Збільшити або зменшити шрифт тексту : Мені дуже подобається живопис, а особливо пейзажі, тому що картини цього жанру відображають те, що кожен може бачити, але через особливе сприйняття художника. Коли я дивлюся на картини, то мені дійсно цікаво дізнатися, як та чи інша людина може бачити сонце, небо, море, ліс, поле. Такі шедеври надихають створювати нові ідеї і створювати власні малюнки. Я хочу нагадати, що існує кілька видів живопису, такі як морський, сільський, міський  і архітектурний. Крім  цього пейзажі можна поділити на сезонні. Моя улюблена картина — це робота Тараса Шевченка «Катерина» . Красицька Катерина Григорівна  — старша сестра і нянька Тараса Шевченка. З нею Тарас ходив до Мотронинського монастиря, бував у Чигирині,саме її поет змалював у своїй картині,як художник.

Для деяких українців несподіванкою є той факт, що Тарас Григорович Шевченко не тільки видатний письменник і поет, але й талановитий художник. Як це не дивно, саме хист до малярства звільнив майбутнього генія українського слова від кріпацтва. Великий Кобзар народився в неволі, рано став сиротою, потрапив на службу до панської садиби. Тарас мав бажання малювати: спочатку допомагав сусідам розмальовувати хату, потім навчався у дячка малярству. Коли підлітком став панським служкою, то копіював панські картини. Господарі узяли здібного парубка з собою до Петербурга.

Одного разу він гуляв у парку та малював скульптури. Там його зустрів український художник Іван Сошенко, який познайомив Шевченка з видатними постатями того часу – поетом Василем Жуковським та художником Карлом Брюловим. Майстри викупили Тараса з кріпацтва – у 1838 році він став вільним.

Того ж року молодий Шевченко вступив до Академії мистецтв, де став учнем Брюлова. Його дипломною роботою стала картина «Катерина» — на тему однієї з його славетних поем. Віршований твір Шевченка розповідає про дівчину Катерину, яка покохала москаля, народила від нього. За це її вигнали з рідного дому на вірну погибель. На полотні зображена вагітна Катерина, вона нещаслива і сумна – ніби знає про свою майбутню долю.

В період заслання Тарас Григорович пише багато пейзажів. Найвідоміший з них – «Пожежа в степу» (1848), написаний на папері аквареллю. Червоні язики полум’я розповзлися чорним нічним степом, а загін солдатів намагається втекти від негоди.

Дуже відомими картинами поета є його автопортрети: 1840 та 1857 року. Перший зображений на сьогочасній купюрі номіналом в 100 гривень, другий був на ста гривнях старого зразка.

Творчість Шевченка-художника менш досліджена, ніж його літературна спадщина, але майже кожного року науковці знаходять раніше невідомі твори Тараса Григоровича. Це стає приводом для нових наукових доробків.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новела «Intermezzo» — один із кращих творів М. Коцюбинського. Його можна вважати ліричним монологом самого автора. Задум написати такий твір виник у письменника під час відпочинку в селі Кононівка на Полтавщині. Приводом до написання і темою твору послужили події 1905 року. Художньо висвітлюючи тему революції та її поразки, М. Коцюбинський висловив своє ідейно-естетичне кредо: література — явище естетики, але вона покликана до зображення «вірного малюнку різних сторін життя» і його глибокого філософського, соціального, психологічного, історичного осмислення.

Ліричний герой твору — митець, письменник. Втомившись численними «треба», безкінечними «мусиш», він пробує вирватися із залізних рук міста, втекти подалі від людського болю, жаху, бруду, від побутової банальності. Від безміру людського болю і тривоги герой відчуває наростання свого емоційного отупіння, неприродної духовної байдужості. Людське горе, жахіття переповнили його душу і він не сприймає їх як зло. Він звик до них. А це для письменника неприпустимо. Тому хочеться «затулити вуха», «замкнути свою душу», «кричати: тут вхід не вільний». Саме тому він покидає місто, людей, їх тривоги і йде в безлюддя, тишу і чистоту. Серед розкішної природи має намір (хоч і не висловлює цього) відновити сили. Тут минають дні його «Intermezzo» (відпочинку). 

