Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Шкільні твори: 

— Людина на роздоріжжі революції: «Мати» Г. Косинки і «Я (романтика)» Миколи Хвильового

— Розкриття загальнолюдських і моральних цінностей у новелах Григорія Косинки

— Новела Г. Косинки «Мати»: психологізм художньої деталі

Біографія

Г. Косинка — один із найкращих українських новелістів XX ст. Григорій Михайлович Стрілець (справжнє прізвище пись­менника) народився 29 листопада 1899 р. в с. Щербанівці на Київ­щині в бідній селянській родині. 1913 р. закінчив початкову школу в с. Красному й працював писарем. 1914 р. Григорій пере­їхав до Києва, де доводилося працювати й вчитися на вечірніх гім­назійних курсах. Під час визвольних змагань брав участь у бойо­вих діях у лавах армії УНР, за що певний час довелося відсидіти у в’язниці. Пізніше примкнув до лівих есерів («боротьбистів»), які симпатизували більшовикам. 4 травня 1919 р. в газеті «Боротьба» було надруковано автобіографічний етюд «На буряки», за підпи­сом «Г. Косинка», що став псевдонімом письменника.

1920 р. вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО), який згодом довелося залишити через матеріальну скруту. Його новели з’ялялися на сторінках багатьох часопи­сів, а 1922 р. вийшла його перша збірка «На золотих богів». Г. Косинка часто виступав на літературних вечірках з читан­ням своїх творів, що, за свідченням багатьох сучасників, він робив із неперевершеною майстерністю. Г. Косинка був членом київського літературного об’єднання письменників-попутників «Ланка» (з 1926 р.— МАРС — Майстерня Революційного Слова), до якого входили В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Т. Осьмачка та ін. У 1920-1930-ті рр.виходило багато збірок письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929), «Серце» (1933) тощо. Писав він і публіцистичні твори, перекладав російських письменників. 5 листопада 1934 р.Г. Косинка був заарештований і 18 грудня то ж року розстріляний.

У своїй творчості Г. Косинка розвиває найкращі традиції української новелістики початку XX ст., зокрема М. Коцюбин­ського, С. Васильченка й передусім В. Стефаника. Письменник прагне на обмеженому часі й просторі художнього твору зобразити трагічну розірваність сучасного йому світу, в якому персонажі не можуть ужитися. Для змалювання індивідуальних характе­рів Г. Косинка майстерно використовує такі засоби психологіч­ного аналізу, як індивідуалізація мовлення, точна й лаконічна художня деталь, символічний пейзаж, показ найдрібніших нюан­сів психологічного стану персонажів. Суспільні проблеми у творах Г. Косинки зазвичай проходить крізь індивідуалізоване сприй­няття героїв, що охоплює однобічні оцінки, наголошуючи на пере­вазі загальнолюдських цінностей над класово-ідеологічними.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Щодо драматичної поеми І. Кочерги іноді постає питання, чому автор не обмежився чітким відтворенням існуючої історичної правди, але на основі реальних подій відтворює сюжет, сповнений деяких неточностей або й «грубих помилок», — відходжень від реалії, що її занесено до літописів княжих часів. Відповідь на це непросте, але цілком слушне запитання слід шукати, виходячи з роздумів над наміром автора щодо вираження свого світогляду в п’єсі: по-перше, І. Кочерга намагався показати живу людину з реальними рисами, багатогранністю душевного світу, а не конкретно-історичну особу конкретно-історичними вчинками, по-друге, для підтриманні, напруженості конфлікту, наповненості, живості сюжету автор вводить нові, вигадані особливості характеру, або навіть — вигадані події; в кінці кінців, автор має право на художній вимисел.

Виникає друге запитання: що ж автор прагнув довести до нашої свідомості своїм твором? На це запитання не можна дати однозначну відповідь. Не можна також обмежитись при відповіді «голою теорією», сформулювавши декілька тез, адже за темою «Ярослав Мудрий» стоїть особистість, незбагненна й багатогранна, з її життєвою філософією і оригінальним творчим пошуком. Тому потрібно перейнятися ідеями автора, спробувати збагнути, його світогляд, навчитись мислити згідно з цим світоглядом, а вже потім судити про ««правди» і «неправди», про доцільне й зайве.

Найперше з’ясуємо, чому І. Кочерга звертається саме до постаті Ярослава Мудрого.

Саме за часів князювання Ярослава Мудрого Київська Русь набула найбільшої політичної й економічної міці та стабільності, а значить, і найбільшого впливу на міжнародній арені. І все це завдячуючи воістину мудрій керівничій політиці Ярослава. Адже саме він зумів об’єднати Русь, утопаючу до цього часу в багні усобиць. Для цього потрібно мати неабияку волю. Звідки вона у Ярослава? Згідно з поемою Кочерги, силу волі свою Ярослав черпав із щирої. та нездоланної любові до своєї землі, до свого народу. І саме народ допоміг Ярославові отримати й утримати владу у стольному граді Києві. Ця любов народу до свого князя була відповіддю на турботу Ярослава за долю народу й держави. А й справді, князь не висував палких гасел, не давав фантастичній обіцянок, не вів численних дебатів, що так модні були у всі часи, у всіх політиків світу, що з такою плідністю використовуються сучасними rope-політиками. Князь приймав конкретні рішення що не залишались лишень «на папері», а перетворювались в діло негайно виконувались. Князь розумів: щоб мати сильну, міцну країну, щоб у цій країні завжди панували мир і злагода, необхідно діяти. Мали рацію давні: що посієш, те й пожнеш. Мали рацію мудрі: спочатку закон, а потім благодать. Та чи мав рацію застосовуючи подекуди жорстокі методи і ствердження законності та справедливості в країні? Чи був Ярослав тираном? А може, мудрим правителем.

Важко однозначно відповісти на це запитання. Адже ідеального на світі Божім нічого немає, і не наша в цім вина. Немає абсолютно праведної та абсолютно свавільної, жорстокої людини. Немає абсолютної демократії та абсолютної автократії у світі (насамперед, тому що ідеальне можливе тільки в теорії, на практиці ж завжди є певні відхилення від теорії, певні нюанси, і в цьому — вся краса і велич Життя. 

Тож Ярослав — жива людина зі своїми перевагами й недоліками, особистість з великою кількістю «протиріч», незбагненних елементарною логікою. І чи можемо ми судити людину, виходячи з суб’єктивних поглядів, до того ж поглядів суто нашої доби. Зрозуміло одне: Ярослав палко кохав свій народ, свою Батьківщину і доклав чималих зусиль для ствердження своєї держави, для підтримання миру і порядку на її землях, для оборони її від ворожих навал і змов, фактично спрямованих на руйнацію культури, свідомості нації, держави взагалі. І Ярослав застосовував найбільш ефективні, на його думку, засоби: меч і книжки — силу і мудрість.

Тепер доцільно відповісти і на запитання, поставлене спочатку: що автор бажав довести своїм твором? На мою думку, І. Кочерга прагнув показати, що кожна людина повинна бути відповідальною за долю своєї держави. Адже Ярослав не зміг би керувати державою без підтримки народу, не зміг би захистити свою державу без відданості вірних йому і країні людей. Тож не тільки Ярослав, а й кожен русич відповідальний був за Русь. Відповідальність ця випливає, передусім, із палкої любові до вітчизни, самовідданості вітчизні.

Мені часто спадає на думку, яких би висот досягла наша держава, якби кожен її громадянин зумів переосмислити цінності, змінити свій світогляд, поставивши на перше місце у своїй свідомості не матеріальне, а духовне, якби у кожної людини виникла невідкладна потреба у своїй частці відповідальності за народ, за кращу. Тож залишається тільки вірити, що врешті-решт схаменемось, збагнемо свою відповідальність за долю України.

