Збільшити або зменшити шрифт тексту :

   «Не все те золото, що блищить» — відоме всім прислів’я. Його можна завжди пояснити і буквально, і символічно. Так, наприклад, воно може означати, що не всякий блискучий предмет зроблений із золота. Це – буквальний сенс прислів’я, а символічний його зміст декілька інший: іноді те, що по зовнішності блискуче, привабливе, за внутрішнім змістом – зовсім не добре, не цінне, зовсім не відповідає зовнішньому вигляду. Наприклад, іноді гарна, добре одягнена, приваблива людина виявляється дурною або поганою. Або, навпаки, непоказна по зовнішності людина виявляється цінною за внутрішнім змістом, що і виражається ще одним подібним прислів’ям «Малий золотник, та дорогий».У житті треба вміти розрізняти дійсно цінне і помилкове. Наприклад, ми часто стикаємося в житті з питанням: «Що таке краса?».

   Хто така гарна та красива людина? Обов’язково це – фотомодель? Чи можна вважати банку з фарбою красивою? Думаю, ні. Хоча ми точно знаємо, що з фарби можна створити шедевр. Два різних стани одного предмета можуть бути красивим і потворним. Чому так відбувається? Тому що краса – це не тільки даність, але й велика праця. Що б стати красивою людиною, потрібно докласти зусилля. У такій людині все гармонійно поєднується: розум, ерудиція, чуйність, доброта душі і багато інших придбаних якостей. Таким чином, ми ще раз переконуємося, що не все те золото, що блищить!

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Всі ми люди, і всі ми колись стикалися з добрими вчинками на свою адресу. Іноді абсолютно чужі люди, у яких немає з нами нічого спільного, роблять для нас щось таке, що були зовсім не повинні робити. І в такі моменти можна задатися дуже раціональним питанням: а звідки ж взялося це їхнє добро на нашу адресу? Що мотивувало і змусило їх вчинити саме таким добрим чином? Я думаю, що ця тема заслуговує того, щоб написати про неї твір.

Добро – це досить непроста категорія. У світі все відносно, іноді творене добро є злом, але в іншому вимірі і для якихось інших людей. Людина ніколи не знає до кінця наслідків своїх вчинків. Можна, наприклад, врятувати злочинця, який після вашого порятунку відбере чиєсь майно або навіть життя. Тим не менш, це не означає, що не можна робити і творити добро. Безумовно, добро – це та категорія, яку слід творити. Нам потрібно творити добро безоплатно і без оглядки, інакше світ стане зовсім холодним, злим і непоказним, позбавленим чого-небудь хорошого.

Добро існує там, де його творять. Озирніться навколо себе, уважно придивіться до тих людей, які вас в даний момент оточують. Чи все у них добре? Чи дійсно вони мають досить якісне життя високого рівня? Чи, може, все далеко не так добре, як хотілося б? Все це важливі питання, на які треба знайти відповідь. І якщо у вашому оточенні є люди, в житті яких є брак добра, бути може, варто дати їм його? Можливо, потрібно творити побільше добра серед своїх друзів і близьких, що в такому випадку призведе до найкращих результатів за життя. Кожна людина повинна в першу чергу творити добро для тих, хто для нього близький. Лише в такому випадку він зможе гарантувати, що творить добро. І якщо кожен буде творити добро подібним чином, то світ стане якомога більш добрим.

Але є в нашому житті такі люди, в житті яких добра з якихось причин набагато менше: люди з фізичними вадами, сироти, самотні люди. Іноді про таких людей турбується держава, але не у випадку з Україною. Тому творити добро для таких людей мають звичайні люди, такі, як ми з вами. Слід шукати людей, які потребують допомоги, співчуття, отримання добра і творити добро для цих людей. Суспільство, де всі творять добро для таких людей, є найбільш гармонійним і комфортним для життя.

Добро не з’являється і не виникає саме по собі, завжди повинні бути люди, які його творять. Чим більше таких людей і чим активніше вони творять добро, тим краще і добріше стає все суспільство. І нехай добро завжди є відносним, не потрібно боятися робити добрі вчинки, адже вони актуальні при будь-яких життєвих обставинах.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Легендарний давньогрецький поет Гомер увійшов в історію світової літератури як творець неперевершених епічних поем «Іліада» та «Одіссея», які не були записані майже три століття і зберігалися лише в народній пам’яті.