Однак жах переслідування не зразу покидає ліричного героя. Майже як психологічний зрив сприймається його поведінка у порожньому будинку Навіть тут він не впевненні) у тому, що «не відхиляться двері… отак трошки, з легким скрипінням і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди… всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра». І коли перед очима проходять усі вбиті і повішані, що з них «витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки», ті, що їх «завивали у білі мішки, гойдали на мотузках у повітрі, а потому складали у погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки…»,- тоді зізнається у найганебнішому, неприпустимому для митця: «Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас…». Ліричний герой знає причини свого психологічного стану: «…жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився!».

Та час і світ природи, в якому «стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину» (повна ізольованість від людей), поступово починають лікувати його втомлену душу. Тонкий знавець краси природи, її художник, він милується «соболиною шерстю ячменів», «шовком колосистої хвилі срібноволосого вівса», «блакитною річкою льону», «хвилястими хребтами пшениці», «білою піною гречки». Його душа вбирає в себе всю привабу нив у червні і виповнюється позитивними емоціями. З насолодою цілими днями ліричний герой слухає небесні співи птахів, спостерігає, як жайворонки «кидають з неба на поле свою свердлячу пісню».

Краса природи — найчарівніша і най могутніша сила «Та пісня має у собі щось отруйне. Будить жадобу. Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути», — висловлюється ліричний герой про своє щире захоплення пташиними хорами.

Філософське осмислення могутності природи й краси спостерігаємо при співставленій її величі з «нужденною купкою солом’яних стріх» села, що його «обняли й здушили зелені руки». На жаль, у це порівняння часто вносився класовий підтекст, якого у творі М. Коцюбинського немає.

Відновивши сили, спокій своєї душі, ліричний герой ловить себе на думці про можливість зустрічі з людиною, її горем. Але це його вже не лякає. І зустріч відбулася. Вона прозвучала дисонансом до прекрасних днів короткого відпочинку на лоні розкішної природи. Селянин розказував, а фантазія митця домальовувала «купу чорних солом’яних стріх», «дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи», «блідих жінок..,», «…дітей всуміш з голодними псами». Це була реальна картина українського села. Письменник не сприймав її як чужу біду, не відгороджувався від неї. Навпаки — зустріч із селянином враз запалила душу глибоким співчуттям до людського горя, до голодних дітей, яких «чомусь не забрала гарячка», до селянина, якого «раз на тиждень становий б’є по обличчі» за те, що хотів мати землю і під час революційних подій заявив про своє право на неї. Та найбільше ліричного героя повели «Intermezzo» вражає продажність і зрада: «Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам». Розумом і серцем, сповненим любові, жалю співпереживання за людей, що «в темноті жеруть один одного», ліричний герой прагне змін. Він хоче, щоб були «блискавка і грім». «Нехай освіжиться небо і земля, Нехай погасне сонце і засіяє Інше».

З такими настроями митець іде знову до людей.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Вершиною мистецької майстерності Михайла Коцюбинського, окрасою всієї української літератури стала повість «Тіні забутих предків» (1911). Твір написано під враженням краси Карпат, під впливом багатої поезії життя гуцулів, шо їх спостерігав письменник, перебуваючи у Криворівні. Про Гуцульщину він писав до Євгена Чикаленка: «Якби Ви знали, яка тут велична природа, який цікавий народ гуцули, з багатою, своєрідною психікою, з буйною фантазією, дивними звичаями і мовою». Отже, М.Коцюбинський. як і Ю. Федькович, О. Кобилянська, оспівав у повісті красу гірської природи і гуцульської душі. Однак зробив це по-своєму. Спираючись на народні вірування, гуцульський фольклор, він відтворив у «Тінях забутих предків» багатий фантастичний світ, у якому живуть люди поруч з добрими і злими, веселими і сумними силами природи.

