Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україна — традиційно хліборобська країна. То ж земля, відношення до неї були мірилом духовної зрілості кожного українця протягом багатьох віків. Усі прагнення, усі свої надії на майбутнє хлібороб завжди спрямовував до землі. І звалася вона «матінкою», «святою». І не дивно, що в українській літературі тема землі займає провідне місце. Про те, що значить для людини, для хлібороба земля, розповідає й однойменний твір О.Кобилянської. «Факти, що спонукали мене написати «Землю», — пише Кобилянська, — правдиві. Особи майже всі до одної також із життя взяті».

Сюжет повісті простий, але страшний. Щоб одружитись з коханою дівчиною, молодший брат убиває старшого, бо тому у спадок повинна була дістатися батьківська земля.

Земля направляє вчинки усіх персонажів. Івоніка Федорчук хоче одружити свого старшого сина з нелюбою Парасинкою тільки тому, що їхні наділи «граничать між собою, становлять одну рівнину, їх сила однакова» .

Старший син, Михайло, спокійний, тихий, навіть покірливий син. Але й він іде на конфлікт з батьками, бо кохає Анну, бідну батрачку. У неї, на відміну від. Парасинки, землі немає!

Михайло ж, хоч і любить землю, і, опинившись у цісарському війську, тужить за нею, все ж говорить батькам: «Я лишу вам усе поле… тіштеся ним, а я беру собі Анну й верну назад до міста».

Сава, молодший син, постійно боявся, що батько віддасть землю Михайлові, а йому нічого не дістанеться. Сава почував себе «неначе відкиненим, неначе без вартості й відчув, що не може бути без землі… але і без Рахіри не міг лишитися». І це прагнення будь що мати землю призвело його до братовбивства.

Ця трагедія немов би перевернула світ героїв. Після смерті Михайла Івоніка потай від Марійки записує сину Анни своє найкраще поле. Він не хоче, щоб і сином Анни керувала та ж сліпа сила, що вбила Михайла, що штовхнула до злочину Саву з Рахірою, що забрала сили у нього самого і у його дружини. Колись він сказав про землю: «Вона підпливла нашою кров’ю». Івоніка навіть не підозрював, який близький до істини він був тоді. Над могилою Михайла Івоніка скаже: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї».

Земля у цьому творі, однак, не постає страшним символом людської безвиході, горя, страждань. її образ лише підкреслює проблему відносин між людьми, між землею і людиною.

Земля і тоді, і зараз має велике значення у долі кожного хлібороба, та й у долі кожного з нас. Адже вона нас годує, з неї усе виростає, і кінець нашого шляху, врешті-решт, теж у ній. І тому відношення до неї повинно бути дбайливим і шанобливим, таким, як у доброго господаря, а не як у простого споживача благ, зроблених чужими руками.

Доля Ольги Кобилянської — незвичайна. Не маючи змоги одержати офіційну освіту, вона осягла самотужки багатства світової культури, щоб служити словом своєму знедоленому народові.

Письменниця ніколи не втрачала сили духу і завжди вірила в перемогу людини над царством темряви і насилля. Доля її була незвичайною і ще в одному. Буржуазні ідеологи намагалися її переманити на свій бік, але Ольга Кобилянська гордо йшла прямим шляхом, котрий вибрала сама, хоч шлях той був дуже нелегкий. І все тому, що вона дуже любила людей, любила свій народ і дивилася на нього «…тими самими очима, що на деревину, цвіт і всю живучу участь природи…». Оглядаючи пройдений шлях, 1921 році Ольга Кобилянська писала: «Де є народ, там і культура й сила буде».

«Ольга Кобилянська — автор дуже різних не лише тематикою, а й психологічним спрямуванням творів. Кращий із них — повість «Земля». Факти, що лягли в основу повісті, правдиві. Майже всі герої твору взяті з життя. Сюжет повісті розгортається зовні досить плавно, спокійно, але внутрішньо наснажений дуже гострими психологічними моментами. Та й не диво: «Ліс панський. Власність приватна.» Серед героїв повісті найбільш яскраво вимальована родина Івоніки Федорчука, який все життя важко працював, відмовляючи собі в усьому, аби лиш мати шмат землі. Саме на родині Івоніки ми можемо прослідкувати за тим, яку роль відіграє земля в долі людини. Обставини життя змальовуються письменницею так, що важко з’ясувати, кому легше : безземельним селянам чи господарям. Устами Івоніки Кобилянська промовляє страшенну правду трудівника — хлібороба, голи він говорить про землю: «Вона підпливла нашою кров’ю і нашим потом». Івоніка і його дружина Марія, невеличка спрацьована жінка, стають повними рабами землі. Вони самі визнають це: «Ми люди, що знаємо лиш землю! Вона чорна, та й руки наші почорніли від неї». Лише в хвилину великого страждання проривається біль і гнів їхнього безправ’я.