Шкільні твори та творчість:

— Сосонка — Ольга Косач (Олена Пчілка)

— Твір на тему: «З шаною до всього українського (Олена Пчілка)»

Біографія

Ольга Петрівна Косач, у дівоцтві Драгоманова, народилася у червні 1849 року на Полтавщині, місті Гадяч. Вона була донькою Петра Драгоманова, але з роками, ставши відомою письменницею взяла псевдонім Олена Пчілка. Українка за походженням і щира патріотка в душі вона пишалася своїм походженням і привчала дітей шанувати рідну землю, народ і звичаї. Утім, процес «українізації» в родині Олени Пчілки, мати відомої Української поетеси Лесі Українки, відбувався не так уже й просто. Хоча б з огляду на те, що чоловік і батько їхніх шести дітей і в сім’ї і на службі спілкувався російською мовою, щоправда, чисто літературною, а не містечковим суржиком. однак українська мова, українська ідея були йому не чужі.

Петро Антонович Косач, будучи студентом юридичного факультету Петербурзького університету (згодом виключений за участь у «студентських безпорядках»), брав участь у похоронах Тараса Шевченка, активно співпрацював зі «Старою громадою». Ольга Петрівна доповнювала чоловіка, за якого вийшла заміж у дев’ятнадцять літ, своєю твердою, владною вдачею, розпорядливістю — тим, що ми називаємо нині «організаторськими здібностями». На практиці частіше траплялося так, що не вона доповнювала чоловіка, а чоловік — її. Тобто, була, як воно традиційно ведеться в українських родинах, головою сімейства.

У юності вона закінчила Київський зразковий пансіон шляхетних дівчат пані Нельговської, блискуче володіла французькою і німецькою мовами, добре знала зарубіжну і російську літературу, музикувала.

Пишалася своїм козацько-гетьманським родом Драгоманів (первісне значення слова «драгоман» — перекладач, урядовець для справ дипломатичних). «В нашій драгоманівській сім’ї, — згадувала Ольга Петрівна, — збереглася пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженні таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині». Дядько Яків, батьків брат, за участь у «недозволенном обществе» («Соединенных словян») та в русі декабристів був ув’язнений у Петропавлівській фортеці, засланий у Сибір, звідки вже не повернувся.

Величезний, можна сказати — визначальний вплив справив на Олену Пчілку її старший брат Михайло Драгоманов, людина блискучої освіти, публіцист, історик, письменник і вчений, будитель української суспільно-політичної думки. він очолював ліве крило київської «Громади», проповідував ідеї федералізму й так званого громадівського соціалізму етичного характеру, в еміграції заснував українську друкарню в Женеві. «коли б не він, все життя моє минуло б зовсім по-іншому, зійшло на інший шлях», — зізнавалася Олена Пчілка.

Українську національну ідею, яка в наш час, за провокаційною філософемою, «не спрацьовує», Олена Петрівна сприйняла беззастережно, раз і назавжди. Національні інтереси були для неї завжди понад усе. Головною метою її життя було — «шукати правди разом з народом». Національні й соціальні й соціальні мотиви — провідні в її прозових, поетичних і драматичних творах, поетичних і драматичних творах, сьогодні майже забутих. Її повісті «Товаришки», «Артишкола», оповідання «За правдою», «Світло добра і любови», «Рятуйте!», «Півтора оселедця», «Пожди, бабо, нових правів» та ін. Відверто тенденційні, їхні сюжети часто запозичені з народних «придебенцій». Остання з названих оповідок аж надто перегукується з нашим днем. Баба Марина прагне виправити «бомагу» на право спадку на хату і дворище. Однак бар’єри бюрократів-крутіїв нездоланні.

Як відомо, Олена Пчілка критично ставиться до селянського етнографізму Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, інших письменників. Вона рішуче ревізує соціальну палітру своїх творів, уводячи до кола літературних героїв представників тогочасної інтелігенції. «Ви перші і досі одинокі виводите в українській мові правдиву, живу конверзацію освічених людей, — писав І. Я. Франко в одному з листів. — Досі ми її ніде не бачили: ні у Нечуя, ні у Мирного, ні у Кониського. Всі вони дуже гарно можуть підхопити розмову селянську, але розмови освіченого товариства — годі…» Ці слова були, щоправда, певним завдатком авторці — широкого епічного полотна з життя «освіченого товариства» Олені Пчілці так і не вдалося створити. В усьому, що вона писала, звучить рішучий протест проти національного і політичного гніту, денаціоналізації і русифікації. Однак вона була далека від «вульгарного націоналізму».

«Українства» і «українофільства» не прощав Олені Пчілці ні царський уряд (родина письменниці знаходилася під негласним наглядом поліції), ні караючий меч диктатури пролетаріату — в 1920 році за антибільшовицькі виступи її було заарештовано у Гадячі, але невдовзі випущено: надто одіозною і авторитетною була постать відомої письменниці і громадської діячки, матері Лесі Українки.

Вона любила і знала українське слово, українську народну творчість. На благословенній Волині записала цілу низку пісень, обрядів, народних звичаїв, опублікувала дослідницьку працю «Український орнамент». Як справжній майстер вона плекала слово і творила його. Дала життя означенню, без якого просто уявити не можна нинішній словник — «мистецтво». З її легкої руки в нашій мові прижилися «переможець», «променистий», «палкий» Збагатила українську літературу перекладами і переспівами з Овідія, Гете, Андерсена, Гюго, Пушкіна, Гоголя, Міцкевича.

Олена Пчілка — один з родоначальників української дитячої літератури. Її перу належать численні поезії, казки, оповідання, ціла низка п’єс, які побачили світло рампи на сцені організованого нею дитячого аматорського театру. Не всі знають, що Олена Пчілка належить до числа перших українських жінок-видавців. Разом з Н. Кобринською заснувала у Львові альманах жінок-письменниць «Перший вінок», була редактором-видавцем журналу «Рідний край» з додатком «Молода Україна». До речі саме «Рідний край» благословив перші поетичні спроби Павла Тичини і Максима Рильського. Багато сил та енергії віддавала публікації творів своїх колег-письменників, а славнозвісні «Співомовки» С. Рудинського видавала власним коштом.

Сказала Олена Пчілка своє слово і в драматургії — її перу належить водевіль «Сужена — не огожена!», комедія «Світова річ», написана на прохання М. Старицького. П’єса не раз зачаровувала глядачів образами, відтвореними на сцені М. Кропивницьким, П. Саксаганським, М. Заньковецької.

Поетичний доробок Ольги Петрівни не був особливо резонансним. Вірші, написані в громадських, побутових і сімейних клопотах, щоденних і цілоденних, нагадують легкокрилих пташок, що творять свою невибагливу мелодію «просто так».

В українському, та й, в основному, в світовому письменстві не було письменниці, яка б творила високе і була б, водночас, щасливою у подружньому житті та материнстві. Сафо, Жорж Санд, Марселіна, Деборд-Вальмор, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Марина Цвєтаєва, Анна Ахматова… Як писала Ліна Костенко: «Щасливі не пишуть…». Особисте життя було для них, як правило, з від’ємним знаком.

Олена Пчілка явила себе справжньою українкою і в предковічних та святих для нас іпостасях — доньки, сестри, дружини, матері. Ольга Петрівна Косач-Драгоманова шанувала свій рід — батька і матір, боготворила брата — Михайла Драгоманова, була вірною подругою чоловіка, народила і виховала шістьох дітей — двох синів і чотирьох доньок, що стали достойними і шанованими людьми.

