Збільшити або зменшити шрифт тексту : Цей художник, до слави котрого навіть наблизитися не міг ніхто із сучасників, постійно – і у кращі часи – називав себе «працелюбною посередністю», був своїми роботами завжди не задоволений. Він прожив довге життя. При ньому змінилося кілька художніх формацій – він їх проводжав, зустрічав, оцінював. Життя і творчість цієї людини нероздільно пов’язані з Україною, її історією та народним побутом. Як без висвітлення україністики неможливе повне уявлення про спадок видатного художника, так і історія української художньої культури буде неповною без відображення його творчості, присвяченої Україні.

Рєпін — художник-епоха. Він був наділений дивовижною здатністю «реагувати» буквально на все навколо. Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все «відгукнувся». Причому «відгуки» з’являлися цілком щиро й захоплено.

Його біографія часом нагадує хитання маятника: передвижники і символісти, а потім і футуристи; слава, яка рано прийшла до нього і вже не зраджувала; авторські вислови на зразок «Боже мій, яка гидота!» про власні всіма визнані картини; величезна працездатність, аж до глибокої старості, примхи, чи скоріше навіть ексцентричні витівки, як-то горезвісне вегетаріанство у «Пенатах». І як логічний висновок: «найвидатніший художник-реаліст» (І. Грабар) і «бездарний Рєпін» (В. Набоков) — особистість майже одіозна. Істина, мабуть, десь посередині.

Ілля Рєпін народився 24 липня (5 серпня) 1844 р. у слободі Осинівка міста Чугуєва на Харківщині. Його батько, Юхим Васильович (1804—1894), служив рядовим Чугуївського уланського полку, мав нагороди за кілька кампаній, бував у Персії, Туреччині, на Кавказі, в Криму, Молдавії. Та, відслуживши 27 років, він не став навіть унтер-офіцером, бо ще в перші дні солдатчини нагрубіянив начальству й був занесений у «штрафні» списки. Вже немолодим він вийшов у відставку й одружився з Тетяною Бочаровою (померла 1880 p.), також із родини військових поселенців. Вона була грамотна й начитана, знала напам’ять поеми Жуковського. Симпатизувала старовірам, шанувала деякі їхні звичаї, зокрема заборону на куріння. Батько був непитущим, родина — дружною.

Ілля — друга їхня дитина. Старшою була сестра Устя, а пізніше народилися Іван (рано помер) і Василь.Рєпіни були досить заможні. Бабуся тримала постоялий двір. Батько торгував кіньми. За рисаками їздили на Дон, Кавказ, у Воронезьку губернію і через Молдавію переправляли їх у Туреччину.

Дитинство Ілля мав щасливе. Його першими «художніми творами» були зображення улюблених коней — виліплені або вирізані з паперу. Не поступалася йому в цьому й сестра. Вирізані зображення вони наклеювали на шибки, чим викликали захоплення усіх чугуївців. Двоюрідний брат Трохим Чапигін (Тронька) навчив Іллю користуватись аквареллю, розфарбувавши для прикладу чорно-білу картинку в букварі. Батьки, помітивши пристрасть хлопчика до малювання, віддали його в корпус топографів, «у найбажаніше місце навчання, де малюють аквареллю і креслять тушшю», як напише художник через багато років у своїх спогадах «Далеке близьке». 

На початку 60-х у Юхима Васильовича через епідемію загинули всі дорогі коні. Рєпіни опинилися на межі банкрутства. Тетяна Степанівна почала шити на замовлення шуби, а Ілля мусив дбати про себе сам. Його вже вважали досвідченим іконописцем, він працював з іншими майстрами в сільських церквах. Юнак мріяв про Академію мистецтв. Роздобув її новий статут, орієнтуючись на який, готувався до вступу. У 1863 p., одержавши сто карбованців — свою частку за розпис церкви у селі Сиротіно Воронезької губернії, 19-річний Ілля вирушив до Петербурга.

«Я думав, що зі своїм капіталом завоюю всю столицю». Але сто карбованців розтанули дуже швидко. Він шукає роботу в майстернях іконописців і фотографів, але марно. По суті, він бідує, а допомоги нема ні від кого. «Матеріальне питання» вирішиться лише через кілька років, коли Ілля Рєпін писатиме портрети на замовлення. А поки що він фарбує дахи, екіпажі, навіть відра, й навчається в малювальній школі Товариства заохочення художників. Він відчуває, що чугуївських навичок явно недостатньо для Академії мистецтв.У січні 1864 р. Ілля Рєпін вступає в академію і стає одним із найкращих її студентів. Його твори помітили й відзначили. За ескіз на тему «Ангел смерті винищує первістків єгипетських» Рєпін одержує Малу срібну медаль.Але власне Рєпін-художник починається з двох ескізів 1869 р. — «Голгофа» та «Іов і його друзі». «Іов» удостоєний Малої золотої медалі. Можна братися за виконання програми на Велику золоту медаль. Тема — євангельська, «Воскресіння дочки Іаїра» (1871). Вважають, що «відчути» її Рєпіну допомогли спогади про померлу сестру Устю. Він одержав Велику золоту медаль і право поїхати за кордон.

