Юрій Федькович (повне ім’я і прізвище — Осип Домінік Гординський де Федькович; ім’я Юрій письменник прибрав у зрілому віці) народився 8 серпня 1834р. в с. Сторонець-Путилів (тепер смт Путила Чернівецької обл.). Батько його — спольщений шляхтич — займав на час народження сина та пізніше незначні урядові посади. Мати походила з сім’ї українського священника, проте в побуті дотримувалася селянських звичаїв — цю рису перейняв від неї й майбутній письменник.

У 1846 — 1848 рр. Федькович навчається у нижній реальній школі у Чернівцях. Грунтовне і доповнене згодом знання мови, яке виніс Федькович зі школи, стало передумовою його німецькомовної творчості, що розпочалась у роки заробітчанських мандрів юнака по Північній Молдавії та Румунії.

Першими друкованими творами Федьковича були німецька балада та романтичне оповідання “Der Renegat” (1859, сліди балади, опублікованої окремо, загублено).

Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій (“Gedichte”, 1865; “Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen”, 1882) та надрукувавши ряд віршів у часописах. Кілька творів, в тому числі німецький переклад трагедії “Довбуш”, лишилися в рукописах. У німецькомовній творчості Федькович розробляє переважно ті ж проблеми, розгортає ті ж мотиви, що й у творчості українською мовою; нерідко твір німецькою мовою є перекладом або переспівом його українського твору або навпаки. Поетичні писання Федьковича німецькою мовою були високо оцінені Нойбауером, здобули схвальні відгуки І. Франка, О. Маковея, чеського літературознавця К. Кадлеца. Вихід збірки “Am Tscheremusch” вітала у 1883р. віденська газета “Neue freie Presse”. Нарис про Федьковича подала “Історія німецько-австрійської літератури”.

З листопада 1852р. до лютого 1863р. Федькович перебуває на службі у цісарській армії. Представники молодої західноукраїнської інтелігенції заохотили офіцера австрійської армії почати писати також рідною мовою. Перші українські вірші Федьковича були опубліковані в брошурі А. Кобилянського “Slovo na slovo do redaktora “Slova”” (1861) і захоплено сприйняті читачами. Брошура була спрямована проти “москвофільської” орієнтації редагованої Б. Дідицьким газети “Слово”. Зразки творчості не відомого доти поета наводилися з метою заперечення “язичія” далеких від народного життя творів, що друкувались у “москвофільських” часописах. Б. Дідицький, проте, сам зацікавився новим поетом, виявивши добре художнє чуття. За його редакцією та з його передмовою 1862р. у Львові була видана збірка “Поезії Іосифа Федьковича”.

Збірка складається з двох розділів. У першому — “Думи і співанки” — вміщено 48 ліричних віршів різної тематики.10 творів із більш відчутним повіствувальним сюжетом виділені в розділ “Балади і оповідання”, серед них своєрідний цикл — балади “Добуш”, “Юрій Гінда”, “Киртчалі”.

Ще перебуваючи в армії, Федькович зближується з рядовими жовнірами, співає з ними народних пісень і сам виступає в ролі складача “співанок”. З цими напівфольклорними, напівлітературними творами пов’язаний його перший український вірш “Нічліг” (“Звізди по небеснім граді”), складений, ймовірно, в травні 1859р. під час походу полку в Італію. Фольклорні зацікавлення Федькович проніс крізь усе життя, ставши великим знавцем, збирачем і популяризатором як поетичних (пісні, коломийки), так і прозових (казки, анекдоти, приповідки) творів. У рукописах письменника залишилась фольклорна збірка “Найкращі співанки руського народу на Буковині” (частина опублікована за радянського часу), серед записів якої в окремий розділ виділені “Співанки Федьковича” — самостійні твори поета на фольклорні мотиви. Фольклористична й етнографічна діяльність Федьковича знайшла поцінування в тому, що письменника було обрано членом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873).

У 1863р. у львівському тижневику “Вечерниці” (ідея його заснування належала Федьковичу) вміщено перші його українські оповідання — “Люба — згуба”, “Серце не навчити”, “Штефан Славич”. Останнє з них уже написано по виході з армійської служби.