Але материнський вінець Ольги Петрівни був воістину терновий. Гортаючи сторінки фундаментального «Літопису життя та творчості Лесі Українки», укладеної добродієм Мирославом Морозом, дивуєшся: де брала сили мати великої поетеси, щоб раз у раз визволяти з цупкого полону її тяжких недугів, утримувати слабкий вогник життя, яке перетворилося на суцільну операцію. Возила Лесю по лікарях — то до Відня, то до Одеси, то до Варшави, то до Криму, то до місцевих світил та знахарів.

Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач; 29 червня 1849 р. – 4 жовтня 1930 р.) належить до числа тих діячів, які невтомною працею на терені української культури зробили значний внесок до духовної скарбниці свого народу. На ниві красного письменства вона трудилась близько шістдесяти літ, випробувавши перо в усіх літературних жанрах: драми та комедії, повісті та оповідання, байки та ліричної поезії, епічної поеми й поетичних перекладів. Людина з широким світоглядом і ґрунтовою освітою, Олена Пчілка зажила слави і в історії української журналістики, зокрема як мистецтвознавець, критик та популяризатор українського мистецтва. Її діяльність як фольклориста і етнографа є ще одним проявом її самобутнього таланту і заслуговує пильної уваги дослідників.

Народилася Олена Пчілка в містечку Гадяч на Полтавщині в родині небагатого поміщика Петра Якимовича Драгоманова. Початкову освіту отримала вдома. Батьки прищепили їй любов до літератури, до української народної пісні, казки, обрядовості. У 1866 р. закінчила Київський зразковий пансіон шляхетних дівчат, жила у брата Михайла Петровича Драгоманова – згодом відомого вченого–історика, літературного критика, фольклориста і громадського діяча. Під впливом брата формувався світогляд Ольги Драгоманової. Дев’ятнадцяти літ вона побралася з чернігівцем Петром Антоновичем Косачем, недавнім студентом – правником Київського університету і приятелем її брата.

Влітку 1868 р. разом з чоловіком виїхали на Волинь до місця служби П.А.Косача у містечко Звягель (нині Новоград-Волинський). 25 лютого 1871 р. тут народилася дочка Лариса, яка ввійшла в світову літературу як Леся Українка. Два сини й чотири дочки виростила сім’я Косачів. Та не тільки сімейними клопотами жила Ольга Петрівна. Вона розпочала свій творчий шлях з перекладів поетичних творів Пушкіна і Лермонтова. 1876 року вийшла друком у Києві її книжка „Український народний орнамент», яка принесла Олені Пчілці славу першого на Україні знавця цього виду народного мистецтва.

Весною 1879 р. О.П.Косач з дітьми приїхала в м. Луцьк до свого чоловіка, якого було переведено на посаду голови Луцько-Дубенського з’їзду мирових посередників. У Луцьку вона вступила в драматичне товариство, а гроші, зібрані від спектаклів, запропонувала використати для придбання українських книг для клубної бібліотеки. Тут Олена Пчілка займалася педагогічно – літературною діяльністю. З перекладів російських і польських письменників була підготовлена книга „Українським дітям» (вийшла з друку 1882 р).

У травні 1882 р. сім’я Косачів переїхала в село Колодяжне на Ковельщині, яке стало з того часу їх постійною домівкою. Активна художня творчість і видавнича діяльність Олени Пчілки почалася в Колодяжному. У 1883 р. вона опублікувала свою першу поему „Козачка Олена» в альманасі „Рада», у 1886 р. видала збірку поетичних творів „Думки-мережанки». Разом з письменницею Наталею Кобринською видала альманах жінок-письменниць „Перший вінок» (1887).

Ольга Петрівна Косач не тільки виховувала, вчила, лікувала своїх дітей, але й була їх вимогливим критиком. Матері завдячувала Лесі Українка любов’ю до літератури і світової історії, знанням іноземних мов. Під впливом матері розвинувся її мужній вольовий характер. Від матері успадкувала вона ненависть до царизму і національного гноблення, глибокий патріотизм. Мати була найпершим читачем і редактором її творів.

В кінці 90-х років родина Косачів переїхала на постійне проживання до Києва, де Олена Пчілка заснувала журнал „Рідний край». У 1908 р. вийшла з друку збірка її повістей, оповідань, п’єс „Світова річ». Їй належать спогади про М.Старицького (1904 р.), М. Лисенка (1912–1928 рр.), М.Драгоманова (1926 р.). Письменниця продовжувала фольклорно-етнографічну діяльність. З цією метою приїжджала в кінці 1902 р. в с. Запруддя (нині Камінь-Каширський район). Записані тут 12 унікальних колядок та інші волинські пісні цього жанру спонукали її опублікувати наукову розвідку „Украинськие колядки» в журналі „Киевская старина». Початок нового століття приніс Олені Пчілці тяжкі особисті втрати – смерть сина Михайла (1903 р.), чоловіка (1909 р.), Лесі Українки (1913 р.). Олена Пчілка переїхала до Гадяча, куди перенесла редакцію „Рідного краю». У 1921 р. повернулася до Києва, де їй було запропоновано в 1924 р. роботу в Академії Наук України, а в 1925 р. письменницю обрано членом-кореспондентом Академії Наук України. Працюючи тут, вона займалася етнографічними розвідками, писала спогади.

4 жовтня 1930 року перестало битися серце визначної громадської діячки, письменниці, вченої, яка, за словами Панаса Мирного була „родюча, як земля, а робоча – як бджола». Олена Пчілка була завжди вірною демократичним і гуманістичним ідеалам, стояла на позиціях реалізму і народності, своєї творчістю і громадською діяльністю прагнула служити справі розквіту української літератури і культури.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Я по засіку метений, я на яйцях печений, я від баби втік, я від діда втік, то й від тебе втечу!» Ці слова, мабуть, відомі всім українським дітям. Цю пісеньку постійно співає в улюбленій багатьма українській народній казці «Колобок» головний персонаж — Колобок, який втік від діда, від баби, від зайчика, вовка, ведмедя. Не зміг втекти тільки від хитрої лисиці, яка його з’їла. А подарувала цю казку багатьом поколінням дітей відома українська письменниця Олена Пчілка. Вона записала її за народним переказом.

Справжнє ім’я письменниці Ольга Петрівна Драгоманова (Косач). Вона народилася 29 липня 1849 року у місті Гадячі, що на Полтавщині. Походила зі славетного роду Драгоманових. її предки перебували на дипломатичній службі у Богдана Хмельницького, зробили значний внесок у розвиток української культури.

Батько письменниці був освіченою людиною, мав юридичну освіту, захоплювався літературою, писав вірші, оповідання, збирав народну творчість. Дітей у родині Драгоманових змалку привчали шанувати природу, любити мистецтво, з повагою ставитися до українських традицій. До всього народного, національного у сім’ї Драгоманових ставилися дуже шанобливо, любили співати українські пісні. Мати майбутньої письменниці мала гарний голос і знала безліч пісень.

Початкову освіту Олена Пчілка здобула вдома під керівництвом батьків. Потім, як годилося в ті часи в родинах із достатком, її віддали на навчання до Київського пансіону шляхетних дівчат.

Під час навчання у Києві, завдяки своєму братові Михайлу, вона спілкувалася з відомими в Україні людьми: композитором Миколою Лисенком, письменником Михайлом Старицьким, іншими представниками української інтелігенції.

Олена Пчілка рано почала займатися громадською роботою, літературною і видавничою діяльністю, брала участь у підготовці випусків альманахів «Рада», «Перший вінок». Вірші й оповідання письменниці друкувалися в українському журналі «Зоря». Власні твори і своє життя вона присвятила боротьбі за українське слово, за збереження народних основ у вихованні дітей. Олена Пчілка зробила великий внесок у збереження і відродження національної культури. Український народ не завжди мав право говорити, писати, друкувати книжки рідною мовою. Діяла заборона на викладання рідної мови у школах. Письменниця не боялася йти проти настанов тодішньої влади. Вона неодноразово зверталася з вимогою скасувати заборону на друк і викладання в школах українською мовою.