В академії у Рєпіна з’являється чимало друзів, серед них — М. Антокольський і М. Мурашко. Він знайомиться також з А. Праховим, І. Крамським, пізніше з В. Стасовим і М. Мусоргським. У 1869—1870 pp. ‑ бере участь в організації Товариства пересувних художніх виставок. Відбуваються зміни в особистому житті — в лютому 1872 р. він одружується із 17-річною Вірою Шевцовою, дочкою своєї квартирної хазяйки. Дітей вони матимуть четверо — Віру, Надію, Тетяну і Юрія.

У 1873 р. на академічній виставці Рєпін показує «Бурлаків на Волзі». Згодом ця картина демонструвалася на Міжнародній виставці у Відні.Поштовхом до її створення була подорож, яку Рєпін здійснив 1870 р. з Ф. Васильєвим (рано померлим талановитим пейзажистом). На Волзі Рєпін і «знайшов» персонажів своєї майбутньої картини.«Бурлаки на Волзі» викликали загальний інтерес, але реагували на них по-різному. Картину придбав великий князь Володимир Олексійович. Її повісили в його більярдній.

У травні 1873 р. Рєпін їде за кордон. Спершу — в Італію, але вона його розчаровує. Подобається тільки Венеція, із художників — Веронезе та Мікеланджело (його «Мойсей»). Рафаель — аж ніяк. Рєпін пише про це Стасову, не підозрюючи, що той процитує його у статті, яка жахне «академістів». Зате в Парижі художник залишається аж на три зими і два літа (1873—1876 pp.).

Там було на що подивитися. Імпресіоністи були в розквіті. Рєпін задумує і пише велику картину «на місцевий смак» — «Паризьке кафе», спокій відвідувачів якого порушено присутністю кокотки. У Парижі створено й картину «Садко в підводному царстві» (1876), яка викликала глузування й була названа «акваріумом». Паризькі спогади, зокрема враження від імпресіоністів, по-різному відіб’ються й на інших картинах Рєпіна, створених уже в Росії.

У 1882 р. Рєпін переселився до Петербурга. Тут він закінчує одне з найвідоміших своїх полотен — «Хресний хід у Курській губернії» (1880—1883), що було показане на черговій виставці Товариства передвижників. А на пересувній виставці 1884 р. демонструє картину «Не чекали», знамениту, крім усього, тим, що й після виставки, навіть після її придбання П. Третьяковим, художник продовжував працювати над нею. Особливе занепокоєння викликало обличчя головного героя, яке він переписував кілька разів. Моделлю для одного з варіантів став письменник В. Гаршин, з яким Рєпін саме познайомився. Гаршин позував художнику і для іншої його відомої картини — «Іван Грозний і син його Іван 16 листопада 1581 року» (1885).

«Вперше прийшла мені в голову думка писати картину — трагічний епізод із життя Іоанна IV — вже в 1882 р., в Москві. Я повертався з Московської виставки, де був на концерті Римського-Корсакова. Його музична трилогія — любов, влада і помста — так захопила мене, що мені нестримно захотілося в живописі зобразити що-небудь подібне за силою до його музики. Почалася картина натхненно, йшла залпами. У розпал ударів вдалих місць проймала дрож, а потім природно притуплялося почуття страху, брала втома й розчарування. Я ховав картину із хворобливим розчаруванням у своїх силах — слабко, слабко здавалося все це… Хіба можливо…

Але на ранок відчуваю знову трепет — щось схоже на те, що могло бути… І немає змоги утриматися — знову в атаку. Нікому не хотілося показувати цього жаху… І от, нарешті, на одному зі своїх вечорів, по четвергах, я вирішив показати картину своїм гостям, друзям-художникам. Були: Крамськой, Шишкін, Ярошенко, Брюллов та інші. Лампами картина була освітлена добре і вплив її на мою публіку перевершив усі мої сподівання… Гості, приголомшені, довго мовчали … А потім лише шепотіли, як перед небіжчиком…».

