише саквояжик, який вона залишила перед тим, як вийти через чорний хід. Рафалович вигнав «відвідувачів» лише за допомогою фізичної сили й наставленого на них револьвера.

LVI

При цих подіях не було Барана, котрий по дорозі на пошту випадково зустрів Шварца. Той пообіцяв йому сам відправити лист за свій рахунок, а на гроші, які дав Баранові Вагман, порадив сторожеві випити у шинку. Розпечатавши конверт, Шварц дізнався про те, що Вагман продав графові Кшивотульському за 50 тисяч гульденів векселі пана маршалка Брикальського. Шварц показав картку Шнадельському, і вони пішли грабувати Вагмана. Двері у лихваря були незамкнені, бо він очікував повернення Барана. Грабіжники задушили Вагмана і повісили на гак у стіні, імітуючи самогубство. Шварц забрав 50 тисяч гульденів готівкою, і грабіжники зникли. Щоб забезпечити собі алібі, Шварц на кілька хвилин зайшов до шинка, де побачив п’яного Барана, і перекинувся кількома словами із шинкарем.

LVII

Стальський з товаришами прийшов додому й став допитуватися у жінки, де вона була. Перед панами він розіграв роль добропорядного чоловіка, а Регіну виставив гулящою. Насамкінець Стальський тричі вдарив Регіну й плюнув їй у лице. Панки, зніяковівши від цієї огидної сцени, вискочили на вулицю.

LVIII

Стальський і після уходу панків продовжував знущатися над Регіною, потім схопив пляшку горілки і вихилив її всю. Він заснув тут же, сидячи в кріслі. Регіна стояла нерухомо. Потім її очі спинилися на поличці креден-су, де лежали сікач і молоток для колення цукру. Вона приставила вістря сікача до тім’я Стальського й чотири рази щосили вдарила по тупому краю сікача молотком. Стальський упав мертвий. Регіна, чуючи якийсь голос, одяглась і вийшла на вулицю. Там вона побачила Барана, який ішов крізь хуртовину, тарабанячи по балії. Регіна пішла за ним. Зійшовши на міст, вона наблизилась до Барана і разом з ним стала вдивлятися у Клекіт. Потім пролізла попід поруччя і, стоячи на краю моста, зазирнула в глибину. Щось страшне побачила вона у пітьмі, бо жахнулась й вхопилась за поруччя. Баран зареготався й зіпхнув її з моста. Регіна скрикнула, чути було, як її голова стукнулась о камінь, а тіло плюснуло у воду. Потім не чути було нічого, крім реву вітру і плескоту води в Клекоті. Баран знов дико зареготався й пішов за міст, у поле. Він ішов по коліно чи по пояс в снігу, боровся із шаленим вітром, йшов далі й далі, наче наперекір хуртовині, що відразу замітала його сліди…

Тим часом Шнадельський і Шварц зайшли до Стальського і, побачивши його вбитим, зникли, закривши двері. Шварц прихопив із собою цінні речі із саквояжа Регіни.

LIX

Другого дня до заїзду Мотя Парнаса стали з’їжджатися селяни на віче. Перед самим початком зібрання приїхали пан староста з міським будівничим і, посилаючись на безпечність будівлі, заборонили віче. Тут з’явився бурмістр і запросив усіх присутніх на єврейське віче за містом. Сотні селян із радістю зустріли цю звістку й вирушили до нового місця.

LX

За містом зібралися люди на віче. Воно було в розпалі, виступило багато промовців і дійшло до ухвалення резолюції. Але нормальний хід віча перервала поява старости у супроводі двох поліцейських. Поліцейський комісар заарештував Рафаловича за підозрою у вбивстві Стальського.

Тим часом Шнадельський поводився вкрай підозріло: він метушився серед натовпу, що зібрався коло Вагманового помешкання, і всім розповів, як першим побачив у вікно труп господаря будинку. Шварц повідомив, що нібито бачив, як пані Стальська сіла у львівський поїзд. Він отримав від слідчого дозвіл виїхати до Львова на розшуки Регіни. Замість цього Шварц купив для себе і Шнадельського квитки на Перемишль. Вони виїхали до Перемишля, далі на Краків, потім до Берліна. Там Шварц залишив хворого Шнадельського, а сам подався до Америки. Навесні станув сніг, і на полі було знайдено замерзлого Барана, а рибалки виловили з Клекоту труп Регіни. Тим часом із Берліна привезли Шнадельського, який докладно розповів про вбивство Вагмана і про їх зі Шварцем нічний візит у дом Стальського.

Самогубство Регіни давало всі підстави вважати, що саме вона вбила Стальського, а з показань Шнадельського випливало, що Шварц забрав коштовності з Регіниного саквояжа, які Стальський при свідках висипав на стіл.

Всі ці факти змінили на краще становище Євгенія. Його було звільнено, а слідство щодо вбивства Стальського припинено.

На другий день після звільнення Рафалович прийшов до старости й зажадав від нього офіційної реабілітації перед новим вічем, яке мало зібратися наступного торгового дня. І адвокат вручив старості повідомлення про віче, висловивши надію, що цим разом не буде жодних перешкод.

Що таке жорстокість? Жорстокість — це якість особистості, яке заподіює біль і шкоду навколишньому світу. Жорстокість і насилля існують лише в людському суспільстві. Людині властиво здійснювати не тільки добрі вчинки, а й велике зло: мстити, ненавидіти, вбивати. Звідки бере свій початок жорстокість?

 Я вважаю, жорстокість починається з самого раннього дитинства. Дитина не народжується злою і жорстокою, діти вважають весь світ добрим, поки їм не доводиться з болем переконатися, що зло існує. Перші, хто знайомить дитину зі злом, — це батьки. Батьки неправильно виховують своїх дітей, вчать давати здачі, звинувачувати інших у своїх проблемах. Діти, спостерігаючи за вчинками своїх батьків (не завжди хороших), починають копіювати їх поведінку. Негативний вплив на тендітну дитячу душу також надає розвиток науково-технічного прогресу. 

З появою комп’ютерів діти стали грати в жорстокі ігри, дивитися фільми жахів. Глобальну мережу не можуть контролювати дорослі, а там можна побачити все, що завгодно: вбивство, насильство, суїцид, тероризм. Я сама не раз спостерігала прояв агресії у свого молодшого брата, коли він дивиться фільми, грає в комп’ютерні ігри. айчастіше це буває під час вихідних і канікул, він стає керованим, не слухається ні мене, ні маму. Поява стільникових телефонів веде до дефіциту спілкування. У цьому є плюси, але мінусів більше. 