Творчість Федьковича характеризує коло наскрізних тем і мотивів: краса гуцульських звичаїв зображена ним у багатьох поезіях і більшості оповідань, у драмах “Керманич” та “Сватання на гостинці”; тяготи жовнірського життя представлені в ряді ліричних творів перших років, у поемах “Новобранчик” (1862) і “Дезертир” (1867), в оповіданнях “Три як рідні брати”, “Штефан Славич”; мотив дезертирства втілено в трьох поетичних творах однієї назви “Дезертир”. Мотив цей, представлений як романтична ідея втечі від казенного, офіційного світу, наявний також в інших творах письменника. Постійною для творчості Федьковича була тема опришківства. Чимало творів присвячено розробці теми кохання як “люби — згуби”, ситуаціям вибору суспільної ролі героєм тощо.

Молоді діячі “народовського” руху залучили письменника до співробітництва у виданнях “Мета”, “Нива”, “Правда”. Проте стосунки Федьковича з літераторами “народовського” табору не були тривкими. Кризою в їх взаєминах позначений львівський період діяльності Федьковича на посаді редактора “народовського” товариства “Просвіта” (1872 — 1873 рр.).

За винятком нетривалого перебування у Львові, Федькович з 1863 до 1876р. жив переважно у Сторонці-Путилові, був кілька років шкільним інспектором Вижницького округу. Він виношує плани викладання у школах народною мовою, видає “Співаник для господарських діточок” (1869), де вміщує чимало своїх творів для дітей, складає “Буквар” (не надрукований). Як педагог Федькович обстоював зв’язок школи з життям, господарською діяльністю, критикував засилля церковної схоластики.

У 60-х рр. Федькович активно виступає на сторінках галицької преси з художніми творами (вірші, поеми, оповідання, а далі й драми), робить спроби розширення їх тематики, розбудови поетики, що, проте, не завжди знаходило співчутливу підтримку. В обстановці непорозумінь з літераторами як “москвофільського”, так і “народовського” напряму у Коломиї в 1867 — 1868 рр. вийшла нова, однак невдало зредагована збірка Федьковича “Поезії” (у 3-х випусках). На чільне місце у ній була поставлена цікава, але загалом наслідувальна поема “Мертвець”, тим часом не було вміщено високохудожній цикл “З окрушків” та інші твори. Збірка, хоч у ній містились визначні зразки Федьковичевої поезії — поеми “Дезертир”, “Циганка”, “На могилі званого мого брата Михайла Дучака у Заставні” (1867), — недоречно акцентувала на формальній залежності Федьковича від Шевченка, яку буковинський поет певний час зазнавав, пробуючи виступити у непосильній і непотрібній ролі “галицького Шевченка”.

1876р. Ю. Федькович завершує поетичний цикл “Дикі думи”, що являє собою своєрідний підсумковий огляд художніх ідей і мотивів його поезії. Початком того ж року датовані “Повісті Юрія Федьковича” — книга, видана заходами М. Драгоманова в Києві й складена з оповідань, що доти друкувались у періодиці. Проте письменник на той час уже втратив інтерес до прози, переважні зусилля зосередивши на писанні драматичних творів.

Федькович приділяв драматургії значні творчі зусилля починаючи з 1865р. Драматичний рід літератури письменник вважав найголовнішим — як у вияві спроможностей автора, так і в характеристиці самої літератури, відносячи драму до пори її розквіту. Першим драматичним твором Федьковича був жарт на одну дію “Так вам треба!”. Пізніше (1884) Федькович розширив п’єсу до трьох дій, назвавши її “Сватання на гостинці”.

На побутовому матеріалі виросла мелодрама “Керманич, або Стрілений хрест” (перша, прозова, редакція — 1876, друга, віршова — 1882). Значне місце в творові займають поетичні перекази, передусім про короля Гуцула, що дрімає у Сокільському (вплив балади Л. Уланда “König Rothbart” та міфічних теорій Нойбауера), увага акцентується також на ставленні героїв до “стріленого” хреста, що впливає на їх долю. Подібні міфічні мотиви перебувають у центрі п’єси “Довбуш”.

Повна її назва — “Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест”. Над цим твором Федькович працював найбільше, створивши три редакції українською мовою (1867, 1876 та 1884) і дві — німецькою (третя українська та друга німецька редакції ідентичні). Трагедія “Довбуш” була двічі поставлена на сцені — 1876р. у Львові та 1877р. у Вижниці, обидва рази без успіху.

Неспроможність політичного мислення, що виявилась в образі Довбуша, характеризує в цілому трагедію Федьковича “Хмельницький” (1887 — 1888, три редакції).