Але складна проблематика нової картини Рєпіна для більшості глядачів майже потонула в її «кривав ості». Ця «крива вість» мала дещо скандальний успіх у широкої публіки. «Кров, кров! Кричали навкруги. Дами непритомніли, нервові люди втрачали апетит» (Михеєв). Всерйоз сперечалися, чи могло бути стільки крові при такому ударі. Пристрасті навколо «Івана Грозного» не вщухли й через 30 років. У 1913 р. якийсь Балашов кинувся на картину з ножем. Терміново влаштували диспут, на якому був присутній і старий Рєпін. М. Волошин у своєму виступі заступився за маніяка — художник, мовляв, сам винен, великою кількістю крові на своєму творінні він і спровокував напад у нещасного.У 1886 р. Рєпін розлучився з дружиною. Старші дочки лишилися з ним.

Повернувшись, Рєпін вирушає в Ясну Поляну, пише портрет Л. Толстого. Кінець 80-х — початок 90-х років — період його найбільшого захоплення Толстим і толстовством. Проте аскетична мораль, яку проповідував граф, художника більше дратувала. Він волів називати себе «язичником, якому явно не чуже прагнення до чеснот». Утім, бесідами й суперечками з Л. Толстим Рєпін у цей період не обмежується. Більше дванадцяти років працював він над картиною. Перший задум твору відноситься до 1878 р. Сюжет відтворює один з епізодів життя запорізького козацтва, але художник вклав у картину глибший зміст: він втілив свою історичну концепцію, свою історіософську ідею про героїзм, нескорене безмежне волелюбство, незалежність запорізьких козаків.

1891 р. відбулася персональна виставка Рєпіна. Він показав, зокрема, «Арешт пропагандиста» (1880—1892), але центром експозиції були «Запорожці». Картину купив імператор за 35 тисяч — ціну, величезну навіть як на Третьякова.На ці гроші Рєпін купив у Вітебській губернії маєток Здравнево, куди й переїхав. З ним мешкали батько, Юхим Васильович, та дочки, Віра й Надія.

І. Рєпін палко любив Україну. Це Була його Батьківщина. Тут він народився, назавжди захопився природою, людьми, їх звичаями, побутом, народним мистецтвом. Творча, педагогічна і громадська діяльність його також була пов’язана з Україною.

У 1867, 1876, 1877 рр. він жив у Чугуєві, у 1880 і 1882 рр. відвідував Київ. Дружив з М. Кропивницьким, М. Мурашком, А. Праховим, Д. Яворницьким, М. Ге (у 1900 р. відвідав його хутір Іванівський на Чернігівщині). З великим захопленням писав про українське мистецтво, підтримував творчість українських художників, а також діяльність малювальних шкіл М. Мурашка у Києві, М. Раєвської-Іванової у Харкові, Одеської малювальної школи.

Він був українцем і за характером своєї творчості. У полотнах Рєпіна українська стихія виблискує усіма своїми фарбами. Це картини «Українська селянка» (1886 р.), «Портрет Т. Шевченка» (1888 р.), «Вечорниці» (1881 р.), «Чорноморська вольниця» (1908 р.), листівка «Прометей» за мотивами творів Т. Г. Шевченка (1910 р.), чотири ескізи до проекту пам’ятника поету (1912 р.).

У 1909 р. на 32-й пересувній виставці з’явилася нова картина І. Рєпіна «Чорноморська вольниця», присвячена плаванню козаків по Чорному морю під час походів до берегів Турції. На 46-й пересувній виставці у 1917 р. була показана картина «Гайдамаки» про повстання 1768 р. на Правобережній Україні.

Над цією картиною художник почав роботу майже за 20 років до її експонування: у 1898 р. зробив ескіз «Роздача зброї гайдамакам», а у 1902 р. на 30-й пересувній художній виставці представив ескізний портрет «Гайдамак». І «Чорноморська вольниця» і «Гайдамаки» були продані за кордон.

У жовтні 1893 р. Рєпін їде за кордон, звідки надсилає в «Театральну газету» регулярні «Листи про мистецтво», що обурюють Стасова. Погляди художника змінюються: «Наш порятунок у формі, в живій красі природи, а ми ліземо у філософію, в мораль, як це набридло». Позиція Рєпіна реалізується не тільки в його творчості, а й у викладацькій діяльності. 1894 р. він стає професором, керівником майстерні в реформованій Академії мистецтв, одночасно викладає в підготовчій школі на Галерній вулиці, субсидованій княгинею Тенишевою, і консультує художню школу в Смоленську (з 1895 р.). Утім, чіткої педагогічної системи в Рєпіна ніколи не було. Йому завжди було простіше не пояснити, а показати.