Я хочу запропонувати свою програму, як побудувати світ без жорстокості. Повернемося до моменту народження дитини. Для кого діти бажані, для когось — ні, в будь-якому випадку держава повинна скласти договір про правильне виховання дитини або давати клятву, що батьки будуть виховувати дитину в любові і доброти. Ця програма побудована на добровільних засадах, якщо, наприклад, батьки відмовляться підписати договір або дати клятву, то протягом життя їх син або дочка, можливо, виростуть жорстокими людьми.

І, може бути, їх буде мучити совість все життя. А ті батьки, які підписали договір, будуть щасливі, тому що діти будуть їм вдячні. Може бути мої мрії наївні, але я вірю, що таким чином ми зможемо побудувати світ без жорстокості, адже все в руках людських: Позбавити світ, планету від чуми. Ось гуманізм, і гуманісти — МИ.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

ШКІЛЬНІ ТВОРИ ЗА ТВОРЧІСТЮ ПИCЬМЕННИКА:

— Проблема украденого щастя в драмі Івана Франка

— Інтимна лірика Івана Франка 

— Проблема вождя й народу в поемі І. Я. Франка «Мойсей»

— «Моя бо й народна неволя — то мати тих скорбних пісень» (лірика Івана Франка)

— Твір на тему:»Мій улюблений твір І. Франка»

БІОГРАФІЯ

Іван Якович Франко народився 27 серпня 1856р. у підгірському виселку Нагуєвичі Дрогобицького повіту в родині сільського коваля.Вчився він у сільській школі, спочатку в Нагуєвичах, а потім у Ясениці Сільній, у Губичах; з 1864 по 1867 рік — у Дрогобицькій школі василіян, а далі у гімназії, яку закінчив 1875р.

Його батько, Яків Іванович, помер, коли І. Франкові було лише близько одинадцяти років. Саме про смерть батька у 1871р. Франко написав свій перший вірш. Вітчим добре поставився до свого пасинка і дав йому змогу продовжувати навчання. Та невдовзі у молодого гімназиста померла і мати (1872 року), яку він дуже любив і присвятив їй свої згадки у вірші «Пісня і праця» (1883р.), у поемі «Гадки на межі» (1881p.).

І після смерті матері Івана Франка вітчим, одружившись вдруге, не змінив свого ставлення до пасинка і допомагав йому продовжувати навчання. 26 липня 1875 року Іван Франко закінчує Дрогобицьку гімназію і одержує атестат зрілості.

Вже з дитячих років «Кобзар» Т. Шевченка став його улюбленою книгою. В гімназії Франко глибоко цікавиться і знайомиться з літературою польською, німецькою, французькою, з латинськими класиками.

Влітку 1874 року І. Франко подорожує вперше самостійно по Підкарпаттю (Лолин, Тур’я, Волосенки і т. д.) і робить фольклорні записи, а восени 1875 року вступає на філософський факультет Львівського університету.

Ще гімназистом він друкує свої перші літературні твори в студентському університетському журналі у Львові «Друг». Вступивши до студентського «Академічного гуртка», Франко став активним працівником і автором його органу «Друг»: вміщує поезії, переклади, друкує першу велику повість «Петрії і Довбущуки», з особливим запалом знайомиться з російською революційно-демократичною літературою, друкує в «Друзі» (1877р.) переклад роману М. Чернишевського «Что делать?», перекладає вірші Пушкіна «Ворон к ворону летит» та «Русалка», що ввійшли в першу збірку поезій «Баляди і росказы» (1876р.).

Доноси галицьких реакціонерів спричинилися до першого арешту І. Франка та членів редакції журналу «Друг». Після звільнення з тюрми (він просидів у тюрмі майже 8 місяців до суду, а засуджений був на 6 тижнів арешту) І. Франко, що був до того «соціалістом по симпатії, як мужик», включається в соціалістичний і робітничий рух Галичини, стає на шлях активної боротьби з австрійською монархією, з носіями соціального і національного гніту в ній.

Разом з М. Павликом І. Франко починає видавати журнал «Громадський друг», у якому друкує свої вірші «Товаришам із тюрми», нарис «Патріотичні пориви», початок повісті «Boa constrictor». Коли ж поліція конфіскувала журнал (після другого номера), назву журналу було змінено на «Дзвін». Тут Франко друкує свій знаменитий програмний вірш «Каменярі» та оповідання «Моя стріча з Олексою». Четвертий — останній номер журналу вийшов під назвою «Молот». В ньому закінчив І. Франко друкування повісті «Boa constrictor», сатиричний вірш «Дума про Наума Безумовича», свою знамениту статтю «Література, її завдання і найважніші ціхи». Він студіює праці К. Маркса і Ф. Енгельса, перекладає розділ «Капіталу» та розділи з «Анти-Дюрінга» для видання їх окремими брошурами, пише передмови до цих брошур.

В кінці 1878 року І. Франко став редактором органу друкарів «Praca» і перетворює його на орган всіх робітників Львова. Він починає видавати «Дрібну бібліотеку», пише для віденського «Слов’янського альманаха» ряд новел, серед них «Муляра» для нової задуманої газети «Нова основа», «Борислав сміється», працює над перекладами «Німеччина» Г. Гейне, «Фауст» Гете, «Каїн» Байрона і т. д., укладає «Катехізис економічного соціалізму…»

У березні 1880 року І. Франко виїжджає в Коломийський повіт. В дорозі письменника вдруге заарештовують у зв’язку з судовим процесом, що його вів австрійський уряд проти селян в Коломиї. Три місяці просидів І. Франко у тюрмі, після чого його було відправлено у супроводі поліцая до Нагуєвичів і ще раз по дорозі посаджено у Дрогобицьку тюрму, що її описав потім І. Франко в оповіданні «На дні».

Повернувшись після таких «мадрівок» до Львова, І. Франко бере участь у робітничій газеті «Praca», пише соціалістичну програму «Чого хоче Галицька робітницька громада». У газеті «Praca» латинськими буквами опублікував І. Франко свій знаменитий вірш «Гімн» («Вічний революціонер»).

У 1881р. І. Франко видає польською мовою брошуру «Про працю. Книжечка для робітників». З цього ж року він починає видання журналу «Світ», у якому від номера до номера друкує повість «Борислав сміється» (повість так і не була закінчена в зв’язку із закриттям журналу), тут же друкує свою відому статтю «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка».

У журналі «Світ» І. Франко друкує ряд своїх революційних поезій, що ввійшли потім у збірку «З вершин і низин». Після припинення виходу журналу «Світ» І. Франко змушений був заробляти на шматок хліба у «Ділі» та в «Зорі» — народовських органах. B цей період І. Франко публікує в журналі «Зоря» історичну повість «Захар Беркут», велику статтю «Іван Сергійович Тургенєв».

Мріючи про видання власного журналу, письменник двічі виїжджає до Києва (1885, 1886 pp.), щоб отримати від київської «Громади» матеріальну допомогу. Та київські ліберали обіцяні гроші віддали «Зорі», а не Франкові.

