Джордж Гордон Байрон 
Вірші 

Перекладач: Дмитро Паламарчук 
Джерело: З книги: Зарубіжна література: Хрестоматія.- К.: Освіта., 1992. 

Прощання з ньюстендським абатством 

Навіщо ти зводиш чертог, сину крилатих днів? 
Сьогодні ти дивишся зі своєї вежі, 
та мине кілька років — налетить 
вітер пустелі і завиє в твоїм спустілім дворі. 
Оссіан 

Свище вітер в твоїх, древній Ньюстенде, мурах, 

Стала пусткою вже ти, оселе батьків. 
Не троянди цвітуть,- по алейних бордюрах 
Їх заглушує ліс кропиви й будяків. 

Сплять у склепах давно смілі й горді барони, 

Що водили васалів у землю святу. 
Лиш під вітром мечі, ніби дзвін похоронний, 
Б’ють у панцир важкий, по іржавім щиту. 

Арфа Роберта більше синам Альбіона 

Не запалить сердець до звитяг бойових, 
Десь Джон Горістон спить біля веж Аскалона, 
I його менестрель вже навіки затих. 

Поль із Гюбертом теж під Крессі у долині 

За вітчизну свою і за Едварда ліг. 
Мої предки! Наш край пам’ята вас донині 
I в літописах ваш славний подвиг зберіг. 

Під знаменами Руперта бившися, браття 

Всі чотири лягли в Марстон-Мурськім бою. 
Вони кров’ю скріпили у битві завзятій 
Королеві та Англії вірність свою. 

Тіні славних, прощайте! Із рідного дому 

Ваш нащадок іде. У чужій чужині 
Сама згадка про вас, вашу честь, всім відому, 
Додаватиме сил і відваги мені. 

Нехай нині слізьми затуманені очі,- 

Не зі страху вони: я ж лишаю свій дім. 
Йду боротись, як ви, множить подвиги отчі, 
I про вас не забуду я в краї чужім. 

Ваша слава в нащадкові житиме завше, 

Присягаю повік не зганьбити її. 
Хочу жити, як ви, і, так само сконавши, 
З вашим прахом змішати останки свої. 

Спомин 

Кінець! То був лиш сон. I враз 
Блідих надій промінчик згас. 
   Щасливих мало днів прожито, 
Світанок мій вкриває тьма, 
I душу сковує зима. 
   Любов, надію вщент розбито. 
Якби ж — і спомини. Якби-то! 

Сердолік 

Не блиском вабить він мене, 

Не в барвах сила таємнича! 
Він сяє скромно, мов ясне 
Його дарителя обличчя. 

Хай кпить із мене всяк пліткар, 

I ганить дружбу безнастанно, 
А я люблю цей скромний дар: 
Мені ж його з любов’ю дано! 

Злякавсь, що дару не прийму, 

Й поник даритель головою, 
Та я тоді сказав йому, 
Що дар цей буде вік зі мною. 

Лиш в руки взяв я дружби знак, 

Засяла іскорка в кристалі, 
Мов крапелька роси. Відтак 
Мені і сльози любі стали. 

Не визначався, друже, ти 

Багатством, знатністю ніколи: 
По квітку дружби треба йти 
Не в пишний сад, а в дике поле. 

В зела, що в лінощах зроста, 

Краса і пахощі фальшиві, 
А квітка над усі — проста, 
Між диких скель, на голій ниві. 

Сліпа фортуно, глянь згори, 

Допоможи хоч раз природі — 
I друг дістане всі дари, 
Належні мудрості і вроді. 

Якби ж прозріла ти, якби 

В ту душу подивилась глибше,- 
Всі б оддала йому скарби, 
Нічого іншим не лишивши. 

Хотів би жити знов у горах 

Хотів би жити знов у горах 

Дитям безжурним, як колись, 
Блукать між скель, в морях суворих 
Між хвиль розбурханих нестись. 
Моя ж душа, мов птах прип’ятий, 
Що прагне скель і висоти, 
Страждає в Англії пихатій, 
В краю лукавства й німоти. 

Дай утекти мені, талане, 

На лано урвищ і горбів, 
Забудь всі титули й кайдани, 
Лакуз вельможних і рабів. 
Веди мене на хмурі скелі, 
Де стогне грізний океан,- 
Верни в дитинства дні веселі, 
Дай серцю відпочить од ран. 

Я мало жив, та відчуваю: 

Чужий я в цьому світі лжі. 
Навіщо ж темрява ховає 
Той знак останньої межі? 
Я спав, я снив про щастя, доки 
Не заступив тих марень гніт,- 
То, Правдо, промінь твій жорстокий 
Вернув мене у ниций світ. 

Кого любив — давно нема вже, 

Та й друзі розійшлись, як дим. 
Надію втративши назавше, 
Вже й серце стало крижаним. 
Хай інколи тамує келих 
Скорботу й біль, нехай уста 
Сміються між питців веселих,- 
Я серцем завжди сирота. 

Як слухать ляси разуразні 

Не друзів і не ворогів, 
Кого у тлум строкатий блазнів 
Маєтність або сан привів! 
Де ж друзів коло? Чом не склалась 
Та приязнь вірна і свята? 
Набрид мені вертепний галас 
I втіх нещирих марнота. 

А ти, о Жінко, світоч вроди, 

Й тобі розрада і любов, 
Та в серці в мене стільки льоду, 
Що я й до тебе охолов. 
Цей світ лукавства і облуди 
Я б промінять на край хотів, 
В якому вільно дишуть груди 
Між темних урвищ і хребтів. 

Туди б, з незлобним серцем, в бурю, 

На те безлюддя, до стихій! 
Волію пустку дику й хмуру, 
Таку ж, як дух похмурий мій. 
О, як мені з душного світу, 
Мов голуб до свого кубла, 
У небо грозове злетіти, 
В кочівлю сонця та орла! 

Розстання

Те скорбне розстання 

   На довгі літа, 
Останні зітхання 
   I холодність та, 
Безслізна розлука, 
   Цілунки сумні 
Сьогоднішню муку 
   Віщали мені. 

Ті роси до світу,- 

   Ті сльози між віт,- 
Були мов приміта 
   Сьогоднішніх бід. 
Ти слово зламала, 
   Про тебе в юрбі 
Начувсь я не мало, 
   Улігши ганьбі. 

Стоуста неслава 

   Про тебе гримить. 
Як я нелукаво 
   Таку міг любить? 
Тебе зневажає 
   Юрби поговір: 
Не знає, що знаю 
   Тебе я надмір. 

…Стрічались ми тайно — 

   Й печаль я таю. 
Забула, звичайно, 
   Любов ти мою. 
Якби в цім безслав’ї 
   Й зустрілися ми, 
Тебе б привітав я 
   Мовчанням, слізьми. 

Паломництво Чайльд Гарольда 

(Уривок з поеми) 

Прощай, прощай! Вже берег зник, 

Лиш мріє далина. 
I свист вітрів, і меви крик 
Над відхланню луна. 
Сідає сонце. Ми в той край 
Мчимо серед стихій. 
До завтра, сонця лик! Прощай! 
Добраніч, краю мій! 

По ночі знову ти зійдеш, 

Народжуючи день. 
Побачу небо, даль без меж, 
Не Англію лишень. 
I стане пусткою мій дім, 
Жилий схолоне дух. 
I лиш на пустирі глухім 
Завиє пес — мій друг. 

— О юний паже, що тобі? 

Не бійся, не тремти. 
Це шквал тебе ляка в плавбі 
Чи змерз під штормом ти? 
Не треба сліз. Наш корабель 
Міцний і знає шлях,- 
Він мчить між рифів і між скель, 
Мов сокіл в небесах. 

— Хай шторм реве, гуркоче грім, 

Безодня хай кипить,- 
Та ж, пане Чайльд, біда не в тім, 
Не тим душа болить: 
Я неньку, батька серед слуг 
Покинув при дворі; 
Тепер зі всіх — лиш ви мій друг 
Та ще один — вгорі. 

Благословив мене татусь, 

Сумуючи лиш мить, 
Матуся ж, доки не вернусь, 
Все буде сльози лить. 
— Мій любий хлопче, геть печаль, 
А сльози — й поготів! 
Я й сам би плакав, та, на жаль, 
Вже серцем скам’янів. 

Мій латнику, іди сюди, 

Чого тремтиш отак? 
Чи ти від моря ждеш біди, 
Чи на вітрах закляк? 
— Негода, пане, не ляка, 
Стрічав я і біду, 
Та вдома кинув я синка, 
Дружину молоду. 

Де замок ваш, озера й лан, 

Вони живуть сумні, 
Й на мене ждуть, кленуть талан 
I плачуть день при дні. 
— То правда, хлопче, та дарма,- 
Печаль свою забудь! 
Ось я один, то й жартома 
Пускаюся у путь. 

Жіночі сльози — лиш мана, 

Облуди джерело: 
Нагляне іншого вона,- 
I сліз — як не було. 
Не жаль минулого мені, 
I море не страшить. 
Нема у рідній стороні 
За ким мені тужить. 

Один! Один! Кругом вода, 

Вода без краю й меж… 
Ніхто мене там не згада, 
I я — нікого теж. 
Лиш пес завиє. А мине 
В розлуці кілька літ,- 
Він, вірний іншому, мене 
Порве біля воріт. 

Вперед, корабле мій, лети, 

Морську глибінь долай! 
Примчи у будь-які світи, 
Але не в рідний край. 
Вітання шлю морським валам, 
А вдасться доплисти,- 
Чужим вітання берегам! 
О краю мій, прости! 

Пісня грецьких повстанців 

Сини Еллади, час! 

Вставайте, рвіть кайдани. 
Зве давня слава нас 
I предки, гідні шани! 
   Хор: 
Священну знявши зброю, 
Вперед, сини, до бою, 
За нами хай рікою 
Тече ворожа кров. 

Турецькі скиньте пута 

Тиранів навісних,- 
Хай Греція розкута 
Зітре на порох їх. 

Нехай хоробрі тіні 

Героїв і вождів 
В нащадках бачать нині 
Елладу славних днів. 

Грайте, сурми! Годі спати 

Давні лицарі! В боях 
Йдімте разом здобувати 
Місто на семи горбах! 

Спарто, Спарто, із руїни 

В гніві правому зведись, 
Бери в спільники Афіни, 
Об’єднавшись, як колись. 

Хай, мов живий, сьогодні 

Веде нас у похід 
Герой пісень народних — 
Могутній Леонід. 

Б’ючись за батьківщину 

В міжгір’ї Фермопіл, 
Він загатив тіснину 
Валами перських тіл. 

Спинив полки ворожі 

Малий його загін, 
Хоч сам, на лева схожий, 
В крові загинув він. 

Священну знявши зброю, 

Вперед, сини, до бою, 
За нами хай рікою 
Тече ворожа кров. 

Ода авторам білля проти машиноборців 

Лорд Ельдон — чудово! Лорд Райдер — ще краще! 

Аж он хто Британію може зцілить! 
Ви ліками тими спроможні хіба ще 
Страждань їй завдати і зрештою — вбить. 
Оті нам ткачі, непокірна голота! 
В ім’я милосердя — полегкості їм? 
Їх — в зашморг усіх, на фабричні ворота,- 
Так виправим хибу, покінчивши з тим. 

Те нице поріддя, якому все — мало, 

Чигає, мов пес промітний на чуже. 
Повішавши всіх, аби шпуль не ламали, 
Тим уряд і гроші, і хліб збереже. 
Таж важче машину створить, ніж дитину, 
Життя їх дешевше супроти панчіх. 
А шибениць низка пожвавить картину, 
Засвідчивши розквіт свободи для всіх. 

Ну й добрі закони дали біднякам ми: 

Вже двадцять іде на розправу полків, 
Жандарми й поліція, всі — костолами, 
За суддів — упадлива зграя катів. 
Волав дехто з лордів: «За звичаєм давнім 
Хай суд винуватців засудить!» Шкода! 
Бо лорд Ліверпуль на те згоди не дав їм, 
I чинять розправу тепер без суда. 

Лиш вас не обходить усе це нітрохи, 

Що ткач той без хліба,- а голод не брат!- 
Що в нас над людину цінують панчохи 
I трощать кістки за розбитий верстат. 
Проте, як на мене, мудріше ми зробим 
(I визнає»кожен найкращим цей лік), 
Коли поламаєм хребти твердолобим, 
Хто з голоду мрущих у зашморг волік. 

Прощавай 

Були вони друзі від юних днів, 

Та дружбу зміїний язик отруїв, 
I вірність на небі лиш можна зустріти, 
I юність — марнота, й життя — лиш тягар, 
I кривду від тих, кого любиш, терпіти — 
Вже краще дістать божевілля у дар. 
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 
Вже їм не зійтися після розлуки, 
Щоб серця охололі звільнити від муки. 
Вони — мов роз’єднані урвищем в скелях,- 
Вкруг — море вороже та пасма хмар. 
Але хай у цій водяній пустелі 
Стояти судилось їм безліч літ, 
Хай спека їх сушить, хай сковує лід — 
На них від минулого лишиться слід. 
                    Колдрідж. Крістабел 

Прощавай! Я ждав розлуки. 

Будь здорова. Назавжди! 
Моє серце, повне муки, 
Все прощає. Зла не жди. 

Хай колись ти засипала 

На цих грудях, та дарма! 
Все зухвало на поталу 
Нині кинула сама. 

Глянь, чи в серці в мене мало 

Давніх ніжності й тепла? 
Як же ти його недбало 
Так відкинути могла? 

Хвалить світ тебе, що друга 

Віддала на глум юрбі, 
Та в хвалі отій — наруга 
I тавро навік тобі. 

Хай у мене вад немало, 

Хай я вартий всіх доган, 
Та не з рук, що обіймали, 
Заслужив пекучих ран. 

Хоч згаса чуття поволі, 

Вщент розбите, все одно 
Не розлучимо без болю 
Серць, поєднаних давно! 

Твоє змучене журбою, 

Моє зранене щемить, 
Бо ніколи вже з тобою 
Не зустрітися й на мить. 

Ці думки такі ж скорботні, 

Як над мрущими слова. 
Ми живем, проте, сьогодні — 
Я вдівець, а ти вдова. 

…Стане доня вимовляти 

Слово «тато» вже сама, 
Що їй скажеш — де той тато 
I чому його нема? 

Як, бува, простягши руки, 

Обійма тебе дитя, 
Знай: тим часом я од муки 
Тут кляну своє життя. 

А як в личеньку дитячім 

Образ батька промайне, 
Твоє серце, теж тремтячи, 
Буде згадувать мене. 

Хай діла мої негідні, 

I пороків знаєш сто, 
До моїх шаленств безодні 
Не заглянув ще ніхто. 

Станси до Августи 

Коли доля мене ошукала 

I зоря мого щастя зайшла, 
Ти на вади мої не зважала 
I суддею мені не була. 
Ти знегоди моєї кайдани 
Поділяла зі мною. Й любов, 
Ті чуття, і не збутні, й жадані, 
У єдиній тобі я знайшов. 

I коли посилає природа 

На прощання усмішку свою, 
Знаю — щира її нагорода, 
Бо в усмішці тебе впізнаю. 
А зітнуться в шаленім двобої 
Океанні вали й ураган, 
То лиш тим і страшний, що з тобою 
Розлучає мене океан. 

Нехай вадиться скеля надії, 

Хай уламки ідуть аж до дна,- 
Мого духу біда не здоліє, 
Своїм бранцем не зробить вона. 
Бо не дамсь на зневагу і в горі,- 
Я загибель волію скоріш. 
Не схилити мене до покори, 
Поки ти поруч мене стоїш. 

Хоч ти роду людського, а мила, 

Хоч ти й жінка, а вірна мені, 
Хоч ти й люблена — тим не зловжила, 
Хоч неславлена — чиста й в брехні. 
Хоч ганьбили мене — не зреклась ти, 
Хоч в розлуці — ми завжди разом. 

Пісня для Луддитів 

Як дешево хлопці за морем собі 

Кров’ю добилися волі і права,- 
   Так ми не дамось ганьбі: 
   Воля чи смерть в боротьбі! 
Геть королів! Тільки Луддові слава! 

Коли натчемо полотна ми сувій, 

Замість човника візьмемо зброю 
   I кинемось в бій, 
   Тиранів у виріб сповиємо свій, 
Забарвивши саван рудою. 

Хай кров, як і серце, давно в них гнилі, 

Бо жили ворожі наповнені брудом, 
   Та сили в крові не малі,- 
   Від них забуя на землі 
Те древо Свободи, посаджене Луддом. 

Томасові Муру 

Скоро в море невідоме 

Понесе мене фрегат, 
Але спершу, милий Томе, 
Я за тебе випить рад. 

Друзям шлю привіт сьогодні, 

Гордий посміх — ворогам. 
У розбурханій безодні 
Я скорить себе не дам! 

Хай там шторм, підводні скелі — 

Все пройду, що б не було. 
Заблудивши десь в пустелі, 
Відшукаю джерело. 

I як в ньому спраглі губи 

Знайдуть краплю хоч одну, 
Я за тебе її, любий, 
Помираючи, ковтну. 

А тим часом цю посуду 

Вщерть наповнюймо вином! 
Хай гаразд обом нам буде, 
За твоє здоров’я, Том! 

В день мого тридцятишестиліття 

Вгамуйся серце. Вибив час. 

Нікого нам не зворушить. 
Нехай любов обходить нас, 
   Та нам — любить. 

Пожовкли днів моїх листки, 

Засох любові цвіт і плід. 
Повзуть скорбота й хробаки 
   За мною вслід. 

Немов вулкан той із жерла, 

Жирущий пломінь в груди б’є,- 
Та не світильник, то пала 
   Життя моє. 

Минули дні тривог, надій, 

Любові, ревнощів, жаги. 
З кохання весь набуток мій — 
   То ланцюги. 

Та геть ганебні ці думки! 

Душе моя, гори лиш там, 
Де Слава лаврові вінки 
   Сплітає нам. 

О поле битви, зброї дзвін, 

Що славить Грецію мою! 
Вільніший я, ніж Спарти син, 
   Що ліг в бою! 

Повстань! Еллади лине зов. 

Зміцни свій дух! Не забувай, 
Чия у тебе в жилах кров. 
   На бій рушай! 

Притлум чуттів невчасних жар 

І ниці пристрасті круши! 
Хай вроди згубної пожар 
   Не йме душі! 

Як шкода молодих років, 

На жертву волі їх оддай! 
До битви стати час наспів. 
   В борні сконай! 

За волю в гордім цім краю 

Борися всупір долі злій. 
Знайди в бою і смерть свою, 
   I супокій!  Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Повість Ольги Кобилянської «Земля» (1902) справляє сильне враження на сучасного читача. Незважаючи на те, що для нас проблеми українського села кінця XIX ст. втрачають свою актуальність, психологізм повісті та зображені події змушують замислитися над вічними питаннями життя та смерті, злочину й покарання, любові та ненависті.

Головні герої «Земля» Кобилянська: Івоніка Федорчук та його дружина Марічка, їхні діти — Михайло Федорчук та Сава Федорчук, циганка Рахіра, її батько Григорій, заможний ґазда Василь Чоп’як, його дружина Докія і дочка Парасинка, чоловік Парасинки Тодорика, наймичка Анна. Проведемо характеристику героїв »Земля» О. Кобилянська.

Головним персоніфікованим образом повісті є земля. Вона подається письменницею у філософському вимірі, як архетипний (первісний) образ, навколо неї концентруються сюжетні лінії, вона групує героїв і зумовлює їхнє світосприймання. Земля у повісті — це й життєдайна сила, яка містить у собі вітаїстичну енергію утвердження добра, є матір’ю, що дарує життя, але водночас вона є й домовиною, що приймає до себе назад, фатальною силою зла, що руйнує душі людей; земля — це початок і кінець кожної живої істоти, відтак вона буває і доброю, і поганою, бо дає і забирає одночасно. Для селянина-українця земля — ніби жива істота, що диктує людині свою волю. Вона потребує турботи і праці, та не завжди віддає сторицею. Годуючи людину, земля одночасно виховує її. Земля дає повагу, авторитет, вона є метою і сенсом усього селянського буття, але разом із тим вона поглинає, ніби молох, всі думки й почуття, весь час, усе життя селянина. Розрив із землею, відступництво від неї тягне за собою кару і катастрофу. Жах трагедії, що розігралася в повісті, вражає насамперед тому, що сталася вона в родині добрих, працьовитих, порядних господарів.

Івоніка Федорчук — буковинський селянин — працелюбний, чесний, дбайливий. Така ж і дружина Івоніки Марійка. Вони, поки стали власниками свого поля, багато витерпіли. Всю свою силу, все життя віддали землі. Тепер вони також важко працюють, але втома поєднується й з радістю, бо хліборобство приносить достаток, заспокоює серце. Селянин щасливий, бо сусіди називають його добрим господарем. Тому Федорчуки навіть гадки не мають про якийсь спочинок, вони, «наче чорні воли», тягнуть свого плуга з ранку до ночі, лиш би віддячити землі-годувальниці за хліб і щастя, які вона дає. Праця на землі — це сенс їхнього життя. Найщиріші сподівання батьків пов’язані з тим, щоб і обидва сини так само шанували землю, ревно працювали на ній.

Все найкраще, що є в роду Івоніки, успадкував старший син Михайло — батькова надія і гордість. Образ цей письменниця розкриває на повен зріст, показуючи Михайла і в його щоденній праці, і на військовій службі, і в ліричних взаєминах з коханою дівчиною Анною — цією душевно тонкою натурою, на долю якої випали болючі переживання. Михайло, як і Анна, ніжний душею, лагідний вдачею. Він у розпачі й близький до самогубства, коли його забирають до війська. Сцена зустрічі Івоніки з сином у казармі — одна з найзворушливіших у повісті.

Молодший син Сава і Рахіра, на противагу Михайлові й Анні, змальовані темними барвами. Сава не хоче йти шляхом батьків, ревно трудитися на землі. Помітивши, що він байдуже ставиться до господарювання, до покликання хлібороба, батько переймається тривогою. Все ж він плекає надію, що син помудрішає, навернеться до землі. Відповідно до вироблених селянством моральних норм, Івоніка намагається вплинути на непутящого сина найголовнішим стимулом — правом власності на землю. Батько застерігає Саву, що при такій його поведінці він може залишитися без власної ниви. Так настає рішучий поворот у розвитку теми. Хоч Сава, енергійний, розбишакуватий, охочий до блукання з рушницею полями й лісами, не міг навіть в уяві побачити себе в щоденній одноманітній праці хлібороба, проте добре розумів, що легкого життя без землі в нього не буде. Так у його свідомості визріває план: якщо залишиться єдиним сином, то батькова земля перейде йому в спадок, що б там не було. Письменниця поступово, але неухильно обґрунтовує можливість злочину, акцентуючи на відповідних психічних якостях Сави. Той без будь-яких хвилювань міг застрелити зайця чи птаха, вбити без будь-якої потреби, отже, звикав до пролиття крові. Докори брата Михайла за зв’язок із злодійкуватою Рахірою розлютовують Саву. Він тягнувся до Рахіри не тільки тому, що її любив, а й тому, що в її сім’ї не трусилися над копійкою, вели розгульне життя. Все ж Рахіра прямо заявила парубкові, що без землі їхнє щастя неможливе. Тепер Сава опинився перед вибором. Щоб не втратити Рахіри, він іде на страшний злочин братовбивства. Ясно, що трагедія одним махом зруйнувала родину Федорчуків, принесла всім нечуване страждання. Влада землі жорстоко поглумилася над господарями. Як не дивно, але безмежне горе викликало в батька вибух гніву проти обожнюваної землі: йому здалося, що земля глузує з нього, сміється «страхітливим сміхом», і тоді Івоніка «ревнув нараз страшним голосом, погрозивши п’ястуком: «Не смійся!!»

Він був високий ростом, вищий від свого брата, але ніжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Очей сих не наслідив він ані від тата, ані від мами. Коли очі Івоніки були дзеркалом самої доброти серця й чесноти, погляд у Марійки м’який, звичайно глибокий і зажурений, в усміху несказанно лагідний і гарний, то його очі, великі й сиві, не мали нічого спільного з його дитинячо-молодим обличчям.

Але він — то вже інша галузь. Росте й горнеться кудись… та не до доброго й не до нас. Він роботи боїться, йому танець у голові. Зо стрільбою ходив би день і ніч по полі й по лісі, а про хату думає лише тоді, коли мамалиґа на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поєний, чи ні,- коби йому спрага не допікала. Йому однаково, яка погода надворі, чи се землі і збіжжю по добру, чи се бджолу не вбиває,- коби він у своїх збитках мав гаразд, коби йому меду доволі, аби потайком із горівкою змішати та бог знає з ким випити!

Тато його не позволяв йому курити, бо сам не курив, а Григорій усе приносив йому пачку з Гоппляцу, як знав, що в нього вже тютюну не стало, а він хотів курити. В тата пив він горівку лиш 3-4 рази до року — на різдво, на Великдень, на храм і на Новий рік або в м’ясниці,- а тут частували його не раз і не два, а по кілька разів до тижня. А вже найліпша була для нього Рахіра…

І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою.

Такий був Михайло! Просто пішов до бурдея, не ївши, щоб товару подивитися, за всім доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землі.

Сава про нього так казав:»Михайло був баба, хоч був сильний, як медвідь, і плечі у нього, як у великана, садив на них мішки, як ніщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рідко хто перший-ліпший. Але серце було у нього м’яке, як тісто!..».

 

Івоніка та Марійка Федорчуки — уособлення цінностей народної моралі. Вони:

•  З трепетом ставляться до землі, невтомно на ній працюють.
•  Люблять своїх дітей, дбають про них, наставляють на правильний життєвий шлях.
•  Коли сталося горе, дбають про бідних, підгодовують обідами; сина Анни наділяють полем у пам’ять про Михайла.
•  Івоніка усвідомлює свою провину за недогляд у вихованні синів; Марійка дуже жалкує, що відштовхнула Михайлове дитя і його дівчину.
•  Івоніка, захистивши Саву від суду, сам покарав його, не давши землі, не прийшовши на весілля.

Івоніка був надто поблажливим до Михайла й суворим до Сави, протиставляв їх, викликаючи в молодшого сина заздрість та ненависть. Марійка жорстоко поставилася до Анни, її дітей і сама себе прирекла на беззмістовне існування, гірку старість; у неї від любові до ненависті — один крок.

Сава і Рахіра — втілення духовної деградації людини.

Духовна деградація – поступовий занепад, втрата моральних цінностей. До неї належать злочинність, алкоголізм, наркоманія тощо.

Їхній зв’язок уже сам по собі був гріховним, тому що вони — близькі родичі. Рахіра мала багато спадкових вад — злодійкуватість, жорстокість, нечесність,  заздрість — і не цуралася їх. Вона підтримувала всі темні інстинкти в Саві і цим прив’язала його до себе. Сава, не маючи твердого морального підґрунтя, пішов на братовбивство й також занапастив себе.

 Образ Анни — це трагедія шляхетної, чутливої душі в жорстоких умовах тогочасного села. Доведіть або спростуйте це й поміркуйте, хто винен у цій трагедії.

Анна всіма характеризується як добра, розумна, шляхетна й порядна дівчина. Вона здатна на щирі та палкі почуття. Але не може протистояти родичам, які з неї знущаються. Самотня душа не знала, до кого прихилитися, тому не встояла перед Михайловою любов’ю, не знайшла в собі сили вберегти його дітей.

Отже, вина Анни в її нещастях очевидна, але не меншою є вина тогочасного суспільства (бідність, відсутність можливості освіти, для жінки працювати), а також матері й брата, що знайшли в особі дівчини покірне джерело для своїх прибутків.

Добре, що Анна знайшла в собі сили жити далі, працювати, бути такою ж доброю, і, врешті-решт, заслужила щастя.

Символічними образами в цій повісті є сусідній ліс, теля, місяць і зорі, обірвана струна на весіллі,закривавлені вогняні шмати з розжареними очима.

БІОГРАФІЯ ПАНАСА МИРНОГО

«Голодна воля»(дуже скорочено)

 У Сте­па­на Фе­до­ро­ви­ча Гам­зи пир на увесь мир. Усе місто з’їха­ло­ся — на Зе­ле­ну гор­ку, або в Зо­ло­тий горішок, як зва­ли кру­гом в око­лиці один з най­лю­биміших Гам­зою ху­торів йо­го безмірно­го маєтку.

    У йо­го їх чи­ма­ло бу­ло і в Со­ки­рин­цях, і в Пе­ре­рубі, і ко­ло Вов­чої до­ли­ни, та ні од­но­го так не уко­хав Гам­за, як сю Зе­ле­ну гор­ку. Ще за­мо­ло­ду він натк­нув­ся на сю місци­ну, — ви­со­ку го­ру, пок­ри­ту лісом і тро­хи не з трьох сторін опо­ви­ту чис­тою, як срібло, во­дою ве­ред­ли­во­го Псла. Місце бу­ло глу­хе та ди­ке! Столітні ду­би, ви­со­ченні осо­ко­ри та ши­ро­ковіті ли­пи ук­ри­ва­ли йо­го своєю гус­тою тінню, по кра­ях гус­та ліщи­на, ко­лючі тер­ни та шип­ши­на не да­ва­ли ні прой­ти, ні проїха­ти. Що бу­ло там звіру та птиці уся­кої: зайці, ли­сиці, вов­ки, со­ро­ки, кібці, ор­ли, як чер­ва, кишіли, пло­ди­лись і ви­рос­та­ли на волі. Ніхто їх не чіпав, ніхто не ру­шав їх таємно­го по­кою. Аж по­ти мо­ло­дий Гам­за не ски­нув сво­го ока.

    — Чиє се помістя? — спи­тав він при­каж­чи­ка Йо­си­пен­ка, проїжджа­ючи од­но­го ран­ку вер­ха­ми арабських же­ребців, за кот­рих не ду­же дав­но Гам­за зап­ла­тив дві ти­сячі кар­бо­ванців.

    — Наше, па­не, — ру­бав йо­му Йо­си­пен­ко по-своєму твер­до, де­бе­ло, Гам­за лю­бив, як хто пе­рек­рив­ляє «хах­лацьку» мо­ву.- Тут ліс, па­не, — зо­ло­то! І на ціло­му світі та­ко­го дуб­ка кат має. І в Гетьмансько­му лісі не та­ке.

 Служба скінчи­лась. Всі па­ни пішли у бу­ди­нок, а кріпа­кам в чор­но­му дворі пос­та­ви­ли здо­ро­венні ос­ло­ни, ви­ко­ти­ли цілу боч­ку горілки. Роз­вер­ну­ла­ся гульня;’ В пансько­му бу­дин­ку чут­но му­зи­ка тне, своя-та­ки му­зи­ка, а на чор­но­му дворі стоїть гомін-клекіт. Ви­пи­ли му­жи­ки по ко­ряч­ку і за­го­моніли. Той скар­житься своїм го­рем, той тією не­дос­та­чею, дру­гий — дру­гою. Ко­ло Ва­си­ля Ку­че­ря­во­го зібра­ла­ся чи­ма­ла куп­ка на­ро­ду, слу­хає, що роз­ка­зує він. З куп­ки ча­сом до­но­ситься радісний регіт, вик­ри­ки: — Доб­ре б бу­ло! твоїми ус­та­ми, Ва­си­лю, та мед пи­ти.

    — Що то Ва­силь там роз­пус­тив свої базікан­ня, — пи­тається йо­си­пен­ко з по­чот­но­го місця, де сиділа кріпацька стар­ши­на: він з жінкою, двор­ник з жінкою, дво­рецько­го жінка та са­дов­ник.

    — Ат, блеє! — од­ка­зав, мах­нув­ши ру­кою, сто­рож Пи­лип, нап­рав­ля­ючись до шап­ли­ка з горілкою.

    — Про що ж він блеє?

    — Про во­лю дур­ну! — од­ка­зав той і пішов. Йо­си­пен­ко по­хи­лив­ся. Він сам уже чу­вав про ту во­лю. Чув роз­мо­ву і проміж па­на­ми й проміж кріпа­ка­ми. Ве­се­лий па­нок, що при­ло­жив наз­ву до Зе­ле­ної гор­ки — Зо­ло­то­го горішка, раз, підпив­ши, ска­зав Гамзі:

    — А що, Сте­пан Фе­до­ро­вич, — во­ля не­за­ба­ром?

    — Знать не хо­чу!-одка­зав су­во­ро Гам­за, і на цілий день на­су­пив­ся.

    Чув він і між кріпа­ка­ми. Як вірний слу­га, він не ви­терпів не до­ло­жи­ти па­нові.

    — Пане! Му­жи­ки бун­ту­ються.

    — Що?!- грізно спи­тав Гам­за.

    — Про во­лю пле­щуть.

    — Ні сло­ва!- ще су­воріше од­ка­зав Гам­за.-Чуєш? Ні сло­ва, ко­ли в тюрмі по­сидіти не хоч!

    Йосипенко сум­ний, не­ве­се­лий вий­шов від па­на. Він хотів при­доб­ри­ти­ся ба­ри­нові, а ба­рин і сло­ва волі бо­яв­ся. Він ба­чив, що те сло­во — гірше са­мої враз­ливішої ура­зи до­хо­ди­ло до сер­ця пай­ово­го. Він ба­чив, від чо­го то. Уд­ру­ге зно­ву пішла між па­на­ми бесіда про ту во­лю.

    — Уже ви­зи­ва­ють нас у гу­бернію, по­ба­ла­ка­ти про во­лю, — до­ло­жив йо­му уд­ру­ге дру­гий па­нок.

    — Не бу­де сього! Сього не бу­де, — скрик­нув Гам­за.- Ніко­ли сього не бу­де! Я не пе­ре­жи­ву сього, — аж за­ди­хав­шись, од­ка­зав Гам­за.

    Через те й по­хи­лив­ся те­пер Йо­си­пен­ко. І па­нові ска­за­ти б, що Ва­силь бун­тує лю­дей, та як ти йо­го ска­жеш, як до йо­го дос­ту­пиш, підійдеш.

 І, жар­ту­ючи, Гап­ка цілу­ва­ла Сте­па­на. Всі ре­го­та­лись.

    — Воно, ба­чу, Сте­па­нові най­кра­ще ви­па­ло, — чу­ха­ючи по­ти­ли­цю, ка­зав приїжджий па­ру­бок.- Я хоч би і місця­ми з ним поміня­тись, то сог­ла­сен.

    — А дзуськи! — од­ка­зу­вав Сте­пан.

    — Підожди ж, підож­ди — я жінці ска­жу, як ти з дівча­та­ми же­ни­хаєшся, — хва­лив­ся Онисько, ви­со­кий па­ру­бок, син двор­ни­ка.

    — Ат, ка­жи! Хіба ще во­но я й жінці не об­рид. Без неї тілько мені й во­ля! — І, звівши обох дівок до­ку­пи, він поспіль цілу­вав і ту й дру­гу у їх повні чер­воні що­ки.

    Всі сміяли­ся, ре­го­та­лись, жар­ту­ва­ли. Од­на Мот­ря мовч­ки сиділа, схи­лив­шись на Хрис­тю. На її блідо­му чо­ли­ку, по її чор­них за­ду­ма­них очах вид­ко бу­ло, що во­на да­ле­ко ви­та­ла дум­кою від сих ве­се­лих ігр, від сих жартів, ви­га­док. Якась гли­бо­ка ту­га ле­жа­ла на її ви­со­ко­му біло­му чолі. її ніхто і не чіпав, до неї ніхто не об­зи­вав­ся, один Ва­силь тілько на неї з три­во­гою по­зи­рав, та й то так, щоб другі не приміти­ли. І ди­во, що ще пе­ред кар­та­ми во­на і жар­ту­ва­ла, і ре­го­та­ла­ся, бу­ла ще ве­селіша від дру­гих, по­ки не зай­шла річ про во­лю. Наїжджі па­руб­ки за­ве­ли її. Другі сміяли­ся з тієї волі.

    — Коли б мені во­ля, то я б па­ничів з п’ять до се­бе прий­ня­ла, — ска­за­ла товс­то­гу­ба Пріська, гра­ючи до хлопців мас­ля­ни­ми очи­ма.

    — Он по­наїзди­ло сьогодні скілько, — од­ка­за­ла їй біля­ва Гап­ка з го­лу­би­ми очи­ма, — ви­би­рай скілько хоч.

    — Хай їм, всі старі та лисі.

    — А тобі мо­ло­до­го за­ба­жа­ло­ся? — спи­та­ла Хрис­тя й за­ве­ла пісеньку:

    Як бу­ла я мо­ло­ди­ця, Цілу­ва­ли ме­не в ли­ця. А як ста­ла ста­ра ба­ба, Цілу­ва­ли б — бу­ла ра­да!

    Приїжджі Хлопці ре­го­та­ли­ся, плес­ка­ли в до­лоні, їм ще ніко­ли не до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти та­ких ве­се­лих, та­ких жартівли­вих дівчат. А про­те, не див­ля­чись ні на регіт, ні на жар­ти, річ про во­лю не пе­ре­ри­ва­ла­ся.

    — От уже років з п’ять усе ка­жуть во­ля, во­ля, та усі й бре­шуть, — зітхнув­ши, ска­зав Сте­пан.

  Василь, зна­ючи, що та до­ро­га, кот­рою він во­див ко­ней до во­до­пою, не завж­ди без­печ­на, то ча­сом хто з по­ля або на по­ле проїде, то дівча­та побіжать ви­ку­па­тись, не йшов за­рані, хоч йо­го, мов за по­ли, тяг­ло ту­ди. Там, пев­не, вже Мот­ря до­жи­дає йо­го. Хай до­жи­дає. Кра­ще ко­ли ніхто не по­ба­че, ніж розп­ле­щуть… І він, пос­мок­ту­ючи люльку, снує у ко­нюшні ко­ло ко­ней і за-жи­да, ко­ли по­ту­шаться всю­ди огні. А як на те — у при­каж­чи­ка ма­ячить він з вікна. Аж ось і там по­тух­ло. Ти­хо-ти­хо ста­ло се­ред дво­ру, на­че се­ред цвин­та­ря, на кла­до­вищі. Він мерщій, на­ки­нув­ши клям­ку на залізний при­бой, вий­шов з дво­ру і по­хи­лив з го­ри до річки. Він йшов ти­хо, до­див­ля­ючись до кож­но­го ку­ща, чи не хи­тається він, чи не вид­но з-за йо­го лю­бої йо­му пос­таті.

    Ось прой­шов уже і те місце, з яко­го во­на гу­ка­ла удень на йо­го — не­має, не вид­но. Він пішов до річки. Ти­хо Ко­те у кру­тих бе­ре­гах Псло свої ле­генькі хвилі, зо­ло­том відби­ва­ють во­ни в місяч­но­му світі. Він став, за­ди­вив­ся, за­га­дав­ся. Прой­шле жит­тя йо­го ста­ло пе­ред ним, мов на до­лоні, та та­ке гірке, та­ке неп­ривіітне. Ні батька, ні ма­тері він не знає. Ви­рос­тав у птич­ниці Хіврі, го­ду­ючись пти­чою до­лею. Та Хівря бу­ла, ка­жуть, близька то­ва­риш­ка йо­го ма­тері. Як Хівря умер­ла, ніко­го близько­го у йо­го не зос­та­лось, йо­го взя­то до при­каж­чи­ка, у пос­лу­гу. Пан наг­лядів, узяв до се­бе в ко­зач­ки. Всі лю­бу­ва­ли­ся йо­го пиш­ним убо­ром. Він і сам лю­бу­вав­ся ним, ко­ли б не та­ка гірка до­ля: си­ди, По­ки пан си­дить, на­би­вай, по­да­вай йо­му люльку за люлькою. Ка­торж­не жит­тя! Скілько раз чу­бук хо­див по йо­го спині, скілько раз ку­че­ря­вий йо­го чуб зос­та­вав­ся у ру­ках па­но­вих. То­го ніхто не ба­чив. А Ва­силь не мав ніко­го, ко­му б повіда­ти своє го­ре. З дівча­та­ми гор­нич­ни­ми він більше жив. Тим — аби по­ре­го­та­ти­ся, посміяти­ся, а не на­хо­ди­лось ні од­ної, кот­ра б при­гор­ну­ла йо­го, як стар­ша сест­ра. Ось він став ви­рос­та­ти. З ко­зачків роз­жа­лу­ва­ли йо­го в пас­ту­хи. Сміялись з йо­го хлопці, ко­ли по­ба­чи­ли у рваній ко­зач­ковій одежі. Зас­тав­ля­ли біга­ти за ско­том, за ло­ша­та­ми. Не слу­хав­ся — би­ли. А то і так — ку­лач­ки за­ве­дуть, гра­ючись, і на­са­дять бо­ки Ва­си­леві! Тро­хи та пот­ро­ху об­жив­ся він, по­чав підніма­тись на но­ги, у си­лу вби­ра­тись. Уже бу­ли такі, ко­му й він нак­ла­де. На ко­нях цілий день га­няє. Вив­чив­ся так на їх їзди­ти, що на неїждже­но­му поїде. Пішла про йо­го чут­ка на всю еко­номію, дійшла до па­на і при­би­ла Ва­си­ля зно­ву у двір. Дво­рові по­ряд­ки за­да­ви­ли, сте­по­ве жит­тя зовсім вий­шло у йо­го з пом­ки. Там, на сте­пу, тілько й пра­во- пра­во ду­жо­го. А Ва­силь, як най­дуж­чий, усіма вер­хо­во­див, над усіма стар­ши­ну­вав. Тут, у дворі, не те, зовсім на­ви­воріт, йо­си­пен­ко усіма вер­хо­во­дить, що ска­зав при­каж­чик — сло­во йо­го за­кон. З пер­шо­го ра­зу не злю­бив Ва­силь йо­си­пен­ка, сміявся, глу­зу­вав з йо­го товс­то­го си­то­го брю­ха, з йо­го роз­по­рядків.

  Він озир­нув­ся і своїм очам не віре, — не­да­ле­ко від йо­го, всього за ку­щем, стоїть Мот­ря, від пруд­ко­го бігу зітхан­ня її спер­ло­ся, гру­ди хо­до­ром хо­ди­ли, бліде лич­ко пок­ри­ло­ся тон­кою крас­кою, а очі так гра­ли-горіли. Во­на піджи­да­ла Христі, важ­кої тілис­тої Христі, що по­ва­гом спус­ка­ла­ся з го­ри. і — Та швид­ше!- гук­ну­ла до неї Мот­ря. і — Ще поспієш! Не швид­чи, — од­ка­зу­ва­ла та.- Он як роз­па­ли­ла­ся-роз­горіла­ся. Та гар­на яка ти ста­ла, як трош­ки по­чер­воніла. Оце як­би пан по­ба­чив, — хва­ли­ла Хрис­тя, до­хо­дя­чи до своєї то­ва­риш­ки. | Досі у Мотрі очі якось бли­ща­ли, а то зра­зу, на­че хто дмух­нув на їх, по­мерх­ли, по­тух­ли, — не­ве­лич­ка скла­доч­ка пробігла над бро­ва­ми.

    — Не зга­дуй мені йо­го, Хрис­те, про­шу те­бе, мо­лю те­бе. Не зга­дуй йо­го мені, ко­ли хо­чеш, щоб я бу­ла хоч тро­хи ве­се­ла, — жалібно про­ха­ла її Мот­ря.

    — А-а… Тобі не по­до­бав­ся? Мо­ло­до­го все хоч. Мот­ря, зра­зу стра­тив­ши і крас­ку, і радість, тілько мах­ну­ла не­терп­ля­че ру­кою і, на­хи­лив­ши го­ло­ву, пішла поміж ку­ща­ми.

    — Куди ж ти? Ходімо до своїх! Он во­ни пішли до са­дов­ни­ка ха­ти.

    Мотря, мов не чу­ла, по­да­ла­ся ку­ща­ми. Ва­силь, при­таївшись, очи­ма по­зи­рав за нею. Як йо­му хотіло­ся, щоб зем­ля про­ва­ли­ла­ся у той час під усіма дівча­та­ми і прог­ли­ну­ла всіх відра­зу, тілько зос­та­ви­ла її, од­ну її. Ось во­на зай­шла за один кущ і сіла до йо­го спи­ною. йо­му не вид­ко ні її ли­ця, ні що во­на ро­бе. Він, ти­хо підняв­шись, на­че кішка, пок­рав­ся по­за ку­ща­ми. Ось уже ста­ло вид­но її бліде за­ду­ма­не ли­це. Си­дить во­на на су­гор­би­ку, наб­рав­ши в припіл жов­то­га­ря­чо­го лис­ту, і ти­хо пе­ре­би­рає своєю не­ве­лич­кою ру­кою, її чорні очі за­ду­ма­но уп’яли­ся на Псло, на ши­рокі ла­ни та білі піски, що тілько мріють по­за Пслом. Чо­го во­на ту­ди ди­виться? Об чім во­на ду­має? Він підкрав­ся ще ближ­че і тілько те­пер зап­римітив, що хоч во­на ди­виться, та нічо­го не ба­чить, — га­рячі сльози зас­ла­ли їй світ, ко­тяться по лич­ку в припіл, од­на ру­ка покійно ле­жить, а дру­га не пе­рес­тає пе­ре­ми­на­ти змо­че­ний лист. Бу­ла хви­ли­на, що він так хотів і ки­ну­тись до неї, обітер­ти, осу­ши­ти га­рячі сльози, та якось за­дер­жав­ся. «Так нез­руч­но!» — пробігло у йо­го го­лові. І він манівця­ми пок­рав­ся геть далі від неї. Спус­тив­ся на са­мий низ і звідти сміло по­чим­чи­ку­вав на го­ру, до то­го са­мо­го су­гор­би­ку, де во­на сиділа. Він зда­ля по­ба­чив, що во­на зап­риміти­ла йо­го, та не тікає. По­да­ючи вид, що йде за ділом, він, пох­ню­пив­шись, нап­ря­мив­ся пря­мо до неї. Порівняв­шись, він тоді тілько підняв го­ло­ву і став, уп’явши зди­во­вані очі у неї. Обоє мов­ча­ли. Во­на вже пе­реп­ла­ка­ла, хоч сліди не­давніх сліз ще сто­яли на її лиці.