Олена Щілка вважала, що діти — це скарб, надія, це — молода Україна. Протягом свого життя вона багато працювала для того, аби маленькі українці не виростали перевертнями, вміли шанувати своє, рідне.

Багато віршів, оповідань, байок написала Олена Пчілка. В них вона вмілою рукою митця змалювала неповторний світ дитинства. В її творах оживають і починають говорити дерева, розмовляють тварини і птахи. До речі, письменниця працювала не тільки над творами для дітей. Вона також була визначним вченим-літературознавцем, етнографом, фольклористом, записувала і літературно обробляла народні перекази. її перу належать такі праці, як «Українські колядки», «Український народний орнамент», «Українські народні легенди останніх років».

Не завжди доля була милостивою до цієї жінки. Життєвий і літературний шлях Олени Пчілки позначений життєвими трагедіями і роками забуття. їй довелося пережити ранню смерть своєї талановитої доньки, відомої української письменниці Лесі Українки. Зазнала вона переслідувань у роки сталінських репресій. Не стало Олени Пчілки 4 жовтня 1930 року.

Сьогодні творчість талановитої письменниці повертається із забуття. Довгий період за радянських часів про часу про неї не писали, не друкували творів, намагалися взагалі викреслити ім’я Олени Пчілки з пам’яті українців. Тільки тоді, коли Україна стала незалежною, почали видавати її книги, шанувати пам’ять про цю талановиту людину, як належить.

Ім’я Антона Лотоцького, відомого українського громадського діяча, учасника національновизвольних змагань 1914–1920 років, активного члена Пресової Кватири Українських Січових Стрільців, учителя Рогатинської приватної гімназії, талановитого дитячого письменника і видавця, набуло заслуженої популярності ще в 20–30 роках минулого століття, а відтак – уже за часів незалежності України. І все ж наше суспільство перед ним, насамперед як письменником, у великому боргу.

Народився Антін Лотоцький 13 січня 1881 р. у селі Вільхівець – тепер Бережанського району на Тернопільщині – в сім’ї галицького педагога і письменника Льва Лотоцького (1850–1926). У домі Лотоцьких панувала творча атмосфера, витав справжній український патріотичний дух, і це, безперечно, вплинуло на світогляд хлопчика. Ще з дитячих років у нього сформувалася справжня любов до України, її історії, до свого на той час поневоленого народу. Дуже рано в Антона проявився літературний талант, і він змалку вже писав казки, оповідання, віршував. Письменницький дар викристалізувався у Бережанській гімназії та у Львівському університеті, де А. Лотоцький навчався на філософському факультеті. Історичну тему його літературній творчості прищепив видатний український історик Михайло Грушевський, який читав в університеті лекції. Неабияку роль у творчості письменника відіграла його тісна співпраця з газетою «Діло».

Ще за студентських років А. Лотоцького вийшли з друку його перші літературні твори: «Цвіти з поля» (1907), «Ведмедівська попівна» (1909), видані Товариством «Просвіта», історична повість з часів Хмельниччини «Триліси» (1910). У цих творах чітко проявилося життєве кредо молодого письменника: розповідати дітям про події героїчної і складної історії українського народу, виховувати в них любов до рідного краю.

Як відомо, на початку 900х років ХХ ст. у Галичині активно створювали українські гімназії. У 1909 році відчиняють двері для своїх вихованців приватні гімназії в Рогатині, Городенці й інших містечках краю.

У 1911 році вчителями Рогатинської гімназії почали працювати друзі – письменник Антін Лотоцький та письменник, журналіст і політичний діяч Микола Венґжин, відомий у літературі як Микола Угрин-Безгрішний (1883–1960). Вимогливі педагоги, вони давали учням глибокі і всебічні знання, виховували правдивих патріотів України. Життя Рогатинської гімназії проходило надзвичайно цікаво – тодішні українські гімназії були справжніми національними школами.

У 1912/13 навчальному році учні другого класу гімназії за безпосередньою участю Антона Лотоцького заснували своє Товариство «Молода Січ». «Січі» поширилися в Галичині й Буковині і стали основою для творення формації Українських Січових Стрільців. Молоді «січовики» ставили перед собою такі завдання: поволі, але совісно ознайомитися з історією України, з українською літературою від найдавніших часів; домагатися фізичного вдосконалення так званими «прогульками» (туристичними походами), військовими вправами; прикрашати класи портретами українських письменників, світлинами зі всієї України й малюнками українських і чужих митців тощо.

Ще в 1911 році за ініціативою українського громадського діяча і письменниці Христини Алчевської в Рогатинській гімназії розпочав навчання перший син козацьких земель Семен Плевако; наступного року сюди приїхало ще три юнаки з Наддніпрянщини: Іван Гаврилко (брат скульптора Михайла Гаврилка), Дем’ян Денисенко та Грицько Цимбал. Повна відсутність українських середніх шкіл у межах царської Росії змушувала свідомих українців посилати своїх дітей для навчання рідною мовою в далеку Галичину.

Рогатинська «Молода Січ» ревно дотримувалася козацьких звичаїв: свою старшину обирали самі учні терміном на два місяці; щоб запам’ятати українських гетьманів, кожен новообраний гетьман почергово отримував історичне ім’я. «Січ» була поділена на два курені, де мали провід курінні отамани.

Наступного, 1913–14 навчального року, гімназійна «Молода Січ» значно поширилася. Створено було такі молодосічівські організації: «Молода Січ» ім. Івана Богуна – 3В клас; «Молода Січ» ім. гетьмана Івана Мазепи – 3А клас; «Молода Січ» ім. кошового Костя Гордієнка – 2А клас; «Молода Січ» ім. кошового Івана Сірка – 2Б клас; «Молода Січ» ім. гетьмана Богдана Хмельницького – 2В клас. 7 Працюючи в Рогатинській гімназії, Антін Лотоцький постійно займався літературною творчістю. У «Звідомленні» дирекції Рогатинської гімназії за 1913/14 навчальний рік він опублікував дослідження «Тарас Шевченко в німецьких перекладах», яке і досі не втратило своєї вартості.

У серпні 1914 року вибухла світова війна. Коли виникло питання про формування національної військової частини – леґіону Українських Січових Стрільців, зголосилися майже всі учні і педагоги Рогатинської гімназії. Директор гімназії Михайло Галущинський став першим командувачем леґіону, докладав чимало зусиль, щоб у складних воєнних обставинах, при шаленому спротиві польських шовіністичних кіл, реалізувалася стрілецька ідея. Старшинами усусусів стали й два нерозлучні приятелі – Антін Лотоцький та Микола Венґжин (Угрин-Безгрішний).

Микола Угрин-Безгрішний ще під час перебування частин Українських Січових Стрільців на Закарпатті восени 1914 року був ініціатором створення ідеологічного і культурнопросвітнього відділу леґіону під назвою «Пресова Кватира». До праці в «Пресовій Кватирі» було залучено кращі творчі сили стрілецького братства – молодих юнаків, які згодом стали видатними діячами української культури: художників Юліяна Буцманюка, Осипа Куриласа, Юліяна Назарака, Льва Ґеца, молодих письменників та публіцистів Осипа Назарука, Романа Купчинського, Левка Лепкого, Василя Кучабського, Юрія Шкрумеляка, Василя Бобинського, Андрія Баб’юка (Мирослава Ірчана), Миколу Голубця та інших.