У 1898 p., вкотре посварившись із передвижниками, художник зближується з діячами «Мира искусств». Один із номерів журналу, що видавався цим молодим об’єднанням, був цілком присвячений творчості Рєпіна. Але дружба закінчилася вже через рік. Здається, основна причина була в тому, що Рєпіну не подобався особисто С. Дягілєв — лідер «мирискуссников»..

Рєпін продовжує працювати. Він створює дивовижні ескізи — портрети сановників для замовленої йому величезної картини «Урочисте засідання Державної Ради 7 травня 1901 року» (1901—1903), написаної у співавторстві з Б. Кустодієвим та І. Куликовим. Він захоплюється технікою «blanc et noir» («біле і чорне»), яку обирає, зокрема, для портрета актриси Елеонори Дузе (1891). На Першу світову війну художник «відгукується» картинами «Бельгійський король Альберт у бою» (1914—1915) і «В атаку із сестрою» (1915—1917). Проте над пізньою творчістю Рєпіна ніби тяжіє прокляття. Він розуміє, що працювати «як раніше» вже не може — не тому що «не має сили», а тому що змінилися часи й мистецтво. Старий майстер теж прагне «змінитися». Свої останні картини він переробляє багато разів, працює над ними загалом по 20-30 років. Так створювалися, руйнувалися, знову створювалися і знову руйнувалися «Хресний хід у дубовому лісі», «Пушкін на акті в Ліцеї 8 січня 1815 року», «Чорноморська вольниця», «Пушкін на набережній Неви»…

У 1914 р. помирає Нордман-Сєверова. Художник живе у порожніх «Пенатах» із дочкою Надією, котра збожеволіла. У травні 1918 р. Куоккала виявляється відрізаною від радянської Росії. Рєпіну 74 роки. Іще 12 років він проживе у Фінляндії емігрантом.У 1922-1925 рр. І. Рєпін пише чи не найкращу зі своїх релігійних картин – «Голгофу», пронизану безвихідним трагізмом. 

У 1926 р. Рєпін задумує нову картину — «Гопак», яку присвячує пам’яті М. Мусоргського. «Тижнів зо три я дуже погано почувався, але все ж таки, спираючись то на шафи, то на стіни, все ж таки не кидав Січі — підповзав і відповзав… Картина виходить красива, весела» (із листа Д. Яворницькому).Помираючий Рєпін у забутті безперестанку водив рукою (лівою — права давно відмовила), вважаючи, що працює над своєю останньою, «красивою, веселою» картиною: «Навіть столітній дід навприсядки пішов. Підвипили, скачуть… Довкола веселий пейзаж: який і був…».

29 вересня 1930 р. у віці 86 років І. Рєпін помер. Земля «Пенатів», котру він скопував, плекав, поливав, прикрашав квітами, прийняла великого художника. Потім були війни. «Пенати» згоріли. Але як тільки відгриміли бої, маєток почали відновлювати і відновили до дрібниць.В Україні створений Художньо-меморіальний музей І. Рєпіна в Чугуєві. Пам’ятники художнику встановлені у Чугуєві (1956 р., скульптор М. Манізер) і Києві (1984 р., скульптор О. Комов).

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Рідний край – це місце, де я народився, місце, яке мені дуже дорого. Мені дорогий рідний край, тому що я тут народився, перший раз почав ходити, говорити, вчитися. Тут я вперше пішов до школи, в перший раз святкував день народження, Новий рік та інші чудові свята. Тут мої родичі, моя сім’я, друзі, знайомі, з якими я проводжу дуже багато часу, і з цими людьми пов’язано багато приємних вражень.

Я впевнений, що у кожної людини є приємні і хороші спогади про рідний край. Рідний край – особливе місце, все тут рідне, знайоме. Люди, що народилися в одному краї і що зустрілися в іншому місті або країні, щиро раді зустріти земляка, навіть якщо його не знають.

Природа тут особлива, не така, як в інших місцях . Мій рідний край гарний у будь-яку пору року. Влітку мені подобаються зелені простори полів і лугів , восени – золотисті березові гаї, а взимку – білі замети і сніжинки, що повільно летять до землі, хуртовини і іскристий на сонці сніг. Кожна квіточка знайома, кожна стежинка, і навіть не хочеться нічого зривати, знаючи, що це росте на рідній землі.Природа рідного краю – це не тільки краса пейзажів, але ще й стан душі, надзвичайно гостре відчуття справжньої Батьківщини, яке кожна людина трепетно ​​зберігає в собі довгі роки. Безтурботність долин і полів, велична гордовитість лісів, неспішні річки і дзеркала озер, мінлива волелюбність моря – всі ця природна краса воістину прекрасна. Але лише проникливі очі здатні побачити небезпеку зникнення всього прекрасного.