В 1886 році в Києві, в колишній колегії Галагана (тепер середня школа № 92) «у позиченому сурдуті» І. Франко обвінчався з курсисткою Ольгою Хорунжинською і повіз молоду дружину до Львова. Викинутий із «Зорі», без всякого заробітку, автор мусить шукати для себе будь-якої роботи. 1887 року Франко стає співробітником прогресивної на той час польської газети «Кур’єр Львовський». Цього ж року виходить збірка «З вершин і низин».

Скрутне матеріальне становище письменника змушує його працювати в народовській «Правді». В травні 1889p. він пориває з «Правдою» і у відкритому листі «Кому за цесаром» виступає проти націоналістичної замкненості «правдян».

В серпні 1889 року в Галичину приїхала група студентів з Pociї. І. Франко вирушив з цією групою у туристську подорож. Австрійська влада побачила в цьому намагання письменника відторгнути Галичину від Австрії і приєднати її до Росії. Заарештований разом з студентами, І. Франко знову просидів у в’язниці десять тижнів і був випущений без суду.

У 1890 році разом з М. Павликом І. Франко видає двотижневик «Народ», що став органом заснованої цього року «Української радикальної партії». Тут письменник друкує такі відомі сатиричні оповідання, як «Свиня», «Як то згода дім будувала». В цьому ж році вийшла збірка оповідань автора «В поті чола» з передмовою М. Драгоманова та автобіографією І. Франка.

І. Франко організував у Львові «Наукову читальню», в якій виступав і сам з питань теорії наукового соціалізму, політекономії, історії революційної боротьби. Боротьбу І. Франко проводить і на науковій ділянці. Він задумав написати докторську дисертацію, обравши собі темою політичну поезію Т. Г. Шевченка.

Львівський університет, в якому керував кафедрою української літератури О. Огоновський, не взяв написану І. Франком дисертацію до захисту. Та своєї мети автор не залишає, він виїжджає в Чернівці, а коли й там нічого певного не накреслюється, перебирається восени 1892 року у Відень, слухає там лекції відомого славіста проф. Ягича і пише свою докторську дисертацію «Варлаам і Йоасаф» — старохристиянський духовний роман і його літературна історія». В червні 1893 року йому присуджено науковий ступінь доктора філософії.

1893 року І. Франко видає друге, доповнене, видання збірки «З вершин і низин».

1894 року, коли помер проф. О. Огоновський, І. Франко пробував посісти кафедру української літератури у Львівському університеті. З великим успіхом прочитав він пробну лекцію, але до кафедри його не було допущено.

На останнє п’ятиріччя ХІХ ст. припадають три поетичних збірки І. Франка: «Зів’яле листя» (1896р.), «Мій Ізмарагд» (1898р.) та «Із днів журби» (1900р.).

В цей період І. Франко починає видавати журнал «Житє і слово» (журнал виходив з 1894 по 1897 рік). В ньому вміщує письменник свої прозові і поетичні та науково-публіцистичні твори, а також переклади. Так, у журналі І. Франко опублікував свої повісті «Основи суспільності» та «Для домашнього вогнища», драматичні твори «Учитель», «Сон князя Святослава» та сатиричні оповідання «Чиста раса», «Опозиція», переклади з сербської епічної поезії, переклад поеми М. Г. Чернишевського «Гімн діві неба» та інші. Журнал «Житє і слово» знайшов широкий відгук у тодішній пресі. На його появу відгукнулось і російське «Этнографическое обозрение». В цей же період галичане тричі висували хлопського сина до австрійського парламенту та галицького сейму (1895, 1897, 1898 pp.). Але кожного разу, внаслідок різних виборчих махінацій, видатного письменника обрано не було.

Свідченням високого авторитету письменника є святкування 25-річного ювілею літературної діяльності І. Франка, влаштоване з ініціативи прогресивної молоді. На відзначення ювілею було видано збірник «Привіт д-ру Івану Франку в 25-літній ювілей літературної його діяльності складають українсько-руські письменники» (Львів, 1898р.) та «Спис творів Івана Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності 1874 — 1898», зроблений М. Павликом. У збірнику взяли участь Л. Українка, Карпенко-Карий та інші. На другий день після свята, 31 жовтня 1898 року, у Львові відзначався столітній ювілей І. П. Котляревського. Ювілей розпочався читанням «Великих роковин» І. Франка і був ніби продовженням ювілею його автора.

У ювілейний рік І. Франко видає збірку поезій «Мій Ізмарагд». На цей же час припадає і написання ряду інших великих поетичних творів І. Франка, зокрема поеми «Похорон» (1899р.).

В цей же період, за свідченням В. Бонч-Бруєвича, І. Франко зав’язує листування з російськими соціал-демократами, посилає свої твори для друкування в перекладах на російську мову в журнал «Жизнь», цікавиться нелегальною марксистською літературою та нелегальними на той час творами російських письменників. В той же час відомо, що І. Франко шкодував за молоддю, що віддала своє життя боротьбі з царизмом, а не боротьбі за національне визволення України.

На початку 90-х років виходять збірка поезій «Із днів журби» (1900р.), повість «Перехресні стежки» (1900р.) та інші.

З 1898 року у Львові починає виходити журнал «Літературно-науковий вісник». І. Франко стає одним з найактивніших співробітників журналу, фактично його робочим редактором і друкує тут свої літературознавчі статті «Із секретів поетичної творчості», «Леся Українка» та інші.

На революцію 1905 року в Росії І. Франко відгукується своєю знаменитою поемою «Мойсей», віршами із збірки «Semper tiro» (згадаймо хоч би вірш «Конкістадори»), закликаючи «на все підле й гидке бистрії стріли пускать» («Стріли», 1903р.).

В цей же час І. Франко пише статтю «Нова історія російської літератури», яка являє собою рецензію на книжку О. Брюкнера «Історія російської літератури». Він виступає також з своєю знаменитою статтею «Ідеї» і «ідеали» галицької москвофільської молодіжі», опублікованою в «Літературно-науковому віснику», в якій викриває реакційність галицьких москвофілів.

B 1904 році, влітку, І. Франко викладає історію української літератури на «Наукових курсах» у Львові (вісімнадцятигодинний «Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку»), цього ж року пише статтю для російського словника Брокгауза і Єфрона «Южнорусская литература». Різке протистояння встановлюється між Франком та українськими націоналістами, особливо Грушевським.

В 1907 році І. Франко знову пробував посісти кафедру у Львівському університеті, але на свою заяву не одержав навіть відповіді.

Моральну підтримку знаходить письменник у громадських колах Наддніпрянської України і Росії. В 1906 році Харківський університет присудив йому почесний ступінь доктора російської словесності, представники Російської Академії наук підносили питання про обрання письменника членом цієї академії. М. М. Коцюбинський виступає в Чернігові з рефератом «Іван Франко», у якому називає письменника людиною могучого голосу і дзвінкого поетичного слова, реалістом у кращому розумінні цього слова.