Гідне місце серед діячів «Пресової Кватири» леґіону Українських Січових Стрільців зайняв Антін Лотоцький. Під різними псевдонімами (ТотоДолото, Самособою не Руданський) він поміщав свої твори майже у всіх виданнях «Пресової Кватири»; разом з М. Угрином-Безгрішним редаґував стрілецькі часописи «Вісник «Пресової Кватири» УСС», «Само пал», «Червона Калина», багато праці вкладав у підготову часопису «Самохотник». 9

У селі Пісочному біля Миколаєва над Дністром у 1916 році А. Лотоцький написав вірш «Гімн коша», до якого створив музику Антон Баландюк, і який стає улюбленою піснею кадри (Великий співаник «Червоної Калини» за ред. З. Лиська. – Львів: Видавнича кооператива «Червона Калина», 1937):

За сімома десь горами,

За сімома десь ріками,

Кажуть, є тут божий рай,

Та вір, брате, поза нами,

За січовими стрільцями,

Ніде раю не шукай.

Бо немає лучче,

Бо немає краще,

Як у нашому коші:

Тут гармат не чути,

Тут не свищуть кулі,

Тут безпечні ми усі!

Військові події, польськоукраїнська війна 1918–1919 років не давали змоги А. Лотоцькому займатися улюбленою справою. У Рогатинську гімназію він повернувся лише в 1922/23 навчальному році. У грудні 1922 року, як згадує М. Угрин-Безгрішний, А. Лотоцький написав дотепну збірку віршівхарактеристик на деяких своїх товаришів. Збірка передавалася з рук у руки і в прикрих умовах польської окупації у Галичині була всім розрадою. Деякі з цих віршів були надруковані в тогочасній гумористичній пресі. Глибокий знавець давньої української літератури А. Лотоцький назвав свою збірку на зразок збірника українського середньовіччя – «Золота ціп» («Золотий ланцюг»). Під час праці Антона Лотоцького в Рогатині у 20–30 роках минулого століття зпід його пера вийшли такі твори: «Смертне зілля» (1921), «Наїзд обрів» (1923), «Три побратими» (1934), «Було колись на Україні» (1934), «Козак Байда» і «Роксоляна» (1936), «Отрок князя Романа» (1937), «Княжа слава» (1939) і ще багато інших, головно дитячих творів.

Велика заслуга Антона Лотоцького полягає також у тім, що він разом із Миколою Угрином-Безгрішним заснував і впродовж 1923–1924 рр. видавав журнал «Рогатинець». На той час це була незвичайна подія: повітове містечко мало свій друкований часопис з ориґінальним неповторним обличчям. Обидва побратими у співавторстві під псевдонімом МУБАЛ (початкові літери імен та прізвищ письменників) на сторінках журналу надрукували чимало цінних літературних творів. Вони ж – А. Лотоцький та М. Угрин-Безгрішний – заснували в Рогатині два видавництва: «Журавлі» для дорослих і «Сині дзвіночки» для дітей.

Творчо і плідно А. Лотоцький співпрацював із львівським дитячим часописом «Світ дитини» – юні читачі з любов’ю називали його «Наш Світик». І в тому закладено було глибокий духовний смисл, адже видання своїми творами і справді просвітлювало душі українських дітей. На жаль, часопису такого рівня і популярності нема в сучасній Україні.

Жоден річник журналу не обходився без цікавих віршів, оповідань, драматичних сценок, які належали перу А. Лотоцького. Часом в одному числі часопису друкувалося і кілька його творів, підписаних то власним прізвищем, то псевдонімами: «Я. Вільшенко», «Вуйко Тонцьо», «Я. Вко», «ТотоДолото». Наші сучасні видавці українських дитячих часописів, українські письменники багато дечого б навчилися, якби проаналізували часопис «Світ дитини». Він, наприклад, започаткував курс англійської мови для дітей під рубрикою «Всі вчимося англійської мови». Своєю методикою навчання, різними оповідками ведучий рубрики (Антін Лотоцький) міг повною мірою зацікавити своїх маленьких учнівзаочників, які з нетерпінням чекали на кожен черговий номер часопису. Для популярного ознайомлення з життєписами діячів української культури Антін Лотоцький друкував у часописі «Казки дідуся Тараса»: зав’язував цікавий казковий сюжет, вплітав до нього біографію українського письменника чи артиста, а учасники такої бесіди з дідусем Тарасом, діточки, самі доповнювали його своїми знаннями. Таким робом описано біографії Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Андрія Чайковського, Олекси Новаківського, свого командира, генерала Української Галицької Армії Мирона Тарнавського, якого автор називає лицарем без тіні і без плями, та багатьохбагатьох інших. 11

Сучасна школа стикається з проблемою практично повної відсутності невеличких сценічних картинок для вистав на сцені силами школярів. А от лише в одному річнику «Світу дитини» (приміром, за 1935 рік) було опубліковано аж п’ять сценічних картинок А. Лотоцького.

А. Лотоцький, як знавець багатьох чужих мов, знайомив українських дітей із кращими зразками світового письменства. У річнику часопису 1937 року він надрукував розповідь про відомого італійського письменника Едмондо де Амічіса, у власному переказі подав його оповідання «Мулярчук» із збірки «Серце» та оповідання «Хлоп’яче місто».

Цікавими для читача є оповідання Антона Лотоцького про Оленку Кекропульос (1935) – героїню грецького народу, котра загинула за свободу і демократію своєї вітчизни, оповідання про Корнелію – матір Гракхів під назвою «Мамині дорогоцінності» (1937), «Від сільського наймита до міністра» (1938) – про життя Джеймса Мак Донельда, прем’єрміністра Великобританії і віцекороля Австралії.

Антін Лотоцький надрукував цикл краєзнавчих оповідань під загальною назвою «Славко на мандрівках». Підліток вибирається в мандрівку – знайомиться з селами і містами, культурою та пам’ятками рідного краю. Маршрути його мандрівок проходять через сучасні Львівську, ІваноФранківську, Тернопільську області, Закарпаття. Прочитавши такі оповідання, дитина пізнає свій край, полюбить його.

Але чи не найбільше зробив А. Лотоцький для розвитку українського історичного оповідання. Він створив чимало художніх оповідей для дітей про наше героїчне минуле, зокрема про стрілецтво. У 1934 році у видавництві «Світ дитини» з’явилися чотири томики «Історії України для дітей», що охопили період від найдавніших часів до початку першої світової війни. У 1938 році письменник повертається до цієї праці: дописує кілька розділів і друкує їх у часописі «Світ дитини» під псевдонімом «Малий історик». Двічі (у 1966, 1978 роках) названа праця А. Лотоцького побачила світ у видавничій спілці «Тризуб» (Вінніпеґ) і далі в діаспорі використовується як підручник для дітей шкільного віку. Жаль тільки, що книжка виходила без останніх розділів, які автор додав у 1938 році, і на її обкладинці не зазначено прізвища Антона Лотоцького.

Наприкінці 1990 року заходами Львівської організації Товариства української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта» та видавничого центру «Фенікс» у Львові «Історія …» А. Лотоцького побачила світ і на рідній землі. Думається, що цей твір із передмовою відомого дослідника української культури Григорія Дем’яна, вперше виданий у повному обсязі, буде настільною книжкою кожної української дитини.

***

У фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України зберігається майже п’ятдесят книжок А. Лотоцького. У 30х роках минулого століття окремими книжками вийшли такі його історичні оповідання та повісті з рідної та світової історії: «Відкриття Канади» (за Шарлем Гійомом, 1932), «На світанку. Легендарні оповідання про початки Києва» (1935), «Роксоляна. Історичне оповідання» (1937), «Від Ля Пляти по Анди. Землеписне оповідання» (1938), «Колосся Божої матері. Марійські легенди» (1938), «Княжа Галиця. Легендарне оповідання про початки Галича» (1936). Над оформленням творів А. Лотоцького працювали ще молоді, але дуже талановиті українські художники, слава про яких згодом лунатиме далеко поза межами України. Так, «Козака Байду» (1936) оформив Яків Гніздовський (1915–1985) – митець, творчість якого відома в цілому світі. Низку творів А. Лотоцького ілюстрували такі талановиті художникиграфіки, як Михайло Фартух, Петро Андрусів, Леонід Перфецький.