І, на жаль, небезпека ця йде саме з боку самої людини. З одного боку, люди споконвіку всіляко використовували природні цінності в своїх цілях. Але не можна не погодитися з тим, що наші далекі предки надзвичайно дбайливо ставилися до дарів самої природи, тоді як наше покоління являє собою породу жорстоких експлуататорів природних ресурсів.Людська ненаситність в споживанні багатств нашої землі просто обурлива, і створюється враження якоїсь війни людей і природи за кожну п’ядь поки ще незайманою землі. І через досить короткий час може виникнути небезпека повного вичерпання природних ресурсів, таких необхідних людині для здорового та повноцінного життя. Так людина виступає в ролі ворога для самого ж себе, нітрохи не віддаючи собі звіту в страшних і руйнівних наслідках.

Втім, сьогодні проблеми екології ставляться досить гостро різними міжнародними організаціями, які досконально усвідомлюють перспективи невгамовної споживчої поведінки людини. І моральний борг кожного – приєднатися до цієї боротьби за чисті повітря і воду, за збереження природної краси рідних просторів.

І, незважаючи на те, що людство усвідомило ці проблеми лише сьогодні, коли промисловість у своїй масі зорієнтована на нещадне використання і розтрачання багатств і дарів природи, перспектива успішного вирішення питання, все ж, існує. Звичайно, на це потрібні значні сили і засоби з перекладу більшості підприємств на екологічний режим роботи, але зусилля ці варті того, щоб наші нащадки росли в чистою і здоровій красі свого рідного краю.

Мені дуже дорогий мій рідний край! І я анітрохи не шкодую, що народився в такому прекрасному краї. При цьому я сподіваюся, що мої земляки будуть шанобливо ставитися до рідної землі і оточуючої нас природи.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Перш за все хочу сказати, що бути українкою – це мій усвідомлений вибір. Я народилась в Україні, але моя мама росіянка за паспортом та за станом душі, тому я не можу сказати, що виховувалась в українських традиціях та любов до України мені прищепили з молоком матері. Я зрозуміла, що українка вже в старшому віці, коли чітко усвідомила, що таке Україна взагалі.

Існує міф, що справжні українці мають їздити на «Запорожці», пити горілку, їсти сало та завжди співати. Я вважаю, що це так само безглуздо, як думати, ніби росіяни водять за собою ведмедів на ланцюгу, грають на балалайці, п’ють чай з самоварів та співають частушки. Бути українцем – це стан душі. Можна жити в Африці, спілкуватись японською мовою, мати австралійське громадянство, одягати футболки з американським прапором, танцювати ірландські танці, але все ж таки бути українцем. А можна пити горілку та їсти сало цілими днями, але не бути українцем ні краплі.
Любити свою країну такою якою вона є, з її недоліками та перевагами, любити та підтримувати у складну для неї хвилину, знати її складну історію та поважати її за те, що вона змогла вистояти, витерпіти та до сих пір змушена терпіти знущання над собою – це і є бути українцем. 

Я українка, бо люблю Україну, із задоволенням читаю твори Тараса Шевченка, вболіваю за «Динамо Київ» та братів Кличко, люблю українську мову, українських поетів, українських хлопців, українські яблука, українську природу, українську музику, люблю носити вишиванку, люблю кольори нашого прапору та те, що вони означають, знаю напам’ять гімн України і, співаючи його, плачу від гордості за нашу країну. Та для того, щоб бути українцем достатньо було б і перших слів. Щиро любити Україну та відчувати її — цього досить для того, щоб бути справжнім Українцем.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Я повністю підтримую цю тезу і вважаю, що продовжувати йти до своєї мети після однієї перемоги так само важливо, як і не здаватися після однієї поразки.

По-перше, будь-яка перемога – це успіх і задоволення, проте навіть з однієї перемоги можна отримати дві, знаючи лише один простий секрет – не здаватися і продовжувати йти далі. Здавалось би, що здаються лише після поразок, але ні, досить часто люди, які мають потенціал, припиняють свій підйом на середині шляху, не бажаючи прямувати далі. Але саме тоді, коли вони продовжать свій, можливо, складний та тернистий шлях, можна досягнути неабияких успіхів.