Відомо, що до написання повісті письменник ретельно вивчав життя гуцулів, їх традиції, повір’я. Крім цього, працюючи над твором, М. Коцюбинський познайомився із фольклорно-етнографічними матеріалами В. Гнатюка («Етнографічні збірники»), І. Франка («Гуцульські примітки»). Усе це разом і забезпечило художню достовірність при поєднаїші дійсного і уявного.
Серед розкішної гуцульської природи зростають головні персонажі повісті, Іванко та Марічка — діти ворогуючих родів. Навколишній світ їхнього дитинства — чарівний і загадковий. Він привабливий, але й небезпечний. Тут живуть нявки (мавки), щезники, чугайстри, мольфари. Тому з раннього дитинства треба знати, як поводитися серед них. Одного разу ще дитиною Іванко хотів досягнути Чорногори. Легко піднімався догори, а «за ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори…». Стомившись, хлопчик сів відпочити, і раптом він почув дивну мелодію. Навкруги не було нікого, та коли він озирнувся назад, то «скаме-нів». На камені сидів щезник, «скривив гостру борідку, нагнув ріжки і, заплющив-ши очі, дув у флояру». Страх скував хлопчика, і він «німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропав раптом у скелі…».

Світ природи вабить героїв барвами і музикою. Іванко і Марічка тонко відчувають красу гір, з нею злилися, про неї співають у своїх коломийках. У пісні висловлюють вони і свої щирі почуття кохання, ніжного і пристрасного, як сама природа. Багато болю було у співанці Марічки, коли Іван змушений був її залишити, ідучи в найми на полонину.
Слова цієї коломийки, як і образ Марічки після її смерті, часто вривалися у зранену душу Івана і кликали-манили туди, де були вони разом, де цвіло їхнє щастя. І хоч було багато клопоту по господарству, він забував про все, «тоді він кидав роботу і десь пропадав».

Через уяву героїв, особливо Іванка в дитячі та юнацькі роки, письменник розкриває міфологічне світосприймання і світовідчуття гуцулів: «Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля… Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку… , що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири…». На все життя засвоїв Іван, що «всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля; хати й загороди та чигають на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду». Остерігався герой їх на полонині. Не раз мав з ними клопоти, коли одружився з Палатою і став заможним господарем. Щоб уникнути небезпеки для своєї худоби, «треба було багато знати, підкурювати, ворожити, збирати помічне зілля і замовляти». Відьмами у гуцулів могли бути і звичайні люди. На переконання Івана і Палагни, нею була їхня сусідка Хима: «Стара улеслива баба, завжди така привітна, вона вечорами переки-далась в білого пса та нипала по загородах сусідських. Не раз Іван метав сокирою в неї, жбурляв вилами та проганяв».

Строго дотримувалися гуцули звичаїв своїх предків, коли приходив Святий вечір. Іван у цей день «був завжди в дивнім настрої». Наче переповпеций чимсь таємничим і священним, він все робив поважно, неначе службу Божу правив», У цей вечір він багато допомагав Палагні. Був луже лагідний із своєю худобою. Тричі закликав ворожі сили та бурю до себе на вечерю. Але вони не з’являлися, «тоді він заклинав їх, щоб не з’являлися ніколи, і легко зітхав». У цей вечір Іван дуже щиро молився за душі померлих і «був певний, то за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка…».
Після смерті Марічки Іван шість літ блукав по світу і «худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ, але спокійний» повернувся додому. Не з кохання, а лише тому, що треба було жити і ґаздувати, одружився з Палагною. Була вона доброю господинею, але своїм духовним світом дорівнятися до Марічки не могла. Не зуміла вона відчути Іванову душу, а згодом зраджує його з Юрою-мольфаром. Це було останнім поштовхом до передчасної смерті героя. Останні хвилини напів-свідомого існування, пов’язаного з уявною зустріччу з Марічкою, були для Івана щастям. Цікавим епізодом у повісті, який передає своєрідність світосприй-мання гуцулів, є забава біля мертвого Івана. Веселощі, сміх, розведене на подвір’ї багат-тя символізують спробу протистояти смерті, тьмі. Життя продовжується, воно вічне. Ця традиція — як спадок предків, їх тінь — живе з гуцулами впродовж віків.
Проблему міфологічного світовідчуття та світосприймання гуцулів по-своєму інтерпретували С. Параджанов та І. Миколайчук, створивши за повістю М. Коцюбинського кінофільм.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Було це в тридцятих роках минулого століття. Українське селянство потрапило в ярмо панської неволі, тягло свою долю, як віл. Але це не була звичайна покірна робоча худоба, яку їжа та відпочинок могли б зробити щасливою; це був дикий тур, що не забув іще волі, що хвицав ногами й наставляв роги.

