Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Людина йде по житті зі своєю метою, має свою ціль, якої намагається досягнути, незважаючи ні на що. В когось вона пов’язана із самореалізацією, хтось найбільшим обов’язком вважає забезпечення комфортного життя своїм рідним і близьким, а хтось мислить глобальніше. Добре, коли людина виконує «свій бізнес-план», коли в неї все виходить і вона впевнено прямує до визначеної точки призначення. Але життя непередбачуване, і ми, не в силах щось змінити, гойдаємось на його бурхливих хвилях. Іноді стається так, що нам приходиться міняти курс, розвертати вітрила в інший бік. Але чи є це ознакою слабкості? На мій скромний погляд, – ні. Поясню чому. 

Справа в тому, що змін у нашому житті так багато, що не дивним є те, що з часом ми десь розчаровуємось, десь захоплюємось речами, на які, можливо, раніше, взагалі не звертали уваги. Під впливом подій, які стаються в нашому житті, а головне в країні, і особливо це стосується останніх років, багато з нас, думаю, змінили свої переконання. Це не означає, що біле ми почали вважати чорним, а добро тепер вважаємо злом. Мова йде про те, що ми підкоректували свої ідеали, вставили нові бар’єри, почали дивитися на світ дещо під іншим кутом. Нас вже не так легко залякати, ми навчилися відстоювати власну думку, ми не боїмось висловлювати свої емоції. І за це все треба віддати належне його величності Часу. З його плином ми помінялися. Так, зараз багато свободи, яка в деяких випадках є дещо руйнівною. Але в різні часи були побідні проблеми. Люди, котрі добиваються того, чого дуже довго прагнули, спочатку можуть і не зовсім розуміти, що з цим всім потрібно робити. Так було завжди. Ми пережили добу тоталітаризму, ми стали більш свобідними, дещо помінялися наші орієнтири. І це, я вважаю, природньо. Однак, можна розмірковувати і про випадки, коли людські переконання міняються різко і в абсолютно протилежному напрямі. Ось тут вже виникає проблема.

 Якщо те, що колись здавалося  цілком нормальним,  починає бути неприпустимим, отоді вже є варіант, що десь людська свідомість зламалася, тобто це можна розцінювати як людську слабкість.  Отже, не завжди зміна переконань є ознакою людської слабкості. Іноді це просто зміна орієнтирів, сформована під тиском часу і оточення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

«Що знаєш ти про мій біль, і що я знаю про твій.»

Ф.Кафка

Символічність оповідання Кафки « Перевтілення», це відчуття самого автора. Почуття ворожості всього світу та життя самотньої людини, непереборне відчуження між спільнотою.

Головний герой – Грегор Замза. Постає заклопотаною людиною. Він піклується про свою родину, ходить на роботу, котру не любить, щоб виплатити борг батьків та було нащо жити, і мріє про навчання сестри у консерваторії. По його вчинках зрозуміло, що він безмежно любить свою родину і може піти на все заради неї. Але коли одного ранку Грегор прокидається страшною комахою і все перевертається в його світі. І він бачить відразу та жах своєї родини. Замза розуміє їх відчуття, а ось родина й не прагне зрозуміти, через, що проходить їх син. Скільки мук він зазнає, не тільки фізичних, а більш душевних, що він більше нікому непотрібен, та Грегор не припиняє хвилюватися за рідних. Але коли чує розмову батьків й сестри, що комаху треба прибрати, його пронизує жах. Він помирає від непорозуміння, болі втрати та самотності.

Родина « комахи» не турбується через втрату сина, а продовжує жити так, наче нічого не трапилось.

« Перевтілення « навчає нас ніколи не відвертатися від людей, котрі прагнуть допомоги. Що як і в тому, так і в нашому суспільстві ти потрібен тільки тоді, коли можеш приносити користь, а коли ні, то всі про тебе забувають. Треба змінювати людей, бо всі ми забуваємо, що одного ранку теж прокинемося « безпомічними комахами », і тільки тоді замислимося про всі наші життєві вчинки для інших, але буде вже пізно.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Національне відродження України бере свій початок з 1991 року, коли наша держава здобула незалежність. Ця подія була подією світового масштабу. Величезна територія, на якій проживає давня самобутня нація, вийшла з руїни Радянського Союзу, де, як багато років стверджувалось, вона «щастя знайшла» . І перед українцями постало питання: куди скерувати свій шлях, який зробити стратегічний вибір? Тут дала себе знати українська мудрість: не пориваючи зв’язків з колишніми республіками СРСР, наша держава пішла шляхом європейської інтеграції.
Поява нової держави на мапі – річ дуже серйозна. Ідеться про входження до найрізноманітніших світових організацій, створення власних державних структур, запровадження конвертованої національної валюти і таке інше. Україна з честю виконала всі обов’язки цивілізованої країни, прийнявши одну з найдемократичніших у світі конституцій, відмовившись від свого ядерного арсеналу, прийнявши на себе чималі обов’язки щодо економіки та політичного устрою.
Сьогодні Україна заявила про себе на світовій арені. Наша країна посилає воїнів-миротворців у найвіддаленіші куточки світу. Влаштовуються багатосторонні переговори, де представники України посідають одне з чільних місць. Про наші культурні й мистецькі здобутки із захватом говорить увесь світ. Наші інженери створюють зразки найсучаснішої техніки. В Україні проходять демократичні вибори, за якими пильно стежить увесь світ. Україна витримує іспит за іспитом.
На мій погляд, найважливішим результатом національного відродження України став процес формування нації – історичної єдності людей, які мають спільні етнічні, мовні, культурно-історичні корені. Цей процес і досі триває. Ще багато часу пройде, поки нація набуде тих рис, які були закладені в її глибінь самою природою.
Для того, щоб увійти до ряду розвинених країн світу, Україні й українцям потрібно  докласти чималих зусиль. Багато роботи чекає на нас. Але найголовніша подія вже сталася. Хід історії не змінити: на світовій арені постала молода держава – наша рідна Україна.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Степан Радченко — дуже харизматична постать у романі Валер’яна Підмогильного — «Місто».Тут показують,що у молодого чоловіка не тільки присутні дружні відносини ,а також справжні почуття. В основі сюжету — історія людської душі (можливо, з автобіографічними елементами). Хоч сам письменник категорично заперечував ототожнення героя з автором.