В 1906 році виходить його збірка поезій «Semper tiro», в 1907 році — повість «Великий шум», в 1910 році — «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890p.». І. Франко пише і друкує статті про О. Герцена (1911р.), О. Пушкіна (1914р.), Т. Шевченка і т. д.

В 1913 році розпочались ювілейні святкування сорокаліття літературної діяльності письменника, готувалися до видання ювілейні збірники. Та перша імперіалістична війна обірвала їх видання (збірник «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменницької праці 1874 — 1916 pp.» вийшов у Львові 1916p.).

Здоров’я письменника все гіршало. Він виїжджав на лікування в Карпати, був у Києві, в Одесі (1913p.), коли йому ставало легше, знову гарячково брався до роботи. Так, статтю про драму Пушкіна «Борис Годунов» І. Франко написав 1914р., цього ж року написав статтю «Тарас Шевченко» та поеми «Євшан-зілля», «Кончакова слава» і чимало поезій.

За весь час своєї діяльності І. Франко видав сім збірок поезій та цілий ряд поем і величезну кількість перекладів з світової літератури. Чимало його поетичних творів не друкувалися у збірках, а лише у періодичній пресі або ж залишилися в рукописах.

У 1915 році здоров’я письменника різко погіршало. Весною 1916 року хворий письменник переїхав до свого будинку у Львові. Тут він склав заповіт 9 березня 1916 року, в якому всю свою рукописну спадщину і бібліотеку просив передати Науковому Товариству імені Т. Г. Шевченка. 28 травня 1916 року Іван Якович Франко закрив навіки свої світлі стомлені очі. 31 травня 1916 року труна з тілом Франка була тимчасово поставлена в орендованому склепі. Лише через десять літ, 1926 року, останки Франкові були перенесені на вічний спочинок у могилу на Личаківському кладовищі. На могилі письменника був споруджений пам’ятник: висічену на камені фігуру робітника-каменяра.

1964 року перед фронтоном Львівського університету імені Івана Франка поставлено йому пам’ятник.

Цю картину можна було б назвати «Зустріч», можна було б — «Дочекалися», а можна — «Щастя». Справді, мить, показана художником, — це незабутні хвилини невимовної людської радості. На порозі квартири, де в розчинені двері виглядає жінка (мати? родичка? сусідка?), — троє: він, вона і хлопчик. Чоловік і татусь повернувся з війни! Він у військовому одязі, ми бачимо тільки спину. Вона обнімає його, припавши до грудей, — тільки маківку голови видно та жіночі ноги. І синок припав до татка, наче приклеївся до рідної постаті, до батькової ноги. Його личко добре видно: в ньому так багато почуттів! Хлопчик не посміхається, він серйозний і ніби зосереджений у цю мить свого справжнього щастя, адже як чекали вони з матусею цього дня! 
І ще можна було б назвати картину «Щаслива мить»! 
Що значить прислів’я «Дівчата шиють та співають, а мати поре та плаче»? 
Це прислів’я — улюблене в моєї бабусі.

 Вона часто вживає його, завжди доречно і ніколи — просто для того, щоб абищо сказати. І насправді, прислухайтесь, придивіться до всього, що відбувається. Наприклад, дочка вирішила допомогти матусі прибрати кімнату. Весело, швидко впоралася дівчинка і, задоволена своєю роботою, побігла купувати морозиво. Мати спочатку побачила, що речі не на місцях: чогось ножиці з полиці перемістилися до виделок, рушник лежить у куточку дивана, засохли квіти. Звичайно, не заплакала мати, але ж і веселощів не відчула після такої допомоги. Влучне тут наше прислів’я? Авжеж. 

Таких прикладів можна навести безліч. Працюють, наприклад, учні на уроках праці. Хтось сумлінно все виконує, може, занадто довго вовтузиться, але закінчує справу — і все як слід…

А інші швидко-швидко не туди гвинтика вкрутили, не так аркуші зшили. Перевірив учитель — не вийшла потрібна річ, користуватися, не переробивши, не можна. І хоч плач тому вчителеві, а виконавці ж працювали весело й бездумно. Знов прислів’я спрацює. Тож як у мене вдома щось не до ладу виходить, бабуся й гукне: «Що? Дівчата шиють та співають?» А я у відповідь: «А мати поре та плаче» — і йду виправляти свої помилки.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Йоганн Вольфганг фон Гете- це знаменитий німецький поет й письменник, державний діяч, мислитель, навіть доктор наук. Це людина не просто, яка пише вірші чи балади, а яка приносить своїй Батьківщині славу, розповідає про важливі теми суспільства, й вносить якісь зміни в світову літературу. Чому ж саме Гете став таким популярним, що його творчістю захоплюються навіть в 21 ст? В чому ж полягає сенс його творчості?

По-перше, Гете- це не тільки письменник, але й доктор правознавства, медицини, фізики, знав шість іноземних мов, грав на флейті й клавесині. Через свою хворобу з народження займався все своє життя верховою їздою, фехтуванням ввів здоровий спосіб життя. Тому ця людина високорозвинена майже в усіх галузях. Але ми його знаємо, насамперед, як письменника філософської трагедії «Фауст». Гете в своєму нелегкому житті зазнав багато страждань, втрат, та проблему нерозділеного кохання. Саме тема кохання –є особливою темою в його творчості.

По-друге, Гете в своїх творах піднімав актуальні суспільству теми, такі як, зрада, кохання, зрада, добро і зло, нерозділене кохання, призначення людини в світі, людина й природа, людина й всесвіт, пізнання світу, кохання й мистецтво, життя й смерть, сутність буття людини й багато іншого. Саме ці теми й описував автор в своїй трагедії «Фауст», яка його й прославила.

Мабуть, кожен з нас хоча б раз в своєму житті знайомився з творчістю цього «Великого письменника». Зокрема, трагедія «Фауст», драма «Егмонт» чи «Іфігенія в Тавриді». Ці всі твори є незвичайними й трохи навіть фантастичними. Наприклад, в «Фаусті» Гете розповідає про філософський сенс життя людини, прагнення жити й чогось досягати пізнання навколишнього світу й всесвіту, чарівне почуття- кохання. В своїй творчості

Гете не тільки прославляє якості людини, але й засуджує користолюбство, зло заздрість, чуттєва насолода, неповага до оточуючих людей, нагнітання тільки своєї думки. Ці всі теми наразі й в нашому столітті є дуже популярні. Й залишаться популярними завжди. Адже, ці вічні теми завжди будуть актуальні для людства.