Свіжі традиції волі жили в народі, і селяни рвалися на вільні від панщини Бесарабські землі. Як струмочки, стікалися втікачі до Дунаю. Але там їх чекали облави. Козакам платили за кожну впійману голову. Нестерпною була доля зловленого — його віддавали в солдати, засилали в Сибір, катували й відправляли знову на панщину.

Але селяни все одно втікали туди, де хоч дорогою ціною можна було здобути волю або полягти на вічний спочинок.

Остап прощається із Соломією і хоче тікати від пана. Соломія журиться, що залишається сама з нелюбим чоловіком, але розуміє: парубкові не можна лишатися — пан дуже на нього лютий. Вона перевозить Остапа через ставок на човні.

Остап іде навпростець. Він відчуває себе вже вільним, тільки переживає за дідуся, якому через нього може дістатися від пана. Саме дідусь розповів йому про Січ, козацтво, про боротьбу з панами, підтримував сподівання на волю. Панові донесли про бунтівничі думки Остапа, і той змушений був тепер тікати.

Раптом на шляху з’явилася постать подорожнього. Коли вона наблизилася, то виявилося, що це Соломія, перевдягнута в чоловічий одяг. Остап спочатку здивувався, а потім зрадів. Уранці, побачивши, як довгі коси жінки вибилися з-під козацької шапки, засміявся. Соломія дала йому ніж і рішуче сказала відрізати її довге волосся.

В одній із яруг, що спускалася до Дунаю, сиділи втікачі, чекаю чи перевозу — всі з домашніми речами, бо покидали батьківщину назавжди. Тут були дорослі й діти, здорові й навіть недужі. Між іншими — і Остап із Соломією. До них у дорозі пристав Іван, їхній земляк. Очікування затяглося. Раптом тихо підпливли човни, люди затовпилися, зашуміли. Іван Котигорошок, ускочивши в човен, кликав Остапа із Соломією. У ту ж хвилину наскочила сторожа. Одні втікачі відпливли, а інші кинулися тікати, і кулі свистіли над їхніми головами.

Остап і Соломія мчали вперед без пам’яті. Коли втомилися, згадали про одного мірошника Якима, що теж знав спосіб переправитися на волю, й повернули до його млина. Мельник упізнав Остапа й порадив зв’язати невеликий пліт. Після півночі все було готове. Пліт був важкий, і його ледве дотягли до річки. Навколо — ні душі, туман, утікачам явно везло. Пліт спустили на воду — і його понесло течією. Остап ледве зумів вирватися з потоку, доправитися до берега й схопитися за дерево.

Замість радості Остап відчув обурення й голосно закляв країну, де зазнав скільки кривди. У відповідь пролунав постріл сторожового козака, й Остап, скрикнувши, схопився за груди.

Соломія смикнула Остапа за руку й поволокла його подалі від річки. Вони бігли комишами, поки парубок зовсім знесилів. Жінка зрозуміла, що він поранений, зупинилася й перев’язала Остапа. Той попросив води, але де її візьмеш у такій темряві? Та, що хлюпала під ногами, зовсім не годилася для пиття. Йшли довго, поки зрозуміли, що заблукали, адже у високих комишах не можна було визначити, куди дме вітер, де сонце. В Остапа почалася гарячка. Соломія поклала його біля озерця з чистою водою, а сама пішла шукати дороги й допомоги. І теж заблукала, але вирішила не здаватися. Вона будь-що знайде Остапа й урятує його.

Уранці молодиця прокинулася від диму і від того, що мимо неї пробігають дикі тварини, повзуть гадюки, кричить над головою птаство. Вона зрозуміла, що горять плавні, й з усіх сил кинулася слідом за звіриною.

Коли Соломія пішла, Остап відчув себе відрізаним од світу. Він щохвилини мочив руку у воді й охолоджував собі чоло. Йому стало зовсім погано — він почав марити, згадувати дідуся. Коли опритомнів, то побачив перед собою великого голодного вовка. Звір почав помалу наближатися, й Остап хлюпнув на нього водою — той відступив. Так тривало довго, поки вовкові набридло, він завив, сердитий клацнув зубами й побіг геть.

Парубок спочатку змирився з тим, що доведеться загинути, а потім у нього прокинулося таке бажання жити, любити, що він сунувся зі свого ложа й поповз із комишів. І раптом почув голос Соломії.