У родині Федорчуків виростає двоє синів: синьоокий красень Михайло, запопадливий у своїй любові до землі, і чорнявий неспокійний Сава, що ладен прикласти свою енергію до всього, але аж ніяк не до землі. У розмові з сином Михайлом Івоніка говорить: «Як я замкну колись очі, то хочу, аби моя земля перейшла в робочі руки». Батьків турбує своєю поведінкою Сава, який весь час тікає від землі, але не хоче змиритися з думкою, що батьки віддадуть землю Михайлові. Сава кохає Рахіру, батько якої Григорій — безземельний селянин. Він теж хоче мати землю, та не для того, щоб працювати на ній, а для того, щоб мати все. а кульмінація повісті вражає своєю жорстокою правдою. На передодні свята Храмового дня, коли старий Івоніка від’їхав до міста, в лісі брат Сава вбиває брата Михайла. Батько серцем відчув непохибно, хто і за що вбив Михайла: «За землю підняв Сава руку на свого брата, лиш за землю! От до чого дожив він, Івоніка! На те працював ціле своє життя гріб, згортав кожну грудочку землі, на те, щоб відтак один другого пігнав у ту землю». На суді Саву виправдали. Страшний злочин зовсім відвернув його від землі. « Я вашої землі не потрібую. Я собі піду з Рахірою до Молдавії», — каже він батькам.

Висновок робимо такий: причиною загибелі Михайла стала земля. Чи є в повісті інші погляди на землю? думаю, є. Анна, в минулому наречена Михайла, поховавши хлопчиків-близнят від Михайла і вийшовши заміж за роботящого Петра, працює від рання до вечора на здобуття засобів для науки сина. В цьому місці повісті стикаються дві точки зору на проблему людина і земля. Старий Івоніка таємно від Марійки кращий шмат поля Михайлового переписує на сина Анни, а Анна силою хоче свого сина відірвати від землі і віддати його на навчання до міста Саме в цьому місці повісті виявилася неспроможнім письменниці реалістично розв’язати питання: земля трудівник на ній.

Повість «Земля» — соціально-психологічна панорама буковинського села кінця XIX — початку XX столітті! його класовим розшаруванням. В цьому велике пізнавали значення повісті О.Кобилянської «Земля».

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Альбер Камю — французький письменник, лауреат Нобелівської премії, філософ, учасник руху Опору, взагалі, непересічна людина. Камю, як на мене, цікавий письменник. Сам твір «Чума» на мене справив враження не стільки як текст, а скоріше як підтекст. Коли читаєш роман, треба розуміти більше ніж написано, або запитувати пояснень у вчителя, або ж спочатку прочитати підручник чи передмову до роману — і тоді читати легше й зрозуміліше. Це трохи дивує. Адже у Л. Толстого чи Ф. Достоєвського, О. Бальзака чи Ч. Діккенса, ти просто спілкуєшся з автором, із його героями, навіть стаєш сам учасником подій (так здається в усякому разі).

Щоб прочитати роман «Чума», треба бути підготовленим. Потрібно бути трохи філософом, трохи аналітиком, трохи істориком… Усе починається з першої фрази: «Цікаві події, що взято сюжетом цієї хроніки, відбулися 194… року в Орані». Чому автор не вказав останньої цифри? Який у цьому смисл? Інтрига для читача, щоб він сам здогадався, про яку «чуму» буде йти мова?

Хаос… Суцільний хаос… Кажуть, випадковості не буває. От і слово, «хаос» «впало» на мене не випадково. Це ж підказка! Дійсно, якщо підійти до теми твору з самого початку, від джерела, то там можна знайти слово «хаос». Воно лежить в основі світосприйняття письменника, і це сприйняття світу надалі відбилося в його творах. А погляди, як і твори Камю, несуть на собі відбиток екзистенціалізму. Що доводили екзистенціалісти? Вони переконували, що світ — це хаос, у ньому не існує закономірності. Усе відбувається випадково. Людина самотня, вона не може зрозуміти сенсу свого життя. Єдине, що дає їй змогу зрозуміти смисл власного існування — це якась критична ситуація. Наприклад, людина потрапляє в межову ситуацію (знаходиться на межі чогось, іноді на межі життя й смерті), і тоді вона робить свій моральний вибір, доводячи сама собі, що вона не порожнє місце в цьому світі та від неї все-таки щось залежить.