Головний герой — Степан Радченко. Виходець із села, він приходить до міста і вступає до вищого навчального закладу. Через певні обставини не закінчує вузу, влаштовується на роботу в журналі і одночасно починає займатись літературною творчістю. У Степана багато друзів. їх об’єднує літературне життя.

На перший погляд, це звичайний тип інтелігента перших пожовтневих років. Та то тільки так здається. В. Підмогильний, майстер психологічного аналізу людської душі, створив образ неоднозначний і, можна сказати, складний. Це людина, сповнена суперечностей: зовні він красивий, привабливий, користується певним авторитетом у літературних колах, та в нього темне нутро. Як говорить сам автор, залишилося в нього щось від дикого звіра. А місто, яке так гостинно зустріло його, він хоче підтоптати, покласти собі під ноги.

У душі Степана постійний двобій добра і зла, правди і кривди, через свою безпринципність герой не може визначити, що ж головніше для нього в цьому двобої.
В. Підмогильний добре володів французькою мовою, переклав багато з французької на українську. Парадоксально звучать про те, що в 30-ті, 50-ті роки переклади письменника друкувалися без автора перекладів.

Літературна критика сьогодні, аналізуючи роман «Місто» и головного героя, приходить до думки, що він, Степан Радченко, нагадує Любого Друга з відомого роману Гі де Мопассана.
Та, читаючи уважно роман, можна зробити й інший висновок. Ні, він не Любий Друг, він — людина-завойовник, яка розбазарює свій талант. Ось один з епізодів роману. Степана запросили на вечірку до інституту, де він читає своє оповідання «Битва». «Успіх, пише автор», — був великий, — «та Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно і навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави».

У розмові з Борисом, відвертим прихильником літератури, Степан говорить, що оповідання — це жарт, це розвага, а за ніч пише декілька творів у цьому ж жанрі.
Іноді в голові Степана з’являються справді думки, не притаманні інтелігентній людині. Посварившись з Максимом, він пішов геть. А в голові вирій думок: ця наволоч ударила його в обличчя! Ач який лицар об’явився! З великим задоволенням він згадував, як душив Максима, бив його, «вивертав, колінчив і заразом жалкував, що так швидко урвав свою кару. Вбити б гадюку! На юшку потовкти!»
Він любив літературу, вона стала йому близькою й найдорожчою. І літературу він розцінює як першу ознаку культурної людини.Степан вважав, що він людина насиченого розуму і тому не повинен спілкуватися «з людьми, тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись». Життя людей здавалося йому простим і жодної уваги не вартим.

Він належав до тих людей, хто прагне крок за кроком наближатися до поставленої мети, але не вміє спочивати на зупинках досягнення. Бажання його були поривними, вони палили його, кликали навпростець через труднощі. Здавалося б, а що тут прикрого. Та справа в тому, що при вирішенні будь-яких проблем душа Степана була «жорном невпинним, що лиш разом з добірним зерном кукіль і вівсюг життя». Поступово Степан заволодівав містом. Спочатку нова квартира (простора, світла, у центральному районі), а потім люди, знайомі. їх родичі… і так вглиб міста. «Його капелюх щораз частіше здіймався на вулиці…» Зосі, яку, здавалось, покохав, Степан доводив перевагу громадського над особистим, читав їй мораль, в яку й сам мало вірив. Хлопець часом відчував, що губить себе. Оті часточки свого «я» йому хотілося зібрати, повернути їх до себе, з’ясувати своє єство. Та на зміну цим думкам приходили зовсім інші, протилежні.