І ще одна цікава деталь. У 1933 році Грекокатолицька митрополича консисторія у Львові підібрала і схвалила так звану «Зразкову парохіяльну бібліотеку», куди ввійшли твори, рекомендовані для виховання українських діток (всього сорок чотири твори, п’ятдесят ошатних книжечок). До цієї бібліотеки увійшло дев’ять ориґінальних творів А. Лотоцького: «Ведмедівська попівна», «Вільгельм Тель», «Відкриття Канади», «Життя Езопа», «Історичні оповідання», «Пастушок з Лазарету», «Перша проща», «Покотигорошок», «Історія України» в чотирьох випусках та переклад оповідань італійського письменника Амічіса «Малі герої». Бібліотека поширювалася не тільки в Галичині, її мали змогу отримати українські діти, що мешкали в країнах Європи, в Америці і в Канаді.

У 1936 році Микола Угрин-Безгрішний та Антін Лотоцький накладом рогатинського видавництва «Сині дзвіночки» видали «Коротку граматику української літературної мови». У фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України зберігається примірник з дарчим підписом меценатові української культури митрополитові Андреєві Шептицькому: «Їх Ексцеленції Митрополитові графу Андреєві Шептицькому з усусуським, синівським поклоном. Рогатин, 11.ІІ.1937. Микола Угрин-Безгрішний». Основне завдання авторів цієї книги – дати сучасну і доступну для народу українську граматику. У передмові читаємо: «Маємо на увазі виключно літературну мову. Не признаємо в ній анархії, тільки тверді закони». Автори підкреслюють, що їх видання не призначене спеціально для школи, а радше для приватного вжитку, позаяк сумні обставини буття українців у Галичині не дають можливості охопити навчанням у рідній школі всіх. І ще один висновок, у справедливості якого немає жодного сумніву: «Незнання літературної мови свідчить про недостачу освіти й національного виховання одиниці». Чи не актуально це й сьогодні? Книжка М. Угрина-Безгрішного і А. Лотоцького вигідно відрізняється від будьяких наших сучасних граматик – у її основу покладено інші засадничі принципи ілюстрування граматичних правил: приклади взято не з мови газет, а з творів письменниківкласиків, з народної мови. На увагу заслуговують розділи «Дещо про ясність, чистоту й бездоганність в говоренні й писанні», «Словничок поганих висловів», «Чужі, непотрібні слова в українській мові».

Напередодні Другої світової війни Антін Лотоцький написав свій найпопулярніший твір – книжку історичних оповідань «Княжа слава». Окремі оповідання з неї друкувалися у галицькій періодиці, але вперше вона побачила світ аж 1942 року – під час німецької окупації, в єдиному дозволеному німецькою владою «Українському видавництві» (Краків – Львів). Її перевидання у Львові масовим накладом 1991 року – значне явище сучасної видавничої справи для дітей.

У період перших совєтів і німецької окупації А. Лотоцький жив і працював у Рогатині, викладав у школі, але то були тривожні для нього роки. Спершу чекав арешту енкаведистами, згодом мав неприємності від ґестапо за співпрацю з М. Угрином-Безгрішним і видання української газети «Українське слово». Трапилося так, що А. Лотоцький перед наближенням фронту у 1944 р. не виїхав на Захід, як це вчинив М. Угрин-Безгрішний. Він поселився у Львові, сім’ї в нього не було, то ж замешкав в інтернаті для старих. Це був невеличкий одноповерховий будинок на вулиці Олександра Невського (тепер Митрополита Андрея Шептицького), на місці якого тепер височіє Львівський обласний відділ соціального забезпечення. У квітні 1946 року за сприяння письменників Ірини Вільде і Петра Козланюка, А. Лотоцького прийняли у члени Спілки радянських письменників України. У тому ж таки 1946 році, за радянських часів, перевидано лише один літературний твір Антона Лотоцького, казку «Котигорошок»…

Життя А. Лотоцького у будинку для старих було гірким і тривожним, він часто хворів, до того ж голодував. Залишилися розповіді очевидців, які бачили письменника біля оперного театру, коли він просив милостиню. І все ж пера не кидав, творчо працював, почав готувати матеріал до українських читанок, але вже більше ніхто не друкував його творів, хоча тоді ж часопис «Радянський Львів» (тепер «Дзвін») публікував слабенькі в художньому розумінні опуси інших, відданих радянській владі, письменників.

Стан здоров’я письменника погіршувався. Він ліг до лікарні, що на вулиці Пушкіна, 45 (тепер 5та міська клінічна лікарня), і 28 травня 1949 року його не стало.

Ховали письменника Антона Лотоцького 30 травня 1949 року прямо з лікарняного моргу. На похорон прибула тільки купка людей. За спогадами Ростислава Братуня, виступили Ірина Вільде, Петро Козланюк. Маленький горбочок землі на п’ятдесят першому полі Личаківського цвинтаря став останнім пристанищем великого дитячого письменника України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Драматичну поему «Ярослав Мудрий» Кочерга розпочав ще тоді, коли повертався з евакуації. Проїздив він тими місцями, які тільки-но визволили від фашистського чобота. Його око не проминуло руїн і згарищ, бідувань людей. З перших вуст він чув про злочинства німців, про мужність і відвагу солдат нашої армії, про їх прагнення жити на звільненій землі.

Ярослав Мудрий був поборником єдності всіх руських земель. Розповідь про це в драмі «Ярослав Мудрий» стає центральною.

Бачачи сучасне і згадуючи минуле, письменник стверджує проблему миру як найвищу людську цінність, запоруку процвітання держави і народу.

Сюжет драми розгортається в чітко визначеному часі — 1030-1036 роки. Це був той період, коли Ярославу вдалось втихомирити (бодай ненадовго) князівські міжусобиці і приборкати зовнішніх ворогів — половців. Точне датування описуваних подій і розгорнуті авторські ремарки надають «Ярославу Мудрому» історичної достовірності. П’єса густо населена як історичними дійовими особами, так і вигаданими. Персонажі драми допомагають розкрити сутність діяльності великого князя і його індивідуальні людські якості.

В образі Ярослава втілені моральні цінності, ідеали наших предків. У передмові до твору І. Кочерга пише про те, що в своєму улюбленому образі він поєднує честолюбство і щиру любов князя до освіти й культури, великодушність і лукавство, рицарську одвагу і малодушну м’якливість у відповідальний момент, щедрість і скупість, невдячність за зроблені йому послуги.

Принцип психологічно-художнього осягнення сутності Ярослава дозволив драматургові показати все високе, розумне, шляхетне в його діяльності одночасно з негативним і жорстоким.

Образ розкривається в еволюції, і це допомагає читачеві краще збагнути його сутність.

У першій дії Ярослав показаний рішучим, енергійним володарем, певним своєї сили і волі. Він шанує мирне, спокійне життя, книжки, людську мудрість, одним словом, все те, що можна назвати благодаттю.

Правитель керується, однак, принципом: «Раніш закон, а потім благодать». Він покладає великі надії на мудрість свою, уміння і здатність точно визначити, що є добро, а що зло, завжди і в усьому бути справедливим. А тому вважає законним правом своєю волею вершити всі діла земні і долі людські.

Святий обов’язок державного діяча, на його думку, — оберігати мир і труд. Це благо основне.