Так от, перед нами роман «Чума». Межова ситуація: у місто Оран приходить страхітлива хвороба чума (у переносному значенні автор має на увазі і фашизм — дивимося на дату! — і взагалі будь-яке лихо). Звичайний лікар Бернар Ріє помічає небезпеку — щури можуть розносити інфекцію, почнуть хворіти люди. Якщо вжити заходів раніше, тоді для людей небезпека буде меншою. Але ті, від кого залежить прийняття рішень, чогось вичікують. Може, щоб не сіяти паніку, а може, щоб не відволікатися від сьогоднішніх справ — адже проблема ще не гаряча, може, все й так минеться… Що робити? Доктора Ріє ніхто не примушує нічого робити — він може не бити на сполох, не створювати санітарних дружин… Але він це робить.

Він не може інакше. Він у такій ось межовій ситуації починає більше думати не про себе, а про людей, про все місто. Та й журналіст Рамбер також виявляється людиною гуманною. Він випадково потрапив під карантин, йому хочеться втекти з цього міста до рідного Парижа. І спочатку він усіма силами намагається вирватися з за-чумленого Орану. Ніяк не вдається. Рамбер шукає вихід. І от — будь ласка. Він може втекти в машині, яка вивезе його непомітним із Орану. Але ж ні! Рамбер тепер почуває себе відповідальним за долю нещасних людей. У ситуації, коли треба вирішити, чиє життя для нього є важливішим, він відмовляється від егоїстичного порятунку. Він залишається в Орані та працює для блага людей.

Мені здається, так само, як Камю йшов дорогою поступового пізнання світу, так і його герої змінюються протягом роману. Так, світ безглуздий, подолати чуму неможливо (бо вона як прийшла в місто, так само й відійшла, і не вакцина тут допомогла, а невідомо що), але людина має боротися. Це необхідно хоча б для того, щоб зменшити страждання людей, виявити своє людське милосердя один до одного. І якщо кожна людина буде чесно виконувати свою справу, тоді й світ може стати кращим, і тоді, можливо, цей світ не буде «ворожим і незрозумілим».

Альбер Камю через метафору, алегорію показав у романі зло, яке завжди існувало у середовищі людей. Завжди життя людства супроводжували війни, вбивства, завжди існували нечесність, лицемірство, підлість. На жаль, це нікуди не зникло. Дійсно, роками може дрімати десь у стосі білизни «бацила чуми», а тоді вирветься й накоїть лиха. Вирвався фашизм — і «зачумив» навколо себе народи й держави. Була війна, було багато смертей. Але люди протистояли цьому злу. І зрештою, зло подолали і відчули себе людьми. Не зачумленими людьми, «а людьми здорових і чистих тіл» (цитата з В. Вітмена). Радість перемоги над злом, над хворобою, над безсиллям — це радість справжньої перемоги! Заради цього варто жити!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Від часу створення трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» минуло не одне століття, але до цього часу глядачі хвилюються, стежачи за долею закоханих із Верони, а актори, що отримали роль у трагедії, сприймають це як найяскравішу подію у своєму творчому житті.

«Ромео і Джульєтта» (1595) належить до першого етапу творчості видатного драматурга, коли письменник створює в основному ліричні комедії. У двох же трагедіях (друга, крім названої,— «Юлій Цезар»), незважаючи на велику кількість похмурих сцен, перемагає все ж світла основа, перемогу святкують честь і справедливість.