Яскравим прикладом цього може слугувати образ Василя Кравчини та і взагалі всіх солдат, які йшли через Тополівку в кіноповісті Олександра Довженка ”Україна в огні“. Вони звільнили Україну, звільнили свої рідні села, побачили рідні обличчя, здавалось би, що мета досягнута. Проте це лише частина плану, у цих людей набагато важливіше завдання – вони повинні покласти край пануванню фашистів. Досягнення цієї проміжної, проте важливої цілі – ніби подих свіжого вітру, яких роздмухав в їхніх грудях ще більший запал до боротьби.

По-друге, встати після поразки, на мою думку, це є перемога над собою. Це ознака того, що людина сильніша від ударів долі. Так, можливо, одного разу їй не пощастило, можливо, це було випробування долі, яка хоче подивитися на те,  чи достойна людина того, що на неї чекає. Отримавши перемогу над собою, піднявшись на ноги після ударів долі, можна нанести їй свій удар і отримати другу перемогу, показавши Фортуні, що ви гідний опонент.

Для прикладу розкажу історію з життя мого дядька Андрія, який свого часу намагався створити бізнес в Україні. Він обрав нішу, яка була дуже прибутковою, проте, на жаль, містила велику кількість конкурентів, які не були раді новачку. Попрацювавши так півтора місяця, він втратив всі свої заощадження,  і в кінцевому підсумку оголосив себе банкрутом. Це був удар долі, як мені вже потім пояснив Андрій, вона випробовувала його, чи дійсно він достойний і чи вміє переживати невдачі. Він вмів, і вже через півроку почав знову, проте дещо змінивши вектор свого бізнесу. На сьогодні  дядько Андрій – успішний бізнесмен, який після поразки, встав з колін і довів, що саме він достойний посмішки удачі.

Підсумовуючи, хочу сказати, що незважаючи на те, що чекає вас на  життєвому шляху, необхідно продовжувати йти. Іноді за перемогою йде наступна перемога, а іноді необхідно, зціпивши зуби, не падати від ударів долі, а навіть, якщо впав, то підійматись. І тоді обов’язково ваша перемога вас знайде.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Важко не погодитись із думкою, що справедливість у наш час – це розкіш! І як на мене, її не існує, це просто міф.
        
Сьогодні ми живемо у такому розбурханому світі, що справедливість і чесність відходять на другий план. Є величезна кількість прикладів того,що справедливості у наш час не існує. Наприклад, багато українців у пошуках роботи їде за кордон , тому що праця там оцінюється набагато дорожче. Більшість з них доглядає за людьми похилого віку, хоч і в Україні є дуже багато будинків пристарілих , де є достатньо вільних вакансій. Проте хто захоче працювати за мізерні заробітні плати? Отже, один із прикладів несправедливості – недооцінювання людської праці.
        
Недарма в народі кажуть: «Найрідкісніша річ, яку можна лише віднайти на землі – по-справжньому справедлива людина». Підсумовуючи все вище сказане, можна стверджувати, що справедливість – це популярне, хоча й помилкове твердження, майже міф, істинність якого дуже важко довести.
        
Треба розуміти, що не досить знати, що таке справедливість , потрібно втілювати її в життя . У такий момент хочеться процитувати слова великого німецького письменника Людвіга Берне « Справедливість – такий же необхідний для життя продукт , як і хліб». Тож, давайте пам’ятаймо про це, і, можливо, колись справедливість і справді стане реальністю!

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Сміливість — неоднорідне явище, яке може проявлятися по-різному. Хтось боїться виступати не публіці, але все одно йде показувати номер або виступати з промовою. А хтось жертвує життям заради порятунку незнайомих людей.

Так уже склалося, що сміливість найчастіше приписують людям, які ризикують своїм життям. Це можуть бути солдати, пожежники, рятувальники або лікарі, які рятують життя інших людей. Їх нагороджують медалями і вихваляють. Ці люди беззастережно вважають сміливцями — мало хто зможе оскаржити подібне. Але це далеко не єдиний прояв хоробрості.

Як приклад, сміливим можна вважати головного героя пригодницького роману «Тигролови» Івана Багряного — Григорія Многогрішного. Він був патріотом своєї рідної країни, любив свій народ, співчував його важкій долі. Таку людину у нас зараз рідко зустрінеш. Юнак був упертим і вольовим, він, зціпивши зуби, витримав жорстоке знущання Медвина, а таке витримати не кожен зумів би. Медвин боявся Григорія, ненавидів його очі, в яких була відображена гаряча душа сміливого хлопця, і тому катував юнака з особливою жорстокістю. 