Війна ж може бути виправданою тільки тоді, коли направлена на захист рідної землі, на захист свободи і незалежності. Тому князь і був непримиренний до всіх, хто війни і крові тільки чекає. Не прощав зради, карав відвертих ворогів і своїх рідних:

Цього не міг простити я нікому,

Бо вищих я не відаю скарбів,

Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі,

Які весь вік я чесно боронив.

Ярослав прагнув підняти міць держави, не раз говорив про історичну місію Русі, бажав Русь бачити сторожем Європи, захисником всіх народів християнських і «всіх скарбів ученій вікових».

Драма «Ярослав Мудрий» має велике виховне значення саме сьогодні, коли перед нашим народом постає так багато різних проблем.

На прикладі великого київського князя ми повинні вчитися мудрості, філософії життя. Вчитися проникати в сутність людини, в її духовність.

Робити все для того, щоб духовність зростала. Інакше Нам не збудувати міцної держави.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Тарас Шевченко відома і талановита людина на весь світ : він і поет і прозаїк і драматург і художник і скульптор . Не знайдеться в Україні жодної людини яка б у своєму житті не чула про нього чи не читала його «Кобзаря» . Ще моя прабабуся знала всі твори «Кобзаря »  напам’ять. Творчість Тараса передавалася з покоління в покоління . «Кобзар» -це і пісенник і енциклопедія і книга з історії України з народознавства. Тарас Шевченко — вірний син своєї України . Він був «закоханий» в свою батькывщину, мріяв про її свободу і незалежність. Де б він не був завжди згадував рідні місця. 

Шевченко й Україна невід»ємні один від одного . Велика кількість його творів перейнята болем щодо становища його народу усієї держави. Мені сподобався вірш «Думи мої думи мої» .В цьому творі поет розмірковує про роль поета і поезії у житті суспільства . Це пісня дума сповнена суму й болю . Поет сумував за рідним краєм вболівав за його долю страждав від того що кріпаки-українці знаходятся в панській неволі терплять знущання . Тарас Шевченко звертається до своїх дум із сподіваням і вірою у вільне життя співвітчизників. Твори поета вчать нас мудрості любові до рідного краю і народунашої мови чесності справедливості порядності . І ми українці повинні вірити і робити все як вчить нас жити великий Шевченко, жити дружно, мати «краще життя» віру і надію, що Україна буде і що зійде над нею «щаслива зоря» свободи й розквіту.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сучасні школярі примудряються витрачати на бесіди чимало часу як в школі, так і поза нею. Деякі батьки і, навіть вчителі, схильні називати це пустою тратою часу. Однак мислителі минулого і сучасні вчені називають це ніяк іншим як спілкуванням.
Значення спілкування в житті сучасної людини чимале і продовжує зростати. Від нього все в більшій мірі залежить успішність професійної діяльності, активність в суспільному житті і, нарешті, особистещастя кожного. Це пов’язано із соціальною тенденцією, яку називають зростанням ролі людського фактору в житті суспільства. 

Потреба в спілкуванні є у кожної нормальної людини. І вона виникає вже у немовляти і задовольняється тоді в першу чергу і головним чином у спілкуванні з матір`ю. З віком ця потреба диференціюється. Щоб її задовільнити, необхідні не лише близькі люди, але й інші, наприклад, ровесники. Чим дорослішою стає людина, тим в більшій мірі їй притаманна потреба в емоційному контакті з іншими людьми.Польський психолог К. Обуховський визначає потребу в емоційному зв’язку як необхідність людини в двосторонніх і багатосторонніх відносинах з людьми. Людина повинна відчувати себе предметом зацікавлення і симпатії тих людей, до яких її притягує. Крім того, вона повинна відчувати своє співзвуччя з цими людьми, переживати їх горе і радості. Тобто, відносини один до одного повинні бути взаємними і емоційно позитивно забарвленими.Спілкування стає тим, до чого всі так прагнуть, коли відбувається обмін знаннями, інформацією, емоціями, досвідом, вміннями, відношеннями до когось або чогось, які партнери, співбесідники сприймають як важливі, значимі, цінні, тобто обмін духовними і емоційними цінностями.

Але у психолого – педагогічній літературі особлива увага звертається на спілкування у підлітковий період. 

Виявляється зовсім не просто налагодити належні стосунки із підлітком. Через так званий переворот у його віці він зазнає чимало змін у власному розвитку, як фізичному, так і психічному, тому він відчуває дискомфорт. Підліток – ще цілком несформована особистість і не може негайно адаптуватися до нових перемін у власному житті, тому стикається із перешкодами на шляху взаємовідносин з іншими людьми.Підліток, вже не дитина, і ще не дорослий, займає іншу позицію у соціальному середовищі, і як новий його член бере активну участь у спілкуванні з іншими представниками. Тут він зустрічає людей різних вікових категорій з різними цінностями, з різним досвідом. І знайти тут гармонію – складна річ для підлітка. Це відзначається як у спілкуванні з дорослими, так і у спілкуванні з ровесниками.

Як відомо, підлітки непостійні у своїх інтересах, тому легко можуть змінити свій погляд на ту чи іншу справу. Це, зокрема, виявляється у стосунках з однолітками. В численних ситуаціях підліток поводиться відповідно до норм, прийнятих у певному середовищі. 

Ровесники можуть дати поштовх до виникнення в нього цікавості в тій сфері, яка раніше не привертала його уваги. Проте спілкування з однолітками може нести за собою і руйнівний характер, тобто, гасити будь – який інтерес до того, що раніше приваблювало, захоплювало. Часом підліток може потрапити в колектив, в якому можуть не визнати його поглядів. В такому колективі підліток не здатний буде задовольняти свою потребу у спілкуванні, знайти друзів для обміну цінностями. Це можливо стане причиною його пасивності, замкнутості тощо.Відповідно у спілкуванні з батьками у підлітків виникають труднощі. Здавалося б, батьки як найближчі, найрідніші люди, повинні насамперед задовільнити потребу у спілкуванні підлітка. Але в реальності їм важко домогтися прихильності своїх дітей, власне, через своє невміння або небажання зрозуміти ким стала їхня дитина і чого вона потребує. Підліток просто відвертається від рідних, не бажаючи мати відвертих стосунків з ними, і шукає собі «рідних» в середовищі, в якому він перебуває, і формує свою особистість.Збільшену образливість, негативізм, агресивність дитини Л.І. Божович пов`язує із незадоволенням потреби в спілкуванні, в реалізації особистості значних вимог. Вивчаючи спілкування школярів.Підлітковий вік – це період, коли дитина вчиться спілкуватися, і відповідно до того на скільки вона є комунікативною, залежать її стосунки з іншими людьми.

В зв’язку з цим розрізняють три різних індивідуальних стилі її комунікативної активності. 