У так званий львівський період діяльності Федькович здійснив ряд перекладів та переробок п’єс іноземних авторів. Найбільш творчим підходом відзначається переробка комедії німецького драматурга Е. Раупаха, що дістала назву “Запечатаний двірник” (за життя автора не друкувалася; в радянський час з успіхом ставиться на сцені Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської). З німецької мови Федьковичем перекладено драму Р. Готшаля “Мазепа”. Одним з перших серед українських письменників Федькович звернувся до спадщини Шекспіра, травестувавши його комедію “Приборкання непокірної” у “фрашку” “Як козам роги виправляють” (1872), а також переклавши трагедії “Макбет” та “Гамлет”.

За відомостями біографів, Федькович, крім перекладу “Мазепи”, написав оригінальний драматичний твір під такою ж назвою (досі не відомий), а також виношував плани написати трагедії “Гонта” та “Кара Діорді” (Кара Дьордій — діяч сербського національно-визвольного руху). Проте письменникові не пощастило повністю реалізувати свої творчі задуми.

У Чернівцях, куди після смерті батька переїхав жити Федькович, поглиблюється усамітненість письменника. Він відходить від будь-якої літературної праці, дає волю давньому зацікавленню астрологією. В 1884р. буковинська інтелігенція робить спроби навернути письменника до літературного та громадського життя. З січня 1885р. Федькович як редактор підписує новостворену газету “Буковина”, де друкує кілька нових своїх творів. Наступного року місцева громадськість відзначила 25-річний ювілей літературної діяльності Федьковича, що стало певним заохоченням його до подальшої праці. Помер письменник 11 січня 1888 р.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Доля творчої спадщини кожного письменника складається по-різному. Велику роль у цьому відіграють суспільно-політичні умови й оточення, в якому народжується і формується талант письменника.

Видатний поет XX сторіччя, талановитий, оригінальний, та, на жаль, майже зовсім ще не оцінений прозаїк і публіцист, цікавий критик та літературознавець, незрівнянний перекладач з вірменської, грузинської, татарської, болгарської та інших мов, невтомний популяризатор кращих досягнень світової культури в Україні.

Творча особистість Павла Григоровича Тичини була багатогранною і складною.

Художня спадщина поета має велику цінність, залишаючись в золотому фонді нашої культури. Але не можна обминути й тих, які писалися на вимогу часу чи під тиском обставин.

Так, у часи Громадянської війни, молодий Тичина не зразу розібрався у глибокій суті громадсько-політичних подій, тим більше, що дні стояли суворі, всі сили революції віддавались нещадній боротьбі з ворогами.

Написання вірша «На Аскольдовій могилі» було тяжкою помилкою поета, спровокованого пропагандою Центральної Ради. Але до честі Павла Тичини треба сказати: він швидко розібрався, що й до чого. Переживши тяжкі дні болісних роздумів і жалю, перемішаного з жахом, поет прокляв і цей вірш, і тих, хто його спровокував на його створення. Тичина безповоротно стає співцем революційної боротьби.

1923 року Павло Тичина приїжджає до Харкова і за допомогою В. Еллана-Блакитного влаштовується на роботу в редакцію журналу «Червоний шлях». Але й там поет зазнав дуже серйозної критики і жорстоких політичних звинувачень «За протягування націоналістичного дурману в літературу». Саме тоді була написана велика поема «Чистила мати картоплю», в якій з вражаючою силою розкриває ознаки кризи соціально політичних процесів в унітарній державі. Тичина довів, що у творі домінує сувора, гірка, але щира, вистраждана правда.

Уже після виходу перших книг Тичини його творчість привернула увагу насамперед літераторів. У періодичній пресі з’явилися рецензії різного змісту й характеру. Одним із перших відгукнувся В. Еллан-Блакитний. У статті «Павло Тичина» він назвав його красою і гордістю нової української поезії, найталановитішим з сучасних поетів.

Але не обійшлося і без випадів проти поета. У закордонній пресі з’явилися писання, автори яких звинуватили Тичину в тому, що він продався Радянській владі, яка, до речі, у найскрутніші й найголодніші дні життя спеціальним декретом забезпечила його харчами і взяла під свою охорону, як цінного діяча культури.

В українській радянській пресі з’явилися теж деякі статті типу «Дутий кумир» В. Поліщука, фейлетон «Про українську оперу» К. Котка, в яких проявилося нерозуміння творчості Тичини, його перекладів лібрето класичних опер українською мовою. На ті випади відповів і сам поет, і його побратим по перу й духу В. М. Сосюра:

Не вам ганьбить ім’я Тичини

І називать його рабом…
Павла Тичину завжди турбувала проблема національного відродження українського народу. З цієї причини перший образ — ідеал революції для поета — «Золотий гомін»: то образ народу, що зібрався 1917 року на історичній площі Київської Софії, щоб висловити свою віковічну волю і мрію про державну суверенність. Киян поздоровляє сам Андрій Первозданний, засновник і покровитель міста. Від повноти щасливих передчувань «засміялись гори, зазеленіли», і ріка мутная сповнилася сонця і блакиті — торкнула струни.