Немає жодних достовірних біографічних даних про Гомера, неможливо навіть точно сказати, коли він жив. Одні вчені вважають, що у XII ст. до н.е., другі — у XI ст., треті — у X ст., четверті — у VII і навіть у VI ст. до н.е. Важко точно встановити й місце, де він жив. Ще за античності популярною була епіграма про те, що сім міст сперечалися між собою за честь називатися батьківщиною Гомера:

Сім сперечалися міст і звалися Гомера вітчизною:
Смірна, Родос, Колофон, Самалін, Ірос, Аргос й Афіни.

Зараз прийнято вважати, що Гомер народився у м. Смірні в Малій Азії (тепер турецьке місто Ізмір), а потім жив на островах Хіосі й Іосі.

У давнину Гомера1 змальовували як сліпого мандрівного співця, який володів даром провидця і знав усе про минуле і майбутнє. Стародавні греки високо шанували Гомера, тільки його називали словом «поет» і вживали щодо нього епітет «божественний». Платон вважав, що Гомер «виховав усю Елладу».

Гомерівські герої — Ахілл, Гектор, Одіссей, Пенелопа, Андромаха — стали улюбленцями не лише древніх греків, а й усіх наступних поколінь читачів. Скульптурами гомерівських героїв прикрашали античні храми, сцени поем зображали на античних вазах, ними оздоблювали зброю. Для античного світу гомерівський епос був книгою книг, як пізніше для світу християнського стала Біблія. «Іліада» й «Одіссея» слугували шкільними підручниками не тільки у Стародавній Греції, а й у Римі. Герої Гомера були взірцями для виховання дітей, а самі поеми правили за кодекс моралі стародавнього світу.

Поширення гомерових поем відбувалося з допомогою аедів — співців, про яких згадує сам Гомер (Демодок в Алкіноя, Фемій на Ітаці). Пізніше виконавцями епосу ставали рапсоди, які вже не імпровізували, а декламували епічні поеми в урочистій обстановці на святах. Вважають, що гомерівські поеми були записані в VI ст. до н.е. в Афінах особливою комісією, створеною за наказом афінського тирана Пісістрата, саме зі слів рапсодів.

Микола Гнєдич, перекладач «Іліади» російською мовою, назвав гомерівський епос «найдивовижнішою енциклопедією давнини». Обидві поеми в яскравих реалістичних рисах відтворюють явища реального життя і побут грецьких племен: в «Іліаді» використано матеріал воєнно-героїчного змісту, а в «Одіссеї» — побутово-казкового. У них йдеться про землеробство і скотарство, про мандри і виготовлення одягу та зброї, про зачіски і гоління, про воєнні хитрощі та релігійні обряди тощо. Весь текст поем насичений даними географічного, етнографічного, астрономічного, медичного та іншого характеру.

В основу поем покладений троянський цикл міфів. «Іліада» змальовує один епізод десятого року Троянської війни, а «Одіссея» розповідає про повернення додому після закінчення війни Одіссея.

Назва першої з поем — «Іліада» — пов’язана з іншою назвою Трої— Іліон, міста, яке греки десять років тримали в облозі. Судячи з назви, поема мала б висвітлювати всі події Троянської війни, але поема описує лише події 51 дня до падіння Трої. Також у поемі не висвітлюються ані причини, ані хід війни. Сюжет поеми точно визначається її початковими рядками:

Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея Ахілла…

За змістом «Іліада» є піснею про гнів Ахілла, й Ахілл є її головним героєм. Чимало славних воїнів було серед ахейців — і Аякс, і Менелай, і Агамемнон, і Одіссей, — але не було серед них сильнішого від Ахілла. Ахілл знає, що йому судилося коротке життя, й хоче прожити його так, щоб про його доблесть згадували нащадки. Гомер у характері Ахілла підкреслює не лише воїнську доблесть. Понад усе Ахілл ставить почуття обов’язку: заради помсти за смерть друга він ладен пожертвувати своїм життям. Доведений загибеллю Патрокла майже до божевілля, оскаженіло вбиваючи троянців, Ахілл знаходить у собі сили зупинитися. Зворушений горем Гекторового батька Пріама, який благає героя віддати йому тіло сина, Ахілл не відмовляє йому. Ахілл виступає в поемі різним: сміливим, відважним, імпульсивним, безмірним і у гніві, і у відчаї. Він гостро переживає особисті образи, але може забути про ворожнечу перед лицем великого горя. Він може помилятися, однак завжди визнає свої помилки і готовий їх виправити. Дехто може закинути Ахіллові дезертирство з поля бою, але на ті часи Ахілл вчинив цілком природно — він пішов на цю війну на заклик Агамемнона, а той при всіх ахейських воїнах зганьбив його честь, його почуття власної гідності. А честь для тодішніх греків була понад усе.

Не менш важливим героєм поеми є Гектор. Незважаючи на те що Гектор — ватажок ворожого табору, Гомер змальовує його з неабиякою симпатією. У найважчі хвилини звитяжний троянець завжди попереду всіх і наражається на найбільшу небезпеку. Йому притаманне високе почуття честі, він зазнав всенародної любові й поваги. Гекторові важко думати, що його звинуватять у загибелі свого народу, тому він залишається сам на сам на полі битви, у той час коли всі поховалися за стінами міста. Ні мольби батька, ні слізні прохання матері не можуть зворушити його: обов’язок понад усе!Чи ненайтрагічнішою в усій античній літературі є сцена прощання Гектора з Андромахою. Гектор розуміє, що він — єдина опора Андромахи, адже вся її сім’я загинула. Якщо його вб’ють, хто піклуватиметься про неї та їхнього маленького сина? На терезах — любов до жінки і любов до Батьківщини. І Гектор, як справжній герой, обирає Батьківщину.

«Іліада» — це поема про війну, головна увага в ній приділяється описам боїв, зброї, військової доблесті. Але, незважаючи на це, поема просякнута гуманістичним пафосом. Війна — це страшне лихо, від якого потерпають і ахейці, і троянці. Навіть Зевс у Гомера каже, що він ненавидить бога війни, а війну характеризує найбрутальнішими епітетами. Гомер оголошує людей на війні пішаками в руках богів. І навіть Ахілл, найвідважніший і найхоробріший серед усіх грецьких воїнів, засуджує троянський похід. Гомер виправдовує тільки справедливу війну, яка ведеться на захист проти нападників. І тому поет симпатизує Гекторові, який віддає своє життя за визволення Батьківщини.

На відміну від «Іліади», «Одіссея» змальовує події мирного життя. В «Одіссеї» розповідається про повернення Одіссея на батьківщину, Ітаку, яке тривало 10 років і супроводжувалося надзвичайними казковими пригодами. Одіссей Побував у феаків та їхнього царя Алкіноя, у країні лотофагів, у лестригонів, у німфи Каліпсо та в чарівниці Кіркеї, яка перетворила його супутників на свиней. Одіссей долав такі перепони, які не здолав би більше ніхто: виривався з лабетів сирен, перемагав Сциллу і Харибду, змагався з Посейдоном і самим Зевсом. Чи не найцікавіша пригода Одіссея — перемога ним одноокого циклопа Поліфема, сина бога морів Посейдона. Коли Одіссей потрапив до печери циклопа, Поліфем з’їв декількох друзів Одіссея і хотів розправитися і з ним, спитавши, як його звати. Одіссей відповів, що його звуть Ніхто. Потім Одіссей напоїв циклопа снодійним вином і випік йому око розпеченим дрючком. Осатанівши від болю і люті, Поліфем почав ловити Одіссея та його друзів, але це йому ніяк не вдавалося. Тоді він став на виході з печери, чекаючи. Але хитрий Одіссей прив’язав себе і своїх супутників до животів баранів і з тваринами вибрався з пастки. Поліфем кинувся до інших циклопів, щоб вони допомогли йому помститися. На питання, хто позбавив його ока, Поліфем відповів: Ніхто. Здивовані циклопи вирішили, що він збожеволів, і не допомогли йому. Але за сина Одіссеєві помстився бог Посейдон. Один за одним Одіссей втратив усі свої кораблі й усіх своїх друзів. Чимало труднощів ще чекало Одіссея на шляху до рідної домівки. Але й на Ітаці не обійшлося без пригод, адже підступні залицяльники хотіли привласнити його багатство і дружину Пенелопу, яка самовіддано чекала повернення чоловіка і охороняла його скарби. Різними хитрощами вона відтягує свій шлюб з цими «женихами» (пообіцявши обрати собі чоловіка після закінчення роботи над килимом, вона кожного дня тче його, а вночі розпускає). Одіссей прибирає вигляд жебрака, щоб розвідати, що сталося в його власній домівці. Він повбивав усіх женихів, покарав невірних слуг, зустрівся з Пенелопою, яка вірно чекала його 20 років, і навіть приборкав повстання жителів Ітаки, спрямоване проти нього. У домі Одіссея запанувало щастя, яке було перерване десятирічною Троянською війною і десятирічними пригодами.