IV, V

Соломія вибралася з очеретів, за допомогою циган, що жили в хатині поблизу, знайшла Остапа. Стара циганка вилікувала пораненого. Соломія тим часом працювала в наймах. Цигани займалися Крадіжками, тому поліція заарештувала їх, а разом із ними потрапив до в’язниці й Остап, у якого було кульове поранення.

Того дня Соломія зустріла на базарі Івана Котигорошка. Вони пішли забрати Остапа, але дізналися про страшне лихо. У поліцейській дільниці із Соломією не стали й говорити. Тоді молодиця вирішила підкупити драгомана (перекладача), який служив у поліції. Драгоман обіцяв небагато, адже в жінки було мало грошей. Єдине сказав, що Остапа будуть відвозити на той берег післязавтра вранці.

Соломія підмовила Івана дістати рушниці й визволити Остапа під час переправи.

Уранці вони взяли чужий човен і попливли. У човні, де сидів Остап, було четверо. Соломія піснею сповістила, що їде його визволяти. Зав’язалася бійка. Івана турки застрелили, Соломія упала в холодну воду і втонула.

Пройшло чимало часу. На високій бесарабській полонині стоїть маленька хатина сторожа. Вітер гуде й розповідає йому про всі новини світу. Часто чується старому битому-перебитому Остапові, що кличе його Соломія.

Коментар

Повість М. Коцюбинського «Дорогою ціною» (інколи її називають оповіданням) зображує гераїко-романтичну історію двох закоханих. Соломію, яка любила Остапа, пан видав заміж за старого фурмана а Остапа за бунтівні розмови грозився віддати у солдати. Молодята тікають на вільні землі. Під нас утечі Остапа поранили, потім вилікували, заарештували, суворо покарали й відправили назад до пана Соломія ж пожертвувала своїм життям заради порятунку коханого Після скасування кріпацтва Остап повертається до місця загибелі Соломії й чекає із нею зустрічі в іншому світі. Письменник оспівує не лише силу кохання, а й волелюбність, мужність українського народу. який не корився панській неволі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : І Архімед, і Галілей
Вина й не бачили. Єлей
Потік у черево чернече!
А ви, святиє предотечі,
По всьому світу розійшлись
І крихту хліба понесли
Царям убогим. Буде бите
Царями сіянеє жито!
А люди виростуть. Умруть
Ще незачатиє царята…
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Новела М. Коцюбинського «Intermezzo» посідає особливе місце не тільки у творчості видатного письменника, айв українській прозі загалом. Це водночас і соціально-психологічний, політичний твір, і лірична симфонія, і лірична драма в прозі, і пейзажна новела, і естетичний, філософсько-політичний трактат. У новелі гармонійно переплелись філософські мотиви і ліризм, і це переплетіння розкрило нам ліричного героя, світ його почувань і настроїв. Це через його оповідь визначає Коцюбинський дві суперечливі дійсності — життя на лоні природи, взаємини людини з природою і соціальні обставини, людське горе. Ми бачимо степове українське село, його прекрасну природу і складні, нерозв’язані соціальні проблеми у час революції 1905-1907 років.

Свій авторський задум письменник реалізує через глибокий самоаналіз центральної постаті твору — образ головного оповідача. Це — інтелігент, громадсько-політичний діяч, що приїхав у село на перепочинок, на своєрідне Intermezzo. Перед нами постає людина високої духовної культури, що тонко розуміє красу й велич природи — сонця, землі, неба, поля. Своїми почуттями від спілкування з природою він щедро ділиться з нами, але подає їх через філософські роздуми, і тим самим примушує і нас замислитися над дійсністю. Тому, мабуть, новелу не можна читати поверхово, неуважно, вона захоплює, залишаючи по собі незабутнє враження.

Уже з перших рядків твору ми стаємо свідками складного самоаналізу героя, що скаржиться на свою втому, на гнітюче людське оточення, на уявну людину, з якою не може розминутись, щоб стати самотнім: «я утомився», «мене втомили люди», «я не можу бути самотнім».