Але в процесі національно-визвольної революції Павло Тичина бачить не тільки відрадні явища і тенденції:

Чорний птах — у нього очі-пазурі.
Зловісним образом «Чорного птаха» він попереджає про важкі дні при відстоюванні свободи.

Так і сталося: свідченням братовбивчої трагедії є тетраптих «Скорбна мати». Твір присвячений матері поета. Але образ покійної «матері Марії» переростає в образ Скорбної матері, в якому узагальнено і долю Божої матері, і страждання України. З поеми проступає динамічна картина трагедії рідної землі, яка потрапила в криваву орбіту Громадянської війни.

Отже, доля Павла Тичини — то доля його нації. Є в ній трагічні сторінки, болісні невдачі, але домінує жага життя, енергія творення, високий ідеал справедливості, а тим самим геній безсмертя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Неси в очах дива і недива,
Хай буде тільки правда в них жива.

В. Підпалий

Володимир Підпалий… Маловідоме ім’я. Навіть в «Історії української літератури» про нього не пишуть… Водночас виявляється, що він талановитий поет. Палітра його доробку багата. У своїх творах порушує такі питання, як драматичні суперечності життя, кохання, теми добра і зла, любові і ненависті, ролі в життя людини малої Батьківщини. У письменницьких колах про нього говорять: поет камерний, негаласливий. Його вірші лаконічні, сповнені таїни й символічності. Інтелігентна людина XX століття, сповнена тугою За гармонією в усьому суперечливому світі, В. Підпалий розглядає життя як Всесвіт, у якому живуть душа і дух. Його чиста душа рідше бувала на землі, ніж на небі. У цьому сенс — він один з не багатьох поетів епохи шістдесятників. Переконаємося в цьому на прикладі вірша «Запросини», написаному в 1967 році.

Вірш розпочинається пейзажною картиною, тому його можна віднести до пейзажної лірики. Небо прохолодне, на ньому багато хмар. Та природу зігріває золотий човен — місяць «від хмари на хмару, на хмару зі хмари — і на місці». Золотий колір місяця створює атмосферу тепла, комфортності. Образ місяця під впливом народної творчості (у народних піснях, думах часто зустрічається місяць як символ тепла й добра), поезії Т. Шевченка.

Переповнений любов’ю до батьківської хати, В. Підпалий відкриває читачеві таємницю, яку знає лише «він та ніч». Перед нами — хатина, що знаходиться «там, де три гори зійшлися, де три ріки злилися, де три шляхи зав’язалися». Триєдність надає віршеві казковості, тому й сприймається як казка. А в тій хатині — золоті весла, потрібні золотому човну. Ліричний герой переповнений радістю від того, що він побачив золоті весла й золотий човен. Вони для нього орієнтир, тому тепер і ніч не страшна. У цій поезії виявився стиль письменника. Три строфи із шести є своєрідним рефреном, який водночас виконує функції пейзажу. Звуки відсутні, всюди панує тиша. Відчуття самотності зникає, як тільки знайдено «золоті весла». Безнадія також зникає. Щоб там не було, він — ліричний герой — має йти, шукати свій шлях. До подорожі запрошує душа, окрім неї — золоті весла, золотий човен. Зміст таємниці відкривається. Для своєрідного поета найважливіше в житті — зв’язати добро, здоров’я і щастя. І якщо ти зумієш зв’язати цей вузол, значить досяг мети, значить живеш ненавмисне.

Вірш нелегкий для сприйняття, однак справляє приємне враження, відчуття тепла й захищеності.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Друга світова війна. Палають міста і села. Фашист плюндрує нашу священну землю. У цю добу лихоліття і героїчного подвигу народу Тичина проголосив: «Перемагать і жить!» Поезія Тичини теж воювала, мстила, ненавиділа, мобілізовувала, окриляла. Назва книги «Перемагать і жить!» (1943) — влучне визначення помислів і дій народу в роки війни: подолати ненависного ворога, жити й процвітати нашій Батьківщині!

Гнів і ненависть, ніжність і ліричність, філософська заглибленість у проблеми життя і смерті, наступальна сила слова — ознаки творчості П. Тичини періоду війни.