Отже, Гете – «Видатна людина свого часу». Письменник, який «відкрив людям очі» в своїх творах, які є актуальними й донині. Недарма, В. Стус назвав Гете –«Най-най найбільшим з усіх поетів». Тому що, його творчість ніколи не буде забутою, й завжди буде знаходити нові враження й почуття на кожній сторінці книги.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Epнecт Міллep Xeмінгyeй (нapoдивcя 1899 — пoмep 1961) aмepикaнcький пиcьмeнник. Лaypeaт Hoбeлівcькoї пpeмії з літepaтypи (1954).

Шиpoкe визнaння Xeмінгyeй oтpимaв зaвдяки cвoїм poмaнaм і чиcлeнним poзпoвідям — з oднoгo бoкy, і cвoгo життя, cпoвнeнe пpигoд і нecпoдівaнoк, — з іншoгo. Йoгo cтиль, кopoткий і нacичeний, cильнo вплинyв нa aмepикaнcькy і бpитaнcькy літepaтypy XX cтoліття.

Epнecт Xeмінгyeй нapoдивcя 21 липня 1899 poкy в пpивілeйoвaнoмy пepeдміcті Чикaгo — міcтeчкy Oyк-Пapк, штaт Іллінoйc, CШA. Йoгo бaтькo, Kлapeнc Eдмoнтa Xeмінгyeй (1871-1928), бyв лікapeм, a мaти, Гpeйc Xoлл (1872-1951), пpиcвятилa життя виxoвaнню дітeй. У cім’ї, дe кpім ньoгo щe бyлo 5 бpaтів і cecтep: Мapceлінa (1898-1963), Уpcyлa (1902-1966), Мeдeлін (1904-1995), Kepoл (1911-2002), Лecтep (1915-1982). Улюблeними зaняттями в дитинcтві бyли читaння книг, pибoлoвля тa пoлювaння, любoв дo якиx Xeмінгyeю пpищeпив бaтькo. Чepeз бaгaтo poків, дитячі вpaжeння і пepeживaння бyдyть пepeдaні в oпoвідaнняx пpo Hікy Aдaмca — alter ego Epнecтa. Бyдyчи від пpиpoди здopoвим і cильним юнaкoм, Xeмінгyeй aктивнo зaймaвcя бoкcoм і фyтбoлoм.

Літepaтypнe пoкликaння пpoявилocя щe в шкільні poки, дe він дeбютyвaв y нeвeликій шкільній гaзeті. B ocнoвнoмy цe peпopтaжі пpo cпopтивні змaгaння, кoнцepти. Ocoбливo пoпyляpними бyли єxидні нoтaтки пpo «cвітcькoгo життя» Oyк-Пapкy. Bcі ці пepші літepaтypні cпpoби дaвaлиcя Epнecтy бeз ocoбливиx зycиль. І вжe в ті poки він твepдo виpішив cтaти пиcьмeнникoм. Пepші oпoвідaння бyли нaдpyкoвaні в шкільнoмy жypнaлі «Cкpижaль» в 1916 poці. Cпoчaткy «Cyд Мaнитy» — xлoп’ячe твіp з північнoї eкзoтикoю, кpoв’ю і індіaнcьким фoльклopoм. A в нacтyпнoмy нoмepі Epнecт нaдpyкyвaв нoвe oпoвідaння «Bcя cпpaвa в кoльopі шкіpи» — пpo зaкyліcнe і бpyднoї кoмepційнoї cтopoні бoкcy.

Bліткy 1916 poкy, піcля шкільниx зaнять Epнecт, пpaгнyчи зaвoювaти нeзaлeжніcть від бaтьків, виpyшaє з пpиятeлeм в caмocтійнy пoдopoж в Північний Мічигaн. Taм він пepeживaє мacy вpaжeнь, які пізнішe yвійдyть в бaгaтo твopи пиcьмeнникa.

Піcля цьoгo літa з’явилacя poзпoвідь: «Ceпі Жінгaн» — пpo миcливця з плeмeні oджібyeeв, щo poзпoвідaє пpo кpoвнoї пoмcти. Ці пepші oпoвідaння Epнecтa мaли чимaлий ycпіx cepeд шкoляpів.

Піcля випycкy з шкoли він виpішив нe вcтyпaти дo yнівepcитeтy, як цьoгo вимaгaли бaтьки, a пepeїxaв в Kaнзac-Cіті, дe влaштyвaвcя пpaцювaти в міcцeвy гaзeтy «Star». Tyт cфopмyвaвcя йoгo літepaтypний cтиль і звичкa бyти зaвжди в цeнтpі пoдій. Пpaцювaти дoвeлocя пoліцeйcьким peпopтepoм — Epнecт знaйoмивcя з кyблaми, cтикaвcя з пoвіями, нaймaними вбивцями, бyвaв нa пoжeжax тa пpигoдax.

Піcля війни Epнecт Xeмінгyeй віднoвив літepaтypні eкcпepимeнти, пpaцюючи жypнaліcтoм в Чикaгo і Topoнтo. Toді ж він oдpyживcя нa cвoїй пepшій дpyжині — Xeдлі Pічapдcoн (1891-1979). У 1921 poці Epнecт відпpaвляєтьcя кopecпoндeнтoм в Пapиж від гaзeти «Toronto Star», нa yмoвax пoвнoї caмocтійнocті пpи вибopі мaтepіaлy для poбoти.

Boни з дpyжинoю бaгaтo гyляли пo міcтy, знaйoмилиcя з тaкими літepaтypними кopифeями, як Ф. C. Фітцджepaльд, Г. Cтeйн і Eзpa Пayнд, які дyжe дoбpe відгyкyвaлиcя пpo здібнocті мoлoдoгo Epнecтa.

Піcлявoєнні poки Xeмінгyeй пpиcвятив пoвніcтю літepaтypі. І xoчa ocнoвним йoгo міcцeм пpoживaння бyв Пapиж, він дyжe бaгaтo пoдopoжyвaв, ocкільки зaxoплювaвcя гіpcькими лижaми, пoлювaнням і pибoлoвлeю. У 1922 poці він виїжджaє нa Гeнyeзькy кoнфepeнцію, нa Близький Cxід дo тeaтpy гpeкo-тypeцькиx війcькoвиx дій і пpиcyтній нa Лoзaннcькoї кoнфepeнції. Eпізoди гpeкo-тypeцькoї війни з жopcтoкими дeтaлями oпиcaні в пepшій книзі пиcьмeнникa «У нaш чac» — збіpник мініaтюp, щo нaгaдyють віpші y пpoзі. A пepший cпpaвжній пиcьмeнницький ycпіx пpийшoв дo Xeмінгyeю в 1926 poці піcля виxoдy в cвіт «І cxoдить coнцe (Фієcтa)» — пecиміcтичний, aлe в тoй жe чac блиcкyчoгo poмaнy пpo «втpaчeнe пoкoління» мoлoдиx людeй, щo жили y Фpaнції тa Іcпaнії 1920-x poків .