Підлітки з індивідуальним стилем комунікативної активності більше прагнуть до спілкування, легко знайомляться, для них немає труднощів виступати перед великою кількістю людей. Вони визначаються ініціативністю в знайомленні з людьми, коло їхніх зв’язків широке. Але їхнє спілкування не стійке, зв’язки короткочасні. Цей стиль характеризує людей, що прагнуть до напруженої розумової і фізичної праці, з високою працездатністю, яким легко переключатися з одного виду діяльності на інший. Вони не чутливі до поразок у спілкуванні, а впевнені в собі люди. Їм притаманні енергійність, домінантність, рішучість, жорсткість, безпечність, прямолінійність, нестриманість. У класі вони займають середньо статусну позицію. Цей стиль носить назву «жорстко – поверхневого».Підлітки, яким притаманний другий стиль комунікативної активності, вирізняються високою потребую поділитися своїми думками і враженнями з іншими людьми, різноманіттям зовнішнього вираження емоцій у спілкуванні: швидкістю змін у міміці, пантоміміці, інтонації голосу. Вони прагнуть до глибоких взаємовідносин з партнерами у спілкуванні. Визначаються відвертістю, схильність до різноманіття у предметній діяльності і соціальному контакті. Їм властиві свобода і плавність мовлення, а також швидкість сприймання чужої мови. Ці підлітки зберігають спокій і впевненість в собі при виконанні будь – якої справи. У них в міру виражена потреба до довіри і визнання з боку інших, прагнення до тісної співпраці, мають високий навчальний статус у класі. Це «м’яко – довірливий стиль комунікативної активності».Нарешті, третій стиль комунікативної активності притаманний підліткам, які визначаються нешироким колом зв’язків, емоційною зрілістю, здібністю контролювати свої емоції, врівноваженістю. Вони консервативні, не люблять перемін. В ході міжособистісної взаємодії проявляють скромність, схильність брати на себе чужі обов’язки, альтруїзм, стійкість і постійність зв’язків з одними і тими ж людьми. Це «вибірково – стійкий стиль».Індивідуальний стиль комунікативної активності – це складне, багато комплексне утворення, що включає міжособистісну взаємодію і операційно – динамічні характеристики, спрямовані на встановлення соціальних зв’язків, побудову стійких взаємних відносин, тобто, активне пристосування до соціального середовища.Як у вітчизняній, так і в зарубіжній психології та педагогіці немало вчених зробило свій внесок у розвиток даної проблеми. Вони показали свою точку зору на тему особливостей спілкування в підлітковому віці.Для початку з`ясуємо, яку позицію у трактуванні особливостей підліткового віку займає зарубіжна психологія, висновки і положення якої прийнятні для вітчизняної психології і педагогіки. Зарубіжна психологія абсолютизує роль статевої зрілості, намагаючись із цього біологічного фактора вивести усі психологічні особливості розвитку підлітка.

Так, Б`юлер один із представників зарубіжної психології, вважає, що в підлітковому віці починають домінувати статеві інстинкти і пов’язані з ними потяги і прагнення, які і визначають поведінку підлітка, лежать в основі його вчинків, почуттів, інтересів, думок і бажань. Статева зрілість, як і всі інші сторони фізичного розвитку, визначають

психічний розвиток підлітка, і відносяться до фактору, яким не можна ігнорувати. 

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Марко Кропивницький увійшов в історію українського мистецтва як великий актор і талановитий режисер, драматург, автор популярних пісень. Він сам при нагоді створював декорації до спектаклів, захоплюючись живописом. Та особливо глибоко розкрився його талант у драматургії. Він автор десятків п’єс. Інколи вони писалися поспіхом, гарячково, щоб задовольнити репертуарний голод, і тому часто після прем’єри драматург знову правив, змінював, викреслював. Але, незважаючи на це, і сьогодні його п’єси становлять окрасу репертуарів багатьох театрів.

Найвиразнішою ознакою його драм було гармонійне поєднання української етнографії з актуальними проблемами суспільного життя, де виразно розкривалося тяжке і водночас високодуховне народне життя.

П’єса М. Кропивницького «Дай серцю волю, заведе в неволю» знайомить нас з гуртом сільської молоді середини XIX століття. її дуже цікаво читати, бо весь час напрошуються паралелі із сучасною дійсністю; щось сьогодні здається наївним, до чогось хочеться уважно прислухатися. Наприклад: «Будемо ж гуляти чесно, тихо та смирно, як слід чесному та поважному парубоцтву, так, як гуляли наші діди й батьки… Хазяйку на вечорницях поважать і шанувати, як матір, з дівчатами поводитись з повагою; та не забувати, братця, що чесна дівчина — то є краса і честь усього села».

Упродовж усієї п’єси Кропивницький доводить, що найголовніше — це вірність своїм моральним законам. їх дотримувалися наші прадіди довгі століття, і до них нам треба повертатися.

Мотиви кохання панича з селянською дівчиною, яке закінчується для неї трагічно, ми знаходимо у п’єсі Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Вона читається на одному подиху, бо сповнена динамічності у розвитку подій, характери героїв виписані дуже колоритно, життєво.

П’єса схожа зовні на мелодраму — такою її роблять перебільшені пристрасті, драматичні ефекти під час зображення перешкод на шляху до щасливого життя Оксани й Бориса. І селянська дочка Оксана, що прагне навчитися грамоти, і Горнов, новий тип інтелігента, якому близькі народницькі ідеї, і пристосуванець та перевертень Гордій Поваренко — всі вони реалістично змальовані на тлі сільського життя та стосунків бідноти з багачами.

Марко Кропивницький розкривається перед нами як глибокий психолог у соціально-побутовій драмі «Глитай, або ж Павук». Він дуже виразно змалював сільського лихваря, що дає підстави назвати цю соціальну п’єсу найвищим досягненням драматургічної спадщини митця. У ній відтворено одну з типових жахливих трагедій дожовтневої дійсності — загибель молодої жінки через підступність представників панівного класу.

Спершу мені здалося, що Кропивницький вдався до показу традиційного любовного «трикутника», та заглибившись у текст, я зрозумів, що, хоч інтимній темі й відведено багато місця, та вона відіграє лише допоміжну роль. Головне — розкриття психології новоявленого експлуататора як уособлення темної сили на селі: «На що ж і гроші тобі, на бісового батька вони, коли на них не можна купити увесь світ?» У кінці п’єси гине Олена, чиї думки і мрії про щасливе життя розбиваються об мур соціальної несправедливості. Бичка вбиває Андрій, який бере цей гріх на душу, аби покарати за підлість хижака-лицеміра. Та ще довго у моїй душі залишається почуття огиди і презирства до Бичка, що є «павук, одне слово — павук». Жаль страдницю Олену й працьовитого Андрія, яких спіткало тяжке випробування.

Мабуть, у тому і полягає неперевершений талант М. Кропивницького, що його п’єси після прочитання ще довго бентежать душу, примушують замислитись над дійсністю, над нормами моралі та власним життям.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Життя — нескінченний процес , який був, є і буде. Хтось скаже «Життя прожити — не поле перейти», бо «життя є страждання» , якщо вірити Гаутамі. Але для відважного Дон Кіхота життя — це спосіб продемонструвати свої кращі вміння, характер та можливості , комусь допомогти.Я вважаю, що для людини краще мати тверду розсудливість. Бо навіть найпрекрасніша мрія,яка невтілена в реальність є простою тратою часу. Так було і з Дон Кіхотом, він інколи віддавався гонитві за уявним, за тим, чого немає і не було насправді.

Алонсо Кіхато — іспанець, незаможний дворянин, що прочитав багато лицарських романів. Ці романи переконали його, що він мандрівний лицар. разом із простим селянином «зброєносцем» Санчо Пансою, самозваний Дон Кіхот Ламанчинський вирушив на пошуки пригод.Дон Кіхот — худий і високий , мав невелику бороду , чітко виражені, милі очі та блідий колір обличчя. Санчо Панса чимось був схожий на свого друга, от тільки він був товстим та невисоким.Світобачення та ставлення до людей Санчо Панси — повна протилежність йоо приятелю. Зброєносцю притаманні мудрість і людяність. На відміну від пишномовних речень Дон Кіхота, мова Санчо щедро пересипана народними прислів’ями а приказками.Народ їх сприймає по-різному, багато хто їх називає диваками, але вони доповнюють один одного й тому сприймаються як нерозлучні супутники.Санчо Панса вже давно мріяв збагатитися матеріально, в ідеалі він себе бачить великим губернатором. Дон Кіхот має два головних наміри; покорити серце дульсінеї тазнищити все зло на землі, та отримати славу.

На мою думку, «Дон Кіхот» — вершина творчості Мігеля де Сервантеса , де тісно поєднані високі мрії та життєва позиція. Такі різні по зовнішності, походженню, характеру й темпераменту,але схожі в одном — служінні добру, яке зближує цих людей.