Роман був сприйнятий офіційною критикою з роздратуванням. Проти Під-могильного було організовано цілу кампанію. Письменник тримався мужньо. Він йшов шляхом аналітичного митця. Він був мораліст. У його романі, крім основної проблеми, показані найрізноманітніші нашарування життя. Зі сторінок книги постає ціла галерея образів, анкету кожного з них заповнює автор.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Уже для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, у нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжується нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, відзиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка…
Кобзаря розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства ХІХ століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише за такої умови між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.
Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної та національної справедливості, відданістю правді та свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для нього треба було прозрінь думки і висоти духу? Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників, а також нове, шевченківське самоусвідомлення України.
Слово «Україна» — одне з найчастіше вживаних у поезії Т. Шевченка. Почуття саможертовної любові до Вітчизни висловлено з великою силою пристрасті.
Але водночас пригнічене становище України могло стати і стало – у творчості Шевченка передовсім джерелом величезної революційної енергії.
Ніколи і ні в чому не підносив Шевченко свій народ над іншими, взагалі не шукав у ньому рис, які були б властиві лише йому і більш нікому. Не про гординю чи самозвеличення йшлося, не про суперництво з кимось, а про правду і справедливість.
Для Шевченка, в йог поезії, було ніби дві України: Україна як неминуща основа і Україна як історичний момент. Україна–мати і Україна блудна. Україна непорочна і Україна розбещена. Україна лицарів і Україна рабів. Цю другу, історично спотворену й історично минущу Україну він бичував і проклинав заради першої – України – матері, України неминущої. Синів – заради матері. Образ України–неньки – це найсвітліший і водночас найдраматичніший образ у творчості Тараса Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні.
Образ України у творчій спадщині Кобзаря своєрідний і багатогранний. Тарас Шевченко одним із перших вводить в українську поезію образ України як об’єкт глибокого ліричного переживання.
Перше видання творів Тараса Шевченка – невеличка книжечка під назвою «Кобзар».
Важко знайти книжечку, яка б для долі народу мала таке велике значення, як «Кобзар» для України. Це було щось таке несподіване, нове, щось так глибоко з душі народу добуте, що годі було опертися його силі.
Поет вважав свої вірші дарунком рідному краю.
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну…
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу.
А до України звертається:
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
Усі думки, вірші були присвячені рідній країні, розлуку з якою поет дуже важно переживав. Гостре відчуття своєї невлаштованості, самоти, недолі на чужині, жадання зустрічі з Батьківщиною, з матір’ю Україною надихали його ранню поезію.
По чотирнадцяти літах розлуки з Батьківщиною здійснюється віддавна наболіла мрія Шевченка, і весну 1843 він зустрічає «на нашій, на своїй землі».
Побачив він не зовсім ту саму прекрасну й безталанну Україну.
Народ стогнав у неволі, у темноті, у нужді, свої пани не згірш чужих орали хлопами, Україна була в них хіба на слові, а на ділі один тяжкий глум над нею. «Скрізь був я і скрізь плакав», — говорив потім Тарас Шевченко.
Найбільш яскраво проявилися переживання, біль, страждання за рідною Україною у творах Шевченка періоду заслання, коли поет найбільше був відірваний від рідної землі.
Цикл «В казематі» являє собою ніби увертюру до всієї творчості Т. Шевченка років заслання. Головним мотивом циклу «В казематі» є заклик бути вірним народові, Україні, завжди пам’ятати про свою вітчизну. Цей мотив яскраво зазвучав у поетичному вступі до циклу:
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну
Господа моліте.
Любов до України, вболівання за її долю яскраво висловлені в автобіографічних творах. Найсильніше непохитність і нескореність поета, його любов до України висловлені у вірші «Мені однаково…». Поета хвилює не особиста доля, а доля України, доля рідного поневоленого народу. Автор висловлює сум з приводу того, що виріс в неволі і в неволі помре, що мало зробив для України, хоч його й замучили за неї.
Автор виступає як палкий патріот, для якого доля рідного краю становить основний сенс життя:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Шевченко немов говорить: мене нема, а є тільки турбота про долю рідної країни.
Товаришів по неволі він теж закликає до турботи про свою Батьківщину. Годіть!
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її. Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Як і раніше, поет із захопленням говорить про рідний край, його мальовничі пейзажі приваблюють Шевченка, але він не міг не бачити Україну з іншого боку. Шевченка постійно хвилювало життя покріпаченого народу. Тяжке становище кріпаків він бачив на всій Україні:
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини…
Автор закликає народ до боротьби і засуджує їх бездіяльність, пасивність, змальовує картини майбутнього, щасливого життя на Україні:
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села
А у селах у веселих
І люди веселі.
Скільки теплоти, ніжності, любові до України в цих словах!
Шевченків образ України – водночас і глибоко ліричний, і соціально-викривальний (щодо тогочасного ладу), образ історично конкретний (там, де поет малює картини життя, соціальні обставини, як, наприклад, у автобіографічних поезіях, або народні характери, як у варіаціях на народнопісенні мотиви) і разом з тим гранично узагальнений (особливо там, де поет передає свої почуття до Батьківщини). Власне, це образ її народу в його сучасному і минулому.
Поезія була для Шевченка тими ліками, якими він намагався угамувати тугу за рідним краєм, творячи в своїй поетичній уяві дорогий йому образ України, її сіл, її зелених ланів, степів з могилами, її народу.
Нині Україна самостверджується для себе і для світу під знаком Шевченка, під знаком Шевченка наш народ повертає собі національну самосвідомість і гідність. А Шевченків ідеал – Україна великої сім’ї, «вольної, нової». Україна без зла. Не було в ньому ні краплини національної зарозумілості чи упередженості проти інших народів, і Україну він любив, за Україну стояв, за Україну себе віддав не тому, що хотів би її підняти над іншими народами, а тому, що хотів бачити її рівною з іншими в сім’ї світовій.
А ми повинні пам’ятати заповіти, як посилав у глибини майбутнього великий Шевченко. Серед цих заповітів перший і останній:
Свою Україну любить,
Любіть її,… во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть.
Кожен вірш Шевченка «кричить» про Україну. Кожен його витвір закликає до боротьби. Кожне слово так ніжно оспівує красу нашої неньки –України.
Ми вдячні йому за те, що він зробив для України.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Вiрш П. Тичини «Пам’ятi тридцяти» уславлює подвиг студентiв та учнiв, якi прийняли бiй пiд Крутами й полягли за незалежнiсть своєï батькiвщини. Це — цвiт украïнськоï нацiï, щирi патрiоти, якi дiлом довели свою вiдданiсть рiдному краєвi: Трагедiя довгий час замовчувалася, й тiльки вiрш поета нагадав про цей подвиг, збудив совiсть i свiдомiсть украïнцiв.

  Жанр «Пам’ятi тридцяти» — громадянська лірика В основу твору «Пам’яті тридцяти» покладено дійсні події, що відбулися 29 січня 1918 року. Проти регулярної більшовицької армії виступили юні патріоти-українці. Загиблих у бою під Кругами юнаків поховали в Києві на Аскольдовій могилі. 