Не уникає Гомер і зображення господарського життя: тут і опис пишних садів Алкіноя, і хлівів Евмея, і господарства циклопа Поліфема. Знайомимося ми й господарською працею жінок: Гомер милується феакійською царівною Навсікаєю, яка разом з рабинями пере білизну в морі; оспівує Пенелопу, яка десять років керує господарством Одіссея; і навіть німфа Каліпсо і чарівниця Кіркея займаються хатньою роботою як прості служниці.

Головний герой «Одіссеї», як Ахілл і Гектор в «Іліаді», також є втіленням ідеального героя. Але якщо Ахілл — уособлення сили і відваги, то Одіссей — уособлення мудрості. Гомер ще в «Іліаді» постійно підкреслює, що Одіссей «велемудрий». Це саме Одіссей поставив крапку у Троянській війні, створивши коня, який допоміг зруйнувати Трою. Одіссей — неабиякий оратор: пригадаймо, як він умовляє Ахіллеса повернутися на поле битви. Талант дипломата поєднується в ньому з великою силою, мужністю, спритністю, вправністю в бою. Усі ці якості допомогли йому неушкодженим вийти з десятирічних мандрів і відвернути біду, яка загрожувала його домівці. Одіссей приваблює своєю відданістю батьківщині: де б він не був, якими б принадами його не спокушали, він мріє повернутися на свою маленьку Ітаку. Гідна поваги й Одіссеєва любов до Пенелопи: безліч пригод і безліч жінок поставили боги на його шляху, але навіть прекрасна німфа Каліпсо не примусила його забути про кохану дружину. Одіссей напрочуд вигадливий — епізоди його втечі від циклопа Поліфема, його боротьби з Кір- кеєю, перемога ним Сцилли і Харибди не гірші від сторінок найсучасніших пригодницьких романів.

Гомер оспівує не лише героїзм Одіссея, а й те, що він все вміє зробити власними руками, не цурається будь-якої праці. Одіссей виступає в однойменній поемі героєм і людиною, відданим батьком і чоловіком, полум’яним патріотом своєї батьківщини, маленького острівця Ітаки.

Героїчний епос Гомера зумовив історичний розвиток усієї європейської літератури. Вергілій не приховував, що зразком для своєї «Енеїди» вважав поеми Гомера; Данте називав Гомера «царем поетів»; Гете мав його за духовного супутника в усі віхи свого життя; Григорій Сковорода — за першого пророка давніх греків. Поеми Гомера до сьогодні надихають письменників, поетів, композиторів, художників.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Трагікомедія Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля» зображує дуже знайому для автора твору картину – його головний герой заможний селянин Мартин Боруля намагався не тільки довести свою приналежність до дворянського роду бюрократичним шляхом, він ще й намагався бути тим, ким на його думку є дворянин. Більше того, він робив усе, щоб його сім’я стала вести себе, як дворянська. Все це було характерно і для батька Івана Карпенка-Карого, тому сумнівів у правдивості і щирості викладу цієї трагікомедії ні у кого виникати не може.

Ідейно – тематичний зміст твору розкривається за допомогою найпростішого аналізу. У Мартина Борулі досить щаслива сім’я, де кожна людина займається тим, що кожному із них близько. Але фантазії батька сім’ї і його бажання піднестися над реальністю перевернули життя цієї родини з ніг на голову. Мартин Боруля звик до роботи, але, щоб стати дворянином, він довше залишався в ліжку вранці. Він заборонив своєї доньці займатися справами по господарству, тому що це не дворянська справа. Також він забажав надмірно розумного нареченого для неї із міста. Мартин Боруля, який у минулому був настільки близьким до звичайних буденних справ, не міг навіть помислити, що його дочка, яка виросла в селі, навряд чи зможе побудувати своє щасливе життя з кимось із міста. Він також вніс корективи і в життя свого сина, відправивши його на службу писарем, до чого у сина не було ніякої схильності. Жанр трагікомедії при цьому дуже вдало розкривається завдяки зображенню у творі всіх тих кумедних ситуацій, які випали на долю Мартина Борулі і членів його родини. Цілком зрозуміло, що в кінцевому результаті доля розставила все по своїх місцях і дала Мартину Борулі те, чого він заслуговував. За ним так і не був визнаний статус дворянина через незначну дрібницю – відмінність однієї літери в його прізвищі. Крім того, його син так і зміг впоратися з проблемами на службі і був звільнений, а від доньки пішов наречений-аристократ. Таким чином, Мартін Боруля не тільки став жертвою власної фантазії, але і приніс дуже багато страждань усім своїм близьким.

Говорячи про мораль даного твору, можна констатувати, що у автора вийшло зробити її простою і очевидною для читачів. Кожна людина має нахили до якоїсь діяльності, що пов’язано зі спадковістю або способом життя. Не варто різко змінювати себе і прагнути до чогось протилежного, адже до добра це не доведе.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Замислювався хто-небудь з вас, що таке Батьківщина, з чого вона починається, як впливає на долю та яку роль відіграє в житті кожної людини? Мабуть, хоч один раз кожен з нас шукав відповіді на ці питання і ці відповіді у кожного були свої. Для представників одного покоління Батьківщина – це зруйновані міста та села під час війни, яка прийшла на рідну землю так несподівано, замінивши співи пташок і яскраві сонячні дні на гуркіт боїв. Для представників іншого покоління – це згадки про дитинство серед сільської природи, яка надихала умиротворіння нескінченими полями соняшників, кульбабами на лугах та дзюркотливими струмочками. Для третього покоління Батьківщина – це сучасна країна, яка у своїй незалежності стрімко просувається до кращого майбутнього, розвиваючи свою економіку та надаючи все більш привілей своїм громадянам. Але перш за все для усіх наших співвітчизників Батьківщина – це земля, де ми народилися, земля, яка надала життя нашим предкам та нам самім.

«Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.»
(В. Симоненко)

Одним наша країна надала все, іншим майже нічого, але любов до неї залежить зовсім не від цього. Відношення до Батьківщини залежить від самої людини, від її людяності, доброти, вірності своїй землі та патріотизму. Якщо проглянути життєві шляхи більшості відомих українців, то ми побачимо, що куди б їх не закинула доля, усі їх прагнення, усі їх думки лише про рідну землю, про її добробут. Саме їй присвячують вони свої літературні твори, вірші, пісні, картини та інші витвори мистецтва, прославляючи свою країну у всьому світі.

«Усі мої сили, наснагу високу,
Й життя я віддам до останнього кроку,
Аби ти щаслива була, Україно,
Судьба моя дивна Єдина!»
(П. Воронько)

Одним з найяскравіших прикладів патріотизму у всі часи був Великий Кобзар Т.Г. Шевченко. Коли його відправили далеко від рідної землі – аж до Казахстану і заборонили навіть малювати та писати вірші, він не змирився з цією забороною і все одно малював улюблені куточки України та писав про неї вірші, перекладаючи свої сумні думки на папір. Незважаючи на моральні знущання, серце Кобзаря все одно було на Батьківщині, разом із знедоленим українським народом, який у той час страждав від ненависної панщини.

«Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю!»
(Т. Шевченко)

Наша країна може пишатися тим, що вона народила багато відомих людей, які у своєму житті на перше місце ставили турботу про свою Батьківщину. Але й простий український народ не менш відданий своїй Вітчизні, і в тому, що вона здобула свободу та незалежність – це заслуга саме простого народу, представників якого доля розкидала по всьому світу. І де б не були наші українці, де б вони не пустили свої корні, вони не забувають своєї Батьківщини, поважають і шанують її.
У наш час стало модним вважати себе таким собі громадянином світу, тобто людиною, яка не має своєї Батьківщини і не відчуває себе вихованцем свого народу, тієї землі, де вона народилася. Не має сенсу заперечувати, що всі ми дійсно народились на одній планеті, але кожен з нас став дитиною свого народу, своєї країни. І кожен народ має велике історичне минуле і майбутнє, яке все одно впливає на виховання людини та на її погляди на життя. У кожному з нас живуть надбання попередніх поколінь, які не дають забути культуру та традиції своїх предків, тому кожен з нас ні в якому разі не повинен забувати свою рідну землю та відрікатися від Батьківщини. Саме вона дала нам найдорожче у світі – життя. І як сказав видатний російський філософ і демократ В. Бєлінський – «Хто не належить Вітчизні своїй, той не належить і людству.»

«Люби свій край. Всю душу солов’їну
І серця жар йому віддай в піснях.
Це так як дихати — любити Батьківщину.»
(В. Сосюра)

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Серед кращих винаходів людства поезія займає почесне місце. Скільки століть люди намагаються розумом пояснити чудо поезії! Чому вірші здатні чарувати, підбадьорювати, надихати на подальшу боротьбу? Або, навпаки, заспокоювати, зцілювати душу. Як вдається поетам так глибоко проникати в людські почуття? Так ніжно розповідати про кохання та гостро — про ненависть та ревнощі?

Дотепер немає відповіді на питання, в чому секрет поетичних чарів. Поезія залишається загадкою. Тим більше вона вабить читачів. Навіть той, хто кричить: “Не люблю віршів всіляких поетів!”, мабуть, просто не читав шедеврів. Інакше обов’язково знайшов би собі поетів до душі.Я вважаю, що мені поталанило, тому що я розумію та люблю поезію. Ну, звичайно, не всю. Бувають і погані вірші. До того ж смаки людей різноманітні, як і поетичні твори.

Мені ближче сучасні поети. Зараз читати нові вірші допомагає Інтернет. Часто знаходжу там твори, які подобаються. Імен авторів я потім, мабуть, не згадаю. А от поезії залишаються в пам’яті. Звичайно, я люблю українську класичну поезію. Справжнім генієм є Тарас Шевченко, і рівних йому немає. Дуже ніжна та водночас бунтівна, сильна поезія Лесі Українки. “Ще не було епохи для поета, але були поети для епох” — ці слова точно про них написала Ліна Костенко.

Також прекрасна лірика Максима Рильского та Володимира Сосюри. А які чудові вірші про кохання писав наш поет Павло Тичина! Читаєш та відчуваєш, що вони неначе торкають струни серця.“Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі…”. Ці рядки належать вже згаданій українській поетесі — Ліні Костенко. Вони якраз співпадають з моїм відчуттям поетичних творів.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

У 1899 році у Львові вийшла поетична збірка Лесі Українки «Думи і мрії». Збірка відкривалася поемами «Давня казка» і «Роберт Брюс, король шотландський», далі – поетичні цикли «Мелодії», «Невольничі пісні», «Відгуки».

         Cаме циклі «Мелодії» вміщені справжні поетичні перлини – «Хотіла б я піснею стати» і «Давня весна».

«Кажуть, її бачили згорблену і самотню, сірим туманом закутану в останній її приїзд до Києва в 1913 р. Вона налягала всім своїм тілом худеньким на одну ногу, перевалювалась, ледве трималась за рятівну палицю. Тільки дивовижно великі очі світили на все лице, бездонні Горе-очі світились на всю Стрілецьку, йшло цих Двоє Очей, несли вони вимучене тортурами хвороб стражденне тіло.

Муки виснажували її з дитинства. З дитинства навчилась вона «крізь сльози сміятись». Вже у десять років з’явились перші ознаки туберкульозу лівої ноги, а незабаром і лівої руки. Потім хвороба перекинулась на легені і нирки. В одному з листів 1912 року Леся називає своє життя постійною війною з сухотами. За цю «тридцятилітню» війну вона перенесла декілька складних і болючих операцій, прикута до постелі, довго перебувала у гіпсі, ходила то за допомогою костурів, то за допомогою складного і тяжкого апарата на нозі. Лікувалась в Криму і в Одесі, в Бессарабії і в Болгарії, в Німеччині і в Італії, в Єгипті і в Грузії. Постійна невблаганна війна тіла і духу …» (І.Ф. Драч «Слово про Лесю»).

Леся Українка, слабосила, хвора жінка, мала могутню зброю — поетичне слово. Та ще — багату уяву, палке серце. Тому й захотілося їй стати піснею, щоб вільно по світу літати, допомагати людям у горі й радіти з ними в радості. Ліричну героїню ваблять стихії. їй хочеться вітром літати від ясних зір до глибокого моря. Має вона й свої таємниці, «щастя… таємне», яке засіяє разом із нею ясніше ясної зорі й гучніше, ніж мо

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Аналогом цього прислів’я, є інше «Під лежачий камінь вода не тече». І зараз я хочу трішки зупинитися на другому.

Під лежачий камінь вода не тече…Камінь що котиться мохом не обростає… Рух це життя і рухатись треба вперед, впевнено йти до мети. Наш обов’язок старанно навчатися, здобувати професію. Без цього неможливо кимось стати у житті, але легко загубитися і прожити нікчемне, нічого неварте життя. Ніхто не мріє стати волоцюгою, а от здолати лінощі важко майже кожному. Я дуже люблю читати українські народні приказки. прислів’я, притчі, легенди де висміюється ледарство. Я переповім одну з притч.

Жила жінка з чоловіком, а був він справжнісіньким ледарем. Кроку лишнього не ступить, зовсім нічого не хотів робити, без жінки пропав би. Але життя є життя і одного разу їй довелося збиратися у далеку дорогу, щоб відвідати хвору сестру. Як же залишити чоловіка вдома, поїздка для нього занадто важка… Жіночка була дуже кмітлива, розумна і ось що вигадала. Вона спекла велетенського бублика, наділа чолов’язі на шию і поїхала. До повернення дружини він мав би дожити, крути собі та їж. За кілька днів жінка повернулася і побачила мертвого чоловіка, що прогриз дірку, а далі навіть пальцем не поворухнув, щоб того бублика зрушити. Цю історію розповіла нам моя перша вчителька, щоб ми засвоїли урок і не були ледарями.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Сильний дух українського народу.Ми вже неодноразово переконуємося, що український народ сильний, витривалий, колоритний, щирий та талановитий. Хоч немало випало нещастя на нього, він жив і продовжував своє існування, адже тільки люди, які мають український дух, дійсно міцні душею.

Народ — це дух, це заповіти батьків, відповідальність за те, чим вони жили й за що боролися, за саму пам’ять про них і за ту землю, якою вона була, це гордість за все, що звершене попередниками, це сором за все добре, що втрачене, загублене, від чого відцуралися, це надії на майбутнє, бажання прославити свій народ, зробити його могутнішим. Але це й матеріальна культура, передана в спадок. Від материнських пісень над колискою до могил і пам’ятників. Доля тяжко позбиткувалася над нами: ми не маємо могил ні Сагайдачного, ні Богуна, ні Кривоноса, ні Палія, ні Гонти, ні Залізняка — нічиєї, крім могили Івана Сірка, та й ту зуміли спаплюжити нерозумні чи лихі люди. Що ж маємо ми як народ, як нація? 

Що творить нашу національну гордість, якщо все понищено? Творить нас наша пам’ять, закладена в народних піснях, переказах, легендах. Саме пам’ять народу робить нас людьми.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Панас Мирний —  один з найвидатніших письменників, продовжувач традицій Т. Шевченка, творець романів і повістей з народного життя. Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» був одним із Перших зрілих творів П. Мирного, перша редакція якого — повість «Чіпка».

Чіпка і є головним героєм роману. У нього було тяжке дитинство. З матір’ю та бабусею він жив у маленькій хатині. Вихованням Чіпки займалася бабуся, бо матері доводилося працювати. Оришка дуже любила онука «і цяцьок йому надає, й іграшок яких там… а їсти — сама не доїсть — йому зоставляє…». Коли Чіпка підріс, то йому так хотілося гратися з дітьми, але діти, його не приймали. Вони з нього глузували, щипали, били. «Виродок іде!» — кричали, побачивши Чіпку. Зі своїм дитячим горем хлопець горнеться до бабусі. А щоб якось розрадити онука, вона розповідає багато казок.
Ще малим Чіпка роздумував багато про Бога, про людей, про життя, про неправду, хоча повного розуміння цих слів він ще не знав. Отак Чіпка жив, ріс. Виростав у голоді, холоді. «Бог страшний злому, а Чіпка думав, що він добрий, а лихі люди його дратують. Вже з дитинства Чіпка виніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника.

У Чіпки була вразлива душа.. Коли йому виповнилося п’ятнадцять років — помирає бабуся. Він не міг змиритися зі смертю. «І від кого се? — запитувала його злякана думка. — Кажуть від Бога?.. Смерть від Бога?.. Невже це треба?.. А баба така добра була, до всіх добра… Де ж тоді правда?..» Після смерті бабусі великим авторитетом для Чіпки став дід Улас, від якого хлопець довідався про кріпацтво, а також про нещасливу долю батька. «Ні! Недобре зробив батько… Чому він їх (панів) не вирізав, не випалив?» У Чіпки вперше зародилася ненависть до панів, і він уже хотів їм помститися. У ті дні він багато думав і страждав. «Чому ж не скараєш злого — хай не карає доброго? І»—звертається вій до Бога. Зажурений був Чіпка і після того, коли дідуся забрали до пана Польського у двір, бо не було з ким і душу розважити, і порадитися. Він знову зазнав несправедливості, коли була відібрана земля. Чіпка чесно хоче працювати на своїй землі, але немає грошей, щоб дати чиновнику, хабара. Саме в цю мить герой втратив віру в справедливість. Знову люта ненависть, тепер на всіх людей. «А все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди. ..» Своє горе він починає топити в чарці.

Несподівана зустріч з Галею стала для Чіпки щастям. Одружившись, він ніжно любить її. Галя — «польова царівна». У порівнянні з ним — це частинка чогось милого, чистого, красивого, лагідного. Вона допомагає Чіпці на якийсь час повернутися до чесного життя. Його «сувора натура, загартована давнім злиденним життям, м’якшала». Але в нерівній боротьбі проти «кам’яної стіни» Чіпка виявився переможеним. Пани вкрали в нього золоту надію служити народові, усунули від участі в роботі земства. І Чіпка знову потрапляє на шлях розбою та грабунку. Відірвавшись від народу, він стає звичайним розбійником, «страшним чоловіком». П’ючи та гуляючи, підібрав Чіпка собі товариство п’яниць та злодіїв. Ні Мотря, ні Галя не змогли-відвернути його від розбійників. І ось останній злочин. Мотря не змогла бути байдужою. Довідавшись від дівчинки, що Чіпка порізав «усю Хоменкову сім’ю», вона заявила у волость. А Галя «як глянула на Чіпку, що з скрученими руками стояв і понуро у землю дивився, як угляділа об’юшену кров’ю дівчинку. «Так оце та правда?! Оце вона!»—скрикнула не своїм голосом». І не в змозі винести останнього злочину чоловіка, вона накладала на себе руки.

Зі своїй вини Чіпка загубив матір, дружину та друзів. І тільки за інших умов у суспільстві такі люди, як Чіпка, зможуть знайти своє місце в житті і своїм природним обдаруванням принести велику користь. Та для цього слід змінити лад. «Коли б можна, — увесь би цей світ виполонив, а виростив новий.. . Тоді б, може, й правда настала!..»—у цих словах Чіпки і розкривається головна думка роману.