Головні герої «Ромео і Джульєтти» молоді, чисті серцем, живуть відчуттям величезної радості буття, а потім — безмежного щасливого почуття. Оптимізм автора в цей період його творчості виявляється сильнішим за людиноненависництво і користолюбство.
Основний леймотив трагедії — розвінчання світу феодальних відносин, ворожих людині, таких, що спотворюють її природні почуття. Ворожнеча вельможних родин Монтеккі і Капулетті, від якої страждає вся Верона, тому що вона розлючує жителів міста, робить загальне життя нестерпним. Крім того, ця ворожнеча являє собою фікцію захисту родинної честі, яку немовби захищають обидва табори. Можливо, колись цей конфлікт і мав реальну підставу, але зараз навіть пам’ять про нього щезла. Ця ворожнеча — пережиток давнього, проте воно ще має силу і здатне заважати утвердженню нової моралі, нового порядку.
Таким чином, у трагедії стикаються дві суспільно-моральні сили: дух феодальної жорстокості й помсти і принципи кохання, гармонії прийдешньої епохи Відродження. Але передусім «Ромео і Джульєтта» — найвизначніший гімн коханню. Юнак і дівчина з ворогуючих родин полюбили одне одного. Їх кохання — не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких перешкод, але й почуття, що нескінченно збагачує душу. Шекспір дуже поетично показує народження й розвиток цього високого почуття. Ось Ромео бачить Джульєтту на балу, і її краса вразила юнака:

Ее сиянье факелы затмило.
Она подобна яркому берилу
В ушах арапки…
Любил ли я хоть раз до этих пор?
О нет! то были ложные богини,
Я истинной красы не знал доныне!

Нічна сцена в саду, коли Джульєтта, сидячи біля вікна, мріє про Ромео, а він стоячи внизу, чує її зізнання, і їх наступна бесіда, під час якої вони порозумілися,— важко знайти у світовій літературі епізоди, що дорівнюють цьому за силою виявлення почуттів.
Кохання перетворює героїв. Ніколи не вибачив би дотеперішній Ромео пихатому Тібальду в’їдливість і грубість. Люблячий Ромео стає терплячім. Кохання робить його розсудливим і по-своєму мудрим. Тільки коли Тібальд накидається на добродушного Меркуціо, Ромео береться за зброю. Джульєтта по-дитячому безпосередня й відверта. Її почуття ще дрімають. Покохавши Ромео, вона починає краще розумітися на людських взаєминах — краще, ніж її батьки, які бажають бачити нареченим Джульєтти вельможного Париса. Адже ще деякий час тому вона була ладна придивитися до Париса. І, можливо, якщо б не сталася зустріч із Ромео на балу, відбувся б ще один шлюб, досить щасливий, на підставі доччиної слухняності перед бажанням батьків. Але Джульєтта визнає за краще вмерти, ніж одружитися з нелюбим. Дівчина першою починає розмову про одруження, у її словах, звернених до обранця, відчувається душевна зрілість і гідність люблячої жінки:

Повір мені, і я вірніша буду,
Ніж ті, що хитро удають байдужість.

Те, що Джульєтті лише тринадцять років, ще раз доводить: великі почуття доступні й юним душам. «Любви все возрасты покорны»,— скаже про це пізніше геніальний російський поет. Відданість коханому, віра в Ромео, рішучість, горде усвідомлення власної правоти — усе це робить Джульєтту найяскравішим символом найпрекраснішого людського почуття.
Герої боряться за право вільного вибору в коханні, однак вони оточені сліпою й ненависною ворожнечею. Із тією ж рішучістю, з якою Джульєтта п’є снодійне зілля, що запропонував їй чернець Лоренцо,— береться вона і за кинджал, тому що знала: коханий наклав на себе руки, бо переконався у її смерті. Розділити з ним його долю — у цьому вбачала Джульєтта свій обов’язок. Дівчина гине, тільки-но зазнавши щастя кохання, про яке мріяла і яке виплекала у своєму серці. Без Ромео життя втрачає смисл, бо двічі кохати неможливо…
Кохання Ромео і Джульєтти — нестримне, чисте й героїчне — триває лише декілька днів і протистоїть давнім поглядам і відносинам середньовічної закляклості, під владою якої перебувають Капулетті й Монтеккі. Це справжній бій за вільне життя й права людини. Трагічна загибель дітей примирила нарешті ворогуючі родини, але якою ціною! Своєю смертю закохані немовби купують перемогу нового життєвого принципу — принципу миру, дружби, кохання. Горе втрати примушує Монтеккі і Капулетті зрозуміти, що безглуздою ворожнечею вони знищили власне майбутнє. У загибелі закоханих народжується нова істина: людські почуття святіші й значніші за вікові станові забобони. Так було й так буде завжди, доки живе людина.


Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Кохання — це джерело натхнення, радості, енергії, стимул жити та творити, створювати і вдосконалюватися. Це непередаване відчуття захвату та щастя, що ти любиш і тебе люблять! Це бажання дарувати радість коханій людині, робити приємні сюрпризи, бути поруч. Але досить часто ми опиняємось в полоні своїх «надуманих», ідеалізованих почуттів, а справжнє кохання проходить повз. А як же розпізнати «кохання на все життя»?

Ідеальних людей не існує. В парі люди доповнюють один одного. Любов — це терпимість до недоліків того, кого любиш. Коли залишаєшся сам собою при будь-яких обставинах, і саме за це тебе цінує і любить твоя друга половинка, тоді розумієш, що тебе кохають щиро, всім серцем і «не змінюючи» на свій лад.
Дуже часто за кохання приймають інше не менш сильне почуття — закоханість. Воно буває палким, болісним, гарячим, хіба це не кохання?. Кохання! Тільки на першій стадії свого розвитку, коли ще не вдалося пірнути в саму глибину почуття. Воно може луснути, як мильна бульбашка, від якої навіть райдужної оболонки не залишиться, а може перейти в іншу свою іпостась. На інший щабель розвитку, який проникає у саме серце.

У чому головна відмінність підроблених почуттів? У тому, що вони ставлять умови. Якщо ти мене любиш — тоді і я тебе люблю. Саме такі відносини практикує більшість людей. І в цьому немає нічого страшного. Але кожен може трансформувати ті відносини, які має зараз, у справжнє кохання. Перш за все, справжнє кохання — це кохання безумовне. Це як раз той випадок, коли ти любиш іншу людину, як саму себе, і коли ти любиш не за щось, а не зважаючи ні на що.

Але, потрібно пам`ятати, що почуття не є гарантом надійності чого-небудь, гарантом надійності може бути тільки людина. А якщо ви будете безтурботно спочивати на лаврах, думаючи, що спіймали вічність за хвіст, або недбало кидатися словами і вчинками, випробовуючи почуття на міцність, то є велика вірогідність втратити цей небесний дар, який дається кожному, але не кожен здатен цей дар оцінити та зберегти.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У кожної людини має бути улюблене заняття. Не можна весь час працювати, навчатися або займатися чимось корисним. Іноді необхідно відпочивати і займатися чимось таким, що подобається виключно тобі. Варіантів того, що може вважатися улюбленим заняттям людини, дуже багато – іноді таким є якась активна діяльність, пов’язана з подорожами або спілкуванням з новими людьми або зі старими знайомими. Бувають і такі люди, улюблені заняття яких пов’язані з можливістю побути на самоті. 

У будь-якому випадку улюблене заняття – це справа виключно індивідуальна, кожна людина має право проводити час так, як того бажає виключно вона сама.Моє улюблене заняття сформувалася в моїй самій ранній юності. Я завжди був людиною мрійливою і дуже стурбованою. Не можна сказати, що мені зовсім не було цікаво спілкуватися з людьми і перебувати в колективі, але все ж мене весь час тягнуло до чогось іншого, інше заняття здавалося мені набагато більш цікавим. Це інше заняття – читання. Першу серйозну книгу я прочитав ще в молодшій школі, вона справила на мене дуже хороше враження. Саме тоді я остаточно прийшов до висновку, що читання – це одне з найбільш цікавих занять, які існують. Завдяки читанню я міг з головою зануритися в іншу історичну епоху, дізнатися про життя людей, яких я ніколи не знав і, мабуть, не впізнаю в житті. 

Читання дає дивовижну користь для людського розуму. Книги повняться дуже корисною інформацією про світ, про людей. З книг завжди можна чогось навчитися, щоб потім застосувати ці знання в повсякденному житті і справити на всіх оточуючих сильне враження. Крім того, читати книги дуже корисно з точки загального розвитку людини. Прочитана книга дозволяє зрозуміти самого себе. У книгах, як правило, розповідається про людські проблеми, драми, про те, як люди долали всі ці численні проблеми і неприємності. 

Дану інформацію можна використовувати і самому собі на користь, визначитися з тим, як вирішувати власні проблеми.Моє улюблене заняття – читання. Завдяки читанню я можу задовольнити відразу кілька своїх життєвих потреб. 
Я можу вирішити деякі проблеми буття, з якими мені доводиться стикатися, я можу розважитися і дізнатися щось нове або корисне, що потім допоможе мені в житті. Я думаю, що це заняття навряд чи поступиться якомусь іншому. 