У вірші «Весна» (1942) контрастно зіставляється краса весняного квітування і страхіття ворожої окупації: «лащиться трава, квіт-ласкавчик, цвітуть луги — і ручки дітей, яких тевтон вдавив у землю». Погойдування березових хрусталиків нагадує повішених, живцем прибитих на хрест людей. Жертви фашизму кличуть до помсти над ворогом. Смерті й руїні поет протиставляє життєву активність творця. Завжди треба пам’ятати про свій обов’язок перед Вітчизною, перед історією.

Поет повинен наново родитись.

Не тихо догорять, як та свіча, —

не тільки мудрістю.в піснях світитись, —

ай буть свідомим свойого меча.

Як наказ сприймається поетове: «Вдар словом так, щоб аж дзвеніло міддю!» Ворог буде переможений, життя здолає смерть: «А нам перемагать і жить!» Високопатріотичний вірш «Матері забуть не можу» (1942) побудований як переклик сина з матір’ю Україною, яку фашистські «душать… удави, гнуть к зем-. лі, як колосину». Але Вітчизна не здається. Крізь відстань поетові з’являється образ Батьківщини. Звертаючись до метафоричних образів («грозою переплав^ люсь, сталлю блиску насталюся!»), автор відтворює психологічний стан людини сміливої, сильної духом, людини, яка готова стати до бою за честь Вітчизни.

Вершиною творчих досягнень Тичини періоду Другої світової війни стали поема «Похорон друга» та вірш «Я утверждаюсь».

«Похорон друга» (1942) — філософська поема, поема-реквієм, явище в літературі незвичайне і формою, і змістом. Своєрідна побудова її дала змогу поетові поєднати індивідуальне із загальнонародним, широкий філософський розмах думки з конкретними реалістичними описами. Це монументальний твір, у якому було синтезовано найсокровенніші почуття, що переповняли кожного патріота. Багатоплановість, поліфонічність звучання оповіді про захисника Вітчизни, котрий недожив, недолюбив, філософські роздуми про смерть та безсмертя, майстерність зображення, ритмічна розмаїтість — ці якості забезпечили невмирущість твору.

Поема «Похорон друга» наснажена високим гуманістичним пафосом, у ній на повний голос звучить мотив унікальної цінності життя кожної людини і водночас підноситься гімн безсмертю народу. Народ безсмертний, і безсмертні герої, що впали за його свободу. В поемі утверджується ідея невмирущості народу, вічного торжества життя:

Усе підводиться, встає, росте й сміється.

Усе в нові на світі форми переходить.

І мертвому тобі — живих нас не убить.

Важко знайти в українській літературі твір, у якому так різнобічно і повно було б висловлено почуття людей тієї епохи, ту глибоку скорботу за жертвами війни разом з непохитною вірою в перемогу і те захоплення, яке, подібно до блискавки, часом проймає нас, коли ми думаємо про те, що буде після перемоги.

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була, — 

такими словами Павло Тичина починає мужній вірш «Я утверждаюсь» (1943), Поетове Я воєдино зливається з мільйоннодужим народним Я. Вірш став своєрідним маніфестом героїчного народу, який на вікових історичних роздоріжжях перебув не одне лихоліття. Вислови «Щоб жить, ні в кого права не питаюсь. Щоб жить, — я всі кайдани розірву» підкреслюють незламний дух народу.

Вірш звучить як гімн безсмертній силі й величі народу. Цю головну думку поезії підкреслює рефрен «Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу», повторений шість разів, та метафоричні вислови: «Я сіяю, крильми розгортаюсь», «Я життям багатим розсвітаюсь», «Я розвертаюсь». Характеризуючи ворогів, поет, ідучи за фольклорними джерелами, вживає слова зниженого плану («злодюг злодійських», «фашистська гидь», «тобі ж кладу я дошку гробову»).

Однорідні присудки «скликаю», «кличу», «зву» підкреслюють емоційну наснагу поетичного заклику до всіх народів бити фашиста нещадно.

Поезія «Я утверждаюсь» сповнена синівської любові до Вітчизни, ненависті до ворога, непохитної віри в перемогу над гітлерівськими розбійниками.

Переживши глибоку душевну кризу, коли Тичина у 20—30 ройках боровся із власним талантом, точніше намагався пристосувати його до драматичних умов того часу, поет зігнувся під ворожою тоталітарною системою. І за образним висловом Євгена Маланюка «від кларнета твого — пофарбована Дудка зосталась». Проте, ще були окремі спалахи генія поета. У період смертельної боротьби проти фашизму талант поета знову засяяв, бо з’явилася змога виявити справжні почуття. У збірці віршів «Я утвержаюсь», створеній у ці буремні роки, читачі знову пізнавали генія. Цим Тичина довів, що поет може творити тільки тоді, коли вільний.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Світ поезії чарівний і неповторний. Він може схвилювати людину, пробудити в душі різні почуття й переживання. Особливо, коли поетичне слово створене справжніми майстрами, що можуть торкнутися струн людської душі.

Викликає захоплення поезія неперевершеного митця Павла Тичини «Гаї шумлять». Цей вірш сповнений радісним світосприйняттям, зворушливістю перед прекрасним. Ліричний герой твору відчуває красу природи душею, тому зображує її як живу істоту. Гай здається йому замріяним, хмарки на небі біжать, ріка «горить-тремтить, як музика». Людина і природа гармонійні, бо їх настрої тісно переплітаються, змінюються від радісного очікування світлого суму. Ліричний герой, милуючись навколишньою красою, дивується своїй єдності з природою.

Майстерно зображуючи красу рідного краю, Павло Тичина висловлював свої патріотичні почуття, синівську любов до України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кипів бій. Дзижчали кулі, вибухали снаряди. Атака, атака, атака… Смерть косила людей. Скільки їх полягло, а дзот все огризався шквальним вогнем, і до нього не можна було підступити.

Андрій стиснув гранату і кинувся вперед. Вибух — і десятки жал проткнули його груди, прямували до серця. Та їх затримала книга. Гаряча кров заливала сторінки. Андрій похитнувся, упав. Востаннє глянув на небо, на сонце, що, ніби на сміх, було таке сліпучо-яскраве. Друзі підняли Андрія, хтось із них витягнув з-під гімнастерки скривавлену книгу. Це були «Вершники» Ю.Яновського.

Не кожну книгу бере з собою в бій солдат, він бере ту, яка йому найближча і найдорожча, яка додає йому мужності і відваги, допомагає громити ворога. І друзі згадали, що найбільше любив Андрій Ткач новелу «Лист у вічність».

Тоді йшла громадянська війна. Молода Країна Рад була в небезпеці, і, щоб врятувати її, необхідно було величезне напруження всіх сил, потрібні були герої. У Сороченцях мало спалахнути повстання проти гетьмана і німців. Листоноша повинен був передати зброю повстанцям. Та якийсь негідник повідомив німцям про повстання, і вони кинулися на пошуки. Непритомного листоношу витягли з озерця. Все його тіло було вкрите п’явками.

«Де зброя?» — було лише одне запитання. Його били, а він мовчав, його катували, а він намагався забути про зброю, про підпільний комітет, про все, що знав. Листоношу били знову і знову. Йому хотілося вмерти, та не мав права на це, бо лише він знав, де закопана зброя, яку мусив передати повстанцям. «Справа революції лежала в його крихітному житті», — пише автор. Тому він з усіх сил тримався і повів німців шукати зброю. Листоноша водив їх з одного місця на інше до вечора. Розлютовані вороги жорстоко калічили його. Вони дивувалися, як ще тримається життя в понівеченому тілі юнака. Та вони не знали тієї сили, яка примушувала напівмертвих жити, щоб чесно виконати свій обов’язок в ім’я торжества омріяної справедливості. Листоноша вже не міг іти, скривавлене тіло боліло нестерпно, та він знову волік його за село, у піски, назустріч повстанцям.

Юнак   помер,   виконавши   до   кінця   свій   обов’язок здійснивши справжній подвиг. „Лист в вічність пішов разом із життя, як світло від давно згаслої одинокої зорі» — пише Ю.Яновський.

Листоноша помер, як тисячі героїв громадянської війни, як помер легендарний Данко, серце якого розсипалось на голубі іскорки, щоб, потрапляючи до людей, розпалювати в них мужність і відвагу, бажання подвигу Так і серця листоноші, Шведа, Коваля Максима, Адаменка, згорівши, не згасли марно: вони запалили сотні тисяч сердець на нові звершення, на подвиги в ім’я щастя людей.

І зараз, коли над нами мирне небо, коли широкою ходою йде становлення української державності, в серцях наших людей залишаються іскри великого подвигу. Бо хіба ж не подвиг — кинутися на озброєного бандита, відвести палаючий літак за місто, загинути самому, щоб врятувати життя тисячам?

Подвиги не меркнуть в людському житті, і не забуваються книги, в яких звеличено героїзм народу. Тому і писав О.Бабишкін: «Журавлині ключі вічності пролітають над Ю.Яновським, над його творами, цими листами у вічність».