Цими висловлюваннями автор підкреслює залежність людини від суспільства. Далі психологічний самоаналіз поглиблюється: опинившись в одній із десяти чорних кімнат, герой не може позбутись химерного відчуття, що за ним хтось стежить у порожньому будинку. Він не може заснути, його переслідують згадки про трагічні події, що сталися після революційних виступів у час реакції: «От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато…»

Це розстріляні, повішені, трупи яких потім кинуть у ледь прикриті ями. Ми розуміємо, що оповідач був не лише свідком, а й діяльним учасником революційних подій, враження від яких гнітять його душу.

. ..Та на ранок сонячне проміння знищує нічні марення, оповідач з піднесеним настроєм оглядає сільське довкілля: «Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені». І вже тепер у філософський зміст новели вплітаються чотири пейзажі: краєвид села, опис якого Коцюбинський завершує судженням про плин часу й руху; образ сонця, наділеного рисами живої істоти, яке возвеличує оповідач-філософ; земля, яку герой вважає близьким собі створінням («Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, — всю я вміщаю в собі»); і картина літнього поля, його симфонія. Так постає перед нами один з персонажів твору — жива природа і її взаємини з людиною. Це — один бік діяльності.

Друга — людське горе, соціальні обставини. Цю сторону розкриває нам селянин, який щодня бачить народне життя з усіма його бідами. Розмова з ним переконала оповідача, що він не має права шукати самотності, тиші й спокою, стати вільним від суспільства. Тому так переконливо звучать слова героя у кінці твору: «Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає».

І от вже й ми, читачі, перехоплюємося оптимізмом і віримо у сили героя, розуміючи і розділяючи з ним щире прагнення служити своєму народові, своїй землі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Свято — завжди радість у хаті, але не в бідній. На жаль, головний герой твору Михайла Коцюбинського «Ялинка» Василько саме з такої хати. Але хлопчик мав добру вдачу. Це чудово простежується в його вчинках.

Василько був найстарший у сім’ї Якима. У Святий вечір його непокоїло те, що батько сидів на підлозі, схиливши голову. Хлопчик знав причину — батько нездужав і грошей не було викупити у шевця мамині чоботи. Та ось «щасливий» випадок, здавалося б, врятував становище. Якомусь чоловікові сподобалася ялинка, що росла в їхньому садочку. Він хотів її купити для панських дітей. Коли Василько це почув, у нього на «очі набігли сльози. Адже ялинка була для нього маленькою радістю і втіхою. Він намагався заперечити, але побачив у очах батька невимовний смуток. Як не боляче було Василькові віддавати ялинку, але перемогла любов до батьків і розуміння становища: батько хворий, сім’я бідує

Хлопчик має добре серце. Це виявляється й у ставленні до ялинки як до живої істоти. Коли її рубали, то Василькові здавалося, що вона от-от застогне. Тому він мало не плакав від жалю. Але не до цього було, бо довелося лагодити сани, запрягати коней і везти зелене деревце панам. З болем у серці Василько вирушає в путь. Коли хлопчик в’їхав до лісу, вже сутеніло і йому було холодно і страшно, «навкруги вила хуртовина, бурхав холодний вітер та крутив снігом». Раптом коні зупинилися, і він із жахом виявив, що зламалися сани. Треба було мати неабияку мужність, щоб не розгубитися, не втратити надію на порятунок. Розпрягши коней, кмітливий хлопчик вирішив повернутися додому, однак невдовзі зрозумів, що заблукав, «здорові дуби стояли в лісі, мов страховища, і звідусюди простягали до нього цупкі чорні гілки». У лісі вже зовсім стемніло. Десь недалеко вили вовки. Та удача не зрадила Василькові. Мабуть, через те, що він був сміливий, розумний і мав добре серце. Коцюбинський, на жаль, не розповідає нам, як хлопчик врятувався. Зате він описує радість і гордість батьків за свого сина.