Я впевнений, читання буде цікавити мене ще дуже довго. Бути може, навіть весь залишок мого життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сім’я – це два безмежно люблять один одного людини, які живуть разом. Створити сім’ю без любові неможливо. Любов – це найголовніша умова для існування родини. Без любові – це вже не сім’я, а пародія на неї, взаємовигідне співіснування, ведення спільного господарства, але не сім’я. 

Сім’я дуже сильно впливає на кожну людину. У чому відмінність сім’ї від іншого колективу? Найімовірніше, в тому, що сім’я є найбільш інтимним місцем для будь-якої людини. Близькі родичі завжди знають все про тих, з ким вони живуть, більше всього інформації. Вкрай рідко в сім’ях бувають секрети або таємниці, тому що люди живуть разом і їм потрібно ділитися один з одним своїми проблемами, переживаннями та радощами.

Краще всього, коли у людини є ідеальна сім’я. Як відомо, межі для досконалості просто не існує. Можна розвивати думку дуже довго, уявляти все кращі і кращі варіанти того, яка родина може вважатися найбільш ідеальною. Але потрібно виходити із сучасних реалій. А вони, як відомо, вкрай далекі від чиїхось фантазій або ідеалу. Ні для кого не секрет, що в нашому суспільстві завжди були діти, позбавлені батьків. Можна уявити, як їм важко. Як не крути, а батьків не замінить ніхто. Тому такі діти позбавлені будь-якої сім’ї. І в той час як якась дитина ображається на батьків за відмову купити якусь річ, інша, сирота, була би рада просто бачити кожен день рідних людей, які люблять її так, як можуть любити тільки батьки і ніхто інший.

У зв’язку з усім вищесказаним, я можу прийти до висновку, що перший аспект ідеальної сім’ї – це її повнота. В ідеальній сім’ї є мама, тато і діти. Ще краще, коли в неї входять також і близькі родичі: бабусі, дідусі, тітки і дядьки. Що стосується інших аспектів сім’ї, то тут все передбачувано. В ідеальній сім’ї живуть здорові і щасливі люди, які люблять один одного. В ідеальній сім’ї завжди можна комусь поскаржитися, знайти розуміння, є з ким розділити радість. Для такої сім’ї хочеться розвиватися, ставати краще, щоб приносити якомога більше користі. Взагалі, ідеальна сім’я повинна мотивувати людину. Я думаю, що багато людей стають успішні в суспільстві саме тому, що у них хороша сім’я, де вони можуть отримати все найпотрібніше.

Уявити собі, що таке ідеальна сім’я, насправді зовсім не складно. Я вважаю, що моя сім’ї є ідеальною. Ми завжди підтримуємо один одного, готові прийти на допомогу в будь-яку хвилину. Для кожного з нас немає нічого важливішого, ніж здоров’я і щастя один одного. Я бажаю всім людям, позбавленим ідеальної сім’ї, одного разу все-таки знайти таку. Адже навіть діти-сироти виростуть, знайдуть другу половину, народять дітей і зможуть побудувати свою сім’ю так, як їм потрібно. А ті, хто в чомусь незадоволений своєю сім’єю, завжди можуть зробити щось, щоб поліпшити собі і своїм близьким життя.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Для регулювання поведінки людей існують моральні норми. Але більшість їх ігнорує. Духовна деградація проявляється не тільки в ігноруванні прав оточуючих. До неї також належать алкоголізм, наркоманія, виродження культури, злочинність і багато іншого. На суспільство впливає деградація навіть однієї особистості. Ця людина висловлює вголос свої роздуми в розмовах з родичами, приятелями, пише на форумах. Таким чином, у неї з’являється все більше однодумців.

Якщо морально «чиста» людина опиняється в компанії деградантів, то вона може перейняти всі їхні теорії й думки. Безліч таких «приятелів» вербують велику кількість людей. Ці компанії займаються злочинною діяльністю, вандалізмом. Члени таких колективів: алкоголіки, наркомани, морально деградовані особистості.
Духовно-деградовану людину не хвилюють серйозні проблеми. Для неї культурні цінності нічого не означають. Так з’являється проблема зниження морального рівня людей. Деякі звинувачують у цьому сучасні винаходи: в Інтернеті та на телебаченні пропагують приниження індивідуальності й аморальність, тому винні Інтернет і телебачення. Однак ці речі нічого не можуть зробити самі по собі. Просто люди застосовують ті чи інші технології і предмети за своїм розсудом.