Pішeння «пиcaти пpocтy чecнy пpoзy» визнaчaлo пoзицію пoчaтківця Xeмінгyeя. Піcля пepeжитoї іcтopичнoї кaтacтpoфи cпpaвoю пиcьмeнникa бyлo гpaничнo oб’єктивнe cвідчeння пpo тe, щo тpaпилocя і пpaвдивocті cлoвa.

У 1927 poці y Epнecтa Xeмінгyeя вийшлa збіpкa oпoвідaнь «Чoлoвіки бeз жінoк», a в 1933 poці — «Пepeмoжeць нічoгo нe oтpимyє». Boни ocтaтoчнo зaтвepдили Xeмінгyeя в oчax читaчів як yнікaльнoгo aвтopa кopoткиx oпoвідaнь. Cepeд ниx ocoбливo відoмі «Bбивці», «Heдoвгe щacтя Фpeнcіca Мaкoмбepa» і «Cніги Kілімaнджapo».

І вce ж більшocті Xeмінгyeй зaпaм’ятaвcя poмaнoм «Пpoщaвaй, збpoє» 1929, — іcтopією нeщacливoгo кoxaння aмepикaнcькoгo дoбpoвoльця і ??aнглійcькoї мeдcecтpи, щo poзвивaлacя нa тлі битв Пepшoї cвітoвoї війни. Kнигa мaлa в Aмepиці нeбyвaлий ycпіx — poзпpoдaжі нe пoшкoдив нaвіть eкoнoмічнa кpизa.

Ha пoчaткy 1930 poкy Xeмінгyeй пoвepнyвcя в CШA і oceливcя в міcтeчкy Kі-Уecт, Флopидa. Tyт він лoвить вeликy pибy, пoдopoжyє нa cвoїй яxті дo Бaгaмcькиx ocтpoвів, Kyбі, і пишe нoві oпoвідaння.

Любoв Xeмінгyeя дo Іcпaнії і кopиді бyлa виpaжeнa в poмaні «Cмepть пoпoлyдні» (1932), в якій кopидa oпиcaнa як aкт вищoгo випpoбyвaння мyжнocті, кoли зaгибeллю мoжe зaкінчитиcя кoжнe втopгнeння нa «тepитopію бикa».

Bpaжeння пиcьмeнникa від Taнгaньїки зaфікcoвaні в книзі «Зeлeні пaгopби Aфpики», 1935. Poки Beликoї дeпpecії oпиcaні в poмaні «Мaти і нe мaти», 1937.

Xeмінгyeй тяжкo пepeживaв Гpoмaдянcькy війнy в Іcпaнії в cepeдині 1930-x poків. Bін нaвіть opгaнізyвaв збіp пoжepтвyвaнь нa кopиcть pecпyблікaнців, які бopoлиcя з гeнepaлoм Фpaнкo. Bpaжeння від війни знaйшли відoбpaжeння в іншoмy відoмoмy poмaні — «Пo кoмy дзвoнить дзвін», 1940. Цeй poмaн бaгaтo кpитиків poзглядaють як кpaщy poбoтy пиcьмeнникa. У ньoмy пoєднyютьcя яcкpaвіcть кapтин кpaxy pecпyбліки, ocмиcлeння ypoків іcтopії, щo пpизвeлa дo тaкoгo фінaлy, і нeпoxитнa віpa в тe, щo ocoбиcтіcть виcтoїть нaвіть y тpaгічні чacи.

Під чac oблoги Мaдpидa фaшиcтaми Xeмінгyeй знaxoдитьcя в йoгo цeнтpі — гoтeлі «Флopидa», який нa чac cтaв штaбoм інтepнaціoнaліcтів і клyбoм кopecпoндeнтів. Під чac бoмбyвaнь і apтoбcтpілів, бyлa нaпиcaнa єдинa п’єca — «П’ятa кoлoнa», (1937) — пpo poбoтy кoнтppoзвідки.

Cпpaвa в тoмy, щo війcькoвa тeмa бyлa oднією з нaйyлюблeнішиx y твopчocті Xeмінгyeя. З пoчaткoм Дpyгoї cвітoвoї війни він віднoвив cвoю жypнaліcтcькy діяльніcть, пepeїxaвши дo Лoндoнa в якocті кopecпoндeнтa. A пepeд цим y 1941-1943 poкax Epнecт opгaнізoвyє кoнтppoзвідкy пpoти фaшиcтcькиx шпигyнів нa Kyбі і пoлює нa cвoємy кaтepі «Пілap» зa німeцькими підвoдними чoвнaми в Kapибcькoмy мopі.

У 1944 poці Xeмінгyeй бepe yчacть y бoйoвиx пoльoтax бoмбapдyвaльників нaд Hімeччинoю і oкyпoвaній Фpaнцією. A під чac виcaдки coюзників y Hopмaндії дoмaгaєтьcя дoзвoлy бpaти yчacть y бoйoвиx і poзвідyвaльниx діяx. Epнecт вcтaє нa чoлі зaгoнy фpaнцyзькиx пapтизaнів чиceльніcтю близькo 200 чoлoвік і бepe yчacть в бoяx зa Пapиж, Бeльгію, Eльзac, бepe yчacть y пpopиві «лінії Зігфpідa», чacтo виявляєтьcя нa пepeдoвій пoпepeдy ocнoвниx вoйcк.B 1939 пиcьмeнник пepeїxaв нa Kyбy, дe віднoвив літepaтypнy діяльніcть. Яcкpaвим пpиклaдoм йoгo твopчocті в цeй чac є пoвіcть «Cтapий і мope» 1952. Kнигa гoвopить пpo гepoїчнe і пpиpeчeнoмy пpoтиcтoянні cилaм пpиpoди, пpo людинy, якa caмoтній y cвіті, дe йoмy зaлишaєтьcя poзpaxoвyвaти тільки нa влacнy зaвзятіcть, cтикaючиcь з oдвічнoю нecпpaвeдливіcтю дoлі. Aлeгopичнe oпoвідaння пpo cтapoмy pибaкa, щo бopeтьcя з aкyлaми, які poзтepзaли cпіймaнy ним вeличeзнy pибy, відзнaчeнe pиcaми, нaйбільш xapaктepними для Xeмінгyeя як xyдoжникa: нeпpиязню дo інтeлeктyaльнoї вишyкaнocті, пpиxильнocті cитyaцій, в якиx нaoчнo пpoявляютьcя мopaльні ціннocті, cкyпoгo пcиxoлoгічнoмy мaлюнкy.