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Народився 11 квітня 1974 року, Львів. Кандидат філологічних наук. 1996 року закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка. 2000 року захистив кандидатську дисертацію «Поетика Галицько-Волинського літопису» за спеціальністю 10.01.01 – українська література. У колі дослідницьких інтересів проблеми поетики давньої української літератури, зокрема літератури княжої доби; історія світової літератури Середньовіччя та Відродження; сучасний літературний процес в Україні. Читає курси історії світової літератури Середніх віків, історії світової літератури епохи Відродження, історії давньої української літератури, історії давнього українського театру; спецкурс „Поетика літописного твору». Член Асоціації українських письменників.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Юрій Федькович написав понад шістдесят прозових творів, у яких автор підняв проблеми буковинських селян, безправного трудового народу, жовнірів цісарської армії. Він підносив голос протесту проти соціальної і родинної нерівності, возвеличував волелюбство, оспівував гордих і сильних людей.

У повісті «Три як рідні брати» Федькович змалював реалістичні картини рекрутчини та поневірянь жовнірів. Правдиво показане горе й нещастя, які рекрутчина принесла до селянської родини. З горя захворіла мати вдома, ридають сестри, горюють брати. «А дома сум та плач», — такими словами автор виразив загальний настрій, що панував у родині. Далі Федькович описує життя Івана-новобранця. Жорстока муштра, палочна дисципліна, приниження людської гідності, знущання, залякування, — такою була атмосфера в цісарській армії. В казармах «дехто лає, дехто б’є, декого знов другі б’ють». Змальований у повісті й один офіцер, капітан-садист. Він сердитий, недобрий, грубий, агресивний. При розмові не дивиться на солдат, вважаючи їх негідними уваги.

Показав Федькович життя селян. Вдова помирає з голоду та холоду. Дочки наймитують «…у таких панів,… що і до церкви не пускають», не то щоб провідати хвору матір. Автор показав, що підневільна праця була суспільним і морально-етичним злом. Намітилася у творі і класова структура тогочасного села. Вмирають із голоду, страждають у невилазних злиднях, тяжко працюють бідні наймити, а сільські глитаї збагачуються за їх рахунок. У повісті знайшли відображення й антицерковні мотиви. Піп забирає у важкохворого Івана за похорон все, що в нього було. Священик байдужий до людського горя, жорстока і немилосердна людина, бо зміг сказати Іванові: «Чорт по твоїй душі! Плати та й годі…»

Юрій Федькович підняв у творі проблему родинних стосунків. Іван — люблячий син, уважний брат. Його дуже засмучує лист брата Онуфрія. Вирвавшись у відпустку, голодуючи сам, купує гостинці рідним. У недавно перехворілого юнака десь береться сила, коли він побачив умираючу від голоду й холоду матір. «Для рідної неньки борзо дрівця рубаються». Іван — людина великої душевної краси, та ці душі спотворювала погоня за наживою. Таким є дядько Івана Андрій. Родинні стосунки для нього нічого не важать. Тільки б вижити самому. Дядько Андрій забирає в сестри останню корову.

Дружба, взаємовиручка, солідарність — проблеми повісті «Три як рідні брати». Хоч і на родинному тлі, а показав Федькович прагнення простих людей об’єднатися, жити вкупі у мирі та злагоді. Стверджував письменник братерство людей різних національностей, пропагував доброту та щирість у взаєминах. Із любов’ю малює автор своїх героїв, милується їхнім благородством, утверджує їх моральне право на людське щастя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Прозова спадщина Ю. Федьковича налічує понад 60 повістей, новел, оповідань. За тематикою і проблематикою ці твори дуже різноманітні. Велика частина прозової творчості присвячена темі кохання. Тема кохання зображується Ю. Федьковичем у його власній, тільки йому притаманній манері: ми спостерігаємо, як розвиваються стосунки закоханих, простежуємо велику кількість сюжетних перегуків із народною творчістю, із баладами та легендами, які тоді ще малий Юрко чув від своєї матері та сестри, від односельців. Тема кохання дуже часто розкривається поряд із темою жовнірства. В цьому автобіографічність творів Ю. Федьковича. Сам письменник був жовніром, тож він описує те, що сам пережив або побачив на власні очі. Жовнірство — це не романтичний похід чоловіка на захист своєї Батьківщини, коли його кохана з гордістю та тихим сумом проводжала його до воріт, довго дивлячись, як її коханий зникає в куряві вранішньої дороги. Жовнірство — справжня трагедія для люблячих сердець, це непотрібна, безглузда і жорстока розлука, що руйнує людські життя. Чекаючи роками єдиного коханого чоловіка, дівчина страждала і марніла, часто помирала з туги, так і не дочекавшись…

Жовнірська проза Ю. Федьковича здебільшого пройнята трагічними мотивами, не маєщасливого закінчення. Бо таким вже було жовнірське життя… Тільки одна повість на цю тематику закінчується оптимістично — це твір «Три як рідні брати». Одна повість — на понад 60 прозових творів. Скоріше за все, так і було в дійсності: в одного на шістдесят жовнірів життя складалося вдало… Повість «Три як рідні брати» була схвально оцінена як критиками, так і пересічними читачами, бо у ній письменник реалістично змальовує і важкість жовнірського життя, і красу людських душ.