Однією з причин моральної деградації є переважання матеріальних цінностей над культурними. Деякі люди готові на все, щоб добитися добробуту. Їх не зупиняють численні смерті, руйнування або екологічні проблеми. Для такої категорії людей гроші займають основне місце в житті. Фанатом грошей управляти значно простіше. Варто лише згадати про прибуткову роботу, як деякі люди відразу погодяться її виконати, не беручи до уваги сумнівну репутацію роботодавця. Так з’являються всілякі афери.
У моральній деградації чимало граней. Люди намагаються позбутися її наслідків, не намагаючись викорінити причину. Наприклад, затримуючи злочинця, неможливо викоренити причину, через яку він пішов на злочин. Адже злочин є результатом духовної деградації, до того ж, на мій погляд, не стільки початком такої деградації, скільки кінцевою крапкою. Стаючи злочинцями, люди дуже рідко виходять на шлях виправлення і повертаються до нормального життя.

Але щоб у нашому суспільстві було менше злочинів, треба прагнути до того, щоб врешті-решт відновилися одвічні моральні та духовні цінності, щоб вони переважували у житті кожного з нас цінності матеріальні. Тільки в такому випадку наше життя зміниться на краще, зменшиться злочинність та випадки інших потворних явищ, тільки в такому випадку люди будуть більш щасливими.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Микола Олексійович вніс великий вклад у розвиток всієї російської культури й суспільної думки, будучи редактором двох кращих демократичних журналів XIX в.- «Сучасника» і «Вітчизняних записок». Потрібно було мати неабияку мужність, блискучими організаторськими здатностями, талантом справжнього журналіста, почуттям високої громадянської відповідальності, щоб у небачено тяжких умовах підтримувати існування журналів, без яких діяльність багатьох видатних представників російської літератури й критики не могла б виявитися досить повно й широко.

Творчий, громадський і художній інтерес до літератури як до області мистецтва та освіти зародилися на зорі XIX століття, яке величається в класичній літературі високим титулом – золоте століття. Ця літературна епоха ознаменувалася розквітом української словесності та словесності інших народів. Література сприймалася не тільки як область художнього та народної творчості, наповнена яскравістю образів, повітряним красномовством і багатством слова, вона служила мудрим найчистішим джерелом для культурно-духовного розвитку, вдосконалення та збагачення внутрішнього світу людей. Вона проливалася світлом істини на існуючу дійсність, вона була найпотужнішим двигуном розвитку суспільства, впровадження передових ідей боротьби за велике майбутнє.

Грізна буря історичних подій – скасування кріпосного права, буржуазні реформи, становлення капіталізму, важкі війни, – що випала на частку багатостраждальної України в цей період, знайшла своє відображення в творчих працях українських та зарубіжних поетів і письменників. Справедливість їх ідей і поглядів значною мірою визначала громадську свідомість того часу, від чого завоювали вони авторитет серед простого народу.

Багата спадщина класичного літературного мистецтва передавалася з покоління в покоління, створивши передумови для подальшого розвитку та просування літератури. Щодо зарубіжної поезії, то золотим піком другої половини XIX століття височіла творчість Миколи Олексійовича Некрасова (1821-1878). На прикладі його творів можна добре охарактеризувати усю поезію того періоду. Нагальною проблемою його поетичних творів були тяготи трудового народу. Насиченістю образів, силою, багатством і художністю слова Некрасов прагнув донести до освіченого читача, який має матеріальний достаток, сенс і глибину скорботи, злиднів пригнобленого соціальною нерівністю народу, поставити на величний п’єдестал справедливості простого селянина. Саме ця ідея лягла в основу поеми «Кому на Русі жити добре». Поетична діяльність Н.А.Некрасова була не тільки професією, вона набула відтінку патріотизму, святенності громадянського обов’язку і покликання перед своєю країною.

Поряд з поетичною діяльністю Н.А.Некрасов займався власною видавничою діяльністю. Під його керівництвом видавалася більша кількість періодики, серед якої особливою популярністю користувалися журнали «Современник», «Вітчизняні записки». На сторінках цих журналів вперше опублікувалися літературні статті і твори багатьох поетів, письменників і критиків, які з часом стали знаменитими.

Таким чином, лірика другої половини XIX століття відрізняється різноманітністю тем, літературних напрямів і великою кількістю обдарованих поетів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

На мою думку,справа тут зовсім не в тім яка в реальності ця особистість . А як ти сам його бачиш . Від ідеалу в реальності ти здебільшого береш образ , оболонку. Тобто як він виглядає зовні . І ось ця зовнішня оболонка з часом наповнюється тим що ти вважаєш має бути присутнім в даному образі.
Зокрема ідеал є не реальна особистість , а саме той образ із зовнішністю реальної особистості який знаходитися у тебе в голові.

Не можливо жити без цілі. Для повноцінного життя людині просто вона необхідна – мета, до якої б людина йшла протягом якогось періоду свого життя, задля котрої б старалася подолати всі життєві труднощі. Ну а якщо ціль в житті вибрана, заданий певний курс, то звичайно ж в людини повинні формуватися і певні ідеали.

В реальності від обраного ідеалу нам доводиться брати лише саму оболонку. І вже лише з часом, з набутим досвідом він вдосконалюється певними рисами.

Я підтримую думку, що для людини потрібний ідеал. Але в погоні за його пошуком, не варто забувати, що частиною цього ідеалу являємось ми самі. А, якщо точніше, то наше відношення до оточуючих, наше ставлення до подій, які відбувають навколо нас. Ті риси, котрими ми наповнюємо в своїй голові власні ідеали, ми ж самі і формуємо, просто, як правило, вони розсіяні в нашій свідомості, тому лише в своєму ідеалі ми групуємо їх в єдине ціле. Виходить ми самі і є тими ідеалами, які для себе ж створюємо, просто ми не завжди здатні це усвідомити. А ще не всім людям виходить їх реалізувати. Просто комусь легше звинуватити всіх навколо у власній немочі, небажанні самовдосконалюватися. Звичайно легше здатися, а ніж протоптувати шлях вперед. Але це не є правильно.

Моїми ідеалами є моральні якості, які мають взаємовідносини з різними галузями нашого життя. І навіть моє майбутнє, точніше те, яким я його уявляю, також є моєї ідеалом.

Отже, для кожної людини важливо мати свої ідеали, опиратися на них в різних життєвих ситуаціях, тому гідний жалю той, хто живе без них.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Основ’яненко посідає визначне місце в українській літературі. Він був першим прозаїком, чиї твори стали справжнім гімном нашій прекрасній Україні. У своїх повістях він писав про земляків-українців як про чудовий народ, котрий відзначався розвиненою культурою, яскравим національним побутом і моральними чеснотами. Повість «Маруся» — один із найбільш зворушливих творів саме такого змісту. Г, Квітка розповів сумну історію трагічного кохання дівчини-селянки. Сумну, бо письменник мав на меті довести, що українською мовою можна не лише розсмішити чита­чів, як було у першому українському творі — в «Енеїді», а й розчулити, зачарувати. Разом з тим розповідь вийшла надзвичайно красива і поетична, як сама Малоросія, рідна земля героїв твору, і як головна героїня повісті. В українському селі, як відомо, найвище цінували людину працьовиту, скромну, богобоязливу. Таким був головний персонаж твору Наум, такою він виховав свою доньку Марусю. З яким захопленням розповідає про неї письменник! Вона уміє все, що повинна була вміти українська дівчина. Пряде й вишиває, готує страви і прибирає в хаті. І поведінка Марусі відповідає нормам народної моралі: вона любить і шанує батьків, поважає старших за себе, на вулиці не гуляє, хлопців соромиться, ходить до церкви. А в коханні вона чиста, цнотлива й вірна. Щоб підкреслити красу героїні, письменник використовує окремі пісенні засоби: пестливі слова, порівняння, епітети. Очиці в Марусі — «як тернові ягідки», личко — «як панська рожа», губоньки — «як цвіточки розцвітають». А говорить — «неначе сопілочка заграє стиха». Образ Марусі, безумовно, трохи ідеалізований. Дівчина, в якої нема жодної вади, — це ж казкова героїня. Але Квітка-Осов’яненко так милується нею, що й ми не можемо бути байдужими до її краси. Цим образом письменник хотів ствердити кращі моральні якості, властиві українцям. Незважаючи на ідеалізацію, Маруся сприймається нами як реальна дівчина. Хай вона не зовсім відповідає сучасним уявленням про молодь, але ж хіба її скромність, щирість, повага до старших завадили б нашим ровесницям?!