  Вид лірики: громадянська. 
  Жанр: вірш-реквієм. 
  Віршовий розмір — тристопний-чотиристопний хорей із пірихієм та усіченими стопами. 
  Римування: перехресне; римуються окремі звуки: їх — молодих, цвіт — світ, рука — ріка, покарай — край, святих — їх. 
  Провідний мотив. У творі «Пам’яті тридцяти» П. Тичина зобразив приклад самопожертви молодих патріотів заради Батьківщини, утвердив ідею патріотизму й гуманізму, засудив жорстокість, терор і класову ненависть. Композиція твору. Вірш має кільцеву композицію.
 Поезія «Пам’яті тридцяти» складається з п’яти строф. Поезія починається й закінчується рядками: «На Аскольдовій могилі поховали їх». Образи твору. Ліричний герой — це збірний образ тридцяти юних захисників України, які загинули, захищаючи незалежність Батьківщини. Це тридцять мучеників, цвіт нації. У творі багато образів-символів: сонце, вітер, Дніпро. Символічним є й образ Каїна, який підняв руку на патріотів рідної землі. 
  Художні засоби: епітети «славних, молодих», «український цвіт», «кривава дорога», «коханий край» окреслюють смисловий візерунок вірша; метафори: «квітне сонце, грає вітер», «рука посміла знятись», «вмерли в Новім Заповіті»; риторичні оклики «на Аскольдовій могилі український цвіт!», «Боже, покарай!» допомагають зрозуміти ідею вірша — показати подвиг патріотів України; риторичні питання «На кого посміла знятись зрадника рука?», «На кого завзявся Каїн?» передають оцінку ліричним героєм того, що відбулося; рефрен: «На Аскольдовій могилі».
  Вірш П. Тичини «Пам’яті тридцяти» — глибоко психологічний твір. Автор тужить за вбитим цвітом нації, оплакує смерть борців за волю, підводить читача до думки, що щастя на крові не збудуєш. У розпачі автор вигукує: «Боже, покарай!» — і цей вигук про покарання летить у вічність, адже тільки Бог може карати й милувати.

Ідейно-художній аналіз 

Сюжетна основа твору — проста. Поховання на Аскольдовій могилі українців-воїнів. Проте твір більше емоційний, ніж розповідний. Читач дізнається про те, що тридцять воїнів поховали в одній могилі, що вони були молоді й славні, що навкруги буяла чарівна природа… А їх немає не буде вже ніколи. Вони навіки залишили те, що найбільше любили — свою Україну. Ліричний герой — збірний образ. Це тридцять мучеників. Це — український цвіт! Їхня загибель — початок кривавої дороги. Скільки ще того цвітузагине? Що було далі, ми вже знаємо. Далі був геноцид… Така перспектива думки. Від 1918 року до кінця ХХ століття. У поезії «Пам’яті тридцяти» багато символів. Сонце, вітер, Дніпро — символи життя, можливого щастя, радощів, Кривава дорога — нещасливе майбутнє. 

Символічний і образ Каїна. Те, що загинули дуже юні, а навкруги буяє життя, ще більше загострює усвідомлення такого тяжкого лиха, такої втрати, неприродності смерті. Разом із юнаками загинули і їхні ненароджені діти, онуки, правнуки, яким так і не судилося побачити свою Україну. Емоційному наснаженню твору сприяють стислі речення, точні вислови, закінченість думки у двох коротких рядках. Вірш короткий, як сплеск болісної розповіді. 

Вірш «Пам’яті тридцяти» є прекрасним витвором мистецтва. Поезія вивищує наші душі. І в цьому її духовно-естетична цінність.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Ви були коли-небудь на рiчцi, на Осколi, що тече Харкiвщиною нашою аж у рiчку Пiвнiчний Донець? Не були?
Побувайте!

…За славним мiстом Енськом Оскiл тече повз радгосп, i радгоспiвський садок, як то кажуть, купається в рiчцi.

Заплава рiчки Осколу, де вiн у цьому мiсцi розбивається на кiлька нешироких рукавiв, заросла густими очеретами, кугою, верболозом i густою, зеленою, соковитою травою. Як увiйдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травнi та в червнi…

Помiж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квiтками-горнятами на довжелезних зелених батогах!

А скiльки там водяних лiлiй!

Озеречка тi з’єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного озеречка до iншого.

Дiвчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по заводях, — цiлий човен водяних лiлiй понаривають i їдуть додому всi в бiлих вiнках, i човник їхнiй вже не човник, а нiби величезна довгаста бiла квiтка рiчкою пливе…

Дiвчатка їдуть та й спiвають i «Човника», i «Тихо-тихо», рiзних чудових пiсень дiвчатка спiвають.

«Тихенький вечiр на землю спадає», в садку заливаються солов’ї, до Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з рiчки лунає грайливе «Човник гойдається серед води» або зворушливо-нiжне «Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дiвка косу чеше…»

Чарiвна рiчка Оскiл…

А скiльки там диких качок!

Як, бува, пощастить вам у тих мiсцях побувати навеснi чи влiтку, сiдайте ви на човна-довбанку i пливiть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше анi плеснуло, анi булькнуло…

I вдивляйтеся в очерет. Ви обов’язково побачите, як помiж густим очеретом мелькає голiвка чирятка-мами, а навколо неї манiсiнькi чиряточка, мов мишенята, шмигають…

А далi — он пробирається качка-крижень з криженятами…

А болотяних курочок! Як на путнiй колгоспнiй птахофермi курчаток-леггорнят. Тiльки дикi курочки не бiлi, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькi, на довгеньких ноженятах. I ноженятами тими вони бiгають по зеленому лататтi, як по паркету. Зелене латаття пiд ними навiть не вгинається — такi вони легесенькi — болотянi курочки…

До плеса чи до озеречка ви пiдпливайте ще тихше, — щоб анi звуку, анi шурхоту. На озерце не випливайте, а зупинiться бiля нього i дивiться. Обов’язково побачите або бiлолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнiв, широконосок…

Гуляють качатка, у теплiй водi купаючись…

Раптом тривожний мамин голос, тихе — ках! — i каченяток нема! Їх як злизало. Вони або пiрнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися, поприкипали. I не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокiйливе — ках! — i знову весела гра — купання серед озеречка.

Чарiвнi мiсця на рiчцi, на Осколi…

* * *

Тихо, тихо Оскiл воду несе…

— Якраз проти радгоспу рiчище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи лiворуч — велика ковбаня, цiле просто урвище пiд зверху тихою водою.

— Там така глибочiнь, що й дна не дiстанеш! Там нiхто нiколи дна ще не дiстав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвiниця пiрне! Їй-бо, правда! Пiрне з хрестом! Отака там глибочiнь!

Це так нам дiд Панько розповiдав.

— Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! закрутить тебе, завертить, бульк! — i нема чоловiка!

— А що ж воно, дiдусю, закрутить та завертить? Зверху ж нiби тихо.

— Та воно зверху вродi тихо, а пiд водою крутить. I крутить i вертить! Та то ще нiчого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, господи, й помилуй! Ще за панiв було: сидимо ми з паном отут на березi… Нi, не так: пан сидить отут на березi, а я стою бiля пана. Вже сутенiло… Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить — ге-ге-ге-ге! — та по водi крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усi врозтiч! Гусак ще раз — ге! — та крилами — ляп! — i нема гусака! Пiрнув пiд воду! А на тому мiсцi, де гусак плив, щось як ляпне по водi нiби чорною лопатою! Лясь! Тiльки хвилi водою пiшли. Я тiльки:

«Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорт!» А пан у крик:

«Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!» Де там давай, хiба туди ружжо дострелить, на отаку глибочiнь?! Про-о-пав гусак! Отакi соми бувають!

— Невже-таки сом гусака ковтнув?

— Не вiрите? А ви хiба книжки Сабанєєва не читали? Менi пан її читав.

— А хто такий Сабанєєв?

— А мисливець такий знаменитий колись був i рибалка, що книжки понаписував: i про рибальство, i про полювання, i про мисливських собак. Пан казав, що дуже хорошi книжки понаписував Сабанєєв. Професор вiн був, чи що… Так у тих книжках написано, що колись було впiймано сома вагою на 400 кiлограмiв! Он який сом! 25 пудiв сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що вiн гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далi з тим сомом було. Да… Вирiшили ми з паном, або, вiрнiше, пан зi мною, впiймати того клятого сома! От наказав пан ковалевi зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, принiс до пана. «Ну, Паньку, — пан мене питає, — а чим ми того гака наживляти будемо?» — «Не iнакше, — кажу, — паночку, як гусаком. Сом, — кажу, — вже поласував гусячим м’ясом, I на гусака вiн пiде обов’язково!» Наказав пан зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так цiлою трохи на вогнi пiдсмажили, — гуска сита була! — та й почепили на гака. Гака того ми прив’язали на два зв’язанi налигачi, прип’яли до осокора та пiзно ввечерi й закинули в Оскiл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночi. Вдень сом може вчепитися на гака тiльки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскiл i посiдали на березi, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Нiч тепла, мiсячна. Тихо, тихо навкруги. Тiльки чути за садком, як Христя, що панськi корови пасла, голосно виводить:

Якби ж таки того пана чорти були узяли,

Ми з тобою, мiй коханий, не такої б утяли!

Сидимо. Я вродi тої пiснi не дочуваю, а пан так i зовсiм не чує. Тiльки й запитав: «Хто воно ото так виводить?» — «Не знаю, — кажу, — пане, то не з наших, то хтось iз хутора на село через леваду йде». Сидимо, дрiмаємо. Пан налигача в руцi тримає. Коли це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана тягне? Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу. «Пускайте, — кричу я пановi, — налигача до осокора прив’язано! Не одiрве! Пускайте!» А пан: «Е, — каже, — пускайте! Поводити його треба, щоб стомився!» Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Тихо вродi. А потiм знов, як мотоне, як мотоне! А потiм знов пустить. А ми водимо! Водимо собi та й водимо!

— А далi що? — не витримав я. — Ну, водите, а далi?

— Далi? А далi водимо собi та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тодi й попустить. Водили ми собi, водили…

— Та швидше, дiду! Ну, водили… А витягли ви сома чи не витягли?

— Та витягли. Тiльки ж довго, дуже довго водили… Водимо ото собi та й водимо…

— Ну, вже витягли, слава богу, дiду! Ну, а далi?…

— Ох, i сом же був! Завбiльшки, як тобi сказати, ну, не менший, як звiдси до отiєї верби! Їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудiв на п’ять, як не бiльше! Розчинили. I що б же ви гадали, що там у того сома всерединi було? У черевi?

— Гусак?

— Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!

— А що ж там таке страшне було?

— Було… Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всiх усюдах: i листи скрiзь понаписував, i телеграми порозсилав, — нема Джоя… Заходжу якось я ввечерi до папа, а вiн ходить по кiмнатi та аж голосить: «Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мiй дорогий Джой!»

— Як, — питаю я, — не знайдеться?! Аджеж ж знайшовся! — кажу.

— Як ізнайшовся! — пiдскочив пан. — Де ж вiн?

— Та ви ж його, пане, самi з’їли! У сома всерединi самi тiльки пiдпалини та хвоста витягли! — Було тодi вiд пана нам, але було й пановi гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколi. Ото, як вiн купався, сом його й проковтнув.

— А ви, дiду Паньку, часом не той… не бре-бре, що сом собаку проковтнув?

— Не вiриш? А от у Сабанєєва в книзi написано, що в Уфимськiй губернiї сом проковтнув ведмедя, який перепливав рiчку. А ведмiдь це тобi не собака! Отакi соми бувають! А ти не вiриш…

— А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?

— Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смiєшся? Ти думаєш, що катер для сома розмiром завеликий? Є такi соми, що й катера б ковтнули, так бояться.

— А чого вони бояться?

— Торохтить дуже, як рiчкою пливе. А якби тихо плив, могло б i катеру те бути, що тому Джоєвi! I незчувся б, коли у сома в черевi опинився б! Соми -вони такi!

* * *

Сом дуже сильна риба, могутня.

— Одного разу, — розповiдав менi один дуже заядлий i дуже справедливий рибалка, — стою на човнi з вудками на Днiпрi. Отам, трохи нижче од Плютiв. Тягаю лящi, язi, краснопери. Добре тодi клювало… Коли — гульк — серединою Днiпра мчить проти води човен. Швидко мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собi, за фокус-мокус: i мотора на човнi нема, i вiтрил нема, i веслами нiхто не махає, а човен, немов той глiсер, мчить. Коли це якраз навпроти моєї сижi човен як закрутиться на мiсцi, як завертиться, а потiм стриб уперед, а потiм знову круть-верть на мiсцi, i то нiби пiрне, то вирине, то пiрне, то вирине, — аж ось таки добре пiрнув i звiдти, з човна, раптом одчайдушний крик: «Рятуйте! Рятуйте!» Тихо… I знову: «Рятуйте! Давай човна!» Я за весла та до човна. На човнi переляканий дiдок, однiєю рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у воду з човна звiсилася. «Що таке?» — питаю. «Сом! Рятуйте!» — «Де сом, який сом?» — «На гаку сом». — «Так одчiпляйте, — кричу, — а то втопить!» — «Зашморгнуло на руцi, не вiдчеплю!» — «Рубайте шворку». — «Нема чим рубати. Пiдпливайте, може, вдвох щось зробимо». — «I давно вiн вас возить?» — «З-пiд Канева мчу!» Тiльки-но я вхопився за дiдового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому глiсеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити бога, пiшов сом понад берегом i я встиг за кущ на березi вхопитися… Смикало воно, смикало — не вiзьме. Я мiцно за кущ держуся, а воно, видно втомилося… Та де ж не втомитися — проти води стiльки ото човна промчати… «Шворка ослабла, слава богу!» — каже дiдок. «Тягнiть!» — кажу. «Не пiдтягну». Аж ось i сам сом виринає i перевертається голiчерева на водi. Вуса ворушаться, i бульби з рота бульботять. Так нiби не скаже: «Ох i стомився ж я, товаришi рибалки! Дайте вiдпочити, я вас до Києва довезу!» Витягли ми сома на берег. Я й кажу: «Не вiр, бо звiр. Бий веслом по головi!» Дiд як гагакне сома веслом по головi i промовив: «Амiнь!» Показує руку, а вона шворкою нiби аж перерiзана у зап’ястi, пальцi пухлi та синi-синi… Ну й сом, я вам скажу! Як човен завбiльшки… «Та де, — питаю, — воно, оце страховисько, вас пiдхопило?» — «Трохи вище вiд Канева, — вiдповiдає дiдок. — Виїхав я на сома оцим човником, пливу собi, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, пiд човном гак з наживою. Вiн як ухопить, як смиконе…, Ну й пiшло! А шворку я петлею за руку запетлював. Як смиконув вiн зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по менi раки. Утримався все-таки! От халепа! Як же ми тепер додому дiстанемося? Не близький свiт!»

Сильна, як бачите, риба сом.

* * *

Сом — риба осiла. Живе сом в якiйсь однiй ковбанi i майже нiколи її не кидає. Дорослий сом. Молодi соменки й соменята — тi меткiшi, вони бродять по всiй рiчцi, на чужi «вулицi» запливають.

Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят…

Найкраще ловиться сом теплими лiтнiми мiсяцями, вночi.

Ловлять сомiв вудочками, бере вiн i на спiнiнг, а великий — на спецiальнi великi гаки.

Чим наживляти гаки на сома? Черв’яками, живцями, жабами, можна чiпляти шматки м’яса i т. д.

На великих сомiв на гака, як ви мали нагоду пересвiдчитися з нашої розповiдi, найкраще чiпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи гiмалайського ведмедя. На бiлого ведмедя сом не бере, бо бiлий ведмiдь звiр полярний, а сом любить теплi води й не дуже холодних звiрiв.

Як ловити сома?

Дуже просто: наживляйте гачка, сидiть i чекайте. Почне клювати — пiдсiкайте. Пiдсiкши — витягайте. Витягли — зразу ж берiть ножа i розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в черевi знаходили рiзнi цiкавi речi: копчену ковбасу, вареного рака й пару цiлiсiньких шпротiв. Отже iнодi сом вам принесе не тiльки самого себе, як свiжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску.

Iнтересна риба сом!

За царського режиму, як свiдчать дореволюцiйнi рибалки-письменники, сом важив до 400 кiлограмiв, ковтав собак i ведмедiв. Можливо, що з розвитком рибальства сом важитиме тонну i ковтатиме симентальських бугаїв i невеличкi буксирнi пароплави…

Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже вiримо. Радянському письменниковi не до лиця, — м’яко кажучи, — перебiльшувати.

А сома… сома менi самому доводилося бачити такого завбiльшки, як комбайн! Тiльки трохи довшого.

Це, дорогi нашi читачi, серйозно i без жодного перебiльшення.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

* Без надії сподіваюсь! (Лат.)

Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть — і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну
Не стулю ні на хвильку очей —
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!

[2 травня 1890 р.]

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Дихаючи полум’ям і димом, летів на схід дракон. У вагонах-коробках він віз тисячі людей на каторгу. Інколи спецешелон зупинявся, і тоді сам начальник поїзда біг і перевіряв, чи на місці арештований Григорій Многогрішний. Коли приїхали на місце, до океану, виявилося, що арештант утік, і сотні вигнанців з вітчизни пораділи за свого мужнього товариша.
Цим же шляхом їхав блискучий і комфортабельний «Тихоокеанський експрес нумер один», везучи привілейованих пасажирів, шукачів пригод, у казковий край, ельдорадо. Адже там водилися усурійські тигри, чарівний корінь женьшеню, котрих описав
Арсеньєв у знаменитому творі «Дерсу Узала». Цим поїздом їхав майор Медвин, зверхньо поглядаючи на пасажирів, які, на його думку, рано чи пізно опиняться в нього «під слідством». Тут йому повідомляють, що втік засуджений на 25 років авіатор Многогрішний, котрого майор допитував і мучив два роки, а все-таки не міг зломити, тому й ненавидів.
А перед утікачем була безмежна чотириярусна тайга. Він біг нею до знесилення, знаходив якісь корінці та ягідки, щоб підкріпитися. Довелося забрати в бурундучка горіхи — його запас на зиму, і це був єдиний злочин юнака. У тайзі не видно було ніяких ознак людського життя. Тільки на березі річки знайшов іржавий ніж. Почувши крик про допомогу, кинувся рятувати мисливця, на якого напав ведмідь, і втратив свідомість.
Коли Григорій Многогрішний прийшов до тями, то побачив себе у світлиці, схожій на ту, що була вдома; побачив дівчину, яку звали Наталкою, як і його сестру, й жінку, схожу на його матір. Це була родина тигроловів Сірків, вихідців з України. Він урятував Наталку, а Сірки виходили його, не питаючи, хто він і звідки. Григорій дізнався, що Сірки ловлять тигрів живцем і здають їх у Хабаровськ. За це їм платять товаром — так і живуть. У цей край приїхали морем давно, потихеньку освоювали пущу. При роботящих руках тут роздолля — і ліс, і риба, і звір, і ягода, і хліб родить, — тільки працюй. Це була нова, щасливіша Україна, де селища розташовані за сотні кілометрів одне від одного, але називалися: Київ, Чернігівка, Полтавка, Катеринослав. Сірчиха розпитувала про нинішню, справжню Україну, і Многогрішному не хотілося засмучувати її, розказувати, яке лихо там скоїлося й коїться.
Коли Григорій одужав, Сірки взяли його з собою полювати на ізюбрів (оленів), молоді роги яких були сировиною для цінних ліків. Юнак подружився з Грицьком, сином Сірка, закохався в Наталку. Але й він і вона були гордими, не признавалися в цьому навіть собі. Тільки змагалися між собою. Наталка володіла мисливськими навичками нарівні з чоловіками. Григорій теж виявився вправним стрільцем, сміливим і допитливим мисливцем.
Настала осінь. Грицько і Григорій оселилися на дальній Сірковій заїмці, ловили рибу, стріляли качок і носили сіно, їли виноград. Аж тут Григорія вкусила гадюка, і ніяке лікування не допомагало. Та за чотири дні організм сам подужав отруту. Тут приїхала Наталка. Побачивши, що хлопці живі-здорові, зробила навмисно байдуже лице.

Взимку Сірки й Григорій полювали на білок. Одного разу, блукаючи самотою, Григорій натрапив на стадо вепрів. Довелося залізти на дерево. На морозі довго не всидиш. Пішов у завірюху, без сірників, без путньої зброї. І заблукав. Присів відпочити та й заснув. Прокинувся від того, що його лизав Наталчин пес Заливай. Дівчина його відшукала. Пішли далі й заблукали вже вдвох. Довелося пересиджувати хуртовину в буряні під скелею. Наталка біля нього задрімала, А він не втримався й поцілував її крадькома.

Наталка прокинулася, спалахнула й пішла геть, а юнак довго мучився, картав себе, думаючи, що образив дівчину.
Йшли додому безупинно день і ніч, щоб устигнути на Різдво. І таки встигли, відсвяткували, додержуючись усіх зворушливих і поетичних народних обрядів.
Після свят Гриць із Григорієм вирушили до Хабаровська — поздавати хутро, поновити контракти, набрати боєприпасів та оформити дозвіл на зброю. У вагоні зустріли українських заробітчан, тисячі яких зірвано з місця й кинуто по всіх світах. Поряд їхали ешелони з репресованими, і Григорія обсіли чорні думи. Від Сіркового знайомого охотінспектора дізналися, що багато начальників заарештовано, і сюди, на край світу, дійшла хвиля арештів. Хлопці навезли Наталці цукерок, «духів» та гребінців, а вона назвала їх дурнями й сказала, що краще 6 привезли пістолет того, хто намагався на них напасти. Сірки вирушили на ловлю тигрів. Григорій замінив їм їхнього загиблого сина Миколу. Йшли з легким вантажем, просуваючись де верхи, а де на лижах. Натрапили на «лісову газету». На снігу було написано «Фійона Медвину привіт передавала». Григорія аж струснуло — невже тут той самий слідчий, який катував на допитах? І пригадав розмови про те, що в тайзі збудовано силу військових об’єктів, енкаведисти нишпорять скрізь, «очищаючи тил від ворогів народу». На Зміїній паді розпочалося захопливе й небезпечне полювання на живого тигра. Від швидкості і вправності кожного мисливця залежить життя інших. Сіркам вдалося впіймати «кішку». Для неї зробили дерев’яну клітку, яку поставили на лижі. Коли повернулися в свій намет, виявили, що хтось забрав шкурку соболя й спирт. Це міг бути тільки хтось чужий, бо наважився порушити тайговий закон і взяти уже. Григорій знайшов на снігу недопалок, і серце його стиснулося —такі цигарки завжди курила одна людина. Він кинувся в погоню і здогнав сани. Коні шарпнулися, і з них вивалилося двоє військових. Многогрішний вистрелив у «товаріща слєдоватєля» і написав на снігу, що це зробив він, щоб нікому іншому не довелося відповідати.
Григорій зрозумів, що за одним разом втратив і ворогів, і друзів, і спокій. Аж раптом… Наталка! Юнак сказав їй, що зробив те, що повинен був зробити, — убив дракона. Вона нічого не бачила… Він піде далеко звідси, а вона потім розкаже своїм. Наталка з болем, жалем і любов’ю в голосі спитала, куди ж він піде… можна переховатися в нетрях. Григорій заперечив: це великий собака. Він відбивав безвинним людям печінки, ламав кості, видряпав би й серце, якби дістав. Його він мучив два роки, потім відправив до божевільні. І все лише за любов до своєї батьківщини. Йому, Григорієві, вдалося втекти, його знову впіймали й мучили, потім засудили на 25 років каторги. Він знову втік — вистрибнув на ходу зі скаженого поїзда. І, на щастя, потрапив до них, Сірків. Як каже їхня мати, сміливі завжди мають щастя. Наталка припала до нього й залилася плачем, поцілувала його, вклавши в цей поцілунок усю душу. Віддала свою зброю, показала дорогу й пішла.
Григорій хотів одразу йти в Біробіджан, але не попрощатися з Сірками не міг. У старих все валилося з рук. Сірко подумки порівнював Григорія з гордим тигром. Аж ось і їхній названий син. Став на коліна перед Сірчихою, як перед власною матір’ю, прощаючись навіки. Зблідла Наталка вискочила з хати, прочитавши в очах юнака відповідь на своє німе питання. Ввійшла знову, одягнена, як на полювання, взяла за руку Григорія і попросила батьків їх благословити, бо вона йде з ним. Батьки зрозуміли, що це щастя дочки, й благословили дітей.
Однієї ночі на Маньчжурському кордоні зчинилася тривога. Ловили порушників кордону. Це були двоє на лижах і величезний пес. Вони в одному кінці селища підпалили копицю сіна та колоду з набоями, прикордонники побігли туди, а втікачі спокійно перейшли кордон навпроти селища.
Закохані дали волю своїм почуттям. Наталка нагодувала пса, прив’язала до його нашийника записку й відправила додому, щоб повідомити, що вони в безпеці.
В усіх газетах надрукували сенсаційне повідомлення про озброєну банду ворогів народу на чолі з Григорієм Многогрішним, яка вбила начальника особового відділу НКВД Медвина, «славного і доблесного чекіста, що в боротьбі з ворогами не знав жалості і що рука в нього не дрижала ніколи…».
Незабаром прибіг схудлий і здичавілий Заливай із запискою Наталки. Пса виходили, і він побіг доганяти свою господиню, як веліло йому його вірне собаче серце, без усякої надії наздогнати, але «сміливі завжди мають щастя».

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
«Тигролови» І. Багряного за жанром — пригодницький роман, який утверджує здоров’я, силу, лицарство і любов до людини та до свого народу. Це багатоплановий твір, та насамперед — це своєрідний протест проти порушення елементарних людських прав. Найвиразніші теми роману: трагедія України в тоталітарному режимі; відображення впливу сталінського терору на долю окремої людини — молодого українського інтелігента, інженера-авіатора Григорія Многогрішного, нащадка славетного гетьмана запорозького; показ жорстокості й ницості прислужників режиму; змалювання побуту й традицій переселених у тайгу українців; романтичного кохання Григорія і Наталки.
Протягом усього сюжету роману йде двобій між життям і смертю, добром і злом. Хоч зло часто перемагає, є надія на краще майбутнє, бо його виборюють такі люди, як головний герой роману 1. Багряного «Тигролови» Григорій Многогрішний.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Як краще розповісти про похід Ігорів — за зразком давнього співця Бояна чи за вимогами сучасності? Ігор Святославович укріпив ум силою, а серце вигострив мужністю й повів свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руську.
Ігор чекає свого брата Всеволода. А в того вже бистрі коні осідлані стоять під Курськом, воїни вправні, шукають собі честі, а князю — слави.

Глянув Ігор на світле сонце, а воно тьмою закрилося. Сказав князь воїнам: «Браття і дружино! Краще полягти в бою, ніж потрапити в полон. Хочу списа переломити край поля Половецького, хочу голову зложити або напитися шоломом із Дону!»
Було затемнення сонця, птахи кричали, звірі ричали. Половці, побачивши Ігореве військо, побігли до Дону. Зранку в п’ятницю перемогла Ігорева дружина, забрала багатство — і золото, й дорогі тканини, й одяг. Усім тим мостили болото, щоб проїхати далі.

Другого дня рано криваві зорі встали, чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири сонця на ріці Каялі біля Дону великого. О Руська земле, уже за горою єси!
З ранку до вечора гримить бій, летять стріли, тріщать списи. Чорна земля кістьми засіяна і кров’ю полита. Буй-тур Всеволод стоїть в обороні. Падають його стяги. Ігореві жаль брата, завертає він свої полки на поміч. Три дні билися, і впали стяги Ігореві. «Тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руську». Навіть трави й дерева нахилилися з жалощів.Припинилися походи князів на половців, розпочалися сварки, усобиці, а вороги тим часом на Руську землю прийшли з перемогами.Горе розлилося по Руській землі. У цей час князь Ігор пересів із сідла золотого у сідло невольниче.

А Святослав у Києві в цей час побачив поганий сон. І сказали йому бояри, що полягло хоробре Ігореве військо, загинув Всеволод, а самого Ігоря взято в полон.
Сказав тоді великий князь Святослав золоте слово, зі слізьми змішане, про те, що рано брати виступили проти половців, собі слави шукаючи. Далі він згадує всіх колишніх князів і жалкує, що мало дбали вони про рідну землю, більше про свою славу та багатство.

На Дунаї плаче Ярославна, хоче зозулею полетіти до свого князя Ігоря, утерти йому криваві рани. Вона звертається до вітра, щоб не метав стріли на князеву дружину, до Дніпра й сонця, щоб допомагали її ладові. Ігор у полоні не спить, думає про втечу. Овлур дістав йому коня, і мчить Ігор сірим вовком до Дінця. Йому допомагають і трави, і птахи, і звірі. Половецькі князі Гзак і Кончак не наздогнали його. Повертається Ігор на Руську землю, яка радісно його зустрічає: на небі ясно світить сонце, скрізь лунають пісні дівчат, навіть на далекому Дунаї. Під радісне вітання Ігор прибуває до Києва.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Давньоруська пам’ятка невідомого автора «Слово…» є перлиною критського ліро-епосу. У ній чітко прослідковується ідея єдності руських земель, засуджується егоїзм руських князів, їхні міжусобиці, розбрат, які призвели до поразки Ігоревого війська. Разом із тим автор захоплюється силою й мужністю князів, які готові полягти за землю Руську, підтримати її честь. Вражає не лише патріотизм автора, а і його висока поетична майстерність та ліризм.