Смілива людина необов’язково повинен відрізнятися великими вчинками. Навіть незначне досягнення для деяких людей — це цілий подвиг. Боязкий юнак, вперше запропонував дівчині зустрічатися, всередині відчуває себе героєм. Повна дівчина, незважаючи на всі свої комплекси, одягає шикарне плаття на випускний бал, — герой не менше. Але чи можна таких людей називати сміливими?

Сміливість не варто плутати з безглуздям. На жаль, таке теж трапляється нерідко. Відомі випадки, коли правителі, бажаючи прославити своє ім’я, відправляли величезне військо битися зі свідомо сильним іншому і були жорстоко розгромлені. Або солдати, поодинці відправляються в табір ворога, щоб довести сміливість, потрапляли в полон або відразу ж гинули.

Сміливість — це золота середина між боягузтвом і безглуздям. Тонка грань, яка відрізняє людину з великою духовною силою.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : Дуже часто, спілкуючись з людьми, ми квапимося зі своїми висновками щодо них. Зверхнє ставлення до людей та неспроможність розібратись у тому, хто що собою представляє, може обернутись поганими наслідками для нас самих. Часом ми сприймаємо зовнішній фасад за справжню суть людини, та одразу вішаємо свій ярлик, так до кінця не розібравшись, ким насправді вона є. Звідси – закономірне розчарування, навіть почуття, що тебе зрадили, тощо при подальшій взаємодії. Звідси й те, що ми часто відштовхуємо людей, зовні непривабливих та багатих душею. А найгірше, що й самі починаємо перейматися лише тим, як виглядаємо зовні, замість того щоб по-справжньому вдосконалюватися.

Як показує життя, треба дивитись глибше та намагатись утриматись від оцінки людини, не пізнавши її краще. Не дарма кажуть, що людина пізнається за вчинками, а не словами та образом, що вона намагається створити для оточуючих. Досить згадати панночку з повісті «Інститутка» Марка Вовчка. При першій зустрічі вона вразила дівчат-кріпачок своєю красою, та потім виявилася жорстокою та недалекою людиною.

Ще один яскравий приклад – політики. Людина справляє позитивне враження на свій електорат «правильними» словами та ретельно створеним іміджем, над яким працюють десятки політологів-піарщиків. Але якщо простежити її реальні дії, що можна легко встановити, ким насправді є політик та які цілі переслідує. На превеликий жаль, багато людей не можуть (або просто не бажають?)розібратись у суті справи. Звідси – тисячі «принижених» та «ошуканих» виборців.

Особисте невігластво та лінь є основними проблемами при спілкуванні та взагалі взаємодії між людьми. Таким чином, небажання зробити простий спостережницький аналіз призводять до катастрофічних наслідків не тільки на особистісному, а також на суспільному рівнях. Можна скільки завгодно перекладати відповідальність на інших, але насправді, десь у глибині душі ми розуміємо, що самі ускладнюємо своє життя, пускаючи в нього «порожніх» та непотрібних людей, які пускають пил в очі, насправді маючи гнилу душу.

Можливість робити висновок щодо конкретної людини, завжди пам’ятати, що саме її вчинки вказують на суть особистості, що дешева «мішура» легко зникає, як тільки наступає критичний момент – саме ці критерії допомагають залишити в своєму оточенні та громадському житті найбільш гідних та зрілих людей, які спроможні зробити наш світ кращим.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

Життя людей переповнене різними турботами і переживаннями. Починається це ще зі шкільної лави, коли людина починає вчитися, пізнавати нове і конкурувати, прагнучи бути краще, ніж інші, і засмучуючись, якщо щось не виходить. Турботи являють собою невід’ємну частину життя. Втім, іноді людям хочеться забути про все, позбутися усіх турбот і займатися лише тим, що їм подобається, приємне тощо. Чи дійсно це реально? Які істотні наслідки цього?

Звичайно, кожен має потребу у відпочинку. І іноді людина просто зобов’язана позбутися всіх турбот, забути про всю щоденну рутину, щоб в повній мірі відпочити, набратися сил, щоб заново приступити до роботи і звичайного життя. Для такого відпочинку дітям надаються канікули, а дорослим людям – відпустки. Звичайно, ні те, ні інше не триває так довго, як людині, бути може, хотілося б, але, тим не менш, такого часового проміжку цілком вистачає для відпочинку. А ось більш тривалий відпочинок і безтурботний час може позначитися лише негативно і ніяк інакше.