У 1953 Epнecт Xeмінгyeй oтpимaв Пyлітцepівcькy пpeмію зa «Cтapий і мope». Цe твіp вплинyлo тaкoж нa пpиcyджeння Xeмінгyeю Hoбeлівcькoї пpeмії з літepaтypи в 1954 poці. У тoмy ж poці Xeмінгyeй пoчинaє poбoтy нaд знaмeнитoю aвтoбіoгpaфічній книгoю пpo Пapиж 20-x poків — «Cвятo, якe зaвжди з тoбoю», якa вийдe тільки піcля cмepті пиcьмeнникa.

Bін пpoдoвжyвaв пoдopoжyвaти і в 1953 poці в Aфpиці пoтpaпив в cepйoзнy aвіaкaтacтpoфy.

У 1960 poці, піcля пepeмoги кyбинcькoї peвoлюції (1959) Xeмінгyeй пoкинyв ocтpів і пoвepнyвcя в CШA, Keтчyм (штaт Aйдaxo).

Xeмінгyeй cтpaждaв від pядy cepйoзниx фізичниx зaxвopювaнь, в тoмy чиcлі від гіпepтoнії і діaбeтy, oднaк для «лікyвaння» бyв пoміщeний в пcиxіaтpичнy клінікy Мaйo, дe пcиxіaтp ігнopyвaв ці oчeвидні чинники і зaймaвcя тільки «пcиxічними poзлaдaми», якими Xeмінгyeя «нaгopoдили» йoгo кoлeги. B якocті лікyвaння зacтocoвyвaлacя eлeктpocyдoмнa тepaпія. Ocь щo cкaзaв пpo цe caм Xeмінгyeй:

Ці лікapі, щo poбили мeні eлeктpoшoк, пиcьмeнників нe poзyміють … Hexaй би вcі пcиxіaтpи пoвчилиcя пиcaти xyдoжні твopи, щoб зpoзyміти, щo знaчить бyти пиcьмeнникoм … який бyв ceнc y тoмy, щoб pyйнyвaти мій мoзoк і пpaти мoю пaм’ять, якa являє coбoю мій кaпітaл і викидaти мeнe нa yзбіччя життя?

2 липня 1961 в cвoємy бyдинкy в Keтчyм, чepeз кількa днів піcля випиcки з пcиxіaтpичнoї клініки Мaйo, Xeмінгyeй зacтpeливcя з yлюблeнoгo pyшниці, нe зaлишивши пepeдcмepтнoї зaпиcки.

Наша людина в Австралії

Від цього вже немолодого чоловіка йде якась добра і світла сила. Вона до фізичного відчутна, коли слухаєш його спокійні й тихі слова, бачиш ощадливі жести. А ще за всім тим вчуваєш: минуле чоловіка не було аж надто ласкавим до нього — там його підстерігало немало складних випробувань, там переплелися справді нелегкі дороги, що часто випадають на долю тих людей, які не хотіли змиритися з обставинами й не капітулювали перед ними. Це справді рідкісний людський тип, оскільки переважна більшість із нас покірно сприймає все те, що поза нашою волею відбувається з нами.

Живе він у тих краях, які уявляються нам доволі екзотично: пальми, евкаліпти, кенгуру. Але не тільки цими прикметами характерне його життя в далекій Австралії. Є на тому континенті маленький український острів, без перебільшення можна сказати — створений наполегливими зусиллями таких людей, як цей чоловік. Маю на увазі громаду (а вона — чималенька!) наших земляків, які не тільки не забули рідну мову та культуру, а й з усіх сил плекають їх. Вони організували українські школи, видають українські газети й журнали, проводять літературні свята й вечори. І душею всіх таких справ є він, Дмитро Нитченко, знаний ще в літературі і як Дмитро Чуб (майже п’ять десятиліть тому прибрав собі цей псевдонім).

А народився Дмитро Чуб у заможній селянській родині на Полтавщині далекого 1905 року. Про своє дитинство, як, зрештою, і про все подальше — доавстралійське — життя, він докладно розповів у дуже цікавій книжці спогадів «Від Зінькова до Мельбурна», що побачила світ в австралійському українському видавництві «Байда». Там же, до речі, опубліковано більшість його книжок.

Навчався майбутній письменник в індустріально-технічній школі в Зінькові, потім був Краснодарський робітфак, де його оголосили класовим ворогом, і з цим тавром його було виключено (така доля в ті часи характерна для десятків тисяч людей). Він переїхав до Харкова, вступив на мовно-літературний факультет місцевого педінституту. Там прилучився до літературного життя столиці України, знайомиться з відомими письменниками, починає працювати в Державному видавництві. Сторінки спогадів про той період життя рясніють іменами Івана Багряного, Миколи Хвильового, Бориса Антоненка-Давидовича, Остапа Вишні, Майка Йогансена, Григорія Епіка, Олекси Слісаренка, Володимира Сосюри, Юрія Яновського — всіх їх Дмитро Нитченко бачив зблизька й запам’ятав характерні деталі, які допомагають читачеві побачити цих людей справді живими.

З початком другої світової війни Дмитра Нитченка мобілізують в армію, він потрапляє в полон. Війна закінчується. Письменник разом із сім’єю живе в таборі переселенців у Німеччині, де зібралося чимало українських інтелігентів, які не мають жодного наміру повертатися додому, де лютують репресії. Тут навіть налагоджується культурно-літературне життя. В місті Ульмі діє українська гімназія, в якій викладає і Дмитро Нитченко, відбуваються літературно-мистецькі вечори.

1949 року письменник разом із сім’єю від’їздить до Австралії. В одному із своїх віршів він так передав тодішній стан душі:

Незнаний світ за обрієм клекоче,

Хлюпоче день об кораблів борти,

А серце б’ється птахом серед ночі:

У край який життя своє нести?

І от у світ біжать в’юнкі дороги,

Геть перетнувши прірви і поля,

Та ще не раз нас дожене тривога:

Чи вернемо додому звідтіля?

Чи рідний сад почує моє слово

(Там не одна пролинула весна),

Чи яблуко зірву я з яблунь знову,

Що вітами схилились до вікна?

Чи вийду ще з косою я на луки,

Чи рідне сонце в щоку припече?

І серце стогне, плаче від розпуки,

Хоч по виду сльоза й не потече.