Я певна, що, прочитавши цей твір, ровесники захочуть бути схожими на Василька.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого праця і спочинок зробили щасливим: ярмо було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком до волі, широких просторів. М. Коцюбинський
Оповідання «Дорогою цілою» (інколи його називають повістю) було написане напередодні першої російської революції (1901 p.), коли почався масовий робітничий і селянський рух. Цього ж року з’явилася «Пісня про Буревісника» М. Горького з її крилатим закликом «Хай ще дужче вдарить буря». М. Коцюбинський, як. і всі передові люди Росії, чекав революційної бурі, вважав за свій обов’язок підготувати народ до революції.Головний герой оповідання — Остап Мандрика. Змалку він, «затаївши дух», слухав розповіді свого столітнього діда про Запорізьку Січ, про боротьбу українського народу за волю. Ці розповіді будили в голові дитини химерні мрії, формували вояцький запал. Пізніше, ставши дорослим, Остап на собі відчув соціальну несправедливість, і бунтарський дух його загартовувався. Він почав мріяти про волю і готовий був заплатити за неї дорогою ціною. Сила його прагнення до волі, як і прагнення усього українського селянства, підкреслюється метафорою: «Ярмо було накладене на шию дикому турові» й порівнянням: «Мов талії води під теплим подихом весни річкою текло вкраїнське селянство». Люди ховалися від панів, мов від дикого звіра. Остап любив рідний край, йому тут був знайомий кожен кущик, кожна стежка. Та панщина розлучила його з домівкою, до того ж пан погрожував віддати юнака в солдати, покарати за бунтарський характер. Хочу звернути увагу на те, що Остап не самохіть утік з України. Нижче наведена цитата доводить об’єктивність моєї думки.Коли селянин опинився за Дунаєм, дивне почуття обхопило груди: замість радості — сильне обурення охопило його істоту. В один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у рідному краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки. Однак, втеча за Дунай не принесла Остапові сподіваної волі. Разом із Соломією за короткий час перебування у плавнях, вони зазнали багато горя і страждань. Незабутнє враження полонить душу і серце, коли читаєш рядки оповідання про те, як знесилені, голодні молодята довго не могли вибратися з безмежного моря комишу. Особливе значення для розуміння Остапа мають описи його думок і переживань, коли він залишився у плавнях сам. Він не хоче вмирати, він хоче жити, бо «не зазнав усього, не жив ще». Йому хочеться відкритими очима подивитися на сонце, побачити світ божий, людей і кохану жінку.

Остап Мандрика — художнє втілення народної неприязні до панів, прагнення до волі. Він ненавидить рабські душі, не розуміє тих, хто з панського ярма. Мужність, волелюбність, готовність до боротьби, вірність у коханні.— саме на цих рисах акцентує увагу автор. Однак, тогочасні умови життя не сприяли пошукам правди, справедливості, поваги до простої людини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Задум повісті «Fata morgana» у М. Коцюбинського виник ще в 1903 році. І в цьому ж таки році він написав І частину, пізніше — другу і визначив жанр —повість. Тема твору — життя українського села. До цієї теми письменник звертався не раз у своїх творах «Ціпов’яз», «Дорогою ціною», «Лялечка».«Fata morgana» — це історія духу людського, який, наче туман, піднімається з надр землі, коли вона парує під променями сонця. Звідси й підзаголовок твору — «З сільських настроїв». Основний художній конфлікт твору — це суперечність між духом людським і дійсністю. Повість починається розповіддю про Андрія Волика, тобто вже з першої сторінки читач попадає в світ селяни-на-бідняка. Закінчується твір героїчною загибеллю Андрія, і може здатись, що він головний герой. Проте багато уваги автор приділяє і образу Меланки. З нею читач теж знайомиться на початку твору, її доля нерозривно пов’язана з усім, що відбувається на селі. Вона залишається жити, її думки, переживання продовжують тривожити серце. То, можливо, вона головна героїня? Так, це справедливо, але тільки для першої частини твору.У другій частині Андрій і Меланка, хоч і присутні в усіх подіях, що відбуваються, проте їхні долі відступають на другий план, а на перший висувається доля цілого села, маси, народу. Саме селяни стають рушійною силою. То вони, селяни, і є головним героєм твору, хоч сам Коцюбинський говорив про те, що головний герой його повісті — персоніфікований образ землі, за яку йде жорстока боротьба між безземельним селянством і сільськими багатіями.Образи селян можна згрупувати в повісті у відповідності до їх світогляду. Так, чорні руки Меланки (про них автор згадує дуже часто) свідчать про її нелегке життя. Через цю портретну деталь автор передає настрої селян. Меланка живе заради землі. І коли по селу пройшла чутка, що землю будуть ділити, то радості Меланки не було меж. Але земля, як марево, поманила Меланку і, як марево, щезла.Андрій має інші настрої. Цим образом Коцюбинський продовжує тему «пропащої сили» в українському селі. Розчарувавшись у селянській праці, він навіть думками відривається від землі. Андрій покладає надію лише на фабрику. І тільки після каліцтва інакше починає дивитися на життя.Стихійний бунтар Хома Ґудзь — носій свідомості тієї частини селянської маси, яка теж відірвалася від хліборобської праці, але не збирається спокійно сидіти і очікувати своєї долі. В другій частині повісті він виступає месником.