Чому ж так виходить? Думається, тому, що безтурботність, відсутність тривог і проблем надмірно розслаблює людину. Наш світ влаштований так, що кожен чоловік повинен боротися, прагнути до чогось, досягати певних висот, тільки так він може реально конкурувати з іншими, робити краще, як самому собі, так і людям, які його оточують, тобто, всьому суспільству. Постійна наявність турбот робить людину більш ефективною, вона вчиться вирішувати важливі проблеми буття, справлятися із завданнями, які перед нею стоять. Якщо ж всього цього немає, ситуація змінюється кардинально. Людина втрачає навички боротися, битися за своє майбутнє, вона стає розслабленішою, гіршою за багатьма ознаками. Ніякого позитивного ефекту і результату це за собою не тягне. Втім, сучасне суспільство є вільним, а тому кожен вибирає відповідний спосіб життя для себе самостійно.

Можна наводити безліч прикладів того, як люди, які ні про що не дбали, в кінцевому підсумку ставали гірше, ніж вони могли бути, якщо б у них було багато турбот. Саме з цієї причини кожна людина не повинна прагнути уникнути своїх проблем і переживань. Всі ми зобов’язані трудитися на благо себе, своїх близьких і суспільства в цілому. Для цього не потрібно бігти від турбот і проблем. Навпаки, потрібно шукати все це, щоб займатися ефективним рішенням. Тільки так людина залишиться самою собою, а її життя не втратить сенс.

Збільшити або зменшити шрифт тексту : На мою думку, справедливість — це реальність, а не міф чи наївне прагнення досконалого світу. Це поняття є одвічною людською чесно-тою. Споконвіків люди прагнули дійти згоди, взаєморозуміння, довіри-тися один одному. У людських стосунках, у суспільстві справедливість має сенс, бо вона визначає порядок людського життя, в якому існує відповідність між діяннями й платою, гідністю й винагородою. Спра-ведливість — це якість, якою оцінюємо будь-які стосунки. Критерієм при цьому виступає правда. З дитинства кожен знає, що треба завжди казати правду, тобто не брехати, не вигадувати, не перекручувати — не спотворювати своїми словами реальні події. Бо тільки те ставлення до інших є справедливим, в основі якого лежить правда.

Прикладом цього може слугувати усна народна творчість — казки, прислів’я та приказки, що засвідчують глибину народної мудрості, досвіду українців. Так, прислів’я «Правда із дна моря виринає, а не-правда потопає», «Хто сіє вітер, пожне бурю», «Правда кривду пере-важить», «По правдіроби, по правді й буде», «Справедливого чоловіка Бог любить», «Не чини лихого, не бійсь нікого» є свідченням одвічної боротьби людини з несправедливістю, прагнення бути небайдужим до страждань інших, допомогти в скрутну хвилину. Адже бути небайду-жим, нікому не шкодити, сприяти загальній користі — ось ті якості, в яких виявляється справедливість.

Головний герой народної казки «Про правду і кривду» невтомно шукав справедливості. Найбільшим випробуванням для нього стали життєві негаразди, злидні. Проте від розчарування й відчаю його вря-тувала правда, яку так ретельно намагалися приховати лиходії. Збагнув-ши, що його клопіт такий мізерний порівняно зі стражданням сотень безневинних людей, він відважився протидіяти кривді й подолав її.

Скарбниця людського досвіду багата на повчальні історії щодо про-яву справедливості серед людей. Давньогрецький філософ Аристотель говорив ‘. «Коли люди люблять один одного, їм не потрібна справедли-вість». Таким чином, людяність, гуманність, доброзичливе, уважне ставлення один до одного — це ті моральні цінності, що визначають справедливість між людьми. Не можна не згадати відомі слова росій-ського мислителя В. Соловйова: «Справедливість вимагає, щоб ми не робили іншим того, чого не бажаємо собі».Тож будьмо милосердними до Інших, любімо їх — і тоді зможемо бути справедливими.

Збільшити або зменшити шрифт тексту :

 Чому ми обираємо собі в друзі цю людину, а не іншу? Певною мірою це визначають наші уподобання. Добрі люди тягнуться до добрих. Якщо твій друг чесний, порядний і щирий, це означає, що ти і сам такий. Бо ніколи не стануть друзями чесна людина і підступна, працьовита і ледача, порядна і непорядна.

     Від природи в людині закладені великі творчі можливості. Чи розвинуться вони і вдосконаляться, а чи залишуться непоміченими залежить в першу чергу від тебе самого, а вже у другу – від оточення. Що ти обереш, тією дорогою слідуватимеш. Дорогою правди, добра і справедливості чи брехні, зла і фальші. Будеш будівничим своєї долі чи руйнівником.

     Ось чому кажуть, що  вподобав, на те й перетворився.