Нелегко було на перших порах на п’ятому континенті. Треба було щодня думати про хліб насущний, оскільки сім’я, ясна річ, не мала ніяких заощаджень, — Дмитро Нитченко працював тоді у каменоломнях. А у вільний час вивчав англійську мову. І, звичайно ж, не переставав писати. Успадкована ще від діда-прадіда селянська наполегливість та працелюбність допомогли йому вижити в тому світі, вигодувати й вивчити дітей. Незабаром Кенгуралія (так жартома називають тамтешні українці Австралію) стала йому вже не чужиною, а майже рідним краєм. Він тривалий час учителював в українських школах, очолював Українську центральну шкільну раду в Австралії, організував літературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка й керував його діяльністю. Нитченко — також член об’єднання українських письменників «Слово» (очолює його австралійську філію), дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Одне слово, громадських обов’язків у нього вистачило б на десятьох. Але така він людина, що просто не може без цього обходитися. Та й у свої, скажемо прямо, вже далеко не молоді літа почувається людиною при здоров’ї і по-молодечи гострому розумі. Про це чи не найкраще свідчить така деталь. Я зустрівся з ним у київському готелі «Дніпро» під час його приїзду до столиці України. Після кількагодинної розповіді про свою життєву одіссею й українську літературу Австралії він почав демонструвати мені комплекс складних фізичних вправ, які він виконує щоденно, підтримуючи «форму». Такі навантаження посильні не кожному з молодиків.

З-під його невтомного пера вийшло чимало книг. А пише він і вірші, й оповідання для дітей, і мемуари, і літературознавчі праці, і підручники, і статті та рецензії — здається, просто немає тих жанрів, у яких би він не працював. З-поміж найпомітніших його книжок треба назвати «Це трапилось в Австралії», «На гадючому острові», «Вовченя», «Стежками пригод», «З новогвінейських вражень», кілька підручників і збірок статей. Є серед них особливо популярна серед юних українських читачів Австралії, Канади, Німеччини й США (вона витримала вже кілька видань). Це — «Живий Шевченко». Вперше свою біографію поета Дмитро Чуб опублікував ще 1947 року. Вона була прихильно прийнята українською емігрантською пресою. Потім з’явилася в англійському перекладі Юрія Ткача (до речі, внука письменника), а також в оригіналі, збагачена новими розділами й матеріалами. Він добре знає праці вітчизняних і зарубіжних шевченкознавців, спогади сучасників Кобзаря і пов’язані з його особою документи. Чи ж треба казати про те, що за цим стоїть багатолітня напружена робота над темою.

Книжку Дмитра Чуба складає мозаїка епізодів із біографії Тараса Шевченка від днів дитинства й до смерті поета. Кожен із них подано як самостійну документальну новелу. Характерно, що автор ніде не намагається особливо белетризувати події, а викладає їх стисло, постійно підкреслюючи достовірність посилання на джерела. Звичайно ж, тут зібрано не тільки епізоди з побуту. Широко йдеться й про оточення поета, близьких і дорогих йому людей, про радісні й сумні дні Кобзаря. Обрана форма подачі матеріалу дає змогу авторові вільно переходити від побутової подробиці до узагальнення чи навіть гіпотези. Все це робить книгу справді цікавою для читання.

Отже, праця Дмитра Чуба йде на велику Україну. Письменник мріяв про такий час, вірив у те, що він настане. Привітаймо ж і його, і себе з цією подією.

Література, це насправді мистецтво в яке хочеться зануритися знову і знову. Література манить своєю загадковістю, незвичністю, а головне цікавістю  та неповторністю. Мабуть, не існує таких людей, які не люблять літературу. Адже література народжена, щоб нею захоплювалися. Багато з нас цікавиться літературою, всі її люблять читати, але ж найголовніше призначення літератури це саме надихати людину на правильні справи, вчити її та закликати творити добрі справи. Головною суттю літературних творів, це саме виховати людину на прикладах персонажів.

Я вважаю, що саме література може виховати людину та надихнути її, наприклад на написання чогось чи малювання, чи просто на звершення заповітної мрії. Є такі книги, в яких ти просто занурюєшся від читання, їх хочеться читати знову й знову насолоджуватися кожним моментом свого життя та цінити його.

Отож, література як мистецтво надихати це справді мистецтво. Адже література не просто корисна, але вона ще й створена, щоб людина, яка прочитала якусь книгу прагнула до змін, до нового життя, творила й насолоджувалася кожною миттю.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Портрет Доріана Грея» — єдиний роман Уайльда,що є взірцем інтелектуального роману. Головним героєм цього твору є молодий Доріан Грей. Він висловлює бажання назавжди залишитися зовні таким,як у момент завершення портрета.

У цьому романі краса показана з двох сторін: природна,коли в творі описується англійський парк,сад, при студії Безіла. З іншої сторони красою є портрети художника. Найбільше,що мені сподобалося в цьому романі,що Доріана і його зображення на портреті міняються місцями. Схожого розвитку подій я ще не помічав . Життя Грея повинне бути щасливим,але впливовий лорд Генрі Воттон зробив все для того,щоб «опікуватися» хлопцем. Він вчить слабодухого Доріана всього , що проти людської моралі: «Розбещеність – це  єдиний кольоровий елемент,який зберігся в сучасному існуванні». Після усіх промов лорда,хлопець починає вважати себе красивим, а той хто замахується на красу, стає її жертвою,як приклад, Джеймс Вейн – брат Сібіли. Важливою складовою всього роману, крім краси є тема злочину і кари. Хоча злочин не є тут головним об’єктом розслідування. За тим,що я написав вище ,цей роман мені схожий на твір Достоєвського «Злочин і кара».

На мою думку, роман «Портрет Доріана Грея» є втіленням краси у всіх його проява,а Уайльд,його іронія,гумор,легкість стилю спонукають до читання творів цього митця. Змушують нас ще раз задуматися, чи дійсно потрібно йти заради краси на жертви.Тому,будьмо самі собою,стараймося притримуватися власної думки і не повторюймо помилок Доріана Грея.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Маленькі люди- це не новина в нашому світі. Хто ж вони? Маленькими людьми називають тих, хто насамперед вважається приниженим у соціальній ієрархії. Для кого характерними рисами є несправедливість, а головне це почуття того, що ти не потрібен соціуму, ураженої гордості.

По–перше, доля маленької людини інтернаціональна й почуття приниження для несправедливості це загальна проблемна тема. Людина з високими амбіціями навпаки, це людина для якої притаманне кар’єрне зростання, чільне місце серед соціуму й взагалі будь- який вплив. 

Не можна не згадати, історичний роман Пантелеймона Куліша «Чорна Рада» в якому головним героєм постає Іван Брюховецький. Рада обирає його гетьманом лівобережжя України, але він не заслуговує цього, бо це підступна та брехлива людина.

По–друге, не кожен за нас міркує про високу кар’єру, але кожний з нас цінний працівник й майстер у своєму ділі, хоча вважається маленькою людиною.

Яскравим прикладом цього може стати історія, яка трапилася зі мною. Мій дідусь Іван все своє життя пропрацював у відділі охорони здоров’я заступником директора, хоча всі пропонували йому посаду директора, але він не захотів. Невже через його працю не цінувати дідуся як особистість?

Отже, повинно у кожного з нас бути однакове відношення стосовно маленьких й великих людей, соціального стану, освіти чи статті.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :