Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У цій поезії все ніби так просто: вечір пізнього травня, зорі, тиша, сім’я вечеряє, мати клопочеться, плугатарі повертаються з поля, дівчата співають ідучи, щебече соловейко… Як же тепло, затишно, божественно в аурі цієї поезії!

Це восьмий вірш у Шевченковому циклі «У казематі», восьма дума у дев’ятому невольничому колі ув’язненого поета. Нібито все в цьому творі просто й ясно. Проте вгадується й щось причаєне, потаємне, нерозгадане…

У кожному слові трьох строф поезії розлите душевне батьківське тепло. На українську родину поет дивиться добротворними батьківськими очима. Він милується матір’ю, дочкою, яку ще треба «научати», дітьми, домашньою злагодою, таким простим і досконалим ладом родини, що вечеряє, справляючи найдавніший отой, милий людяний обряд.

Кожне слово поезії просякнуте силою, що йде від розуміння Шевченком чоловічої відповідальності за сімейне гніздо рідного народу. Проте бачимо: зібралась, повечеряла бідна родина і спати лягла, проте чоловіка — батька й охоронця — у ній немає. Чи чумакує, чи вбитий десь на війні, чи поневіряється по заробітках, чи, може, помер? Плугатарі повертаються з поля до своїх сімей, а в цій родині свого плугатаря не ждуть…

Запеченими устами Шевченка говорить чоловік, Мужчина, князь свого роду-племені. Головна чоловіча великодушна відповідальність — за малу, сімейну державу. І саме в родині — єдино надійна духовна опора чоловіка. Поезія «Садок вишневий коло хати…» — то стогін душі окраденого долею чоловіка-одинака, до того ще й закинутого далеко від рідної землі. Проте ця поезія, мабуть, як жодна інша, доводить абсолютну несхитність Шевченка, готовність його за своє, за рідне стояти до останнього подиху.

Бо то є його українська сутність. Сутність чоловіка-захисника, чоловіка-оборонця.

Який же разючий контраст справляє нинішній стан українського чоловіцтва! Нема ладу в державі — суцільні незгоди в сім’ї. Немає законів, які надійно ту сім’ю захищали б. Виховний простір — передовсім телебачення — віддано зайдам і пройдисвітам, а їм абсолютно байдужа українська сімейна традиція як основа державності. Чоловік-трудівник позбавлений матеріальної основи для плекання божественного саду власних дітей. Можливо, тому й шириться пошесть наркоманії, розбещеності, пиятики, побутової розпусти?

А сім’ї нерідка вкладаються не вечерявши, хіба що ситі «хрущами» нескінченних обіцянок. Кому тут кого «научати»?

А Шевченків вірш досі парує смаковитим запахом пшоняного кулешу, дихає ароматом вишневого цвіту. Вірш зачаровує аурою божественного затишку родинної злагоди… (350 слів)

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Микола Джеря — соціально-побутова повість І. Нечуя-Левицького., присвячена Миколі Лисенку. 

Головний герой повісті М. Джеря. Письменник вивів постать українського селянина-бунтаря Миколи Джері, людини волелюбної, невтомної, енергійної, високої моралі, глибокого, щирого почуття. Микола Джеря ненавидить гнобителів, протестує проти соціальної несправедливості. Він сміливо підносить руку на пана та його слуг, перший серед заробітчан не скоряється посесору-капіталісту і багатію-отаману, шукає спільників у боротьбі. Микола Джеря — добрий, уважний, ввічливий у відносинах із батьками, заробітчанами, скромний, здібний до музики й малярства.

Портрет Миколи Джері 

«Музики заграли, і Микола пішов садить гопака. Той гопак був страшний; здавалось, ніби сам сатана вирвався з пекла на волю. Його темні очі ніби горіли, як жарини, а волосся розпатлалось; бліде лице почорніло і неначе посатаніло. То був не молодий Микола з тонким станом, з парубочим веселим лицем; то був бурлака, що був ладен жити й гулять хоч весь день». 

Джеря — духовно вільна особистість. У конфлікті з обставинами Микола утверджується як непохитний волелюбець, правдошукач. Саме тут відкрилися можливості таким його душевним пориванням, які виходять за межі житейських стандартних уявлень його батька. Конфлікт Миколи з ворожими трудівникові обставинами не має механічного характеру, оскільки він зумовлений глибоко внутрішніми причинами: волелюбством Миколи, прагненням жити по-людськи, усвідомленням свого рабського становища. Джеря не може пристосовуватись, лицемірити. Висока духовна свобода характеризує його як людину непересічної вдачі, людину, яка є носієм якостей національного характеру, коріння якого сягають у глибини історії і побуту його волелюбного народу. 

Усвідомивши, що не особисті риси пана є причиною нещастя його родини, а панщина, Микола покидає село: «Піду в ліси, піду в степи, піду в пущі й на гострі скелі, а панщини таки робити не буду і в москалі не піду». І він дотримав слова, дарма, що дорогою ціною. Навіть заповіт батька скоритися, не чіпати пана й осавули не змінили його поведінки. Досвід батька, вихованого віковим рабством, неприйнятний для молодого покоління. Переживши чвертьстолітню «одіссею», Микола зберігає духовну міць і незламність. Микола «був сивий аж білий. Густі сиві брови низько понависали й закривали очі, а з-під їх і тепер блищали темні, як терен, очі. Довгі сиві вуса спускались вниз, а голова біліла, наче вишневий цвіт. Його вид і тепер був сміливий і гордовитий».

 Уже в перших розділах повісті автор зображує старого кріпака Петра Джерю, батька Миколи. Усе життя Петро покірно робив на пана, але це не рятувало його від канчуків. Виснажений непосильною працею, Джеря передчасно помирає. «Важка праця виссала з його усю силу. Уся його сила прийшла на чужу користь, в чужу кишеню, — на дорогі оксамитові сукні, на золоті сережки пані Бжозовській, на дорогі наїдки та напитки, на дорогі панські примхи та витребеньки». 

Дуже яскраво й зворушливо змальовано також жінку кріпачку Нимидору, дружину Миколи. Гарна, чесна, працьовита людина, вона мала всі права на щастя, але в умовах кріпосницького гніту життя її було понівечено. 

Крім головного героя, в повісті виведено й інших персонажів. Не тільки Микола протестує проти панського гніту. Разом із ним тікає від панщини з рідного села ще кілька кріпаків. Вербівські бурлаки — люди волелюбні, чесні, готові на самопожертву. Серед бурлак особливо відзначається щирістю почуттів, вірністю почуттів, вірністю товариству Петро Кавун. 

Реалістично зображені в повісті такі визискувачі: пан Бжозовський, посесор Бродовський, панський прислужник — осавула. Усі вони прагнуть скористатися з праці кріпаків. Особливо жорстоким гнобителем був пан Бжозовський, від якого кріпаки втікали з рідного села. Змальовуючи в повісті цих жорстких експлуататорів, письменник показав їх як «ворожу силу», з якою вже не бажає миритися трудовий народ.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Доріан Грей — головний герой роману Оскара Уайльда «Портрет Доріана Грея». Доріан — молодий аристократ, юний красень, подібно Фаусту що вступив в угоду з дияволом, щоб зберегти свіжість, молодість і красу, в той час як вплив часу наносить свій відбиток на портрет, виконаний другом Доріана художником Безілом. Доріан Грей був напрочуд гарним. Але краса зовнішня і внутрішня — різні речі. На жаль, Доріан був гарний лише зовні. А може бути, він був занадто слабкий духовно, не мав своєї точки зору на життя і з легкістю прийняв девіз життя лорда Генрі — краса і насолода, тобто повний егоїзм. Доріан любить тільки себе і свою красу. Але всі, хто стикається з ним, гинуть. Покінчила з собою Сибілла Вейн, яка беззавітно любила Доріана. Загинули всі ті, хто не хотів побачити в красі Доріана Грея божество і прагнув судити його вчинки з позицій суспільної моралі. Але Грей зневажав моральні закони. Люди думали, що така гарна людина не може бути аморальною. 

Навіть доля зробила йому чудовий подарунок. Сталося щось дивовижне. Виповнилося бажання Доріана Грея, і його краса не тьмяніла з роками. І лише тільки на портреті зображувалося все те, що відбувалося з душею Доріана. Як Доріан міг так кепсько використати своє єдине достоїнство — красу? Всі пороки розпусної натури виразно проступали на портреті. А доля все одно давала йому шанс повернути свій людський вигляд. Художник Безіл Голворд до останньої хвилини намагався напоумити Доріана, і отримав за це ніж у спину. Грей з гнівом звинувачує у всіх своїх нещастях художника; сказ, що охопив його, знаходить вихід у вбивстві. Якби він хоч раз заглянув в Біблію, та й взагалі, якби він мав свою думку, він би знав, що за всі гріхи рано чи пізно доводиться розплачуватися. Кожен отримує те, що заслужив. Доріан заслужив смерть. Як нерозумно.

 Якби я був гарним, я б дарував красу людям, роблячи тільки добро. Що ж сталося з Дорианом Греєм? Що його вбило — мистецтво? Ні звичайно. Портрет був віддзеркаленням душі Доріана. Він убив себе своїм бездарним життям. Портрет — символ мистецтва, а воно не може бути до життя байдужим. Служачи тільки собі, своїм власним примхам, ми вбиваємо в собі людину, і роман служить ще одним застереженням від гірких помилок.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ця проста та нехитра квіточка росте усюди: у садочках та палісадниках, у парках та на городі. Навіть інколи зненацька з’явиться посеред шумної міської вулиці, нагадавши перехожим про красу природи. А справжній дім та родина ромашки – у великому різнотрав’ї українського поля.

Маленька ромашка не впадає в око великими розмірами, не має пишних «вогняних» пелюсток. Її не одразу помітиш серед пишних лілей, троянд, жоржин та орхідей. Але проста, скромна краса ромашки все одно незрівнянна. Недарма в літературі ця квітка є символом доброти, юності та скромності.

Кругла серединка квіточки радує око яскраво-жовтим кольором. А прямі пелюстки, які оточують її по колу, біленькі та ніжні-ніжні. Ромашка, неначе маленьке сонечко, вбране у білі шати, усміхається до всіх навкруги.

А яка ромашка пахуча! Вийдеш влітку в український степ та обов’язково знайдеш місце, густо заросле ромашками. Тут метушаться мурахи, співають цвіркуни. Зануришся в букет та отримаєш неймовірну насолоду від його медвяного запаху. Ромашка пахне неначе самим життям та самою родючою землею Батьківщини.

Є багато різних видів цієї квітки: ромашка лікарська, садова, польова, пахуча та інші. Іноді – це маленька самотня квіточка на тонкій стеблині, іноді – ціле поле!

Скромна ромашка є щедрою. Вона лікує людей від багатьох хвороб, дарує солодкий нектар, годує мурашок та комашок – «сонечок». А також наповнює навколишній світ радістю життя!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Україна майбутнього – це прекрасна та забезпечена держава. Ії поважають та цінують в Європі, та й в усьому світі. Сюди без перепинів та з охотою приїжджають у справах та відпочити громадяни з сусідніх країн. Людей приваблюють чисті повітря та вода, мальовничі краєвиди та дбайливо збережені історичні пам’ятники.

Я думаю, це буде країна насамперед без страху. Де ніхто не озирається наїжачено, очікуючи чергового «нападу» у транспорті чи в установах. Де люди ходять вільно та дихають вільно. Де всюди, в мегаполісі, маленькому містечку чи на селі можна крокувати впевнено і не боятися крадіїв та хуліганів. І просто посміхнутися перехожому на вулиці без страху, що хтось щось «подумає»! Соліст гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук порадив, як домогтися змін в країні:«Не дивіться на Україну, як на землю своїх батьків. Дивіться на неї, як на землю своїх дітей. І тоді прийдуть зміни…». Я вважаю, що це дуже влучні слова, саме ті, які нам потрібно було почути в такий складний час.

А майбутнє України у моїй мрії прекрасне. І люди в ній прекрасні  – вони вільна та творчі на роботі, запальні та підприємливі у навчанні, доброзичливі. Українцям взагалі притаманні доброзичливість та гостинність – твори багатьох українських письменників нас у цьому переконують.  

Культурне та мовне розмаїття в Україні майбутнього не сприймається як проблема. Яка ж це проблема? Це – дар Божий! Це культурне багатство, можливість долучитися до кількох картин світу водночас! У когось в країні немає такого багатства, а в нас є! В Україні майбутнього кожна людина поважає себе та інших, вона легко може перейти на мову сусіда , вона хоче навчитися мові співбесідника, підтримати розмову. І так само робить сусід – він вважає собі за честь говорити на мові друга …

І я вірю – в українців майбутнього є віра в свою можливість перемогти, можливість бути щасливими, попри всі негаразди. Можливо, я дуже багато мрію та змальовую майбутнє надто ідеальним. Для того, щоб досягти такого рівня, потрібно дуже багато працювати, переймати провідний досвід інших країн. Але якщо вважати, що в майбутньому буде «ще гірше», то воно так і буде. Мабуть, тому наша країна бідна та має купу проблем, що більшість наших людей, особливо літніх, завжди кажуть: «а далі буде ще гірше», «ой, а що ж буде далі?». Просто руки опускаються, коли таке чуєш

А якщо сподіватися на краще та діяти теж на краще, то і майбутнє  нашої країни стане набагато кращим! Корисно хоча б просто заспівати: «Усе буде добре для кожного з нас!», як популярний музичний гурт «Океан Ельзи». Та вселити в людей оптимізм та віру в майбутнє.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Питання ролі митця в суспільстві було актуальним завжди: і століття тому, і у вирі сьогочасної дійсності. Так чи інакше, митець являє собою взірець мудрості, гідності, чесного служіння справедливості, наслідування споконвічних законів моралі. До його слова прислухаються, за ним йдуть. Тому на ньому лежить надзвичайна відповідальність і за свою позицію та вчинки, і загалом за долю свого народу.

Розуміючи це, Леся Українка створює поему «Давня казка», в якій з великою художньою майстерністю розробляє тему служіння поета народові в час боротьби проти поневолювачів, у найважчу годину національної історії. Тому особа поета підноситься у творі до таких моральних і соціальних вершин, що, гадаю, не відчути це серцем неможливо. Може, саме через це образ поета (а через нього — усього народу) гостро пронизує й хвилює свідомість читача, викликаючи гарячий відгук у його душі.
За своїм сюжетом поема не складна: скориставшись перемогою своїх бійців над ворожим військом, непоказний лицар Бертольдо дістає в подарунок від короля разом з графським титулом цілу околицю і починає нещадно визискувати народ. У країні спалахує народне повстання, якому великої сили надавали пісні поета. Свого часу вони були натхненні народом, скрашували йому відпочинок, виховували мужність та волелюбність, а у лихоліття народної боротьби стали грізною зброєю проти кривдників:

Мужики цікаві стали,
Чи ті кості білі всюди,
Чи блакитна кров проллється,
Як пробити пану груди?
Ми читаємо ці рядки — і чуємо Шевченкове:
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

Чи не є це яскравим прикладом того, як полум’яне слово Кобзаря відбилося на творчості Л. Українки? Стає зрозумілим, що саме живі приклади героїчного служіння народові митців слова — передових письменників, якими так багата історія світової і зокрема української літератури, надихнули поетесу на створення образу народного поета-громадянина. її герой, непідкупний, відданий народові, не спокусився на золото, що йому пропонував у обмін на вільне слово пан Бертольдо, не злякався у в’язниці. Тому так гордо звучать слова безкомпромісного висновку:

Не поет, хто покидає
Боронить народну справу,
Щоб своїм словам блискучим
Золотую дать оправу;
Не поет, хто забуває
Про страшні народні рани,
Щоб собі на вільні руки
Золоті надіть кайдани!

Своєю ідеєю поема «Давня казка» звернена і до сучасної дійсності, коли наша Україна, ставши на шлях незалежності, долає численні політичні, економічні й соціальні труднощі. Справжній поет не має права стояти осторонь цих негараздів, доки його народ буде виборювати щасливе життя для рідної землі.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : “Українська опера на дві дії” — так визначив автор жанрову приналежність “Наталки Полтавки”. Цей твір за своїм значенням стоїть на рівні “Енеїди” того ж Івана Котляревського й навіть на рівні “Кобзаря”. Розробка теми “вічної жіночності” стала однією з провідних і найбільш значущих в українській літературі.

Наталка Полтавка — це співуча й красива дівчина, яка вміє бути вірною, наполегливою, роботящою. Її кохання до Петра є взірцем високого й незмінного почуття. На шляху Наталки з’являється возний, кумедний і по-своєму непо­ганий чоловік. Він пропонує дівчині законний шлюб, але Наталка відповідає прислів’ям: “Знайся кінь з конем, а віл з волом; шукайте собі, добродію, у городі панночки”. Відтепер зусилля возного спрямовані на те, щоб схилити Наталку до шлюбу. Допомагає возному виборний Макогоненко. Удвох вони вмовили Наталчину матір — Терпилиху, а та примусила дівчину погодитись. Та вчасно повертається Петро, і весілля грають для нього з Наталкою.

Сюжет п’єси загальновідомий, класичний. Наталка Пол­тавка — ідеал жінки-українки: “Окрім того, що красива, розумна, моторна й до всякого діла дотепна, яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою”. Це лише початок переліку, адже чудових якостей у Наталки набагато більше. Жертовність — одна з важливих рис характеру дівчини. Заради рідної матусі Наталка навіть готова піти заміж за нелюба.

Наталка Полтавка впевнена в собі, і це допомагає їй перемагати обставини. Вона твердо знає собі ціну. Дівчина ніколи не виходить за межі делікатності: вона розмовляє хоч і сором’язливо, але з почуттям власної гідності. Коли ж доля зводить її з коханим Петром, Наталка бореться за своє щастя, осуд її не лякає. Мабуть, тому їй удається подолати всі перешкоди й залишитися з коханою людиною. Можна припустити, що й у шлюбі Наталці буде житися добре, як і кожній вольовій жінці.

Близько ста вісімдесяти років пройшло з тих часів, коли відбулася прем’єра української опери “Наталка Полтавка”. І до сьогодні цей твір на музику Миколи Лисенка не втрачає своєї популярності. Свіжий музичний матеріал, цікаві мовні характеристики дійових осіб, непересічна драматургія Кот­ляревського — усе це зробило “Наталку Полтавку”, так би мовити, найкласичнішим серед класичних українських творів. А партію Наталки в цій славетній нашій опері дово­дилося виконувати багатьом кращим співачкам.

Жінка — це любов, затишок і лад у домі, гармонія між зовнішньою красою й багатством духовного світу. Так вважають тому, що чимало українських жінок нагадують благородну й прекрасну Наталку Полтавку. Цей невмиру­щий образ не зістариться, не зів’яне, поки живе Україна. Багато років минуло з часів Котляревського, і страшно подумати, скільки творів літератури й музики було забуто. Та “Наталка Полтавка” не забулась. Причина полягає, по-перше, у тому, що образ сердечної, працьовитої та красивої жінки близький і дорогий кожному. А по-друге, цінності, які втілив в образі Наталки автор, є загальнолюдськими, тобто вічними, актуальними для кожної епохи, для якого завгодно суспільного ладу, для будь-яких скрутних і не­простих часів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У драмі «Талан» основну увагу драматург зосереджує на всебічному розкритті образу Лучицької, на показі її сценічного та особистого життя. Інші персонажі зображені блідніше: вони власне підпорядковані більш широкому розкриттю образу головної героїні твору.

 «Талан» становить окрему сторінку у творчості Старицького, оскільки у ньому зображується таке близьке письменникові акторське середовище, боротьба передових митців за справді народний театр, за високоідейне й високохудожнє мистецтво. П’єса, присвячена видатній українській актрисі Марії Заньковецькій, уперше в українській літературі звернула увагу на життя, складні творчі будні акторів професійної національної трупи.
Розкриваючи життєву долю головної героїні — талановитої актриси Марії Лучицької, автор порушує низку найактуальніших соціальних, мистецьких і морально-етичних питань, що стосуються місця і ролі творчої інтелігенції в суспільстві.

Молода талановита актриса прагне нести світло високого театрального мистецтва глядачам, виховувати їх картинами народного життя, звичаїв, обрядів, багатством і красою рідної поезії й мови,підносити національну свідомість і знедолених низів, і зденаціоналізованої верхівки. Але на заваді здійсненню її мрії одна за одною стають перешкоди. Вступивши на театральну сцену з найблагороднішим наміром служити народній справі, актриса стає свідком брудних інтриг та повсякденної боротьби, що точиться в театрі і навколо нього. Сама Лучицька та її однодумці вірять у високе суспільно-виховне призначення театру. «Хай ми й не тішимо тепер слухача новинкою та диковинкою, — каже антрепренер Безродний, приятель Лучицької, — але наше народне життя з його радощами і горем великим, наша рідна мова з’єднали його з меншим братом, прихилили серце до його». Інші переконані, що театральне мистецтво повинне бути виключно розважальним. Треті бачать у театрі лише джерело прибутку. Саме ця суперечливість у поглядах на роль мистецтва у суспільстві лежить в основі конфлікту драми, пронизує весь її зміст, хоча в прямі дискусії щодо цього дійові особи не вступають.

У театрі головна героїня стикається з тими ж підступністю іі заздрістю, що отруювали їй життя і до вступу в театр. Суперниця по сцені, бездарна акторка Квятковська, що з появою талановитої артистки мусила відійти на другий план, не може пробачити Лучицькій її успіху. Деспотичний і грубий антрепренер Котенко, продажний журналіст Адам Юркович та їхні прихильники, підтримуючи колишню примадонну, створюють нестерпні умови для творчої роботи Лучицької. Внаслідок цих інтриг актриса зневірюється, розчаровується, занепадає духом.

Тим часом до Лучицької повертається Квітка, який завіряє щирості свого кохання, благає пробачити колишні провин і житися з ним. У душі героїні ще не згасло почуття кохання до молодого панича, а він погрожує, що у разі відмови вкоротить собі життя. Підкорившись обставинам, Лучицька на деякий час залишає театр. Подружнє життя не дає їй відчуття щастя. Серед розкоші й блиску душу героїні гнітить невгамовна туга за театром, за товаришами по мистецтву. До того ж зла свекруха при кожній нагоді намагається очорнити її перед сином, а саму Марію звинувачує у тому, що вона занапастила життя синові, зламала його кар’єру; дошкуляє й приховане глузливе, зневажливе ставлення панського «респектабельного» середовища.

Марія Лучицька — глибоко емоційна, вразлива натура, тому їй не по силах відчувати вороже ставлення до себе. Зацькована поміщицьким середовищем, ображена недовірою чоловіка, його звинуваченнями, свекрушиними наклепами під маскою благодійності, вкрай збентежена, Лучицька покидає маєток. Хай надворі лютує «горобина ніч», вона більше не може залишитися ані на хвилину: «Тільки далі від цього місця, далі!.. Тікати, тікати звідсіль!» Зверючись до єдиної відданої їй людини, няня Палажки, вона говорить: » Пішки піду! Туча, няня, не така жорстока, як люде: буря порве все, та хоч серце не займе. Грім одразу уб’є, та катувати не буде… А тут катують і не докатовують».

Повернення на сцену приносить Марії Лучицькій ще більший
успіх, ще гучнішу славу, ніж раніше. її блискучий талант розквітнув, але вкрай ослабли фізичні й моральні сили: «тане вона, як віск». Підточують сили актриси і невгасима, хоч і зневажена любов, і дрібні закулісні інтриги, і заздрість нездар, яких величезний хист актриси змусив відійти в тінь, на другорядні ролі. Повсякчас тамуючи душевний біль, Лучицька грає з винятковою емоційною силою, піднімається до вершин майстерності, але це, по суті, агонія, перебування на межі життя й смерті. У день вистави, в якій героїня мала виконувати головну роль, вона непритомніє перед самим підняттям завіси. У той день у театрі був Квітка, сидів в одній ложі з Квятковською. Побачивши на сцені Лучицьку, він втрачає рівновагу, зривається з місця, вигукуючи на її адресу образливі слова. Почувши його голос, героїня непритомніє вдруге, цього разу — на сцені. Усе це призводить до тяжкої хвороби, повного занепаду сил. 

Закінчується трагічна історія Марії Лучицької хвилюючим епізодом. її прийшли відвідати всі, хто любить її, пишається нею, прийшли з привітаннями українські й російські студенти — палкі шанувальники її таланту. До неї повертається навіть кохання. Але надто пізно. В оточенні вірних друзів, товаришів по мистецькому життю,з думкою про долю рідного театру і вірою в його велике майбутнє Марія Лучицька помирає.

П’єса «Талан» справляє на читачів і глядачів глибоке враження, приваблює психологізмом, гостротою порушених проблем. Яскравий, повнокровний образ головної героїні — молодої талановитої актриси Марії Лучицької — по праву вважається творчою удачею письменника, а сама п’єса, безумовно, належить до кращих зразків жанру української реалістичної соціально-психологічної драми.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я думаю,мудра людина — це перш за все освічена людина.Розум людини проявляється у її поведінці,її вчинках,мисленні.Мудрій людині властиві такі риси як чесність,справедливість,скромність,гуманність,ввічливість.

   Читаючи художні твори,я часто задумуюсь над поведінкою героїв,які виведені в літературі.На згадку приходить героїня з минулих років життя українського народу -Настя Лісовська. Проста українська дівчина наділена прекрасними рисами,які властиві нашому народу.Ця скромна дівчина-надзвичайно розумна.Як і більшість полонянок,вона попадає в чужу країну.Опиняється на межі життя і смерті.Але зломилась,не впала на коліна.І перш за все вона керувалась в житті надзвичайним розумом.Властива їй скромність надзвичайно її прикрашає.Скромність стала окрасою Роксолани.Вона вижила серед ворогів і перемогла.

   Я хочу сказати ще про людину,яка була дуже розумною і одночасно скромною.Це письменник,філософ — Григорій Сковорода.Він вважав,що щастя людини не в грошах,не в розкоші,а в праці.Сковорода у житті був скромною людиною,він ніколи не користувався послугами інших.
   Отже,можна дійти висновку,що скромність і мудрість найцінніше та найкраще багатство людини.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Кохання — це складна річ. Тут є і радість, і горе, і щастя, і біль, і смуток, і розрада… Ти не можеш передбачити що сьогодні у твоїх стосунках буде — чи ти будеш цілий день гуляти з коханою людиною, ділитися між собою радістю,чи буде чергова сварка через всякі дурниці, якщо є ревнивість, значить точно є і любов і від цього стає радісно, тепло на душі й на серці.Якщо ти кохаєш, то тобі для щастя достатньо  побачити кохану людину, навіть на кілька секунд, зігрітися її усмішкою, відчути на собі доторк її вуст, рук… 

Глибоко й різноманітно нюанси та суперечності любовних почуттів втілено у віршах українських поетів. Так, у Франка кохання постає недосяжною мрією, оманливою і таємничою:

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні
Сумні,
Немов криниці дно студене?

О. Олесь у поезії «Чари ночі» зображує любов як одвічну рушійну силу життя, п’янку, вабливу і водночас трагічну, як нескінченне чарівливе море, хвилі якого здатні й поглинути людину, і піднести до найвищого щастя. Кохання — романтичне й загадкове почуття: «Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов», —• пише П. Тичина у вірші «Десь на дні мого серця». Для В Симоненка любов несподівана, непрохана, її силі людина часто не може опиратися:

Вона прийшла, непрохана й неждана
І так чарівно кликала й манила…
Ну як мені за нею не піти?

У вірші «Ну скажи — хіба не фантастично» поет проголошує вічність любові:

Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе.,.

Тож справжнє кохання — це велике надбання людини. Воно формує особистість, визначає її сутність: воно стає головним випробуванням у житті людини, робить її щасливою або нещасною. То чи існує справжнє кохання сьогодні? Мабуть, що так, оскільки й зараз люди продовжують здійснювати героїчні та безглузді вчинки задля кохання і страждати від цього. Це й робить їх людьми.