Це найтиповіший представник українського селянства.

Серед інших героїв привертає увагу Прокіп Кандзюба, за якого Меланка хотіла видати Гафійку. Спочатку твору він заробітчанин, а потім активіст, чесність якого возвеличує його в очах читачів. Окрему групу селян становлять Івани Манжури, що звикли вклонятися перед заможними, «згинатися і розгинатися, як складальні ножі».Гафійка — представник сільської молоді, свідомість її зростає під впливом робітника Марка Гущі. Вона включається в революційну боротьбу, вишиває на прапорі — «Земля і воля». Це конкретні образи селян. Крім них, є в повісті і узагальнений образ селянства, яким досить часто керують емоції, а не логіка. Цей образ яскраво висвітлений, на мою думку, в двох сценах: розбій в садибі пана Льольо і на плацу в момент розправи багатіїв над незаможним селянством.Якщо в першому епізоді селяни поставили перед собою мету забрати своє», то в другому — зовсім інший психологічний настрій. Тут вирішується питання життя і смерті, тому юрба виплескує з себе того, хто слабший фізично. Хай його вб’ють, аби тільки не мене.

Повість «Fata morgana» — перший твір в українській літературі, в якому письменник прийшов до думки: одержати перемогу можна тільки при високому рівні свідомості народних мас та при керівній ролі робітничого класу.



Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім’ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880). 

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884), “21-го грудня, на введеніє” (1885), “Дядько та тітка” (1885). 

Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал “Дзвінок” опублікував його вірш “Наша хатка”. В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. 

На початку 1891р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання “Харитя”, “Ялинка”, “П’ятизлотник”, повість “На віру”, віршована казка “Завидющий брат”. Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник. 

На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію “Братство тарасівців”, з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв’язок. Цей зв’язок відбився на його творчості. У казці “Хо” (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності. 

Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів “Для загального добра” (1895), “Пе-коптьор” (1896), “Посол від чорного царя” (1897), “Відьма” (1898), “В путах шайтана” (1899), “Дорогою ціною” (1901), “На камені” (1902), “У грішний світ”, “Під мінаретами” (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість “Для загального добра” була надрукована в перекладі російською мовою у журналі “Жизнь” (1899, кн. 12). 

Багата творчими здобутками п’ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім’я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети “Волынь”. На початку 1898р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві. 

Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання “Лялечка” (1901). У “Лялечці” Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського. 

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — “На крилах пісні” (1895) і “Дорогою ціною” (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність. 

Новела “Цвіт яблуні” була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов’язок, повинен боліти чужим горем, як власним. 

До теми “Цвіту яблуні” Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр “З глибини”, поезія в прозі “Пам’ять душі”, незавершений твір “Павутиння”, новели “Intermezzo” і “Сон”). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М. Коцюбинського і М. Чернявського 1903р. до українських письменників. Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм. 

У п’ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання “Fata morgana” (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті “Fata morgana” (опублікована в квітневому номері “Літературно-наукового вісника” за 1910р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов’язаних з подіями першої російської революції. 

Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901р. стає соціально-психологічна новела. 

У 1906 — 1912 рр. крім другої частини “Fata morgana” М. Коцюбинський створює новели “Сміх”, “Він іде” (1906), “Невідомий”, “Intermezzo”, “В дорозі” (1907), “Persona grata”, “Як ми їздили до Криниці” (1908), “Дебют” (1909), “Сон”, “Лист” (1911), “Подарунок на іменини”, “Коні не винні”, образки-етюди “Хвала життю!”, “На острові” (1912), а також повість “Тіні забутих предків” (1911). 

Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там “Коні не винні” та “Подарунок на іменини”. 

Художні нариси “Хвала життю!” й “На острові”, написані влітку 1912р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис “Хвала життю!”. Лейтмотивом нарису “На острові” також є ідея безперервності, вічності людського буття. 

Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв’язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду. 

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову. 

Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.