У повісті йдеться про життя українців Івана Шовканюка, Якова Нестерюка, німця Тоній Тайвера та словака Бая. Напевне, головні герої не уникли б трагічної долі, якби не врятувалися справжньою чоловічою дружбою, здатністю до самопожертви. Словак Бая зголосився прослужити зайвий рік, аби Іван пішов у відпустку, Тайвер урятував Іванові життя, а Яків сплатив його борги. Згодом вони дійсно стали як брати, гуртом змагаючись проти несправедливості світу та життєвих труднощів. Колись я читав про побратимство серед козаків, коли двоє друзів оголошували себе братами — настільки міцною була їхня дружба, — і дійсно, всі вважали їх братами. Хоча герої повісті і не є козаками, проте, як нацмене, давня традиція побратимства виринула з пам’яті роду, з най-благородніших куточків їхніх душ… Ця повість нагадала мені народні перекази про друзів, які виручають один одного з біди, хіба що Ю. Федькович майстерно розкрив психологію своїх персонажів, зробивши їх не образами-символами, не образами-схемами (як це часто буває в народній творчості), а живими, справжніми, яскравими…

Прочитавши цей твір, я дійшов висновку, що за будь-яких життєвих обставин людина, чиста душею, такою і лишатиметься, а повість «Три як рідні брати» — не тільки ілюстрація цієї тези і зображення подій певного періоду, але й

дуже повчальний твір, що залишається актуальним і досі. Навіть попри те, що

жовнірство давно в минулому, ми можемо повчитися взаємоповаги та підтримки, чистоти й самопожертви, які виявили головні герої… Вони є героями не тільки в значенні літературознавчого терміна, а й у життєвому значенні: вони є героями душевної краси та щирості, гідними захоплення й наслідування…

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Збірка П. Тичини «Сонячні кларнети» відкрила низку «світлоносних книг». Образ сонячних кларнетів — це і символ вічно юної природи, і втілення прагнень до всього сонячного, радісного, життєдайного. Павло Тичина у творах висловлює мрію про щасливе життя. І навіть бачачи людське лихо, не сумував, не впадав у розпач, бо ніколи не покидала його віра в перемогу світлого, прекрасного.

До збірки «Сонячні кларнети» ввійшло 44 поезії, які умовно можна поділити на три тематичні групи. До першої належить лірика з пейзажними і любовними мотивами. Це поезії «Гаї шумлять», «О панно Інно…», «Сонце» та багато інших, які вражають красою образів і почуттів. Оптимістичне сприйняття світу й очікування чогось нового, незнайомого притаманні поезії «Там тополі у полі»:

Йду в простори я, чулий, тривожний

(Гасне день, облітає, мов мак).

В моїм серці і бурі, і грози,

Й рокотання — ридання бандур…

Тихою зажурою віє від поезії «Ой не крийся, природо…» Вона полонить читачів тим, що малюнок осіннього завмирання та згасання природи не викликає розпачу. Як змінюється погода восени, так змінюється настрій ліричного героя. Він то сумний, то веселий. У образі «засміялось сонце у тузі» відчуваються бадьорі нотки: як би не плакали сичі, весна знову прийде, шумітимуть зливи, а потім сяятиме сонце.

Друга група поезій — народне горе, яке принесла народу Перша світова війна. Поет засуджує людиновбивство, застерігає людей:

Будьте прокляті з війною! —

Вороний вітер…

Третя група тематично поєднується з другою: Україна і революція. Закінчується збірка поемою «Золотий гомін», твором, у якому поєднуються і ілюзії, і відчуття класового розколу. Поет вірить у соціальне і національне визволення України.

Я — невгасимий Огонь

Прекрасний, Одвічний Дух.

Вітай же нас ти із сонцем, голубами,

Справедливі слова Б. Якубського про збірку «Сонячні кларнети»: «Ця чудова книжка була й залишається подією в історії українського письменства… Лірика цієї книжки — щире золото…»