 У за­па­лих чор­них очах мо­ло­диці блис­ну­ла якась іскор­ка, по зблідло­му лич­ку роз­ли­лась во­на ти­хою радістю. Мо­ло­ди­ця при­гор­ну­ла хлоп­чи­ка, поцілу­ва­ла і пос­та­ви­ла на лаві.

    — Стій, Кар­пи­ку, стій. Та­то прий­де, риб­ки при­не­се, а я Кат­ру­сю по­го­дую, — і во­на прос­тяг­ла ру­ки до не­ве­лич­кої дівчин­ки, що сиділа на ру­ках у ба­бусі і тяг­ла­ся до мо­ло­диці. Тут ко­ло роз­чи­не­но­го вікна, у кот­ре по­ди­ха­ла ти­хо про­хо­ло­да, во­на роз­по­ча­ла ди­ти­ну го­ду­ва­ти.

    — Ти б геть пішла, Мот­ре, од вікна. Вітер віє, хоч він і не­ве­ли­кий, та все ж не­га­разд — і тобі і ди­тині.

    Молодиця зня­ла­ся і пе­рей­шла на ла­ву у за­ти­шок.

    Та се ж усе знай­омі. І Хом­ка кри­во­но­гий, Ориш­ка ку­хо­вар­ка, Мот­ря… Тілько Ва­си­ля й не­має.

    А то хто су­не від Псла та з ма­лою мет­кою окунів у ру­ках? Та се ж і він, йо­го хо­да, йо­го пос­туп. Кар­пик гу­кає у вікно: — Та­ту, та­ту!- а він по­ка­зує йо­му мет­ку окунів, що про­ти сон­ця виб­лис­ку­ють, підки­да­ючи чгр-во­ни­ми хвос­та­ми. Тілько чо­го він та­кий смут­ний, та­кий за­ду­ма­ний, аж змарнів, аж зігнув­ся мов, ко­ли б не чор­на бо­ро­да, що, як щітка, гус­то ви­си­па­лась і затіня­ла ве­ликі ями на що­ках, ска­зав би — він тілько що від болісті зняв­ся.

    Так-так. Се ж він, се ж і йо­го ха­та, і йо­го сім’я.

    Від’їжджаючи в сто­ли­цю, йо­му се дво­ри­ще по­да­ру­вав па­нич, на­ка­зу­ючи, ко­ли хо­че бу­ду­ва­ти­ся, то й де­ре­ва з лісу хай йо­го візьме. Ва­силь дов­го мо­су­вав­ся, див­ля­чись на ру­ду гли­ну сво­го чи­ма­ло­го клап­тя землі. Він ра­яв­ся з Мот­рею, з кот­рою швид­ко і од­ру­жив­ся, що йо­го ро­бить: чи роз­по­ча­ти будівлю, чи осе­ли­ти­ся тут, чи спро­да­ти — і гай­да на вільні сте­пи, на більший простір, йо­го тяг­ло ту­ди, ма­ну­ло, не­на­че магнітом при­тя­гу­ва­ло. Там во­ля, там ніщо не на­га­дає про йо­го му­ки, про йо­го не­во­лю. Так Мот­ря — нав­па­ки. Прав­да, що во­на тут звіда­ла ли­ха, тілько ту­та ж во­на устріла­ся із Ва­си­лем, он у то­му сад­ку во­на гу­ля­ла з ним, на сього Псла во­на час­то за­див­ля­ла­ся. За Мот­рею і Ориш­ка тяг­ла ру­ку, і батько та ма­ти Мот­рині:- За­ве­деш на чужі краї на­шу ди­ти­ну. Во­на не зна­ти­ме, що з на­ми бу­де, ми не зна­ти­ме­мо, що з нею. І довіку, мо­же, вже не по­ба­чи­мо­ся.- Зби­ли Ва­си­ля

   І пішов Ва­силь у місто га­ня­ти чу­жих ко­ней, ду­ма­ючи, що ко­ло землі — не йо­му хо­ди­ти, не йо­го до­ля є — хлібо­робська до­ля. Одні жінки, си­дя­чи до­ма, не так і не те ду­ма­ли. Ориш­ка ба­чи­ла, що провіант їй іти­ме тілько до мас­ля­ної, а там — годі. Тре­ба ж бу­де і тоді щось ку­са­ти. Не­дов­го ду­мав­ши, во­на мет­ну­ла­ся роз­шу­ку­ва­ти не­ве­лич­ко­го клап­тя землі. Од­но­му ку­ма, дру­го­му так доб­ра знай­ома, во­на не­дов­го і біга­ла. При­го­во-ри­ла од­но­го ку­ма вип­ро­си­ти в уп­ра­ви­те­ля не­ве­лич­кий шма­то­чок ціли­ни за­раз біля Горішка, буцім для се­бе, і зо­рав­ши де­ся­тин чо­ти­ри на хліб, з півде­ся­ти­ни ки­ну­ла на ого­род. Че­рез дру­го­го ку­ма во­на по­зи­чи­ла в еко­номії пше­ниці на засів, на ого­ро­ди­ну уже сяк-так самі нас­тя­га­лись, — то­го вип­ро­ха­ли у дру­гих, то­го по­обіця­ли вер­ну­ти, як уро­де, а що — ку­пи­ли. Нас­та­ло літо.- Ще ні на чиєму полі не бу­ло та­кої доб­рої пше­ниці, як у Ориш­ки, нічия ого­ро­ди­на не за­да­ла­ся та­ка пло­дю­ча. Зе­ле­них свят тілько дізнав­ся Ва­силь про те. Він зра­на прий­шов до­до­му на цілий день і, но­ся­чи си­на, ду­мав, яка-то йо­го до­ля жде. Після обіду йо­му ста­ло сум­но, тяж­ко. Дум­ка про свій за­хист, про своє прис­та­ни­ще не да­ва­ла йо­му радіти. Ка­ба­нець кли­кав йо­го до шин­ку по­гу­ля­ти, та Ва­силь не схотів. По­ну­рив­ши го­ло­ву, сидів він і слу­хав жіно­чо­го мов­чан­ня. Один Хом-ка плес­кав, не знать що.

    — Тобі сум­но у нас, — ска­за­ла Ориш­ка, див­ля­чись на Ва­си­ля.

    — Ти б пішов хоч про­хо­диться по по­лю, по­ди­вив­ся на на­шу пше­ни­цю, ого­ро­ди­ну.

    — Яку пше­ни­цю? Яку ого­ро­ди­ну?

    — Там на горі, ко­ло Вов­чої до­ли­ни. Ва­силь при­га­дав, що справді ба­чив не­ве­лич­кий кла­поть, засіяний пше­ни­цею.

    — Чого ж він наш?

    — Ти хіба не знаєш? — пи­та Мот­ря.

    — Та цить! — крик­ну­ла на неї Ориш­ка, досі мор­га­ючи та по­ка­зу­ючи на Мот­рю, щоб мов­ча­ла.

    — Багато є на­шо­го та­ко­го! — по­ну­ро од­ка­зав Ва­силь.

    Спершу Мот­ря, а потім Ориш­ка роз­ре­го­та­лись. Далі вже Мот­ря роз­ка­за­ла, як і че­рез віщо то їх пше­ни­ця.

    — То ходім справді по­ди­вим­ся, — ка­же Ва­силь. Не­дов­го во­ни зби­ра­лись. Ва­силь узяв си­на на ру­ки, жінка ряд­но і пішли, зос­та­вив­ши Хом­ку глядіти ха­ти

 Минало літо, за­хо­ди­ла осінь. Уже пше­ни­цю звез­ли і ви­мо­ло­ти­ли, а Ва­си­ля так і ма­ни­ло, так і тяг­ло в по­ле. Той май­овий день не ви­хо­див у йо­го з пам’яті. До то­го він та­ки най­няв п’ятнад­цять де­ся­тин по­ля. П’ять уже зо­рав на зяб, ос­танні зос­та­вив на яри­ну, баш­тан і ого­ро­ди­ну. Він ро­щи­ту­вав, що років з два мож­на жінкам і в сусідах про­жи­ти, він слу­жи­ти­ме і так-сяк пе­реб’ються, по­ки на свою осе­лю збе­руться. Кож­но­го свя­та, кож­ної неділі він навіду­вав­ся до­до­му:

    і Кар­пик йо­го ра­ду­вав, і свин­ка, і па­ра ове­чат, що ку­пи­ли жінки, а най­більше хліб, по­ле. Він що­ра­зу бігав до йо­го навіду­ва­тись, ми­лу­вав­ся гус­тим, як щітка, жи­том, чор­ною ріллею, що так че­пур­но пе­ре­орав Ори­щин кум на яри­ну. У зли­ден­но­му Ва­си­ле­во­му гос­по­дарстві Ориш­ка ве­ли­ку си­лу ма­ла, у ве­ликій при­годі ста­ва­ла. Во­на за рідну матір бу­ла мо­лодій Мотрі, за щи­ру по­рад­ни­цю Ва­си­леві і гос­по­ди­нею в хаті. Доб­ре знай­ома з усіма горіша­на­ми, во­на з то­го ви­га­ду­ва­ла ве­ли­ку ко­ристь для не­ве­ли­ко­го ха­зяй­ст­веч­ка: той те, той дру­ге зро­бить, то тим, то дру­гим наділить. Не ма­ючи нічо­го ні за со­бою, ні пе­ред со­бою, во­на жи­ла, не зна­ючи ні нуж­ди, ні не­дос­тачі, — всього уво­лю зуміла роз­до­бу­ти Ориш­ка. Прав­да, що й са­ма во­на нев­си­пу­че пра­цює, — що собі то й собі, а то й лю­дям: то­му візьметься півмітка нап­ряс­ти, то­му мо­ток, то­му ос­нує ос­но­ву, хво­ро­го одвідає, по­рає ліки. Як у бо­га за па­зу­хою жи­ли біля неї Мот­ря та Хом­ка. От од­на жур­ба з Хом-кою, ні кчо­му не при­год­ний до­ма, він не мав місця і на сто­роні. А і їсти, і пи­ти тре­ба, та не го­ло­му ж і хо­ди­ти. Один Хом­ка тілько і був жур­бою зад­ля Ориш­ки. Ні Ва­силь, ні Мот­ря ніко­ли сло­ва не ка­за­ли, а Ориш­ка тро­хи не щод­ня кло­по­та­ла­ся.- Ко­ли б йо­му де місце знай­ти — знов би мов на світ на­ро­ди­лась, а то він як спич­ка та стри­мить у моїх очах.

    Та про зи­му нічо­го кло­по­та­тись. Ще літом сякі-такі сто­ро­жові ро­бо­ти луч’аються, а зи­мою які? Та ще в такі ро­ки, ко­ли са­ме зня­лась кріпач­чи­на: пустіли панські маєтки, руй­ну­ва­ли­ся ве­ликі гос­по­дарст­ва, а кріпацт­во і го­ле й го­лод­не сто­яло се­ред тієї ве­ли­кої руїни і не зна­ло, що йо­му ро­би­ти, за що узя­ти­ся, до чо­го свої вільні ру­ки при­ло­жи­ти. Не та­кої йо­му жда­ло­ся волі. Во­но жда­ло за свою віко­ву пра­цю шмат­ка да­ро­вої землі. Йо­му, прав­да, й да­ва­ли, тілько стілько, щоб аби з го­ло­ду не про­пас­ти, та й за ту за­кер­ву­ва­ли та­ку пла­ту… Кріпацт­во не хотіло та­кої землі, кот­ру у лю­бо­го де­шев­ше мож­на бу­ло ку­пи­ти, во­но не ду­ма­ло, щоб та­ка неп­рав­да по­вин­на бу­ла вчи­ни­тись, що їх го­ре, їх болі дійдуть же до то­го, ко­му про те тре­ба зна­ти, во­но надіялось. Надія — ве­ли­ка ду­рисвітка, на­че на це­пу дер­жить чо­ловіка. Не будь її — пев­но, не бу­ло б то­го го­ря, яке ча­сом при­хо­диться пе­ре­жи­ва­ти. А во­на — це го­ре зуміє скра­си­ти і зли­ден­ну до­лю прик­риє, хоч ла­та­ми, хоч ждан­ням. І на сей раз кріпа­ки, ук­ри­ва­ючись ла­та­ми та дав­ля­чись гірким хлібом з ос­тю­ка­ми, жда­ли…

    Вони ба­чи­ли, як один за дру­гим панські маєтки за­не­па­да­ли, ве­ликі сте­пи не­ораніі, несіяні пус­ту­ва­ли…- От­же да­рем­но зем­ля про­па­дає, а ми б її, як квітку ту, при­че­пу­ри­ли… Та не нам во­на — не на­ше, — зітхнув­ши, ка­за­ли во­ни і жда­ли… З то­го ждан­ня ви­рос­ли, ко­му тре­ба бу­ло, ве­ликі бучі.

    Горішанам не при­ве­ло­ся ні жда­ти чо­го од волі, ні бун­ту­ва­ти. Во­ни все, що мож­на бу­ло, одібра­ли. Па­нич об­да­рив їх ого­ро­да­ми, а зем­лю прий­шло­ся їм ви­куп­ля­ти. їм ска­за­ли, що во­ни те­пер уже об­щест­во і по­винні виб­ра­ти собі ви­борців: ста­рос­ту, збор­щиків, де­сят­ників. Ніхто не знав, на­що той ста­рос­та, на­що ті де­сят­ни­ки, збор­щи­ки, як і ко­го їм ви­би­ра­ти. Ми­ро­вий їм поміг.

    — Хто у вас був при­каж­чи­ком?

    — йосипенко.

    — Ну, от вам і ста­рос­та, — ска­зав він.

    — То це зно­ву пан­щи­на вер­тається? — обізва­ло­ся декілька го­лосів.

    — Яка пан­щи­на? Пан­щи­на вже не вер­неться! Ви крес­тя­не-собст­вен­ни­ки.

    — А на­що нам отой ста­рос­та?

    — Щоб по­ряд­ку­вав між ва­ми. Ко­ли нуж­но від ме­не що вам на­ка­зать — не всіх же кли­ка­ти вас. Ста­рості я й на­ка­жу.

    — То хай бу­де йо­си­пен­ко ста­рос­тою.

    — А пла­та іти­ме йо­му за се?

    — Ні-це безп­лат­но.

    — Ну, то хай він бу­де. Він чо­ловік за­мож­ний. Ко­ли Який день про­гу­ляє — йо­му нічо­го.

    Записали йо­си­пен­ка ста­рос­тою. За­можнішо­го виб­ра­ли збор­щи­ком, щоб по­дат­ки зби­рав та но­сив у Каз­ну, а за де­сят­ників дов­го ба­ла­ка­ли і прий­шли до то­го, що де­сят­ни­кам або ж пла­ту по­ло­жи­ти, або ж усім по черзі вип­рав­ля­ти цю од­бу­чу.

    Хтось по­ра­яв був кри­во­но­го­го Хом­ку.

    — Хомку? — вик­рик­нув хтось.- Ку­ди йо­му? Зайців тілько ло­ви­ти?!

    — А що ти ду­маєш? Хіба та­кий зай­ця не до­же­не?- жар­ту­вав дру­гий.

    — Де тобі до­же­не, ще й ви­пе­ре­де. Гро­ма­дя­ни ре­го­та­лись.

    — Нам та­ко­го пруд­ко­го не тре­ба — забіжить без Вісті!

    Так і не при­ве­ло­ся Хомці де­сят­ни­ку­ва­ти. Гро­ма­да при­су­ди­ла кож­но­му од­бу­ва­ти де­сят­ни­ку­ван­ня по черзі.

    Василь зди­ву­вав­ся, ко­ли, надійшов­ши до­до­му, йо­му жінки роз­ка­за­ли про сход, ко­го ку­ди виб­ра­ли.

    Василеві бу­ло най­до­садніше, що Йо­си­пен­ка виб­ра-.ли ста­рос­тою.

    — Не знай­шли чеснішо­го, прямішо­го чо­ловіка. Злодія одібрать, га? Ну й го­ло­ви! Не дав­ся їм уз­на­ки Йо­си­пен­ко, при­каж­чик. Ра­зом уже бу­ло б йо­го наз­на­чи­ти і збор­щи­ком, щоб хар­лав ми­рянські гроші.

    — Чи чуєш, Ва­си­лю, — ска­за­ла Ориш­ка, — не на­ше і не нам! Самі виб­ра­ли-хай самі і справ­ля­ються. Нам ко­ли б льго­ту при­жи­ти — за­пи­ше­мо­ся у міща­ни. Там і по­дат­ки менші.

    Василь не уняв­ся; у йо­го бу­ла інша дум­ка-. «Чо­го нам у міща­ни лізти, своїх ки­да­ти. Уже ко­ли тут бу­ти. — то ра­зом з своїми яр­мо тяг­ти».

    І він пішов по де­ревні хо­ди­ти та ви­бо­ри сла­ви­ти.. Ко­жен сам на сам, ба­ла­ка­ючи з Ва­си­лем, су­див гро­ма­ду.

    — От ви всі од­на­ко­во ка­же­те! А що ж у гро­маді, ка­за­ли? Чи не самі ви­би­ра­ли?- га­ря­чив­ся Ва­силь.

    — Нема у нас та­ко­го, щоб на­ми во­див, був за ва­таж­ка. Пос­ред­ник ска­зав — Йо­си­пен­ко, — ну і йо­си­пен­ко. Та й те вп’ять. Не зна­ли, які обов’язки.. Хай ви-слу­же свій строк — роз­ди­ви­мось, по­ба­чи­мо.

    До йо­си­пен­ка хоч не швид­ко, а дійшли ті Ва­си­леві го­мо­ни.

    — І яке йо­му діло? Що він між на­ми? Жидівський най­мит! І знав би сво­го жи­да, а не ліз, ку­ди йо­го го­ло­ва не влізе.

Оливер Твіст народився в работном будинку. Мати його встигла кинути на нього один лише погляд і вмерла; до виконання хлопчикові дев’яти років так і не вдалося з’ясувати, хто його батьки. Жодне ласкаве слово, жоден ласкавий погляд жодного разу не опромінили .його сумовитого дитячого років, він знав лише голод, побої, знущання й позбавлення. З работного будинку Оливера віддають в учні до трунаря; там він зіштовхується із приютским хлопчиком Ноэ Клейполом, що, будучи старше й сильніше, постійно піддає Оливера приниженням

Той безмовно зносить всі, поки один раз Ноэ не відгукнувся погано про його матір – цього Оливер не виніс і відколотив більше міцного й сильного, але боягузливого кривдника. Його жорстоко карають, і він біжить від трунаря

Побачивши дорожній покажчик «Лондон», Оливер направляється туди. Він ночує в стогах сіна, страждає від голоду, холоду й утоми. На сьомий день після втечі в містечку Барнет Оливер знайомить із обшарпанцем його років, що представився як Джек Даукинс на прізвисько Спритний Шахрай, нагодував його й пообіцяв у Лондоні нічліг і заступництво. Спритний Шахрай привів Оливера до скупника краденого, хрещеному батькові лондонських злодіїв і шахраїв євреєві Феджину – саме його заступництво малося на увазі. Феджин обіцяє навчити Оливера ремеслу й дати роботу, а поки хлопчик проводить багато днів за спариванием міток з носових хусток, які приносять Феджину юні злодії. Коли ж він уперше виходить «на роботу» і навіч бачить, як його наставники Спритний Шахрай і Чарли Бейтс витягають носову хустку з кишені якогось джентльмена, вона в жаху біжить, його вистачають як злодія й тягнуть до судді. На щастя, джентльмен відмовляється від позову й, повний співчуття до зацькованої дитини, забирає його до себе. Оливер довго хворіє, містер Браунлоу і його економка миссис Бэдуин виходжують його, дивуючись його подібності з портретом юної гарної жінки, що висить у вітальні. Містер Браунлоу хоче взяти Оливера на виховання

Однак Феджин, боячись, що Оливер виведе представників закону на його слід, вистежує й викрадає його. Він прагне будь-що-будь зробити з Оливера злодія й домогтися повного підпорядкування хлопчика. Для пограбування присмотренного Феджином будинку, де його досить залучає столове срібло, виконавцеві цієї акції Біллові Сайксу, що недавно повернувся з в’язниці, потрібний «нежирний хлопчисько», що, будучи засунуть у вікно, відкрив би грабіжникам двері. Вибір падає на Оливера.

Оливер твердо вирішує зняти тривогу в будинку, як тільки там виявиться, щоб не брати участь у злочині. Але він не встиг: будинок охоронявся, і наполовину просунутий у віконце хлопчик був негайно поранений у руку. Сайці витягає його, що минає кров’ю, і несе, але, зачувши погоню, кидає в канаву, не знаючи точно, живий він або мертвий. Опам’ятавшись, Оливер добредает до ґанку будинку; його мешканки миссис Мэйли і її племінниця Троянд укладають його в постіль і викликають лікаря, відмовившись від думки видати бідної дитини поліції

Тим часом у работном будинку, де Оливер народився, умирає убожіючи баба, що у свій час доглядала за його матір’ю, а коли та вмерла, ограбувала неї. Стара Салли призиває наглядачку миссис Корінь і кається в тім, що украла золоту річ, що молода жінка просила неї зберегти, тому що ця річ, бути може, змусить людей краще ставитися до її дитини. Не домовивши, стара Салли вмерла, передавши миссис Корінь заставну квитанцію

Феджин дуже стурбований відсутністю Сайкса й долею Оливера. Втративши контроль над собою, він необережно викрикує в присутності Нэнси, подружки Сайкса, що Оливер коштує сотні фунтів, і згадує про якийсь заповіт. Нэнси, прикинувши п’яної, присипляє його пильність, крадеться за ним і підслухує його розмова з таємничим незнайомцем Монксом. З’ясовується, що Феджин завзято перетворює Оливера в злодія за замовленням незнайомця, і той дуже боїться, що Оливер убито й ниточку приведе до нього – йому потрібно, щоб хлопчик неодмінно став злодієм. Феджин обіцяє знайти Оливера й доставити Монксу – живим або мертвим

Оливер же повільно видужує в будинку миссис Мэйли й Троянд, оточений співчуттям і турботами цих леді і їхнього домашнього лікаря доктора Лосберна. Він без утайки розповідає їм свою історію. НА ЖАЛЬ, вона нічим не підтверджується! Коли на прохання хлопчика доктор їде з ним нанести візит докторові Браунлоу, з’ясовується, що той, здавши будинок, відправився у Вест-Індію; коли Оливер довідається будинок у дороги, куди завів його Сайці перед пограбуванням, доктор Лосберн виявляє, що опис кімнат і хазяїна не збігається… Але від цього до Оливеру не ставляться гірше. Із приходом весни обидві леді перебираються на відпочинок у село й беруть із собою хлопчика. Там він один раз зіштовхується з огидного виду незнайомцем, що обсипав його прокльонами й покотився по землі в припадку. Оливер не надає значення цій зустрічі, порахувавши його божевільним. Але через якийсь час особа незнайомця поруч із особою Феджина чудиться йому у вікні. На лемент хлопчика збіглися домочадці, але пошуки не дали ніяких результатів

Монкс, тим часом, не втрачає часу даром. У містечку, де народився Оливер, він знаходить власницю таємниці старої Салли миссис Крикл – вона до цього часу встиг вийти заміж і зробитися миссис Бамбл. За двадцять п’ять фунтів Монкс купує в неї маленький гаманець, що стара Салли зняла з тіла матері Оливера. У гаманці лежав золотий медальйон, а в ньому – два локони й обручка; на внутрішній стороні медальйона було вигравіруване ім’я «Агнес», залишене місце для прізвища й стояла дата – приблизно за рік до народження Оливера. Монкс шпурляє цей гаманець із усім умістом у потік, де його вже не можна буде знайти. Повернувшись, він розповідає про цьому Феджину, і Нэнси знову підслухує їх. Вражена почутим і мучимая совістю тому, що допомогла повернути Оливера Феджину, обманом повівши його від містера Браунлоу, вона, приспавши Сайкса за допомогою опію, направляється туди, де зупинилися леді Мэйли, і передає Троянд усе, що підслухала: що, якщо Оливера знову захоплять, то Феджин одержить певну суму, що у багато разів зросте, якщо Феджин зробить із нього злодія, що єдині докази, що встановлюють особистість хлопчика, спочивають на дні ріки, що хоча Монкс і роздобув гроші Оливера, але краще було б їх домогтися другим шляхом – протягти хлопчиська через всі міські в’язниці й підняти на шибеницю; при цьому Монкс називав Оливера своїм братиком і радувався, що той виявився саме в леді Мэйли, тому що вони віддали б чимало сотень фунтів за те, щоб довідатися походження Оливера. Нэнси просить не видавати її, відмовляється прийняти гроші і яку б те не була допомога й вертається до Сайксу, пообіцявши щонеділі в одинадцять прогулюватися по Лондонському мосту

Троянд шукає, у кого питатися поради. Допомагає щасливий випадок: Оливер побачив на вулиці містера Браунлоу й довідався його адресу. Вони негайно відправляються до містера Браунлоу. Вислухавши Троянд, той вирішує присвятити в суть справи також доктори Лосберна, а потім свого друга містера Гримуига й сина миссис Мэйли Гарри (Троянд і Гарри давно люблять один одного, але Троянд не говорить йому «так», боячись ушкодити його репутації й кар’єрі своїм сумнівним походженням – вона прийомна племінниця миссис Мэйли). Обговоривши ситуацію, раду вирішує, дочекавшись неділі, попросити Нэнси показати їм Монкса або принаймні докладно описати його зовнішність

Вони дочекалися Нэнси тільки через неділю: у перший раз Сайці не випустив її з будинку. При цьому Феджин, бачачи наполегливе прагнення дівчини піти, запідозрив негарне й приставив стежити за нею Ноэ Клейпола, що до цього часу, ограбувавши свого хазяїна-трунаря, біг у Лондон і потрапив у лабети Феджина. Феджин, почувши звіт Ноэ, оскаженів: він думав, що Нэнси просто завела собі нового дружка, але справа виявилася набагато серйозніше. Вирішивши покарати дівчину чужими руками, він розповідає Сайксу, що Нэнси зрадила всіх, зрозуміло, не уточнивши, що вона говорила тільки про Монксе й відмовилася від грошей і надії на чесне життя, щоб повернутися до Сайксу. Він розрахував вірно: Сайці розлютувався. Але недооцінив силу цієї люті: Білл Сайці по-звірячому вбив Нэнси.

Тим часом містер Браунлоу не втрачає часу даром: він проводить власне розслідування. Одержавши від Нэнси опис Монкса, він відновлює повну картину драми, що почалася багато років тому. Батько Эдвина Лифорда (таке сьогодення ім’я Монкса) і Оливера був давнім другом містера Браунлоу. Він був нещасливий у шлюбі, його син з раннього років проявляв порочні похилості – і він розстався з першою сім’єю. Він полюбив юну Агнес Флеминг, з якої був щасливий, але справи покликали його за кордон. У Римі він занедужав і вмер. Його дружина й син, боячись упустити спадщина, також приїхали в Рим. Серед паперів вони знайшли конверт, адресований містерові Браунлоу, у якому були лист для Агнес і заповіт. У листі він благав простити його й у знак цього носити медальйон і кільце. У заповіті виділяв по восьмистах фунтів дружині й старшому синові, а інше майно залишав Агнес Флеминг і дитині, якщо він народиться живим і досягне повноліття, причому дівчинка успадковує гроші беззастережно, а хлопчик лише за умови, що він не заплямує свого імені ніяким ганебним учинком. Мати Монкса спалила цей заповіт, лист же зберегла для того, щоб знеславити сім’ю Агнес. Після її візиту під гнітом сорому батько дівчини перемінив прізвище й біг з обома дочками (друга була зовсім крихта) у самий віддалений куточок Уельсу. Незабаром його знайшли в постелі мертвим – Агнес пішла з будинку, він не зміг знайти неї, вирішив, що вона покінчила із собою, і серце його розірвалося. Молодшу сестру Агнес спочатку взяли на виховання селяни, а потім вона стала прийомною племінницею миссис Мэйли – це була Троянд

У вісімнадцять років Монкс утік від матері, ограбувавши її, і не було такого гріха, якому б він не віддавався. Але перед смертю вона знайшла його й повідала цю таємницю. Монкс склав і почав здійснювати свій диявольський план, чому ценою життя перешкодила Нэнси.

Подавши незаперечні докази, містер Браунлоу змушує Монкса здійснити волю батька й покинути Англію

Так Оливер знайшов тіточку, Троянд дозволила сумніву щодо свого походження й нарешті сказала «так» Гарри, що віддав перевагу життю сільського священика блискучій кар’єрі, а сімейство Мэйли й доктор Лосберн міцно подружилися з містером Гримуигом і містером Браунлоу, що всиновив Оливера.

Білл Сайкс загинув, мучимий нечистою совістю, його не встигли заарештувати; а Феджин був арештований і страчений

Хорнада перша 

Двоє подорожніх — Росаура (переодягнена чоловіком) і Кларін — знаходять вежу, в котрій живе прикутий Сехисмундо. Налякані мандрівники спочатку хочуть утекти, але потім вирішують підгледіти, хто мешкає у вежі, побачити злочинця і підслухати, що він говорить. Перед ними постає Сехисмундо: 

Ох, горе тут мені! Ох, я нещасний! 

Небеса, чому звалився, 

Впав такий на мене гнів, 

Що за злочин я вчинив 

Проти вас — що народився? 

Все я зважив, роздивився, 

Розібрався у причині, 

То й жорстокість вашу нині 

Я збагнув уже сповна, 

Адже злочин і вина — 

Це родитися людині. 

Хочу знати все, як є, 

Щоб не мучитись журбою 

(Хоч я знаю, що виною 

Тут народження моє), 

Чом недоля мене б’є, 

Щоб ще більше я страждав 

Через те, що світ пізнав? 

Інші також народились, 

Чом же їм права судились 

Ті, яких я вік не мав? 

Птах зродився, як із тьми, 

І красується улітку, 

Схожий барвами на квітку 

Чи на гілочку крильми, 

Коли синяву грудьми 

Крає й лине у висоти, 

Занедбавши без гризоти 

Десь гніздечко на межі,— 

Чом, як маю більш душі, 

Маю менше я свободи? 

Звір народиться й міцну 

Носить шкіру, різномасний, 

Наче знак зірок злощасний, 

Кисті мудру таїну, 

Коли суть явля страшну 

І жорстоку від природи, 

Людській силі йде супроти 

В небезпеці сам на сам,— 

Чом із кращим почуттям 

Маю менше я свободи? 

Риба зродиться й не дише, 

В піні грається морській, 

Ніби човен із луски 

Той, що хвилечка колише, 

Аби їй плилось вільніше, 

І глибокі мірить води, 

Забажавши прохолоди, 

Аж на дно пірнає в твань,— 

Чом, як більше поривань, 

Маю менше я свободи? 

Зродиться ручай, пливе, 

Поміж квітами зміїться, 

Мов срібло несе водиця, 

Поміж квітами живе, 

Коли дзвінко кличе, зве 

Поміж квітами до згоди 

І в полях без перешкоди 

Плине вільно, мов дитя,— 

Чом, як маю більш знаття, 

Маю менше я свободи? 

Що на мене ще впаде? 

Наче Етна, я палаю 

І готовий із відчаю 

Серце вирвати з грудей: 

Де закон, причина де, 

Щоб людині, мов для страху, 

Відібрати перевагу 

З нею й пільгу ще таку, 

Що Всевишній дав струмку, 

Дав і рибі, й звіру, й птаху? 

Росаура після такої відвертої промови починає співчувати Сехисмундо, але закутий принц, побачивши незнайомців, хапає Росауру й погрожує убити свідків своєї миттєвої слабкості. Росаура просить пощадити її в ім’я всього людського, що є в Сехисмундо. Вражений такими словами, принц стримує свій порив і починає розмовляти з подорожніми: говорить, що все життя він провів у цій вежі. Росаура, почувши таке, пригадує притчу про двох мудреців. (Один мудрець жив відлюдником і харчувався тільки травами, що їх знаходив у себе під ногами. Він часто запитував себе, чи є на світі людина, що бідує більше за нього. Одного разу, озирнувшись, мудрець побачив іншого відлюдника, який підбирав трави, викинуті ним геть, як непридатні до вжитку, і харчувався ними. Так доля відповіла першому мудрецеві на запитання: чи живе хтось гірше від нього.) 

З’являються Клотальдо і солдати. Клотальдо лає вартових, які проґавили двох подорожніх, підпустивши їх до Сехисмундо. Звучить наказ схопити або убити свідків, що бачили прикутого принца. Проте Росаура показує шпагу, яку їй дав невідомий покровитель, наказавши показати в Полонії (саме тут і знаходяться зараз мандрівники) знатним особам. Цю шпагу мусили обов’язково впізнати. Таким чином Росаура й Кларін мали можливість знайти свого покровителя й благодійника. Клотальдо, побачивши шпагу, зупиняється вражений. Виявляється, саме він колись віддав цю шпагу Віоланті, сказавши прислати до нього його дорослого сина (якого він ніколи не бачив) із цією зброєю. Тепер королівський слуга опиняється в глухому куті: з одного боку, він повинен убити людей, котрі бачили Сехисмундо, з іншого — прийняти рідного сина, народженого Віолантою. Клотальдо вирішує піти до короля і, сказавши: «Це мій син! Але він бачив Сехисмундо»,— чекати на справедливе рішення короля, який, можливо, розчулений вірністю слуги, пожаліє його дитину і подарує їй життя. 

В одному із залів королівського палацу Астольфо і Естрелья (королівські племінники від двох сестер) зізнаються одне одному в коханні і домовляються побратися, щоб уникнути боротьби за польський трон. Адже, як стає видно з їхньої розмови, король Басиліо не має прямого нащадка, а отже, і Астольфо, і Естрелья мають право претендувати на престол Польщі. З розмови також стає відомо, що Астольфо — герцог Московїї. З’являється король Басиліо, який просить послухати його розповідь. Король оповідає своїм близьким і придворним слугам, як кільканадцять років тому народився його син Сехисмундо.

Ще до моменту його народження королеву Клорилену мучили кошмари, в яких вона бачила, що народжує чудовисько в людській подобі, яке, народившись, убиває її. Сни королеви справдилися — вона померла після народження сина. Але цим не обмежилося лихо. Справа в тому, що принц народився під час сонячного затемнення, і гороскоп, складений за моментом народження немовляти, вказував на прихід у світ злого і підступного монарха, який уб’є свого батька, а країну повергне в розбрат: 

До своїх звернувшись студій, 

Я узрів у всьому з жалем

Те, що буде Сехисмундо 

Чоловіком вкрай зухвалим, 

Принцом-кривдником жорстоким 

І монархом нечестивим, 

За якого королівство 

Стане розбратом злостивим, 

Школою хвальби й пороків, 

Академією зради, 

А він сам, пойнятий шалом, 

Серед злочинів і звади, 

Має тут мене звалити, 

І себе, хоч я правую, 

Біля ніг його побачу 

(Це із соромом кажу я!), 

1 мої сивини стануть 

Для ступнів йому за килим. 

Хто не вірить злу, коли 

Зло постало зрозумілим 

З його студій, що він робить 

Із любові та потреби? 

Тож, прочитавши таке пророцтво, Басиліо вирішив позбавити власного сина свободи й заточив його у вежі. Усім було оголошено, що інфант народився мертвим. Доступ до вежі отримав лише Клотальдо, який і вчив, і виховував нещасного бранця. Тепер король вирішив звільнити принца, адже той не вчинив іще жодного гріха, а отже, Басиліо повівся стосовно нього як деспот. До того ж настав час перевірити, наскільки правдивими були пророцтва про долю Сехисмундо. Басиліо вирішив поставити сина на своє місце й поспостерігати, як він буде керувати слугами. Якщо він виявить кращі сторони свого характеру, то стане законним наступником трону, якщо ж поводитиметься так, як передвіщали зорі, то король навіки позбавить його спадку й передасть право престолонаслідування своїм племінникам. Придворні присягаються королю, що на період «експерименту» жодним чином не викажуть неповагу до Сехисмундо, будуть ставитися до нього як до справжнього повелителя. 

Слуги виходять. Біля короля залишається Клотальдо, який сповіщає про мандрівників, що бачили принца. Басиліо милує Росауру й Кларіна, адже весь двір уже знає про існування його сина. Клотальдо радіє такій розв’язці, адже йому не треба зізнаватися, що Кларін — його син. Клотальдо із розмови з Росаурою дізнається, що мандрівники прибули до Полонії, щоб змити кров’ю образу честі. Королівський слуга починає думати, що син прагне з’ясувати, хто його батько, і вбити його, адже позашлюбна дитина є благородною по крові, але ніколи не отримає визнання світу. Проте під час розмови Клотальдо і Росаури виявляється, що кривдник — герцог Астольфо. 

Хорнада друга 

До короля приходить Клотальдо і розповідає, що все виконано найкращим чином: він сам (Клотальдо) прийшов до Сехисмундо і, знаючи про те, що незабаром станеться, почав розмову про орла, який є найсильнішим серед птахів,— жорстоким хижаком, що вбиває безжально дрібне птаство. Під час розмови Клотальдо дав випити Сехисмундо заздалегідь приготований снодійний напій. Коли принц заснув, його перенесли у королівську спальню, де він і знаходиться зараз. Клотальдо цікавиться у Басиліо, навіщо король вдається до таких хитрощів, чому Сехисмундо просто не сказали правду і не привели до палат. Басиліо відповідає, що хоче перевірити, чи здатний Сехисмундо боротися з вродженими нахилами: жорстокістю, свавіллям… Але якщо виявиться, що принц не може стримати свої порочні бажання, його можна буде так само приспати, перенести до вежі і сказати, що побачене ним — то лиш дивний сон. Клотальдо помічає Сехисмундо, який вже прокинувся і прямує до них. Король швидко виходить. Біля Клотальдо опиняється Кларін, який дякує за те, що Клотальдо назвав Росауру своєю племінницею, а тому її введено до почту Естрельї та оточено увагою придворних. Кларін також жаліється на власну долю. Клотальдо обіцяє подбати про Кларіна. 

До кімнати заходить Сехисмундо в оточенні музик. Слуги допомагають принцу одягнутися. Сехисмундо не йме віри тому, що бачить: 

О мій світе, що я бачу! 

О мій світе, що я чую! 

Я дивуюсь і німую, 

Вірю й ні в свою удачу. 

Я в палатах незрівнянних? 

Як же я сюди потрапив? 

Я в парчі серед єдвабів, 

Поміж слуг, розкішно вбраних? 

Я прокинувся зі сну 

В гарнім ложі, недолугий? 

І мене вбирають слуги 

В пишну одіж і ясну? 

Не кажіть, що сон — омана: 

Я збудився, день сія,— 

Чи не Сехисмундо я? 

Чом така до мене шана? 

Як це сталося мені 

Із уявою моєю, 

Поки спав я, що себе я 

Тут побачив не вві сні? 

Долі все ж не обманути, 

Хто б тут міг мене повчать? 

Їм дозволю слугувать, 

І хай буде те, що буде. 

Сехисмундо наказує музикам припинити грати. На заперечення одного зі слуг, що принц сумний і його сум треба чимось розвіяти, Сехисмундо говорить, що його сум не розвіяти музикою. Побачивши Клотальдо, принц підходить до нього. Клотальдо припадає до руки Сехисмундо і покірно повідомляє, що той народився в королівській сім’ї, але через страшне провісництво зірок був заточений у вежі. Тепер же, коли король, його батько, став старим, Сехисмундо вирішили повернути у палати. До зали заходить Басиліо. Клотальдо припиняє свою розповідь, кажучи, що сам король оповість те, чого він не встиг розказати. Сехисмундо слухає розповідь придворного з дедалі більшою люттю. Наприкінці ж неї гнівно вигукує, що Клотальдо підлий брехун, адже був покірним слугою короля і жорстоким владарем закутого принца. «Помри від моєї руки»,— кричить він. Один зі слуг намагається попередити вбивство і вигуком спиняє Сехисмундо. Клотальдо, скориставшись цим, швидко виходить із зали. Натомість заходить Астольфо. Він, згідно з етикетом, чемно знайомиться із принцом, але Сехисмундо не відповідає йому доброзичливістю. Однак, коли у залі з’являється Естрелья, принц розсипається у компліментах. Астольфо починає хвилюватися через надмірну увагу принца до Естрельї. Це помічає один зі слуг і говорить Сехисмундо, що така поведінка з цією дамою недоречна. Розгніваний принц хапає нахабного слугу і викидає його з балкону. Астольфо говорить принцу, що його засліпила лють. Сехисмундо погрожує зітнути голову двоюрідному брату, якщо він ще буде його повчати. 

До принца підходить король і починає докоряти Сехисмундо за бездумне вбивство слуги. Басиліо говорить, що хотів би обійняти сина, але на принцових руках кров. Король з жахом виходить геть. Сехисмундо не жалкує за батьківськими обіймами: 

Обійтись без них я можу, 

Як обходився до цього, 

Коли батько мене строго 

Взяв у вежу під сторожу; 

На мені зганяв свій гнів, 

Мав мене за бузувіра 

І виховував, як звіра, 

Як недолюда, ростив 

І бажав моєї смерті,— 

Що з обіймів, як марні, 

Буть людиною мені 

Не дають вони, простерті? 

Покидаючи залу, король кидає наостанок фразу: чи не боїться Сехисмундо прокинутись і не побачити усього того, що бачить зараз, адже цілком можливо, що це тільки сон. Принц заперечує королеві: 

Чи це сон, чи, може, яв — 

Те, що бачу,— я не знаю. 

Я не сплю, бо відчуваю, 

Ким я був і ким я став. 

Я не знав, та взнав, що я — 

Це злиття людини й звіра. 

До зали заходить Росаура. Сехисмундо, вражений її красою, підходить до неї і галантно звертається: 

Ні, сонце ти, якого теплим світлом 

Живе ця зірка й сяє, 

Адже у тебе світло позичає: 

Я бачив у державі 

Духмяних квітів їх сеньйору в славі,— 

Божественна троянда 

Королювала, красна і галантна; 

Я бачив, я примітив, 

Як вирізнявся поміж самоцвітів 

Той діамант сліпучий, 

З якого імператор був блискучий; 

І в цих ясних зібраннях 

Республіки тремких зірок багряних 

Планет червоноперих 

Я бачив почет у небесних сферах, 

Де сонце засіяло 

І, як оракул дня, владарювало. 

Отож, якщо поміж зірок і квітів, 

Небесних тіл, планет і самоцвітів 

Найкращих вирізняють, 

Чом більша за красою, що всі знають, 

Слугуєш меншій, глянь ти, 

Трояндо, сонце, зоре й діаманте? 

Росаура намагається припинити розмову і йти далі, але Сехисмундо починає їй погрожувати, згадує навіть про вбитого ним кілька хвилин тому слугу. Клотальдо, який ховається за ширмою, бачить, що може статися лихо, і, вийшовши зі свого схову, спиняє Сехисмундо. Принц хапається за кинджал, готовий убити того, хто завадив його залицянням. Клотальдо й Сехисмундо починають боротися. Росаура, вибігає, гукаючи на допомогу. В залу, де б’ються Клотальдо із принцом, заходить Астольфо. Останній намагається словами заспокоїти двоюрідного брата, але справа закінчується тим, що обидва хапаються за шпаги. Бійка продовжується до того моменту, як до зали входить король із почетом. Присутність Басиліо заспокоює Сехисмундо й Астольфо, вони ховають шпаги в піхви. Король вимагає пояснити, що тут відбувається, і Сехисмундо спокійно відповідає, що його розсердив Клотальдо і він хотів його вбити. Басиліо докоряє сину, кажучи, що Клотальдо занадто старий, щоб Сехисмундо мав право виказувати йому стільки неповаги. У відповідь принц вигукує, що його виховували у вежі, тож марно сподіватися, що тепер він буде когось поважати. Вражений король виходить разом із придворними. 

Тим часом Естрелья, зустрівши Астольфо, вимагає віддати їй портрет невідомої жінки, який вона помітила колись у нього на шиї. Оскільки Астольфо планує побратися з кузиною, він погоджується віддати портрет і йде, щоб принести його. Естрелья залишається на самоті. У цей час до неї підходить Росаура. Інфанта, не знаючи, що перед нею саме та, чий портрет мусить невдовзі віддати їй Астольфо, відкривається перед дівчиною. Естрелья говорить, що вона не в змозі зараз узяти той злощасний портрет, тому просить Росауру взяти його замість неї з рук інфанта і принести їй. Росаура залишається на самоті, очікуючи Астольфо. Він не примушує довго себе чекати. Побачивши Росауру, інфант дивується, а потім зізнається дівчині в коханні. Росаура ж у відповідь каже, що Астольфо помилився,— її звати не Росаура, а Астрая, вона входить до почету Естрельї і не знає ніякої Росаури. Вона тут за наказом інфанти, щоб забрати якийсь портрет. Астольфо починає гніватися і говорить, що не віддасть їй портрет. Росаура намагається вихопити портрет із рук Астольфо, але їй це не вдається. У цей час до зали заходить Естрелья. Щоб якось викрутитися із ситуації, Росаура вимушена збрехати: вона говорить, що, ждучи Астольфо, дістала свій кулон з портретом, аби якось згаяти час, і розглядала його. Кулон випав у неї з рук саме тоді, коли Астольфо зайшов до зали. Інфант підняв його і захотів залишити собі. Росаура спробувала забрати його силоміць, але не зуміла. Саме в цей момент Естрелья зайшла до кімнати. На доказ своїх слів Росаура пропонує інфанті поглянути на портрет в кулоні. Естрелья бере кулон із рук Астольфо, переконується, що там справді портрет Росаури, повертає його власниці і вимагає в Астольфо віддати їй обіцяний портрет. Збитий із пантелику таким поворотом подій інфант говорить, що не може дати портрет. Розгнівана Естрелья йде геть. 

Тим часом Сехисмундо знову дають снодійний напій і повертають його до вежі. Він приходить до тями, і Клотальдо переконує його, що принц спав весь час з того моменту, як вони поговорили про орла. Клотальдо розпитує, що бачив у своєму сні Сехисмундо. Принц відверто розказує, що бачив себе в палатах і що двічі хотів вкоротити життя своєму слузі. Клотальдо зауважує, що Сехисмундо треба було б дужче стримуватися, навіть уві сні. Принц погоджується: 

Все ж бо правда! Загнуздаєм 

Честолюбство і злобу, 

Це шаленство й лють сліпу, 

Якщо снити знов бажаєм; 

Адже ми перебуваєм 

В світі, повнім таїни, 

Бо життя — це сон чудний; 

Знаю з досвіду, що всюди 

Тут живуть сновиддям люди, 

Поки збудяться вони. 

Снить король, що він правує 

В королівстві тут і там, 

Все вирішуючи сам; 

І хвала, яку він чує, 

Наче вітер лине всує; 

І на попіл голосну 

Смерть оберне (чи збагну?): 

Хто б хотів королювати, 

Коли взнав, що має встати 

Збуджений від смерті-сну? 

Снить багач, що він, багатий, 

Лупить гроші так і сяк; 

Бідний снить, що він бідняк, 

Мусить пріти й заробляти; 

Снить же той, хто взявся драти, 

Снить, хто гнеться й хто згина, 

Снить господар, снить жона 

І, як видно, всі на світі 

Снять, спокусами повиті, 

Хто цього й не зна. 

Сню, що тут в’язниця тьмяна, 

Я в залізних ланцюгах, 

А раніш себе у снах 

Бачив я щасливим зрана. 

Що таке життя? Омана! 

Що таке життя? Це сон, 

Це ілюзій всіх полон, 

Чорна тінь і страховіття; 

Все життя — це лиш сновиддя, 

А сновиддя — тільки сон. 

Хорнада третя 

Солдати знаходять вежу, де сидить закутий Сехисмундо, і звільняють його. Виявляється, народ повстав проти рішення Басиліо передати престол герцогу Московїї. Поляки ладні воювати під проводом Сехисмундо, аби повернути законного наступника трону. Принц розгублений таким розвитком подій: 

Знову (що. ж це там, о небо?) 

Хочете, щоб я про владу, 

Яку час відніме, марив? 

Знову хочете, щоб бачив 

Я між тіней і між марев 

Пишну велич і розкоші, 

Що вітрець розвіє ранній? 

Знову хочете, щоб стрів я 

Небезпеки та омани, 

Які родять і вбивають 

Людську владу, злющу й хирну? 

Та цього уже не буде! 

Ще раз гляньте, я покірний – 

Своїй долі, я вже знаю, 

Що життя — це сон. Ви чули? 

Геть же тіні! Хоч змертвілим 

Ви моїм чуттям вернули 

Плоть і голос, та нема 

Голосу у вас і плоті. 

Я не хочу віддаватись 

Ложній величі й пишноті, 

Адже це лише привиддя, 

Що розвіється здужалим 

Першим леготом ранковим, 

Як буває із мигдалем, 

Що розквітнув на світанку 

Несподівано й неждано, 

І при першім повіванні 

Опадуть, зів’януть рано 

Пелюстки його рожеві, 

Зблякнувши із днем тривожним. 

Я пізнав вас, я вас бачив 

І я відаю, це з кожним 

Тим, хто спить, таке буває; 

Розчарований до краю 

Вже не здамся на оману, 

Бо життя — це сон, я знаю. 

Солдати продовжують умовляти принца очолити повстання проти Басиліо. З’являється Клотальдо. Кларін, який теж опиняється поруч, висловлює припущення, що Сехисмундо уб’є зараз Клотальдо, скинувши його зі скель. Але принц великодушно відпускає свого слугу, сказавши, що мусить шанувати того, хто виховував його і навчав. Клотальдо повертається до Басиліо й застає його при повній військовій готовності. Король вирішує вбити свого сина, аби тільки уникнути страшного пророцтва. Басиліо сідає на коня і мчить у вир бойовищ. 

Клотальдо затримує Росаура. Вона розповідає про її кохання з Астольфо, його зобов’язання перед нею і зраду свого обранця, який покинув її в восковії і зараз планує одружитися з Естрельєю. Росаура просить Клотальдо убити свого кривдника. Але гой відмовляється, адже Астольфо врятував Клотальдо від кинджала розгніваного Сехисмундо. Тоді Росаура вирішує сама вбити свого кривдника, щоб захистити власну честь. Дівчина бере зброю і, осідлавши коня, мчить до Сехисмундо. Вона розказує принцу історію свого народження й життя. 

Виявляється, що мати Росаури, прекрасна Віоланта. щиро кохала свого обранця, але він не встиг побратися з нею, тому що мусив покинути Московію через якісь інтриги. Віоланта народила позашлюбну доньку, але не звинувачувала свого коханого (вона любить його й досі, хоча не бачила вже багато років). Проте Росаура не знає імені свого батька. Дивні перипетії фатуму призвели до того, що Росаура певним чином повторює долю матері: її обранець Астольфо теж утік до іншої країни. Більше того: герцог Московії прагне побратися з польською інфантою, щоб посісти трон Полонії. 

Тож Росаура стає до бою поруч із солдатами Сехисмундо, щоб завадити одруженню Естрельї та Астольфо. Армія Сехисмундо перемагає. Король Басиліо опиняється поверженим перед власним сином. Так справджується пророцтво, але Сехисмундо подає королю руку, говорячи, що Басиліб прагнув перемогти небо, але від того, що мусить статися, неможливо втекти: батько, довідавшись, що народжений принц буде жорстоким правителем, поселив сина у вежу, де людина з найкращими вродженими нахилами могла б перетворитися на звіра. «Хіба так треба було боротися з пророцтвом?» — запитує Сехисмундо. Король, втішений благородством принца, вітає його з перемогою і проголошує його спадкоємцем трону Полонії. Сехисмундо згадує про Росауру і, підізвавши Астольфо, запитує його, чи є у того якісь зобов’язання перед цією дівчиною. Астольфо відмовляється одружуватися, оскільки, за його висловом, Росаура не достойна шлюбу з ним — вона народжена невідомо від кого. Клотальдо, виступивши наперед, зізнається, що він є батьком Росаури. Після цього герцог Московії погоджується дотриматися даного слова. Сехисмундо згадує про Естрелью, адже щойно вона втратила нареченого, тож принц зобов’язується влаштувати одруження інфанти з найдостойнішим кавалером. За наказом принца, Клотальдо мають дати все, що він тільки забажає. Так Сехисмундо вирішив віддячити своєму вчителеві й вихователеві за тривалу службу. Солдат, почувши, як щедро Сехисмундо роздає винагороди, і собі просить дати щось, адже він звільнив принца із вежі. Принц наказує посадити солдата у вежу під варту, адже коли закінчилася зрада, зрадник ні до чого доброго не приведе. Всі присутні дивуються розуму й обережності Сехисмундо, на що принц відповідає: 

Що дивує вас? Чи дивно, 

Коли сон був мій учитель, 

І боюсь, як не противно, 

Що прокинутися можу 

Знов у замкнутій темниці? 

А коли цього не буде, 

То воно мені насниться; 

Отже, я переконався 

В тому, що все щастя людське, 

Зрештою, як сон минає, 

І я хочу скористаться 

Щастям тим, що час дарує; 

Я прошу вас, винуватий, 

Помилки простити наші, 

Бо шляхетно їх прощати. 

Багатство країни і народу має багато складових, та головне — це люди, їхня творча душа. Є легенда про те, як Бог різним народам роздавав долі. Усім щось дісталося, всі розійшлися по домівках. І раптом у кутку зали Господь помітив красиву дівчину, яка тихо плакала. «Хто ти і чого плачеш?» — спитав Бог. «Я Україна, а плачу тому, що не отримала долі, бо запізнилась». Пожалів Усевишній бідно вдягнену, але дуже чепурну дівчину, і дав їй замість долі пісню. Ось відтоді і стала пісня долею України. У піснях вона зберегла свою історію, вірування, обряди, погляди на життя, у піснях висловлювала свою тугу і радість.

Тисячі талановитих народних співців складали пісні, які передавалися від покоління до покоління. Історія зберегла для нас лише декілька імен.

Кажуть, що в XVII столітті жила в Полтаві донька запорозького козака Чурая Маруся. Не привозив із походів Чурай золота і срібла, добував для країни і для себе славу, пишався своєю донькою Марусею, пісні якої співала вся Україна. Козаки, ідучи на війну, підбадьорювали себе маршем «За світ встали козаченьки», згадуючи далеку батьківщину, виводили «Віють вітри, віють буйні», дівчата попереджали невірних парубків піснею «Ой не ходи, Грицю».

Слова і музику відомої пісні «їхав козак за Дунай» написав поет кінця XVII століття козак Харківського полку Семен Климовський.

Існують легенди про те, що Устим Кармалюк створював пісні про свою боротьбу з панською неволею, в яких уславлював мужність і відданість побратимів.

Пісень тисячі, а імен піснетворців збереглося дуже мало. Первісно складені окремими обдарованими людьми, пісні, поширюючись, доповнювалися, змінювалися, удосконалювалися виконавцями, шліфувалися протягом віків, ставали взірцем художньої довершеності. Єдиним автором пісень ставав народ.

Теми українських народних пісень охоплюють усе життя суспільства. Хочеться розглянути деякі з них.

Велику групу пісень становлять родинно-побутові. Сім’я для українців була святинею, родинні зв’язки береглися, цінувалися. Пісня «Віє вітер на долину» відома всій Україні. Тужливий мотив пісні повністю відповідає змісту: розійшовся по Україні рід, роз’їхалися брат і сестра чи то з власної волі, шукаючи кращого життя, чи то забрали сестру вороги на чужину, чи то вийшла вона заміж у далеку сторону. Пише брат листа сестрі та питається: «Чи привикла ти там жити, де ворогів много». Важко живеться сестрі, і у відповіді-плачі вона порівнює себе з криниченькою поміж дорогами: «Що хто іде, а хто їде — водиці нап’ється, а із мене, нещасної, хто схоче, — сміється». Найрідніші люди — це брат, сестра, батько, ненька. Вони завжди зрозуміють, пожаліють, допоможуть, а чужі люди тільки посміються з горя відірваної від роду дівчини.

Історія України налічує багато сотень років. Були часи слави, були часи забуття. Та найгероїчніший період — це 250 років козацтва. Запорозька Січ — перша в історії Європи вільна держава, зв’язки між козаками ґрунтувалися на повній довірі, дружбі, братерстві і взаємодопомозі.

Україна завжди була ласим шматком для недружніх сусідів, і козацтво стало на оборону рідної землі. Пісню «Розлилися круті бережечки» козаки співали, виступаючи в похід проти Польщі.

Річ Посполита завжди була ворогом України. Пихате польське панство вважало нашу землю власною дідівщиною, а український народ — робочим бидлом. Вони знущалися з людей, із віри, обмежували українців у правах. Єдина сила, з якою ляхам довелося рахуватися, — це козацтво, яке не терпіло неволі. Щоб не злиняла червона китайка, не змарніла козацькая слава, не журилась рідна Україна, виступали запорожці в похід проти Варшави, підбадьорюючи себе козацькою піснею.

Більшість українських пісень широкі, повільні, як розлогі наші простори. Але наш народ завжди відрізнявся вмінням пожартувати, посміятися із себе та з інших. Пісня-кепкування з ліні молодого парубка «Грицю, Грицю, до роботи» усім відома. Не хоче Гриць молотити, рубати дрова, пекти хліб, поратися по господарству. На все він знаходить відмовку: не може працювати, бо «порвані чоботи», «ніженьки болять», «нездоров», «охрип». Але як тільки мова заходить про гулянки, Гриць готовий зараз же бігти до дівчат. Звичайно ж, жодна дівчина не піде заміж за такого «гриця».

У жартівливій пісні «Миша книш прокусила» народ сміється з людини, яка пояснює свою бідність парадоксальними фактами. Все у ледачого чоловіка, як не в добрих людей.

Наш народ умів посміятися, аби було з чого. Та така нагода випадала рідко, адже доводилось українцям терпіти неволю-кріпаччину.

Здавна польська шляхта забирала у народу всі права, а у XVIII столітті колонізація України царською Росією знищила і їхні залишки. Прийшли пани на нашу землю, змусили відбувати панщину шість днів на тиждень. Про тяжке безправ’я народу розповідається у пісні «Із-за гори вітер віє».

У частини українства завжди був потяг до мандрів. Вільні від кріпацтва козаки та селяни їхали возами в чужі краї за товаром, продавали й свій. Чумацькі валки їхали повільно і такими ж повільними були пісні, у яких розповідалося про пригоди чумаків. У пісні «Ой ясне сонце високо сходить» звучить мотив туги за рідним краєм, розповідається про битву із розбійниками, які напали на валку, про перемогу над грабіжниками.

Рекрутчина — ще одна біда нашого народу. Молодих чоловіків забирали до царського війська на довгих двадцять п’ять років. Важко було терпіти щоденну виснажливу муштру, рідко хто повертався додому. Ідучи в солдати, селяни прощалися з рідними назавжди.

У пісні «Вилітали орли з-за крутої гори» розповідається про те, як важко молодим хлопцям звикати до служби, адже вони хлібороби і ніколи «не вчилися ружжа вичищати, лиш сіяти та орати, землю обробляти».

Після скасування кріпацтва більшість населення України стало жити ще гірше, ніж раніше. Селяни зубожіли і мусили йти в найми до багатіїв або бурлакувати — заробляти гроші в чужій стороні.

У бурлацькій пісні «Ой матінко-зірко» молода дівчина, яку віддали в найми, жаліється на життя. Батько взяв за неї задаток, і донька не може покинути пана, поки не відробить ті гроші. Не варять уже вдома на її долю вечерю, немає вже для неї там «ні миски, ні ложки».

Важко перелічити усі види народних пісень, адже у них відображалося все розмаїття життя, відтворювалися події, почуття людей.

• «Я вчу молодих акторів, як себе морально поводити житті. Я не вчу їх грати, тому що цьому навчити неможливо.»
• Якщо ти розгніваний, полічи до десяти, перш ніж говорити; якщо сильно розгніваний, полічи до ста.»
• «Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю.»
• «Легка тому робота… хто її робить по своїй волі.»
• «Тиша – це мова, якою говорить до людини Бог.»
• «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь.»
• «О мово вкраїнська! Хто любить ії , той любить мою Україну!»
• «Життя занадто коротке, щоби можна було дозволити собі розкіш прожити його так кепсько.»
• «Сон — найкраще рішення, якщо немає інших рішень.»
• «Люди, які вважають, що гроші спроможні все зробити, самі спроможні все зробити за гроші.»

Шкільні учнівські твори :

—  Михайло Старицький — батько українського театру

—  Михайло Старицький – видатна постать в історії української літератури та театру

— Корифей української літератури М. Старицький

В українській літературі другої половини 19 – початку 20 ст. творчість М.П. Старицького – талановитого поета, драматурга, прозаїка, культурно-громадського діяча – посідає значне місце. Він був організатором театральної справи в Україні, режисером і антрепренером, видавцем, перекладачем – одним із тих невтомних трудівників, чиєю працею живиться кожна національна культура. 

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинцях, Золотоніського повіту, на Полтавщині, в небагатій дворянській сім”ї. Батько його, Петро Іванович, був офіцером, мати, Настасія Захарівна, — з роду Лисенків, нащадків колишньої козацької старшини, відомої ще зчасів Б.Хмельницького. 

Дуже рано хлопець втратив батька. Незабаром помер дід, Захар Йосипович, потім сестра і обидва брати, а за кілька років, коли Михайло вчився в в полтавській гімназії, померла й мати. Далі юнак виховувався в родині В.Р. Лисенка, батька видатного українського композитора Миколи Віталійовича Лисенка. Відтоді Старицький і Микола Лисенко стали друзями на все життя. В 1858 році, після закінчення гімназії, разом з М.Лисенком вступає до Харківського університету, а потім переходить до Київського, де навчається спочатку на фізико-математичному, а згодом на юридичному факультетах. М.Старицький активно працює у недільних школах, народних бібліотеках, театральних, етнографічних, хорових гуртках, бере участь у роботі київської громади. 

У 1861 р. М.Старицький залишив на деякий час університет і повернувся до рідного села. Згодом одружується із сестрою композитора М.Лисенка Софією Віталієвною. Це ще більше зміцнює дружбу двох ентузіастів української культури. 

Незабаром М.Старицький повертається до університету, який закінчує у 1864 році. В умовах шаленої реакції М.Старицький починає активну літературну й театральну діяльність. Уже в 1865 році у львівському журналі “Нива” під псевдонімом “Гетьманець” з”являються його переклади віршів Лермонтова, Гейне, байок Крилова. Поряд з цим Старицький розгортає видавничу діяльність. 

Справі розвитку українського професійного реалістичного театру М.Старицький віддав понад десять років праці як керівник і режисер трупи, з якою він побував у багатьох містах – у Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі, Варшаві, Вільно, Мінську та інших. У трупі Старицького брали участь видатні українські артисти: М.Л.Кропивницький, М.К.Садовський, І.К.Карпенко-Карий, П.К.Саксаганський, М.К.Заньковецька, М.К.Садовська, Г.П.Затиркевич та інші. 

Залишивши через хворобу театр, М.Старицький живе у Києві, багато працює над своїми художніми творами. 

Перші оригінальні вірші М.Старицького, що дійшли до нас, датовані 1865 роком. Це “Ждання” – прегарний зразок інтимної лірики. Любовні й пейзажні поезії займають незначне місце в поетичному доробку М.Старицького, але серед них є такі чудові, як “Ох, і де ти, зіронько” та інші, а особливо перлина його інтимної лірики – “Виклик” (Ніч яка, господи! Місячна, зоряна…”), що став улюбленою народною піснею. 

Переважна частина лірики Старицького має громадський, соціальний характер, підказаний поетові Шевченком і Некрасовим, багато віршів якого він переклав, і революційно-визвольним рухом другої половини 19 століття, а також боротьбою слов’янських народів проти турецької неволі. 

В поезіях Старицького зустрічаємо ряд неологізмів, до нього ніким більше не вживаних. Активне словотворення Старицького сприяло дальшому розвитку української літературної мови і мало велике прогресивне значення. Чимало словотворів М.Старицького ввійшло до скарбниці української літературної мови, наприклад: мрія, байдужість, нестяма, страдниця, приємність, чарівливий та інші. 

Коли наприкінці 1881 року уряд дозволив українські вистави, українська драматургія була досить бідна. Перед діячами театру гостро постало питання про розширення і збагачення репертуару. М.Старицький , як визначний корифей національного реалістичного театру, був не тільки керівником і режисером однієї з перших українських труп, але й видатним драматургом. На сьогодні відомо двадцять чотири закінчені драматичні твори М.Старицького, з них тринадцять оригінальних, а решта – переробки п”єс та інсценізації прозових творів інших авторів. 

У своїх драмах, комедіях, водевілях, оперетах та лібретто до опер письменник звертався до соціально-побутових та історичних тем. 

Реалістично зображує автор українське панство, соціальну нерівність у драмах “Не судилось”, “Розбите серце”. Соціально-побутова драма “У темряві” – це інсценізована М.Старицьким його повість “Непокорный”. 

У драмі “Талан” показано життя артистів українського театру наприкінці 19 століття. Засудженню капіталізму та зради народних інтересів продажними інтелігентами присвячено написану російською мовою драму “Крест жизни”. Велике значення в розвитку української драматургії мали також оригінальні п”єси М.Старицького на історичні теми – “Богдан Хмельницький”, “Маруся Богуславка”, “Оборона Буші” та “Остання ніч”. 

М.Старицький переробляв п”єси інших авторів та інсценував прозові твори переважно в той час, коли він очолював українську трупу. Так були написані “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Сорочинський ярмарок”, “ Тарас Бульба”, “Циганка Аза”, “Чорноморці”, “За двома зайцями” та інші. 

М.Лисенко написав музику до ряду п”єс М.Старицького – “Чорноморці”, “Остання ніч”, “ Чарівний сон” та опери “Різдвяна ніч” і “Тарас Бульба”. 

М.Старицький, разом з видатними драматургами М.Л.Кропивницьким та І.К.Карпенко-Карим, був творцем соціальної драми, в якій реалістично показував життя народу, викривав хижацтво панів і куркулів. 

Визначне місце в літературній спадщині М.Старицького займає його проза – загалом близько шістдесяти творів. Найбільше значення мають історичні романи, в яких зображена боротьба українського народу за своє визволення, починаючи з середини 17 і майже до середини 19 століття. Можна з певністю сказати, що на той час на Україні не було письменника, який би так докладно знав історію свого краю, як М.Старицький. 

Систематично працювати над прозою М.Старицький почав 1891 року, коли фактично припинив свою театральну діяльність. З глибоким реалізмом написані його повісті “Осада Буші”(1891р.), “Непокорный”(1892р.), “Заклятая пещера”(1892р.), “Червоный дьявол”(1896р.) та інші.Українські газети й журнали були заборонені, через те він звертається до російської преси і друкує там свої прозові твори. Найбільшої уваги заслуговують твори: трилогія про Богдана Хмельницького: романи “Перед бурей”(1895р.), “Буря”(1896р.), “Упристані”(1897р.). Тема роману “Последние орлы”(1901р.) – Коліївщина, велике народне повстання 1768 року проти польського панства й католицько-уніатського духовенства. Найбільш відомий читачам історичний роман “Разбойник Кармелюк “(1903р.) 

Своїм романам М.Старицький надавав великого значення і дуже жалкував, що не може видати їх українською мовою. Більшість оповідань М.Старицького – це твори з сільського життя, написані в дусі соціально-викривального реалізму. 

В 1902 році М.Старицький знову повертається до видавничої справи, клопочеться про щорічний альманах, де б друкувалися твори відомих письменників і молодих початківців. Але через цензурні утиски та матеріальні труднощі лише один такий альманах (“Нова рада”) було видано уже після смерті письменника у 1908 році. 

Помер М.П.Старицький 27 квітня 1904 року і похований у Києві на Байковому кладовищі.

(1819-1897) 

Письменник, історик, фольклорист, етнограф, перекладач 

Народився Пантелеймон Олександрович Куліш 7 серпня 1819 року в містечку Вороніж колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Панько Куліш, так він згодом підписуватиметься, був дитиною від другого шлюбу заможного селянина Олександра Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого Катерини. Дитинство хлопця пройшло на хуторі під Воронежем, де в атмосфері особливої пошани до народних традицій, слова, пісні, казок, легенд, переказів формувався характер майбутнього письменника. 

З кінця 30-х років П.Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Вступити до цього престижного навчального закладу йому так і не вдалося, оскільки не мав документального підтвердження свого дворянського походження, хоча його батько й був вихідцем з козацько-старшинського роду. Однак слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті стали для нього мало не визначальним періодом життя. Набуті таким чином знання дозволили йому дістати місце викладача у Луцькому дворянському училищі. У цей же час П.Куліш заявляє про себе як письменник. Пізніше П.Куліш працює на різних посадах у Києві, Рівному. Опублікувавши перші розділи роману «Чорна рада» у журналі «Современник» за 1845 рік, письменник здобуває визнання громадськості. 

Ректор Петербурзького університету П.Плетньов запрошує його на викладацьку роботу до університету. Через два роки, за рекомендацією Петербурзької Академії наук, П.Куліш дістає направлення у західнослов’янський край для вивчення слов’янських мов, історії, культури та мистецтва. Вирушає з ним і дружина Олександра Білозерська, — вони щойно побралися, і на весіллі боярином у нареченого був Тарас Шевченко, щирий і веселий друг «гарячого Панька». 

Але недовго тривали захоплюючі часи експедиції. У польській столиці Куліша заарештовують за належність до Кирило-Мефодіївського товариства. Після тривалих клопотань йому дістається, зрештою, не таке вже й суворе покарання, яке закінчилося поселенням у Тулі. Тут Куліш осягає мистецтво романіста, перечитуючи світову класику, штудіює європейські мови, плідно працює як письменник. Згодом, знову ж за допомогою друзів, він домагається відміни суворого режиму й оселяється в Петербурзі. Весь той час продовжує натхненно творити, але заборона друкувати ще діяла. 

У 1856 — 1857 рр. з’являється нарешті його двотомне видання «Записки о Южной Руси», збірка безцінних фольклорно-історичних та етнографічних нарисів, що викликала загальне схвалення. Особливо успішним і плідним у творчому плані був для письменника 1857 рік. З’явився друком роман «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка під його загальною редакцією, відкривається власна друкарня. Письменник, сповнений грандіозних планів на майбутнє, чекає цензурних послаблень, клопочеться виданням першого українського часопису. 

Переймаючись патріотичним вихованням свого народу, приступає до написання «Історичних оповідань», перші з яких «Хмельнитчина» і «Виговщина» з’являються в журналі «Основа» у 1861 році. Працюючи у Варшаві в 1864—1868 рр., з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», П.Куліш готує тритомне видання «История воссоединения Руси», яку з розчаруванням і навіть обуренням зустріла українська громадськість. 

Невдовзі він і сам переконується у хибності своїх поглядів. Довершенням усіх сумнівів став Емський указ 1876 року, згідно з яким заборонялося друкувати укра-їнською мовою будь-які тексти. Пантелеймон Куліш перебирається на хутір Мотронівку на Чернігівщині, який перейменовує на честь дружини (літературний псевдонім якої — Ганна Барвінок) Ганнина Пустинь. Тут він укладає збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи у світ 1879 р. цензура заборонила, видання було вилучено з продажу. В останні роки свого життя письменник багато перекладає. Сповнений нових творчих задумів, Пантелеймон Куліш зустрічав 1897 рік, але, на жаль, 14 лютого полум’яне життя його обірвалося. 

Пантелеймон Куліш був однією з найколоритніших постатей свого часу в українській літературі. Культурницьке подвижництво, що виокремлювало його навіть серед плеяди видатних сучасників, захоплено вітала величезна частина суспільства, мимоволі утворюючи навколо його особистості атмосферу творчої таємничості. Той постійний інтерес підтримувався передовсім самою діяльністю П.Куліша. В основі її — бажання дійти своїм словом і думкою до найширших народних мас. Саме цим і зумовлена його діяльність над перекладом Біблії українською мовою. 

Саме з цією метою він брався за видання дешевої книжкової серії «Сільська бібліотека». Саме тому він послідовно і твердо здійснює активну діяльність на формування в суспільній свідомості переконання про життєву необхідність розвитку національної літератури, української мови, без нормального функціонування якої на всіх рівнях поступ нації неможливий. Життєва позиція Пантелеймона Куліша, його громадянська заангажованість часто відзначалися драматичною суперечливістю, що інколи призводило до неоднозначного їх розуміння і сприйняття суспільним загалом. 

Справді, важко назвати П.Куліша людиною компромісів, але непохитність його стосувалася основного — збереження самобутності українського народу, його духовних надбань, традицій, культури. Пристрасна натура письменника мовби металася в постійному пошуку пристановища для тих високих устремлінь, що живили його і як людину, і як громадського діяча. Навіть особисте життя «гарячого Панька» позначене відчутними слідами — рубцями набування того досвіду. Пантелеймон Куліш одружився з молодшою сестрою свого товариша Василя Білозерського Олександрою. 24 січня 1847 року вони справили весілля. 

Після весілля молодята вирушили до Праги, куди Пантелеймона Куліша як молодого перспективного вченого Академія наук направляла у наукове відрядження. Сталося ж непередбачене: по дорозі до місця призначення Пантелеймона Куліша арештовують у Варшаві. Цей страшний удар долі, а згодом — тяжкі роки поневірянь, злигодні, поліцейський нагляд гнітючим тягарем лягли на плечі молодого подружжя. Через нервове перенапруження у Олександри Михайлівни стався зрив вагітності, після якого вона вже не могла стати матір’ю. Пантелеймон Куліш незгоди й випробування тамував у роботі. 

Як він це робив, як ішов по життю, найкраще скажуть слова його побратима Василя Білозерського: «Куліш належав до тих людей, які своїм благородством, чемністю, великодушністю і розважливістю викликають повагу до нього кожного, хто має з ним справу. Він чоловік практичний і діяльний і не любить хапатися то за одно, то за друге і особливо неприхильний до того, що не схвалено спокійним глуздом. Діяльність його найдужче зосередилась на літературі й на вдосконаленні життя, яке він переважно вбачає в ділі, і тільки діло вважає істотністю. Всяке захоплення, яке не має певної корисної мети, що на неї одразу ж можна звернути увагу, йому одворотно. Життя своє він провадив, займаючись літературою й живописом; робити добро невідкладно там, де випадає нагода, — він вважає головним обов’язком». 

Опорою, підтримкою й захисницею стає для письменника в цей період його дружина. Але час від часу якогось первісного замісу ностальгія охоплювала пристрасну душу письменника. І він пробує шукати вихід у нових романтичних захопленнях. Відомий його епістолярний роман з Олександрою Григорівною Милорадовичівною, освіченою панночкою з Калюжинець на Чернігівщині. Олександра Михайлівна терпляче зносила тяжкі хвилини родинного нерозуміння і мужньо чекала урівноваження свого коханого чоловіка. Згодом, справді, їхнє сімейне життя налагоджується, і 1858 року вони вирушають за кордон. 

Але сталося так, що через деякий час Пантелеймон захоплюється звабливою «московкою» Марією Маркович. Це був спалах шалених почуттів після спокійного платонічного роману з Милорадовичівною. Він так захопив, засліпив письменника, що став причиною глибоких душевних страждань: «Я в цілому світі не знаходжу спокою…». Згодом це захоплення минуло, але присмак самотності, невдоволення чимось вищим лишався. Розпалося і подружнє життя. Щоправда, в українській літературі це захоплення має чітко закарбований відбиток. 

Саме завдяки старанням як редактора і видавця з’явилися на світ «Народні оповідання» колишньої дружини українського фольклориста Опанаса Марковича. А з ними й нове ім’я — Марко Вовчок (цей псевдонім для Марії придумав сам Пантелеймон Куліш). Окремо стоїть його захоплення Параскевою Глібовою, першою дру-жиною нашого великого байкаря. Ці й подальші спроби знайти вихід з тупикового душевного стану не дають письменникові ані найменшого заспокоєння. 

Вікова мудрість, досвід нелегких літ переконливо навертали Куліша до одного: терпіння, віра, надія, любов, сподівання й чекання Лесі, своєї першої і вірної дружини, не замінити у цьому житті нічим. Можливо, що саме таке осягнення життя давало йому право пізніше сказати: «Так, я щасливий своєю жінкою: така українка, що прямо захват!.. Жінка розумна, тверда в намірах, чутлива до бідувань людських, словом, гідна найвищого місця в громаді».

5 КЛАС

6 КЛАС

• Рідна мова О. П. Глазова, Ю. Б. Кузнецова 6 клас(ГДЗ)

7 КЛАС

8 КЛАС

9 КЛАС

• Українська мова 9 клас В. В. Заболотного, О. В. Заболотного (ГДЗ)

• Алгебра А. Г. Мерзляк, В. Б. Полонський, М. С. Якір 9 клас (ГДЗ)